Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Про Житомир та його оборонців

Не раз доводилося чути Олександру Гайдаю від недоброзичливців України, що, мовляв, український рух – це “німецька вигадка”, що “лише купка авантурників та фантастів стремить до утворення незалежної Вкраїни, а населення вкраїнське ніби цілком байдуже або навіть вороже ставиться до визвольної боротьби”.
Життєвий досвід Гайдая свідчив про інше. Тож він і залишив для нащадків історію про зміну настроїв у губернському місті Житомирі, центрі Східної Волині – “найбільш темного та національно несвідомого закутка України”, на терен якої царський уряд кинув свого часу величезну кількість русифікаторів.
1917-й і 1918 роки, згадував Гайдай, справді “давали деяку підставу для подібного твердження, але рік 1919-й яскраво показав, що люд український не тільки спостерігач, але прихильний учасник українського національного руху”.
“Повстання проти гетьмана в листопаді року 1918-го житомиряне уявляли собі яко рух збольшевичених сільських та мійських елементів. Мало хто вбачав у цьому повстанні прояв національних устремлінь”.
Військ гетьманських у Житомирі в той час було дуже мало, тож губернський староста Волині Андро в надії створити силу, яка б оборонила місто від повстанців, оголосив мобілізацію колишніх старшин російської армії, урядовців військових та цивільних установ. Себе ж назвав командувачем “Добровольчєской арміі Волині”. Андро стверджував, що на Житомир суне “темна маса”, що повстання проти гетьмана – це похід більшовиків проти інтелігенції, тому “треба протиставити тій масі армію, складену з інтелігенції”, а на підмогу їй долучити, як благонадійний елемент, колишніх жандармів, поліцаїв та унтер-офіцерів.
Мобілізація проходила мляво. Хіба колишні офіцери царської армії йшли залюбки, бо не бачили проблем у ліквідації “банд Петлюри”. Коли ж надійшли чутки, що на Житомир йдуть не банди, а регулярне військо, настрій російських офіцерів підупав.
Побачивши нехіть дорослих, губерніальний староста Андро оголосив мобілізацію учнів чотирьох старших класів та польських скаутів. Учні відгукнулись охоче, адже приємно пройтися під звуки маршів у військовій уніформі, зі зброєю “та ще й із набоями”.
Коли батьки запротестували, Андро запевнив, що мобілізована молодь на позиції не висилатиметься, а охоронятиме склади та установи.
А повстанці вже були коло села Сінгури, що за 8 верст від міста по Бердичівському шосе. Спочатку Андро підтримали німці. Ставши на річці Гуйві, вони трохи постріляли з гармат. Потім усе ж вирішили, що краще не втручатися, коли двоє б’ються, й оголосили нейтралітет. Отож Андро, щоб затримати наступ повстанців, вислав на фронт дітей, порушивши обіцянку...
Громадяни з цікавістю прислухалися до гарматних пострілів за містом. Лише батьки мобілізованих учнів та жінки силоміць забраних цивільних урядовців “серцем відчували кожний стріл”.
Очевидець подій студент Олександр Гайдай стверджував, що більшість мешканців дивилися на бій як на розвагу. Вони тішилися як діти, коли бачили на вулицях міста велике броньоване авто, а на ньому трьох кокаїністів – російських офіцерів, що окриками підбадьорювали себе. “Любо було дивитися громадянам і на невеличкі загони гімназистів та семінаристів, що проходили містом”. Тим часом староста Андро, тихенько напакувавши ешелон майном, із рідними, друзями та охороною непомітно від’їхав на Коростень. А звідти чкурнув на Київ.
Наступного ранку українське козацько-селянське військо увійшло до Житомира. “Зовнішнім виглядом (воно) нагадувало стару російську армію”.
Нова влада вела себе чемно, нікого не переслідувала, не била. Громадянство остаточно заспокоїлося. Тож вулиці були наповнені людом. Усі, хто вмів, читали розклеєні звернення Директорії та наказ про мобілізацію.
Німці поводилися нейтрально. Але на третій день виникли непорозуміння, внаслідок чого німці почали обеззброювати Республіканське військо.
Козацтво відповіло швидко і рішуче, несподівано атакувавши німецький штаб та гауптвахту. Хоч і наліт був несподіваний, все ж німці швидко впорядкувались і за всіма правилами почали бойові дії у місті. Ось тут і відчули нарешті жителі міста, що таке війна.
Кулі сипалися з усіх боків. Німці вжили гармати. Два їхні літаки скидали бомби на позиції українських захисників Житомира. За півгодини всі мешканці зникли з вулиць, крім тих, хто впав на бруківку.
Цивільне населення, хоч і було перелякане й загалом перебувало у скрутному становищі (без води, світла, достатньої кількості харчів), усе ж не було пасивним, навпаки, як могло, допомагало козацтву, перев’язуючи поранених і переховуючи їх.
Після дводенних боїв повстанці мусили відступити.
Бої стихли. Мешканці почали виходити на залиті кров’ю та засипані шклом вулиці. “Мовчки збирались люде коло трупів повстанців, – описував побачене Олександр Гайдай. – Змучені або спокійні обличча забитих селян, їх звичайна сільська одежа впливали на психологію житомирян. Зрозумілим ставало, що оце лежать забиті ті, хто жиє ось тут же, коло міста, вони свої, домашні, а той, хто забив, це чужий, зайда... Ні єдиного докірливого слова не було сказано по адресі республіканського війська”, – стверджував Олександр Гайдай.
За кілька днів німці самі залишили місто, бо їх кликала в дорогу батьківщина. Коротким періодом безвладдя скористались більшовики, які, створивши революційний комітет, проголосили в Житомирі “совєтскую власть”.
До міста військо Директорії увійшло без бою. Частина повстанців погодилася на совєтську платформу, частина ні. Але дискусії лишили на потім, адже спочатку треба було поховати загиблих кілька днів тому республіканців.
Тисячі людей зібралися на панахиду по забитих козаках і селянах. Похорон був урочистим та величним. Коли останню труну спустили в могилу, Олександр почув:
– Боже мій! Оце як так ховають, то й умерти не шкода!
24 грудня 1918 року на Житомир під виття гармат бронепотяга “Сух” почав наступ курінь смерті Олександра Палієнка. Більшовики та їхні прихильники, недовго думаючи, втекли на село Левків, а місто зайняли сімсот червоних гайдамаків отамана Палієнка. “День 25-го грудня р. 1918-го чорними літерами буде вписаний в нашу історію, – писав Олександр Гайдай. – Це день житомирського погрому. Він поділив громадянство житомирське на дві нерівні групи – християн та жидів. Правда, християнське населення врятувало багато жидів від смерти, але після того дня жиди нетерпляче почали чекати большовиків”.
А Красна армія вже була недалеко.
Російське військо увійшло у Житомир наприкінці березня 1919 року. “Населення жидівське бурхливо виявляло свою радість і скористалося в перший же день услугами чекістів. Почався новий погром, на цей раз вже християн”.
Он кричить єврей, вказуючи на хлопця, що проходив повз ЧК:
– Вон гайдамака, он бил на пєтлюровском бранєвікє!
Нещасного одразу ж, без суду і слідства, прямо на вулиці, застрелили. Застрелили, хоч “наводчик” міг й обізнатися.
Гарно одягнена публіка, на очах якої сталося вбивство, була нажахана... Більшовицька вакханалія продовжувалася шість днів. А на сьомий день знову прийшли українці.
Житомиряни заповнили всі вулиці, з хлібом і сіллю зустрічаючи дорогих гостей. Обличчя житомирян сяяли. В церквах радісно дзвонили в усі дзвони...
Лише кілька днів у місті був святковий настрій – із боку Києва та Бердичева знову насунулися більшовицькі хмари.
В один із квітневих вечорів житомиряни знову почули гарматні вибухи та калатання кулеметів – на місто наступали червоні: 4-й полк червоної піхоти і 5-й кінний “Чертовский имени Льва Троцкого” комуністичний полк.
Силою більшовики перевищували залогу Житомира, яка складала лише тисячу багнетів. Корпус Січових стрільців отамана Коновальця, на який розраховували житомиряни, вже відступив від Бердичева на Полонне – Шепетівку, а група військ отамана Оскілка “ледве стримувала наступ Червоної армії на Коростень”. Стан українських військ Житомирського району був скрутним.
Як і під час повстання проти гетьмана, бій кипів по річці Гуйві, за 8 верст від Житомира. Кожний постріл луною відгукувався у серцях населення, яке просило Бога допомогти українським військам...
“...Частина міста, що її замешкували жиди, ніби вимерла. Щільно причинивши двері та вікна, вони нетерпляче чекали перемоги червоних та молилися Єгові, аби допоміг комуністам”.
Бій наближався. Українське населення пакувало найнеобхідніші речі. Чоловіки виряджали жінок та дітей на Звягель.
На ранок більшовики підступили під саме місто. Бої вже точилися вздовж річки Тетерів. Фронт сягав 10 верст. Шрапнелі розривалися над містом, падали безладно артилерійські снаряди.
Для житомирян ставало зрозуміло, що українські війська не втримають місто. Збагнувши це, вони з жахом уявили прихід більшовиків з їхнім вмотивованим і невмотивованим терором.
“...Ще вночі з’явилася у деяких громадян думка просити в Українського командування дозволу взяти рушниці та битися в наших лавах проти большовиків, – писав хорунжий Армії УНР Олександр Гайдай. – Ця думка... поволі опанувала психологію цілого міста. Вже о дев’ятій годині ранку можна було бачити купи громадян ріжного віку та соціального положення, які, діставши зброю, поспішали на край міста, де бій ішов вже коло перших хат передмістя, т. зв. “Кацапської слободки” (по річці Тетереву)”.
Коли на складах зброя вичерпалася, жителі рушили на Врангелівку (передмістя з боку Звягеля), де запасалися зброєю.
Все ж на позицію пішли не всі. Коли ж почали відступати валки українського війська і червоні вдерлися на “сошовий міст” на шосе Житомир – Бердичів, коли перші червоноармійці з’явилися на вулицях передмістя, населення, частково озброєне, “хмарою кинулося до річки”, де кипів бій.
Найвпертіше насідали китайці та “жидівська молодь, що залишила місто разом із большовиками, а тепер рвалася до рідних хат”. На мосту палахкотіло пекло – з обох боків по ньому били з кулеметів.
Побачивши, що з Житомира суне хмара озброєних мешканців, більшовики спробували розігнати їх вогнем. Та марно. Громадяни “з палаючими очима”, стиснувши зуби, вперто насідали. Хто б пізнав у них отих цивільних урядовців, які вперто дезертирували з “Добровольчєской арміі господіна Андро”?
За зброю взялися молоді та середнього віку жителі, старі ж і діти, а разом із ними й жінки носили харчі, воду та медикаменти. Був випадок, коли одна гімназистка піднесла кулеметникові стрічку і була в цей момент поранена.
Зусилля житомирян не пропали марно. Вони таки оборонили своє місто – після трьохгодинного бою ворог почав відступати. До пізньої ночі житомиряни разом із козаками переслідували червоних. Відігнавши їх на 18 верст, повернулись додому, залишивши регулярні частини охороняти спокій рідного міста.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції