Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Романтик із Бородянки

До політичного відділу штабу корпусу Січових стрільців, що розмістився на Олександрівській вулиці, увійшов діловод. Він був схвильований. Підійшовши до реєстратора Івана Нездолія, відкликав його вбік і тихо сказав, що не пізніше як опівночі канцелярія має бути спакована і готова до евакуації.
– Більшовики підступили під Київ. Можливо, ще до ранку доведеться виїхати.
Іван аж присів від тягаря тривожних думок. Він був ще хлопець: йому ледве минуло 18 років, а його військовій службі – лише кілька днів.
Спершу Іван уявив себе лицарем, який із рушницею сміливо боронить Батьківщину. Потім йому стало страшно за своє життя. Все ж не нажився ще він. Особливо жахали думки про можливий більшовицький полон і катування. Та думки швидко розбились на друзки – писарі почали пакувати до скриньок канцелярське приладдя і вчинили гармидер.
Близько 4-ї години пополудню на подвір’ї пролунав постріл. Схвильований Іван вибіг у двір. Козак, що чимчикував назустріч, пояснив, що то розстріляли якогось штабного старшину.
Як не страхався Іван, але цікавість перемогла і він пішов подивитись на розстріляного. Хлопець жахнувся, коли побачив тіло чоловіка, з яким три години тому обідав за одним столом. Чоловік цей розповідав щось про ревізію на Хрещатику. Ревізія і згубила його: під час обшуку було знайдено гроші, й старшина затаїв їх, “але незабаром про це дізнався справедливий і рішучий отаман Коновалець”. За його наказом старшину й розстріляли – за грабунок.
Повернувшись до політичного відділу, Іван не знайшов нічого кращого, як розповісти про цей випадок панночці-машиністці. Та одразу впала в істерику.
Мусив заспокоювати...
І знову думки обсіли юнака: “Може, отак і я скоро лежатиму, і мене жахатимуться люди, як і я тепер жахаюсь”.
Від цих думок він ледь не заплакав. “Ні, – заспокоював себе Іван, – цього чоловіка вбили за злочин, а коли мене вб’ють большовики, то люде бачитимуть, що я згинув за рідний край”.
І жура відлягла від серця: він справді хотів умерти за Україну.
Минула ніч. Вранці Нездолій отримав призначення замінити вартового писаря. Тож і сів коло телефону. На питання відповідав змістовно – й тим, хто телефонував, і тим, хто приходив. А надворі нетерпляче гуділи автомобілі: на них вантажили майно.
О 12-й годині стрільцю Нездолію наказали замінити вартового старшину, бо того кудись терміново викликали. Невдовзі з’явився командир якоїсь частини й почав нарікати на козаків, які відмовлялись йти до бою. Старшина попросив аудієнції у начальства.
Забувши спитати прізвище і якої частини він командир, Нездолій зайшов до штабного кабінету. За столом сидів сотник Юліан Чайківський, начальник політичного відділу. Поруч – військовий міністр Олександр Греків.
Порушуючи субординацію, Іван підійшов одразу до генерала Греківа і доповів про скаргу старшини. Юліан Чайківський зауважив, що не можна казати “якийсь старшина”, а треба доповідати докладніше. Сотник підвівся, разом з юнаком вийшов до приймальні. Вислухавши звіт старшини, порадив:
– Постріляти з кулемета непокірних, а коли не вистачить своїх сил, я дам сотню польової жандармерії...
До 8-ї години вечора в штабі лишилося тільки декілька телеграфістів. Вони знімали апарати на першому поверсі. А на другому, у великій залі, чекав своєї долі вартовий писар Іван Нездолій. До нього раз у раз навідувався черговий козак. Він питав одне й те ж:
– Коли нас змінять?
Кожний раз Іван відповідав:
– Не знаю.
І дивився невпевнено на рушницю, що підпирала стіну: адже він ще зроду не стріляв із неї. Іван ніяк не міг вгамувати хвилювання. “А може, мене забудуть змінити?” – тривожно думав він.
Коли ж прийшов на зміну вартовий старшина 1-го полку Січових стрільців, Іван аж засяяв від радості...
На Хрещатику панувала мертва тиша – хоча годинник показував лише 10-ту вечора. Лише з Подолу час од часу чулися рушничні постріли, а за містом зрідка гукали гармати. Іван прискорив ходу. Він поспішав на залізничний вокзал, до штабу Січових стрільців. Побачивши коло Міської думи візника, звелів їхати на двірець.
За кільканадцять хвилин уже були серед галасливої вокзальної юрби. Іван щедро розплатився з візником, і той поспішив додому. А новоспечений стрілець, зголосивши своє прибуття, пішов до буфету, бо цілий день нічого не їв.
Почекальня була переповнена. В буфеті Нездолій зустрів земляка з Бородянки та сестру товариша дитинства Кирила. Того 1917 року покликали до війська, і відтоді про нього Іван нічого не чув.
Дівчина збиралась евакуюватися разом з установами УНР, але її переконали, що цієї ночі на Вінницю поїздів не буде, тож краще переночувати вдома, а не на вокзалі.
Панночка попрохала Івана провести її додому. Він погодився. Дорогою почув від неї, що її брат у Саратові став більшовицьким комісаром.
Нездолій вжахнувся: він і Кирило опинилися по різні боки барикад! Засумував хлопець та вмовк. Про що говорити, та ще й із сестрою комісара?!
Панночка все зрозуміла і від того заплакала. Так мовчки і йшли темними вулицями. Вже коло свого будинку дівчина схвильовано попрохала:
– Коли ви зустрінетесь із Кирилом як вороги, то ради мене пощадіть один одного!
“При цих словах вона впилася в щоку Іванові, а той руками обвив її стан і дав свою згоду”.
Зажурений повертався стрілець. Згадалося недалеке дитинство, рідна домівка, мати – вона, бідна, навіть не знала, що він вже у війську. Незчувся, як сльоза капнула... Та Іван швидко опанував себе: “Ні, я вже доросла людина, мамі нічого за мене турбуватись...”
Вранці 28 січня 1919 року штаб Січових стрільців ще перебував на Київському двірці. Тож Нездолій, маючи час, знову пішов у місто попрощатися з деякими товаришами. Матері одного він і “похвалився”, мовляв, його мати не знає, що він – січовий стрілець.
– Нехай же Бог дає, щоб ти повернувся раніше, ніж мати твоя дізнається, що ти у війську! – вигукнула з почуттям жінка...
“Але не збулося бажання доброї жінки”.
Так грудневого дня 1922 року в чехословацькому місті Подєбради закінчив свій спогад Іван Нездолій, юний козак із Бородянки, що на Київщині.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції