Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Похмурий день 14 грудня 1918 року

Ранок 14 грудня 1918 року був похмурий. Мело снігом, дув холодний північний вітер. Київський обиватель ще не прокинувся. Та багато хто в цю ніч і не лягав спати: лівацька українська інтелігенція готувалася до рішучого бою за Київ – столицю Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського.
Сіро-молочні вулиці великого міста були ще безлюдними. Якщо хто і з’являвся на них, то швидко зникав, – наче передчуваючи небезпеку підозріло тихого ранку. Ось у дворищах почали збиратися мешканці. Говорили пошепки. Хто сміливіший, виглядав на мить на вулицю і знову ховався у двір.
У передчутті небезпеки, найбільше сумував Печерськ: тут розташувалася резиденція гетьмана, а коло неї – залишки вірних військ.
Військові частини, сконцентровані на Печерську, вже не були монолітними – чимало козаків і старшин подумували, чи не перейти на бік Республіканського війська. Вірною гетьману залишалась ще інструкторська школа. Та й вона вже чекала призначення нового революційного начальника.
І дочекалася. Школу очолив полковник Всеволод Петрів, який викладав у ній тактичні вправи. Його наказ і вирішив долю юнаків – вони підпорядкувалися Головному отаманові Симону Петлюрі.
Ось над німецькими касарнями здійнявся білий прапор – ознака нейтралітету та свідчення того, що гетьманський Київ скоро капітулює. Якби німці продовжували підтримувати Українську Державу, Київ би встояв перед напівозброєною та ненавченою селянською масою, яку намагалися впорядкувати Петлюра і Коновалець. Та німці виявилися ні в сих ні в тих: революція в Німеччині й падіння кайзера Вільгельма позбавили їх обов’язку присяги. Сакральний смисл військової служби було втрачено. Залишалось лише одне бажання: повернутися живими до своїх родин. Тож і білий прапор засніжився над їхніми касарнями.
Близько 11 години тишу на Печерську порушили кулемети – “вони перші запротестували й оголосили себе вільними від гетьманських наказів, а за ними повагом бухнули гармати – стверджуючи свою солідарність”. Так поетично висловився Павло Донченко, автор спогаду “День 14 грудня 1918 року”.
За годину бій на Печерську, в якому брав участь і Павло, згас.
Веселий і бадьорий повертався він додому по Фундукліївській. Раптом почув “мелодійні згуки визвольних пісень”, які неслися з-за гори, – “це славне Військо Республіканське вступало в столицю”. Це була Дніпровська дивізія, сформована отаманом Зеленим без жодного кадрового старшини. А за нею довгою валкою їхали вози з сивоусими поважними дядьками, які везли харчі “своїм синам-побідникам”. “Українське село вливалося в Золотоверхий Київ, – згадував Всеволод Петрів, – свою столицю...” Вливалося через Бібіковський бульвар, Пирогівську і Фундукліївську вулиці.
Людське море хвилями котило назустріч пісням. Ось і випірнули перші постаті “борців із хоробрим і бадьорим козацьким виглядом”. Що казати, молодцювато виглядало військо.
Кияни посунули за козацтвом на Хрещатик, “виголошуючи славу і радість”. Безмежно зворушені люди заполонили Хрещатик. Зупинилися трамваї. “Здавалося, наче хвиля людського моря пливе в берегах Хрещатика”. Та ось із боку Міської думи почулися стріли. Враз козацькі пісні перетворилися на жіночі крики розпачу і жаху. “Зчинився страшенний гармидер... піднявся людський несамовитий галас”.
У Пасаж, відгороджений від думи будинками, набилась купа жінок, дітей, старших людей. Багато плакало та здіймало руки до Бога. Діти несамовито верещали.
“Роздратоване військо немилосердно трощило кулями “Протофіс” – цей осідок московської закваски”. Адже саме звідси пролунали перші постріли.
Враз все стихло. Люди почали приходити до тями. Та не всі – кілька трупів лежало на Хрещатику. Чи розчавлені вони були натовпом, чи забиті кулями, Павло вже не розглядав: до свята, що буяло ще кілька хвилин тому в його серці, забралася тривога за долю України.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції