Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Ще й року не минуло...

Ще року не минуло відтоді, як на станції Крути полягли київські студенти, обороняючи Київ від московської навали. І ось знову Крути!
На цей раз до станції підходили чотири потяги з вірними гетьману військами. В одному з товарних вагонів другого ешелону їхав кулеметний відділ. Відрядили його на боротьбу проти “банд Петлюри”, які підняли повстання проти гетьманської держави.
Складався відділ зі старшин старшинського імені гетьмана Скоропадського полку – переважно студентів Київського університету та Київського політехнічного інституту, мобілізованих ще в часи Світової війни. “Майже всі – українські націоналісти”. Всього їх було 20 чоловік. Відповідав за них перед начальством полковник Жук. Лише він був кадровим російським старшиною, типовим служакою російської військової служби.
Саме з вини цього кулеметного відділу гетьманці відступили з-під Бахмача – адже у відповідальний момент студенти відмовилися брати участь у бою проти повстанців Петлюри і не підтримали “свою” артилерію кулеметним вогнем...
Попри холод, їхали, не закриваючи “дверей”. У вагоні не було чути пісень, що завше гучно лунали, не даючи “спокойствія” сусідам – “кірпічовцам”1. Студенти мовчки й тужно дивилися на вкриті снігом поля.
Сумний настрій викликали спогади про бій київських студентів у січні 1918 року та думки про близькі домівки – адже більшість студентів походило з Чернігівської й Полтавської губерній. Однак рідні хати були не такими вже і близькими, бо військова служба – не цивільна, робити що заманеться, невільно. Чи побачать взагалі вони колись своїх рідних?!
Тяжко було й паротягам. Вони натужно сопіли, намагаючись витягти на згірок головний ешелон. За цим пагорбом у двох верстах вже були Крути.
Сніг, що досі тихо кружляв, раптом заметушився – потяг виліз на пагорок і вітри задули сильніше. В цю мить молодий сотник, що був старшим серед студентської ватаги, заспівав пісню “Вмер батько наш”. Всі як по команді встали і скинули шапки. Лише полковник Жук не зняв шапки.
Ледве скінчився спів, як заревли паротяги: Крути!
...Ось і стих стукіт коліс.
Полковник Жук одразу пішов у штаб. Невдовзі повернувся і повідомив невтішну новину: йому та ще одному полковнику-“кірпічовцю” наказано провести слідство з приводу невиконання кулеметною командою бойового наказу під Конотопом і Бахмачем. А поки наказано всім переселитися до вагона 3-го класу, що поруч зі штабом...
У Крутах стояли вже кілька днів. На станцію кулеметники майже не виходили: ніяково почувалися зі своєю рідною мовою серед російськомовної зграї “золотопогонників”. Чекали слідства.
Несподівано біля їхнього вагона вибухнуло один за одним декілька снарядів – як виявилось, гетьманців гранатами закидав повстанський панцерник, що непомітно підійшов із Бахмача.
Паротяги нервово заревіли: “Тривога!”
Вздовж ешелону залунала команда: “Вилєзай!” Минуло кілька хвилин, а в полі вже розгортався у лаву 3-й Сердюцький полк...
Бій тривав майже півгодини, а кулеметна команда все не виходила з вагона. Хлопці знали, чим ризикували: невиконання наказу в бойових умовах – достатня підстава для розстрілу.
Полковник Жук у тяжких роздумах мовчки сидів на лавці. Він розумів, що доведеться відповідати і йому – як командиру. Раптом почулися швидкі кроки людини, яка піднімалась до “студентського” вагона. Всі заметушилися коло кулеметів, вдаючи, що готуються до бою.
У вагон влетів розлючений комендант ешелону. Разом із ним влетіла і страшна московська лайка. Він накинувся на молоденького сотника. Та, побачивши, що вся команда “одним миром мазана”, гнівно вигукнув:
– Такую сволочь нєпрємєнно расстрєляєм!..
І вибіг із вагона.
Тоді підвівся полковник Жук і запитав, чи піде команда у бій.
Кілька старшин відповіло, що ні. Тоді полковник мовчки одягнувся, перекинув через плече патронташ і повісив на плече рушницю.
– Я прівик ісполнять прікази, потому что я чєловєк долга, – сказав він і пішов геть.
Через вікна кулеметники спостерігали за ним. Полковник Жук перехрестився і побрів по білому снігу в поле...
Коли повстанці обхопили праве крило гетьманців і виникла небезпека оточення, паротяги несамовито заревли: “Збір!”
Це означало відступ.
Повернувся засніжений полковник Жук. Усі чекали, що він почне дорікати. Та полковник лише сказав:
– Ну і змьорз же я!
І знову сів у куті на своїй лаві.
За 10 хвилин потяги рушили в бік Ніжина. А повстанський панцерник намагався наздогнати втікачів гранатами. Вони падали поруч із вагонами, але значної шкоди не завдавали.
“Що далі робити?” – це питання пекло всіх.
Домовились, що кожний висловить свої міркування вголос.
Хорунжий Д. Мордвинів отримав слово одним із перших. Він сказав:
– Ми вже, слава Богові, вирушили з Крут. Слідуюча зупинка буде, мабуть, у Ніжині. А там – мій батько. Отож, лише приїдемо, я зразу піду до нього, розкажу, в чім справа. Й хай він нас ховає!
На цьому і погодились.
Поїзд огорнула холодна ніч... А студенти не журились: їли хліб із маслом та повидлом, які поцупили зі складів у Крутах – під час обстрілу німецькі вартові сховалися, і цього було досить для спритних студентів.
Замазані повидлом, вони весело запитували поручника Крушинського2, правника за освітою, яка кара передбачається за крадіжку в німців свого.
Потім полягали на твердих лавах і позасипали як убиті. Лише вартовий сидів у кутку біля свічки і зубрив неорганічну хімію – готувався до заліку.

____________________
1 Кірпічов Лев Нилович (нар. 18.11.1876) – генерал-майор лейб-гвардії кінної артилерії, з 24 жовтня 1918 р. – командир Київської добровольчої дружини і Зведеного корпусу гетьманської армії. Один з організаторів оборони Києва від “банд Петлюри”. Російський монархіст.
2 Крушинський 1919 року став державним секретарем уряду УНР.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції