Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Українська Держава та її падіння

“Українська Держава! Справжня держава, з кордонами, і навіть у Петербурзі, на посольстві, розвівається наш прапор! – так почав свій спогад український старшина Йосип Дігтяр. – Правда, на кордонах – німецькі багнети, та говорилось, що це тимчасово, поки сформується сильніше українське військо. Були й ще деякі дефекти, котрих не хотілось бачити”.
Дефектів справді вистачало. Ця держава не подобалася майже всім. Обурювались підприємці, що треба перемальовувати вивіски на своїх магазинах на українські. Висловлювали невдоволення телеграфісти, бо доводилося перенавчатися на “мову”. А різного роду чиновники?! Вони з прокльонами купували російсько-українські словники. І шукали, як перекласти, наприклад, “поставіть на від”. Цих статських, колезьких та інших “совєтніков” страшенно пригнічувала необхідність перенавчатися на “хохлацком нарєчіі”. Та мусили!
Обурювались і “ґаспада офіцери”. Бо ж німець, з яким вони билися кілька років, тепер порядкував на вулицях українських міст. Все ж російським офіцерам доводилося стримувати “патріотічєскоє нєґадованіє”, коли їхній “запеклий ворог – німець”, який чергував на мостах через Дніпро, затримував їх на хвильку і “спокійним жестом указував йти по лівім боці”.
Українська Держава не подобалась не тільки “русскім людям”, а й навіть селюкові, що мав сина в гімназії. Бач, на пана хотів вивчити, а тепер по-новому почали вчити... “Та це ж, – мовляв, – він і дома міг навчитись”.
Недоброзичливо поставились до Української Держави і більшовики – їх дратував її буржуазний характер. Не подобалася ця держава й українській інтелігенції. Адже такої маси дратівливих казусів, здавалося, ще ніколи не було. Ось у Києві на поштових скриньках з’явились чудернацькі написи – “Поштова скринька для лістьєв”. Звісно, естети хмурились... Дратували й натужні спроби російських старшин говорити українською: “Пановє, ми повінні знать своі кулємєти і слушать наказов... Ну, так збірайтєсь, добродєї...”
Та як би хтось не дратувався, але Українська Держава стала фактом світової політики. Стала й фактом українська нижча і середня школи. Українські гімназії відкривались навіть у селах. Щоправда, армія українська формувалась надто повільно, “і страшно було самого себе запитати, а що ж буде, як німці відтягнуть свої війська”. За їхніми плечима справді було спокійно і впевнено.
Та подразнення викликали вже й німці – щось забагато їх на вулицях міст і залізничних станціях України. До того ж говорять вони якоюсь чудернацькою мовою, навіть не говорять, а ґелґочуть. А по селах реквізують хліб і беруть участь у каральних експедиціях проти селян, які розбивали і грабували поміщицькі економії...
Наприкінці вересня 1918-го Києвом поповзли чутки, що німці війну програють. “А що буде з нашими кордонами?” – з тривогою думав Йосип Дігтяр.
Замість відповіді отримав він мобілізаційну картку.
– Значить, самі охоронятимемо їх.
Служити довелось у старшинській кулеметній сотні 35-го Кременчуцького полку. В полку була ще одна старшинська сотня і немуштровані козаки. Перші дні розбирали, чистили та змазували кулемети. І, звісно, пізнавали один одного. Йосип Дігтяр швидко вияснив, що у його сотні до національної самоідентифікації байдуже ставилося близько 40% особового складу. Ворожих Україні було не більше 5%.
Попри заборону говорити на політичні теми, такі балачки скоро почалися. Надзвичайне враження справили вістки про революцію в Німеччині та повстання Петлюри в Білій Церкві. Старшини збиралися в гуртки. Чулося: Петлюра... Денікін... Директорія... союзники... Болбочан... Говорили про те, що “Петлюра став більшовиком і хоче відновити більшовизм в Україні”, інші казали, що “Петлюра боронить Самостійну Українську Народню Республіку, бо Скоропадський проголосив федеративне з’єднання України з Росією”. Командир сотні, де служив Йосип, запевняв, що виступ Петлюри буде невдовзі ліквідовано.
І гуркіт війни, проголошеної українською соціалістичною інтелігенцією у спілці з російськими більшовиками, рознісся Україною. Тоді й з’явився наказ графа Федора Келлера, в якому українська армія вже називалась “южнорусской”.
У наказі оголошувалася мобілізація старшин, юнкерів та підпрапорщиків, а також попереджалося, що особи, які наказ не виконають або співчуватимуть “більшовику Петлюрі”, будуть негайно розстріляні. Виходить, що вже не в українському війську служив Йосип Дігтяр.
Сум’яття опанувало душі старшин-українців 35-го Кременчуцького полку... А тут ще надійшла вказівка висунутись на лінію Полтава – Харків. Тобто наказувалося воювати проти запорожців Петра Болбочана, проти своїх...
Повстання в Кременчуці почалося з промови молодшого старшини Гордієнка, який на заклик гетьманського сотника вирушати на фронт проти запорожців вивернув із шапки захованого шлика і сказав:
– Панове, я бувший гайдамака Центральної Ради. Я думаю, що й між вами є багато, що лили кров за УНР. Тепер нас хотять вести протів наших братів. Закликаю, панове, наказу не виконувати, а вам, пане сотнику, раджу залишити касарню...
Сотник думав недовго. Разом із ним залишили частину ще троє старшин...
Почали підраховувати сили. За Директорію в Кременчуці було дві неповні старшинські сотні та артилерійський дивізіон із чотирьох гармат. Проти – рота гетьманців-добровольців, три сотні “каральних загонів”, зібрані з декількох повітів.
Довелося шукати підкріплення серед робітництва. Ті обіцяли виступити проти гетьмана. Але більшість старшин визнала непотрібною допомогу робітників, бо була “свято переконана, що то большевики”.
Ухвалили захопити вночі штаб 35-го Кременчуцького полку власноруч. Але штабні офіцери, передчуваючи небезпеку, своєчасно втекли – разом із документацією та касою. Рятувались втечею на Ромодан, бо Полтава вже була зайнята Болбочаном, а Знам’янка – іншими частинами Республіканського війська. За штабом рушили добровольці та “каральні загони”.
Так без бою влада в Кременчуці перейшла до Директорії, яка про це навіть не відала, бо зв’язку з нею ще не було встановлено. Старшинські сотні утримували порядок у місті, за що вдячні євреї кожному воякові вручили по 120 карбованців. Більшовики великої активності не виявили, хоча і порозвішували в місті чимало прокламацій.
За два дні вдалося зав’язати контакт із Директорією, яка затвердила сотника Гордієнка на новій посаді та прислала свого комісара. А вірні гетьману частини під командою полковника Ратманова відступили до Хорола. За ними слідом вирушили й “гайдамаки Центральної Ради” під проводом старшини Котуха. Було їх небагато – 80 піших та 40 кінних.
На передостанній станції перед Хоролом кіннота зійшла з потяга і попрямувала своїм ходом. Потяг помалу посувався позаду. На наступній станції вже вискочила і піхота та по обидва боки тору рушила вперед. Але ніхто з козаків не зауважив, що гетьманці “розтрубували” рейки. Помилку зрозуміли, коли потяг виколіювався і став серед поля, перетворившись на вразливу мішень. Таким чином план захоплення станції та міста Хорола прогорів.
Зв’язалися з Кременчуком. Звідти пообіцяли прислати паротяг, щоб зачепити вагони, які не зійшли з рейок.
Тим часом повернулась піхота. З собою козаки привели вісьмох полонених, одягнених у російську форму. Це була гетьманська застава, яку “зняли” без жертв з обох боків.
Гетьманці сиділи в кутку вагона. Один із них запитав із надією:
– Скажітє, ґаспада, вєдь ви нє бальшевікі?
Отримавши відповідь, гетьманці зраділи:
– Ну, слава Боґу, а ми уж думалі, что к бальшевікам папалі...
Та радість їхня була передчасною...
Нарешті розвиднілось. Із боку Кременчука закурив паротяг, який ішов на допомогу. Машиніст приніс радісну вістку – в Кременчук із Полтави прибули запорожці Петра Болбочана. Тож старшина Котух вирішив назад не повертатися, а від’їхавши до найближчої станції, дочекатись підкріплення.
Та після обіду появились не запорожці, а ворожий панцерник. Назустріч йому вислали відкриту платформу з гарматою. Якийсь час роздивлялись один одного у біноклі. Тут несподівано, як із-під землі, випірнув молодий німецький старшина і також навів свій бінокль на гетьманський бронепотяг. Роздивившись, він від радості заплескав у долоні:
– Гетьманакі, петлюракі, буде война, люблю война, карош дєло война...
Перестрілка закінчилася втечею добровольців та смертю жінки залізничного сторожа, в будку якого потрапив один зі снарядів... Невдовзі на панцернику прибув курінь Запорозької дивізії і станція всіялася довговусими запорожцями. “Це було справжнє військо, – згадував Йосип Дігтяр. – Козаки всі були одягнені добре, були веселі й бадьорі”. Бадьорість передалася й іншим.
Разом рушили на Хорол: запорожці по правий бік тору, а козаки з Кременчука – по лівий.
Кулемети гетьманців стріляли по пристрілу з попереднього дня. Пристріляну смугу передовий загін пройшов швидко і без втрат. Усе ж бій виявився запекліший, ніж гадали козаки. Чотири години не втихали кулемети. Жваво перегукувались й гармати. Кулеметний вогонь був такий щільний, що Йосипу Дігтярю, як й іншим, довелося довго лежати в снігу – “аж кров застигала від холоду” (як-не-як 200 морозу було надворі).
Прискорив події відчайдух-запорожець. Із “Люїсом” він забрався в запілля гетьманців, засів за штахетником і почав поливати їх розпеченою оливою. Серед гетьманців почалася паніка. Тікаючи, вони залишили вісім коней.
Нарешті змовкли і гармати – противник відступив.
Будинок станційного приміщення стояв без вікон, посічений кулями. Скрізь червоніли плями крові на витоптаному снігу. В калюжі примерзлої крові лежав убитий кінь. У місцях, де загніздилися кулемети, – гори гільз.
Ось передова стежа виявила понівечені тіла розвідників, які минулого вечора не повернулись із завдання. В одного була “звільняюча рана – шаблею у серце”. Інший “рішаючої рани не мав” – його мордували довше. Він був густо поштриканий багнетами. Впізнати його було неможливо: обличчя зрізане шаблею – верхню щелепу вирубали через перенісся біля очей і до кутніх зубів нижньої щелепи... Познімали козаки шапки...
Тіла забрали до вагона.
Хоч і шкода було замучених, та голод і холод настільки докучали, що мусили залишити покійних і подбати про себе. У великих грубах вагонів запалав вогонь. Коло нього намагалися зігрітись та підсмажити на шпичках мерзле сало...
Ще не встигли перекусити, як почулася команда: “До бою!”
Визирнувши з вагона, Йосип побачив у трьох верстах ворожий потяг, з якого на сніг вже вистрибували люди.
Запорозький панцерник почав “щупати” позиції суперника, а гетьманський бронепотяг дратівливо відповідав. Під їхню гарматну сварку лава підкочувалась до станції – чим ближче ставала вона, тим ширшою здавалася. Ще трохи, і вона обхопить станцію з трьох боків.
Проти Республіканського війська йшли гетьманці, німці та дядьки-хлібороби.
Ставало незатишно. Дехто починав проклинати запорожців, які подалися на парад у Хорол. Готувалися до бою з лайкою на устах. Злість їхня передалась рушницям і кулеметам...
Лава то залягала, то знову насувалась. Із неї один за одним почали вибувати ті, “кому година пробила”. Коли ж гармати запорожців взяли на картеч, ряди суперника почали розвіюватись у зимовому повітрі – картеч виривала з лави цілі пасма. Та захисники гетьмана вперто насувалися. Ситуація ставала все загрозливішою. Виручили запорожці, які, почувши згуки бою, повернулись із параду в Хоролі й одразу пішли в контрнаступ.
Братовбивчий бій під Хоролом 13 грудня (за іншими даними – 7 грудня) 1918 року закінчився повною перемогою Республіканських військ...
Козаки знову повлазили у вагони. Щоб зігрітись і закип’ятити воду, розвели вогонь. Йосип відшукав у патронташі сало – щоб дошкварити його, адже перед виступом не встиг цього зробити. На хвилю відволікся від вогню і побачив полонених, яких вели в поле.
– Куди ви їх провадите? – запитав хтось цікавий.
– На місце призначення, – була неохоча відповідь.
А вели їх на розстріл...
Ось і сало вже готове. А от і шматок хліба.
Під грім гармат далекого бою та криваво-червоні спалахи блискавок козаки почали “поститися”...
Задумався Йосип Дігтяр, ще вчора старшина Армії Української Держави, а сьогодні старшина Республіканського війська, яке здобувало славні перемоги на руїнах Української Держави.
Насунулись тривожні питання: “За що? За що лягли 75 душ гетьманців, хліборобів і німців та п’ятеро з нашого боку? За що?”
З цими питаннями він і задрімав під стук вагонних коліс.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції