Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Подільські “більшовики”

Василя Окіса неприємно вразила вістка про призначення його командиром каральної експедиції проти більшовиків, що засіли в панському саду, неподалік місця постою 35-го австрійського полку. Адже він щойно вранці повернувся з довготривалої відпустки і ще як слід не роздивився та й із дороги не відпочив, а його вже кидають до бою.
Про більшовиків він чув, що це страшні й дикі люди, відтак поводитися з ними треба “коротко”... Тож здивувався старшина, коли командир наказав кожному більшовикові дати 25 “відливаних” – тобто 25 буків, та ще й із кожного взяти по 50 карбованців штрафу і прогнати їх. Хіба в бою про таке йдеться? В бою йдеться про інше...
Надвечір за карною експедицією заїхали вози пана, в саду якого засіли більшовики. В похід вирушили, як сонце вже сідало на спочинок.
Сад був чималенький – не менше як 15 десятин. Не сад, а цілий ліс.
Василь Окіс вислав розвідку, а сам із лавою помалу посувався вперед.
Невдовзі розвідка доповіла, що на віддалі якої версти більшовики розпалили багаття, а їхні коні пасуться в саду. Приспішили ходу, щоб швидше накрити розбійників... Ось розстрільня звузилась і півколом зблизилась до ватри.
Підкрадалися з хвилюванням. Не в одного жовніра перехопило дихання.
Уже було чітко видно постаті більшовиків.
Від них долинав веселий гамір – видно було, що нападу вони не сподівалися. “Зараз ми заберемо їх до полону без пролиття крові”, – подумав Василь і, ступивши ще кілька кроків, закричав:
– Руки вгору!!!
Постаті від несподіванки здригнулись. У ніч полетіли зойки.
Більшовики задерев’яніли...
Окіс почав приглядатися до полонених. Він страшенно здивувався, коли побачив, що це були звичайнісінькі подільські дядьки і дівчата. Безборонні й залякані. Вони наполохано дивилися на “австріяків”, дивилися як на розбишак. “За що і нащо ви страхаєте невинних людей поночі?” – таке питання, здавалося, висіло в повітрі.
Соромно стало старшині австро-угорської армії, галичанинові Василеві Окісу, що налякав селян.
І став він вибачатися. Казав, що це помилка, що він схибив, прийнявши їх за більшовиків.
Раптом із-за спин жовнірів вискочив панський слуга, який і вів до саду каральний загін, і почав схвильовано пояснювати, що це і є ті більшовики, бо саме вони завели в панський сад коні й пасуть їх, “а се їм невільно”.
– Експедиція вислана саме на них, а не на інших, – казав слуга.
Окіс розгубився – не знав, що й робити. Нарешті запитав дядьків, чи справді вони більшовики.
Один із затриманих пояснив, що у місцевих селян своєї паші немає, а в панському саду – трава велика.
– Та й сад цей колись і так був наш, – казав селянин. – Але прийшли ляхи – забрали землю, а тепер дав нам Бог свободу, то чому ж ми не можемо бодай попасти ось ту наших коней, коли вже землі нам не дають? – І додав тихо: – Чи варто карати за те, що ми свого не маємо?
У голові Василя Окіса все враз прояснилося. Він твердо вирішив не виконувати наказу свого начальника – командира 35-го пішого полку австро-угорської армії – й не карати селян. Хоч “для порядку” звелів їм вивести коней із саду...
За тиждень Василь Окіс вже їхав “у закритому вагоні” на австрійський фронт, адже дуже швидко довів свою “неблагонадійність” на “фронті” українському.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції