Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Перша смерть

Більшовики тікали з Ніжина в паніці: до міста наспіли чутки, що ось-ось підійдуть війська Центральної Ради. Українська молодь, переважно гімназійна, діти отих буржуїв, проти яких так палко виступала соціалістична Центральна Рада, образ на “український революційний парламент” не тримала. Ба більше, бажала повернення цієї хоча й соціалістичної, та все ж української влади.
Організувавшись і трохи озброївшись, гімназисти здійснили наскок на запільну частину більшовиків, яка й без цього нападу мала “відступальні настрої”. Кілька сальв лише пришвидшили їхню втечу.
Новоявлені повстанці опанували залізничний вокзал і склади зі зброєю. Знайшовся й авторитетний ватажок – Матвій Твардовський. Він згуртував сміливіших юнаків, спорудив імпровізований потяг із двох вагонів, на кожному з яких поставив по кулемету. Довідавшись, що до Ніжина з боку Володькової Дівиці наближається якась більшовицька частина, отаман вирішив зустріти її ще на підході до рідного міста.
Верст за п’ять від Володькової Дівиці зупинились. Отаман вислав розвідників. Дійшовши до села, вони вилізли на дзвіницю і подали умовні знаки. Тоді 60 повстанців вийшли з вагонів, розсипались у лаву і рушили до села. Пробиваючись через садки і городи, грузнули в болоті по коліна – був початок березня 1918 року.
У цей час з іншого краю в село в’їжджали фуражири кінного полку, що пробивався з фронту на свою “родіну”.
Отаман засідку організував вдало: його озброєні діти вміло поховалися за плотами, хатами, клунями – над вулицею, на яку вже вийшов відділ фуражирів.

Як тільки верхівці порівнялися з лівим крилом лави, застрочили кулемети, загавкали рушниці. Після першої сальви декілька вершників полетіло шкереберть, попадали поранені та вбиті коні. Перелякані фуражири, які потрапили під обстріл, посхоплювались і кинулись навтьоки. Один із них виткнувся з-за клуні прямо на рушницю учня Олекси Батюти. Від несподіванки той злякався, та ще більше перепудився втікач. Він кинув додолу карабін і благав дитину не вбивати його.
Олекса, сам переляканий, дрижачим голосом “велів” сісти під кошару. Не встиг полонений заспокоїтись, як підскочив товариш Батюти і закричав на обох:
– Що?! Милувать?! Кого?!
Клацнув замком і звів рушницю. Фуражир, стоячи навколішках, простягнув руку, ніби міг закритись від смерті. Він тільки і встиг викрикнути:
– Таваріщ, нє убі...
Рушниця договорити не дала...
– А-а-а, – застогнав нещасний.
І на Олексу бризнуло щось мокре й тепле.
Фуражир із розбитим черепом конвульсивно гріб землю руками.
Батюта, нажаханий смертю, першою в його житті, одвернувся... Очі його вже не бачили кривавого місива, а вуха... Три глухі удари – “наче щось залізне ковзало по кістці” – остаточно ошелешили його. Він зрозумів, що товариш тричі – для надійності – проштрикнув тіло фуражира багнетом.
Олекса не витримав і зірвався з місця – щоб не чути і не бачити. Він біг за іншими, які стрибали через тини і “стріляли на вітер, не знаючи і на що, і про що, бо ворога не було вже й духу”.
Нарешті безглузда погоня за вітром припинилася. На широкому шляху збуджені повстанці зійшлися до гурту. Вони тяжко дихали.
Разом вернулись на місце бою. Знайшли двох вбитих фуражирів, одного пораненого та п’ятьох забитих коней.
Новоспечені козаки хвалилися один перед другим своєю здобиччю – хтось показував кавалерійську шашку, хтось офіцерського нагана. А інший оповідав, як він приборкав двох більшовиків.
Невдовзі повстанський гурт уже вертався потягом до Ніжина. Олекса, забившись у темний кут вагона, продовжував переживати свою трагедію: він із жалем думав про того фуражира, який лишився лежати біля клуні. Уявляв його матір, яка продовжувала чекати сина.
“Пощо та війна?! – думав Олекса. – Нехай вона буде проклята!” Так думав він тоді, але в наступні роки Олекса побачив стільки крові й зазнав стільки лиха, що про той перший свій жахливий досвід згадував цілком спокійно.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції