Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Київська трагедія

Вийти з Педагогічного музею було не так легко. Артилерія “братів із півночі” добре пристрілялась і засипала район шрапнелями. Співали свої пісні смерті й кулі. Члени Центральної Ради стояли біля виходу з будинку Педагогічного музею та споглядали на поранене місто. Сутеніло. Зліва підносився чорний дим. За університетом червоніла заграва: то горів прибутковий будинок Грушевського на Паньківській вулиці. На вулицях ніби вимерло.
Ось в університет ударив гарматний снаряд, за ним слідом другий. Гриміло й у районі оперного театру. Більшовицькі шрапнелі раз за разом покривали колишній жіночий пансіон Левашової, де розмістився Військовий генеральний комітет. “І кожен раз, коли гарматний стріл пробивав стріху й вибухав на піддаші, залізна стріха здіймалась великим пухирем, а потім знову спадала. Вирватись із будинку Ради ніяк не можна було; довелось там сидіти й чекати”.
У вестибюлі зосереджено походжав Микола Порш. Час од часу він знервовано вигукував, що серед військових керівників “нема тямущої людини”, що військові відмовились прийняти його стратегічний план і через це, мовляв, дали більшовикам у руки багато козирів... І це жалівся військовий міністр!..
Член Центральної Ради Микола Ґалаґан таки ризикнув і, пригинаючись від кулеметних черг, рушив до свого будинку на Жилянській. Обкидувало його і мерзлою землею від розривів гарматних стрілен.
Мешканці будинку, де він жив, сиділи в підвалі, очікуючи завершення бомбардування. Лише Миколина теща поралася на кухні. Ґалаґан, взявши шклянку чаю, мовчки засів за “Історію Французької революції”. А по стінах будинку, мов горох, торохкотіли кулі...
Уранці прийшла з лавки дівчина-служниця й сповістила, що Київ зайняли більшовики. Вони оточують квартали й роблять повальні труси...
– Вже й до нашого будинку доходять, – з якоюсь безтурботністю сказала вона.
“Коли застукають дома, буде кінець”, – подумав тривожно Микола і кинувся до скрині шукати цивільне вбрання, бо досі ходив у військовому. Ледь встиг переодягтися, як червоноармійці зайшли на подвір’я.
Поцілувавши на ходу сина і дружину Ольгу, Микола притьмом вискочив із квартири. Але далеко не зайшов: на сходах сидів червоноармієць із типовою “кацапською” фізіономією. Був він озброєний до зубів: мав рушницю, револьвер, дві бомби, до того ж був оперезаний кулеметними стрічками. Щоб заговорити йому зуби, Ґалаґан вдав, що побоюється бомб.
– Спрячьтє лучше еті самия бомби, нєровєн час, упустітє, апасна вєдь.
– Нічяво, нє апасна, – кацапура був утішений, що дорослий чоловік боїться гранат. А він, сміливець, бач, тримає їх у руках. Та ще й бавиться ними.
– Лучше би спряталі всьо же... – Микола помалу просовувався сходами далі.
– Чаво прятать-то, ані бєз капсулєй... – сказав “воїн революції” і, демонструючи свою “удаль”, почав підкидати гранати.
Микола, пройшовши ще кілька кроків, знову ніби з острахом мовив:
– Ви, ваєнниє, панімаєтє, что означаєт “бєз капсулєй”, “с капсулямі”, а нам, штатскім, ето всьо єдінствєнно... Спрячтє лучше.
Чи Микола виявився гарним актором, чи москаль – до нестями тупим, але небезпека минула. І пішов Микола містом шукати собі пристановища.
А тим часом червоний жах вже навис над Києвом. Сотнями розстрілювали старшин. Удень і вночі арештовували та вели кудись людей, звідки вони вже не вертались. Хапали на вулицях. Шукали вільних козаків, гайдамаків, членів Центральної Ради та міністрів. Розстріляли трьох лівих українських соціалістів-революціонерів, членів Центральної Ради, хоч вони були прихильниками “радянської влади”. “Єдина причина була та, що вони були українці. Розстрілювали всіх, у кого знаходили посвідку на внесок до Українського національного фонду. Знущались із портретів Шевченка й, подібно до царських жандармів, палили українські книжки...”
Особливо багато киян було розстріляно в Маріїнському парку. Їх потім вантажними автомобілями звозили до великої трупарні військового шпиталю. “На подвір’ї, – описував член Центральної Ради Яків Зозуля, – я побачив п’ять, а то й більше великих куп мертвих тіл, скинутих з авто, як дрова... Я оглядав ті тіла, що годину тому були ще живі, і шукав знайомих... Було досить зимно; свіжа кров, що витікала з ран, здіймалася над купами густою хмарою”.
Трупи лежали по всьому Києву. Така була плата за гуманізм, який виявив Симон Петлюра до побореного на якусь мить ворога.
З Києва треба було рятуватися втечею...
Але й у рідному Требухові, куди з пригодами таки дістався Микола, було неспокійно, бо більшовики скрізь шукали офіцерів. Довелося тікати і з дому – та ночувати в колишнього свого джури Нестора Демидовича...
Одного дня над Требуховом з’явились німецькі літаки. Стало ясно, що німці перейшли в наступ. Більшовики, що отаборилися в селі, почали похапцем продавати селянам за безцінь коней, сідла, вози, амуніцію. Кинувши зброю, пішли врозтіч, вдаючи з себе демобілізованих, що йдуть собі з фронту додому.
Микола наважився повернутися до Києва, який, за чутками, вже звільнили німці. На дорозі ніякого руху на було – все принишкло. Вже коли виїхали за Бровари, погонич показав пужалном поперед себе. Спинивши коня, тривожно вигукнув:
– Он німці йдуть!
Погонич у роки Світової війни був поранений – і якраз на німецькому фронті, й, певно, не міг уявити собі, що з німцями можна зустрітись і мирно розійтись. Ґалаґан наказав їхати далі, але дядько якось нерішуче поганяв коня.
Ось і німецькі кавалеристи. П’ять чоловік. Вони навіть оком не повели в бік підводи. За ними їхала чота, далі сотня, а за нею кінний полк, потім піхота, артилерія і знову піхота з кулеметами... Німецьке військо лилось безперервним сіро-зеленуватим потоком по дорозі з Києва на схід. “А серед тої маси німецького війська виринали окремі фігури українських вершників з національними пов’язками на рукавах та з довгими шликами на шапках. Символ відношення реальних сил двох держав”.
У душі панувало сум’яття. З одного боку, серце раділо, що настав кінець російській сваволі й жорстокості, “не буде тепер звірячого нищення людей... трусів, грабунків. Але, з другого боку, була якась непевність...” Що несуть із собою ці суворі люди у сталевих шоломах, що ходять збитими лавами під звуки сопілки?
Українці поставились до німців цілком прихильно, бо ж вони прийшли як союзники. Та й не тільки українці, а взагалі київські обивателі прихильно зустрічали німців, бо ті принесли з собою визволення від більшовицького пекла...
Микола Ґалаґан приїхав до Києва 24 лютого (а за новим стилем 9 березня). Приміщення Центральної Ради було розгромлене: за три тижні нашестя більшовики встигли понівечити все, що мало хоч і опосередковане відношення до “буржуазної” української влади: всі стільці, столи, шафи, скрині, лавки було поламано.
Почали сходитись члени Центральної Ради: всі в брудних чоботах, шинелях, у папахах або картузах, неголені й нечесані, приголомшені недавніми подіями.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції