Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Трагедія на станції Яблонна

Був січень 1918 року. “Сіро-жовта маса бувших героїв” обліпила залізничні шляхи, що вели в Україну.
На станції Шепетівка скупчилося кільканадцять ешелонів із колишніми вояками російської армії. Тисячі голодних і знервованих людей у завошивлених шинелях шукали поживи для себе і коней, а також палива, щоб хоч на якусь мить сховатися від дошкульних морозів.
Та пошуки були марними. Місцеве населення все їстівне давно і надійно поховало від можливих зазіхань, тому вояки були роздратовані й злі. Особливо лютували на машиністів, які не хотіли вести далі ешелони. Їхні пояснення про те, що під Бердичевом зруйновано міст, збуджена юрба не сприймала.
– А чому не їхати через Новоград-Волинський і Мозир?!
– І там зруйнований міст, – чулась відповідь, – та й гайдамаки стоять.
– Неправда, брешуть всі вони, саботують, – була загальна думка.
– Пріставіть к машиністу часавова с рєвальвєром! Паєдєт!
– Баятьса какіх-то ґайдамаков нам нєт надобності, – викрикували хвалькуваті москалі. – У нас столька аружия, что целую армію ґайдамацкую разбіть можна.
І справді в кожному ешелоні було декілька вагонів із найрізноманітнішим озброєнням, а на окремих платформах ще й стояли гармати різних калібрів. Все ж не про війну з гайдамаками мріяли колишні вояки, для них ідеалом було тишком-нишком проскочити без бою поближче до свого дому. Від війни всі так втомилися, що сіро-жовта солдатська маса, яка місила грязюку в Шепетівці, вже не була військом. Учинити самосуд вона ще могла, але не більше…
Врешті три ешелони рушили на північ. В одному з них вертався додому Гордій Няньчур.
Ось уже і Новоград-Волинський недалеко. А якщо він у руках гайдамаків?! Що тоді?
Потяги збавляють хід. Напруга, що була розвіялась, знову почала згущуватись над вояцтвом. Нарешті стали. Після довгої і сумбурної наради вирішили послати до міста дві команди розвідників.
За кілька годин ті доповіли, що в Новограді-Волинському ніякого війська немає і що вокзал вільний.
З пересторогами та острахом ешелони минають місто і вокзал.
Хоч навкруги розгорнула свої чорні крила ніч, мало хто спить – страх перед невідомими гайдамаками не дає спокою. А може, вони в цей час гострять ножі, щоб не з порожніми руками зустріти непроханих гостей?
Як електричним струмом пронизала ешелони вістка, що за станцією Яблонною зруйновано міст, а за тим зруйнованим мостом засіли оті чортові гайдамаки.
Довелося вертати до Новограда-Волинського.
Та, наблизившись до вокзалу, крізь гуркіт коліс почули постріли. Деморалізована солдатська юрба, запакована у вагони, втратила притомність духу і запанікувала.
Дехто почав розбігатись. Тікали переважно до лісу. Ховалися і в ровах біля залізничного тору. “Нікому і в голову не приходило взятися за зброю”, – згадував Гордій Няньчур.
А машиністи тим часом завернули ешелони в бік Яблонного…
Вранці від українського командування прибула делегація із заявою. Гайдамаки висунули вимогу повного роззброєння. Лише в цьому випадку вони налагодять міст і пропустять ешелони.
– Зброя мусить залишитися в Україні, – сказав один із делегатів.
Юрба була готова погодитися на ці умови – лише б її пустили далі. Та комісари почали підбурювати людей. І пропозицію відкинули, а делегацію з шести осіб заарештували.
Минуло кілька годин; за цей час нічого не змінилося – ешелони стояли. П’ятитисячна юрба мерзла, хвилювалась і лютувала. “Злоба і ненависть до гайдамаків, що загородили дорогу, росла і збільшувалася”, – зазначав у спогадах Гордій Няньчур.
Лайка і прокльони сипалися на голови “хохлів-гайдамаків”.
– Да што с німі панькатьса?! – ревіла підбурена юрба. – Ми їх нє троґаєм, а ані нас абадрать хатят.
І натовп кинувся до вагона, де сиділи заложники. Спочатку витягли двох.
Почався допит, який швидко переріс у знущання. Козаків повалили на землю і почали люто бити підборами в голову та тіло. Топталися по обличчях. “Чим далі, то з більшим азартом і озвірілістю знущалися над нещасними жертвами, аж поки вони не були замордовані”, – свідчив Няньчур.
Зрозумівши, що їх чекає, решта гайдамаків “через голови озвірілої юрби” кинулась геть із вагона. “Ніхто й оглянутися не встиг”, як четверо проворних козаків вітром розбіглися, прямуючи до лісу. Це ще більше роззлостило юрбу, але вже не було на кому вилити свій гнів і розпач.
Тож почали розходитися… В цей час один із замордованих ворухнувся. Це запримітив рудий та кострубатий москаль із посіченим віспою обличчям.
Він підійшов до понівеченого тіла, зняв із плеча рушницю і, не поспішаючи, тричі проштрикнув багнетом груди недобитого, з притиском підраховуючи кожний свій удар:
– Рас… два… трі…
Кацапило наступив чоботом на груди гайдамаці й із зусиллям востаннє витягнув скривавлений багнет. Вбивця намагався посміхнутися до своїх товаришів, але посмішка та вийшла кривою.
Глядачі почали тихо і “якось винувато” розходитися.
Минуло ще кілька годин.
Пристрасті вщухли.
Запанувала безнадія. Тоді й почулись голоси совісних людей, які засуджували розправу над беззахисними. Особливо дісталося рудому москалеві.
Кілька десятків людей підійшло до мучеників. На велике здивування, побачили, що гайдамаки живі. Негайно покликали лікаря і почали приводити їх до тями.
Поранених перенесли на двірець. Їх розтирали снігом, робили штучне дихання. Врешті козаки очуняли. Той, що тричі спізнав московського багнета, виявився сотником української армії.
Був це високий і гарний чоловік із добродушним обличчям та ясними очима. Коли він намагався щось сказати, то напружувався і закривав очі. Але замість голосу з пробитих грудей виривався якийсь хрипкий клекіт. Разом із неясними словами з уст витікала кров.
Все ж Гордій збагнув, що гайдамака просив повідомити про свою смерть наречену. Слабким, невиразним рухом мученик вказав собі на груди.
За пазухою у нього знайшли папери, а серед них – листи від нареченої та її фотографія, підписана в червні 1917 року в Павлограді на Катеринославщині. Сам гайдамака був родом із того ж таки Павлограда. Мав старшинського Георгія за Світову війну.
Збагнувши, що його прохання нарешті зрозуміли, сотник більше не силкувався говорити. На питання вже не відповідав.
Інший гайдамака був ще хлопцем. Його пощастило привести до повної свідомості.
Вигляд він мав страшний: із половини обличчя було збито шкіру, яка звисала за вухом. Із неї на шинель і за комір стікала густа сукровиця. Текла кров і з вибитого ока та численних ран.
Юнак від природи здоров’ям не відзначався: тож і шинель та черевики були йому завеликі. Він тяжко дихав і час од часу озирався. Говорив уривками і мало. Нічого добитися від нього було неможливо. “Лише те, що йому 17 літ, (що) походить із Чернігівської губернії, що в “гайдамаки” пішов по своїй охоті. А більше нічого”.
Надвечір українці розпочали наступ. Ешелони в панічному безладі вирушили до Новограда-Волинського, а “поранені гайдамаки залишились на станції Яблонна”.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції