"Йди за мною"

Виступ З. Красівського на творчому вечорі в м. Миколаєві Львівської області (20 липня 1991 р.)

[...] Я народився в 1929 році, вчився у рідному селі Витвиці, пізніше в гімназії. Мої старші брати були в партизанці. Мій найстарший брат був повітовим організаційним. І так уже сталося, що в кінці 1944 року, як прийшли другі совіти, пішли ми всі четверо синів боротися за Україну. Мені було тоді 15 років. Невдовзі я був поранений, а найстарший брат застрілився. Тоді зловили другого брата й дали 20 років каторги, а також зловили й третього брата. Родичів вивезли перший раз у 1945 році на Сибір, звідки вони повтікали, і всі ми тоді вже були на нелегальному положенні.
Ось така та епопея моя і моєї родини, вона зливається повністю з тим, що всі ви пережили, що всі ви бачили, хоч молодші не з такою гостротою, як це пам'ятають старші. В 1947 році вивезли нас другий раз, я знову втік з ешелону й знову пішов у підпілля, був пораненим іще раз. А в 1949 році вже мене фундаментально зловили, і я отримав термін, відбував його так, як і всі наші брати й сестри: хто на Сибіру, хто на Колимі, хто на Півночі, в різних районах Совєтського Союзу.
У 1959 році я повернувся на рідну землю з Караганди й почався новий період у моєму житті. Я закінчив університет, одружився і мав двох синів. І за хрущовської відлиги в той непевний час ми вирішили поновити Національно-визвольну боротьбу. Створили Український національний фронт. Проіснували від 1964 до 1967 року, зробили досить багато різних заходів, видали 16 номерів підпільного журналу. І потім нас усіх, ну не всіх, а основних, забрали й посудили. І кому який дали термін. Я отримав 5 років тюрми, 7 років таборів і 5 років заслань.
У Владимирському централі я часто був на ізоляції, маючи тяжку статтю як націоналіст, "за зраду Батьківщини", як тоді говорилося. І можна сказати, від нічого робити, я почав писати "Невольницькі плачі". Освіта в мене була філологічна, підстави для цього були. Писав я і раніше, тут для мене все було по-новому. І було так, що на ізоляції тримали мене кожний раз небагато (2 – 3 місяці), а потому знов повертали до людей, до загальних камер і чекали нового якогось вибрику. І з цієї ізоляції я за кожен раз приносив жмуток віршів. І приходячи в загальну камеру, а там сиділи такі люди як Левко Лук'яненко, Михайло Горинь, Михайло Луцик, Ярослав Лесів, Михайло Масютко, Йосип Тереля і багато-багато інших, які на літературі також розумілися, я читав їм ті вірші, а вони старалися з усіх сил мене, як то кажуть, розкритикувати. Я, втративши всяку скромність, дуже захищався, захищав свої опуси, свої методи й т. д. Але все це не пройшло марно, тому що на наступний раз, коли вийшов на ізоляцію, я над тим усім дуже думав і переробляв, багато разів переробляв. І я вам скажу, що з того всього вийшла пізніше непогана збірка. І тепер її оцінюють, як своєрідні прийоми, своєрідні образи і асоціації. І я маю від того великий пошанівок.
Коли мене за ці вірші в січні 1972 року знов арештували в тюрмі, то вже не судили, а відправили в інститут Сербського на психіятричну експертизу й признали, що такі вірші може писати тільки параноїк і шизофренік. Цей діагноз за мною закріпили, й я відбув 6 років у вар'ятському домі тюрем. Значить, всі збірки, які були розмножені в тюрмі, в рукописах, були вилучені слідством і оперативниками. Але в мене була така мода, що коли я вже переписував вірш на чисто, то виривав з "Іноземної літератури" такі біленькі обкладинки. І між іншими вирізками, газетами та журналами ці обкладинки я перевіз до вар'ятського дому в Смоленськ. Пізніше, коли мене переводили з смоленської психлікарні у львівську психлікарню, я й це також із собою перевіз. І вийшло так, що коли мене в 1978 році звільнили, я частину з тієї збірки вивіз на волю. І я їх реставрував, поновив. І коли Караванські виїжджали за кордон, я це все перефотографував, уклав ті плівки своїй дружині Олені Антонів у закаблуки босоніжок. Вона поїхала проводжати Караванських, і коли вони вже стояли й прощалися, то просто обмінялися взуттям. Так вірші були вивезені за кордон.
У 1984 році ця збірка вийшла в Лондоні. І ось цю книжку я привіз з собою. По різному ставляться до "Невольницьких плачів". Своєрідна тут мова, наближена до діалекту, бойківська мова, образна система бойківська, так як говорять у нас у селі, так, власне, як говорила моя мама. Ці приказки, ці влучні вирази, все це я старався використати і, не вважаючи себе за поета-професіонала, я просто міх кував, так як кував своє залізо. І було так, що я мав прекрасний задум, але не можу знайти першого рядка. І бувало, що я днями й ночами думав над тим, різні варіянти перебирав, доки цей перший рядок не спланувався з тим задумом.
Бувало, що я сотні разів повторював перший рядок, щоби з нього вродився другий. І так далі. Це була мозолиста праця, але пізніше вона дала той результат, що в тих віршах нема води, все це дуже стисло накомпресовано. Звичайно, я мав тоді роздряпану душу, нерви, і все, і втратив волю, бо лишилася дома молода жінка, лишилося два хлопчики, трудно бути в таких обставинах байдужим. Значить, все це в якійсь мірі ввійшло в ці рядки, і, крім того, ввійшло те поняття націоналізму, яке я засвоїв з материнським молоком, увійшов той дух, який був супутником моєї юности й моєї молодости, і так ті вірші в мене прозвучали. Якщо ви не заперечуєте, я почну з того, що прочитаю вам три вірші, які називаються "Моя тріада", і які фактично характеризують ті етапи, які були в моєму житті.

1. Двобій

Я став на прю з чудовиськом сторуким,
З мого чола стікав червоний піт
І хижіли від поту того круки,
І мерк в тривозі млосний світ.

Дракон звалив моє велике сонце,
Мого життя все вистраждану суть,
Собі під брудні ноги монстра,
Немов застиглу буру каламуть.

Зубами клацав з люті вовкулака
І хоч не було страху ані сліз,
Та хтось тоді таки наплакав
В моїй душі засмучений ескіз.
Горіла ніч, а на мої скрижалі
Лягла навскіс меча сувора тінь.
І десь у небі тіпалися жалі,
І багряніла чорна голубінь.

2. Поразка

Не було крови, блискавок, ні грому,
А тільки хлипав десь глибоко плач.
Рабою на колінах мліла втома
І гнула шию під чужий кумач.

Не було крови. Тільки сіра пляма
Лягла рядном на виснажені дні,
І хтось тягнув, штовхав мене до ями,
І руки хтось викручував мені.

Густішав смерк у слідчім кабінеті:
Уже мені не вирватись із рук!
І грубшали, міцнішали тенета,
Якими обмотав мене павук.

3. В'язниця

Далеко, край світу, в чужій стороні,
В похмурій темниці життя коротаю –
Неначе на страту йдуть знехочу дні,
Ночам божевільним – ні страти, ні краю.

Склепіння нависло, я плазом лежу,
Надії спроквола лягли під багнетом,
Рокований волю свою стережу,
Що в муках конає на ґратах.

Повзе безнадія у чорні дні
В тюремні кайдани закута.
Немов обірвалися струни в мені,
Ридають розбитим акордом нути.

Ось так 2 травня 1972 року в інституті психіатрії ім. Сербського мене викликали на комісію медичної експертизи. Головою комісії був академік Смірневський, а засідателями були кити психіятрії: Лунс, Морозов, Фелінська і було 20 світил тих психіатрів, які вершили над нами розправу. І щось вони мене там допитували про мої переконання, про націоналізм, про ідеї української мови, про державу і т. д. і т. д.
А пізніше Лунс каже: "У нас є відомості, що ви пишете добрі вірші. Може би ви нам щось прочитали". А я, знаєте, обстрижений, аж синію, лиш із тюрми приїхав, 5 років я був тільки на одному хлібі й воді. І я подивився на ті ситі випещені обличчя, на тих людей, які так собі байдуже сидять переді мною. Я перед ними стою у вим'ятій піжамі, нещасний, згорблений, худенький. У мені зіграв той бунт, і я їм перечитав ось цю "Пересторогу"... З такою ненавистю, яка дійсно можлива тільки для чоловіка не дуже нормального. І запанувала велика тиша після того, Лунс сказав: "Уведіте больного в палату". І так мене приговорили на довгі роки під діягнозом параноїк і шизофренік. Ось я перебіг те, що найбільше викликало в мене спогади з періоду "Невольницьких плачів".
"Невольницькі плачі" не можна ні повторити, ні знов написати. Це є продукт тюремних буднів, тюремних переживань і того періоду, який, дай Боже, аби не вернувся. Багато було мови про те, що "Невольницькі плачі" написані в дуже мінорному ключі й несуть у собі втому і навіть занепадництво. Мені би не хотілося, щоби їх так трактували, але, якщо це так, то це стан наших душ, то це втома українського народу. Дав би Бог, щоби він видів нас без нових страждань, без тих великих мук, які вже так щедро заплатив український нарід за наше рівноправне життя на тій землі. Дав би Бог, і будемо на то надіятися, і будемо молитися, і вірити в те, що, врешті-решт, Українська Самостійна Соборна Держава буде, а в ній будемо жити ми, і будуть нормально розвиватися наші діти, і покажемо цілому світові, на що український нарід здатний.
Нам треба докласти дуже багато праці для того, щоби ми стали, кожний зокрема, людьми. Щоби ми хотіли бути людьми і щоби ми хотіли тягар обов'язку людського нести на своїх плечах. Щоби ми перестали відчувати себе нижчими. Щоби ми до церкви відносилися з вірою, а не з політиканством і брали сіль у руки, каміння й вили.
Нам до того всього треба дорости кожному зокрема. А якщо ми доростемо, щось таки своїм дітям дамо. І я думаю, що якщо ми не здвигнемо нашу лігу, не очистимо, якщо ми не піднімемо наші школи, якщо ми не піднімемо катехизацію, якщо ми серйозно не будемо ставитися до того людського, до чого нас кликали пророки, месії, мудреці, філософи – то ми в тій деградації тільки самі собі пошкодимо й будемо йти до ще дальшої загибелі.
Чорнобилі ще грядуть, а їх треба зупинити. А в такому стані, як ми тепер є, нічого не можемо зробити. Ми можемо вийти з прапорами, та й то вже не дуже ходимо. Ми можемо вийти з прапорами на мітинг, там покричати "Смерть московсько-жидівській комуні!" – і все. А потому приперти ті прапори під склепом і піти випити горілки й потішитися, як то ми, розумієте, по-геройськи поступили. З того нічого не вийде доброго. А з другого боку багато людей говорило, коли йшли в депутатство, що ми переродимо все своєю чесністю, своєю порядністю. Насправді, система роз'їдає найтвердіших людей. Влада розбещує, дуже притаманно людині вибулькатися, покрасуватися перед світом, убрати на себе корону, взяти в руки хоча би тоту шкляну булаву.
Ви подивіться, як ми карикатурно виглядаємо. Вбираємося в запорізький одяг, вбираємо широченні шаровари, шапку таку, так усе, як потрібно, й алюмінієву шаблю. Га? Та то козаки? Та то жалібно на то все дивитися. То все кінчається показухою. Виливається показухою й кінчається показухою. А ворог сидить у тіні й там, розумієте, насупився й чекає, щоби то-то хапнути й зжерти. Він не носить алюмінієву шаблю, він стріляє тим автоматом, який заборонений у світі. [...]
Коли я приїхав за кордон, я мав яскраво виражену масть. Я ціле життя при всіх можливих випадках заявляв, що я націоналіст. І я приїхав за кордон із націоналістичним світоглядом і своєю політичною плятформою. І я був не змішаний і не знівельований. Мене могли не приймати, але мене мусіли слухати, бо за мною 26 років окопного життя. І всі ті жертви, які я приніс заради своєї ідеї.
І коли чоловік приходить з передової, його не можна не слухати.
Що торкається молоді там, молодь вихована дуже патріотично, в націоналістичному дусі. Але я би сказав, що це не торкається глибини. Це у них форма. Це приблизно то саме, що ті великі шаровари і алюмінієва шабля. Вони залюбки розмовляють між собою по-англійськи, їхній патріотизм не сягає так далеко, що відкрилися українські кордони, і підемо на рідну землю боротися за Україну.
Коли професорові теології запропонували тут виклади в греко-католицькій семінарії, він запитав: "А хто мені буде платити на місяць 500 долярів?" Отак приблизно, як у нас тут роз'їла совєтизація, совєтська мораль, так їх на Заході також щось роз'їло. І навіть найбільше бойовиті швидше мислять парляментськими категоріями, як категоріями національно-визвольної боротьби. Бо вони в тому жили, бо вони в тому проварилися. І дуже часто ми себе не розуміємо.
Ще було питання, як наша молодь. Я вважаю, що ми маємо надзвичайно велику порохову бочку – в тій молоді, в нашому суспільстві. Але в нас є біда в тому, що кожний бере тоту запальничку і хоче тоту бочку проштуркати й запалити, аби вона вибухла. У нас бракує політичної стратегії, у нас бракує розважности й найголовніше, у нас бракує літератури, яка би кожному в голову принесла порядок відповідної ідеології. І сьогодні найважливішою задачею є дати кожному політичну освіту, освіту Національно-визвольної боротьби. Щоби ви не вибухали, а щоби ви твердим кроком ішли до нашої мети.

Наша вина, старшого покоління, що ми боялися своїм дітям розповідати, що їх стрийки, вуйки, цьотки загинули в партизанці. Наша вина в тому, що ми за всяку ціну хотіли прищепити дітям практицизм. Скінчити інститут, дістати добру посаду, влаштуватися й розмножуватися. Наш великий гріх, наша велика вина перед тим поколінням, на яке ми тепер дивимося й ломимо руки. То наша вина, а не їхня вина! І я думаю, ще не одне гірке слово нам прийдеться вчути від тої молоді, яка прозріває, і яка таки бере на себе дуже велику відповідальність. [...]
Під час моєї боротьби я не зумів ні в один період свого життя вийти з-під того впливу національної ідеї, визвольної боротьби. Я не знаю, чи то щастя моє, чи то трагедія, але я не зумів вийти з того впливу навіть тоді, коли я мав молоду жінку і двох хлопчиків, і коли вийшла перша можливість, от тоді, коли в нас не було хліба за Хрущова і т. д., ми одразу організувалися в Український національний фронт. І тому в мене душа боліла за тими діточками, за тою жінкою, але я пішов.
І я вам скажу, навіть у тих таких віршах ліричних, де я хотів щось про жінку написати, щось про свої почуття, я не зміг вийти з того ключа. Просто не міг. Але я вам скажу, нема для мене більшої радости, як потримати рушницю в руках. І мені здається, що нема більшої радости, як по Карпатах пройтися з рушницею. Коли ти себе відчуваєш отакою захищеною людиною, чимось таким стійким, що ти стоїш на своїй землі і тут тобі якась цявка не буде на тебе гавкати, бо ти маєш рушницю в руках. [...] І багато моїх категоричних дискусій і заяв на наукових конференціях витікають із того, що я не хочу займатися політикою. Я себе відчуваю борцем визвольної боротьби. І та засвічена колись правда світить мені дотепер. І я відразу міряю ту свою правду тою ситуацією, в якій я знаходжуся. [...]
За німців нас заставляли по-німецьки вчити географію й історію. Там ми калічили, сюди-туди, але ми мусіли це робити. Ну, приблизно росіяни це саме роблять. Вони заставляють наших дітей говорити по-російськи... Мені здавалося, що я англійську мову краще знаю, як німецьку. Але мені достатньо було сісти в німецький літак із Лондону, як я летів до Німеччини. І коли стюардеса-німкеня заговорила до мене, я відразу переключився на німецьку мову, бо вона з дитинства в мені акумульована.
Польської мови я майже не вчив, але я менше-більше нормально розмовляю по-польськи. І наша біда в тому, що ми дійсно страждаємо від того, коли приїжджаємо за кордон, що ми без'язикі. Тому, що нам не треба було нічого ні читати, ні почерпувати, ні спілкуватися, ні нічого. Нам навіть української мови не треба було, нам досить було єдиного, "великого руского язика". І ми все осягали, що нам треба було й на будні, й на свята. Колись мені одна знайома говорила: "Ой, що то є, коли заходить на якусь філософську тему, то й мені завжди хочеться перейти на російську мову". Та й я, втративши делікатність, кажу: "То, що ти маєш у голові, то й на мигах показати можна, не треба руської мови". [...]
Ви були за кордоном, і я думаю, що вас запитували вашу думку стосовно Горбачова. Скажіть, як ви пояснювали, хто такий Горбачов. Яке ваше ставлення?
– Не можна недооцінювати Горбачова, як феномен нашого історичного й політичного життя. Ми можемо чіплятися до його багатьох помилок, можливо, знайдуться такі політики, щоби хотіли його навіть на плаху потягнути. Але те, що ми маємо, в якійсь мірі ми завдячуємо його поміркованости. Його центризму. Він може схилятися туди, й туди. Але це нічого ще не значить. Тому що те, що він уже зробив, саме за себе говорить.
Колись один із наших політиків у Австралії сказав, що нам небо післало Єльцина. А я собі тоді думаю: "А що тоді пекло робить?" Тому що те не йде ні в які порівняння. Хоч тепер ми більше схильні прив'язувати якісь надії до Єльцина. Але він нас так обійде ззаду і так нам дасть по потилиці, що ми будемо чухатись кілька поколінь. Бо не має в Росії духу демократизму. Національний код росіянина ще не сформований, вони ще самі не знають, хто вони є. Але та кочівна кров заставляє їх кидати своє село й іти попасти коні, де тільки вдасться. То є їх найбільша біда, і то наша найбільша біда. Бо вони в сумі 11 мільйонів чи навіть більше прийшли на нашу землю, й їм та земля сподобалась, і тепер вони посилаються на Деклярацію прав людини, що вони мають право жити, де хочуть, а автомати з рук вони вже відклали, і вже не можна їх як злочинців трактувати, бо вже діти народилися. Але я дійсно думаю про те, що вони нам перекрили кисень, і нам буде дуже трудно дихати.
...Ми багато, ну як то сказати, блефуємо, і то дуже моцно. Поновлюємо громадянство УНР, ще щось там, носимося з якимись затіями, страшенно всі об'єднуємося. А потому подивимося, а уже зверху над нами стоїть той самий сексот, чи хто-небудь, який і раніше стояв біля того об'єднання... Ми тільки біжимо в тому хвості, в тому шлейфі, в тому диму біжимо, розумієте? І той дим дихаємо, й нам уже здається, що ми вже живемо тим. Ні! Нам би треба бути всім паровозами. А ми не дуже то хочемо робити, в нас абсолютно нема професіоналізму. Навіть ті люди, які вважають, що вони займаються патріотичними справами, вони займаються ними побічно. Що то за політик, який від ранку до вечора сидить на державній роботі? З того боротьби не буде. Ні, то треба піти так, як казав Ісус Христос: "Кидай батька свого, кидай маму, сім'ю, родину. Роздай майно і йди за мною". З того буде воїн. А ми оцю категоричність втратили навіть у монаших чинах. Тож тепер ми повинні з того зробити висновок.
Ми повинні кожний у собі відродитися, набрати в собі снаги і починати вже від сьогодні працювати на Самостійну Україну. Незалежно від того, чи ви будете цвях забивати, чи підлогу мити, чи що, але треба на неї працювати, а не про неї говорити. Бо ми стекли тими словесами, тою вирубальністю, ми стікаємо й виходимо на світ Божий – порожні. І скоро нам будуть діти тикати, на нас будуть пальцем показувати, наші діти. Бо вони швидше до того дійдуть. [...]

Шлях перемоги. – №38 (2214). – 1996. – 3 жовтня

До змісту Жага і терпіння Зеновій Красівський у долі українського народу