"Вигнати ворога з нашої землі"
Слово З. Красівського на теоретичній Конференції українських націоналістів (9 лютого 1991 р., селище Славське)

Дорогі друзі! Сьогодні я ніби доторкнувся до своєї молодости і, направду кажу вам, ніби відродився. Я побачив вас, таких молодих і розумних, із таким польотом думки, з таким розумінням теорії нації, про яку мені й мойому поколінню в наші часи навіть і не снилося.
Ми не знали, що таке теорія нації, ми не читали тих теоретичних праць, які вже ви прочитали. Ми не могли слухати тих пропагандистів, агітаторів, які би нам все це пояснили. Наш націоналізм – це був ніби "Отче наш", поєднаний із прицілом револьвера, і ми стріляли або у ворога, або собі в голосницю. І той націоналізм був настільки чинним і настільки сильним, що, правду мовлю, ми тоді легше стріляли собі в голосницю, як у ворога, – тому що сила проти нас була така велика і жахлива, що ніхто не міг надіятися на перемогу. Але ми стали не на життя, а на смерть – і ми гідно вмерли! Вмерли для того, щоби скропити кров'ю землю, щоби встелити її кістками, і щоби з тої крови і з тих кісток зродилися ви.
Мене сьогодні торкнув крилом героїчний ентузіязм, і я вам скажу, що коли ви станете до боротьби, і треба буде вмирати, – я буду в ваших перших рядах. Я окрилений вами і тішуся вашою теоретичною думкою.
Звичайно, я не маю чогось такого, що би вам прочитати і чим би вас зацікавити. Я все життя займався тільки практикою підпілля. Я все життя і понині думаю, щоби зробити, як би спричинитися, аби вигнати ворога з нашої землі. І для мене ворог не був абстрактний, це не був москаль, це не був комуніст, большевик... Мій ворог – Росія, яка своєю потугою заполонила нас, розтлила, примусила багатьох забути свою мову, віру, свої святині, – і довела нас до краю загибелі.
Я весь час думаю над тим, що нас може порятувати. Я давно свято переконаний, що єдиною зброєю поневоленого народу є націоналізм – готовність кожного з нас віддати своє життя за ті ідеали, щоби нашим дітям було легше, щоб ми продовжували своє життя в наступних поколіннях, щоб ми були нескінченні ніколи.
Ми вирішували тут свої проблеми і говорили про те, що "цей робить зле", "цей робить не так", "можна би інакше" і т. д. Таж ми не можемо вирішити проблеми самих себе... Але це не є основне. Основне для нас – це є наш зовнішній ворог, який стоїть над нами, озброєний до зубів, і який не зупиниться ні перед якими гуманістичними засторогами і буде нас убивати, якщо ми будемо відбирати у нього нашу землю. І якщо не брати до уваги всяких теорій, ідеологій, то справа у тому, хто володіє землею. Справа рахунку, справа зиску, справа у тому, хто живе краще, а хто гірше.
І я вам скажу: чужорідне море неоднакове. Ми маємо багато прихильників української самостійности серед росіян, ми маємо багато змішаних сімей, ми маємо людей, які готові відректися від своєї російської нації і перейти в українську... Але вирішення нашої проблеми знову в тому самому: ми можемо на своїй землі допустити відповідний відсоток чужорідного елементу, а в основному земля мусить бути нашою. І якщо ми не зможемо наші теоретичні викладки, міркування застосувати практично, гріш ціна нашому розумові...
Я вважаю, що український націоналізм сьогодні – це вже не є те, щo стріляє coбі в голосницю і вмирає. Український націоналізм сьогодні – це кожний порух м'язів і духу на користь нації. І неправильна та думка, що "Рух є ворог українського відродження і української самостійности". Неправильна та думка, що ті люди, які працюють в Українській республіканській партії, – "відступники і зрадники". Неправильно й те, що "ми хотіли би, щоб усі вже стали крайніми націоналістами". Ми можемо відродитися з тої потенції, на яку нація здатна, тобто – від кожного по його силі, здібностях і можливостях. І слава всім тим, хто не сидить на запічку, хто не лежить на печі і хто не каже, що "моя хата скраю і мені все одно".
Якщо би ми не мали тих перехідних організацій, партій, якщо би ми не мали УГС, УРП, УХДП, УНП, ДСУ, – ми би не могли прийти до націоналізму, бо неможливо дитину відразу після народження заставляти танцювати балет. Націоналізм – це вищий прояв людського духу, який був у всі часи протягом усієї історії людства, але досяг свого апогею у 1940 – 1950-х роках, і якраз в українській нації. Це був безприкладний прояв націоналізму! І нам на нього треба брати напрямок, і нам треба кріпити свої сили, свої ряди, а якщо практично хочемо прислужитися українській нації, то ми повинні взяти той ідеологічний доробок, який був створений нашими кращими теоретиками уже в діяспорі, на чужині, такими, як Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Стецько та іншими. Ми мусимо це розмножити в такій кількості, щоб донести до кожного українця.
Перед нами велика загроза. За рік – півтора ми будемо мати кілька напрямків націоналізму бандерівського спрямування, які будуть боротися між собою. Дай Боже, аби не дійшло до стрільби. Тому ми мусимо дати напрямну думку українського націоналізму кожному особисто, аби ніхто не видумував свій ровер. [...]
Ми бачимо, як переповідають нам теоретики, журналісти, політики, що Російська імперія нібито вже розвалилася... Вона не розвалилася. Якщо ми хочемо похизуватися своєю політичною еквілібристикою, то можемо сказати, що вона розвалилася в 1917 році. Але настав період геніяльних реставраторів. Вони і нині є в Росії. І чи то буде Горбачов, чи то буде Єльцин, чи хто-небудь інший – то не має значення. [...]
Нарешті я хочу побажати вам, щоб усі ви й кожен зокрема, до кого проникла свідомість націоналіста, зберігали той ясний промінь у собі, кріпили його, щоб ви ставали аскетами у націоналізмі, щоб ви були українськими камікадзе! Бо тільки від того залежить успіх нашої боротьби – наскільки ви зможете у собі витравити зайвину, наскільки ви відсунете від себе ситу закуску, добру випивку, веселу компанію, наскільки ви приварите свої руки до чепіг національної справи.
Слава Україні!

Українські проблеми. – №2. – 1991. – С. 83, 84.

До змісту Жага і терпіння Зеновій Красівський у долі українського народу