Становище України у світі

Стати сьогодні перед Україною і охопити її потреби, питання і проблеми мені видається неможливим. Наша бездержавність, наше підневільне становище, а в першопричині – тотальне знекровлення нації видали нам надзвичайно скомплікований громадський і політичний стан і породили таку поліфонію і такий розбрід у поглядах, концепціях, у тактиці, що мимоволі опускаються руки.
Однак, щоб зрозуміти себе, нам спочатку треба хоч побіжно окинути оком навколишній світ, взаємозв'язки між державами, розглянути тенденцію міжнародної політики, по можливості зрозуміти ті, найчастіше скриті, механізми, які, врешті-решт, мають вирішальне значення в ході подій. У тому ракурсі на перший плян я би поставив питання миру в світі. Чи можлива ще одна світова війна, війна термоядерна, і чи така перспектива всміхається кому-небудь, навіть тим поневоленим народам, яким найчастіше вдавалося щось осягнути в моменти великих зрушень? На цю тему багато сказано, думки до неможливого протилежні й аргументація з різних сторін логічна і майже доказова. Власне, сучасна світова політика тим і зайнята, і нема серйознішої проблеми на сучасному етапі розвитку людства, як нейтралізувати запальник вибуху. Війна можлива, це аж надто в людській природі, але, озброюючись і вдосконалюючи засоби знищення, люди дійшли до такого стану, що війна стала абсурдом. Вона стала безвиграшною і внаслідок того – нереальною. Єдиним детонатором тут можна вважати маніякальних диктаторів і вождів, які під свою гіпертрофовану велич підганяють різні ідеї і ті матеріяльні ресурси, які дістались їм до рук. Але, як показують останні події в районі Перської затоки, міжнародна громадськість із тим справляється, і такі випадки можна вважати льокальними. І навіть вигідними для людства взагалі, бо своїм ставленням до злочину кожна зі сторін мусить показати своє обличчя. [...]
...Подивимося на справи Росії і того конгльомерату, який в політиці іменується СССР і його бльоком. Власне, бльоку вже нема. Ослаб магнет Центру, і відпали ті штучно прив'язані до системи державні утворення, які ніколи не становили з Союзом органічної цілісности. Інспіровані революції, штучні державні утворення на різних континентах нараз побачили себе неправовими, нерентабельними й нежиттєздатними. Так само і Росія побачила, що вона земної кулі не завоює, що революції совєтського зразка нікому (крім завербованим ідеологією чи грішми людям) не потрібні, що соціяльні революції ніколи і ніде не вирішували проблем, а тільки ускладнювали їх. Таким чином, сам Центр, генератор теоретичних конструкцій, ілюзорних ідей і нечуваної за своїм страхіттям практики, став перед тією безвихіддю, яку одні назвали високою стіною, а інші – безоднею. На штурм стіни у совєтського уряду нової генерації снаги не стало і бажання котитися в безодню також не було. Отож "проворний ум" росіянина знову вдався не до практичного вирішення проблем, а до вигадок. Такою вигадкою стала "перестройка", перед якою єдине завдання – залишити все по-старому: і репресивні органи, колгоспну систему, власне, того гомункулуса в колбі, якого покликав на світ геній російського духу. І коли в сфері політики і культури словеса ніби можна витлумачити по-різному – ось які то ми мудрі! – то сфера економіки доказує нам: все те, що робить совєтська влада є безприкладним блефом. Блефує уряд, що він хоче перебудуватися, блефують новоутворені партії, дембльоки у т. зв. Верховній Раді, блефує поголовна більшість суспільства в тому, що вона працює або що хоче працювати. В результаті нема що на зуб положити, нам голод зазирає в вічі. Пакунків на всіх не стає, і пограбувати нема кого. Для совєтів це був завжди найкращий і найлегший вихід із положення: під надзвичайно високими гаслами – пограбувати.
Росія своєю дотеперішньою практикою доказала свою політичну неспроможність. Вона не тільки принесла біду і горе тим народам, які поневолила, але й сама нещасна, і це російські патріоти розуміють. Вона на довгі десятиліття стала детонатором всеплянетної війни, вона й нині приховує в собі акумульовані чорні сили, які кожної хвилини можуть визволитися і привести світ до катастрофи.
Кажуть (політики, політологи, прогнозисти, політичні оглядачі і найбільше ми – на радощах), що російська імперія розвалилася. Це так приємно звучить і майже звільняє нас (поневолених, безправних і анемічних) від обов'язку боротися за те, щоб вижити, щоб забезпечити життя майбутнім поколінням, – власне, щоб вигнати ворога з нашої землі й побудувати самостійну державу. Цей претекст виправдовує нашу участь у виборах (інспірованих нашим поневолювачем), нашу участь у совєтських органах влади (ніби влада вже народна), у Радах (ніби ті ради за совєтської дійсности колись були радами, а не ворожим інструментом поневолення народу), цей претекст примушує нас моделювати свою політику з огляду на народи Східної Европи чи Прибалтики, а це зовсім хибно і нерівнозначно, як нерівнозначні в організмі людини рука і серце, нога і мозок. Україна в системі російської імперії є одним із найважливіших її органів, і ця імперія без неї існувати не зможе. Ось тоді, коли Україна відділиться від Росії, – можна буде сказати, що імперія розвалилася.
Однак, на нашу думку, в сучасному світі існують фактори самі по собі, які не підлягають ні людським емоціям, ні людській волі. Таким фактором у російській імперії є її воєнний потенціял, – та сума збройних сил, яка за своєю суттю є в народному організмі виключно паразитарною, яка тільки поглинає і знекровлює державу. Військово-промисловий комплекс можна прирівняти до Молоха, в пащу якого треба постійно кидати жертву. І я не визнаю рації за тими, хто прогнозує розпад армії, хто надіється на утворення національних армій і національну ядерну потугу. Не держава утворює армію, а армія будує державу. Однак не внутрішні конклюзії (висновки. – Ред.) грають ролю у збереженні російської імперії, а та світова рівновага озброєнь, яка у своєму протистоянні утворює стабільність. Знищити якусь одну зі сторін – рівнозначно спровокувати вибух. І недаремно на міжнародних переговорах про зменшення зброї так скрупульозно кожна зі сторін пильнує адекватности.
На заваді розпаду СССР стоїть і Захід. І цього не можна не враховувати.
Щодо розпаду російської імперії, то можна сказати, що вона розпалася в 1917 році, а потім прийшли талановиті її реставратори. Такими реставраторами були Ленін, Сталін та інші. В тому ключі йде і Горбачов, в тому ряді треба відвести місце й Єльцину. Росія гарячково шукає виходу зі скрутного становища. Для мене найвірогіднішою моделлю уявляється політика Єльцина. Це реально і по-людськи: жити самому і дати жити іншому. Однак нам незрозуміло, як це Росія – і відділяється від СССР? І як можна серйозно говорити про союз республік, коли ніякого союзу насправді не було. Було завоювання, поневолення, пограбування, нищення Росією інших народів під маскою СССР. І так є донині. Інакше чого б це "союзним" республікам добиватися незалежности? [...]
...Горбачовські маневри з "перестройкою", "гласністю", виборами, закордонними поїздками совєтських дипломатів різних рангів, договори про скорочення зброї і багато інших заходів "переконали" Захід у тому, що Совєтський Союз демократизується і стає правовою державою. Може, не стільки переконали, як Заходу захотілося видати бажане за дійсне, а те, що сам Горбачов почав говорити із Заходом, знявши палець із кнопки детонатора війни, – і зовсім влаштовувало протилежну сторону. Не виключено, що керівники західної дипломатії навмисне дають себе "обманювати", бо справа політики – не остаточне вирішення проблеми, раз і назавжди, а схиляння її на свою користь... [...] Жаль тільки, що ми, українці, ні в тому, ні в іншому випадку не входимо в коло проблем і ще й понині ніби поза кадром світової політики, ніби прищіпка до Росії.
За останні роки нам дозволили вийти з власного забуття. Ми вийшли на трибуни, виступили в пресі, попробували організуватися в товариства і партії, але поза тим, що роздряпали собі душі нашими трагедіями, ми не багато осягли. І найприкріше – щоб ми не зробили, все виявляється не так нам, як ворогові на користь.

Впродовж історії і головно останніх десятиліть ми знали, хто наш ворог, як він нас завоював, як позбавив нас наших прав і довів до заглади. Вже на нашій пам'яті зліквідували Українську Народну Республіку і встановили свій окупаційний режим. На нашій пам'яті вийшли на українську політичну арену діячі, які і при тому режимі захотіли зберегти мову, культуру самобутність нації. На нашій пам'яті те Розстріляне Відродження. На наших очах коївся злочин над українським народом у воєнні і повоєнні роки, і на цвинтарях розстріляних ілюзій не могло лишитися місця для могил. Вже і у великому, і в найменшому ворог нам доказав своєю практикою, що ми для нього тільки перегній. І хіба хтось із нас сумнівався в тому, що так звана Українська Радянська Соціалістична Республіка – це міжнародний блеф, що Верховна Рада тієї республіки – тільки інструмент поневолення, що всі клітини того так званого державного організму скеровані на погибель української нації. Так само ніхто серйозно не сприймав блефу про якийсь союз між Росією та поневоленими нею народами. Розуміння свого становища наш нарід виявив у довголітній, нерівній і виснажливій боротьбі, тисячами смертей, сотнями тисяч засланих по сибірських просторах, тюрмах і таборах. І нема нині тих, що того не розуміють.
Але яка нині українська політика? Що ми робимо?
Зібравшись із силами та духом, ми після досить тверезих та підставових міркувань в преамбулі і тексті "Деклярації принципів" УГС вимагаємо конфедерації. Отже, в Союзі, але як рівний із рівним. Очевидно, на базі УССР. Звичайно, вже суверенної держави. Наскільки мені відомо, ніхто з нами не вступав у переговори, і не знати яким механізмом ця конфедерація мала б здійснитися, але політична плятформа української політики була сформульована і постала перед світом.
Другим етапом у нашій політиці були вибори. Вибори до Рад. Трудно сказати, що в совєтській системі змінилося, і як Ради із знаряддя окупаційного режиму і коляборантських функцій перетворилися в органи народовладдя, але нараз всі колишні політв'язні (за невеликим винятком) забажали стати депутатами і майже повсюдно перемогли комуністів. Звичайно, там, де вони балотувалися.
Ще й донині не вщухають дискусії та суперечки з приводу того, чи слід було йти на суд нечестивих, чи тішитися тим представництвом і тими здобутками, що їх осягли народні обранці у Верховній Раді і в Радах нижчого рівня. Здається, один (Степан) Хмара визначився дефінітивно і правда за ним остільки, поскільки він сидить у тюрмі. Решта депутатів за свою правду не постраждали, навпаки – совєтський режим зберігає за ними привілеї совєтських функціонерів аж до такої міри, що дає їм змогу їздити по світі і поширювати свої політичні погляди. А полягають вони в тому, що наші народні депутати вірять у те, що на наступних виборах (або ще на наступних – через один чи кілька періодів) наш нарід дійде до такої свідомости, що вибере тільки їх і таких, як вони, і тоді у Верховній Раді дембльок матиме більшість – і всі українські проблеми будуть вирішені. Я не іронізую. Ті люди в те вірять, а, може, й не дуже, але про те говорять і, звичайно, примушують вірити в те своїх менших братів. Тут нам лишається тільки сказати: "Блаженні віруючі..."
На тому українська політика стала, стоїть і, очевидно, довго стоятиме, бо вона повністю влаштовує метрополію. А метрополія, в свою чергу, надіється, що за такої політики вона триматиме Україну довго-предовго.
Правда, маємо ще вивішені синьо-жовті прапори на совєтських установах, можемо безкарно носити на лацканах Тризуби; комуністична партія постаралася нам, аби була проголошена суверенна Україна, перейменовуємо вулиці, кількох ленінів постягали з постаментів, як добре піде, то нам літеру "Ґ" повернуть, а, може, когось із "народних обранців" і президентом поставлять, але з неволі ми так не видобудемося, а лише модифікуємо її і довгі роки сперечатимемося між собою, чи то те, що нам потрібно, чи, може, наш ідеал інакший. Власне, вже й тепер ми кардинально поділилися на тих, що будують Українську державу на основі реальної совєтської дійсности, тобто інтеґруючись не так в ту дійсність, як у систему. Звичайно, сподіваючись її переробити, переродити і політичними методами побудувати Українську Самостійну Соборну Державу.
З іншого боку маємо політичну концепцію Національно-визвольної боротьби, яка співпрацю з окупаційним режимом відкидає, бере собі за ідеологію український традиційний націоналізм, вважає себе спадкоємцем боротьби за незалежність всіх попередніх поколінь, особливо повоєнного періоду, і не відкидає збройної боротьби.
З огляду на ці дві тенденції і аналізуватимемо наше сучасне становище, хоч, безумовно розуміємо – це свого роду прокрустове ложе, і що процеси в Україні набагато ширші й складніші.
Беремо на себе відвагу заявити, що все те, що робилося дотепер і що ми робимо сьогодні, не виходило і не виходить із-під контролі системи з її органами. Що все те в більшості випадків інспіровано нашими ворогами, або, якщо в нас і вродилося самотужки, то в процесі розвитку перехоплено ворогом і пристосовано до його потреб. Найчастіше нам закидають вудку з наживкою або й без неї, ми попадаємося на ті гачки, а потім видаємо за свої відкриття і досягнення.
Найкращим тому прикладом може бути створення і діяльність Народного Руху України за перебудову. Це було тоді, коли майже у всіх поневолених Росією народів, зокрема в Прибалтиці, оформилися народні фронти, а в Україні на вістрі політичних домагань стояла Українська гельсінська спілка з її політичним недоноском – конфедерацією. Вродився Рух у тому середовищі, яке ніколи не відзначалося національною свідомістю, а навпаки: до Спілки письменників України були залучені ті люди, які вірою і правдою служили окупантові і ревно допомагали поневолювати, одурманювати і русифіковувати український нарід. Увійшли туди люди й з інших сфер діяльности (і то значні діячі), члени злочинної комуністичної партії, увійшли туди і колишні політв'язні, особливо шістдесятники, які ніколи не висували у своїх концепціях конкретної програми Національно-визвольної боротьби, а боролися, страждали і гибіли з поміркованішими гаслами. Мусимо визнати, що якраз ті особистості надихнули змістом цю організацію, саме вони розробили той спектр політичних декларацій і постулятів, що стали основою 1-гo з'їзду Руху в Києві, який заманіфестував на всю Україну, у всі закутини діяспори, зрештою, на весь світ, український дух і волю українського народу бути самим собою, мати свою думку і свою мету. Перший з'їзд Руху ніби вдарив у дзвони, і відгомін його відбився в найдальших закутинах України. Рух став загальнонародним, а його ідеї визначальними для того часу. Правда, одночасно проходила прапорова ейфорія, малисьмо пречудовий ланцюг у день злуки УНР і ЗУНР, застугоніла земля від перепоховань, віднайшлися забуті імена героїв, що полягли за волю України, поутворювалися партії і організації, але ніхто не перевершив Рух засягом і розмахом.
Наскільки Рух був інспірований окупантом – трудно сказати. Така точка зору була в багатьох політичних діячів, однак цього категорично стверджувати не можна, а можна тільки робити припущення і аналізувати діяльність Руху за її результатами. А діяльність ця виразилася в підготовці виборів, у висуненні Рухом своїх кандидатів, і в тій перемозі, яку отримали вони над комуністами й їх висуванцями.
Щодо виборів, то нам залишається тільки констатувати, що їх інспірувала совєтська влада. Це був державний захід, який мав заманіфестувати перед світом, що перебудова веде до демократизації, до парляментського правління, до правової держави. Добре було б, якщо би нарід і далі слухняно вибрав тих, кого запропонувала компартія, але не більший хосен і від того, що вибрали антагоністів, а ті, в свою чергу, створили у Радах видимість парляментської боротьби (без відчутних результатів для себе і без великої шкоди для окупаційного режиму). На нашу думку, абсолютний виграш був за державою. З огляду на міжнародний ефект, з огляду на пригашення революційної думки і політики і ще з огляду на ламання хребта партократії, яка не конче йшла і не йде на якісь переміни в системі. Зрештою, як би інакше Горбачов домігся признання Заходу? Як би отримав Нобелівську премію?..
Яка ж тоді логіка тих людей, які всупереч незаперечній і всім відомій правді, що Україна була окупована в 1917 році збройною рукою, що був створений окупаційний уряд, що цей уряд із його державними утвореннями був нічим іншим, як знаряддям поневолення і визиску українського народу; що ні так звана Верховна Рада, ні Спілка письменників, ні всі інші наукові й культурно-просвітні установи ніколи не виражали прагнень українського народу, не захищали його, а навпаки – нищили, довели до духовного й матеріяльного зубожіння, пошкодили національний ґенетичний код і тим самим поставили націю на грань загибелі. Як ті люди виправдовують свою співпрацю з ворогом, як ті люди, отримуючи від ворога гроші, привілеї, славу і процвітання, умудряються ходити в патріотах, нам і незрозуміло, і зрозуміло. І не йдеться про те, що когось запече в руці юдин гріш. Йдеться про те, що ми завели на політичні манівці свій нарід, що доки він очухається і оцінить псевдопатетику кон'юнктурників від політики, буде втрачено час.
А може, не втрачено? Може, ця повільна дорога відродження і національного усвідомлення є реальною необхідністю, і без того першого кроку немислимо зробити другий? Може, в тій підготовці загального всеукраїнського ґрунту більше сенсу, як у конкретному визначенні ворога, як у природному антагонізмі поневоленого народу до поневолювача? Як у відновленні Національно-визвольної боротьби з гаслами хоч і не дуже популярними, але необхідними для того, щоб і сам ворог зрозумів, що він окупант, а не друг, "старший брат", який робить нам велику послугу тим, що живе на нашій землі, що "окультурює" нас і запліднює своїми "духовними осягненнями"?
Є над чим подумати і подискутувати, але найперше треба подивитися, куди хилиться шалька терезів; чи наш депутатський корпус викристалізовується в національній політиці і в морально-етичних засадах, чи, може, сповзає в обійми окупаційного режиму? Чи наш загал крокує у своєму національному поступі, чи, може, дійшов до певного стану і зупинився? Треба, врешті-решт, підбити підсумки і на щось рішитися.
Аби не було ніяких недомовлень, я скажу своє: немало ми осягли на сьогоднішній день, але недостатньо, щоби впливати на хід політичних подій. Більше того, ми непомітно для нас самих випустили зі своїх рук ініціятиву, передали її в сумнівні руки, а може, й ворожі руки, нами сьогодні, як ніколи раніше, маніпулюють: у політиці, в конфесійних питаннях, у всіх ділянках нашого життя.
І вже без усяких сумнівів і вагань я можу ствердити, що в даній ситуації виграв наш поневолювач – Росія, бо їй вдалося всупереч історичній правді доказати світові, що вона нікого не поневолює, що підневільні їй народи не на колоніальному статусі, а рівноправні, що й сама вона нібито поневолена Кремлем та центральним урядом СССР. І аж ніяк до неї не можна і не треба застосовувати міжнародні договори і конвенції про недопустимість колоніялізму, геноциду і т.п. В крайньому випадку можна звалити щось на большевиків, щось на Сталіна, щось на інших партійних сатрапів і самодурів, але не в такій мірі, щоб це могло зашкодити імперії.

Нам залишилося тішитися тим, що то ми виграли. І ми тішимося, і маніфестуємо, і виглупляємося на своїх і чужинецьких роздоріжжях, товчемо воду в ступі і йдемо туди, що самі не знаємо куди. Шалька терезів не на нашій стороні.
Ці побіжні й невпорядковані часом думки слід би завершити оглядом української політичної палітри. І найлегше було б так, як це робилося досі: перечислити партії, організації, товариства і охарактеризувати їх. Але як можна оцінювати діяльність партії, якщо цього не завжди спроможні осягти їхні керівники? Тому зупинимося, на наш погляд, на найважливішому і вдамося до намічення тенденцій і перспективи їх розвитку – звичайно, наскільки це нам вдасться.
Власне, не про політику і політиків хочемо говорити, а про український нарід, минуле й сучасне якого нам ще довго не осягти і не усвідомити. Минулі роки показали його величезну духовну потенцію, яка проявилася і у відродженні віри, і в поверненні до традицій, до пам'яти Національно-визвольної боротьби, до перепоховань, до захоплення національною символікою і, врешті, до політики, на яку ми спромоглися. З другого боку, та анемія і незрілість волі й думки, а найдужче – невміння наших діячів синтезувати окремі прояви імперської політики (та й політики світової) в такий спосіб, щоби передбачити події хоч недалекого майбутнього. Прецінь, сьогодні й незмислим зрозуміло, скільки ми наробили помилок, і як ті помилки вступили в ланцюгову реакцію, що вже навіть трудно розпізнати, де наша глупота, а де ворожа рука, якій ми піддалися.
Поза сумнівом, найважливішим проявом нашого громадського життя останніх років став Рух. Доступність, поміркованість, масовість і незаперечливе ставлення до нього влади зробили його на певний період зручним і вигідним інструментом у проведенні національної політики. Гострота тієї політики залежала від рівня свідомости й активности місцевих діячів, і, в основному, Рухові ми завдячуємо той солом'яний вогонь, який запалився був позавчора. Але, де Рух сьогодні? Що він робить? Чи розширюється він? Поглиблюється? Чи, може, його апогей у тому позавчорашньому дні, коли він допоміг совєтській владі у скрутну для неї годину провести вибори і тим самим якоюсь мірою продемонструвати світові, що совєтський режим правовий, конституційний, що Україна не безправна, не окупована, а має свою Верховну Раду, свій уряд і якийсь вплив на рішення своїх проблем. Сьогодні трудно вияснити собі, чи то ми самі себе загнали в той капкан, чи, може, нас туди загнали, але, ввійшовши в Ради, ми настільки захопилися ними, що саме там бачимо свою перспективу. І якщо говорити про тенденції розвитку Руху, то свою функцію він виконує і виконуватиме доти, доки кипить перебудова. В багатьох містах і селах він вже тепер переростає у "Просвіти". І на тому його політична місія, мабуть, і завершиться. Багато симпатиків і членів Руху поповнять ряди різних партій, якась частина прийде до націоналізму.
Прийнято вважати, що Українська республіканська партія утворилася з Української гельсінської спілки. Формально так воно й було. Однак по духу, по політиці Рух і УРП переплітаються тисячами ниток і ніби переливаються одне в одне, за принципом сполучених посудин. Правда, те, що Рух не конче афішує і договорює, УРП підняла на свій щит: незалежність, Декларація прав людини, парляментська метода боротьби і через неї – до державности. Звичайно, УРП має конкретніший відбір членів, досконалішу організацію і структуру, можливо, яскравіше виражену політику, однак останній її з'їзд дуже чітко позначив межу, по якій проляже диференціяція сил у суспільстві. Як і дотепер, партія республіканців головний акцент у своїй політиці ставить на Верховну Раду, на здобуття в ній більшости, на переростання її в український державний орган і на вирішення українських проблем такою парляментською методою. Партія пропонує ще ширше співпрацювати з просовєтськими чинниками, навіть із комуністами, з другого боку – засуджує націоналізм як ідеологію і як методу боротьби за Українську Самостійну Державу. Більше – на другому з'їзді УРП людей, які ніколи не були учасниками збройної боротьби, які навіть членами ОУН не були, а тільки на підставі їхніх мітингових виступів і статей затаврували як "ультра", що прозвучало як "контра" в часи большевицької революції. З подібними оцінками виступили на Львівському телебаченню інші представники народних Рад, і не знати, чи це просто політична дискусія, чи попередження всім тим, хто виступатиме проти існуючого режиму не з парляментських позицій. Не сумніваюся, що ця тенденція в напрямах і уподобаннях близька багатьом партіям аж до комуністичної з її органами державної безпеки, але "пізнаєте їх по ділах їхніх".
Як бачите, маємо досить широкий спектр політичних тенденцій, які різноманітні у своїх виявах, але які мають спільну мету: пригасити Національно-визвольну боротьбу, пригальмувати розвиток радикальних тенденцій, приспати чуйність народу і повести його манівцями. Хто за тим стоїть – не так і трудно розгледіти, але нетрудно розкусити і тих, хто піддався на таку політику. Для тих, кому це неясно, утіхою може служити – "історія нас розсудить". Але це вже не перший раз, а ми й далі в неволі.
За діями кожної людини, групи, партії стоїть направляюча сила. Чи так воно замислювалось тепер? Чи не пізнати, кому це вигідно?
Що ж тоді стоїть на протилежному боці? Які сили маємо, що подавали б надію на близьку і певну волю?
Це хіба ті жарини в попелі... Це попередні десятиліття боротьби, відомі й безіменні могили, це наші провідники, які лишили нам ясні й непомильні дороговкази, і та камениста й стрімка дорога, якою йшли наші попередники через козаччину, гайдамаччину, опришківство, утворення держави в Першу світову війну, підпілля цілих десятиліть і Національно-визвольну боротьбу під проводом націоналістів.
Йдемо. Знаємо, хто наш ворог. Бачимо його силу і свою неспроможність. Розуміємо складність нинішніх обставин. І тому не творимо ні для себе, ні для кого-небудь ілюзій.
Зрештою, ілюзій нам не залишає наш ворог. Ні разу і ніде він не виступив за нашу самостійність. Ні один із претендентів на пост президента Росії не виступив проти ідеї "єдіной і нєдєлімой", проти спільної армії. Навпаки, хочуть знову повернути нас до губерній, вирішити наші питання за своїми шаблонами, і я не сумніваюся, що протилежна сторона не зупиниться ні перед якими заходами, включаючи й фізичні, і поставить на своєму. А ми, як вже не раз було в нашій історії, будемо моцні заднім умом. І будемо шукати винуватців.
За ці останні 4 – 5 років ми зобов'язані були виробити спільну концепцію для нації, визначити шляхи виходу з неволі. Ми повинні би були згуртуватися на протилежному до нашого ворога боці. Ми повинні би були визначити того ворога і оголосити йому війну, а не співпрацювати з ним. Ми повинні би були стати чесними, жертовними і непримиренними, хоч би в тій невеликій частині політв'язнів, які давно посвятили себе боротьбі. А ми нічого того не зробили. І горе нам. І горе тому народові, що нічого кращого не зумів видати з себе в такий відповідальний момент.
Я свідомо не зупинився на діяльності партій та організацій, що сповідують націоналізм і боротьбу. Нема про що говорити. Переважно справа впирається в особистості і далі них не посувається.
Не йде далі й нарід. Нас стало вийти з прапорами, вилити гіркі душі один перед одним, а в окопи ніхто не пішов. Очевидно, треба починати роботу спочатку. Очищатися самому, оздоровлювати свої сім'ї, виховувати дітей. Здається, люди це розуміють, і тут ми маємо чим похвалитися. Будемо надіятися, що так, як нам помогли в багатьох випадках наші представники в чужій адміністрації, так нам допомагатимуть українці при будь-якому наступному формуванні, і, врешті-решт, ми здобудемо самостійну державу і заживемо в ній людьми.

Зеновій КРАСІВСЬКИЙ

Красівський З. Становище України в сучасному світі // Державність. – №.3. – 1991. – Львів.

До змісту Жага і терпіння Зеновій Красівський у долі українського народу