Мені було тоді 30 років. Я працював дільничним терапевтом у поліклініці на вулиці Єреванській у місті Києві... В поліклініці серед лікарів, крім мене, був ще один член УГС – Ігор Бас, пізніше він десь зник із політичних обріїв, очевидно емігрував – принаймні, про такі наміри я чув від нього. Більше однодумців у поліклініці я не мав...
Якось, перебираючи в регістратурі амбулаторні картки, знайшов картку Івана Олексійовича Світличного. Поет, як виявилося, жив на вулиці Уманській, яку обслуговувала наша поліклініка. Я вирішив взяти над ним опіку як лікар, – хоч він проживав не на моїй дільниці, а на сусідній.
Леоніда Світлична і без мене знала як лікувати свого чоловіка. Тож моя роль обмежувалась переважно вимірюванням тиску, пульсу, прослуховуванням серця та легень. Та випискою ліків.
Іван Світличний тоді вже не говорив (наслідки інсульту, який переніс на каторзі), лише очі його світилися добром. На мої питання він лише приязно усміхався. Було важко збагнути: чи розуміє він зміст запитань, чи ні. Але по тому, що Іван Олексійович щовечора слухав радіо "Свобода" з Мюнхену (однією з ведучих там була його сестра Надійка Світлична), можна було надіятися, що свідомості він не втратив, лише не міг говорити та був обмежений у рухах.
У квартирі Івана Світличного, точніше на її порозі я познайомився із Зеновієм Красівським та Дмитром Стусом. Вже не пригадую, чи я виходив із квартири після чергового візиту, чи заходив до неї, але саме на порозі ми зустрілися із Зеновієм Красівським.
Прізвище "Стус" тоді у всіх національних активістів було на вустах, а от прізвище "Красівський" мені нічого не промовляло. Але чоловік цей світився приязню і добром. Він і приїхав власною машиною з Моршина, щоб сповнити добру справу, – допомогти Світличним перебратися на нову квартиру, яку вони нещодавно отримали на Солом'янці.
Радість опанувала моє серце. Вже пізніше я зрозумів, чому. Бо це була зустріч зі святим...
Невдовзі ми почали листуватися. Перший лист я отримав від Красівського в середині жовтня 1990 року. В ньому він повідомляв, що я можу не вертати йому книгу "Російщення України", бо він вже дістав собі другу. "І хоч є кому її і тут дати, але хай вона робить роботу на Вашому відтинку. Відчужую її на Вашу користь! З повагою і любов'ю Ваш З. Красівський. 8.10.90 р. Моршин".
Загалом у моєму архіві я віднайшов сім листів Зеновія Красівського до мене. Можливо, їх було більше. Ось один із них:
"Христос Рождається!
Дорогий п. Романе!
Я дуже тішуся, що Ви знаходите в собі сили відписувати на листи і тримати себе в стані обов'язку. Направду, це характеризує Вас з доброї сторони і підносить над багатьма сучасниками.
Уважно прочитав Ваш "Прапор... (антикомунізму. – Ред.)". Незмірно тішуся, що Ви, що (Володимир) Яворський йдете всупереч партійним шорам і пізнаєте конструктивні рішення наших національних проблем. Власне, моя розбіжність у політичних концепціях зумовила мій вихід із секретарів УГС, а при створенні УРП – (рішення) не вступити в неї, а піти своєю, протоптаною націоналістами дорогою. Дорогою боротьби проти окупації ворогом нашої землі і поневолення Росією нашого народу. Так як я бачу – ідеї національно-визвольної боротьби в нашому суспільстві перемагають і нас чекає розмежування: на тих, хто інтегруються в окупаційну систему, сподіваючись таким чином поліпшити долю народу, і з другого боку, на тих, що будуть стреміти до того, щоби вигнати з України росіян як окупантів, проголосити самостійну державу і створити в ній такі порядки, на які ми здатні.
Все це може здатися нездійсненим у даній ситуації, але йдеться про політичну концепцію. Зрештою, і Ви про це пишете.
З Нового року я наміряюся видати нумер журналу "Українські проблеми". Дещо матеріалу маю, дещо використаю з того, що побачило світ в інших виданнях. Дуже би цікавим було, якби Ви, як учасник процесу УРП, розглянули її концептуально, в перспективі, в результаті ви можете розвивати і захищати те, що вважаєте за доцільне і правильне.
Ще одне прохання: чи не могли б ви мені пересилати все те, що самі видаєте і що попадає до Вашої канцелярії з інших видань. Це для вибірки актуальніших матеріалів до "Українських проблем".
На тому прощаюся. Бажаю веселих свят і відваги жити чесно і поступати праведно. Ваш З. Красівський. 29.12.90 р. Моршин".
Звісно, я акуратно надсилав пану Зеновію все, що видавав: а в той час, крім своєї газети, я допомагав багатьом обласним, міським та районним осередкам УРП, а також деяким організаціям СНУМ видавати в Києві газети, бо в провінції комуністична влада була міцною і такої можливості нашим активістам не давала.
Вислав я Красівському й свою першу книжечку "Гасла і дійсність". Та він її так і не прочитав – не було часу, як він признався. Сам же пан Зеновій надсилав мені якісь вирізки, газети, фотографії, на яких було зафіксовано демонтаж пам'ятника Леніна чи то в Стрию, чи то в Моршині.
Чим більше загострювалась ситуація в УРП (з ініціативи Богдана Гориня перші "чистки" націоналістів почалися у Львівській обласній організації УРП), тим частіше я писав Зеновію Красівському, – бо знайшов у ньому однодумця.
А він все підганяв мене: "Дорогий друже Романе!.. Прошу й надалі надсилати мені матеріали. І не тільки свої і ті настроєві порухи, які мають місце в суспільстві. Прецінь, ми йдемо! Ми доростаємо! І дасть Бог облишимо політичну недолугість. Ваш З. Красівський. 9.01.91. Моршин".
Він пожадливо збирав інформацію з усіх усюд. В листах він цієї теми, здавалось, ніколи не оминав: "Христос Рождається! Дорогий пане Романе! Отримав Ваші конверти з газетами, зверненнями і листа. Дуже дякую... Вас же прошу надсилати мені газети Ваших осередків, або хоч ксерокопії заголовків, адреси редакцій і редакторів. Колись при зустрічі поясню.
Обставини приперли мене до стіни. Столи завалені конвертами, а часу і сил не стає. Зараз перепущу (тобто, скопіюю. – Ред.) для Вас кілька сторінок із "Невольницьких плачів", може здадуться. Ваш З. Красівський. 17.01.91."

Зеновій Красівський про людей погано не висловлювався, він завжди намагався побачити в людині світлий бік... Хоч один раз дав мені зрозуміти, наскільки образив його давній товариш Левко Лук'яненко...
В Українській гельсінській спілці чи не від самого створення йшла ідеологічна боротьба: український національний напрямок відстоювали Зеновій Красівський, Іван Кандиба, Василь Барладяну, Іван Макар, Григорій Приходько... Вони були націоналістами, і вимагали внесення до програмних засад Української гельсінської спілки ("Декларації УГС") пункту про незалежну Україну. Власне, на цих позиціях стояв і голова УГС Левко Лук'яненко. Дисидентська течія була проти цього. Одним із свідчень цього була Заява Пресової служби УГС від 8 травня 1989 року, в якій самостійницькі ідеї голови УГС Левка Лук'яненка, що він проповідував у брошурі "Що далі?", проголошувались його приватними думками.
Дисидентська течія в УГС перемогла: Левко Лук'яненко на якийсь час мусив змиритися з думкою більшості, а Красівський зрезигнував із посади секретаря УГС. Хоч і розійшлися у Зеновія Красівського дороги з керівництвом Української гельсінської спілки, але товариські стосунки з Левком Лук'яненком збереглися. Тож, коли Спілка почала готувати з'їзд, щоб перетворитися на політичну партію, Лук'яненко пообіцяв дати слово на цьому зібранні Зеновію Красівському.
Напередодні з'їзду пан Зенко був у Лук'яненка вдома (в Хотині), і той підтвердив, що, як головуючий, обов'язково надасть йому слово. Але не надав... Красівський був глибоко ображений... І хоч він мені розповів про це в делікатній формі, та все ж було видно наскільки він розчарований: його обманули, до того ж, у питанні принциповому.
На мій погляд, причини цього були такі: по-перше, Левко Лук'яненко побоювався, що Красівський може повести за собою частину делегатів, по-друге, Красівський на той час був Крайовим провідником ОУН (бандерівської) – а це могло не сподобатися мельниківцям, з якими вже було налагоджено ділові контакти, могло це не сподобатись і Державному департаменту США, який був спонсором правозахисних рухів...
Ось інший епізод із життя Красівського. Пан Зеновій якось пізно увечері заїхав до мене на Курську, 20, у Києві. Сиділи ми на кухні, пили чай, наскільки пригадую, чай Красівський замовив міцний, без цукру.
Машина його стояла в нашому дворі. Я висловив тривогу, чи не станеться з нею щось у його відсутність. Він запевнив мене, що все буде добре, – бо там сидить Дарка Гусяк. Вона її охороняє.
Мені було незручно, що ми п'ємо чай у теплому приміщенні, ведемо, не поспішаючи, розмову, а в машині мерзне Дарка Гусяк. Я запропонував покликати її на чай. Тим більше, що хотів познайомитися з цією легендарною жінкою. Та Красівський сказав, що вона "при виконанні" – тобто в машині було щось таке, що треба оберігати.
На питання, чи почувається він у безпеці, Красівський продемонстрував мені пістолет – він лежав у лівій внутрішній кишені його чорної шкірянки... Я так і не зрозумів, чи то був газовий, чи бойовий. Та в будь-якому разі носіння зброї за мірками окупаційної влади було кримінальним злочином.
Красівський не хвалився – це було не в його натурі. Тож я сприйняв виявлення цієї тайни як демонстрацію довіри до мене...

1990 року до Стрия приїхав Євген Пронюк. Напевно, трапилося це влітку – бо було спекотно. В якихось справах ми поїхали машиною: Красівський за кермом, я – на передньому сидінні, Пронюк – на задньому.
Зав'язалася жвава політична дискусія. І хоча ми з Пронюком були членами однієї партії – Української республіканської, – все ж ніяк не могли дійти згоди – щоб не обговорювали, ми висловлювали діаметрально протилежні думки. А от аргументи Красівського моє серце сприймало легко. Так само і пан Зенко погоджувався зі мною.
Пригадую, обернувшись до Євгена Пронюка, я сказав:
– Пане Євгене, таке враження, що я не з Вами, а з паном Зеновієм в одній партії.
Хіба дивуватися, що згодом дисиденти витиснули мене з УРП ("як націоналіста, радикала та русофоба"). Невдовзі я став членом Всеукраїнського політичного об'єднання "Державна самостійність України" (ДСУ). З цією організацією, заснованою політв'язнями-бандерівцями, я і був пов'язаний одинадцять років – доки її не заборонила влада (рішенням Верховного Суду в травні 2003 року).
Ось інший фрагмент, що зберегла моя пам'ять... Літо 1991 року.
У Києві в Будинку кіно відбувався Конгрес політв'язнів. Приїхав на нього і пан Зеновій зі своєю відеокамерою. Взагалі, він весь час фільмував – на всіх заходах, де тільки був. Хіба коли виступав, то відкладав камеру.
Красівський фільмував виступи делегатів, я фотографував. Ми стояли спиною до залу, обличчям до президії. Несподівано пан Зенко, не відриваючись від камери, тихо спитав:
– А чого ви не видаєте газету?
Отак просто і запитав, ніби ми вже обговорювали цю тему, і він лише хотів вияснити причину затримки. В його питанні був сенс, адже він знав, що я від 1989 року видавав "Прапор антикомунізму", а пізніше – газету "Відродження", орган секретаріату УРП. Тепер, коли я лишився поза справами, цілком логічно виходило, що я мушу заснувати нову газету і видавати її.
– Чому не видаю? – здивувався-збентежився я. – Грошей немає видавати її. Навіть друкарської машинки немає. Та й диктофону.
– Будуть, – мовив пан Зенко.
Вже в перерві конгресу ми спустилися до його "Лади" і він подарував диктофон, дав мені першу місячну зарплату (400 рублів). Сказав, що газета друкуватиметься в Стрию, на базі Стрийської районної організації ДСУ, яку він очолював.
Так і сталося. Я став у Стрию частим гостем. Тут ми постійно зустрічалися з Красівським, який доїжджав із Моршина на власному автомобілі.
Одного разу в Львові я пересідав із київського потяга на стрийську електричку. У вагоні зустрівся з Олегом Вітовичем, на той час одним із лідерів УНС – Української націоналістичної спілки. Був серпень 1991 року. УНС якраз взялася за творення УНСО і їй треба було роздрукувати дві тисячі примірників листівок із закликом вступати в УНСО. І Вітович поїхав до Красівського, бо в того був “Гештетнер” – потужний копіювальний апарат.
Отож із Вітовичем приїхали до Стрия разом. Я йшов лівим боком центральної вулиці в напрямку бувшої міської тюрми, де в колишніх камерах і розташувалася районна організація ДСУ. Олег перейшов на правий бік – там була черга за якимось товаром. І він використав скупчення людей, щоб роздати листівки.
На розі тюрми, коло свого автомобіля стояв пан Зеновій і сяяв. З-за його ніг виглядала друкарська машинка в синьому пластмасовому футлярі – дарунок для ще не створеної редакції газети "Нескорена нація".
У пана Зеновія, як завжди, був гарний настрій: вже в "тюрмі" він весело оповідав різні історії, анекдоти. Один із них я запам'ятав:
– Йде по селу голий чоловік із ґвером у руках. Люди виглядають із-за тинів і кажуть: "О-о-о-о, який багатий чоловік йде".
Тобто, в часи війни той, хто мав зброю, навіть якщо він був голий-босий, вважався заможним і гідним шани чоловіком...
До речі, Красівський тоді видрукував Вітовичу листівки, хоч і застеріг його – націоналістична організація не твориться шляхом заклику вступати до неї. Бо першими до неї вступлять агенти КҐБ, ҐРУ та інших антиукраїнських формацій. І нагадав Вітовичу як творилося українське підпілля в 1930-х – 1940-х роках... Красівський як у воду дивився...
Пан Зеновій не курив і не вживав алкоголю. Пригадую, як у Стрию ми разом із ним та Миколою Магасом зайшли до їхніх приятелів повечеряти. Магас трохи винувато запропонував самогонки. Красівський відмовився, мотивуючи тим, що націоналісти не вживають спиртного. Затим із-під лоба лукаво подивився своїм добрим оком на мене: чи ж я відмовлюся теж?
Я був не проти випити чарку, то і відповів жартома: я не націоналіст, а козак, а козаки, ви знаєте, таки п'ють...
Магас у той вечір, наскільки пам'ятаю, хоч і соромився Красівського, теж став козаком...
Якось господарюючи у пана Зеновія на кухні (смажив яйця з шинкою), запитав чи до салату класти цибулі... І тут довідався, що організм Красівського цибулі не визнає. Навіть у тюрмі, страждаючи від дистрофії, Красівський мусив відмовлятися на користь своїх товаришів від баланди, бо там була цибуля...
Красівський щедро давав мені читати книги зі своєї бібліотеки. У нього першого я взяв праці Дмитра Донцова. Після його смерті я віддав книги (хоч про них ніхто не знав) його синові – потім шкодував, що виявився таким чесним, адже збагнув, що сину ті книги не дуже потрібні...
Зеновій Красівський помер 20 вересня 1991 року. Дякуючи Іванові Кандибі, який телеграмою сповістив мене про цю трагічну подію, я зміг віддати останню шану дорогому панові Зеновію.
Похорон вразив мене – і урочистістю, і своєю велелюдністю (близько шести тисяч людей, як не більше, зібралося, щоб провести в останню дорогу легендарного українця). Тужливі трембіти розривали серце від розпачу. Дім, де я останні місяці був своїм, заповнили невідомі мені люди, напевно земляки, приятелі, знайомі й друзі пана Зенка. Сум, неймовірний сум огорнув землю...
Маю обов'язок зберегти для історії і такий факт: серед найближчого ("стрийського") оточення Красівського ходили наполегливі чутки, що Красівського отруїли, навіть називалося одне прізвище... Справді, організм, здавалось, вже здолав недугу (інсульт трапився у серпні 1991 року) – Красівський вже відновив свою діяльність, навіть сідав за кермо авто... І раптом...
У березні 1996 року Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України" випустило у світ книгу "Невольницькі плачі" та провело її презентацію в приміщенні Національної спілки письменників України. Книга вийшла коштом Анатолія Сопільника, лікаря з Маріуполя. Що важливо, його ніхто не просив, він сам визвався допомогти – до речі, цього не зробили ні Слава Стецько, ні Микола Плав'юк, до яких я звертався за допомогою (до останнього – неодноразово).
На презентації книги Анатолій Сопільник незвичайно влучно висловився про поезію Зеновія Красівського: "Кожна літера його вірша – січовий стрілець, кожний рядок – шеренга незламних патріотів, а кожен вірш – загін месників, визволителів України".
Книга "Невольницькі плачі", яку я підготував до друку з поетом Миколою Cамійленком, власне, її презентація звела мою життєву стежку з достойними українцями: Павлом Громовенком, Галиною Яблонською, кобзарем Віктором Лісоволом, письменником Леонідом Череватенком... Таким чином і після смерті Зеновій Красівський, ніби, вів мене...
Сам вечір пам'яті пройшов гідно. Хоч і не приїхав син поета Ярослав, якого я запросив особисто (виявився "дуже занятим"), та приїхали його земляки з Долинського району на чолі із заступником голови Івано-Франківської обласної адміністрації Миколою Кравцівим та головою районної державної адміністрації Василем Кощинцем, а також директором музею Зеновія Красівського Ольгою Витвицькою.
На вечорі виступили колишні політв'язні Левко Лук'яненко та Євген Сверстюк, історик Ярослав Дашкевич, поет Микола Самійленко, чеченець Максуд Хужбаров... Виступи Лук'яненка і Сверстюка мене розчарували, бо вони занадто наполегливо наголошували на толерантності Красівського, його миролюбності та доброті. В їхній інтерпретації Красівський виявився ледь не борцем за мир. Я сидів у президії і душа моя протестувала.
Я хотів вийти і сказати:
– Так, Красівський був доброю людиною. Але він ніколи не був борцем за мир. Він не міг бути ним, бо нація його лишалася поневоленою. Красівський був революціонером. Він був пропагандистом війни – війни проти російських окупантів. І все його життя – і поезія також! – про це свідчить.
Я вже не пригадую, чи сказав я це в заключному слові чи промовчав – щоб не викликати дискусії на вечорі пам'яті...
Слово Зеновія Красівського відіграло в моєму житті важливу роль.
У мене є можливість оприлюднити ще один його лист.
"Друже Романе! Ваш лист заскочив мене неймовірно. І тепер мені зрозуміло, чого Левко (Лук'яненко) так хотів зі мною зустрітися ще до від'їзду до Канади. Однак, я не зміг... Ідея цікава, але навряд чи здійснима (мова про ймовірне об'єднання УРП і ДСУ. – Ред.). З одної сторони ми (ДСУ. – Ред.) ще не конче оформилися і становлення не таке вже й легке. З другої – вашим лідерам прийшлося б відмовитися від співпраці у псевдорадах, з опозиції перейти до конфронтації і боротьби проти Росії. Не росіянина, а Росії як потуги, яка нас поневолила і гнобить. Незалежно від ідеологій і формувань.
Ті лідери, яких Ви згадуєте в негативному плані, будуть старатись за будь-яку ціну зберегти свої мандати і тим зумовлена їх позиція, але вони не розуміють, що на тому вони й прогорять, бо їх нарід називає третіми совітами. Нарід не перехитриш.
Щодо демократичного націоналізму (який визначила УРП за свою ідеологію. – Ред.), то такого на практиці немає і не може бути. Може бути і буде націоналізм, адекватний протилежній стороні. Будуть із нами говорити – і ми будемо. Будуть нас бити, то ми будемо змушені боронитися. А хто нам який ярлик навісить, значення не має. Пане Романе, я тішуся Вашим ритмом думки. У Вас направду в грудях б'ється серце націоналіста. Я тисну Вам руку... Ваш З. Красівський. 2.05.91 р."
Я й зараз пригадую як розхвилювався, прочитавши оці, здавалося, прості слова: "У Вас направду в грудях б'ється серце націоналіста". Отоді, в травні 1991 року, я й усвідомив себе українським націоналістом. Доти такого усвідомлення не було...
Багато деталей стерлося в пам'яті, хоч минуло якихось 15 років. Та головне: залишилося велике враження від цієї прекрасної української людини, яку я вважав і вважаю своїм Вчителем. Вважаю з вдячністю і радістю, що мені була послана дружба з ним – на останньому етапі його життя. Шкодую лише, що не маю змоги подарувати йому свої книги – про героїв Визвольних змагань 1917 – 1920-х років, про тих, справу яких він гідно продовжив.
А закінчити свій спогад хочу уривком з інтерв'ю із Красівським, яке я взяв у нього напередодні проголошення Акту про незалежність України в серпні 1991 року. Це інтерв'ю виявилося останнім для Зеновія Красівського. Опубліковане воно в ч. 2 газети "Нескорена нація" у вересні 1991 року. Він ще встиг прочитати своє інтерв'ю, лежачи в ліжку. Ось ці останні його слова: "Від говорильні ми вільними не станемо. Ми повинні нарощувати не тільки національну і політичну свідомість, повинні нарощувати м'язи, щоб змогти у відповідний момент протиставити себе ворогові в побудові Української Самостійної Соборної Держави".
Пам'ятаймо про це.

Роман КОВАЛЬ
Київ, жовтень 2004 р.
Публікується вперше.

До змісту Жага і терпіння Зеновій Красівський у долі українського народу