Майже 62 роки повнилося невольницькими плачами свого народу серце Зеновія Красівського. Сьогодні скорботно квилять трембіти, голосно плачуть наші серця. Відійшов... Знову відійшов, як це робив завжди, коли потік подій завертає від жертовного каменя до гирла шумливої слави.
Над розгадкою сенсу життя покійного не треба битися в задумі. "Творити добро на воскресіння життя", – тільки такі високі слова богослужебного тексту можуть дорівнятися духовній величі цього чоловіка. Він був тою іскрою, що запалювала цілі вогнища, й від якої воскресали всі, кого вона торкалася. І якщо тепер із Божої волі та іскра згасла, то значить – життя в народі справді воскресло, а місія великої душі сповнена.
Ми часто скаржимося, що Господь не посилає нам тих політиків, яких би нам хотілося. Є в цих наріканнях щось від невір'я. Бо історія незліченними прикладами вже довела нам, що Провидіння, ставлячи перед народом певну мету, ніколи не забуває послати йому виконавців. Зеновій Красівський був гарантом того, що боротьба за волю України не вигасне, як би тяжко всім не доводилося. Ось чому його відхід є не втратою такої гарантії, а світлим знаменням того, що зерно душі його вже дало багато плоду, а тому може розчинитися в рідній землі.
Хай же назвуть люди все, що брало початок від Зеновія Красівського. Хай ніколи не забудеться, на чию руку спиралася Церква, коли виходила зі своїх жертовних катакомб. Зауважмо також, що хоч його ім'я й не стало загальновідомим символом політичного пробудження, все ж політичне обличчя сьогоднішньої України без Красівського виглядало би зовсім інакше. І справа тут не в тім, що кожен його політичний крок був єдино правильним. Наша посмертна скорбота робить непомильним не стільки шлях людини, скільки саме її горіння.
Зеновій Красівський знав одну з найбільших таємниць життя: як любити не людство взагалі, а кожну конкретну людину зокрема. Справедливість цих слів визнають в Україні й Німеччині, в Австралії та Англії, у Сполучених Штатах і навіть в Сибіру. Спробуйте зміряти глибину розпачу тих скромних і вже на старість немічних побратимів покійного, що живуть по глухих карпатських селах, і для яких Красівський був другом, спасителем і месією водночас. Естафету великого доброчинства, яку, як казав сам пан Зенко, він перейняв від своєї незабутньої дружини Олени, має перебрати тепер на себе зміцніла Церква. Тільки їй під силу те, що робив досі один лише чоловік.
Зеновій Красівський міг би сміло повторити сковородинське: "Світ ловив мене, але не спіймав". Розгадка такого таланту проста; життя не може піймати самого себе. А Красівський якраз і був часточкою життя – не лукавого, а справжнього, іронічного та правдивого, веселого й небезгрішного, жертовного, а тому й святого. Навіть подарована самим Небом велика любов до Олени стала йому на схилі літ джерелом сили й ніколи – причиною чуттєвого рабства.
Ловили його кулі, психушки та тюрми, але теж не піймали. Можу це засвідчити принаймні з літа 1980 року, коли ми вперше обнялися в Кучинському таборі № 36. Колючий дріт не залишив жодного сліду ні на завжди доброзичливому його обличчі, ні на вибіленій болем душі, його дух ніколи не знав кайданів. У таборі він став для мене одкровенням: незламність переконань у ньому зовсім не заперечувала шляхетність у ставленні до ворога. Його духовна сила йшла не від ненависти, а з любови. І тому він один силою свого духу ламав усталені пропагандистські стереотипи, бо цей багатолітній оунівець та націоналіст ніколи не замішував добро для свого народу на нещасті народів інших. Він мав рідкісний дар бути еталоном високої ідеї – чистим і неспотвореним.
Ловила Зеновія Красівського й смерть, але навіть вона його не піймала. Ніколи ще я так чітко не усвідомлював, що тіло – це лише оболонка душі, як на похороні нашого побратима. Він, типовий козацький характерник, просто пройшов крізь стіну, що обіймає печальний наш світ. Він знову прийде, коли вигасатиме "дух, що тіло рве до бою". Прийде, якщо пам'ять про нього справді стане вічною.

Мирослав МАРИНОВИЧ
м. Дрогобич

Українські проблеми. – №2. – 1991. – С. 7, 8.

До змісту Жага і терпіння Зеновій Красівський у долі українського народу