Загадка присутности однієї людини, інтенсивної присутности навіть тоді, коли вона далеко (при відсутности інших, що з вами часто поруч), – одна із загадок любови. Любов створює враження присутности через роки, кордони і межі невідомого. Любов сама приходить...
Зеновій Красівський був ясною людиною, обдарованою творчими силами життя. До нього тяглися люди, як до джерела, яке вічно роздає себе, і само багатіє з того. В житті він не мав нічого в посілості й навіть не міг мати. Він був створений для того, щоб пройти по сиротливій землі з усмішкою надії, з рукою, простягнутою для підтримки і допомоги іншим.
Зустрічався він із тисячами людей, бо судив йому Бог бути в найгостріших осередках українського болю і замовляти той біль. Бути собою і залишитися собою на етапах двадцятого століття – що може бути кращою ознакою людської справжности?
Мене часто навідує його тінь. Так було і за його життя. Промине півроку, і я відчуваю, що пора вже зустрітися з паном Зеновієм. Мабуть, щось схоже було і в нього, бо як тільки зателефоную до нього, він одразу запитує: "Коли приїдете?" Я беру квиток не на Луцьк, а на Львів. Вранці мене зустрічає в будь-яку пору і за будь-якої погоди пан Зеньо, радісна усмішка до вух, обійми з приспівом – "Го-го-го!", веселий крок і цілковита готовість: "Куди їдемо найперше?"
Тут мені згадується розповідь його подільника Дмитра Квецка з 36 зони в Пермській області. Він згадував ту підпільну історію УНФ як ефемериду, що довго трималась на позитивному характері лідера. Зеньо все знає, все вміє зробити своїми руками і довести до ладу, з ним якось легше.
"Хіба ви не відчували, що ви оточені, і ваша піднаглядна конспірація теж?" – І так, і ні. Адже Зеньо так умів нас наповнити діяльною енергією, що була охота будь-що робити, і навіть надія... Ми ж випустили 16 чисел журналу "Воля і Батьківщина"! – Коли він те все встигав? Все життя він то в тюрмі, то в дурдомі, то в таборі, то на засланні, то під наглядом! – "От бачите, а після університету побудував у Моршині добру хату – і все сам, і скрізь встигав"...
Тоді я собі уявляв знайомого Дон Кіхота з українськими вусами і починав розуміти, як вайлуватий і практичний Санчо Панса охоче йде за диваком геть не туди, куди йому було б треба йти за велінням здорового глузду.
Листування наше зав'язалося ще 1979, коли я вийшов на заслання, а його перекинули в "мою" 36 зону. Там залишались спільні друзі – Мирослав Маринович, Сергій Ковальов, потім із тюрми повернувся Йосеф Менделевич... Зеновій потрапив на мій ще живий слід і написав мені, що вже дуже добре знає мене. Наскільки пам'ятаю, я писав, що радий із такого українського поповнення, бо знак чести постійно тягнеться за його іменем. Хто знає дух зони, як багато для земляцтва значить поява доброго репрезентанта і людини, що може стати душею зони.
Нагадаю, що на заслання на початку 1979 р. надійшов лист зі Львова від Оленки Антонів-Красівської. Чомусь я дуже зрадів від поєднання таких двох гарних людей, які начебто вільно ходять по Львову і хочуть купити мені сорочку. Ідилічний дух листа, уміло приховані тіні, які тяглись за ними вдень і вночі – все це випромінювало здвоєну енергію людей, що не здаються.
Було радісно за них і страшно: дияволізм не зносить ясного духу – він чує якийсь виклик собі. Звичайно, цьому "зухвальству" було покладено край, пана Зеновія негайно відправлено в табір, а потім – на заслання в Тюменську область.
Звідти приходили до мене прекрасні, погідні листи. Вони дуже контрастували з листами іншими засланців. Можна було подумати, що там він гостює в доброї бабусі, робить фотографії і ходить на рибалку. Насправді, у нього була тільки одна "перевага" – інвалідність. І то ще набута з юнацьких років. Тому він не мусив ходити на роботу.
Нарешті в 1986 р. ми зустрілися з паном Зеновієм у Львові – на похороні його дружини Оленки. Це була перша зустріч. У мене було враження, що він мене не впізнав...
Взагалі, на похороні він був розпорядливий, діяльний, уважний і водночас – цілком відсутній. Він був десь далеко – з нею. І тільки раз він виявив увагу – попросив мене до кімнати, де зібралися Красівські, три брати і одна сестра. Всі вони, гнані й переслідувані з молодих років, злетілися з усіх кінців світу на крик біди. У мене склалося уявлення про казкову сім'ю, яку нищили десятки років, але дощенту так і не зруйнували, бо вона вміє триматися разом і молитись одному Богові.
Усі Красівські були активними учасниками Національного опору. Зеньо вже від 15 років спізнався з кулеметом. Один брат поліг у бою, сім'я була виселена. Мама, наскільки пам'ятаю з листа, десь догасала в Карагандинському краї уже без пам'яти і свідомости.
Тоді, на Оленчиному похороні, у мене створився образ прекрасного клану Красівських, вродженої інтеліґентности яких не розмили каламутні хвилі совєтських буднів по чужих усюдах.
Декілька років пізніше ми з паном Зеновієм і моєю дружиною були в Олеському замку. Ліля почала "пригадувати", що десь колись в якійсь країні вона жила вже в такому замку. Тут і пан Зеньо згадав своє "родове помістя" в селі Красів, не так уже далеко від замку. Ми охоче повірили, що пан Зеньо шляхетського роду, бо хіба це не видно з його постави й гідности, коли він говорить і коли мовчить. Взагалі, всі останні роки – найкращі і чи не найдраматичніші в його драматичному житті – він грав ту ролю, яка приписується Єванґелією: "Хто великим хоче бути, нехай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає – нехай буде він вам за раба" (Мт. 20, 26, 27).
Можна сказати з певністю, що засновники УНФ Зеновій Красівський і Ярослав Лесів були живим нервом відродження української греко-католицької церкви. В'язні, вони стали сумлінням Церкви. Необдарований голосом і непоказний на вигляд, Лесів одразу після висвячення став "отцем Ярославом" і це усі прийняли, старі й малі. Це був новий тип священика – широких поглядів, глибоко віруючого, самовідданого і безкорисного. Його посилали, де найважче, але вони разом із Зеновієм самі шукали, де найважче. У них не було днів і годин відпочинку. Здавалося, він вічно скакав на чорному коні...
Часом у Моршині сидимо у хаті пана Зеновія вже під 12 годину ночі, а господар раптом пропонує наспівним голосом:
– А може ми проскочимо зараз до отця Ярослава? Він уже повинен бути вдома... А так серед ночі? – Нічого, – запевняє пан Зеньо, – він буде дуже радий, то йому як свято.
Авто, яке подарували пану Зеновієві для потреб Церкви, виконувало плян на 200 відсотків. Кого він тільки не возив, куди він тільки не їздив! Але спершу треба сказати, як їздив. З ним було спокійно й певно, як у казці. Затримує міліційний пост – Зеньо виходить, як до давнього приятеля. Вже дивись і міліціонер наче зрадів, що вдалось погомоніти з доброю людиною. Хтось зустрівся по дорозі: забракло бензину. Зеньо переливає бензин зі свого бачка і тут же таки "розраховується":
– Та які гроші?! Хай Бог вам посилає здоров'я і щасливої дороги!
Позитивна енергія в ньому пульсувала, і навколишній світ ставав кращий. Тут я трохи зрозумів таємницю його виживання на неймовірних етапах, які він пройшов.
Як "людина на колесах", він слухняно возив різних людей у різних справах, як людина великого досвіду й інтуїції, він прекрасно бачив, хто чого вартий, хто є хто і хто що може.
– Пане Зеновію, я собі уявляю, як люди часто плутають, хто є поважною особою, а хто тільки шофер. То маєте добрі геци, а часто мусите й за інших розв'язувати їхні проблеми...
Він весело розсміявся. Сміх його не раз котився, як грім у горах, і не зупинявся. То був сміх над мізерними іграми і ролями – сміх "дідька рогатого". Але після цієї розваги – знов самодисципліна, велика стриманість і готовність працювати для справи.
Судження його про людей, часто вельми поважних, були нещадними. Він точно знав хто лицедії, хто сублімовані в політику егоїсти, хто марнославні ловці моменту. Знав, хто є біси, хто лицеміри, а хто злидні. Але кожен має зіграти свою ролю, а яку – "то не моя справа". Якось він сказав: "Тільки каґебісти знають, хто я насправді".
Я пробував пом'якшити, що знають вони нюхом, а міри на глибину у них нема... Але уявляю, скільки в печінках засіло йому самовдоволеного неуцтва і амбітної обмежености, яка пробує творити собі авторитет і навіть громадську атмосферу. І важко спілкуватися з людьми, яким треба від початку тлумачити, хто ти є на світі, тоді як їм досить знати, скільки заробляєш.
До речі, каґебісти, що переслідували його буквально все життя, не змогли накинути йому манії переслідування, так притаманної для людей, переляканих раз і назавжди. Але згадкою про "всезнаючих" він сказав мені про неуважність і нетямущість людей з оточення, для яких досить того, що "Зеньо з машиною". А звідки той Зеньо прибув і куди він прямує та що він несе у собі, зупинившись біля них на мить "із машиною", до того їм діла нема.
Із згадкою про знаючих він висловив і те підсвідоме чуття, що вони знають багато історій із його життя і, як професіонали, розуміють, що тих історій взагалі не було б, якби в якомусь гурті не засвітився Зеновій Красівський з його ентузіазмом, енергією, здоровим глуздом і умінням перетворити слово в діло.
Він був, звичайно, спадкоємцем, учасником і свідком того діяльного покоління української молоді, що стояла на смерть і до кінця тримала опір проти двох найбільших потуг XX століття – фашизму і комунізму. Західній світ цього не може зрозуміти і не знає, бо не має аналогій. Український феномен не йде ні в яке порівняння з антифашистським опором, плянованим, підтримуваним і керованим професіоналами з того боку фронту.
Наш опір тривав понад 10 років – лише з Божою допомогою. Проти хоробрих і одчайдушних застосовано найпідступніші методи війни і морального розтління. Сліди їхнього ідеалізму забруднено огидними вигадками і оточено пропагандивними пастками. І це видавалося за історію. На цій історії виховувалися наші діти в школах. На цій історії формувались антиукраїнські стереотипи по всій імперії, а також на Заході та Сході.
Зеновій Красівський був не тільки спадкоємцем – він був захисником. Він став продовжувачем леґенди в прикладі протистояння політичного в'язня і в слові. Історія вперто ставитиме усім сучасникам Красівського питання; якою мірою ви були оборонцями і захисниками? А якою мірою – потурали вільно і не вільно?
Книжка віршів Красівського "Невольницькі плачі" стала голосом придушеного національного єства. Вірш "Етапи, етапи, дороги далекі" став піснею, її співали тисячі політв'язнів, не знаючи, хто автор. Та й сам Зеновій Красівський, як виявилось, забув включити до своєї збірки.
Народжена з болю, ця книга стала піснею болю. В ній немало неошліфованих перлин, оброблених у тюрмі і недооцінених на волі. Рукопис цієї книжки дав мені автор із проханням "правити і редагувати, як вважаєте за потрібне". Після мінімальної правки я відчув, як важко правити на волі вистраждані слова, вірші, народжені в тюрмі. Як заховались ці слова в ідеологічну фразеологію протистояння.
Але я також відчув глибоко стривожену душу ідеаліста, замисленого над нашою чорною затоптаною нивою, де вже не видно слідів розлитої крови. Він розумів, скільки тут розлито крови найкращих, що долю вручаючи Богові, умирали за принципом: ВОЛЯ АБО СМЕРТЬ. І ось він, їхній менший брат, набрався духу жити, вірніше, нести тягар життя крізь етап.
Великою мірою він залишався і в ідеологічному, і в естетичному полоні націоналізму. Брутальна офіційна критика та жорстокі переслідування не дискредитували ідею, навпаки, творили суворий ореол. На Заході, де панувала стихія вільної критики, ситуація була інша.
Переглядаю стрічку: зустріч в Українському вільному університеті мюнхенської української громади із Зеновієм Красівським. Видно, йому ще ніколи не доводилось виступати перед такою виробленою в дискусіях, зацікавленою і критично настроєною публікою. Весь трохи архаїчний арсенал ідеї та аргументів, незахищеність позицій – все відкрилось перед авдиторією.
Він був добрим лицарем, який відповідає усмішкою на удар, але не збирається скидати з себе старі лаштунки, в яких провів ціле життя!!! Зворушливо симпатичний лицар, який довів принаймні толерантністю й делікатністю душі, що всі ідеї можна захищати, якщо за ними – офіри. Проте сувора логіка нонконформізму і неприйняття напівправди – це урок Красівського, і цей урок варто частіше повторювати.
Сказати, що він був активним учасником мітингів періоду національної ейфорії мало. Він не утримувався від ролі режисера, вміло підтримуючи бурхливі настрої юрби та одважніші голоси.
Під час довгих подорожей із ним дорогами Волині у нас було багато проникливих розмов, які варто було записати. Можливо, це були ті вільні розмови серед вільних полів, що не повторюються в аудиторіях.
Часом ми переходили на конкретні справи. Він збирався видавати фундаментальний журнал "Українські проблеми". Бракувало авторів.
Пригадую, як гостро реагував він на попівські хитрощі, коли під захистом православ'я захищалися старі форми співжиття з номенклатурою. Якось він сказав: "Треба навести лад і силою поставити все на свої старі місця". "Борони Вас Боже це робити і навіть думати так", – відповів я. – "Хто буде збирати цей посів навколо Церкви?" Була довга мовчанка. Потім дальша дружня розмова. Не було потреби пояснювати: він сам усе продумав.
Конфесійні різниці не мали місця в наших стосунках. Він любив із них поіронізувати так, що здавалося часом, нібито він взагалі індиферентний до релігії. Просто він не любив фарисейства.
Коли ми приїжджали до моїх родичів, Зеньо ставав у центрі уваги. Там його полюбили від першої зустрічі і вже знали, що перед обідом треба за столом помолитись. Він із гумором відповідав на запитання:
– То ви зовсім не їсте м'ясного? А вина ви ніколи й не пробували? Ви такий спокійний і веселий, наче Вас зовсім обминуло совєтське життя.
– Можна сказати, що так, – погоджувався Зеньо... – Я тільки двадцять сім років провів під арештом, а решту – Бог милував...
Після повернення з заслання до нього повернулася частина збудованої ним хати. Але кожен раз у мене складалося враження, що він їде до себе в Моршин у гості, і що він важко переносить порожнечу свого дому.
Найспокійніше він себе почував, мабуть, тоді, коли на літо поселялися у його хаті хворий Іван Світличний із дружиною. Тоді він дбав про їхнє забезпечення і відчував, що його власність поповнюється змістом.
Особливо зворушливо його служіння виглядало під час квартирних переїздів Світличних у Києві. Пан Зеньо приїжджав одразу, на перший поклик, і брав на себе весь клопіт. Коли закінчував перевозити, то від'їжджав додому в той же день, бо на нього чекали нагальні справи.
– Го-го-го-го, то за що тут дякувати, що мені дякувати – то наша спільна справа!
На цьому маленькому епізоді проявилася проба людської вартости. Я гадаю, якби нам по декілька таких людей в політичних, громадських та культурних осередках, то мали б іншу картину національного життя і навіть інший загальний настрій. Такі люди створюють настрій енергією дії і присутністю духу, розганяючи атмосферу скарг і вічного невдоволення нудних балакунів. Вони вміють робити конкретну справу і постійно враховувати загальну національну перспективу. Зрештою, ми бачимо й зараз подібних людей старої школи і розуміємо, чому їх так систематично поливали брудом, стараючись ізолювати від народу, від молоді.
Школа ідеологічного фарисейства і школа діяльного патріотизму – несумісні. Але до того всього треба додати індивідуальну школу, яку пройшов Зеновій Красівський у тюрмах і між тюрмами. Він навчився витримувати на межі можливого, ділитись кусником хліба по-євангельськи, підіймаючись і знову жити тоді, коли не видно жодної зірки... Зеновія Красівського любили в таборах. Принципового націоналіста, його дуже поважали неукраїнці...
У серцях багатьох друзів часу спільної недолі, розкиданих по світу, живе світла усмішка пана Зеновія. Може, їм засвітить його радісна надія на сонячні дні попереду.
Такі люди потрібні нам, як повітря. Особливо, коли в них ще й тверде плече, на яке завжди можна спертися. З ними добре скрізь. Навіть коли вже їх нема. Де б він не був, скрізь люди відчували: за ним стоїть його край, його біль, його історія. І в серці його є Бог, а це значить, що те серце завжди буде випромінювати життєдайну силу любови.

Євген СВЕРСТЮК
Українські проблеми. – 1995. – № 1. – С. 108 – 111.

До змісту Жага і терпіння Зеновій Красівський у долі українського народу