Довідки на авторів книги

АНТОНІВ Олена Тимофіївна (17.11.1937, м. Бібрка в Польщі, нині Львівська обл. – 2.2.1986, м. Львів). Громадський діяч, учасниця Руху опору в 1960 – 1980-х роках, лікар.
Родина А. (мати Наталія Коцюмбас і батько Тимофій Антонів) завжди підтримували учасників Визвольного руху – від січових стрільців до шістдесятників. На А. вплинули жахливі картини тисяч закатованих енкаведистами політв'язнів у тюрмах Бібрки та Львова, відкритих під час німецької окупації. Навчаючись у школі, самостійно вивчала історію України за забороненими довоєнними виданнями, постійно відвідувала службу Божу катакомбної Української греко-католицької церкви (УГКЦ).
Закінчила лікувальний факультет Львівського медінституту (1961).
За хрущовської "відлиги" та в наступні роки цілком увійшла в культурологічне і громадсько-політичне життя Львова та Києва. Була членом Клубу творчої молоді. 1963 року одружилася з В. Чорноволом і переїхала у м. Вишгород, де він працював на будівництві Київської ГЕС. 1964 року народився син Тарас. Підтримувала зв'язки з Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Аллою Горською та іншими шістдесятниками. Виготовляла, зберігала і розповсюджувала самвидав.
Під час арештів 1965 р. жила у Львові. Її дім був своєрідним політичним клубом, де збиралися шістдесятники, колишні повстанці, творча інтелігенція. Тут улаштовувалися вечори Тараса Шевченка, відзначалися пам'ятні дати, релігійні свята, зокрема, готувався різдвяний вертеп 1972 р. з участю Василя Стуса, Ірини Калинець, Стефанії Шабатури, які були за декілька днів заарештовані. В її домі часто проводилися обшуки, він прослуховувався. А. погрожували арештом. Під той час вона фактично стала розпорядницею фонду Олександра Солженіцина в Західній Україні і, ризикуючи, допомагала репресованим та їхнім родинам, часто й зі своїх скромних заощаджень. Усе менше однодумців залишалося на волі – і все більший тягар лягав на плечі дружин, сестер і матерів політв'язнів. У 1980-х роках дисидентська Україна трималася на жінках, таких як А., Оксана Мешко, Раїса Руденко, Віра Лісова, Надія і Леоніда Світличні, Михайлина Коцюбинська, Раїса Мороз та ін.
У ту напружену годину, 26 травня 1979 р., А. зв'язала свою долю із З. Красівським. Формально не будучи членом Української гельсінської групи, А. готувала і передруковувала окремі її документи і возила в Москву, щоб передати зарубіжним журналістам. Після арешту 12 березня 1980 р. чоловіка (З. Красівського) А. не могла влаштуватися на жодну роботу. Їй погрожували фізичною розправою. І, все-таки, вона відправляла інформацію про політв'язнів, продовжувала доброчинну діяльність. У 1980 – 1985 рр. багато часу провела в Тюменській області, розділивши долю чоловіка-засланця.
Перебудову А. сприйняла як шанс для плідної громадської роботи, зокрема, для відновлення руху за легалізацію УГКЦ. Але життя її раптово урвалося: 2 лютого 1986 р. вона трагічно загинула. Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група.

ГАСЮК Ярослав Михайлович (1925 р.) Учасник Національно-визвольного руху, поет; учасник підпілля ОУН, в'язень російських концтаборів. 1960 року засуджений на 12 р. за участь у створенні на керівництві підпільною організацією "Об'єднання" ("ОУН-Північ"). Віктор Рог. Історичний клуб "Холодний Яр".

ГНАТЮК Іван Федорович (27.7.1929, с. Дзвеняча Крем'янецького пов. Волинського воєводства, нині Збаразького району Тернопільської обл.). Учасник Визвольних змагань, політв'язень, громадський діяч, поет, публіцист.
Народився у бідній селянській родині. Батько загинув в останній день Берлінської битви (1 травня 1945 р.), залишивши дружину з чотирма неповнолітніми дітьми. Навчався у Крем'янецькому та Бродівському педагогічних училищах. За участь у Національно-визвольному русі засуджений на 25 р. ув'язнення, яке відбував у багатьох концтаборах (в Аркагалі, Асяскітово, Дебені, Холодному, Дніпровському, імені Бєлова та імені Матросова). Звільнений 6 лютого 1956 р. як хворий на сухоти.
Повернувшись в Україну, перебував під постійним наглядом органів КҐБ та їхніх таємних прислужників, довгими роками боровся з важкою недугою, не раз перемагаючи смерть. 1965 року, скориставшись "хрущовською відлигою", видав першу поетичну збірку "Поговіння", а за рік і другу – "Калина", яку на спеціальній нараді ЦК ЛКСМУ було засуджено за "націоналістичне спрямування". Все ж йому вдалося видати збірки "Повнява" (1968), "Жага" (1970) та "Каменярі" (1972). За скаргу на свавільне редагування неймовірно покаліченої збірки "Каменярі" був приречений на кількарічне вимушене мовчання, шельмування літературними чиновниками та комуністичними критиками. Лише за 5 років побачила світ нова книжка "Барельєфи пам'яті" (1977). За нею вийшли у світ "Дорога" (1979), "Чорнозем" (1981), "Турбота" (1983), "Осіння блискавка" (1986), "Благословенний світ" (1987), "Дім і час" (1989) та книжка для дітей "Хто найдужчий на весь світ" (1989). У роки політичних змін і проголошення самостійності України вийшли друком книжки: "Нове літочислення" (1990), "Хресна дорога" (1992), "Вибрані вірші та поеми" (1995), книжки споминів "Стежки-дороги" (1998), "Бездоріжжя" (2002), "Свіжими слідами" (2004). Побачила світ і збірка "На тризні літа" (2004), а також книга поетичних творів "Хресна дорога". 2000 року за книгу споминів "Стежки-дороги" Г. відзначено Національної премією ім. Тараса Шевченка. Окремі вірші І. Гнатюка перекладалися білоруською, естонською, латвійською, португальською та російською мовами. Публікувався в Австралії, Канаді, Польщі та США. Відомий також як перекладач поезії і прози з білоруської, вірменської, польської, російської та сербо-лужицької мов. Автор статей на літературознавчі й політичні теми в "Літературній Україні" та інших газетах й журналах. 1993 року Г. реабілітовано. Член Спілки письменників України з 1967 року. Роман Коваль. Історичний клуб "Холодний Яр".

ГОРБАЧ Анна-Галя (1924 р. нар.). Літературознавець, перекладач на німецьку мову, громадський діяч, правозахисник; доктор філософії, укладач та видавець антологій сучасної та класичної українських поезії й прози німецькою мовою ("Синій листопад", "Криниця для спраглих"), власні переклади на німецьку творів Михайла Коцюбинського, Гната Хоткевича, Євгена Сверстюка, Валерія Марченка, наукові праці про українсько-німецькі, українсько-австрійські та українсько-румунські культурні взаємини ("Ольга Кобилянська і німецька культура", цикл статей про Л. фон Захер-Мазоха).
Від 1943 р. на еміграції в Німеччині. Активіст німецької секції Міжнародної амністії. В 1960 – 1970-х роках інформувала світову громадськість про політичні репресії в Україні, листувалася з ув'язненими. УСЕ. – Київ: Ірина, 1999. – С. 344, 345.

ГРИНЬКІВ Дмитро Дмитрович (11.6.1948, с. Марківка Печеніжинського, нині Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.). Громадсько-політичний діяч, журналіст, письменник, правник; член Української гельсінської спілки (1988), редактор газети "На переломі" (1990), депутат Коломийської міської ради (1990 – 1998), член Національної спілки журналістів України (1992), член Національної спілки письменників України (1999).
З селянської родини, причетної до Національно-визвольного руху. Від 1971 р. – член КПСС, секретар комсомольської організації підприємства. 31 січня 1972 р. разом з іншими створив підпільну Спілку української молоді Галичини. СУМГ організовано на зразок загонів УПА: нелегальні зібрання в лісі, в горах; кожний член організації мав псевдонім (Г. – "Грім-гора"). Збирали інформацію про діяльність УПА, вивчали настрої студентів і вербували нових членів, збирали пісні й розповіді про УПА та її вояків, збирали літературу з історії Національно-визвольних змагань та зброю. Сам Г. на той час був головою комітету ДТСААФ (Добровільного товариства сприяння армії, авіації і флоту) підприємства, на якому працював, і тому мав можливість навчати стрільби членів своєї групи – як легально, так і на нелегальних зібраннях у горах. Організація мала два пістолети, малокаліберну гвинтівку, карабін, магнітофон. Восени 1972 р. члени СУМГ поклали в Печеніжині до пам'ятника Олексі Довбушу вінок із синьо-жовтою стрічкою. Невдовзі організацію розкрито. 9 серпня 1973 р. Івано-Франківський обласний суд постановив вирок: Д. Гриньківа (як керівника) засуджено до 7 р. таборів суворого режиму та 3 р. заслання, Д. Демидіва і В. Шовкового – до 5 р., М. Мотрюка і Р. Чупрея – до 4 роки. На суді Г. тримався виклично, навіть зухвало.
У політичному таборі ВС-389/36 у с. Кучино Пермської області 1974 р. разом з іншими політв'язнями брав участь у страйку протесту у зв'язку з побиттям Степана Сапеляка. Належав до групи, яка готувала інформацію про становище в таборах і передавала її на волю, де вона з'являлася в самвидаві (1974, 1975). Спроби схилити до написання покаянних заяв Д. Гриньків рішуче відкидав. Звільнений у кінці серпня 1978 року. Одержував із неволі і передавав дисидентським колам вірші ув'язненого поета Тараса Мельничука. 1979 року організував йому втечу з психлікарні й переховував його. У 1985 – 1989 рр. заснував і редагував машинописний позацензурний журналу "Карби гір", де публікував статті про Національний рух, дисидентів та їхні твори. 1988 р. разом із Василем і Петром Січками видав два випуски журналу "Досвітні вогні".
Один з організаторів УГС (1988) та УРП (1990) в м. Коломиї. Закінчив Чернівецький економічно-правничий інститут (1999). Поетичні збірки "Подорож червоного у синьо-жовте" (1992), "Панас Заливаха" (1992), "Скиби волі" (1995), "Вусатий місяченько" (2000); прозові твори: "Мста" – історична повість про боротьбу місцевого населення з печенігами в ХІV ст. (1994); "Тернистими шляхами" – повість про зв'язкову ОУН-УПА Марію Іванюк (2000), "Кроваві перехрестя" – історичний нарис про зв'язкову ОУН-УПА Юстину Качурак (2002 і 2003). Підготував до друку біографічну книжку "Тарас Мельничук" та повість із часів ОУН-УПА. Лауреат премій імені Тараса Мельничука (1998), імені Олекси Довбуша (2002) та Леся Гринюка (2003).
Постановою Верховного Суду України від 9 липня 1994 р. вирок частково скасовано за відсутністю складу злочинів, передбачених ст. ст. 62, ч. 2 і 64 КК УССР. Ірина Рапп, Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група.

ДАЦЮК Євген Петрович (29.1.1928, с. Голоскевичі Бродівського повіту Тернопільського воєводства). Учасник Визвольної боротьби, вчитель, поет, журналіст, краєзнавець.
Учасник підпілля ОУН. Закінчив Бродівське педагогічне училище та філологічний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка. У 1947 – 1948 роках працював учителем у рідному селі. 16 березня 1948 року арештований органами КҐБ й засуджений на 25 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах та 5 років позбавлення прав після відбуття ув'язнення. 1954 року присуд скасовано. Автор віршів, літературознавчих та краєзнавчих статей, спогадів. Публікувався в часописах "Дзвін", "Брідщина", "Голос відродження", "Воля і Батьківщина", "Шлях перемоги", інших газетах і журналах. Лауреат журналістської премії імени Петра Полтави (Федуна) за 1996 рік. Віктор Рог, Історичний клуб "Холодний Яр".

ЗАЛИВАХА Опанас Іванович (26.11.1925, с. Гусинка Куп'янського р-ну Харківської обл.) Художник, активний член Клубу творчої молоді, діяч української культури.
1933 року родина З., рятуючись від голоду, переїхала на Далекий Схід. Живопису вчився в середній школі при Ленінградській академії мистецтв, а з 1946 р. – в Ленінградському державному інституті живопису, скульптури, архітектури ім. І. Рєпіна Академії мистецтв СССР.
Не був ні піонером, ні комсомольцем, був байдужий до політичної активності, що призвело до виключення з 2-го курсу інституту – "за поведінку, недостойну радянського студента". 1957 року, перебуваючи на практиці в м. Косів Івано-Франківської обл., вперше близько познайомився з Україною: з мовою, етнографією, духовним життям. Це викликало докорінні зміни у його світогляді. У грудні 1961 р. остаточно перебирається в Україну, вступає до Івано-Франківського обласного товариства художників. У травні 1962 р. відбулася його персональна виставка. Однак за тиждень її було закрито через те, що в представлених роботах не було "світлих оптимістичних героїв будівництва світлого майбутнього".
Восени 1962 р. З. ближче знайомиться з культурною інтелігенцією Києва. Великий вплив на нього мали Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Іван Драч, Михайло Горинь, В'ячеслав Чорновіл, Олена Антонів, Веніамін Кушнір. Завдяки їм він зрозумів суть російської імперії.
Арештовано 27 серпня 1965 року. У березні 1966 р. на закритому судовому засіданні засуджено до 5 р. таборів суворого режиму. В ув'язненні всі роботи при обшуках вилучалися і, за твердженням адміністрації, знищувалися. Так пропало понад 200 його робіт. Звільнено 1970 року.
З 1971 р. до початку 1980-х рр. працював у галузі книжкового оформлення. Разом із Софією Караффою-Корбут створює низку проектів у видавництвах "Веселка" та "Каменяр". Результативно працює в станковому мистецтві. 1987 року став одним з ініціаторів створення Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ). Оформляє обкладинку нелегального журналу "Український вісник".
1988 року після багаторічних заборон влаштовано персональні виставки в Івано-Франківську, Львові, 1989 року – в музеї Тараса Шевченка в Києві, згодом – у Торонто, Лондоні, Нью-Йорку. Лауреат премії ім. В. Стуса 1989 року і Державної премії України ім. Тараса Шевченка за 1995 рік. Ірина Рапп, Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група.

КАРАВАНСЬКИЙ Святослав Йосипович (24.12.1920, Одеса). Громадський діяч, філолог, літератор, журналіст, член Української гельсінської групи з лютого 1979 року.
Народився в сім'ї інженера. 1942 року в Одесі вступає на літературний факультет університету, де зближується з гуртком української молоді, зв'язаної з ОУН. Організовує книгарню української літератури "Основа", а виручені гроші передає на потреби гуртка й українського театру.
7 лютого 1945 р. засуджений військовим трибуналом Одеського військового округу до 25 р. позбавлення волі. Карався в багатьох таборах (будував залізницю на р. Печорі, рубав ліс коло Магадана, добував золото на Колимі, будував магістраль Тайшет – Лєна, шив одяг у Мордовії).
Після смерті Сталіна умови в таборах пом'якшали, і К. береться за літературну працю. Пише вірші, віршовані казки, п'єси, перекладає. Деякі з його творів публікувалися і в центральних виданнях (наприклад, у газеті "Літературна Україна"). 1954 року розпочинає велику роботу над Словником українських рим.
19 грудня 1960 р. після відбуття 16 р. і 5 місяців ув'язнення К. звільняють.
Він багато перекладає. Готує книгу "Біографія слів", виступає з дописами про мову. Підготував до видання збірку гуморесок і фейлетонів. Перекладав за договором із журналом "Дніпро" роман "Джейн Ейр" Ш. Бронте. Закінчив розпочатий ще в таборі "Словник українських рим" (біля 1000 друкованих сторінок). Ця працю високо оцінили спеціалісти. Словник містить біля 60000 римованих пар, складених самим автором, а не взятих із творів поетів.
К. брав активну участь у громадському житті: збирав українські книги для Кубані, звертався до всіх інстанцій із пропозиціями організувати всенародні урочистості до ювілею М. Лисенка, виступав за дублювання фільмів українською мовою. 1965 року, занепокоєний зростаючою русифікацією шкіл і вузів, написав статтю "Про одну політичну помилку", а також листа прокуророві України з проханням притягнути до кримінальної відповідальності міністра освіти України Ю. Дадєнкова за "помилки", що призвели до порушення прав української нації.
13 листопада 1965 р. – знову арешт. Оскільки не було жодного формального приводу для суду, то на подання КҐБ Генеральний прокурор СССР Р. Руденко опротестував звільнення К. за амністією. Без суду і розслідування К. відправили досиджувати 25-літній термін (8 р. і 7 міс.) у таборах суворого режиму. На знак протесту К. оголосив голодування. В таборі написав низку звернень до офіційних інстанцій і громадськості, за що його покарали ШІЗО (штрафний ізолятор), а 1966 р. – 6 місяцями БУРу (барак посиленого режиму). К. 5 разів оголошував голодування протесту.
У Владимирській тюрмі К. зібрав свідчення в'язнів – учасників і свідків розстрілу польських офіцерів у Катині, підготував про це статтю і намагався через свою дружину передати її на волю. Влітку 1969 р. К. заарештовано у тюрмі й 23 квітня 1970 р. там же засуджено "відкритим" судом додатково ще на 5 р. тюрми і 3 р. таборів особливо суворого режиму, визнано особливо небезпечним рецидивістом. Йому інкримінувались численні спроби передати на волю листи, книги і журнали з тайнописом, а також власні вірші. Але й після цього К. вдавалося передавати на волю листи і заяви, зокрема, про Катинську справу, які одразу ж з'являлися в самвидаві. У проміжках між покараннями К. закінчив переклад "Джейн Ейр" Ш. Бронте і написав ще декілька зошитів для "Біографії слів".
Усього провів у неволі 31 рік. У лютому 1979 р. К. оголошено членом УГГ, у листопаді 1979 р. він емігрував разом із дружиною Н. Строкатою-Караванською до США. Веде громадську й наукову діяльність, опублікував низку праць із мовознавства. Вийшов його "Практичний словник синонімів української мови" (Київ, 1993; Київ, 2000) та "Російсько-український словник важкоперекладних слів" (1998). Ірина Рапп. Переклав Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група.

КВЕЦКО Дмитро Миколайович (8.11.1935, с. Слобода-Болехівська Долинського р-ну Івано-Франківської обл.). Громадсько-політичний діяч, публіцист, видавець. Лідер підпільної націоналістичної організації Український національний фронт.
Дядько Дмитро був в УПА, 10 р. карався в Інті, тітку за зв'язки з підпіллям теж було ув'язнено на 10 років. Батько допомагав підпіллю. 1953 року Дмитро закінчив середню школу у с. Витвиця, а 1963 року – Львівський університет. У школах Долинщини викладав різні предмети.
Поява 19 грудня 1961 р. синьо-жовтого прапора над сільрадою у с. Витвиця (його вивісили міліціонер Михайло Дяк і курсант школи міліції Микола Федів) сколихнула Прикарпаття і спонукала К. до створенням підпільної організації.
Ініціатор УНФ, творець більшості його документів ("Програмові вимоги УНФ", "Наші завдання" та ін.) Проект програми витікав із положень Програми ОУН (б), прийнятої на III-у Зборі. Становище України в документах оцінював як колоніальне. Для України К. пропонував незалежний самостійний розвиток у вигляді "народного соціалізму". На відміну від шістдесятників, які переважно переймалися культурництвом, УНФ ставила політичні проблеми. К. вважав, що Український національний фронт – це, по суті, перша націонал-демократична партія, яка ідеї ОУН підняла на рівень шістдесятих років і тим самим пов'язала покоління борців.
27 листопада 1967 р. засуджено на 15 р. ув'язнення та 5 р. заслання. Від 16 до 27 листопада 1967 р. справу розглядав Верховний Суд УССР. У вироку зазначено, що "Квецко, Красівський і Дяк за вчинені ними дії заслуговують виняткової міри покарання – смертної кари". Однак, суд обмежився покаранням К. на 15 р. ув'язнення та 5 р. заслання. К. карався у Владимирському централі. 1970 року К. два місяці перебував у Лефортовській тюрмі. З 1972 р. К. перебував у таборі суворого режиму ЖХ-385/17-А, сел. Озерний, Мордовія. У серпні 1975 р. К. етапований до табору ВС-389/37, пос. Половинка, Пермська обл. Разом з Євгеном Пронюком брав участь у виготовленні та передачі на волю хроніки зони, у голодуваннях, у зв'язку з чим у нього відібрали всі конспекти (а мав їх багато), кинули до штрафного ізолятора, відтак перевели до табору № 35 (ст. Всесвятська), де карався разом з Іваном Світличним, Ігорем Калинцем та ін.
Навесні 1987 р. привіз із Сибіру 10 зошитів записів. Вирішив знову видавати підпільний журнал. 1 – 5 числа "Оновлення-87" вийшли в червні – жовтні 1987 р., у листопаді – грудні 1987 р. – 2 числа журналу "Гомін перебудови". З січня 1988 р. видавав журнал "Альтернатива" (278 чисел), із 1999 р. – "Націонал-демократ" (77 чисел). Крім того, до 2000 р. видав 55 додатків "Молодий націоналіст". Його часописи мають 8 сторінок, наклад – одна закладка друкарської машинки. Написав спогади "УНФ за право української нації", також про М. Дяка під назвою "З років боротьби". Підготував до друку "Сибірський щоденник". Нині пенсіонер, самотній і хворий. Потребує допомоги. Адреса: 77530, Івано-Франківська обл., Долинський р-н, с. Слобода-Болехівська. Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.

КОВАЛЬ Роман Миколайович (10.4.1959, м. Горлівка Донецької обл.). Громадсько-політичний діяч, письменник, журналіст, лікар; член редколегії газети "Вільне слово" (1989 – 1990), член УГС (1989 – 1990), редактор газети "Прапор антикомунізму" (1990), газети "Визволення" (1991), газети "Нескорена нація" (1991 – 1993), газети "Незборима нація" (1994 – 2005), член Проводу Української республіканської партії (1990 – 1991), заступник голови Всеукраїнського політичного об'єднання "Державна самостійність України" (1992, 1993), голова ДСУ (1993 – 2003), член Національної спілки журналістів України (1995), президент Історичного клубу "Холодний Яр" (1997 – 2005), член Національної спілки письменників України (1998).
Закінчив Київський медичний інститут (1982). Працював дільничним терапевтом, старшим терапевтом та завідувачем поліклінічним відділенням (1982 – 1990). Праці: "Гасла і дійсність" (Київ, 1990), "Чи можливе українсько-російське замирення?" (Стрий, 1991), "З ким і проти кого" (Київ, 1993), "Про ворогів, союзників і попутників" (Кіровоград, 1993), "Підстави націократії" (Київ, 1994), "Філософія українства" (Київ, 1995), "Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії" (Київ, 1998), "Отаман святих і страшних" (Київ, 2000), "Повернення отаманів Гайдамацького краю" (Київ, 2001), "Трагедія отамана Волинця"(Київ, 2002) – остання у співавторстві з Костянтином Завальнюком, "Ренесанс напередодні трагедії" (Київ, 2003), "Нариси з історії Кубані" (Київ, 2004). Упорядник, редактор та автор передмов (післямов) книг: "Невольницькі плачі" Зеновія Красівського, "Українські герої" Анатолія Бедрія, "Героїзм і трагедія Холодного Яру", "Кость Блакитний, отаман Степової дивізії", "Записки повстанця" Марка Шляхового, "Медвин в огні історії", "Українська афористика", "Рейд у вічність", "Самостійна Україна" Миколи Міхновського (три видання), "Молодь і націоналізм" Віктора Рога, "Кубанська Україна" та "Кобзарі в моєму житті" Рената Польового.
Автор статей у газетах, журналах, альманахах, історичних календарях, енциклопедіях України та української діаспори. Автор циклів радіопередач "Отамани Гайдамацького краю" (2000 – 2001), "Кубанська Україна" (2002 – 2004), "Минуле, яке не завершується" (2004 – 2005) та ін. Автор сценарію документального фільму "Незгасимий огонь Холодного Яру". Олеся Коваль. Історичний клуб "Холодний Яр".

КРАСІВСЬКИЙ Зіновій Михайлович (12.11.1929, с. Витвиця Долинського р-ну Івано-Франківської обл. – 20.9.1991, м. Моршин Дрогобицького р-ну Львівської обл.). Громадсько-політичний діяч, учасник Національно-визвольної боротьби, поет, автор самвидаву; член-засновник Українського національного фронту, член Української гельсінської групи (жовтень 1979), секретар Української гельсінської спілки (1988), Крайовий провідник ОУН (1989 – 1991), голова Стрийської міськрайонної організації ДСУ (1990 – 1991).
Народився в сім'ї свідомих українців (батько Михайло воював у лавах Січових стрільців, очевидно й у складі – УГА: тільки 1921 року повернувся з польського полону. – Ред). 1949 р. засуджено Особливою нарадою НКВС до 5 р. ув'язнення і довічного заслання. Карався в Архангельській обл. на лісоповалі. 1953 р. звільнено за амністією і відправлено в Караганду до родини. Працював у шахті, 1957 р. тяжко травмований і визнаний інвалідом 2 групи. 1959 р. заарештований за "розпалювання націоналістичних настроїв серед українців", але втік. Із фальшивими документами повертається в Україну і вступає на філологічний факультет Львівського університету.
У кінці серпня 1963 р. учителі історії Д. Квецко та Б. Равлюк запропонували К. взяти участь у створенні нелегальної організації Український національний фронт. К. підготував документ програмного характеру "Тактика Українського національного фронту". Перший номер журналу "Воля i Батьківщина" з'явився в жовтні 1964 р. Номери друкував К. УНФ складався з чотирьох організацій (дві – у Львові, дві – в Івано-Франківську) і окремих членів у різних регіонах України (Рівне, Донецьк, Кіровоград та ін.) К. здійснював координацію роботи львівських груп. Усього в УНФ нараховувалося понад 150 осіб, які, завдяки конспірації, часто не знали один одного. Крім власного журналу (вийшло 16 номерів), УНФ популяризував літературу ОУН-УПА і самвидав. Під цей час К. написав роман "Байда", збірки віршів "Месник", "На сполох", "Литаври".
Гучний резонанс викликав розісланий у березні 1966 р. партійним і урядовим чиновникам СССР і УССР, а також у центральні газети, "Меморандум Українського національного фронту ХХIII з'їздові КПСС". У ньому відзначалося, що компартія засудила тільки методи сталінської національної політики, а не її сутність. Тому автори Меморандуму пропонували з'їздові радикально переосмислити національні проблеми в СССР, задовольнити вимоги українського народу і повернути йому права, зокрема, дати можливість насильно переселеним повернутися на Батьківщину, припинити гоніння української інтелігенції, арешти й переслідування, ввести українську мову в усіх культурних і громадських, адміністративних і господарських організаціях та ін.
Після цього КҐБ розпочав пошуки УНФ. У квітні 1966 р. з'явилася "Заява УНФ" із протестом проти арештів, наліплювання ярликів буржуазного націоналізму та звинувачень у тому, що національний рух – це справа рук іноземної розвідки. Як сказано в заяві, "рух розпочав сам народ і мінімальні його вимоги викладені в "Меморандумі". Наступний лист, підготовлений Д. Квецком і К., під назвою "Вищим урядовим чинам в Україні" було надіслано Першому секретареві ЦК КПУ П. Шелесту, голові Ради Міністрів УССР В. Щербицькому і голові Президії Верховної Ради УССР Д. Коротченку. У ньому висловлювався протест проти насильницької русифікації. Керівництву України пропонувалося не лише декларувати суверенітет, але й відстоювати його, вимагати від Москви припинити русифікацію, припинити переслідування українців за їхній патріотизм.
У березні 1967 р. керівних членів УНФ арештовано, серед них і К. (24.3.1967). Основну групу (Д. Квецко, З. Красівський, М. Дяк, Я. Лесів і В. Кулинин) судив на виїзному засіданні Верховний Суд УССР за звинуваченням у зраді батьківщини (ст. 64 і ст. 56, ч. 1 КК УССР). 27 листопада 1967 р. К. засуджено до 12 р. позбавлення волі (5 р. тюрми, 7 р. таборів суворого режиму) і 5 р. заслання.
Відбуваючи покарання у Владимирській тюрмі (1968 – 1971), К. написав збірку віршів "Невольницькi плачi", вперше опубліковану 1984 року, і поему "Трiумф сатани".
1972 року у Владимирі фабрикується нова справа за ст. 70 ч. 2 КК РРФСР ("антисовєтська агітація і пропаганда"). За вироком суду К. спрямовують до психіатричної лікарні в Смоленськ, а потім – до Львова і в с. Бережниця Львівської обл., де перебував до липня 1978 р.
12 березня 1980 р. – знову арешт. К. відправлено "досиджувати" термін покарання за попереднім вироком (8 місяців і 7 днів таборів та 5 р. заслання). Покарання відбував у колонії суворого режиму ВС-389/36 у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. У листопаді 1980 р. етаповано на заслання в пос. Луговой Тюменської обл. Усього провів у неволі 21 рік (за твердженням Красівського, 26 р. – Ред.). 1985 р. повертається в Україну.
У квітні 1990 р. К. виступає ініціатором створення Всеукраїнського політичного об'єднання "Державна самостійність України" (ДСУ), яке спирається на ідеологію націоналізму "з-під стягу Степана Бандери". К. – засновник журналу "Українські проблеми".
1995 р. вийшла книга листування К. з американкою Айріс Акагоші, членом "Міжнародної амністії" (Перегук двох над безвістю. – Харків: СП ІНАРТ, 1995. – 160 с.) У с. Витвиця створено музей ім. Зеновія Красівського і споруджено йому пам'ятник. "Невольницькі плачі" витримали декілька видань. Ірина Рапп. Переклав В.Овсієнко. Харківська правозахисна група.
МАРИНОВИЧ Мирослав Франкович (4.1.1949, с. Комаровичі Старосамбірського р-ну Дрогобицької, нині Львівської обл.). Громадський діяч, правозахисник, публіцист, журналіст, релігієзнавець; член-засновник Української гельсінської групи (1979), директор Інституту релігії і суспільства Львівської богословської академії (з 1997 р.), член Українського богословського наукового товариства.
Виховувався в релігійній сім'ї, дід був священиком. Перший запис у трудовій книжці – "звільнений секретар комітету ВЛКСМ заводу". Навчаючись у Львівському політехнічному інституті (1967 – 1972), виступав із критикою совєтської політики, захищаю комуністичні ідеали. Тоді ж познайомився зі львівськими й київськими дисидентами. 22 травня 1973 р. в Києві, коли покладав квіти до пам'ятника Тарасу Шевченку, його затримала й обшукала міліція. 9 листопада 1976 р. разом зі своїм другом Миколою Матусевичем став членом-засновником Української гельсінської групи. Неодноразово затримувався міліцією в Києві та Серпухові.
У березні 1977 р. разом із М. Матусевичем на вечорі пам'яті Тараса Шевченка в Київській філармонії, здолавши опір організаторів, вийшов на сцену і закликав проспівати "Заповіт". Заарештовано 23 квітня 1977 року. Проходив в одній справі з М. Матусевичем. Звинувачувалися в "проведенні антисовєтської агітації і пропаганди". 27 березня 1978 р. Київський обласний суд у м. Василькові засудив М. до 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання.

Карався у Пермському таборі ВС-389/36. Брав участь у всіх правозахисних акціях, тримав голодування протесту, в тому числі й 20-добову, передавав на волю хроніку табору № 36. За весь термін провів близько 150 діб у ШІЗО (штрафний ізолятор) і біля півтора року в ПКТ (приміщення камерного типу). 1978 року "Міжнародна амністія" взяла М. під свій захист як в'язня сумління. У лютому 1987 р. М. відмовився подати клопотання про помилування. Повернувся в Україну в березні 1987 року. Від 1990 р. працював кореспондентом місцевої газети "Галицька зоря".
Засновник першої групи "Міжнародної амністії" в СССР (1991), Української асоціації "Міжнародної амністії", з 1993-го до 1998 р. був головою Національного комітету УАМА. Член громадської ради Українсько-Американського бюро захисту прав людини.
Викладач історії християнства в Дрогобицькому педагогічному інституті, співробітник Інституту східноєвропейських досліджень. Праці: "Євангеліє від юродивого" (1990), "Україна на полях Святого Письма" (Дрогобич, 1991). "Спокутування комунізму" (1993), "Україна: дорога через пустелю". Лауреат премій журналу "Сучасність" та ім. Валерія Марченка (1995). Борис Захаров. Харківська правозахисна група.

МЕЛЕНЬ Мирослав Олексійович (13.6.1929, с. Фалиш Стрийського р-ну, тепер Львівської обл.). Громадсько-політичний діяч, член юнацтва ОУН, журналіст, учасник Національно-визвольних змагань, політв'язень (1947 – 1956, 1967 – 1973), член Українського національного фронту, редактор газети "Гомін волі" (до 1995), депутат Львівської обласної ради (1990 – 1994).
Його мати Катерина, вдова полеглого січового стрільця Павла Печеняка, вийшла заміж за Олексу Меленя, що повернувся з Америки. Дядько Теофіль Мелень, один із організаторів пресової квартири легіону Українських січових стрільців, загинув у лавах Січових стрільців 1916 року. Мати була незмінним головою місцевого "Союзу українок". Старші брати – Василь Печеняк і Володимир Мелень воювали в УПА (обоє загинули в її лавах). Старша сестра теж була в підпіллі. 1945 року заарештована, а батька розстріляно. Двоюрідний брат Іван Павлій (Орленко) – кущовий самооборони куща Фалиського-Станківсько-Братківсько-Жулинського ОУН, учасником якого був і М. Розповсюджував антибільшовицьку літературу, розклеював листівки, доставляв підпіллю зброю. Арештований 23 вересня 1947 року. Засуджений 23 червня 1948 року, а 19 серпня вивезений на Північ у табори (Красноярський край, Дудинка, Норильськ). Учасник Норильського повстання (1953). Після року слідства разом з іншими повстанцями дістав 3 роки тюремного ув'язнення, яке провів на етапах та в тюрмах міст Дудінка, Красноярськ, Омськ, Томськ, Челябінськ, Оренбург, Петропавловськ, Горький, Владимир, Харків, Ростов, Грозний, Астрахань... 12 липня 1956 р. звільнено і реабілітовано.
Закінчив диригентський відділ Дрогобицького музичного училища (1959) і філологічний факультет Львівського державного університету (1961). Працював учителем, диригентом, художнім керівником санаторію №1 у Моршині. 1967 року заарештовано і 26 серпня засуджено на 6 р. ув'язнення та 5 р. заслання – за розповсюдження журналу та інших друкованих матеріалів УНФ. Покарання відбував у Мордовії, в 11-му таборі, що на ст. Явас. На прохання дружини Євгенії та за клопотанням адвоката М. було помилувано за кілька тижнів до закінчення терміну ув'язнення. Звільнено 1973 р.
Від 1988 р. хата Меленя і Красівського стає штабом, де виробляються ідеї і документи всеукраїнського значення: рух за легалізацію УГКЦ, відзначення 1000-ліття хрещення України. У січні 1989 р. М. очолив першу львівську експедицію на ст. Крути, де хор під його керівництвом заспівав "Коли ви вмирали, вам дзвони не грали", гімн "Ще не вмерла Україна", "Боже, великий, єдиний".
Від 1989 р. М. активно включився в роботу Товариства української мови. З його ініціативи в Моршині встановлено перший в Україні пам'ятник у формі тризуба на могилі замордованих НКВД в'язнів. Організовував Свято Героїв на Зелені свята 1989 року, з синьо-жовтими і червоно-чорними прапорами. Організував у Стрию демонтаж пам'ятників В. Леніну, В. Примакову, З. Космодем'янській, комсомолу. Пам'ятник В. Леніну в Моршині переплавлено на пам'ятник Тарасу Шевченку. Головував на Установчих зборах Стрийської організації Спілки політв'язнів України, брав участь у створенні Всеукраїнського політичного об'єднання "Державна самостійність України". Автор книги "Не розстріляна пісня" (1999). Написав автобіографічний нарис. Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група.

МЕНДЕЛЕВИЧ Йосеф. Колишній активіст нелегального сіоністського руху в СССР. 1970 року заарештований за спробу захопити пасажирський літак для втечі до Ізраїлю, засуджений на 15 років. 1981 року вислано з СССР. Відтоді живе в Єрусалимі. Рабин. М. Дубас, Ю. Зайцев. Український національний фронт. Дослідження, документи, матеріали. – Львів – 2000.– С. 549.

МУРАТОВ Микола. Громадський діяч; член Української гельсінської групи (з 30.12.1987), журналіст; член редколегії журналу "Український вісник" (1987), член УГС (1988 – 1990). Жив у Москві. Наприкінці та на початку 1990-х років підтримував тісні зв'язки з Українською гельсінською групою й Українською республіканською партією, співпрацюючи з ними в інформаційній та інших ділянках. Олеся Коваль. Історичний клуб "Холодний Яр".

ОВСІЄНКО Василь Васильович (8.4.1949, с. Леніне (Ставки) Радомишльського р-ну Житомирської обл.). Громадсько-політичний діяч, правозахисник, філолог, вчитель, просвітянин, член Української гельсінської групи, голова Житомирської філії Української гельсінської спілки (16.07.1989), секретар Української республіканської партії з видавничих справ (30.4.1990), заступник голови Республіканської християнської партії (1.5.1997 – 29.4.2001), співголова Українського комітету "Гельсінкі-90" (з 1990).
Працював літературним працівником районної газети в сел. Народичі Житомирської обл. Навчався на філологічному факультеті Київського університету (1967 – 1972). Весною 1968 р. виготовив декілька фотовідбитків трактату І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", інтенсивно розповсюджував український самвидав у середовищі студентів. 1972 року допомагав В. Лісовому та Є. Пронюку видати "Український вісник" (вип. VІ), і "Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України".
З серпня 1972 р. працював учителем української мови та літератури в с. Ташань Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл. Тут написав статтю "Добош і опришки, або Кінець шістдесятників", робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психлікарнею.
Заарештовано 5 березня 1973 р. за звинуваченням у проведенні антисовєтської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. I КК УРСР) у формі розповсюдження літератури самвидаву. 6 грудня 1973 р. разом із Є. Пронюком і В. Лісовим засуджено Київським обласним судом до 4 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму.
У Мордовських таборах ЖХ-385/19 (сел. Лісне Теньгушовського р-ну) і 17-А (сел. Озерне Зубово-Полянського р-ну) брав участь в акціях протесту. 20 серпня 1976 р. на "профілактиці" в Київському КҐБ відмовився від визнання вини.
Звільнившись 5 березня 1977 р., жив під адміністративним наглядом у рідному селі, працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував широкі листовні зв'язки з дисидентами та їхніми родинами. Його інформацію про події в Мордовських таборах було опубліковано в "Хронике текущих событий" і використано Українською гельсінською групою.
У вересні 1977 р. попереджений про кримінальну відповідальність на підставі Указу ПВР СССР від 25.12.72. Відтак (7.1.1978) подав заяву до ВВІР із клопотанням про виїзд із СССР. Написав для УГГ матеріали про становище засланців і піднаглядних та перший варіант спогадів "Світло людей". 18 листопада 1978 р. затриманий міліцією у зв'язку з приїздом до нього члена УГГ Оксани Мешко та О. Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер вилаяв його і виштовхнув із сільради. О. подав в суд на міліціонерів і каґебіста, унаслідок чого проти нього самого 1 грудня було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору міліціонерам – ніби відірвав міліціонерові два ґудзики. 8 лютого 1979 р. засуджено Радомишльським райсудом до 3 р. позбавлення волі за ст. 188-1 ч. II. Його текст "Замість останнього слова" став відомим на Заході. Карався в зонах № 55 (м. Вільнянськ Запорізької обл.) і № 71 (м. Коростень Житомирської обл.).
Відмовився свідчити у справах Л. Лук'яненка, М. Матусевича, Г. Снєгірьова, В. Стуса, Д. Мазура, на захист останнього подав заяву в КҐБ. "Будеш сидіти", – сказав на це майор КҐБ Радченко. 9 червня 1981 р. майор КҐБ Чайковський оголосив Овсієнку про порушення проти нього справи за ч. ІІ ст. 62 і запропонував написати "покаянну" статтю в газету з осудом діяльности УГГ, членом якої він був оголошений із дня зустрічі з О. Мешко. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця кримінального терміну, або 10 р. таборів особливо суворого режиму, 5 р. заслання і "почесне" звання "особливо небезпечний рецидивіст". О. вибрав останнє і відмовився брати участь у розслідуванні. Засуджений Житомирським обласним судом 26 серпня 1981 р.
Карався в таборі ВС-389/36 в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., а з 8 грудня 1987 р. – у зоні № 35 на ст. Всесвятська. Помилуваний указом ВС СССР від 12 серпня 1988 р. Звільнений 21 серпня 1988 р.
Працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили. У вересні 1988 р. увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української гельсінської спілки. З червня 1998 р. – координатор програми Харківської правозахисної групи.
Учасник експедиції з перепоховання В. Стуса, О. Тихого і Ю. Литвина в листопаді 1989 р. і створення в сел. Кучино Пермської обл. Меморіалу жертв тоталітаризму. Автор книги "Світло людей" (1996) – про В. Стуса, О. Мешко, Ю. Литвина. Автор низки публікацій про репресії, правозахисний рух, веде просвітницьку роботу. Упорядник видання "Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали (тт. 2, 3, 4). Лауреат премії ім. Василя Стуса за публіцистику (12.1.2000). Ірина Рапп. Виправив Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група.
ПАРУБІЙ Андрій Володимирович (31.1.1971, м. Червоноград Львівської обл.). Громадсько-політичний діяч, журналіст, політолог; голова Організації української молоді "Спадщина" (з 1988), депутат Львівської обласної ради (1990 – 1998, 2002 – 2004), голова Всеукраїнського товариства "Патріот України" (з 1996), редактор журналу "Орієнтири" (з 1998), заступник голови Львівської обласної ради (з 2002), редактор газети "Свобода" (2004), голова Народного союзу "Українці!" (2005).
Закінчив історичний факультет Львівського державного університету та аспірантуру на кафедрі політології та соціології університету "Львівська політехніка". 1990 року – наймолодший депутат в Україні. Один із засновників і провідних членів Соціал-національної партії України (1991 – 2003). Автор книги "Погляд справа" (Львів, 1999). Віктор Рог. Історичний клуб "Холодний Яр".

ПЕТРАШ (СІЧКО) Стефанія Василівна (1.4.1925, с. Залуква Галицького р-ну, тепер Івано-Франківської обл. – 9.9.1996, м. Львів). Учасниця Національно-визвольного руху, член ОУН (від 14.10 1942), підрайонова ОУН, неоголошений член Української гельсінської групи.
Член юнацтва ОУН (1941), чотар "Доросту". Старші сестри Омеляна та Ольга – активістки ОУН, у родинній хаті відзначалися національні свята, відбувалися збори, де приймали в ОУН. Із наближенням червоних у березні 1944 р. пішла в підпілля. Діяла в Богородчанському, Надвірнянському, Солотвинському, Делятинському районах. Підтримувала зв'язок з іншими ланками, не раз ризикуючи життям. 24 серпня 1944 р. разом із сестрою Олею вперше заарештована на 6 діб. Коли Жіночу сітку перейменували в Український червоний хрест, основною роботою стала допомога пораненим воякам УПА. У лютому 1946 р. – другий арешт. Зазнала тортур, але оскільки доказів проти П. не виявилось, була звільнена. 28 червня 1947 р. арештована втретє – у Станіславі з оунівською літературою. Після тяжких тортур Військовий трибунал військ МВС Станіславської області засудив П. на 10 р. позбавлення волі та 3 р. поразки в правах. Працювала на лісоповалі на Ургалі, на Колимі.
24 травня 1955 р. вийшла на поселення, а 9 січня 1956 р. одружилася зі щойно випущеним на заслання Петром Січком. 22 грудня 1956 р. у пос. Стекольний, на 72-му кілометрі від м. Магадана, народила сина Василя, якого сповили у вишивану батькову сорочку і благословили на продовження боротьби. На Великдень 1957 р. сім'я повернулися у с. Витвиця Долинського р-ну Івано-Франківської обл. 26 липня 1960 р. народився син Володимир, а 10 квітня 1963 р. – дочка Оксана.

1978 року син Василь та чоловік Петро стають членами Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. 10 червня 1979 р. П. і В. Січки виступили на громадській панахиді на Личаківському кладовищі у Львові на могилі композитора Володимира Івасюка і закликали присутніх підтримати діяльність УГГ. 5 липня їх затримано, Василя запроторено до Львівської психіатричної лікарні на експертизу, де він пробув 40 діб. П. протестувала – писала заяви прокуророві Львівської області, голові Президії Верховної Ради СССР Л. Брежнєву, комісії Львівської обласної судово-психіатричної експертизи, їздила у Київ до членів УГГ Оксани Мешко та Юрія Литвина.
4 грудня 1979 р. (потай від родини) Петра і Василя Січків засуджено на 3 роки кожного. В березні 1980 р. П. звернулася до Асамблеї ООН, до прогресивної громадськості світу та жінок- матерів, до всіх зарубіжних об'єднань українок із закликом захистити її родину. Тут вона, зокрема, заявила, що вважає себе членом УГГ.
У вересні 1980 р. вчинено напад із собакою на 17-річну дочку Оксану. 21 вересня 1980 р. син Володимир (20 р.) на знак протесту проти незаконного виключення з університету розповсюдив "Заяву про відмову від громадянства СССР" (в якій відмовився від служби в совєтській армії) та "Звернення до студентів світу", у зв'язку з чим 6 грудня 1980 р. заарештований і 9 січня 1981 р. у м. Долина без участі захисника й обвинувача засуджений до 3 р. позбавлення волі в таборах загального режиму. Мати і сестра випадково потрапили на кінець процесу і морально підтримали його.
1981 року П. загалом 33 рази їздила на побачення до чоловіка й синів та возила їм передачі. Усім трьом вона посилала по два листи щотижня, тижнями не отримуючи відповіді. Підтримувала також В. Стрільціва. У серпні 1981 р. дочку Оксану "завалено" при спробі вступити на стоматологічний відділ Львівського медучилища.
3 грудня 1981 р., за півроку до закінчення терміну ув'язнення у ВТК ЕЧ-325/62 УВС Черкаського облвиконкому, сина Василя звинувачено у "зберіганні без мети збуту наркотичних речовин", а 4 січня 1982 р. Приднiпровський районний суд м. Черкаси у камері СІЗО засудив В. Січка на 3 р. ув'язнення в таборах суворого режиму. Матір на судилище не допустили.
У січні 1982 р. на пропозицію Йосипа Терелі П. разом з о. Григорієм Будзинським стає співзасновником Інiцiативної групи на захист українських церков.
26 травня 1982 р. за 40 діб до закінчення терміну ув'язнення, чоловікові пред'явлено звинувачення за ст. 187-І КК УССР. 19 липня 1982 р. судова колегiя в кримiнальних справах Ворошиловградського обласного суду постановила вирок у справі № 2-97 за звинуваченням П. Січка у "зведенні наклепів на совєтський державний і суспільний лад" і засудила його до 3 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму.
У грудні 1983 р. звільнено сина Володимира, та вже в червні 1984 р. його забрано до війська. 26 травня 1985 р. звiльнився чоловік Петро, а 7 липня – син Василь. 11 березня 1988 р. Петро і Василь Січки відновлюють діяльність в Українській гельсінській групі, паралельно створюють Український християнсько-демократичний фронт. П. – активістка його.
У червні 1988 р. – лютому 1989 рр. П. побувала в Канаді, виступила на Світовому конгресі вільних українців у Торонто. На прохання Ніни Строкатої-Караванської написала перший варіант спогадів.
У травні 1989 р., у 10-у річницю загибелі В. Івасюка, УХДП організувала панахиду на Личаківському цвинтарі. Над могилою виступила і П.
Коли сина і чоловіка заарештовували за організацію мітингів, вона далі організовувала їх сама. В будинку Січків неодноразово проводилися обшуки, членів родини били невідомі, штрафували суди. Саму П. на півроку позбавили пенсії. У жовтні 1991 р. наново почала писати спогади "Жіноча доля". Померла від раку ободової кишки 9 вересня 1996 р. у Львові. Похована на Личаківському кладовищі. Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.

РАДИГІН Анатолій Володимирович (1934, м. Ленінград). Поет, політв'язень. Закінчив Морську академію в Севастополі. 1962 року арештований за спробу втечі за кордон. В ув'язненні пробув 8 років, із них шість у Володимирському централі. Відбув 2-річний термін заслання в Мордовії. Згодом емігрував до Ізраїлю. На еміграції разом із Віктором Файнбергом спричинився до того, що Нью-Йоркське відділення Міжнародної амністії та Асоціація американських поетів стали публічно на захист Зеновія Красівського, вимагаючи його звільнення. Автор книги "Життя в мордовських концтаборах зблизька" (Мюнхен, 1974). Віктор Рог. Історичний клуб "Холодний Яр".

РОГ Віктор Олександрович (21.5.1970, с. Погожа Криниця Роменського р-ну Сумської обл.). Громадсько-політичний діяч, публіцист, журналіст, історик; голова Спілки української молоді "Сумщина" (1990 – 1998), голова Сумської обласної організації Конгресу українських націоналістів (1994 – 1999), голова Молодіжного націоналістичного конгресу (1998 – 2002), випусковий редактор газети "Шлях перемоги", член президії Головного проводу Конгресу українських націоналістів (1998 – 2000), редактор газети "Гроно" (з 1994), заступник редактора газети "Незборима нація", голова Координаційної ради українських державницьких організацій (з 2004), член Великої ради Всеукраїнського товариства "Меморіал" ім. Василя Стуса (з 2004).
Учасник студентського голодування в жовтні 1990 р. у Києві. Закінчив Сумський інститут ім. А. Макаренка за фахом "Історія і педагогіка" (1993). Член Історичного клубу "Холодний Яр". Автор статей в українській та зарубіжній пресі. Автор книг: "Не даймо загубити майбутнє" (Київ, 1999, 2000), "Молодь і націоналізм" (Київ, 2000), "Життя для України" (Київ, 2003). Олеся Коваль. Історичний клуб "Холодний Яр".

СВЕРСТЮК Євген Олександрович (13.12.1928, с. Сільце Горохівського р-ну Волинської обл.). Український публіцист і літературознавець, учасник національно-демократичного руху; викладач української літератури в Полтавському педагогічному інституті (1956 – 1959), старший науковий співробітник Українського НДІ психології (1959, 1960; 1962 – 1965), завідувач відділу прози журналу "Вітчизна" (1961, 1962), відповідальний секретар редакції "Українського ботанічного журналу" (1965 – 1972), редактор газети "Наша віра" (1989 – 2005), президент Українського Пен-клубу (1993).
1952 року закінчив філологічний факультет Львівського університету (відділення "логіка і психологія"). З часу виникнення в 1960 р. київського Клубу творчої молоді, який став центром неофіційного культурного й громадського життя Києва і всієї України, С. – один із найактивніших його учасників. Одним із найгостріших і найпопулярніших творів українського самвидаву 1960-х років був анонімний памфлет "З приводу процесу над Погружальським", що його написав, як пізніше стало відомо, С. у співавторстві з І. Світличним та ін. Важливими подіями національно-культурного життя були публічні виступи С., зокрема, на вечорі пам'яті В. Симоненка (1964). Про характер протистояння багато говорить відкритий лист (разом з Аллою Горською, Ліною Костенко, Іваном Дзюбою та Віктором Некрасовим) до газети "Літературна Україна" у зв'язку з цькуванням В'ячеслава Чорновола. Широко розповсюджувалися в самвидаві відомі його есе "Собор у риштованні", "Іван Котляревський сміється", "Остання сльоза", "На мамине свято".
У 1960-х роках був неодмінним учасником напівлегальних літературних вечорів, зборів, заборонених святкувань дня перенесення праху Тараса Шевченка з Петербурга в Україну 22 травня 1861 року. 7 грудня 1970 р. виступив з яскравою промовою на похороні Алли Горської, яка трагічно загинула 28 листопада 1970 р.
Заарештовано 14 січня 1972 року. 24 квітня 1973 р. засуджено Київським обласним судом на 7 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання. Йому інкримінували як антисовєтські есеї (головним предметом звинувачення була книга "Собор у риштованні"); публічні виступи перед працівниками освіти 1965 р. з критикою ідеологічних стереотипів і системи неправди в роботі школи. "Останнє слово" С. на суді згодом поширювалося в самвидаві.
Відбував термін у 36-му і 35-му таборах у Пермській області. Брав участь у численних акціях протесту – голодуваннях і страйках, перебував під особливим наглядом, його систематично кидали до карцеру. Звільнено в жовтні 1983 року.
Починаючи з літа 1987 р., С. брав активну участь у роботі напівлегального Українського культурологічного клубу, зокрема, виступив із лекцією в зв'язку з 50-річчям Василя Стуса, який загинув у таборах, й оголосив, що передав текст Лондонському центрові Міжнародного ПЕН-клубу.
Відстоює позиції Української автокефальної православної церкви, що не бажає бути церквою державною. Від 1989 р. – президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції, яка присуджує щорічні премії ім. В. Стуса.
1993 року С. захистив у Вільному українському університеті (Мюнхен) докторську дисертацію з філософії на тему "Українська література і християнська традиція". Найвідоміші книги: "Собор у риштованні (Париж, 1970), "Блудні сині України" (1993), "Шевченко і час" (1996), "На святі надій" (1999). Автор численних есеїв і статей із літературознавства, психології і релігієзнавства, віршів і перекладів із німецької, англійської, російської. Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка (1995). Дійсний член Української вільної академії наук (США, 1996). Володимир Каплун, Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група.

СЕЛЕШКО Степан (? – після 15.2.1991). Народився в с. Витвиця. Родич З. Красівського, брат інженера Михайла Селешка (1901 р. нар.), члена Легії українських націоналістів, члена ОУН, секретаря Євгена Коновальця, пізніше Андрія Мельника, співредактора "Української пресової служби", автора книги "Вінниця. Спомини перекладача комісії дослідів злочинів НКВД у 1937 – 1938 рр.". Олеся Коваль. Історичний клуб "Холодний Яр".

СОКОЛОВСЬКА Любов. Журналіст із м. Стрий Львівської області. Співпрацівник З. Красівського.

СТЕЦЬКО Слава Йосипівна (14.5.1920, с. Романівка, тепер Тернопільська обл. – 12.3.2003, м. Мюнхен). Громадсько-політичний діяч; шеф пресового бюро Антибільшовицького блоку народів, редактор квартальника "Ukrainian Review", президент АБН (1986 – 2003), голова Проводу ОУН (1991 – 2001), голова Конгресу українських націоналістів (1992 – 2003), народний депутат України трьох скликань (1997 – 2003), Почесний громадянин Львова (1993).
Справжнє прізвище – Ганна Музика. Закінчила Львівську політехніку, школу політичних наук (Мюнхен). За фахом перекладач з англiйської, французької та нiмецької мов. Конференц-перекладач. Спеціальності: соціолог, психолог, політолог.
Член ОУН із 1938 року. 1943 року ув'язнена німцями. Від 1944-го по 1991 р. перебувала за кордоном, де разом iз чоловiком Ярославом Стецьком вела дiяльнiсть, спрямовану на звiльнення України з-пiд окупацiї. Співорганізатор Європейської ради за свободу (ЄРС). Пiсля здобуття Україною незалежностi повернулася на Батькiвщину. 2000 р. нагороджена Орденом княгині Ольги III ступеня. Похована в Києві. Василь Яблонський, Віктор Рог.

ШУХЕВИЧ (БЕРЕЗИНСЬКИЙ) Юрій Романович (28.3.1933, с. Оглядове Радехівського р-ну, тепер Львівської обл.). Громадсько-політичний діяч, учасник Визвольних змагань, політв'язень; голова Української міжпартійної асамблеї, головний командир УНСО (1990-ті рр.), депутат Львівської обласної ради (1990-ті рр.).
Син Романа Шухевича, головного командира Української повстанської армії (1943 – 1950). 1945 року заарештовано матір і бабусю Юрія Ш., а самого Юрія з п'ятирічною сестрою відправлено в дитбудинок, спочатку в Чорнобиль, згодом у Донецьк. Із дитячого будинку Юрій втік до Галичини, через підпілля зв'язався з батьком, а коли 1948 р. повернувся в Донбас, щоб забрати сестру, був заарештований і засуджений на 10 р. таборів. Коли батько загинув (1950), Юрія привезли з тюрми на опізнання.
1956 р. Ш. звільнили, та невдовзі на протест Генерального прокурора СССР Р. Руденка повернули добувати решту терміну. 1958 р. в ув'язненні Ш. засудили ще на 10 р. – за антисовєтську агітацію і пропаганду. Покарання відбував у мордовських таборах. Звільнився 1968 р., без права впродовж 5 р. жити в Україні. Тому оселився на Північному Кавказі, в Нальчику, де жила його рідна тітка.
Освіту, за власним визнанням, одержав від ув'язнених разом із ним професорів, філософів, письменників, учених, інженерів та за допомогою бібліотечних книг. Утретє Ш. заарештовано 14 лютого 1972 р. і засуджено на 10 р. таборів особливо суворого режиму та 5 р. заслання – за статтю, яку знайшли під час обшуку ("Роздуми вголос" – про перспективи Українського національно-визвольного руху). Ще в слідчому ізоляторі Ш. написав гнівного листа в ООН, в якому розкрив злочинну систему совєтських судів і засудив тоталітарний режим СССР, що знищує громадян, які мають національну свідомість. Цього листа вдалося передати на волю, але копію під час обшуку вилучено. За це 1973 р. отримав новий термін: 10 р. тюремного ув'язнення та 5 р. заслання, причому рік, уже проведений у тюрмі, йому не зарахували. Час від часу працівники КҐБ пропонували йому співпрацю та публічно покаятися, та він кожного разу відмовлявся. До 1979 р. перебував у Владимирському централі, звідки його перевезли в Чистопольську (Татарія) в'язницю. У тюрмі осліп.
У лютому 1979 р. Ш. разом із групою політв'язнів і засланців було оголошено членом Української гельсінської групи. Згодом він пояснив, що цього з ним ніхто не узгоджував. З березня 1983 р. Ш. утримували в будинку інвалідів у Томській обл.
21 жовтня 1989 р., відбувши майже 40-літнє покарання, повернувся до Львова. 1991 року реабілітований. Вважає, що вижити йому допомогли віра й оптимізм. З УНА-УНСО вийшов, вважаючи, що члени керівництва не дотримуються чистоти національної ідеї. Ірина Рапп, Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.

ЯВОРСЬКИЙ Володимир Іванович (26.5.1953, м. Львів). Громадсько-політичний діяч, письменник, журналіст, підприємець; член УГС (1988 - 1990), голова інформаційної служби Львівської філії УГС (1988 - 1990), голова "Інформатора" (органу прес-служби УГС, 1988 - 1990), член секретаріату Львівської обласної організації Української республіканської партії (1990), редактор журналу "Напрям" (1991 - 1992). Член Асоціації українських письменників (1999). Твори: "Сучасна концепція українського націоналізму" (Львів, 1992), "Напівсонні листи з Діамантової Імперії і Королівства Північної Землі" (Київ, 2000) та ін. Автор статей у газетах, журналах і альманахах. Олеся Коваль. Історичний клуб "Холодний Яр".

До змісту Жага і терпіння Зеновій Красівський у долі українського народу