Висновок чекістів

16 січня 1923 року слідство у справі холодноярських отаманів було закінчене. Підсумки підбив уповноважений 3-го відділу Повноважного представництва ҐПУ в Правобережній Україні Володимир Курський. Назва документу – "Висновок у справі 446-/7971 від 16 січня 1923 року на громадян Завгороднього Ларіона Захаровича, Голика-Залізняка Мефодія Фоковича, Гупала Дениса Мусійовича, Компанійця Тимофія Архиповича, Ткаченка Василя Федоровича, Добровольського Олексія Трохимовича, за звинуваченням у бандитизмі, організації та участі у збройному повстанні проти Совєтської влади".
"Дело возникло при следующих обстоятельствах, – писав Володимир Курський. – С момента организации Сов. власти на Украине все упомянутые лица, несмотря на свое пролетарское и полупролетарское происхождение, переходят в лагерь врагов рабочих и крестьян и в течении 18, 19, 20, 21 и 22 годов ведут с Сов. властью активную вооруженную борьбу путем поднятия массовых восстаний, массовых убийств советских работников, грабежей, налетов и разрушений Советского хазяйства, железнодорожных путей и прочее.
С первого момента зарождения петлюровщины на Украине эти лица в разное время вступают в армию Петлюры, участвуют во всех боях против Советских войск и после разгрома петлюровской армии они, будучи не в состоянии во время улизнуть в Польшу, направляются по домам и сразу приступают к организации бандитских отрядов, с которыми и оперируют долгое время в районе Кременчугской и Николаевской губ., производя там варварские разрушения и (неясно. – Авт.) зверства.
Перед судом Революционного трибунала стоят три наиболее видных рыцаря бандитизма и три рядовых, но не менее активных в борьбе с Советской властью бандита: атаман Завгородний, атаман Зализняк, атаман Гупало, адьютант атамана Завгороднего – Компаниец и два их помощника – Добровольський и Ткаченко. Эти три атамана, начиная с 1918-19 г.г., имели в своем распоряжении вооруженные бандитские отряды и в течение 4-х лет оперировали в районе знаменитого Холодного Яра с прилегающими к нему Чутянскими, Черными, Мотроновскими, Нерубаевскими и Каменскими лесами, ведя беспрерывную партизанско-бандитскую борьбу с рабоче-крестьянской властью. Указанный район в силу его природных условий долгое время являлся бандитским гнездом петлюровских ставленников. Здесь оперировала масса банд, проводя свою варварскую работу, под руководством видных петлюровских деятелей.
Длительной упорной борьбой они постепенно, с громадными трудностями ликвидировались, партизанские отряды уничтожались и рассеивались красными войсками. Атаманы Завгородний, Зализняк и Гупало и их отряды, как наиболее живучие, долгое время уходили из под удара красных частей, свили себе гнезда в упомянутых выше лесах и до последнего времени продолжали свой дикий разгул.
4 года эти рыцари лесов не давали возможности спокойно проводить советское строительство на довольно значительной части територии Украины, лишь к концу 1922 года ПП ГПУ на Правобережье и местным органам удалось удачно разработать и разгромить бандитское гнездо этих атаманов, захватить живыми наиболее ярких представителей петлюровского бандитизма.
Перечислить все случаи варварской разрушительной работы отаманов Завгороднего, Зализняка, Гупало и их ближайших помощников – Компаниец, Добровольского и Ткаченко не представляется возможным, ибо сами обвиняемые при всем своем желании не могут описать налеты, грабежи и убийства и другие "подвиги", совершенные ими в течении столь длительного периода.

Заключение по делу №446/7971
1923 года января 16 дня я, уполномоченный III отд. Управления Полномочного Представителя ГПУ на Правобережье Украины, Курский Владимир, рассмотрев дело №446/7971 гр. Завгороднего Иллариона Захаровича, 25 лет, происходящего из крестьян с. Кошарка Златопольськой волости Чигиринского уезда Кременчугской губернии, беспартийного, быв. прапорщика, под судом и следствием не состоял...
1. Ат. Завгородний с начала 1919 г. начинает вести партизанско-бандитскую работу... Действия Завгороднего не самостоятельны, он работает по указаниям и инструкциям закордонного петлюровского штаба... Наиболее яркими моментами бандитской деятельности Ат. Завгороднего можно считать следующие:
Бой с Красными войсками под с.с. Тылиткой, Хайновкой, Пастырским, аналогичные бои под с.с. Бовтышка и Разумовка в марте 21 г., налет и разграбление с. Матвеевка, захват 35 лашадей, бой с красными войсками под Лебединским монастырем в марте 1921 г., непрерывные бои с красными частями в апреле 22 г., остановка и ограбление поезда между ст. Цыбулево и Фундуклеевкой, сопровождавшиеся зверскими убийствами, в апреле 22 г., аналогичный налет и разграбление поезда на тех же станциях – в мае 22 г., остановка и ограбление поезда на ст. Хировка – в июне 22 г., налет на с. Федварь, грабежи и убийства в этом селе – в июле 22 г., остановка и разграбление поезда на ст. Фундуклеевка в августе 22 г., целый ряд зверских убийств, расстрелов, грабежей и поджегов – вот вкратце "революционная" деяльность атамана Завгороднего...
2. Ат. Зализняк-Голик, после разгрома петлюровской армии, где он выслужился за "боевые заслуги" в борьбе с Сов. властью до чина штабс-капитана (насправді хорунжого. – Ред.), удирает домой и сразу вливается в бандитский отряд Хмары, вместе с которым долго оперирует и производит разрушительную работу, совершая налеты, грабежи и целый ряд зверств в этом же районе, где и Завгородний. В отряде Хмары он, помимо всего, ведет организационную работу по созданию сельских и волостных повстанкомов с целью поднятия восстания против Советской власти. Как способный организатор и атаман, Зализняк в отряде Хмары долго не остается, организовывает свой самостоятельный отряд, отделяется от Хмары и продолжает свой дикий разгул.
Во время русско-польской войны Зализняк снова соединяется с отрядом Хмары и рядом других атаманов этого района, с которыми и принимает участие в Знаменском восстании в 1920 г. Точно так же, как и Завгородний, Зализняк то действует самостоятельно, то вливается в более сильные бандитские отряды, с которыми совершает ряд более варварских "подвигов", чем Завгородний. После ряда разгромов бандитских отрядов того района Зализняк собирает свои остатки, соединяется с отрядами Завгороднего и Гупало, с которыми и продолжает свои операции до момента ареста.
Вот краткий перечень бандитских подвигов ат. Зализняка: Бой с Красными частями под ст. ст. Цыбулево, Знаменка – в сентябре 1920 г., под с. Цветная – в октябре 20 г., налет на ст. Каменка, грабеж и убийство на этой станции – в апреле 21 г., бой с Красными частями под Черкасами – в мае 21 г., налет и разграбление Сах. Завода в районе Грушевки – в апреле 21 г., непрерывные бои с Красными частями с июня 21 г. по август 22 г., нападения на поезд и разграбление его в районе ст. Цибулева, сопровождающееся убийствами, и вторичный налет на эту же станцию в апреле 22 г., нападение и ограбление поезда на ст. Фундуклеевка в мае 22 г., аналогичное разграбление поезда на ст. Треповка в июле 22 г., налет и убийства на ст. Треповка, в то же время остановка и разграбление пассажирского поезда в районе ст. Хировка в августе 22 г. и целый ряд кошмарных, неслыханных зверств в течение 4-х лет" [13, арк. 193 – 194 зв.].
Подібні висновки Володимир Курський зробив і щодо Дениса Гупала, Тимофія Компанійця, Василя Ткаченка та Олексія Добровольського. Нічого доброго ухвала Курського не віщувала.
"Таким образом, из всего вышеизложенного видно, что перечисленные выше обвиняемые почти с самого начала существования Советской власти на Украине активно боролись с ней, совершая огромное количество тягчайших преступлений, выразившихся:
1) в организации и участии в вооруженном восстании протии Советской власти;
2) в организации и участии в бандитских отрядах, грабежах, налетах, остановках поездов, разграблениях советских хазяйств, сахзаводов, ссыппунктов, массовых зверствах, убийствах советских и партийных работников.
Преступления эти предусмотрены ст. ст. 64, 65, I частью, 75 ст., I частью, 76 ст. Уголовного Кодекса УССР, а посему ПОЛАГАЛИ БЫ дело вместе с личностями обвиняемых – ЗАВГОРОДНЕГО, ЗАЛИЗНЯКА-ГОЛИКА, ГУПАЛО, КОМПАНИЕЦ, ТКАЧЕНКО и ДОБРОВОЛЬСКОГО передать для судебного разбора и определения меры наказания в Чрезвычайную Сессию Киевского Губревтрибунала, согласно существующих на сей счет законоположений.
Уполномоченный (підпис Курського).
СПРАВКА: обвиняемые содержатся при Тюрподе КОГПУ.
НАЧ. КРО (підпис Ніколаєва).
СОГЛАСНЫ: НАЧ. СОЧ (підпис Горожанина).
УТВЕРДЖАЮ: ПП ГПУ Правобережья (підпис Євдокимова)".
[13, арк. 193 – 194 зв.].

"Непримиримый враг советской власти"

Сформулювали чекісти і висновок у справі Григорія Федоровича Яковенка. "Будучи убежденным петлюровцем… – зазначали вони, – (Яковенко) начинает вести партизанско-повстанческую работу. Вступает в петлюровскую армию и принимает активное участие во всех боях против советских войск... Свою работу Яковенко проводит то в Киевской губернии, то в Николаевской, то в других губерниях Украины. К началу 1921 г., в самый разгар петлюровщины, когда вся Украина была покрыта густой сетью подпольных петлюровских повстанческих комитетов, организаций, располагавших значительными повстанческо-бандитскими отрядами, Яковенко конспиративно пробирается в Елисаветградский район и совместно с рядом других видных петлюровских работников – Левченко, Яршенковским и др. организовывает в Елисаветграде подпольную повстанческую группу, которая была тесно связана с Екатеринославским повстанческим комитетом и через последний – с самым крупным бандитско-петлюровским гнездом – знаменитым Холодным Яром.
Помимо этого, их организация была связана непосредственно с закордоном, начальником Пивденной группы – ген. Гуляй-Гуленко (правильно: Гулий-Гуленко. – Ред.)... После разгрома Екатеринославского Губповстанкома и – как следствием отсюда – Елисаветградской организации Яковенко, спасшись от ареста, пробирается в Холодноярский район Кременчугской губернии, связывается с членами Холодноярского повстанкома Дегтярем, Атаманенко, Наливайко и Тараном, некоторое время работает в бандитском отряде Нестеренко, прибывшего от петлюровского закордонного центра, впоследствии на съезде всех повстанческих организаций Холодного Яра и перевыборах Повстанкома Яковенко выбирается в члены Холодноярского повстанкома, в котором принимает деятельное участие до момента разгрома последнего...
Для того чтобы охарактеризовать деятельность Яковенко, необходимо несколько остановиться и охарактеризовать состояние Холодноярского района к тому моменту.
В силу своих природных условий Холодноярский район с прилегающими к нему лесами представлял из себя кипящий котел петлюровского бандитизма. Вокруг Холодноярского повстанкома группировалось громадное количество повстанческо-бандитских отрядов, которые по директивам закордонного петлюровского штаба производили разрушительную варварскую работу, совершая налеты, грабежи, разрушение железнодорожных путей, остановку поездов и масовые убийства. Работа их в общем и целом была направлена к подтачиванию устоев Советской власти и попыток свержения ее путем неоднократно поднимавшихся в этом районе вооруженных восстаний. После широкого разгрома целого ряда петлюровских повстанческих комитетов и организаций, произведенного органами ГПУ, знаменитый Холодный Яр (в силу тех же условий, указанных выше), Холодноярский повстанком с его бандитскими отрядами продолжал свое существование. Одно время Холодноярский Повстанком принял на себя общее руководство повстанческими организациями всей Украины, проводившими на территории последней аналогичную, не менее варварскую работу. Во всей этой "прелестной" работе, стоившей масы крови рабочим и крестьянам Советской России (виділено курсивом мною. – Авт.), самое активнейшее участие принимал Яковенко, руководя и вдохновляя эту работу...
После разгрома Холодноярского повстанкома и частичной ликвидации бандитизма в этом районе часть петлюровских "рыцарей" попадает к нам в руки, часть сдается на милость советской власти, но Яковенко, как непримиримый враг последней… чувствуя за собой целый ряд тягчайших преступлений, решает в руки советской власти не сдаваться и, спасшись от ареста, вновь перебирается в Елисаветградский район, уходит в глубокое подполье, прекрасно законспировывается и начинает ждать нового удобного момента с целью, быть может с еще большей энергией, начать новую борьбу с Сов. властью... Лишь при окончательной ликвидации бандитизма в Елисаветграде и Холодноярском районе, произведенной Полномочным Представительством ГПУ в августе месяце 1922 г., в числе других видных петлюровских атаманов и деятелей удалось арестовать и Яковенко.
Таким образом, из всего вышеизложенного видно, что Яковенко в течение всего периода существования Сов. власти на Украине являлся ярым ее противником, все время вел с Сов. властью непрерывную борьбу... Все изложенные выше преступления предусмотрены ст. ст. 58, 63 и ч. 1 76-й УК УССР..." [13, арк. 191 – 192 зв.].
Що казати, високу оцінку дали вороги козакові з Прилуччини Григорію Яковенку! "Способный организатор-подпольник... Прекрасный конспиратор... Большой стаж подпольщика, великолепная конспирация.... Искусно агитировал крестьян... Непримиримый враг советской власти... Ярый противник... Непрерывная упорная борьба с Советской властью…"
Справу Григорія Яковенка передали на розгляд Надзвичайної сесії Київського губернського революційного трибуналу.
"Завершуючи опис свого життя і праці, – підсумовував Григорій Яковенко, – додаю, що, вважаючи себе чесним селянином, люблячи селян, віддав їм все життя, добробут родини. Я жив їхнім життям, знав їхні проблеми, психологію і разом з ними повстав проти уряду, який не рахувався з ними" [16, арк. 362].

Обвинувачення

18 січня 1923 року холодноярським отаманам висунули офіційне обвинувачення в бандитизмі, організації та участі у збройному виступі проти "советской власти" (ст. ст. 58, 64, 65, ст. 75, ч. 1 і ст. 76, ч. 1), а 24 січня – обвинувальний висновок. Цією ухвалою справу холодноярських отаманів "судді" об'єднали зі справами на Костянтина Здобудь-Волю, Івана Ляшенка, Григорія Яковенка, Юрія Дроботковського та Леоніда Мушкета.
"Обвинительное заключение. 1923 г. января 24-го дня. Я, уполномоченный КРО ПП ГПУ, разсмотрев следственный материал по обвинению гр. гр. Завгороднего Илариона Захаровича, Голика-Зализняка Мефодия Фокича, Гупала Дениса Моисеевича, Компанийца Тимофея Архиповича, Ткаченка Василия Федоровича, Добровольскаго Алексея Трахимовича, Здобуть-Воля Константина Яковлевича, Ляшенко Ивана Яковлевича, Яковенка Григория Федоровича, Дробатковскаго Юрия Владимировича и Мушкета Леонида Павловича, обвиняющихся в организации вооруженного низвержения Сов. Власти, НАШЕЛ:
Летопись революции на Украине полита кровавыми страницами, вписанными в неё руками активных антиреволюционных социальных групп. Объединённые общим чувством ненависти к новым формам общественнаго строя, эти группы направили свою энергию к разжиганию восстания против революционной власти, помимо восстаний, носивших в общем и в целом эпизодический характер, их внимание было направлено к созданию постоянных активных ядер, дисциплинированных и сплочённых, находящихся под руководством более или менее выдающихся организаторскими и военными способностями к.-р. деятелей. Условия украинской действительности сделали этот вид борьбы – широкое применение и развитие партизанскаго, бандитскаго движения – преобладающим видом, развитие бандитскаго движения носило такой стремительный и серъёзный характер, что был период, когда Украина стала ВАНДЕЕЙ русской революции. Но даже на этом фоне, на фоне бешеного бандитского разгула, захлёстывавшего государственный аппарат, выделялись отдельные очаги, игравшие роль идейных, политических и тактических центров повстанчества. Эти центры вдохновляли повстанчество на дальнейшую борьбу и руководили его во всех отношениях. Из числа этих центров особенно выдаётся пресловутый Холодный Яр, который в результате своей долгой и упорной борьбы стал в глазах к.-р. элементов символом борьбы против сов. власти. Бывали моменты, когда Холодный Яр представлял собой жёлто-блакитный остров среди бушующего моря гражданской борьбы, располагая огромными, хотя и не организованными, вооруженными силами. В процессе революционного строительства было сломлено сопротивление к. о. р. сил. Постепенно, один за другим, стали уничтожаться главные опорные пункты украинского бандитизма. Наконец они исчезли. Как и следовало ожидать, наиболее упорно боролись за своё существование именно очаги повстанчества. Один за другим сдавали свои позиции. И только Холодный Яр продолжал держать знамя восстания.
К началу 1922 года украинского бандитизма как факта государственного значения уже не существовало. Исключением являлся район Холодного Яра, где он проявлял себя во всей красе. Все повстанческие заповеди свято блюлись холодноярскими атаманами. Террор и разрушение по прежнему стояли в порядке дня и проводились с чрезвычайной интенсивностью. В районах, прилегающих к Холодному Яру, бандиты чувствовали себя как нельзя лучше, и в средине 22 г. обстановка внутреннего фронта на грани Кременчугской, Николаевской и Екатеринославской губ. напоминала время расцвета повстанчества. К этому времени в Знаменском и Елисаветградском районах оперировали банды Завгороднего, Зализняка-Гупало и Черного Ворона, общей численностью 120 сабель, при пулемётах, обладающие весьма значительной активностью. Помимо этого, указанные банды располагали большими потенциальными силами в виде подпольных ячеек, организаций, повстанкомов и таемных сотен. Все эти скрытые кадры усиленно готовились к выступлению, дожидаясь момента всеобщего восстания, с тем чтобы по общему сигналу подняться и стать в ряды действующих банд. Чрезмерная насыщенность этого района к.-р. элементами и высокая активность бандитизма заставили ПП обратить внимание на район Холодного Яра с его уцелевшими последними могиканами бандитизма и контр-революции старой формации и тактики. Туда была брошена сильная ударная группа, которой после длительной разработки были достигнуты следующие результаты: выявлен и снят ряд существующих к.-р. повстанческих организаций, ликвидировано бандитское подполье, целиком захвачена группа лесных атаманов, и частично арестована группировка степных атаманов" [16, арк. 295, 295 зв.].
Росіяни, як завжди, перебільшували: не всіх отаманів-лісовиків вони арештували на інсценізованому "з'їзді" у Звенигородці, а захоплення степових отаманів фактично зірвалося. Як би там не було, але московська "правда" перемагала. Москва судила, а не ми її.

Вирок

2 лютого 1923 року, як впали сутінки, почала роботу Надзвичайна сесія Київського губернського революційного трибуналу. Головними дійовими особами були голова трибуналу Іванов, члени Міхеєнко і Горожанин, секретар Фріновський. Далі про цю подію – мовою протоколу №21.

"Февраля 2 дня, 1923 года, Чрезвычайной сессии Киевского губернского Революционного Трибунала в закрытом заведении в составе председателя тов. Иванова, членов т. т. Михеенко и Горожанина, при секретаре гр. Фриновском слушал дело по обвинению гр. гр. Завгороднего Илариона Захаровича, 25-ти лет, Гупало Деониса Мойсеевича, 25-ти лет, Зализняк-Голик Мефодия Фокича, 26-ти лет, Компаниец Тимофея Архиповича, 25-ти лет, Ткаченко Василия Федоровича, 23-х лет, Добровольского Алексея Трофимовича, 25-ти лет, Здобуд-Воля Константина Яковлевича, 47-ти лет, Ляшенко Ивана Яковлевича, 30 лет, Дроботковского Юрия Владимировича, 26-ти лет, Яковенко Григория Федоровича, 30-ти лет, и Мушкет Леонида Павловича, 28-и лет, в бандитизме и вооруженном восстании против Сов. власти.
2-го февраля в 17 час. начинается заседание Чрезвычайной сессии. Председательствующим оглашён обвинительный акт, секретарём были даны справки о вручении всем обвиняемым обвинительного акта своевременно. Трибунал ознакомился со следственным материалом и вещественными доказательствами по делу.
Передопрошенный обв. Завгородний Илларион показал: обвинение предъявлено. Виновным себя признаёт, в старой армии имел чин прапорщика, в банде с 1919 года, вначале в банде Дорошенка, потом в банде Грызло, потом в отряде Кваши взводным командиром. Собственную банду организовал в 1921 году в количестве 175 человек кавалерии, 13 пулеметов и 50 человек пехоты, имел связь с закордоном через Бондарука. Находился в подчинении Орла-Нестеренка, в 1922 году имел свою банду и исполнял приказания Орла-Нестеренка, имел связь с Нагирным, Чёрным Вороном и Хмарой. Революция застала в Москве, (где) лежал в лазарете.
Передопрошенный обв. Зализняк-Голик Мефодий Фокич показывает: обвинение предъявлено, виновным себя признаёт. Бывший хорунжий петлюровской армии. Был арестован весь отряд, и Зализняку удаётся бежать. На вопрос председательствующего: сколько было бандой убито человек, подсудимый отвечает – не могу сказать.
Передопрошенный Гупало Деонис Моисеевич, 25-ти лет, показывает: в старой армии был рядовым, при свержении гетьмана вступил добровольцем в петлюровскую армию. Во время Знаменского восстания в 1920 году вступил в отряд Хмары. Сначала был рядовым, а потом взводным. С красными частями столкновения имели раз сто. Цель вступления в отряд – политическая, за национальные права, за УНР. Арестован с оружием в руках.
Передопрошенный Компаниец Тимофей Архипович, 25-ти лет, малограмотный, в старой армии был ферверкером (фельдфебелем. – Ред.), был вооружен карабином, двумя револьверами, бомбой и шашкой.
Передопрошенный Добровольский Алексей Трофимович, 23-х лет, виновным себя признаёт, арестован с оружием в руках, находился в банде Зализняка и принимал активное участие во всех налётах и боях этой банды.
Передопрошенный Здобуд-Воля Константин Яковлевич, 47-и лет, виновным себя не признаёт. Между прочим показывает, что имел связь с атаманом банды Ивановым и давал согласие содействовать таковому, а также знал бандита Черненка, коменданта банды Иванова. Во время показаний и ответов Здобуд-Воля путается. После поражений банды Иванова подсудимый связывается с Чёрным Вороном и вступает в его банду и совместно с ней ведёт подготовку налётов на красные части.
Передопрошенный Яковенко Григорий Федорович показывает: в старой армии служил в чине штабс-капитана. При Петлюре был особоуполномоченным военного министерства. Совместно с другими петлюровцами организует повстанческую группу, тесно связанную с Екатеринославским повстанкомом, Холодным Яром и закордоном. Виновным себя признаёт.
Передопрошенный Мушкет Леонид Павлович, 28-и лет, виновным себя признаёт. На предложение Здобуд-Воли принять участие в повстанческой работе даёт своё согласие.
Передопрошенный Дробатковский Юрий Владимирович, 26-ти лет, виновным себя признаёт. С момента зарождения украинской контр-революции подсудимый сразу вступает в её ряды и долгое время работает в петлюровских органах и армии, принимая активное участие в боях с советскими войсками. Вместе с армией УНР подсудимый отступает за кордон и вновь появляется на Украине во время наступления петлюровско-польских войск на Сов. Россию. По окончании этой войны подсудимый, не успев бежать, переходит в подполье и с этого момента, кочуя по Украине, связывается то с уголовными, то с политическими бандитами, совместно с которыми совершает вооруженные грабежи и налёты.
Передопрошенный Ляшенко Иван Яковлевич, 30-ти лет, в предъявленном обвинении виновным себя признаёт в недоносительстве сов. власти о врагах и вредного элемента. Имел связь с атаманами Лютым, Гонтой, Черненко и другими через знакомого петлюровского подпольника Ильенко, а также имел связь с петлюровским подпольником Здобуд-Волей.
Передопрошенный Ткаченко Василий Федорович, 23-х лет, виновным себя признаёт. В 1921 г. (1920 р. – Ред.) вступает добровольно в Красную Армию, впоследствии уходит и вливается в банду атамана Нестеренко-Орла и до момента разгрома этой банды принимает участие во всех бандитских налётах, грабежах и убийствах, совершавшихся этой бандой. В начале 1922 года вливается в банду Завгороднего, являясь активным участником всей разбойничьей бандитской работы атамана Завгороднего.
Все подсудимые давали разъяснения трибуналу по интересующим его обстоятельствам дела, подтвердив в общем прежние показания, данные ими на предварительном следствии. Секретарём были даны справки по ряду вопросов. Председательствующий объявил судебное следствие по делу законченным, после чего трибунал 2-го февраля в 23 ? часа удалился на совещание. " " – 23 г. в " " часов был оглашен председательствующим приговор и разъяснен срок и порядок обжалования.

ПРЕДСЕДАТЕЛЬ ИВАНОВ
СЕКРЕТАРЬ ФРИНОВСКИЙ

ПОСТАНОВИЛИ
Обвинительное заключение Следователя тов. Курского в отношении всех обвиняемых – у т в е р д и т ь. Дело назначить к слушанию на 2-е февраля, свидетелей по настоящему делу не вызывать в силу мотивированного постановления распорядительного совещания по настоящему делу от 31 января сего года – настоящее дело слушать при закрытых дверях и в отсутствии сторон, допустив в зал суда лиц, кои пользуются персональным доверием суда.
ПРЕДСЕДАТЕЛЬ – ИВАНОВ,
ЧЛЕНЫ – МИХЕЕНКО, ГОРОЖАНИН,
ГУБ. ПРОКУРОР – МИХАЙЛИК,
СЕКРЕТАРЬ – ФРИНОВСКИЙ".
[16, арк. 300].

Тієї ж ночі окупанти ухвалили смертний вирок отаманам Ларіону Загородньому, Мефодію Голику-Залізняку, Денисові Гупалу, Юрію Дроботковському, полковнику Костянтину Здобудь-Волі, козакам Олексію Добровольському, Тимофію Компанійцю, Іванові Ляшенку, Василеві Ткаченку та члену Холодноярського повстанського комітету Григорію Яковенку. Патріотичну діяльність інженера Леоніда Мушкета кати оцінили в 10 років ув'язнення і три роки позбавлення прав після відбуття покарання, термін ув'язнення рахувати від 27 вересня 1922 року.
У вироку було також зазначено, що амністію, оголошену до 5-ї річниці Жовтневої революції, до засуджених, як таких, що скоїли "тяжкі контрреволюційні злочини", не застосовувати [16, арк. 304 зв.].
Вирок партизанам оголосили в камері та запропонували поставити підпис, що вони ознайомилися з вердиктом.

"Прощайте!"

В останні дні свого перебування на білому світі уродженець с. Єлисаветградка Мефодій Голик-Залізняк написав у віршованій формі лист до України та своїх рідних. У цій сумній сповіді немає й тіні розкаяння чи жалю, що він, захищаючи Батьківщину, доборовся до краю.

Прощайте!

Прощайте, літа молодії,
Прощайте, шановні мої,
Прощай же ти, рідно Вкраїно,
Прощайте, мамуся, брати і сестра.
Немає надії у мене
Удруге побачити Вас,
Прощайте мене Ви, кохані,
Молітеся Богу усі,
Нехай Вас Він охороняє,
За мене забудьте усі.
Прощайте, я вмираю,
Я вмираю за те,
Що кохав тебе, моя люба Вкраїно.

Мені легко вмирати за тебе.
Буде любо мені почивати
Десь на полі в могилі.
А може, укинуть у річку?
Все-рівно мені.
Мені лиш тоді буде тяжко,
Коли в могилу мою
Будуть вісті нести,
Що на нашій Украйні –
Жиди і кацапи.

Прощайте мені.
Може, кого я обідив,
То прошу простити мені.
Я усім Вам прощаю.
Поховайте мене,
Де просив вас усіх,
Поховайте Ви так,
Як ховають Вкраїнців.

Не треба мені рушників,
Не треба мені пошани,
Але ж треба мені
Того, що знаєте самі.
Прощайте!
Прощайте ви, рідні села,
Прощайте, степи, луги і ліса,
Прощай же і ти, батьку Дніпро,
Прощай же і ти, кохана,
Не плач і не плачте ніхто,
Прощайте і Ви, добродійці,
Найкращого Вам життя.
Ви любіть рідну Вкраїну
І вмріть, як я ось умру.
Не кидайте ви на розпутті
Батька і матір,
А дбайте про них,
Щоб на старості літ
Був їм теплий куток.

Прощай, мамо, спасибі тобі,
Що ти вивчила мене
Пізнавати добро.
Не плачся ти, мамо, на мене,
Що зарані тебе покидаю.
Я не погодився, признаюсь по правді,
Але умираю спокійно.
Прощайте Ви, рідні брати,
І ти, моя рідна сестра,
Я плачу за вами.
Та мури товсті
І не видно через них
Моїх дрібних гірких сліз.

Прощайте. Прощайте.
Прощайте.
Я всим вам прощаю...

Хай живе вільна Вкраїна.
[14, арк. 17 – 18].

Хоч і прощались отамани з Батьківщиною, все ж з думкою про смерть не змирились і готувалися спробувати щастя у бою. Про цей бій свідчить рапорт заступника повноважного представника в Правобережній Україні Михайла Фріновського.

"Полномочному представителю на П/Б Украине и начальнику Киевского отдела ГПУ… – закарлючував він. – Рапорт. В 8 часов 30 минут 9-го февраля с/г кр-цем внутреннего караула места заключения был подан обычный утренний кипяток в камеру №1, где находилось 14 человек, приговоренных чрезвычайной сессией КГРТ к высшей мере наказания. Вырвав из рук кр-ца кипяток, один арестованный облил им кр-ца, завладел его револьвером, выбежал из камеры. Отступая, кр-ц поднял тревогу. В это время остальные арестованные проникли из камеры в коридор, оттуда в канцелярию Тюрпода, где вооружились находившимися там 5 винтовками и открыли стрельбу из верхнего и нижнего этажа Тюрпода. Завязалась стрельба между караулом, своевременно вызваным, и злоумышленниками.
Прибыв экстренно на место происшествия, мною был отдан приказ разстреливать арестованых при первой (же) попытке к побегу. Двое арестованных через верхние окна проникли во двор Тюрпода и бросились бежать, но были тут же убиты на повал. В результате перестрелки оказалось: убит кр-ц 99 Дивизиона тов. Абросимов и ранены кр-цы того же дивизиона Лисин, Семедянкин и Беспамятный. Ранен надзиратель ПП и КОГПУ тов. Щербак.
Убиты следующие арестованные при попытке уйти из Тюрпода.
1) Добелас-Панок Эдуард Юрьевич.
2) Пичкулич Петр Петрович.
3) Жуковский Семен Иванович.
4) Пашков Павел Иванович.
5) Заяц Иван Никифорович.
6) Гуменюк Иосиф Павлович.
7) Ранцев Григорий Маркович.
8) Левицкий Иван Иванович.
9) Захаров Сергей Павлович.
10) Левицкий Федор Иванович.
11) Татищев Сергей Сергеевич.
12) Мельник Иван Васильевич.
13) Данилевич Семен Захарьевич.
14) Листопад Илья Трофимович.
15) Красниченко Григорий Харитонович.
16) Ножин Михаил Андреевич.
17) Петренко Дмитрий Иосифович.
18) Певнев Григорий Харитонович.
19) Якубовский Михаил Иванович.
20) Петриковский Николай Адамович.
21) Погуляшенко Петр Ильич.
22) Калитюк-Гейша Григорий Константинович.
23) Завгородний Илларион Захарьевич.
24) Голик-Зализняк Мефодий Фокич.
25) Компаниец Тимофей Архипович.
26) Добровольський Алексей Трофимович.
27) Здобут-Воля Константин Яковлевич.
28) Цап Василий Дмитриевич.
29) Опока Николай Иванович.
30) Турок Михаил Степанович.
31) Гаевой-Грисюк.
32) Дробатковский Юрий Владимирович.
33) Ляшенко Иван Яковлевич.
34) Черкас Корней Тимофеевич.
35) Куница Михаил Антонович.
36) Гупало Денис Моисеевич.
37) Олейник Григорий.
38) Куценко.
Начальник ОАЧ (організаційно-адміністративної частини. – Ред.) (підпис Фріновського). 10.02.23 года. С подлинным верно: (підпис). (Печатка Народного комісаріату внутрішніх справ)" [16, арк. 316].

У списку немає прізвищ Григорія Яковенка та Василя Ткаченка. Яковенко загинув у Лук'янівській в'язниці ще 6 лютого за нез'ясованих обставин – його задушили [16, арк. 23, 24], а Василь Федорович Ткаченко помер за дві години перед розстрілом, призначеним на 15 лютого.
Серед загиблих, окрім відомих нам осіб, насамперед звертають на себе увагу імена отаманів Сергія Захарова та Івана Гайового-Грисюка, а також братів-галичан – знаменитих січових стрільців Миколи Івановича Опоки та Михайла Степановича Турка.
Останній бій повстанців та січових стрільців закінчився поразкою, але вони зустріли смерть по-козацьки – без страху, зі зброєю в руках!
І ми пишаємося цим!

Продовження боротьби

Навесні 1923 року знову заворушилися лісовики. Дехто повертався після зимового перепочинку на території польської держави. Так, у квітні перейшли Збруч відділи Івана Трейка й Оверка Куравського (обидва подалися на Київщину), Луки Костюшка (пішов на Волинь) та Якова Гальчевського (збирався працювати на Поділлі). Гальчевський очолював штаб із двадцяти добре озброєних чоловік. Серед них були отамани Семен Хмара-Харченко та Яків Голюк, досвідчені старшини Григорій Кохан і Микола Карабчевський. Гальчевський мав намір відновити не тільки підпілля, а й активні загони й на осінь підняти повстання.
17 червня перейшов Дністер Юрко Тютюнник, який ще не втратив надії перемогти в боротьбі... У лісах Черкащини ожили загони отаманів Чорного Ворона, Садового, Шпильового, Коваленка, братів Блажевських. Лісовими стежками Волині рейдували терористичні групи отамана Петра Філоненка. Ожив і Чорний ліс. У травні, за даними військового командування, в Україні діяло 36 партизанських загонів. Але ця інформація неповна, адже не всіх лісовиків окупанти взяли на облік.
Не заспокоювалося і Криворіжжя. Підростало нове покоління, яке рвалось до бою. Ось один фрагмент з історії.
Ще в січні 1923 року в Ерастівському сільськогосподарському технікумі, що в с. Комісарівка, "виник петлюрівський осередок, що поставив собі за мету повалення існуючого в Україні ладу". Спочатку організація мала характер нелегального гуртка з вивчення української історії та літератури. Ініціаторами його створення були студенти технікуму Лавро Малий та Іван Котляров. Вони й почали обережно вербувати до підпільного осередку товаришів та родичів. Залучили студентів Олексія Косяненка, Костянтина Дехту, Конона Малого та Василя Родіоновича Полового. "Щоб легше було працювати і залишатися непоміченими", Лавро Малий та Іван Котляров вступили до комсомолу [15, арк. 223].
У бібліотеці технікуму Василь Половий знайшов "петлюрівську літературу", яку хлопці взялися вивчати, і жовто-блакитний прапор, "находящийся там со времени существования в Техникуме "Громады" при Петлюре" [15, арк. 223].
Олексій Косяненко написав відозву "До селян", в якій закликав хліборобів "прокинутися від довгої сплячки до національного відродження". Для розмноження й поширення відозви планувалося відрядити одного з членів організації до Катеринослава з метою придбати шапірограф. Але через відсутність коштів намір залишився наміром – листівку не було поширено [15, арк. 223].
Тим часом до підпільників пристав студент Олексій Бугаєнко. Запропонували вступити до організації і Миколі Жуку. Комусь із хлопців стало відомо, що студентка Глафіра Литвин ("националистка-украинка") разом зі своєю сестрою Мариною Литвин була у Степовій дивізії Костя Блакитного та в інших повстанських загонах, що в 1918 – 1920-х роках діяли у Верхньодніпровському повіті. Завербувати її до організації доручили Василеві Половому. На його пропозицію Глафіра Литвин "охоче погодилася" [15, арк. 223].
Коли серед студентства промайнула чутка, що у Бистрівському лісі перебувають якісь партизани, організація відрядила вісімнадцятилітнього Василя Полового та Олексія Бугаєнка для встановлення зв'язку. Цілий день блукали хлопці лісом, але так нікого і не знайшли.
У березні Лаврентій Малий та Іван Котлярів дійшли висновку, що організація вже достатньо політично підготовлена і треба приступати до рішучих дій. Розуміючи, що "читання літератури для України нічого суттєвого не дають", вирішили створити збройний загін і "виступити проти влади". З цим погодилися й інші члени, крім Олексія Косяненка та Костянтина Дехти, які, з огляду на малі сили, вважали збройну боротьбу безперспективною [15, арк. 223].
Взялися обговорювати, де знайти зброю і коней. Вирішили роззброїти осередки Комуністичної спілки молоді та Комітету незаможних селян, що діяли в технікумі. План придумали оригінальний: арештувати противників від імені ҐПУ. Для цього Іван Котляров повинен був виготовити печатку ҐПУ і документи, якими забезпечити осіб, котрі й виконають ризиковане завдання. Коней вирішили "прикупити" у технікумі та сільському господарстві. Зброю і набої кожний мусив здобути для себе сам. Після цього загін мав виступити до Чорного лісу і приєднатися до партизанів.
– Якщо ж не знайдемо їх, діятимемо самостійно, – таке було рішення.
Тим часом осередок КСМ технікуму "в особі політрука тов. Прудника і студентів Должкового, Старченка та Іваненка" дізнався про плани підпільників і вирішив убити Глафіру Литвин, яку на той час начальство вже виключило з технікуму як "політично непевний елемент". Запроданці вважали її найнебезпечнішою для себе. "Рішення осередку КСМ виконав студент Іваненко, який вистрілив у голову Литвин, але не убив її, а лише тяжко поранив" [15, арк. 223].
У цій ситуації підпільники вирішили негайно тікати до лісу, залишивши для зв'язку Конона Малого. Але врятуватися не встигли, оскільки були арештовані Криворізьким відділенням ҐПУ. Лише керівнику підпільного осередку Лаврентію Малому пощастило зникнути.
Почалося слідство. У справі проходило 18 осіб. Уповноважений Криворізького ҐПУ Марк Ісайович Говлич та його помічник Генчун, керуючись 28 ст. Кримінально-процесуального кодексу та постановою ВУЦИК від 6 грудня 1922 р., запропонували означену справу направити до Надзвичайної сесії Катеринославського губернського суду для притягнення до відповідальності Івана Котлярова, Василя Полового та інших за ст. 58, ч. 1 та ст. 76, ч. 1 КК УССР. Станом на 12 червня обвинувачені Іван Котляров, Василь Половий, Конон Малий, Олекса Косяненко, Кость Дехта, Микола Жук і Глафіра Литвин ще перебували в тюрмі Катеринославського губернського відділення ҐПУ. Долі їхні передбачити неважко, адже рішення Надзвичайної сесії губсуду відзначалися суворістю…
Паралельно з розгромом Ерастівської підпільної організації чекісти завдали удару по мережі Василя Шкляра-Сірка. Починаючи від 20 квітня, впродовж трьох днів було арештовано 137 осіб [15, арк. 220].
У серпні 1923 року в Катеринославі відбулася Надзвичайна сесія губернського суду. В основу її рішення було покладено "Обвинувальний висновок", підготовлений чекістом Голомбеком. Ось як він починався: "Гор. Катеринослав, 1923 г. Августа "_" дня. Я, Пом. Уполномоченого Контр-Разведывательного Отделения Екатеринославского Губотделения ГПУ, Голомбек А. И., рассмотрев настоящее дело по обвинению… 60… граждан в контр-революции, выразившейся в участии в подпольной петлюровской организации, т. е. преступлениях, предусмотренных… 58... 76... ст. ст. Уголовного Кодекса УССР. Из имеющегося в деле материала
УСТАНОВИЛ:
Что на территории Екатеринославской губ., начиная с 1921 г., существовали антисоветские группировки, имевшие своей целью поднятие вооруженного восстания против Соввласти. Преобладавшим элементом в указанных организациях являлись в качестве руководителей бывшие петлюровцы, часть шовинистически настроенного учительства и кулаки… В многочисленных организациях принимал деятельное участие в качестве руководителя их СИРКО-СКЛЯР, агент Петлюровского Штаба, прибывший из-закордона с повстанческими заданиями. Указанный СКЛЯР-СИРКО, будучи на территории Екатеринославской губ. и встретившись с некоторыми из своих единомышленников, заложил ряд петлюровских ячеек, имевших быть объединенными в одну повстанческую военную организацию при поднятии восстания.
С ликвидацией одной из подпольных петлюровских организаций на территории Екатеринославщины (в Криворожском районе), где работал указанный СИРКО-СКЛЯР, все же параллельно продолжали существовать некоторые ячейки, заложенные им. Такого рода ячейки были основаны в следующих селах Екатеринославщины: с. Рубановка Мелитопольского округа, с. Зеленое, х. х. Онищенковых и Загноя и продолжались на территории Херсонщины в с. Б. Благовещенке, г. Каховке, с. Камышанке, с. Любимо-Марьевке и на Запорожских хуторах. Указанные села Херсонщины были в радиусе деятельности всей организации…" [15, арк. 230].
"Внутрішня контрреволюція не складала зброї, – підбивав підсумки комуністичний дослідник Олександр Кучер. – Звичайно, протягом 1922 – 1923 рр. куркульський бандитизм не набув тих масштабів, як у попередні роки, коли він охоплював більшість повітів усіх без винятку губерній. Однак куркульські банди і тепер часом створювали значне напруження в багатьох повітах, а у 1922 р. – навіть в окремих губерніях… Тактика і цілі куркульських банд залишались тими самими. Із звірячою жорстокістю бандити розправлялися з комуністами, радянськими працівниками, військовослужбовцями, незаможниками і всіма тими, хто боровся за зміцнення радянської влади. Злочинні дії збройної внутрішньої контрреволюції перешкоджали нормальній роботі місцевих державних органів, завдавали великої шкоди народному господарству" [26, с. 150, 151].
Тільки в першій половині 1923 року партизанські загони зробили 327 виступів, участь у яких взяли 224 кавалеристи і 2112 піших козаків [37, арк. 107].

Долі борців

Отаман Степан БОНДАРЕНКО піддався на "амністію". Заарештований. На основі його свідчень ув'язнено 180 осіб. Ліквідований чекістами восени 1922 року.

За даними ҐПУ, отамана Антона ГРОЗНОГО вбито 18 жовтня 1922 року. "Труп Грозного 22 октября сфотографирован и зарыт в землю" [8, арк. 48].

Павло БАБЕНКО арештований у жовтні 1922 року у справі "Щирие".

Івангородський отаман Андрій ХОМЕНКО, який разом з Денисом Гупалом творив загін, швидше за все, розстріляний у Єлисаветградській тюрмі.

В оперативному зведенні Кременчуцького штабу ЧОН за 8 листопада 1922 року стверджується, що 29 жовтня біля с. Москаленки, що за 25 верст від Сміли, відбувся бій об'єднаного загону міліції і самоохорони Ротмістрівки з "бандою Чорного Ворона чисельністю 6 чоловік". У цьому бою, стверджували червоні, було вбито ЧОРНОГО ВОРОНА (ЧЕРНОУСОВА) та ще одного партизана. Закінчується інформація так: "Труп Черного Ворона опознан местным населением и амнистированными бандитами и в Черкассах сфотографирован" [9, арк. 152].
Так це чи ні, не знаю, але в "Доповіді про політичний стан Черкаського округу з 1926 р." стверджується, що загін Чорного Ворона ліквідовано 6 червня 1925 року [12, арк. 20 – 22].

19 грудня 1922 року у с. Варварівка під час арешту побратима Чорного Ворона (Черненка) Корній МАНЬКО вчинив збройний опір і був зарубаний комвзводом-8 військ ҐПУ. В тому ж бою загинув підпільник Іван ФІЛОНЕНКО.

20 грудня 1922 року в Матвіївці пісшя шестигодинного бою були арештовані отамани Сидір ПРИЙМАК, Іван ГЕРАСИМЕНКО-СРАНДА та Архип ФІЛОНЕНКО. У лютому 1923 р. вони були засуджені до розстрілу.

Олександр ВОЇНОВ-ҐОНТА помер в ув'язненні від тифу. Про це свідчить термінова "бандитська" телеграма від 22 грудня 1922 року [15, арк. 131]. А в "Почто-телеграме начальнику Николаевского губотдела ГПУ тов. Тимофееву" говориться про ліквідацію Олександра Воїнова-Ґонти ("...Проведена частичная ликвидация отаманов (Гонта, Бондаренко и Политаев) и руководителей подполья Степной группы") [16, арк. 136].

Козак Чорного Ворона (Черненка) Йосип КОВАЛЬ під час "з'їзду отаманів" у Єлисаветграді в січні 1923 р. був тяжко поранений під час перестрілки та арештований. Помер у Кривому Розі (напевно, в лікарні ҐПУ).

У лютому 1923 року під час планової облави арештували вереміївського отамана Івана САВЧЕНКА-НАГІРНОГО. Полтавська газета "Голос Труда" радісно повідомляла про арешт "незаурядного бандита": "Дела его широко известны жителям Приднепровской части Полтавщины" [4].
12 і 13 листопада 1923 р. Надзвичайна сесія Полтавського губернського суду розглянула справу "банды Нагорного". З 39 арештованих під судом опинилося 19 чоловік. Всі вони, як з'ясувалося, "потрапили в банду під впливом шовіністичної літератури…" "Выяснять суду было нечего, – писав кореспондент газети "Голос Труда". – Конечная цель, к которой стремился Савченко-Нагорный и его соратники, – свержение Советской власти и установление национального шовинистического государственного строя Украины" [5].
13 листопада 1923 року Надзвичайна сесія постановила розстріляти "как главарей банды" Івана Григоровича Савченка (Нагірного), Степана Панасовича Адаменка (1898 р. н.), Ярему Трохимовича Прудкого (1902 р. н.), Федора Леонтійовича Мусієнка (1901 р. н.), Івана Панасовича Казидуба (1899 р. н.), Григорія Корнійовича Казидуба (1901 р. н.) та Омеляна Микитовича Воловенка (1897 р. н.). Івана Савченка-Нагірного, Степана Адаменка та Ярему Прудкого – без амністії. Мусієнку, Воловенку, Іванові та Григорію Казидубам, "враховуючи оголошену амністію", вирок замінено на 10 років ув'язнення із суворою ізоляцією і конфіскацією "всього майна". Свинцеву крапку у житті Івана Савченка-Нагірного, Степана Адаменка та Яреми Прудкого на світанку 20 грудня 1923 року поставив "сотруднік губсуда Бойков".

28 лютого 1925 р. прокурор при Народному комісаріаті юстиції Крайній інкримінував Андрію ГУЛОМУ-ГУЛЕНКУ статті 58, 59 і 66, ч. 1 Кримінального кодексу. Справу передано на розгляд Надзвичайної сесії Харківського губернського суду "Центрального распорядительного совещания". Судове засідання Надзвичайної сесії Харківського губернського суду 27 травня 1925 року було закритим, без участі сторін. Голова – Горожанин, члени – Зуб і Кривець, секретар – Вольфсон. Надзвичайна сесія, "учитывая поражение всех врагов советской власти и незыблемость ее на Украине", засудила Андрія Олексійовича Гулого-Гуленка не на смерть, а на 10 років ув'язнення "со строгой изоляцией и конфискацией всего имущества".
За до кінця нез'ясованих обставин 1927 року Гулий з'являється у Польщі, стверджуючи, що утік з ув'язнення. 20 липня 1927 року полковник Армії УНР Микола Чеботарів у листі до сотника Володимира Шевченка писав: "Тільки для Вас: Гулий-Гуленко, генерал, втік з большевії. Зараз знаходиться у мене. Скоро випущу його в світ для інформацій ширших кол. А. М. (Андрій Миколайович Лівицький. – Ред.) ще його не бачив, але знає, що він тут" [3, с. 232, 280].
У листі до мене син звенигородського отамана Юрій Лютий-Лютенко писав (напевно, зі слів батька) таке: "А. Гулий-Гуленко – знаменитий наш генерал, партизан і зрадник. Це Чеботарів розкрив його як совєтського агента, а полковник (Іван) Литвиненко (це вже як Гулий-Гуленко повертав з України – другий раз переходив границю в Польщу) убив його" [27, с. 1 зв.]. Наскільки вірогідна ця інформація, не знаю.

Доля Леоніда МУШКЕТА невідома.

Федір Пестушко (молодший брат Костя Пестушка, отамана Степового-Блакитного) стверджував, що Ялисею ЧЕРЕВИКУ (отаманові ЛЮТОМУ) пощастило легалізуватися під прізвищем Чеботарьов, вступити в комуністичну партію, влаштуватися на працю в совєтських установах, навіть стати технічним директором Харківського електромеханічного заводу. Федір Пестушко (який сховався за псевдонімом Юрко Степовий) у книзі "В Херсонських степах" описав, як 1933 року під час партійної чистки Ялисея Черевика викрив колишній командир загороджувального загону Криворізької повітової ЧК Донченко [33, с. 125, 126].

Партизан Гриць ДОВЖЕНКО, отой, що переконував Ларіона Загороднього не їхати на з'їзд до Звенигородки, невдовзі був поранений. Загоював рани в потайному місці. "Вилікувавшись, прийшов додому відвідати родину, але за ним прибула совєтська міліція на чолі з чекістом… – оповідав Михайло Дорошенко. – Зв'язали Довженкові руки і ноги і залишили під охороною міліціонера, а самі перейшли в другу половину хати переночувати. Охоронник Г. Довженка задрімав, жінка Довженка розрізала йому зв'язані руки і дала ножа. Довженко розтяв мотузок на ногах… В цій хвилі охоронник відкрив очі, Довженко вдарив його в живіт, і він покотився". Вирвавши з рук міліціонера рушницю, Гриць вискочив у сад і втік [18, с. 188].
Розлючений втечею "бандіта", чекіст закатував його дочку, хотів убити і малолітнього сина, але сусідка сказала, що то її синок. Арештувавши дружину повстанця, людолови направилися в Златопіль, звідки нещасну жінку відправили до Одеського ЧК. 19 травня 1923 року її було розстріляно. Гриць ще якийсь час продовжував боротьбу, а потім, змінивши прізвище на Плужник, виїхав у Сибір і "став сибіряком" [18, с. 189].
1941 року Довженко повернувся у своє рідне село Федвар, зустрівся із сином. У рідній хаті прожив недовго. Коли комуна знову стала підступати до села, Гриць вдруге залишив сина і помандрував світ за очі. Доля закинула його аж за океан, до США. Тут випадково зустрівся зі своїм старим товаришем – чорноліським партизаном Михайлом Дорошенком. Станом на 1972 рік Гриць жив в окрузі Чикаго і належав до парафії Святої Софії. А Михайло Дорошенко із с. Цибулевого помер у США, швидше за все, у 1970-ті роки.

Гніт викликає спротив

Хоч влада російського народу й утверджувалася на наших землях, але ужитися з дикими переможцями було неможливо. Несамовиті репресії росіян та їхніх посіпак викликали затятий спротив. Особливо він зріс наприкінці 1920-х років, під час т. зв. колективізації, насправді – немилосердного пограбування українського селянства.
Масові виступи селян почалися в Київській, Запорізькій, Криворізькій, Шевченківській, Ніжинській, Вінницькій та Волинській округах. У квітні 1929 року Запорізький окружний відділ ҐПУ повідомив про масові протести в м. Гуляйполі, в яких взяли участь 800 осіб. 28 квітня відбулися селянські заворушення в Новомосковську Дніпропетровської округи. У травні 1929 року, під час проведення т. зв. землевпорядкування, забунтували хлібороби у Володіївці Могилів-Подільської округи. 4 травня 1929 року піднялося населення у с. Тернівка Шевченківської округи, причиною стала спроба міліції арештувати священика. Наступного дня з тієї-таки причини відбулися масові заворушення у с. Ротмістрівка. В с. Березівка Долинського району Криворізької округи селяни вперто боронили церкву. На початку травня 1929 р. під час антирелігійних демонстрацій сутички сталися в с. Нова Прага Зінов'ївської округи. 16 травня проти совєтської влади виступили селяни Старобільська на Донеччині, а на початку червня – в с. Рикове Артемівської округи під час закриття церков…
Таких повідомлень ҐПУ реєструвало сотні і тисячі. Частину з них опубліковано в книзі Валерія Васильєва і Лінн Віоли "Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929 – березень 1930 рр.)". Один з документів (від 1 січня 1930 р.) має назву "Доповідна записка голови ҐПУ В. Балицького секретарю ЦК КП(б)У Л. Картвелішвілі про масові виступи в Криворізькій окрузі". Балицький оповідав про повстання в Новолазарівці та Новоскелеватці Казанківського району Криворізької округи, які вибухнули 24 – 25 листопада 1929 року. Його спровокували нелюдським ставленням до хліборобів уповноважений ҐПУ Бурдіно, секретар Казанківського райпаркому Басанський, уповноважений з хлібозаготівлі Шевченко та їхні підмогачі.
Приїхавши 19 листопада в с. Новолазарівка, Бурдіно та Басанський одразу арештували десять селян, серед них шість бідняків. Людей цілу добу протримали в холодному приміщенні. Бурдіно поводився надзвичайно нахабно і грубо. Людей били і залякували.
– Бєй єво па ґалавє, штоби ана раскололась, атвєчать нє будєш! – наказував він своїм посіпакам. – Вазьмі етава ґада, пасаді в халодную і пусть ляжет на зубья борони!
Біднячка Юзова під час незаконного арешту погрожувала, що на знак протесту повіситься.
– Іді і вєшайся! – кричав садист. – Дать єй канат, пусть павєсітса, ат етаво рєволюция нє пастрадаєт!
Зазнали лиха і хлібороби Новоскелеватки. Ще до приїзду в село Бурдіно і Басанського уповноважений Шевченко всіляко збиткувався над людьми: "...крестьяне избивались и арестовывались, их бросали в погреба, в том числе женщин с маленькими детьми. С приездом в названное село Бурдино и Басанского положение обострилось еще больше. По их распоряжению были арестованы члены хлебозаготовительной комиссии – бедняки и батраки, которые отказывались от применения незаконных методов хлебозаготовок… Все население простояло целую ночь на морозе, у бедняков забирался даже посевной материал, производились повальные обыски, сопровождающиеся руганью и избиениями… В обращении с бедняками и середняками Бурдино угрожал револьвером… Избивая отдельных лиц, издеваясь над ними, угрожая смертью, Бурдино и его соучастники предупреждали, что в случае разоблачения он с ними окончательно расправится" [1, с. 132, 133 та вказаний там документ].
Чинив розбій Бурдіно і в селі Друге-Миколаївське. "В процессе расследования, – писав Всеволод Балицький, – выявлены факты перегибов и терроризирования крестьян из основных прослоек при проведении хлебозаготовок в целом ряде сел (Баштино, Братолюбовка, Варваровка, Гуровка и друг.) Долинского района". А також у селах Катеринівка й Новогригорівка [1, с. 134 та вказаний там документ]. В селі Баштине селян били, підвішували на ременях, садили у вигрібні ями, зачиняли у погребах. У Варварівці і Братолюбівці знімали одяг, змушуючи вночі стояти напівроздягненими.
Насилля викликало опір. Принаймні у селах Новолазарівка і Новоскелеватка вибухнули масові виступи селян проти хлібозаготівлі та совєтської влади. Селяни висунули вимоги відмінити хлібозаготівлю, звільнити арештованих, припинити репресії.
На початку 1930 р. селянський рух значно поширився. Він проходив під гаслами: "Геть СРСР!", "Геть комуністів!", "Дайте другу державу!", "Хай живе Самостійна Україна!", "Геть СОЗи й комуни!", "Колгосп – це стара панщина. Найкраще – це зробити повстання, знищити радянську владу", "Звільнимо Україну від московської влади!", "Хай живе Україна! Хай живуть захисники наші!", "Геть радянську владу!", "Не треба нам СОЗу, а дайте нам волю і свободу, войни ми ждемо… Не хочемо крові послєдньої отдати, а хочемо ще й вашу пролить" [20].
Згідно з повідомленням Дніпропетровського окружного відділу ҐПУ від 5 квітня 1930 р., у Близнюківському та Петропавлівському районах зорганізувався загін кількістю близько 80 осіб, озброєних обрізами, дробовиками й почасти гвинтівками, під гаслом: "Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!" Повстанці вчинили низку нападів на совєтські органи сіл згаданих районів та Павлоградщини, які супроводжувалися розгромом колгоспів, убивствами комуністів та сільських активістів (села Каховка, Сонцеве, Мар'ївка, Путятине, Тернівка, Богданівка, хутори Осадчий, Нова Дача). Повстанський загін поповнювався головним чином молоддю. Для його ліквідації від окружного ҐПУ було виділено 15 чекістів і 230 міліціонерів. Повстанці вступили у бій із каральними загонами і, зазнавши втрат, розпорошилися.
Повстанські відділи творилися повсюдно. Тільки за 40 днів (20.02. – 2.04.1930) ҐПУ зафіксувало 1716 масових виступів селян проти совєтської влади, з них у Кременчуцькій окрузі – 13, Криворізькій – 44, Одеській – 48, Первомайській – 52, Дніпропетровській – 81. Найбільше повстань чекісти зафіксували у Бердичівській окрузі (130) і Тульчинській (146). Москва знову кинула на селян армію, війська ҐПУ та міліцію. Придушенням селянських заворушень особисто керував голова ҐПУ УСРР Всеволод Балицький. Використовувались танки, гармати і літаки. Попри це, Балицький 13 березня 1930 р. зазначав, що становище безперервно загострюється і погіршується. В цілому ряді населених пунктів повстанські тенденції зростали. Масові виступи набували ще гострішого характеру.
Совєтську владу було вигнано з сотень, якщо не тисяч, сіл. У багатьох селах по "соввласті" було відслужено панахиди…
Широкі народні повстання проти "московсько-жидівської" комуни на десятий рік після того, як Армія УНР припинила боротьбу, показали Москві, що український народ не змирився. Щоб поневолити його, виявилося мало військової та політичної перемоги, багатолітньої економічної експлуатації, масових депортацій, розстрілів, ув'язнень. Народ продовжував мріяти про свою державу і боротися за свій національний ідеал. Треба було ухвалювати якісь апокаліптичні рішення. Переселити в сибіри п'ятдесятимільйонний народ виявилося Москві не під силу. Тоді у головах кагановичів і сталіних і виникла ідея Голодомору. Щоб перетворити наш народ у перегній… А нашу землю заселити росіянами, євреями та іншими "братами і сестрами".
І втілювати цей задум мала комуністична партія в тісній взаємодії з Красною армією та органами ҐПУ.

Долі чекістів

Центральною фігурою операції "Заповіт" став уродженець Володимирської губернії Іван ВІХІРЄВ. Він був автором чекістської розробки. Як уповноважений 3-го відділу управління повноважного представника в Правобережній Україні, Віхірєв у Лук'янівській в'язниці допитував Мефодія Голика-Залізняка. За успішну операцію був нагороджений 1924 року орденом Червоного прапора. Подальша його доля мені невідома.

В операції "Заповіт" вирішальну роль відіграли українці, колишні петлюрівці – "секретные сотрудники" ЧК-ҐПУ Петро ТРОХИМЕНКО і Юхим ТЕРЕЩЕНКО. Їхні долі мені теж невідомі. Очевидно, вони змінили прізвища, принаймні про Терещенка-Завірюху є інформація, що він став Іваном Васильовичем Андрєєвим, уповноваженим Смілянського відділення ҐПУ. Так стверджував комуністичний письменник Петро Коломієць у книзі "Таємниця другого списку", де він, щоправда, називав Завірюху Віхолою [25, с. 229]. Про видатну роль в операції "Заповіт" уповноваженого Смілянського політбюро Івана Васильовича Андрєєва писав і такий поінформований чоловік, як Давид Львович Голінков, автор двотомника "Крушение антисоветского подполья в СССР". Голінков зазначав, що Іван Андрєєв був нагороджений за цю операцію урядовою нагородою.

Київський губернський прокурор М. МИХАЙЛИК, який вимагав смертного вироку у справі холодноярських отаманів, дослужився до заступника наркома юстиції УССР. 1929 року брав участь у допитах Сергія Єфремова. Подальша доля Михайлика мені невідома.
Син конотопського міщанина, предки якого походили з Французького кантону Швейцарії, Микола Галактіонович НІКОЛАЄВ-ЖУРІД, начальник військового підвідділу ВУЧК, а з 3 травня 1922 р. – начальник 3-го відділу Повноважного представництва ҐПУ в Правобережній Україні, дослужився до високих посад. Був начальником 3-го відділу 1-го управління НКВД СССР та заступником начальника 1-го управління НКВД СССР. Тричі нагороджений орденами Червоного прапора (1923, 1929, 1938), орденом Леніна (1937) та двома знаками почесного працівника ВЧК-ҐПУ. Став депутатом Верховного Совєта СССР. Але це не вберегло його від арешту і смертного вироку, який пролунав 4 лютого 1940 року.

Росіянин із Семиречинської губернії Юхим Георгійович ЄВДОКИМОВ, колишній есер та анархо-синдикаліст, після кривавих жнив в Україні отримав призначення на посаду повноважного представника ҐПУ в Південно-Східній Росії, а у лютому 1924 року – на ту ж посаду, але вже на Північному Кавказі. Тут його наздогнала нагорода за "подвижницьку" працю в Україні. 7 травня 1924 р. наказом РВР СССР №14 "за енергійну боротьбу з бандитизмом на Україні, ліквідацію низки повстанських організацій на Правобережжі та банд Завгороднього, Залізняка, Гупала, польської шпигунської організації" він був нагороджений другим орденом Червоного прапора [42, с. 90, 91]. На посадах повноважного представника ҐПУ працював Євдокимов і в Ленінградському військовому окрузі та Середній Азії. У травні 1938 року став заступником міністра водного транспорту СССР. За вірну службу репресивному режимові нагороджений ще двома орденами Червоного прапора, орденом Леніна та двома знаками почесного працівника ВЧК-ҐПУ. На ХХVII з'їзді ВКП(б) обраний членом ЦК. Став і депутатом Верховного Совєта СССР. Але і цього "парламентарія" зжерла сатанинська система, активним співтворцем якої він був: арештували його 9 листопада 1938 року, а розстріляли 3 лютого 1940-го. Були ув'язнені також його дружина і син, учень 204-ї школи м. Москви.

Уродженець Пензенської губернії росіянин Михайло Петрович ФРІНОВСЬКИЙ ще до того, як став заступником Повноважного представника ҐПУ в Правобережній Україні, "уславився" масовими розстрілами в м. Базар вояків Другого зимового походу. Це його підпис стоїть поруч з іншими під резолюцією "расстрелять". Фріновський поїхав за Євдокимовим працювати до Повноважного представництва в Південно-Східній Росії, а тоді й на Північний Кавказ. З вересня 1928 року він – комісар-командир Окремої дивізії особливого призначення ім. Фелікса Дзержинського, а з 1930 року – голова ҐПУ Азербайджану. 15 квітня 1937 року став першим заступником наркома внутрішніх справ СССР та начальником Головного управління державної безпеки НКВД СССР. 8 вересня 1939 року очолив Наркомат військово-морського флоту СССР. Нагороджений орденом Леніна, Червоної зірки, трьома орденами Червоного прапора, двома знаками почесного працівника ВЧК-ҐПУ. Побував і в депутатах Верховного Совєта СССР. Далеко пішов колишній семінарист і дезертир з царської армії. Але і його не минула лиха доля. Кулю в нього загнали "побратими-чекісти" 8 березня 1940 року.

Харківський єврей Володимир Михайлович КУРСЬКИЙ, уповноважений 3-го відділу Повноважного представництва ҐПУ в Правобережній Україні, теж поїхав у мандри за Євдокимовим і Фріновським. У розпал колективізації, 1929 року, його призначили начальником контррозвідувального відділу Повноважного представництва ОҐПУ в Північнокавказькому краї. До 1936 року працював на важливих посадах на Північному Кавказі, в тому числі й був начальником УНКВД у Північнокавказькому краї. Це на його совісті "розкуркулення", розкозачення, масові депортації і репресії, організація Голодомору. Діяв він рішуче! Ось що писав про нього відомий дослідник Вадим Золотарьов: "…В. М. Курський швидко зрозумів вимоги часу. Ще навесні 1936 р. під час проведення однієї з оперативних нарад у П'ятигорську він разом із начальником УНКВС по Північно-Кавказькому краю комісаром державної безпеки 3-го рангу І. Я. Дагіним буквально накинувся на співробітників з прокляттями та лайкою, вимагаючи давати побільше справ і погрожуючи при цьому навіть розстріляти деяких чекістів за саботаж. Звертаючись до начальника Курсавського райвідділу лейтенанта державної безпеки І. Т. Журавльова, В. М. Курський обурювався тим, що район з численним турецьким і іранським населенням дає мало справ по іноземному шпигунству. Начальник райвідділу став виправдовуватися, що турків у нього майже немає. "Скільки у вас у районі турків перебуває на обліку?" – роздратовано спитав заступник начальника УНКВС. "Двоє", – відповів підлеглий. На що Курський несподівано заявив: "Ні, не двоє, а троє. Ви третім будете!" З оперативної наради І. Т. Журавльова винесли на руках, оскільки після такої заяви заступника начальника УНКВД він втратив свідомість" [21, с. 24, 25].
А "зоряним часом" для Курського став Кемеровський процес. Напевно, саме тоді помітило його вище керівництво. 28 листопада 1936 року він отримав призначення на посаду начальника секретно-політичного відділу ГУГБ НКВС СССР. Невдовзі Курський відбув до Москви готувати процес "Паралельного антирадянського троцькістського центру".
Завзято і стрімко йшов по чужих кістках Володимир Курський. Вони служили йому кар'єрними сходами. 15 квітня 1937 року він вискочив на самий вершок репресивної машини – став заступником наркома внутрішніх справ СССР і начальником 1-го (охорона членів Політбюро ЦК ВКП(б) та уряду СССР) ГУГБ НКВД СССР. Отак далеко пішли хлопці, які 1922 року розробляли справу "Заповіт"! І Курському Сталін не пошкодував ордена Леніна. Цей найвищий орден у сатанинській ієрархії Курському повісили на лацкан 2 липня 1937 року. Та недовго він носив його – лише п'ять днів, бо 8 липня довелося накласти на себе руки. Отакий трагікомічний фінал!
Голова Надзвичайної сесії Київського губернського ревтрибуналу, що засудила холодноярських отаманів, росіянин зі Смоленщини Василь Тимофійович ІВАНОВ теж встиг "плідно попрацювати" під час кривавих жнив. За свою бурхливу кар'єру очолював він і Харківське, і Київське, і Донецьке ҐПУ. На ХIII з'їзді ВКП(б) був обраний членом ЦК. 15 квітня 1937 року став заступником наркома внутрішніх справ УССР, згодом виконував обов'язки наркома. Мав багато нагород. Арештований 1 серпня 1937 року. Засуджений на смерть 16 липня наступного року. З виконанням вироку Москва не забарилася.

Членами Київського губернського ревтрибуналу, які прирекли на смерть холодноярських отаманів, були Міхєєнко і Горожанин. Доля першого мені невідома, а от стежку колишнього есера і боротьбиста, акерманського єврея Валерія Михайловича ГОРОЖАНИНА вдалося простежитити. В час суду над отаманами він вже був начальником секретної особливої частини Київського губвідділу ҐПУ, а 14 січня 1924 року став заступником начальника Київського ҐПУ. 1925 року очолював Надзвичайну сесію Харківського губернського суду, яка судила генерал-хорунжого Армії УНР Андрія Гулого-Гуленка. Багато високих посад Валерій Горожанин обіймав у сатанинській канцелярії. Найвищої сходинки сягнув 15 лютого 1937 року, отримавши призначення на посаду начальника Особливого бюро при секретаріаті НКВД СССР. Фортуна перестала посміхатися чекістові 19 серпня 1937-го, коли за ним приїхав "чорний воронок". Розстріляли ката 29 серпня 1938 року.

Членом Надзвичайної сесії Харківського губернського суду над Андрієм Гулим-Гуленком був білорус із Віленської губернії Юхим Хомич КРИВЕЦЬ. "Плідно попрацював" він у Полтавській, Київській, Одеській ЧК-ҐПУ. Боровся проти "козачої контрреволюції" на Північному Кавказі. У травні 1930 року очолив інформаційний відділ ҐПУ УССР, а в наступному році – секретно-політичний відділ тієї ж організації. Під час Голодомору отримав призначення на посаду заступника голови Дніпропетровського обласного відділу ҐПУ. 16 грудня 1936 року став начальником УНКВД у Чернігівській області. Мав чимало нагород з відблиском невинної крові. Протирав штани у Кремлівському палаці з'їздів як депутат Верховного Совєта СССР. І його не минула тюрма. Розстріляли каїна 1940 року.

Катеринославський єврей Марк (Маркус) Ісайович ГОВЛИЧ (ГОВБИНДЕР), уповноважений Криворізького ҐПУ, який справу студентів Ерастівського сільськогосподарського технікуму направив до Надзвичайної сесії Катеринославського губернського суду, був чоловіком не надто освіченим. Закінчив лише 4 класи єврейського казенного училища. Однак працював на відповідальних посадах – і в Олександрійському, і в Мелітопольському, і в Катеринославському відділах ҐПУ. Боровся з "українським бандитизмом" у Кам'янець-Подільському прикордонному окрузі. Став начальником відділення ҐПУ УССР. Криваві жнива збирав на Донеччині та Кіровоградщині. Під час Голодомору був начальником секретно-політичного відділу Дніпропетровського обласного відділу ҐПУ. 11 серпня 1934 року очолив секретно-політичний відділ УГБ УНКВД Харківської області. Встановлював "совєтську законність" і в Амурській області. Почесного працівника, орденоносця, капітана державної безпеки Маркуса Говлича арештували влітку 1938 року, а восени розстріляли. Туди йому і дорога!
Росіянин з Москви Василь Миколайович МАНЦЕВ очолював ВУЧК та ҐПУ. 1922 року керував Наркоматом внутрішніх справ УССР. Працював і заступником наркома фінансів СССР. Нагороджений орденом Червоного прапора, Трудового червоного прапора, знаком почесного працівника ВЧК-ҐПУ. Арештували його 22 жовтня 1937 року, а розстріляли 19 серпня 1938 року.

Уродженець Верхньодніпровська, що на Катеринославщині, Всеволод Аполлонович БАЛИЦЬКИЙ, 1922 року в анкеті написав, що він росіянин. Пізніше називався українцем. Як голова ҐПУ та нарком внутрішніх справ УССР став "уособленням всіх страхіть на Україні" [42, с. 72, 90, 91]. За блискучу організацію багатолітніх кривавих жнив в Україні (масові репресії і депортації, "розкуркулення" українського народу) був переведений до Москви на посаду заступника тодішнього голови ОҐПУ В. Менжинського. У лютому 1933 р., в розпал Голодомору, його, як перевіреного ката, повернули в Україну на посаду голови ҐПУ. Він так захоплювався роботою, що особисто катував арештованих. Пізніше став наркомом відновленого НКВД УССР. "Тягав, тягав вовк, аж нарешті потягли і вовка". Згідно з офіційним повідомленням, Балицького було розстріляно в Москві 27 листопада 1937 року.

Немезіда не забула і про Бернарда Вольфовича ГОЛОВАНІВСЬКОГО, хоч і сховався цей проскурівський єврей під іншим ім'ям – Бориса Володимировича КОЗЕЛЬСЬКОГО. Від жовтня 1921 року він був таємним співробітником СОУ ВУЧК. Боровся з "політичним бандитизмом" на Поділлі. Вже 1 лютого 1922 року став уповноваженим Політичного представництва ҐПУ у Правобережній Україні. Стрімко піднімався кар'єрною драбиною Бернард. Дослужився до посади начальника секретно-політичного відділу Управління держбезпеки НКВД УССР. У свята чіпляв на лацкан орден Трудового червоного прапора та два знаки почесного працівника ВЧК-ҐПУ. Довідавшись, що на нього у Москві "шиють" справу, 2 січня 1936 року застрелився. "Трагедія" сталася у Києві.

Напевно, слід нагадати і про долю борця проти "українського бандитизму" Михайла Васильовича ФРУНЗЕ. Це він колись сказав: "Не справимося доти, доки не вирвемо зброї у петлюрівщини – української мови" [30]. Нарком військових і морських справ теж ліг під ніж своїх. Сталося це 1925 року. Було йому лише 40 літ.
Отак московська каральна система пожирала саму себе!
Ну і нехай! Кати мусять захлинутися кров'ю своїх жертв!

Далі