Епілог

В Україні йшла міжнаціональна війна за землю. Українці відстоювали своє споконвічне право на рідний край, право жити тут і пускати у світ тисячі поколінь. З боку українців це була боротьба за існування.
А для росіян це була чергова імперіалістична війна з метою відновлення панування над українцями. Завоювати, а тоді паразитувати – ось споконвічний принцип московського люду. А тоді ще про людське око називати жорстоку експлуатацію інтернаціональною допомогою, визволенням. Дивна персеверація свідомості: російські окупанти, їхні діти, онуки, правнуки, праправнуки і т. д. досі "свято" вірять, що на своїх багнетах вони несуть не кров і страждання, а свободу і культуру. Вони з пихою говорять: ми – народ Пушкіна, Толстого і Достоєвського. Хоч насамперед є народом Івана Грозного, Малюти Скуратова, Петра Першого, Катерини Другої, Миколи Першого-"Палкіна", Єрмолова, Текелія, Леніна, Сталіна, Путіна – організаторів нескінченних воєн проти народів світу... Україні в цьому плані перепало чи не найбільше.
Росіяни за два з половиною століття з такою люттю висмоктувати життєдайні соки українського народу, що потрапили від них у своєрідну наркотичну залежність. Тому нещадне пограбування українського народу було і наслідком, і причиною російської окупації.
Не такі вже й сухі цифри документів 1918 – 1920-х років показують, що все їстівне забиралося силою зброї і безцеремонно вивозилося в Росію. Назад у тих же вагонах поверталися нові й нові полки червоноармійців, відділи чекістів, табуни комісарів, агітаторів і комуністичних діячів – для відновлення партійних кадрів, особового складу ЧК і окупаційного війська, з якими затяту боротьбу вели українські хлібороби, захищаючи свій хліб, своє життя, життя рідних.
Росіяни навіть під час Голодомору 1921 – 1922 років масово вивозили з України продовольство. Б'ючи на благородство, Москва стверджувала, що це була допомога голодуючому Поволжю. Але ж допомога надається добровільно, а не вибивається силою у не менш голодних людей!
Показовим є національний склад репресивних органів, які безпосередньо здійснювали політику поневолення нашого народу, а відтак і його нещадного пограбування. Абсолютну перевагу в ЧК-ҐПУ мали росіяни та євреї. Якщо до прізвищ із попереднього розділу додати ті, що фігурували в інших розділах цієї книги, то коментувати довго не доведеться.
Ось ці "освободітєлі", які звільняли від нас Україну: "П. п. начштабу Глазунов, П. п. начоперотд. Семенов... делопроизводитель Дьяконов... начштабгубучастка и военком Остроухов, начуездучастка тов. Лихачев... секретарь комнезаможа тов. Шиманский... уполномоченный Орлов... командир отряда при УЧК Качинский... командир 73-го полка Зоммер-Чарин... П. П. Врид. Нач. Губотдела и Нач. СОЧ Минаев... начальник Николаевского губотдела ГПУ тов. Тимофеев... кр-ц 99 Дивизиона тов. Абросимов... кр-цы того же дивизиона Лисин, Семедянкин и Беспамятный... уполномоченный Орлов... пом. Уполномоченного Контр-Разведывательного Отделения Екатеринославского Губотделения ГПУ Голомбек... секретарь Чрезвычайной сессии Харьковского губернского суда Вольфсон... уполномоченный ГПУ Бурдино, секретарь Казанковского райпаркома Басанский... начальник УНКВД по Северно-Кавказскому краю комиссар госбезопасности 3-го ранга И. Я. Дагин..."
А скільки подібних прізвищ у інших документах!
Ось для прикладу прізвища катів зі справи вереміївського отамана Івана Савченка-Нагірного: "замначуезд ГПУ, нач. СОЧ Ленский... уполномоченный ЧУО ГПУ Замков… сотрудник ГПУ И. Антонова… зам. уполномоченного ЧУО ГПУ Антонов... секретарь Потявин... уполномоченный КРО Симонов... следователь особманевргруппы Любишкин... наштаба Золотоношского уезда Кусов... голова заседания Полтавского губсуда Грибачов... следователь Воронов... врид губпрокурора Пригов... полтавский губпрокурор Сметанич... завотдела админадзора Ляпунов... Пом. уполномоченного КРО Щемина... уполномоченный группы КРО Симонов… военком артпарка 25-й дивизии Фетисов... предгубсуда Грозовский... предгубисполкома Покорнов... секретарь Полтавского губсуда Левитин… член Полтавского губсуда Книжник… председатель ГПУ, председатель Чрезсессии Полтавского губсуда Линде, нач. КРО Ю. Алдухов… пом. нач. губотдела Левоцкий… тов. Боркута… председатель Верховного Суда УССР Строев, члены суда Иванов и Лухт, секретарь Карпова… прокурор Карачик… Председатель Чрезсессии Полтавского губсуда Самовский, члены Гринев и Бочков... секретарь Чрезсессии Панов... следователь ударной тройки Ясногодский... секретарь Гобзин".
Звичайно, були і підмогачі з місцевих, "православних". Але як мало серед них українських прізвищ! Ось вони, зрадники: сексоти Петро Трохименко, Юхим Терещенко, Іван Щербак, Олексій Лисенко, член Київського губернського ревтрибуналу Міхєєнко, член Надзвичайної сесії Харківського губернського суду Зуб, старший слідчий Лифар... уповноважений з хлібозаготівлі Шевченко… А ось прізвища запроданців зі справи отамана Нагірного: секретар Калениченко, помічник голови Хомик, старший слідчий Полтавського губсуду Махно, співпрацівники ҐПУ Лизогуб і Храпко, в. о. уповноваженого КРО Кириченко, член Полтавського губернського суду Гречуха, секретар Діденко. Незрівнянно більше українців зустрічається серед арештованих і розстріляних!
І жодного пересмикування тут немає. Документи свідчать, що борці за встановлення "соввласті" мали переважно російські та єврейські прізвища. Протистояли ж їм люди головно з українськими прізвищами, тобто українці.
Скільки разів більшовицькі діячі бідкалися, що в Україні катастрофічно не вистачає місцевих кадрів для комуністичної партії та ЧК-ҐПУ. Визнавали, що доводиться боротися з цілим українським народом. Так воно і було.
Класові теорії бліднуть перед істиною: все вирішується на турнірі націй.
І турнір цей неймовірно запеклий.

І наостанок

Коли я вже завершував роботу над цією книгою, зателефонував Петро Шкляр, сивий уже мисливець-звенигородець. Я похвалився, що ось, мовляв, написав нову книгу, зараз вичитую. Петро відгукнувся так: "У моїх друзів лишається гіркий осад від твоїх книг. Особливо тяжко читати кінцівку".
Читати важко?
А писати?!
Чи подумав хто, як воно роками – щодня! – пропускати через себе трагедію свого народу, трагедію борців та їхніх добровільних помічників?!
Це моя давня проблема...
Які б дива лицарства не творили мої герої, все закінчується погано – загибеллю, втечею за кордон, а то і зрадою. Це детерміновано. І чим ближче до кінця книги чи розділу, тим щемніше на серці. Часом зриваєшся від співчуття і переживання. Он і зараз перед очима висить на списі козак подільського отамана Орла-Гальчевського. Спис ординця поцілив прямо у вухо, а вийшов через око...
Але на цей раз кінцівка вийшла інша. Вона не в одного читача викличе емоційне піднесення. Передостанній розділ "Долі чекістів" справді бадьорить. Це я відчув, і коли писав, і коли вичитував. Сатанинська російська система з апетитом зжерла своїх творців. Практично нікого з них не минула гірка чаша. Як не старались вони, проливаючи ріки крові. Кулі заганяли у "славних попередників" колеги, на яких теж вже було вилито 9 грамів. Катування і куля минули тільки тих, хто поспішив накласти на себе руки. Отакий життєстверджуючий фінал!
Коли я сказав Петрові, що книгу завершуватиме розділ "Долі чекістів", він зайшовся веселим сміхом. Йому нічого не треба було пояснювати – він знав, яка доля чекала катів нашого народу.
Було б добре, щоб про долі ворогів України пам'ятали й ті, хто і зараз плете проти неї недобрі плани.

Далі