Нарада біля Товстої могили

17 серпня до Товстої могили, що неподалік Варварівки, потяглися повстанці. Прибули Василь Шкляр, Чорний Ворон (Черненко), Лютий (Ялисей Черевик), Степан Бондаренко, Іван Філоненко, Сергій Клепач, Йосип Коваль, Корній Манько, Олександр Воїнов-Ґонта, Яремчук, Стулій, кубанець Кость Здобудь-Воля, якийсь врангелівець і кілька старих козаків.
Усі були в передчутті війни. Наставала післяжнивна пора – надзвичайно сприятливий час для повстання, адже врожай, попри голод в Україні, окупаційна влада планувала повністю конфіскувати на потреби російського народу і його каральних інституцій. Чорний Ворон (Черненко) активні дії вже розпочав: посадивши на коней 160 козаків, розгромив Березівський та Антонівський виконкоми. Отож на нараді мали вирішити – починати війну проти московських окупантів чи вислухати спочатку новоявленого командувача Чорноморської повстанської групи Трохименка-Гамалія. До слова, треба було й визначитися у ставленні до самого "Генерального штабу полковника".
Думки розділилися. Зокрема, Василь Шкляр-Сірко відмовився йому підкоритися, бо у Трохименка "немає мандату з-за кордону". Але більшість отаманів висловилися за підпорядкування, бо "нікого не хочуть знати з-за кордону" [15, арк. 97, 97 зв.]. Таке було розчарування еміграційним центром, що кинув козацтво напризволяще!
У дискусію зі Шклярем вступив полковник Здобудь-Воля, "який дуже добре знав" Трохименка. Красномовний кубанець знайшов аргументи і переконав товариша підпорядкуватися. Шкляр-Сірко, хоч і без ентузіазму, все ж заявив, що "відмовляється від військової влади і буде тільки начальником Цивільної Влади". Ще й пообіцяв у всьому радитися з Трохименком. Дійшовши згоди, отамани вирішили вислати за "командувачем" коней. Запросити його на нараду доручили Ґонті [15, арк. 97, 97 зв.].
Наступного дня Воїнов-Ґонта повернувся з Трохименком, якого "всі зустріли радісно, особливо Здобудь-Воля, котрий не бачив його 2 роки". Впізнав Трохименка і Шкляр, оскільки бачив його у Тарнові в Повстансько-партизанському штабі під час відправлення в Україну емісарів. Був він присутній "у штабі Симона Петлюри" під час відправки і його, Шкляра, в Україну [15, арк. 94, 97].
Радіючи, що справа стає на твердий ґрунт, Лютий послав одного козака в село за горілкою, а другого – за кавунами.
У товариській розмові час спливав непомітно. Хтось більше слухав, хтось ділився враженнями чи успіхами. Начальник штабу загону Чорного Ворона Здобудь-Воля похвалився, що це він посадив "на коні два загони по 80 чоловік кожний". Розповів про розгром Березівського та Антонівського виконкомів. Операціями керував Чорний Ворон, а план складав і вів розвідку він, Здобудь-Воля [15, арк. 97 зв.].
Бачачи повну довіру до себе з боку кубанця, Трохименко призначив його ще й "начальником штабу дивізії Лютого" і наказав отаманам терміново доповісти, "які сили на селах, в кожному окремо, з назвою села та інформацією, хто стоїть на чолі, скільки зброї і які явочні квартири" [15, арк. 97, 97 зв.].
Наприкінці наради Василь Шкляр закликав Лютого і Трохименка у сарай і повідомив, що свого часу був "начальником Головного політичного відділу УНР" і що присутній на нараді "врангелівець" – підозріла людина, та запропонував "покатувати його" [15, арк. 94 зв.].
Шкляр влучив у десятку. Під виглядом колишнього врангелівця чекісти справді інфільтрували в підпілля свого агента. Але кому говорив це Шкляр?! Сексоту!
Трохименко на захист підозрілого спершу не став – може, і не знав, що на нараді присутній ще один чекіст. Зате Лютий взявся енергійно переконувати Шкляра в помилковості його думки.
– Я знайомий з ним уже три місяці і встиг пізнати, що це за людина. Таких людей у ЧК не може бути!
Шкляр відповів:
– Це, напевно, один з відповідальних працівників центральної ЧК. Це дуже хитра і досить розвинена людина.
– Чого ж тоді мене досі не арештували? – не здавався Лютий.
– Це хитрощі ЧК, перед якою, між іншим, я схиляю голову...
Побачивши, що Лютий завагався, Трохименко прийшов на поміч, доводячи, що Шкляр помиляється, але той наполегливо радив придивлятися до "врангелівця".
Щоб припинити суперечку, Шкляр загадково мовив:
– Якщо він чекіст, то я його більше не побачу, а якщо ні – то ще поговоримо.
Як видно, Шкляр посіяв сумніви у Лютого, бо той покликав Переймивовка і наказав йому слідкувати за "врангелівцем".
Воїнов-Ґонта і Трохименко почали лаштуватися в дорогу. В цей час до отаманів підійшов хлібороб і сказав, що на хутір біля с. Бокове приїхало 8 міліціонерів і що селяни збираються напасти на них та вже вислали розвідку.
Коли Трохименко і Ґонта скочили верхи, наблизилася група чоловіків. Вони запитали, коли ж нарешті пролунає наказ почати повстання.
– Скоро, – бадьоро відповів провокатор і торкнув коня.

Отакі були хлопці!

Того дня, коли Трохименко "нараджувався" з отаманами Криворіжжя, Завірюха втискався у довіру до чорноліських партизанів. Отамани Чорного лісу Загородній і Залізняк також бажали зустрічі з "начальником штабу Чорноморської повстанської групи" і вже кілька днів чекали на нього в лісовому таборі Дениса Гупала. Був з ними і Чорний Ворон (Черноусов).
Гупало вже розповів товаришам про зустріч із Завірюхою та Лютим. Продемонстрував і наказ №3. Передав, що з отаманами бажає зустрітися "сам" Гамалія, але поки від до нього знову прибуде Завірюха.
Доки дожидали "начштабу", встигли полаятися: Денис і Ларіон ніяк не могли дійти згоди у питанні тактики. Гупало "стояв за конспіративне перебування і був проти терористичних актів… аби масовим терором не привертати уваги червоних частин і не підводити під терор з боку "соввласті" селян". Загородній притримувався протилежного погляду: продовжувати нещадне винищення червоних, зривати збір продподатку, руйнувати комунікації ворогів [13, арк. 128].
18 серпня післяобідньої пори вирушили на побачення із Завірюхою. Під'їжджаючи до визначеного місця, Загородній раптом занервував.
– Хлопці, можемо потрапити у засідку, – стиха мовив він і натягнув віжки.
Гніда зупинилася, а за нею й інші коні. Загородній кивнув бородою на Гупала і вчителя Юхима Щербину, брата арештованого козака Федора Щербини: нехай, мовляв, їдуть першими. Сам із Залізняком та півсотнею стали на просіці.
Завірюха здалеку впізнав Гупала, на плечі якого спадав довжелезний оселедець. Під'їхавши, привітався. За хвилю-дві Денис уже представляв Загороднього та Залізняка. А сексот вийняв документи на ім'я начальника штабу т. зв. Чорноморської повстанчої групи. Мовляв, можете пересвідчитися – фальшиві чи ні.
"Зв'язок зі штабом групи нас обрадував, – згадував пізніше Загородній, – оскільки це давало нам можливість об'єднати наші зусилля і отримати інформацію про стан справ у повстанчому світі" [13, арк. 9, 9 зв.].
Загородній запросив гостя до табору, де вилежувався хворий Чорний Ворон (Черноусов). Поки їхали, з-за дерев і кущів, як тіні войовничих предків, приєднувались все нові й нові козаки. У двох із них сексот помітив легкі кулемети.
Невдовзі зустріли і піхоту, чоловік вісімдесят. Від ворога їх захищало три "Максими". Продираючись через густі кущі, Завірюха раптом побачив невелику галявину, на якій, простеливши бурку, одпочивала людина із широкою чорною бородою і довгим волоссям. Біля нього у траві причаїлись гвинтівка і наган. Стояв і глечик з молоком. Завірюха зрозумів, хто це. Підійшов і привітався. Чоловік тричі поцілував його.
– Чорний Ворон, – представився бородань.
Загородній запросив підійти сотенних, а козакам наказав відійти вбік.
Зібралося одинадцять чоловік. Почав Завірюха. Розповідаючи про роботу "штабу Чорноморської групи", підготовку до з'їзду отаманів, на якому, мовляв, і буде погоджено дату повстання, він закликав лісовиків до об'єднання навколо "центру". Не забув дати накази та шифр…
Отримавши документи, Чорний Ворон тихо промовив:
– Накази штабу групи виконуватиму, але ніяких перегрупувань в інші райони робити не збираюсь, ні на які з'їзди не поїду, працюватиму в районі Знам'янка – Білозір'я – Товмач – Шестаківка – Холодний Яр – Єлисаветград. Тут я, як і Залізняк, Загородній і Гупало, маємо у населення авторитет, а тому працюватиму тільки тут…
Коли Завірюха запитав, скільки Загородній може виставити шабель нині і під час повстання, той відповів, що сьогодні точної кількості не знає.
– А під час повстання з Чорним Вороном, Залізняком і Гупалом виведемо близько тисячі людей. Крім того, у мене є ще два загони, які оперують на Чигиринщині. Очолюють їх Приймак та Мороз.
"Сам Завгородний одет в темно-синюю чемарку, – зазначав агент, – в кубанке с черным башлыком, на правом рукаве кусок синего сукна квадратный, наискосок этого сукна национальная ленточка, желтый полумесяц, в средине полумесяца украинский герб с буквами "УНР", вишитый сухозлоткой. Кривой на левую ногу, ходит с большим трудом, всегда ездит на хорошей гнедой лошади, левое пудлище (стремено. – Ред.) сделано короче для кривой ноги, черная окладистая борода, круглолицый, нос немного вздернутый. На вид довольно симпатичный, с постоянной улыбкой на лице, производит впечатление доброго, немного наивного человека, рост выше среднего, политически грамотен.
Черный Ворон – высокого роста, черная длинная борода, длинные волосы до плеч, глаза черные, выражение лица суровое, серьезное, политически грамотен, сын крестьянина, одет в защитном, пишет стихи и украинские песни, называет себя поэтом.
Зализко-Зализняк – начштаба Черного Ворона, одет в защитное. Роста выше среднего, стриженый под машинку, небольшие светло-русые усы. Глаза серые, вызывает впечатление сурового человека. Политически неграмотный. Сын крестьянина, простой сельский парень, лет 30. Семья его, как он говорит, уничтожена.
Гупало-Гарасько – молодой, лет около 35-ти (насправді 24 роки. – Авт.), простой казак, блондин, среднего роста, сын крестьянина, политграмотен, энергичный, жестокий, одет в защитное, на голове длинный, до плеч оселедец, лошадь отобранная у начальника Знаменского гарнизона" [15, арк. 95 зв., 96].
Залізняк, не усміхаючись, простягнув сексотові фотографію командира червоного полку, якого вбив три тижні тому. Мовляв, подивися, який "красівий парєнь" був. Похвалився і Загородній, сказавши, що ліквідував голову повітової ЧК і ще одного відповідального працівника ЧК [15, арк. 96].
– У них знайшли документи, що в Гайсині сховано 5 пудів золота. Треба було б навідатися…
Отакі були хлопці! На жаль, і вони робили хибні кроки. Гупало та Загородній звернулися до сексота як до арбітра! Мовляв, розсудіть, пане Завірюхо, чия тактика правильна.
Звичайно, що провокатор став на бік Гупала.
– Без дозволу штабу групи не можна здійснювати жодної акції, – відрубав чекіст.
Логіка його була залізною, адже ще торік Юрко Тютюнник закликав не піднімати повстань без наказу Повстансько-партизанського штабу.
Зійшлись на тому, що наступного разу приїде вже "сам Командуючий Групою". Почали збиратись у дорогу. Лише Гупало зі своїми козаками лишився в Чорному лісі вичікувати. А Загородній і не думав гамувати спрагу помсти. Він весь час перебував у русі, наскакуючи на невеликі червоні загони, роззброюючи чи знищуючи сільських активістів совєтської влади. До зустрічі з Гамалією лишалося ще кілька днів, то чого ж гаяти час?

Підступна місія сексотів Щербака і Лисенка

Не сиділи склавши руки і чекісти. Вони безупинно плели своє павутиння. Активно розробляли й агентурну справу №140 3-го цивільного району Південно-Східного фронту. Серед їхніх секретних співробітників були й інші колишні підпільники. Двоє з них, Василь Балло і Олексій Лисенко, щоправда, перебували на грані провалу. Адже 24 серпня з тюрми Криворізького ҐПУ втекло троє арештованих повстанців – Гаврило Попович, Павло Терещенко і Костянтин Балло, родич сексота Василя Балло. І втікачі знали або могли знати, що друзі зрадили.
Василя Балло чекісти поспішили "зняти з роботи", а от сексота Лисенка не встигли попередити, і він, не відаючи про можливий провал, пішов на чергове завдання. Запроданець прагнув зустрічі з отаманом Чорним Вороном (Черненком). Розмова мала відбутися в хаті козака Захара Довганя.
Для виправлення становища чекісти скерували в район Варварівки колишнього члена "Кутської Петлюрівської організації" Івана Щербака – товстуна з вусиками і маленькими вушками. Він мав "пройтися по старих зв'язках", з'ясувати ситуацію.
Варварівка віддавна була войовничим селом. У 1918 – 1919 рр. вона дала велику кількість козаків до війська Матвія Григор'єва, 1920-го – до Степової дивізії Костя Блакитного, а 1921-го всіляко допомагала отаманам Іванову та Лютому. За це окупанти називали село "бандітскі настроєним" [15, арк. 114].
У Варварівці Івана Щербака знали як повстанця, тож люди не мали причин од нього щось приховувати. Через удову колишнього побратима зрадник швидко вийшов на козаків, що жили в очереті на березі річки. Отаманом бойової групи з десяти чоловік був Корній Манько, ще недавно старшина Запорозької дивізії Армії УНР. Разом з ним переховувався Сергій Клепач. 1919 року він разом зі Шклярем створив підпільну організацію на Катеринославщині. Тоді ж на чолі загону виступив проти совєтської влади. 1920 року приєднався до Степової дивізії, де командував куренем. Діяв у районі Олександрії, Єлисаветграда, Павлиша, ст. Лікарівки, с. Верблюжки, Червоної Кам'янки, Новогеоргіївська... Згідно з "Советской военной энциклопедией", "петлюрівський офіцер" Сергій Клепач на кінець 1920 року керував полком (1500 чоловік). 1921 року він воював у загоні отамана Іванова, а тепер керував Гурівською підпільною організацією.
Упізнав сексот і Йосипа Стулія та Сукача. Інших не знав.
Спілкуючись із Корнієм і Сукачем, Щербак довідався, що отаман Гамалія наказав козакам гуртуватися, але "нічого не починати до окремого розпорядження". Від козаків зрадник дізнався, що невловимий Сірко, за яким наполегливо полювало ҐПУ, є його знайомим ще з дореволюційних часів Василем Шклярем [15, арк. 114].
Сексот одразу похвалився своїм знайомством і почав добиватися зустрічі з комісаром 3-го Цивільного району. Товстуна повідомили, що Шкляр пішов у Веселі Терни провідати дружину, а звідти махне в Таврію, очевидно, до Каховки. У Варварівці його чекатимуть десь за півтора-два тижні. Тоді нехай Щербак і приходить.
Розмовляючи з партизанами, сексот встановив, що Чорний Ворон (Платон Черненко) очолює загін у 20 – 25 чоловік, який базується на хуторах між Казанкою і Новим Бугом. Саме туди ҐПУ скерувало Олексія Лисенка. Звідти він збирався йти до якихось дівчат (очевидно, до сестер Калькус і Галі Ласкавої, які переховувалися в Тернах, що за 5 верст від ст. Радушної). Туди з Варварівки вирушило й троє козаків. Мета – приєднатися до Ворона.
За час перебування у Варварівці Щербак уперше побачив Костянтина Здобудь-Волю. Сексотові сказали, що він "колишній полковник".
До Криворізького ҐПУ Щербак повернувся живим-здоровим. Отримав нове завдання – зв'язатися з дружиною Василя Шкляра і розпитати про чоловіка. А повітовій міліції начальство наказало кинути в район залізничної станції Радушної 20 кавалеристів з метою розбити відділ Платона Черненка, який повинен там ось-ось з'явитися.
І справді загін Чорного Ворона невдовзі вигулькнув неподалік ст. Радушної з боку хутора Широчанського. Заскочивши на хутір Роденка, козаки ліквідували уповноваженого повітового відділення ҐПУ Антипова. Пройшовши хутір Калашникова, попрямували через Веселотернівську волость на північний захід.
Даремно міліціонери кружляли в пошуках "банди" біля станції Радушної. Воронівці вже заскочили на Петриківські хутори і відправили чортам у зуби "освєдомітєля" ҐПУ Ляміна. Виходить, що у Чорного Ворона були свої люди в ЧК, які інформували отамана про мережу сексотів.
Тим часом Олексій Лисенко розшукав Захара Довгаля на хуторі Григорівка, що за 10 верст південніше Нового Бугу. Здибав тут і брата господаря – Федора, який у Новому Бузі тримав бакалійну крамницю. За словами Федора Довганя, він в організації вже три роки і у своїй хаті приймає Платона Черненка…
Увечері до Захара зайшли козак Іван Пшеничний (років 23-х) з хутора Григорівка і вістовий Зінченко, що повернувся зі ст. Бобринської, куди їздив для встановлення зв'язку. "В розмові прибулі висловлювали невдоволення з приводу бездіяльності Сірка і Здобудь-Волі, котрі ніби-то нічого не роблять, а тільки пишуть накази і вимагають для своїх родин харчі, – звітував сексот. – Так, Здобудь-Воля, що нагодився з Одеси, вимагає відправити туди продукти для дружини" [15, арк. 114 – 117].
Тієї ж ночі до Захара заїхали Чорний Ворон і Йосип Коваль. Відбулася розмова за участю Платона Черненка, Захара Довгаля, Івана Пшеничного, Зінченка та Олексія Лисенка. Отаман сказав, що Сірку необхідно підшукати нове місце, оскільки його подальше перебування у Каховці стає небезпечним. Сексот Лисенко запропонував свій дім або хату Івана Жовтого на хуторі Каплунів. Платон Черненко погодився.
Наступного дня приїхав учитель із Нового Бугу Задніпровський, молода людина двадцяти трьох років. Опівдні всі зібрались на нараду. Платон Черненко розподілив обов'язки: Захара Довгаля призначив старшим організатором, а іншим (окрім козака Пшеничного) доручив вербувати людей до свого загону. Так сексот Лисенко отримав право вербувати до відділу Чорного Ворона козаків.
Після наради Платон Черненко, Йосип Коваль, Зінченко та Лисенко на гарбі рушили у бік Дмитрівки, звідки назустріч їм вийшов старшого віку селянин Федоренко. Його Лисенко визначив як господаря явки.
Черненко з Федоренком відійшли у сторону порадитися. Про що говорили, сексот, хоч і нашорошував свої вуха, не чув.
Розмову перервали червоні кавалеристи.
Партизани тікали на гарбі. Більшовики, стріляючи, почали переслідування. Тоді Черненко наказав Лисенку зіскочити в кущі і спробувати втекти одному. На питання сексота про місце наступної зустрічі Черненко запропонував хутір Бабенків Херсонського повіту. "Губотдел полагает, что бандиты догадались о Лысенко", – такий висновок з цього зробили чекісти [15, арк. 116 – 117].
На цей раз партизанам вдалося уникнути небезпеки. Врятувався і Лисенко. На хуторі Бабенків він знайшов групу козаків під командою колишнього коменданта отамана Свища Федора Довбенка, що втік з-під арешту Херсонського повітового відділення ҐПУ.
"З розмов Лисенко встановив, що в організації беруть участь обидва брати Бабенки – Павло і Михайло. За словами Павла, останній у цей час перебував у Херсоні, куди поїхав, щоб отримати печатки" [15, арк. 116 – 117].
Очікуючи Чорного Ворона, Лисенко пробув серед козаків три дні. За цей час з'їздив з ними на хутір Сердюка (6 верст на схід), де став свідком побачення з Тимошенком (господарем хутора, що за 2 версти звідти), – у нього партизани переховувалися декілька місяців. Нарешті Лисенку заявили, що він може знайти Платона Черненка на хуторі Грипасів (район ст. Радушної). Туди й вирушив провокатор.
Платон Черненко справді перебував у Грипасів. Під час розмови отаман повідомив, що із Севастополя до Румунії на катері виїхали за інструкціями три посланці. Прізвища їх Черненко не назвав, а Лисенко, хоч як і кортіло запитати, промовчав, щоб не викликати підозри. Відповідь із-за кордону очікується до 16 вересня за ст. ст.
Черненко повідав також, що полковник Здобудь-Воля приїхав із-за кордону, має при собі портрет і золотий хрест від Петлюри та наказ підняти повстання. Цю нісенітницю отаман сказав, бо, очевидно, підозрював, що розмовляє із сексотом.
Розмірковуючи про майбутнє повстання, Черненко повідомив, що на одному заводі в Миколаєві до виступу підготовлено 350 чоловік. Окрім цього, повстання підтримають 300 німців-колоністів. Взагалі до війни готові 1500 – 2000 чоловік. Можливо, і ця інформація була вигадкою.
Черненко сказав, що Лисенко підпорядковуватиметься йому безпосередньо, а також Йосипу Ковалю і Сірку, "який є політичним керівником". Перепусткою для посланців Черненка до Лисенка буде табакерка з компасом на кришці [15, арк. 117].
Від Коваля Лисенко почув, що нібито в Єлисаветграді відбувся з'їзд за участю Кібця, Клепача, Сірка, Здобудь-Волі, Черненка, Коваля, Довбенка, отамана з Київщини Толстого. "На з'їзді Черненко, Довбенко, Здобудь-Воля були вибрані керівниками з військової частини, а з політичної – Сірко. З'їзд проходив у будинку якоїсь німкені. В розмові Черненко прохопився, що він послав свого брата для зв'язку до Зеленого і Маслака у Крим", – фіксували чекісти.
Що зі сказаного було правдою, а що вигадкою, важко сказати. Але відомо, що Кібець взяти участь у з'їзді не міг, бо вже загинув, а "отаман Толстой" існував швидше в уяві Йосипа Коваля. Не чули про цей з'їзд і чекісти. У звіті вони зазначили, що "повідомлення про з'їзд провіряється" [15, арк. 117].
На тому і розсталися: Чорний Ворон, пообіцявши зв'язатися з Лисенком, вирушив на Братолюбівку, а сексот подався у ҐПУ звітувати за проведену роботу. Там, напевно, зраділи, що він живий, і попередили про небезпеку.
Дали й нове доручення – тісніше зв'язатися з підпільною організацією, спробувати отримати якийсь документ і підготувати ґрунт для влиття туди ще одного "сєкрєтного сотрудніка".
Не дочекавшись в умовленому місці посланця від Платона Черненка, Лисенко пішов до Р. І. Міхельсона (очевидно, Роберта Івановича). На питання, де Сірко, Міхельсон відповів, що той відправився в Одесу, бо прочитав у газетах, що там арештовано Гулого-Гуленка. Сірко мусив довідатися, чи через цей арешт не провалено Одеську організацію.
Лисенко намагався випитати, хто керує підпіллям у Гурівці. Міхельсон сказав, що має зв'язки з Гурівкою, і "дав адресу "фігуруючого" в селі Яшки з Бузулука, який виявився жителем Посадо-Шаранівки Ново-Миколаївської волості Яковом Густавовичем". Паролем до нього було слово "ніс". "Окрім цього, – зазначали чекісти, – Міхельс дав Лисенку і записку на отримання від Якова Густавовича звіту про роботу. На пропозицію Лисенка влити надійну людину в організацію (Міхельсон) погодився, запропонувавши прислати (цю людину) до нього" [15, арк. 117].
Сексот дуже хотів отримати від Якова Густавовича звіт про роботу, зібрати збори і "провести на них" в організацію колегу-чекіста та влаштувати йому відрядження до Міхельсона від імені зборів.
Не дрімав і сексот Щербак. Він хоч і не зв'язався з дружиною Василя Шкляра, зате у Варварівці здибався з Черненком. Той вже нібито переговорив із Сірком про Щербака. Сказавши, що Сірко добре характеризував Щербака, Черненко запропонував йому взяти на себе вербування людей у районі с. Софіївка, а Щербак попрохав видати йому наказ і мандат. Черненко пообіцяв, що за кілька днів на нього вийде посланець із документами.
– Якщо кур'єр не з'явиться, – сказав він, – то за два тижні навідайтеся до Варварівки.
Щербак отримав завдання від ҐПУ добитися побачення із Сірком з метою отримати більш широкі директиви та документи, які засвідчують ці директиви. Сексота налаштовували глибше вникнути в роботу.
Закінчувався чекістський звіт так: "Меморандум складено на основі меморандуму Криворізького повітового відділення ҐПУ за №1, причому щодо дефектів (наприклад, відсутність чисел та точності тощо) Губвідділом дані належні вказівки повітвідділу. П.П. т. в. о. Нач. Губвідділу і Нач. Соч. (Мінаєв). Нач. контррозвідувальної групи (підпис). Вірно (підпис) [15, арк. 117].

"Цей район оголошено поза законом"

Увечері 26 серпня Трохименко-Гамалія і Завірюха вирушили до Чорного лісу. Надранок вони вже під'їхали до ст. Хирівки з боку Знам'янки. Трималися сторожко, бо "цей район було оголошено поза законом і всіх, кого застануть тут, (червоні) розстрілюють на місці" [15, арк. 98 зв.]. Тож сексоти могли потрапити під кулі та шаблі своїх же бузувірів.
Їхали поволі, пильно вдивляючись між деревами – чи немає десь застави червоного війська. Селяни, яких зустрічали дорогою, доброзичливо повідомляли, де розташовані москалі і як краще їх об'їхати. Якби ж селяни знали, кого оберігають!
Залізницю перейшли біля семафора. А там якраз – застава! Кілька червоних вершників миттю кинулися наздогін. Все ж Трохименку і Завірюсі вдалося розчинитись у лісі. За півгодини зупинилися на перехресті широких просік, одна з яких тягнулася між залізницею і балкою, що починалася від урочища Вовчого (біля балки Поляної під Берестиватим). Коней сховали у кущах.
Зникли тіні, настав полудень – час зустрічі з отаманами, але ті не з'являлися.
Провокатори не знали, що партизани вже давно стежать за ними. Чекаючи підступу, вони ще вночі зайняли частину лісу, де мала відбутися зустріч. Переконавшись, що гостей лише двоє, взялися їх вивчати. Спостерігали, намагаючись підхопити необережну фразу. Три години вичікували лісовики, провокуючи в гостей роздратування. Лише побачивши, що ті збираються від'їжджати, Загородній вирішив показатися. Він виїхав на просіку у супроводі двох козаків.
Завірюха представив отамана "командувачу групи", а Загородній запросив гостей до табору. Стали на постій за три версти на північ від с. Водяне. Було там 35 вершників, "коні дуже добрі, люди озброєні також добре. У всі боки були виставлені застави. Васильєва (Трохименка. – Авт.) оточили і вітали" [15, арк. 97 зв.]. Загородній, тяжко ступаючи, поклав на землю свою бурку і запросив сісти. Тільки присіли, як з'явився Залізняк, а з ним півтора десятка козаків. Очевидно, саме ці хлопці ще з ночі виконували роль прикриття.
А Денис Гупало, не заставши нікого на перехресті просік, по слідах встановив, що тут нещодавно був Загородній. Сліди вивели на галявину, де Гупало побачив козацький гурт. Серед лісовиків угледів Загороднього, Залізняка, Завірюху і незнайомого. Запросили до товариства й Дениса. Незнайомець привітався і назвав себе:
– Гамалій.
І запитав у товариства, чи виконуються його накази. Ларіон відповів, що накази отримував, але, не бачачи Гамалія в лице, не міг довіряти йому.
– Тепер усі переходять у ваше розпорядження... – приязно усміхнувся він. – Що ж до зброї, то маємо два "Максими" і три "Люїси".
Загородньому раптом закортіло поговорити на морально-етичні теми. Він заявив, "що, хоча його називають бандитом, він чесніше комуністів, бо діє завжди відкрито в бою. А ЧК нині роздала лісничим порошок і під карою смерті наказала їм отруїти його". Загородній і Залізняк просили Гамалію, "коли нічого не вийде в цьому році – відправити їх за кордон. Завгородній сказав, що їх підтримують єврейські общини Златополя і Ново-Миргорода... (і) просив їх відмітити в наказі подякою" [15, арк. 99].
Розповів Ларіон і про отамана Вороного, який оперував у районі Медведівки, ближче до Дніпра. Сказав, що той має зв'язки з Полтавщиною. Очолює близько сорока кавалеристів. Нещодавно затопив пароплав. Розкрив Загородній і пароль Знам'янської підпільної організації – "Я від Петруся". В розмові Гамалія довідався, що в с. Ластухіне співпрацює з лісовиками Олександр Белінський, а в Шамівці підпільну організацію очолює Степан Нечай.
Гамалія ознайомив присутніх з новими розпорядженнями. Ось одне з них: "По Наказу Командуючого групи отаману Завгороднему підчинити всіх окремих ватажків та козаків, котрі оперують самочинно. У випадку непідлеглості обеззброїть і за невиконання Наказу суворо карать вплоть до розстрілу" [15, арк. 36].
А ось "Наказ №4 Військам Черноморської групи": "Не дивлючись на накази закордонного центру, а також відозви місцевого кирування повстанців, на всім терені Украіни продовжує панувати розгардіяш і отаманське безладдя. Всі розуміють, що, ідучи цим шляхом 5 років, ми погубили справу. Всі погоджуються, що далі неможливо працювати. Але продовжують по старому. Вчинки "окремих" отаманів привели до того, що місцеве населення стало повставати проти них.
Зрозумійте, хто Ви?
Помятайте, під яким гаслом ведете боротьбу.
Помятайте, що від Ваших "окремих" вчинків гине загальна справа.
Всі, хто піде проти інтересів краю, а також отамани, для котрих власна безпечність (тут: безпека. – Ред.) дорожче за справу, будуть мною нищитись через терористичні відділи. Це тяжкий крок, але гуманність нас довела до гибілі.
Слава і честь тим, хто бориця за Волю Украіни, і смерть тім, хто руйнує справу" [15, арк. 36.].
Провокатори були небезталанними людьми. Їхні накази – емоційні, динамічні, змістовні – впливали на отаманів і козацтво, піднімали дух.
Ось наказ №5. "П'ять роківъ тягнеться велетеньська боротьба за Волю, незалежність Краю, – писав Гамалія. – Сотні, тисячі лягло від Дону аж (до) Карпат кращіх синів Украіни. Все, що було чесного, в кого тече в жилах кров могутніх лицарів-дідів, повстало до боротьби. Вони залишили семьі, вони відмовились вид персонального жіття, вони йшли не для наживи, а боротися за волю слабіх духом, котрі сидят в ярмі.
Страшний і тяжкий тягар взяли на себе ті, що вийщли до активноі боротьби. Страшенна видповідальність і перед Краєм за попалені села і знищені семьі. Через це кожний Отаман, кожний старшина, кожний козак повінен провірить кожний крок. Зараз, коли готовиться ришуча боротьба, можливо в останній раз, повинен бути знищений ввесь уголовний элемент, котрый прісосався до нашоі політичноі боротьби і спекуюе на ніі.
Зі всіх боків поступають відомості, що то там, то там Отамани распочали уголовні грабунки. Так, на німецьких колоніях козак Свіщ, назвавший себе отаманом, ограбував коні в тих, котрі ввесь час нас підтримують, і тепер цими кіньми спекулює. Це підриває авторітет партизанського руху. За Отамана Орла (Нестеренка) є відомості, що ним одержано в Малій Висці кошти, забраний цукор і инше майно. Все це переведено не для державної справи, а пропіто з дівчатамі.
Панове Отамани і старшини і козаки! Помятайте, що мисця такім в ваших лавах немае. Помятайте, що цей сором падае на всіх. Помятайте, що Ви є цвіт і гордість нашого лицарства. Помятайте, що тільки лицарськими вчинками Ви добудете авторітет.
Через це объявляю отамана Свіща по за законом і наказую при можливості доставити іго живим, а коли не можливо, то знищить. А Отаману Орлу в тижневий термін оправдатись перед групою. Коли це не буде, то через тиждень обявляе ця по за законом і обовязок кожного козака його знищить; про що донести в Штаб Групи.
Слава і честь Вам, могутні і чесні орли Украіни!
Ганьба і смерть всім зрадникам Краю і справі.
Прочитать всим отрядам, організаціям і козакам Дівізій. Командующій Черноморською Повстанчеською Группою Генштаба полковник Гамалій (підпис), начальник Штабу Группи сотник Завірюха (підпис)" [13, арк. 87 зв.].
Гамалія підважував авторитет Орла-Нестеренка, щоб вирвати чорноліських отаманів з-під його впливу, адже саме Герасим Нестеренко, як заступник Гулого-Гуленка, був законним представником Української Народної Республіки. Саме він від імені УНР керував підпіллям величезної території – від Черкас до Причорномор'я і Румунії. Нестеренко був найбільш поінформованим працівником, відтак міг розкрити підступи ЧК. Тому й Гамалія повів наступальну політику, намагаючись змусити Нестеренка виправдовуватися. І перед ким? Перед провокаторами!
Оперативний наказ №5 теж мав намір продемонструвати, що керує всім тепер Гамалія. Ось його зміст:
"1. Командіром 3 дівізіі призначаю Отамана Гонту, котрому працьовать в повнім контакті з 4 дівізіею.
2. Згідно постанови Отаманської наради знищен член повстанської організації Михайло Щекотів за зраду.
3. Полковника Здобудь-Волю призначаю Начальником штаба 5 Миколаівськоі дівізіі, а також тимчасово доручаю організовувать штаб 4 Олександрійськоі дівізіі...
5. Всіх прибуваючих за кордону з мандатами на кирування направляти до штабу группы. Позаяк, приізжачи так пізно, вони руйнують працю. Військові будут одержувати призначення від мене, а цівільні – від начальника цивільноі влади пана Сірка.
6. Сотник Дроботківський обявляеться зрадником рідного краю. А через це наказую всім, хто знае його місце перебування, донести до штабу группи.
7. Всім отрядам, організаціям і дівізіям не брати жінок до праці. Опит цих пяти років показав, що найбільші провали були тілько із-за жінок, як виняток можут бути ті, що працьовали не менше трех років, або дружина, і то не посвящати іх в суть праці, а використовівати як звязкових. Нових категорично приймати забороняю. Всіх, хто буде приводить до отрядів або до організацій коханок, буду придавати старому козацькому суду, бо це погубило Армію У.Н.Р.
Командующій Черноморською Повстанч. Группою Генштаба полковник Гамалій (підпис), начальник Штабу Групи сотник Завірюха (підпис). 25 серпня 1922 р. [13, арк. 87].
Михайло Щекотів зрадником не був. Чекісти арештували або ліквідували його, напевно, через те, що він запідозрив Гамалію у співпраці з ворогом. А може, занадто вже наполягав відправити його за кордон. Отож і спекалися його – "відправили за кордон через Одеське ҐПУ".
Не зраджував "рідний край" і сотник Дроботковський. Але його поінформованість могла зруйнувати плани чекістів, які покривали підпільників своїм липким павутинням. Тому т. зв. командувач т. зв. Чорноморської повстанської групи оголосив його "зрадником рідного краю" – щоби знищити руками самих же підпільників [13, арк. 87].
Залишив для чорноліських отаманів Гамалія і оперативний наказ №6. Ось його текст: "Військам черноморськоі повстанчеськоі групи, командирам дівізій і начальникам штабів. Негайно подати до штабу відомості, потрібні для плану загального руху: скільки маеться на іх терені наших отрядів, як кінних, так і піших, яка іх чисельність зараз і яка може бути через неділю, скільки маеться зброі і якоі і які зараз запаси, або на пункти поповнення якимись засобами і звідкіль скільки це потрібно... Указати потрібно, які сеління входять в район кожного полку і рективного (?) отряду, базу, яка дае поповнення, кількість, яку дасть кожне входяще в район село під час руху, як людьми, так і зброі; дати назву всім полкам дівізіі... Сповістити, хто і де призначав командіром і якого полку. Заснувати явочні квартіри, як по районах полків, так і поміж дівізіями, про що сповістити зараз штаб групи. Командірам дівізій на терені своіх дівізій обеднать всі отряди і організаціі, котрі повині підлягать тільки дівізіі. Дати відомості, де яка організація (неясно), хто стоіть в голові, яка численність району, дати явки на другі повіти і губерніі... Про це наказ" [13, арк. 37].
Під час розмови Гамалія повідомив, що повстання буде оголошено ось-ось. Остаточне рішення ухвалять на ширшій нараді, яку заплановано провести незабаром. На неї з'їдуться отамани з усієї округи, прибудуть й Тютюнник та Гулий-Гуленко, представники уряду УНР.
– Буде й отаман Ґонта.
Партизани слухали переважно мовчки. Одні, щоправда, "насмішкувато підморгували, а інші довірливо хитали головами". Деякі тихо пропонували "зараз же з цими провокаторами звести порахунки" [18, с. 203].
Та Загородній зупинив козаків, сказавши:
– Нам неодмінно треба зустрітися з Ґонтою, бо ми з ним давно втратили зв'язки… Крім того, там, напевно, буде і полковник Бойко. Варто побачити і Тютюнника, послухати, що він скаже. Я його особисто знаю.
На нараді біля села Водяного Загородній постановив готуватися до Всеукраїнського з'їзду отаманів.

То хто ж отаман?

З Чорного лісу Трохименко повернувся підбадьорений. І засів писати наказ №7, датований 28 серпня 1922 року. "Панове Отамани, Старшини і козаки, – звертався провокатор, – прийшов час, коли потрібно підрахувати всі наші сили. Кожен боець повинен бути взятий на учет... Помятайте, що хто в цей мент не з нами, той проти нас. А через це все те, що любе свій народ і бореця за волю Украіни, наріду, повинно гуртуватись коло центру своїх організацій, а останній, звязатись між собою, з штабом группи.
Мент серьезний, через це пильніше провіряйте кожний свій крок і тісніше держіть связок з Группою і точно виконуйте накази... Помятайте, що від нашого загального пляну руху залежить все. Через це віднестись до нього серьезно і відомості нічого не збільшувати. Помятайте, що тільки в єдності і дістіплінні наша сила і перемога. Так з БОГОМ і ВІРОЮ в перемогу ВПЕРЕД. Праця і слухняність переможе все" [13, арк. 41].
Резонні заклики!
В оперативній частині наказу Гамалія призначив Ларіона Загороднього отаманом неіснуючої 1-ї Холодноярської кінної дивізії, а Мефодія Голика-Залізняка – командиром неіснуючого 1-го дивізіону бронепотяга Чорноморської повстанської групи.
Ось ця частина наказу:

"Всім отрядам, організаціям і дівізіям.
ОПЕРАТИВНИЙ НАКАЗ.
1. Командіром 1 кінної Холодноярської дівізіі призначаю Отамана ЗАВГОРОДНЕГО.
2. Дівізіі обняти терен: ЕЛІСАВЕТ, Новомиргород, Златополь, Шпола по залізниці Бобрінская, Мидвідівка до Дніпра, Чигирин, Знаменка.
3. Всі отряди і організаціі на цім терені повинні підлягати штабу цеі дівізіі, про що згідно оперативного наказу Ч-6 донести в штаб группи.
4. Отаману ВОРОНОМУ негайно зявитись в розпорядження Отамана ЗАВГОРОДНЕГО і отряд приєднати до его дівізіі.
5. Отаман ЗАЛІЗНЯК призначаеться командіром 1 дівізіона бронепотяга Чорноморськоі Группи. А тим часом формувати 1 кінний полк кінноі дівізіі.
6. Командіром 1 полку призначаеться Отаман ЗАЛІЗНЯК, 2 полку – Отаман Черний Ворон-Лебединський (Черноусов. – Авт.), командіром 3 полку – Отаман Гупало, 4 полку – Отаман Вороний. Назву полків придумать і сповістить в Штаб Группи.
7. Знаменскі організаціі провадить саму інтенсівну працю і весь час подавати відомості до штабу про нові звязки по залізниці шифром, а також шифром сповістити про стан в сучасний мент.
8. Отаманом 1 і 2 дівізій не гайно приготовить все до огляду.
9. Виізжаюче по справам в раіон 1 і 2 дівізіі, залишаю замісником Отамана ЗАВИРЮХУ, до котрого і звертатись по справам.
10. Всі мої персональні розпорядження проводить в життя. В черговім наказі вони будуть підтверджені.
КОМАНДУЮЧИЙ ЧЕРНОМОРСЬКОЮ ПОВСТАНЧЕСЬКОЮ ГРУППОЮ ГЕНШТАБА ПОЛКОВНИК (підпис Гамалії). НАЧАЛЬНИК ШТАБУ ГРУППИ СОТНИК (підпис Завірюхи). 28 серпня 1922 року. Запілля" [13, арк. 41].

Було б смішно, якби не гірко: ворог настільки опанував ситуацію, що почав призначати керівників партизанських загонів!
Але чи ставились серйозно до тих наказів отамани?..
28 серпня в Єлисаветграді сталася прикра подія – арештували Григорія Яковенка, члена Холодноярського повстанкому. Сталося це випадково: у господині, де він квартирував під прізвищем Грицюк, хтось поцупив 27 хутряних шуб, і вона вказала міліції на свого мешканця.
Яковенка били, аби визнав, що вкрав шуби. Потім його, штабс-капітана, кавалера трьох бойових орденів, кинули в камеру до кримінальників. Відсидів там тиждень. Яковенко мав можливість утекти – його разом з іншими виводили підмітати вулиці, а охороняв їх лише один неозброєний міліціонер. Але моральні сили вичерпалися. Знову переховуватися?! Скільки ще років?! І "Грицюк" заявив сам на себе. З власної ініціативи (щоб не сидіти в одній камері з покидьками) сказав слідчому, що він – "політичний", що його справжнє прізвище – Григорій Яковенко.
У ҐПУ такій новині неймовірно зраділи, адже вони стільки разів підбиралися до невловимого підпільника, та ніяк не могли його вхопити.
На радощах зробили дурницю – сповістили про це у пресі. "Приняв арестованого Яковенко, – повідомлялося у зведенні ПП ҐПУ Правобережної України, – и, с одной стороны, зная, что последний проходит по нашей разработке и должен содержаться сугубо конспиративно, – а с другой стороны – несмотря на ряд данных нами категорических приказаний и инструкций по этому же вопросу. – Начотбанд Елисаветского отделения ГПУ тов. Кравченко в интервью с сотрудником местной газеты "Красный Путь" в статье "Год борьбы с бандитизмом" сообщает об аресте известного бандита Яковенко. Это обстоятельство поставило всю разработку по данному делу перед угрозой срыва таковой, так как сведения об аресте Яковенко с быстротой молнии распостранились среди обрабатываемого нами элемента. С большими трудностями и невероятными усилиями нам удалось инсценизировать побег Яковенко, после чего волнения среди атаманщины улеглись и разработка пошла своим нормальным путем".
Наліт на в'язницю повітової ЧК організував Гамалія. Яковенка на очах в'язнів звільнили, щоб невдовзі знову одягти на руки кайдани, але вже так, щоб ніхто не бачив. Після цього "концерту" Яковенка повезли до Києва, в Лук'янівську в'язницю.
Заманили в пастку й полковника Здобудь-Волю. Під час чергової зустрічі Трохименко звернувся до нього з пропозицією "поїхати за кордон від імені Отаманської ради", яка буцімто перебувала в Києві. До її складу зрадник обіцяв ввести і кубанця. Зі слів Трохименка виходило, що Отаманська рада була "вищим повстанським органом на Україні" і після перемоги повстання мала перетворитися на уряд УНР. До складу членів цієї Отаманської ради, стверджував Гамалія-Трохименко, "входять Воровський і Орлик". Щоб отримати мандат від неї, треба було з'їздити до Києва [16, арк. 62 зв.].
До української столиці вирушили разом. Для підвищення авторитету в очах "керівників повстанського руху" Здобудь-Воля у поїзді "написав кілька повстанських віршів і написав на них старі дати…" [16, арк. 63].
Прибувши до Києва, Гамалія наказав Здобудь-Волі чекати біля вокзалу, бо йому, мовляв, треба отримати в комендатурі якусь довідку. Це сексот вигадав, щоб відвести від себе підозру.
Кубанець дочекався: його заарештували прямо на трамвайній зупинці. Він так і не зрозумів, що арешт організував його супутник, т. зв. отаман Чорноморської повстанської групи [16, арк. 63].
Влип і Юрій Дроботковський. Хоч і досвідченим він був чоловіком, але й чекісти недаремно їли хліб. Арештували його 11 вересня 1922 р. в Єлисаветграді, коли він виходив із собору. Під час допиту Дроботковський "урочисто заявив, що є переконаним українським націоналістом і ворогом Совєтської влади, з якою він боровся" [16, арк. 187 – 188].
Його вивезли до Києва і кинули до сумнозвісної Лук'янівської в'язниці – разом із полковником Костем Здобудь-Волею, штабс-капітаном Григорієм Яковенком та Іваном Яковичем Ляшенком, підпільником мережі отамана Чорного Ворона (Черненка).
Ось радісна телеграма повноважного представника ҐПУ на Правобережній Україні Юхима Євдокимова у справі операції "Заповіт": "18 сентября в Киев были доставлены конспиративно изъятые в процесе агентурной разработки такие особы:
1) Известный петлюровский деятель, проходивший по другим петлюровским разработкам, подпольно работающий на Украине в течении двух лет полковник Здобудь-Воля. Последний изъят при намерении поехать для связи с Атаманской Радой (несуществующей) и за кордон.
2) Старый петлюровский подпольник, активный член Холодноярского Окружного Повстанкома, скрывшийся при ликвидации последнего, разыскиваемый многими органами ГПУ штабс-капитан Яковенко.
3) Известный многим органам ГПУ по своей подпольной деятельности старый петлюровский партизан сотник Дроботковский.
4) Ляшенко...
Опросом указанных выше арестованных целиком подтверждаются все агентурные сведения наших сексотов, причем последние пользуются безграничным доверием среди всех атаманов... Полномочный представитель ГПУ на Правобережной Украине Евдокимов (підпис). Врид начальник 3 отделения Курский (підпис)" [15, арк. 101 – 108].
"…Таким образом, – підбивали підсумки чекісти, – из всего вышеизложенного видно, что мы вплотную подошли к моменту ликвидации разработки. В основу плана ликвидации нами положено следующее:
1) Вся головка организации, в лице атаманов, представителей гражданских организаций и других, кои будут присутствовать на с'езде, будут нами из'яты по прибытии на с'езд.
2) В ликвидацию на переферии будут втянуты соответствующие Губотделы ГПУ, и для более успешного проведения таковой на местах имеются и высылаютса наши представители, под руководством которых и будет производиться эта работа.
3) Для подготовительной работы к с'езду нами была выслана группа с целью подыскания явочных квартир и помещений для с'езда. Группой приготовлено две железнодорожные будки и три квартиры.
План из'ятия головки (с'езда) таков:
1) Прибывающие атаманы в сопровождении наших представителей направляются на указанные будки – первую явку; оттуда они идут на последующие явочные квартиры, на одной из которых атаманы и будут постепенно взяты.
2) Принимая во внимание, что головка на с'езд будет прибывать с атаманами отборных казаков-бандитов довольно солидной численности, нами совместно с Командованием приняты соответствующие меры к захвату после из'ятия головки и этих отрядов.
Для проведения этой операции на место с'езда выехали: Заместитель ПП тов. Фриновский и Начальник 3 Отделения тов. Николаев с группой в 20 человек ответственных работников и отрядом красноармейцев" [15, арк. 106, 107].

"Дуже таємно"

Напередодні очікуваного повстання Загородній збільшив свої сили до двох повних сотень козаків. Про це свідчить зведення №7. "Загородній в даний момент має 200 шабель, Гупало і Хоменко мають 70 шабель, – писали чекісти. – Подальше формування загонів посилено продовжується". Відтак виникла проблема одягти і взути козаків. Тож на початку вересня Загородній попрохав дозволу у Гамалії зупинити потяг. Той погодився, але за умови, що обійдеться без жертв. Відтак невдовзі поїзд Ростов – Київ мусив пригальмувати між Цибулевим і Фундукліївкою. В операції взяли участь 15 вершників і близько 30 піших козаків. У потязі виявили до трьох десятків військових. Опору вони не чинили. Тож їх лише обеззброїли і роздягли. Козаки розжилися на 8 револьверів і 5 карабінів. Рушниць не брали – вистачало своїх. У цю ніч чимало козаків перебралося у червоноармійські форми.
А сексоти строчили нові накази. Ось черговий їхній витвір: "Дуже таемно. Наказ №8 Військам Черноморськоі Повстанчеської Группи. За ці роки тяжкоі боротьби із загальноі маси у нас видділилось не багато лицарів, чи то проводарів, і козаків, котрі розуміють і вірют в перемогу і правдивість боротьби...
Кожну неділю приходиця нищить членів організаціі за зраду...
Настрій Черноморськоі Повстанчеськоі Групи гарний.
Все це завдяки залізноі волі і тяжкій праці Отаманів і Полковників: Завгороднього, Черного Ворона-Лебединського (Черноусова – Ред.), Залізняка, Гупало, Лютого, Черного Ворона (Черненка), Здобут-Волі, Гонти, Вороного, Гончаренка, Касьяненка, Колота, а також і старшин, козаків і голов організаціі.
Я сам старий партізан, я знаю, які треба було сили і здатніст, щоб в таких умовах провести цю працю. Це можут зробит тілько залізні люде. Тільки люди з Вашою волею можут працювати в такий час, коли кругом смерть і руіна. Тілько Ви, залізні, можете довести цю працю до кінця. Я вірю в це. В це віре нарід і Украіна. Не гнилий закордон, котрий забув про Вас і нарід, не ті, що багато обіцяють-визволяют наріт, а визволите Ви, ті, котрі залізною волею, кровью, тяжкою працею і муками написали своі прізвища для нашоі історіі.
Помятайте, що Ви зараз ведете нарід, що на Вас лежить відповідальність перед ним. А через це его судьбу перед загальним рухом повинні вирішить зараз ви – проводирі, а нихто инший.
Від уряду У.Н.Р. і вищоі Отаманськоі Ради приносю щиру подяку за працю по группі всім отаманам, полковникам, старшинам і козакам... Нарід ніколи не забуде Вашоі праці, він віре вам і піде лише за Вами.
Почитать всім дівізіям, організаціям і отрядам. Командующій Черноморською Повстанчеською Группою Генштаба полковник Гамалій (підпис), начальник Штабу Групи сотник Завірюха (підпис). 10 вересня 1922 р." [13, арк. 43, 43 зв.].
Примірник цей адресувався Ларіону Загородньому. Про це свідчить напис олівцем: "Отаману Завгороднему".
Подяка подякою, але в наказі нічого не було сказано про дату повстання. Затягування, як видно, сіяло сумніви, викликало у повстанців підозри, що їх водять за ніс. Напевно, саме тому Гамалія намагався підбадьорити їх. Це видно з його листа до Ларіона Загороднього від 11 вересня 1922 року: "Пане отамане... Бодріться, держіться сміливіше, хай хлопці не падають духом. Я все, що треба, зробив і зроблю... Мій привіт всім отаманам і козакам" [13, арк. 28 – 28 зв.].
За два дні з'явився наказ №9. І знову про дату повстання – нічого. В оперативній його частині, зокрема, говорилося таке: "2. Сотника Дробатковського обявлено поза законом і наказую його знищить. 3. ...Олену Крижанівську наказую знищить за невиконання наказу. 4. Старшину Клепача призначено зв'язковим з дівізіею Отамана Завгородняго. 5. Одержані двісті мілліонів рублів від отамана Гупало перевести для праці організаціі групи. Т. в. о. Командующего Черноморською Повстанчеською Группою сотник Завірюха (підпис), за начальника Штабу Группи підполковник (підпис невиразний). 13 вересня 1922 р. Запілля". Йшлося у наказі і про операцію звільнення з-під арешту "Отамана Яковенка" – "через наліт" [13, арк. 45].
І ось нарешті пробив час.
22 вересня у черговому наказі Гамалія сповіщає дату повстання проти совєтської влади. "Дуже таемно. Персонально в рукі. Наказ ч. 10 військам Черноморської Повстанчеської Группи. Панове Отамани, старшини і козаки. Пробив час, коли ви повинні доказать свою щирість в боротьбі за незалежність Краю. Помятайте, яка відповідальність лежить зараз на Вас. На ціх днях починаеться загальний рух. Між Польщею і Руминіей зроблений договор про підтримку нас. Для цього на Руминським кордоні і Польськім стоят, крім наших військ, і чужеземні.
Наша армія з-за кордону переходить в ніч на 1 жовтня. Через це як у вас, так і по другим группам повинно бути вирішено, чи починати 29 – 30 вересня рух тут, чи іти підтримать прикордонну полосу, котра почне перша і на котрій лежить велика відповідальність. Взагалі на цій нараді повинно бути вирішено, що ми можемо зробит під час руху... Командующій Черноморською Повстанчеською Группою Генштаба полковник Гамалій (підпис), начальник Штабу Групи сотник Заверюха (підпис). 22 вересня 1922 р. Запілля". Щоб заінтригувати отаманів, у наказі №10 повідомлялося, що "на зізді будуть присутні ген. Гулий і нач. штабу Тютюнника полк. Ступніцький" [13, арк. 47].
Який настрій опанував Загороднього, коли він отримав свій примірник наказу? Чого було більше – віри чи сумнівів?

Чортові в зуби

В останні дні вересня в Чорний ліс приїхав Завірюха. Супроводжувало його двоє – сотник Гордієнко і козак Сергій (можливо, це були чекісти). Завірюха сказав, що дату Вищої отаманської ради вже визначено. Прибути необхідно 28 вересня. Отож пора.
Друзі застерігали Загороднього:
– Будь розсудливий, не їдь...
Але отаман нікого не слухав.
– Сам сунеш голову в пастку, – сумно сказав Гриць Довженко і, потиснувши руку, поцілував Загороднього. – Прощай навіки.
Таке розставання розгнівило Загороднього.
Він роззирнувся і, побачивши похоронні обличчя, з обуренням вигукнув:
– Що це ви на мене так дивитесь, ніби на той світ виряджаєте?!
– Так і є, пане отамане, на той світ, – підтримали Гриця козаки.
Одностайність козацтва стурбувала Загороднього. Він зніяковів. Прощаючись, руку побратимам подавав збентежено.
Здавалося, прислухайся їхньої поради. Ні, як зачарований, вперся і все.
Підійшов Завірюха і запропонував їхати потягом. Тим більше що станція Хирівка поряд. Гупало резонно зауважив, що Загороднього і Залізняка місцеві люди знають в обличчя.
– Краще кіньми під виглядом червоноармійського загону.
У дорогу вирушили три отамани – Ларіон Загородній, Денис Гупало, Мефодій Голик-Залізняк – та їхні охоронці – Тиміш Компанієць, Василь Ткаченко й Олексій Добровольський. Гупало поїхав з тяжким серцем. Відчуваючи смертельну небезпеку, він переконував Ларіона, що Завірюха хоче всіх здати. Але якась фатальна сила штовхала отамана у пастку.
Про той день Ларіон Загородній розповідав так: "Завірюха нас підганяв, говорячи, що якщо ми запізнимося, то не побачимо Гулого, який на нас чекає. По дорозі на з'їзд, під Журавкою, нас почали переслідувати котовці і гнали до Товмачівського лісу, де відстали. Вночі ми доїхали до залізничної будки – зв'язку Завірюхи. У будці йому сказали, що треба їхати згідно з розпорядженням Гулого до Звенигородки. Ми під'їхали до хутора Звенигородки. Завірюха з'їздив до міста. Ми очікували на хуторі. Повернувся він з Гамалією, який привіз записку від Гулого: "Пане Загородній, або праця, або (неясно. – Авт.) життя. Гулий-Гуленко". Виконуючи його наказ, я в'їхав серед дня до міста, дали коням вівса, а самі сіли обідати. Під час обіду Гамалій дав мені 8 карт нашого району і прочитав наказ. Після обіду нас викликали до Гулого. Поїхали втрьох: Гамалій, Залізняк і я. Там нас і арештували" [13, арк. 9 зв., 10].
Під час арешту у Загороднього вилучили револьвер системи "Кольт" №70217, австрійський карабін №7181 з патронами, срібний годинник призовий зі срібним ланцюжком, золоту обручку, польову сумку з документами, картами та паперами, серед яких було кілька фальшивих мандатів і посвідчень, зокрема на ім'я Юхима Гордієнка такого змісту: "Удостоверение дано сие тов. Гордиенко Ефиму Митрофановичу в том, что он действительно является Завволвоенотделом Телепинской волости и что ему по роду службы разрешается ношение и хранение холодного и огнестрельного оружия... Всем военным и гражданским учреждениям просьба оказывать содействие при исполнении служебных обязанностей". Мав Загородній і мандат на ім'я того ж таки Гордієнка про те, що той є "уповноваженим з проведення продподаткової політики у волості". Було й посвідчення на те ж ім'я, в якому зазначено, що Гордієнку надається право безкоштовного користування селянськими підводами "в счет Трудгужналога". Були й інші посвідки.
У Голика-Залізняка під час арешту чекісти відібрали "Наган" №24779, гранату-лимонку, російський карабін №480594, дорожню польову сумку з паперами, два гаманці, срібний німецький годинник.
Того дня потрапили в чекістський капкан Денис Гупало, Тиміш Компанієць, Василь Ткаченко та Олексій Добровольський. У Гупала вилучили "Наган" №44956, австрійський карабін, кавалерійську шашку, бомбу-лимонку, гаманець із документами, 100 мільйонів совєтських карбованців, 15 карбованців золотом, срібний годинник із простим ланцюжком. У Компанійця конфіскували "Браунінг" №10165, револьвер "Наган" №100260, гранату-лимонку, російський карабін, кавалерійську шашку, годинник "Сута" та гаманці, у Добровольського – "Наган" №2610, російський карабін, лимонку, козацьку шашку, годинник, шкіряний гаманець, а у Ткаченка – кавалерійську шашку, кавалерійську гвинтівку і "Наган".
Напередодні, 25 вересня, у Звенигородці чекісти "взяли" Миколу Дмитровича Голуба – секретаря Знам'янського українського повстанського комітету. Не уникнув арешту і Яків Логвинович Черкас (псевдо Шатун і Бистрий). Обидва вони були підпільниками мережі Дениса Гупала.
До інших отаманів та козаків доля в той день була прихильніша – щось підказало їм не їхати на отой "з'їзд". Інтуїція не обманула Чорного Ворона (Черноусова), криворізьких отаманів, Вороного з Полтавщини та багатьох інших партизанів.
А невдах відправили до Києва – у Лук'янівську в'язницю.
І все ж звенигородська операція не дала результатів, на які розраховували керівники ҐПУ. Вони планували в один день обезголовити підпілля чотирьох губерній, а захопили лише трьох отаманів та п'ятеро їхніх помічників.
Але були й арешти в інших місцевостях. Ось підсумкове зведення у справі №7: "Справа охоплює такі губернії: Кременчуцька, Катеринославська, Миколаївська і Одеська. Організація Петлюрівської орієнтації. На чолі організації стоїть Холодноярський Повстанком, який очолюють найвидатніші бандити: Завгородній, Залізняк. Готувався з'їзд всіх отаманів чотирьох губерній. Арештовані у справі: Лященко – служив зв'язковим між Одеською організацією і отаманами Ґонтою, Ільєнко, Лютим, Черненком та іншими. Провадив розвідницьку діяльність. Арештований полковник Здобудь-Воля, який вже два роки працював в Україні. (Арештований) штабс-капітан Яковенко, якого розшукували багато органів ҐПУ, – петлюрівець, отаман. Арештований Завгородній – отаман Холодноярського району, Залізняк – отаман загону Кременчуцької губернії, Гупало – один з помічників Завгороднього, Лютий – один із отаманів (Лютий уник арешту. – Авт.). _ вересня 1922 р. Начальник К. Р. відділу ҐПУ УССР" [15, арк. 125]. У зведенні чекісти забули згадати про ліквідацію Михайла Щекотіва.
З арештами у Звенигородці каїнова праця Гамалії і Завірюхи не припинилася. Тепер треба було негайно виловити козаків Загороднього, Залізняка і Гупала, які, залишившись без отаманів, шукали якогось виходу зі скрутного становища.
Ось уривок із доповіді командира Кам'янського взводу ЧОН про повстанський рух у Чигиринському повіті за 1922 рік: "23 октября появилась новая банда товарища Завирюхи, которая ночевала в с. Бирки, пятнадцать верст от ст. Каменки. 24 (октября) банда находилась с утра на станции Фундуклеевка, куда выезжал Каменский ЧОН с частями кавполка незаможных на бронепоезде, прибывшем со станции Бобринская, причем выяснено, что бандой было разоружено несколько красноармейцев. Убитых нет. В конце концов под строжайшим секретом удалось выяснить, что банда Завирюхи есть банда фиктивная, состоящая из красных и действует под видом банды для окончательного вылавливания рассеявшихся одиночных бандитов, оставшихся от банды Завгороднего и других банд. Переданные сведения строго секретные и огласке не подлежат. Работа в области бандитизма идет удачно. Сведения взяты от начуездучастка тов. Лихачева под строгим секретом лично. Комзвод Каменского ОН (підпис)" [11, арк. 45].

"Щирие"

У Лук'янівській в'язниці отаманам показали фотографію Андрія Гулого-Гуленка, арештованого в Одесі 19 липня. Замість того щоб сказати, що вперше бачать цю людину, отамани опізнали його. Це підтверджує "Записка по проводу Голові ҐПУ України тов. Балицькому" від повноважного представника на Правобережній Україні Юхима Євдокимова: "В дополнение предыдущему доношу: партия поименованных лиц в Киев благополучно доставлена... В отношении разговоров Ломгуненко могу успокоить Вас и Шумскаго: Гулый-Гуленко, тот самый, который командовал со стороны Румынии, Атаманами опознан. 1 октября 1922 года... ПП ГПУ Правобережья Евдокимов" [15, арк. 123].
Юхим Євдокимов, виправдовуючись перед начальством за частковий провал операції "Заповіт", доповідав голові ҐПУ Всеволоду Балицькому: "Операция протекала в чрезвычайно сложных обстоятельствах. Только инициатива руководителей операции и выдержка дали успех". Євдокимов інформував голову ҐПУ, що негайно висилає в Єлисаветград групу чекістів "для ліквідації отаманів, які не прибули на з'їзд, і периферії" [15, арк. 123].
Мова насамперед йшла про партизанів-степовиків. "Ликвидация атаманов банд Степной группы в силу ряда объективных причин не была произведена так успешно, как ликвидация лесной группы, – зазначали чекісти. – Ряд лиц, главарей организации – Черненко (Черный Ворон), Лютый (Черевик), Филоненко не были пойманы" [16, арк. 135].
Але й отамани "лісової групи" продовжували спротив окупаційній владі, серед них – Чорний Ворон (Черноусов), Антін Грозний, Кубанець, матвіївські отамани Сидір Приймак та Іван Герасименко-Сранда, інші. Не складав зброї й вереміївський отаман Іван Савченко-Нагірний, що на дніпровських островах мав кілька сховищ. Та багатьох організаторів боротьби вороги вже взяли у лещата.
Ось виписка з доповідної записки "Про стан характерних розробок по петлюрівщині в Миколаївській губернії": "В настоящее время в группе по б/б имеются следующие разработки:
1) По Днепровскому уезду – Дело Благовещенской организации.
2) По Херсонскому уезду – Дело подпольной организации в г. Херсоне и окресностях.
3) Подпольной организации в Троицко-Сафоновской волости, а также по Елисаветградскому уезду – Дело подпольной организации.
…В Б-Благовещенской волости на Чиркинских (Запорожских) хуторах, в с. Благовещенке и прилегающих к этому району волости хуторах существует подпольная организация петлюровской окраски, в которой принимают участие сельские учителя, кулаки, б. офицеры, каковые имеют связь с Херсоном, Харьковом и Крымом… На указанных хуторах по вечерам происходят собрания… Члены организации – учителя Благовещенской школы… Большинство из них бывшие офицеры, в 1918 – 1922 служившие у Петлюры…
В процессе разработки было выяснено несомненное существование организации, имевшей конспиративную квартиру у Черника Кузьмы, пулеметы и оружие, хранящиеся у членов организации Шеффера, Лобача, Борсук и Уварова Дмитрия. В организацию входят также б. сексоты деникинской контрразведки, как-то Скляр Тарас и Шеффер Иван, членами организации был произведен неудавшийся террористический акт на секретаря комнезаможа тов. Шиманского в мае с. г. (1922 р. – Ред.)" [15, арк. 130].
Бойові організації творились і в інших повітах. Свідченням цього є й "Виписка з доповіді про петлюрівські розробки, які числяться в Катеринославському губернському відділені ҐПУ станом на 20 жовтня 1922 р. Справа №140 3-го цивільного району Південно-Східного фронту". Йдеться в ній про "петлюрівську організацію" в с. Миколаївка Новомосковського повіту на Катеринославщині та повстанський з'їзд у с. Бабайківка. Цитую: "14 октября с/г в с. Николаевке собралось собрание членов этой организации, на которое были избраны три делегата на с'езд всех петлюровских организаций Новомосковского у. в с. Бабайковке, и дан делегатам наказ настаивать на с'езде о поднятии восстания через месяц, т. е. к концу ноября. С'езд в с. Бабайковке должен состояться 22-го сего октября… Руководит Николаевской организацией Предволисполкома Лисогорья, коммунист, у него же хранятся все бумаги организации и ее печать, которая имеет трегранную форму. В распоряжении организации имеется, по словам осведомителя, до 30 винтовок, до 10 наганов и несколько обрезов. Осведомителю дано задание: 1) Установить, какие организации будут представлены на Бабайском с'езде и в лице кого. 2) Установить фамилии и адреса руководителей и членов других организаций и количество имеющегося у них оружия. 3) Доставить копии протоколов Бабайковского с'езда. 4) Доставить оттиск печати организации… Со своей стороны нами даны следующие директивы Уездуполномоченому: 1) сообщить имя, отчество и фамилию осведомителя, его социальное положение, лет, политубеждения, давно ли состоит в организации, с какого времени она существует и что побудило его работать в качестве осведомителя. Далее нами дано задание Уездуполномоченному осторожно и тщательно проверять работу осведомителя… Нач. губ. отд. СОЧ ГПУ (підпис). Врид нач. СОЧ (підпис). Нач. контр-разведгруппы (підпис)" [15, арк. 137].
Свідчень про творення нових організацій українських підпільників і боротьбу з ними безліч… Наприкінці осені 1922 року чекісти вдарили по підпільній організації Герасима Нестеренка-Орла. Працівники ҐПУ стверджували, що її остаточно було розгромлено наприкінці осені 1922 року. Тоді окупанти заарештували понад 648 осіб. "Взято оружие, часть главарей… – доповідали чекісти [15, арк. 159]. У списку арештованих у цій справі фігурують Герасим Нестеренко і його заступник Тихін Березняк [15, арк. 1 – 2]. Раніше справа називалася "Заповіт". 24 жовтня 1922 року її перейменували на глузливе "Щирие". Цей день, напевно, і став днем масових арештів підпільників…
Ось деякі імена арештованих у справі "Щирие": Павло Бабенко, Баран, Баранов, Білоус (Чорний Ворон), Степан Бондаренко, Михайло Вербицький, Олександр Воїнов-Ґонта, Вороний, Гнибіда, Федір Довбенко, Захар Довгань, Федір Довгань, Григорій Жидкевич, Ірина Жицька, Петро Жицький, Сергій Клепач, Григорій Князев, Йосип Коваль, Андрій Колот, Котляр, Жозефіна Курек, Андрій Кутузов, Петро Кучма, Галя Ласкава, Роберт Іванович Лисенко, Міхельс, Можар, Корній Манько, Микита Омелянович Нереїмі-Новак, Овиш, Переймивовк, Наталія Костянтинівна Пупкова, Свищ, Седлецький, Микола Сильвестров, Йосип Стулій, Іван Черевик, Щекотов, Василь Шкляр-Сірко...
Список арештованих написано чекістами похапцем, мабуть у день масових арештів, тому в ньому часом прізвище однієї й тієї ж людини зазначено двічі, а то й тричі (наприклад, Нестеренка-Орла), інколи одне і те ж прізвище подається у різних варіантах. У списку помилково фігурує і Платон Петрович Черненко (отаман Чорний Ворон) – принаймні у грудні 1922 року він ще діяв. Напевно, помилилися чекісти і щодо Ялисея Степановича Черевика (отамана Лютого) – він хоч і був на чекістському гачку, але, наскільки відомо, зіскочив з нього.
Щоб не розсекречувати своїх агентів, чекісти "арештували" й провокаторів – Петра Трохименка-Гамалія, Юхима Терещенка-Завірюху, Василя Балло, Івана Щербака, Олексія Лисенка і Олександра Хайлюка, можливо ще когось. Зрадники і у в'язниці продовжували юдину роботу, прикидаючись "братами по нещастю" та прислухаючись до розмов людей, яких прирекли на смерть.
Масові провали змусили отаманів, що перебували на волі, замислитись, хто ж підвів їх під дурного хату. 8 листопада 1922 р. Платон Черненко висловив упевненість, що арешти "були проведені за вказівками Гамалії, який працює на користь Соввласті" [16, арк. 135].
Пізнє прозріння! Адже саме Чорний Ворон (Черненко) довірився провокатору Трохименку-Гамалії влітку 1922 року, про що свідчить його записка до Здобудь-Волі. "Наша родина росте, – писав тоді Чорний Ворон. – Вам кланяється брат Трохим, який стає нам у великій пригоді". Отой "брат" виявився каїном.
І все ж боротьба тривала. Про це свідчать повідомлення ҐПУ. "Для изъятия Черненко и других, – зазначали чекісти, – вслед за Щербаком отправился отряд милиции в 10 всадников и 6 сотрудников Уездотделения. 13 ноября (1922 р. – Ред.) по донесению нарочного Черненко и Филоненко были обнаружены в хате в с. Варваровке и хата была окружена. Черненко и Филоненко открыли по отряду стрельбу, которая продолжалась полтора часа. С другой стороны население со всех сторон обстреливало наш отряд, в результате чего отряд в панике разбежался. Пользуясь темнотой, Черненко и Филоненко скрылись. 13 ноября выслан дополнительный отряд из 15 всадников с уполномоченным Орловым для изъятия заложников института "ответчиков" района обстрела. Производится тщательное расследование. Связь с Черненко, Филоненко и другими не утеряна. Сексоты не проявлены. Разработка продолжается" [16, арк. 136].
А ось меморандум Катеринославського губернського відділу ҐПУ: "11/ХII – 22 г. в с. Варваровка произошла перестрелка между сотрудниками Криворожского Уотделения ГПУ и бандитами – активистами Черненко (Черный Ворон), Манько Корнеем, Филоненком Иваном и др., но в виду создавшихся обстоятельств, как-то отсутствие боеспособности и недисциплинированность отряда милиции, находящегося в распоряжении сотрудников ГПУ, а также обстрела жителями того же села отряда, вышенаименованым бандитам удалось скрыться, причем, по агентурным сведениям, Черненко в перестрелке был тяжело ранен" [16, арк. 171].
Отак запекло українські хлібороби продовжували боротьбу проти російських окупантів! І це у грудні 1922 року!

Юрій Дроботковський

Тим часом у Лук'янівській в'язниці тривали допити арештованих холодноярських отаманів. На "старого петлюрівського партизана" сотника Юрія Дроботковського, "відомого багатьом органам ҐПУ через свою підпільну діяльність" [15, арк. 101 – 108], кримінальну справу відкрили ще 18 вересня 1922 року.
Юрій на слідстві поводився сміливо, відверто заявляв слідчим, що активно боровся проти совєтської влади, брав участь у багатьох боях проти червоних. На останньому допиті 16 січня 1923 р. сказав слідчому: "Я – українець-націоналіст і як такий є ворогом совєтської влади… Я активно боровся з совєтською владою, тому що жити з існуючою владою на місцях неможливо…" [16, арк. 27 зв.].
Того ж дня уповноважений 3-го відділу Повноважного представництва ҐПУ в Правобережній Україні Володимир Курський підбив підсумки. У "Висновку у справі №446/7971" він звинуватив Юрія Володимировича Дроботковського, 26 років, безпартійного, освіта середня, "в участі в контрреволюційній організації і бандитизмі".
Чекіст оригінальністю не вирізнявся. "Гр-н Дробатковський, – писав він, – як виходець із дворянсько-поміщичої родини, після революції, природно, не міг приєднатися до табору робітників і селян – прихильників Совєтської Влади, а переходить у табір ворогів останньої. Під час зародження Петлюрівщини на Україні (рукою дописано: грудень 1917 р. – Авт.) Дробатковський одразу вступає до її лав і тривалий час працює то в петлюрівських органах, то в петлюрівській армії, беручи весь час активну участь у боях останньої з Совєтськими військами. Після краху Петлюрівщини на Україні і розгрому української армії Дробатковський тікає за кордон і знову з'являється в лавах петлюрівських військ (рукою дописано: в 1920 р. – Авт.), які в той час вели боротьбу з робітничо-селянською Росією (виділено курсивом мною. – Авт.)… По закінченні цієї війни Дробатковський, не встигнувши вдруге втекти за кордон, переховується, то пристроюється, точніше, примазується до Совєтської влади, то знову дезертирує і переходить у табір добровольчеської армії, і навпаки. Будучи все ж переконаним петлюрівцем, запеклим противником Совєтської влади, він, перебуваючи на совєтській службі в 20 – 21 роках, не стоїть осторонь бандитизму, зв'язується з окремими петлюрівськими бандами (банда Іванова, що оперувала в Катеринославській губернії), надає всіляку допомогу, бере участь у їхній роботі… Весь час Дробатковський тиняється по селах України, кочує з одного міста в інше, зв'язується то з кримінальними, то з політичними бандитами… В цьому останньому періоді (рукою дописано: в червні – липні 1922 р. – Авт.) Дробатковський, переховуючись у районі, найбільш насиченому петлюрівським бандитизмом (Єлисаветградський район), вирішує активно почати боротьбу з Совєтською владою, починає знову шукати зв'язок з Петлюрівськими бандами" [16, арк. 187, 187 зв.].
Далі Володимир Курський пише про співпрацю Дроботковського з отаманом Ґонтою ("с вновь народившимся отаманом Гонтой") [16, арк. 187, 187 зв.], з яким разом вербували людей до партизанського загону, здійснювали нальоти, що супроводжувалися "неймовірно жорстокими, звірськими вбивствами". Але "Дробатковський не задовольняється зв'язком з однією бандою і весь час намагається налагодити зв'язок з іншими отаманами банд (отаман Лютий та інші), петлюрівськими підпільними працівниками того району, які гарячково готувалися до збройного повстання проти совєтської влади. Дробатковський всіляко сприяє їм, використовує своє знайомство з деякими співпрацівниками ҐПУ, витягуючи з них провокаційним чином секретні дані (рукою дописано: бандсводки. – Авт.), що стосуються розробки цих банд, передає ці дані отаманам, тим самим надаючи їм можливість безкарно продовжувати свою варварську роботу і виходити з-під ударів червоних частин та органів ҐПУ… Таким чином… видно, – підсумовує Володимир Курський, – що Дробатковський від дня зародження Совєтської влади вів з нею вперту боротьбу, яка полягала в активній участі в армії УНР, участі в повстансько-бандитському русі з метою збройної ліквідації Совєтської влади. Ці злочини передбачені ст. ст. 63 і 76 Кримінального кодексу УССР…" [16, арк. 187 зв., 188].
Справу було передано до Надзвичайної сесії Київського губернського революційного трибуналу. 2 лютого 1923 року вона ухвалила розстріляти Юрія Володимировича Дроботковського – "як українця" [16, арк. 22 – 25]. Це вже був не перший смертний присуд – ще 1919 року Юрія постановили розстріляти денікінці, але тоді йому вдалося втекти.
І цього разу Дроботковський замислив спробувати щастя.

"В гостях у Лук'яна"

Під час слідства Загородній, Голик-Залізняк, Денис Гупало применшували чисельність своїх загонів, відповідно і своє значення як отаманів, очевидно, щоб не отримати розстрільну статтю. Намагались не розповідати і про те, чого не знали чекісти. Оповідали про "злочини", відомі більшовикам.
Олексій Трохимович ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ, козак Чорноліського полку Пилипа Хмари та загону Мефодія Голика-Залізняка, на слідстві більше розповідав про себе, ніж про інших. Оповів, що народився 17 березня 1899 року в с. Єлисаветградка Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Сказав, що його мама, робітниця за фахом, мала дочку та ще одного сина. Про батька на допиті не згадував. У графі "партійність" анкети Олексія Добровольського записано: безпартійний, національність – "православний", професія – хлібороб. Закінчив однокласне земське училище. Від 1915 р. служив в економії. Олексій визнав, що був учасником повстання 1920 року і "брав участь у багатьох сутичках з червоними". Партизанив три роки, зокрема в лісі Нерубай. На питання "Чому ви взяли участь у повстанні проти соввлади в 1920 р.?" відповів: "Повстання було загальне, поголовне, тому я брав у ньому участь" [13, арк. 169 – 170]. Про Завірюху сказав, що він "дуже підняв дух у козаків, обіцяв у недалекому майбутньому загальне повстання" [16, арк. 316].
Тиміш Архипович КОМПАНІЄЦЬ з Єлисаветградки під час слідства говорив не тільки про себе, а й про інших. Виказав 15 козаків загону Дениса Гупала. Оскільки восени 1922 року багатьох повстанців уже не було серед живих, то, можливо, Компанієць називав прізвища вбитих товаришів…
А от підпільник Яків Логвинович ЧЕРКАС (Шатун, Бистрий), 1893 р. н., із с. Новомиколаївка Олександрійського повіту зраджував, як виходить із протоколу допиту, ще на волі – давав на Гупала "сводки в Дмитровське політбюро", тобто ЧК. На слідстві Яків Черкас сприяв розшифровці "вартового списку Гупала", складеного із псевдонімів. Сказав, що Гупало пішов у Чорний ліс, намагаючись уникнути червоної мобілізації 1920 року. З ним було 20 хлопців. Черкас подав і таку інформацію: "Гупало просив нас зробити йому документ – що він є отаманом. Для цього треба була печатка, і її зробив Реміз Іван". Розповів Черкас, що їздив з Голубом до Гамалії, від якого отримував накази для Знам'янської організації і для отаманів. У наказах Гамалія обіцяв, що тих, хто прослужив понад рік, "будуть підвищувати до старшин", а після взяття Знам'янки підпільники стануть у ній "громадянською владою" [13, арк. 135 – 137].
Черкас переповів такі слова Гамалії: "Буде велике повстання... Все вже готове – є 18 броневиків. В м. Харкові весь штаб наш, штаб корпуса Дибенко теж наш і кавшкола в Елисаветграді, половина дивізії Котовського і частина Примакова – теж наші. Кавалерія Дяченка (петлюрівець) в кількості 2000 чол. – в Гайсинських лісах… Петлюрівські та Врангелівські війська вже на кордоні... (Гамалій) дав мені наказ, що хто зрадить – буде вбитий" [13, арк. 135 – 137].
Не виявив стійкості на слідстві й Микола Дмитрович ГОЛУБ, секретар Знам'янського українського повстанського комітету. Він розповів, хто входив до його організації та скільки мали зброї (шість пістолетів "Наган" і рушниця).
Зв'язковий Гупала Федір Петрович ЩЕРБИНА (1902 р. н.) із с. Шамівка на слідстві, зокрема, дав такі свідчення: "Гупало сказав, що повинна бути переміна життя, особливо нам, партизанам, бо ми виїдемо на волю і більше не будемо переховуватися у лісі... Як доказ він показував на газети, в яких писалось стосовно Генуєзької конференції, де совєтська влада писала, що з нас на цій конференції зідрали сорочку, а на Гаазькій – сдеруть шкіру".
З'ясували чекісти, що агроном Іван Якович ЛЯШЕНКО із Піщаного Броду Первомайського повіту Одеської губернії співпрацював з отаманами Лютим (Черевиком), Ґонтою (Воїновим), Здобудь-Волею і Чорним Вороном (Черненком), надаючи їм свою квартиру для перепочинку чи зустрічей з довіреними людьми. За це його й арештували. Звинувачення стандартне: контрреволюційна діяльність і бандитизм. "Громадянин Ляшенко, – зазначали чекісти, – будучи агрономом, всю свою діяльність проводив у селі. Це йому, як українському шовіністу-петлюрівцю, давало можливість вести на селі серед селян контрреволюційну роботу" [13, арк. 196 – 197].
Був серед арештованих у справі холодноярських отаманів і дворянин. Леонід Павлович МУШКЕТ походив із потомственних почесних громадян міста Золотоноші. Народився він орієнтовно 1895 року. Навчався в Імператорському технічному училищі. Чекісти називали його "хитрим і розумним чоловіком" [15, арк. 152 зв.].
"Мушкет, українець за походженням та український шовініст за духом, весь час відчував потяг до петлюрівських підпільних кіл. Ще з моменту зародження петлюрівщини на Україні він пішов на службу в петлюрівську армію, служив у галицьких частинах, якими командував полковник Здобудь-Воля… Мушкет переходить на совєтську службу… Активної участі в петлюрівській роботі він до 1922 року не бере. Як спеціаліст-інженер він винайшов турбіну внутрішнього згорання і застосовує її до аероплана, що дає можливість зменшити вагу аероплана в 5 – 6 разів; потім він винайшов нову вибухову речовину, яка за силою всіх існуючих вибухових речовин перевищує майже в 10 разів; також винайшов спосіб введення повітря в звичайні гранати-лимонки, що збільшує силу розриву (вибуху) у 5 – 6 разів. Всі ці винаходи, здавалося, мали би бути передані совєтській владі як нові досягнення в області воєнної техніки, але Мушкет, не будучи прибічником останньої, через деяких своїх знайомих знайомиться з капітаном американського міноносця №242, через якого веде переговори про можливий продаж своїх винаходів американцям чи англійцям" [15, арк. 198, 199]. А взагалі Мушкет прагнув і прагне свої винаходи передати "у розпорядження істинної української влади". Про це він сміливо заявив на слідстві [15, арк. 152 зв.].
Мушкет, очевидно, не довіряв Трохименку-Гамалії. І не спішив виконувати його завдання. "Коли Трохименко приїжджав в Одесу, – давав на слідстві покази Мушкет, – то висловлював велике незадоволення моєю пасивністю щодо завдань, які він давав, (казав), що в Одесі чорт знає що, а ось у Києві справи йдуть чудово, що там навіть на радіостанції працюють "свої люди"… Він запропонував мені працювати в цій ділянці, я відмовлявся, але Трохименко нахабно нав'язував мені роботу" [16, арк. 253, 256].
Чекіст поставив Мушкету питання про Здобудь-Волю. Мушкет визнав, що полковник казав йому, що селянський рух є "єдиною надією на краще". "Як ми не зломимо ворога, – стверджував він, – і не визволимо нашої України з-під того ярма, в яке запрягли його комуністи, то навіки загинемо" [16, арк. 253].
І ще один цікавий штрих. Мушкет розповів, що Здобудь-Воля просив грошей у Шкляра-Сірка, але той не дав, бо у нього самого не було. Здобудь-Воля "Сірка за це не лаяв, а відгукувався про нього як про хорошого державного діяча, толкового чоловіка" [16, арк. 302 – 304 зв.].
Інший підсудний, Василь Федорович ТКАЧЕНКО, народився 1900 року в с. Єлисаветградка Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Козакував від 1920 року. Що можна сказати про нього? Хлібороб, безпартійний, неграмотний. Нерухомістю не володів. 1920 року був мобілізований до Красної армії, звідки невдовзі втік до загону Нестеренка-Орла. Незадоволений отаманом (бо той часто призначав його в караул), перейшов до відділу Ларіона Загороднього. Брав участь у бою біля с. Володимирівка (літо 1921, разом з отаманом Нестеренком), у нальоті на червону кавалерію в с. Шпакова Єлисаветградського повіту (відбили 30 коней), зупиняв потяг Ростов – Київ, бив "продтрибунал" у с. Буда, що під Лебедином. Під час слідства видав селянина Дубину з хутора Білявка Єлисаветградського повіту, який інформував партизанів. Назвав прізвища повстанців Дибенка і Коханенка із загону Нестеренка-Орла, які кепкували над ним за те, що служив у Красній армії, дражнили, що Махно розбив його частину.
ЗДОБУДЬ-ВОЛЯ сказав на допиті, що насправді його прізвище БЛОХА, звати Костем Яковичем. Народився 10 січня 1875 р. в козацькій родині станиці Кримська Таманського відділу Кубанського козацького війська. Закінчив Ярославську гімназію та Чугуївське юнкерське училище. Під час Світової війни командував батальйоном піхоти 25-го стрілецького полку. Вже на початку війни потрапив до німецького полону. В 1914 – 1918 роках перебував у таборі Зальцведель, де виявив себе як організатор українського життя. 1918 року став командиром 2-го полку 1-ї Синьої дивізії. 1920 року командував бригадою УГА. Брав участь в антиросійському підпіллі на півдні України, зокрема у Тирасполі. 1922 року став начальником штабу отамана Чорного Ворона (Черненка). Військове звання – полковник Армії Української Держави.
В ув'язненні час спливає повільно. Щоб підняти життєвий тонус і забути на час, в яку халепу вскочив, Костянтин Блоха вирішив написати драму в п'яти діях. Але не було ні паперу, ні чорнила, тюремна ж влада не реагувала на прохання. Здобудь-Воля чомусь вирішив, що йому допоможе повноважний представник ҐПУ в Правобережній Україні Юхим Євдокимов. У листі до нього Здобудь-Воля просив олівці, перо і чорнило. Писав російською, але постійно вискакували літери "і" та "ї", українські слова, українські звороти, наприклад "поехал до Николаева", "вимагали" тощо [16, арк. 80].
Чекаючи на олівці і перо, кубанець почав називати прізвища. Під час одного з допитів він видав козаків і старшин отамана Чорного Ворона (Черненка): Захара Довгаля, козака Кітка з Устинівської волості, Йосипа Одуда із с. Очеретине, зв'язкового Прусенка з с. Варварівки, старшин Купріяна і Йосипа, підпільника Григорія ("горбатого") [16, арк. 50 – 51, арк. 60]. Зрозуміло, що серед прізвищ могли бути псевдоніми, а також прізвища тих, хто вже загинув. Дав кубанець і характеристику Чорному Ворону та Василеві Шкляру-Сірку.
Кримінальну справу на Костя Здобудь-Волю було вирішено об'єднати зі справами чорноліських отаманів. Як і їх, полковника звинувачували "у бандитизмі і організації збройного повстання проти Совєтської влади" [16, арк. 50 – 51, арк. 190].
Чекісти називали Здобудь-Волю петлюрівцем, а він був переконаним гетьманцем, противником Петлюри. Чи страждав він від такої назви? Чи вже було байдуже?
У "Висновку у справі №85/234" говорилося: "Вже тут, перебуваючи за гратами в тюрподі КОҐПУ, Здобудь-Воля зовсім не розкаявся в своїх злочинах, а продовжує ще свою брудну (в оригіналі – гнусную. – Авт.) працю проти Совєтської влади. Через арештованого Кузнєцова, який мав звільнитися, передає листи "Петлюрівському діячу" Левицькому, жінці і Чорному Ворону". У листі до жінки – Марії Антонівни, яка напередодні арешту чоловіка народила йому ще одного сина, Кость із Лук'янівської в'язниці писав: "Марися, голубка! Не вбивайся! – Тобі все скаже Вася Кузнєцов – не бійся, це мій брат: я сидів з ним вкупі в одній камері у в'язниці. Прийми його і устрой якомога. Він не потребує витрат, бо знає, що ти голодна і боса! – Головне душею!! Укажи йому, де живе Фергарт (далі нерозбірливо. – Авт.). Не сумуй! Жаль, що я не зробив те, що хотілося зробить – їхать до Харькова! – Моя така доля! За люд кладу душу! Але ж вірю, що правда переможе! Як ти там, моя бідна? О, Господи! Дітки мої малюсінькі (далі нерозбірливо. – Авт.), нещасні й та безталанні. Я вірю, що люде і мене зрозуміють. Терпи! – Цілуй всіх! Бережи себе і діток! Мене знаєш, я піду за правду, хоч зараз, на смерть! Прийми В. Кузнєцова. Тепер вірь. Не бійся. Хай він поживе у нас. – Кость, батько".
Як видно, Здобудь-Воля погано розбирався у людях – "брат" Вася Кузнєцов виявився сексотом, і листи, передані через нього, потрапили до чекістів. Через цього Васю і теща Здобудь-Волі потрапила до в'язниці, залишивши дочку з двома малими дітьми в голодній Одесі.
"Таким чином, – гортаємо далі сторінки "Висновку у справі №85/234", – з усього сказаного видно, що Здобудь-Воля… майже від самого існування Совєтської влади на Україні, а особливо з початку 1921 р., будучи палким ненависником останньої, весь час вів з нею безперервну боротьбу… Вказані вище злочини передбачені ст. ст. 58, 62, 76 1-ї глави УК УССР" [16, арк. 50 – 51, арк. 60].
4 січня 1923 року під час останнього допиту Ларіон Загородній звернувся до уповноваженого контррозвідувального відділу з пропозицією виявити Наддніпрянський загін Нагірного та розкрити Єлисаветградську підпільну організацію. Але, щоб зробити це, говорив отаман, треба, аби його, Загороднього, випустили з в'язниці, дали загін – хоча би 6 – 7 чоловік на конях (до складу якого, напевно, мали увійти Залізняк, Гупало та інші арештовані друзі) – та можливість поїхати до Кам'янки, а звідти до кравця, який проживає неподалік с. Красносілка. Наміри Загороднього обдурити ЧК інакше як наївними не назвеш.
Справи отаманів та козаків було передано на розгляд Надзвичайної сесії Київського губернського трибуналу.

Далі