Таємне зведення №2

21 квітня 1922 р. Іван Віхірєв сів писати друге таємне зведення у справі №206.
"15 апреля, – старанно укладав рядки оперуповноважений, – Ильенко из'явил желание "посмотреть" на сексота (Трохименка. – Авт.). Это было устроено у заутрени в Соборе. Посредником служил Щекотов Михаил (см. 1 сводку). Знакомство с сотрудником Ильенко откладывает, боясь того, что за ним (т. е. сотрудником) следует ЧК, и через Щекотова проверяет, насколько конспиративно он себя держит. Сам Щекотов усиленно настаивает на отправке на закордон к Врангелю...
17.04. Сотрудник посетил своих знакомых – Иванову Елену Михайловну (жена полковника, который находится у Врангеля)... и Пупкову Наталью Константиновну (тоже вдова полковника, который в начале Революции застрелился). Обе эти дамы знают сотрудника как одного из виднейших Петлюровцев. Приняли его хорошо, начали расспрашивать о работе и между прочим спросили: знает ли он, что сейчас в Елисаветграде есть вербовочный пункт для отряда Терещенка (Знаменка), на что сотрудник заявил, что знает, но боится с ним связаться, боясь провокации. Они ему заявили, что главный вербовщик находится на базаре, (где) под видом спекулянта вербует преимущественно офицеров, снабжает их деньгами и отправляет... Сотрудник предложил выяснить, кто он (вербовщик) такой? Где проживает? Куда являются завербованные, после чего сотрудник с ним свяжется..." [15, арк. 31 – 32].
Провокатор-сексот "боїться" провокації з боку ЧК! Виявляється, у нього ще треба викликати довіру!
Щоб нав'язати побільше контактів, Трохименко 20 квітня організував вечірку. Місце вибрав відповідне – квартиру дружини розстріляного "соввластью" ад'ютанта отамана Матвія Григор'єва. Посприяв у цьому Микола Сильвестров, який часом квартирував у вдови повстанця.
На вечірку прийшов Пирогів, брат колишнього студента гірничого інституту, а тепер вчителя у Плетеному Ташлику. Пирогів необережно розповів "петлюрівському полковнику", що в село частенько приїжджають партизанські трійки. Прохопився він і що у Плетеному Ташлику мешкає Андрій Колот, командир бронепотяга Армії УНР у 1919 році. Вибалакав і те, що Колот минулого року за завданням підпілля навчався в Київській школі червоних старшин, а після розгрому "петлюрівської організації Києва", очевидно Цупкому, мусив тікати в Ташлик. Тепер збирається їхати за кордон. А поки їздить селами, "напевно, має зв'язок з усіма організаціями і трійками і цього району" [15, арк. 31 – 32].
Під час дружньої бесіди довідався Трохименко, що "трійки отамана Загороднього, як і раніше, роз'їжджають по повіті, збирають інформацію, заважають вивезенню продподатку і полюють за відповідальними працівниками", а в Компаніївській волості, де працюють Ясинський, Якубенко і Савчук, "ведеться посилена агітація та організація загонів" [15, арк. 31 – 32].
Серед пожовклих паперів операції "Заповіт" зберігся лист Івана Віхірєва до начальника військового підвідділу ВУЧК Миколи Ніколаєва в Харків без дати. Оперуповноважений писав, що у справі Олександра Івановича Хайлюка, козака отамана Лютого (Ялисея Черевика), арештованого рік тому, є фотокарточка Петра Трохименка. "...Ее нам здесь по зарез нужно, – ледь не вигукував чекіст, – прошу выслать. Поговорите с тов. Евдокимовым на счет взятого у Тютюнника креста и грамоты к нему, они нам... крайне нужны... Семья Петра (Трохименка. – Авт.) – отец, мать и сестренка – на моем почти иждивении, ничего не поделаешь, нужно... С приветом Ив. Вихирев (підпис)" [15, арк. 33].
Отой хрест (а напевно, йдеться про Залізний хрест за участь у Першому зимовому поході) був украй потрібний єлисаветградським чекістам, щоб у черговий раз ввести в оману своїх ворогів. Він, як і журнал "Син України", мав відігравати свою роль. Що ж до грамоти, то був би зразок, а підробити її, – то вже справа техніки.

Обнадійлива весна 1922 року

Тим часом дерева вкрилися густим листям. А повстанцям того і треба було. До лісу перебиралися всі, хто хотів продовжити боротьбу з ненависним московським окупантом.
Весна далася взнаки і чекістам – тривожні вістки до них надходили звідусіль. Ось таємне зведення №4 у справі №206: "Тройки Загородняго распространили свое влияние на весь Елисаветградский уезд... Ответственные совработники боятся ездить вглубь уезда... Наибольшую активность проявляют они во Владимирской волости и в районах Ново-Украинки и Помощная... Вообще, за последнее время замечается усиленный приток из-за кордона, при чем привозят массу писем... Крестьяне Сентовской волости с Куликовских хуторов рассказывали, что к ним часто приезжают тройки, берут продукты и фураж, при чем за все взятое платят. Денег у них, по их словам, много, всяких – советских, и романовских, и польских марок, и петлюровских. Уполномоченный Вихирев (підпис). 4.05.1922" [15, арк. 35].
Подібні факти були зафіксовані і в таємному зведенні №5 від 7 травня 1922 року.
"3.05.22. В уезде, в районе Елисаветграда, началась усиленная разведывательная работа отрядов Загородняго, – підбивав підсумки весняного пробудження Іван Віхірєв. – По сведениям, полученным от крестьян, Загородний вернулся из-за кордона, привез с собой нескольких офицеров и несколько возов винтовок и патронов. В последнее время... группируются в отряды по 10 – 12 чел. кавалерии во главе с офицерами, снабженными картами и биноклями... Кавалеристы Загородняго одеты хорошо, имеют хороших лошадей, на 10 человек имеется 2 пулемета "Луис" ("Люїс". – Ред.). ...Необходимо принять меры к из'ятию всех ненадежных и тяготеющих к закордону путем отправки их "за границу" (через Одесское ГПУ)...
В Компаниевке петлюровская организация, которая имеет большое влияние на всю волость, пользуется у крестьян большим доверием. Крестьяне интересуются Генуезской конференцией... Петлюра, который лично якобы присутствует на конференции, отстаивает интересы крестьян.
Тройки по-прежнему раз'езжают по Компаниевской волости и убивают ответственных совработников... Партийные силы здесь очень слабы... Волость эта всегда была петлюровской, и теперь тем более. В ней работали Гулый-Гуленко, Ясинский, Нестеренко-"Орел"-"Сирко", и она несколько раз брала Елисаветград, так что на нее надо обратить внимание..." [15, арк. 36 – 38 зв.].
У цьому ж зведенні є інформація про те, що "сотруднік" Трохименко (прізвище його у звітах не називають) на станції Єлисаветград несподівано здибав свого шкільного товариша Кисленка, вбраного в селянський одяг. Під час розмови Трохименко з'ясував, що Кисленко – "ярый петлюровец и с 1918 г. работает в м. Бобринец и районе. (В) 1919 и 1920 гг. работал вместе с Гулым-Гуленко и Нестеренко, с последним и сейчас имеет связь, и сказал, что сейчас он называется не "Орел", а "Сирко". Держался (Кисленко) все время подозрительно и осторожно, заявив, что иначе сейчас нельзя и что он не знает убеждений и места службы сотрудника (тобто Трохименка. – Авт.). После этого сотрудник отвел его в сторону и показал свой журнал, что сразу изменило его отношение, развеяв недоверие... (Кисленко) также сказал, что тут везде есть свои люди, например, инж. Оконенко, который имеет связь с партизанами..." [15, арк. 36 – 38 зв.].
За кілька днів Трохименко мав розмову з Андрієм Колотом. Від нього сексот довідався, що в районі Глодос, Ташлика, Злинки, Тишківки, Добровеличківки і Новоархангельська є підпільні організації, які активності не проявляють, "але за першої ж нагоди або поштовху виступлять, зброї більше ніж достатньо, в кожному селі є 15 чоловік досвідчених, активних працівників, котрі завжди можуть прийняти командування. Організації між собою майже не зв'язані, але кожна окрема пов'язана з трійками Завгороднього... В трійки входять петлюрівці з сіл Обознівки, Лелеківки, Северинки". Андрій Колот запевнив, що в с. Злинці і Хмельовій за першої ж нагоди "люди піднімуться, не чекаючи на інших" [15, арк. 39 – 41]. Що ж до Загороднього, то він тепер зі своїм загоном перебував у Чутянському лісі, західніше с. Чутівка. Чисельність його відділу – 50 шабель, 80 багнетів і три кулемети. "Вісім днів тому Завгородній біля Хирівки зупинив потяг, убив п'ятьох військових і одну жінку..." [15, арк. 39].
20 травня Петро Трохименко зустрівся з "колишнім врангелівцем" Михайлом Щекотівим і запитав несподівано:
– Хто такий Дроботковський?
Щекотів відповів, що чув про нього і підозрює, що у нього в Єлисаветграді є явочна квартира. Тоді Трохименко попрохав влаштувати йому зустріч з Дроботковським – наступного дня о 5-й вечора на міському кладовищі.

"Є ноги і руки, але немає голови"

Але на кладовищі спочатку зійшлися Юрій Дроботковський і Михайло Щекотів. Напевно, Юрій вирішив заскочити Трохименка – в той час перевірка незнайомців була справою звичною. "Не довіряй нікому" – тільки такий принцип міг врятувати життя і дати шанс підпільній організації на виживання. Тому Дроботковський наказав вести його прямо на квартиру до Петра Трохименка.
"Петлюрівський полковник" від несподіванки остовбурів, але оволодів собою…
Під час знайомства Юрій поводився загадково. У сексота навіть "виникла підозра, чи не є Дроботковський співпрацівником повітової ЧК" [15, арк. 61]. Коли ж Дроботковський сказав, що в Єлисаветградській ЧК "служать сексотами українці, колишні петлюрівці С. Даниленко, Марченко, Поліщук і якась Кучеренко, які… спровокували Нарпомсту", Трохименко не на жарт перелякався, адже Дроботковський міг знати правду і про нього [15, арк. 45].
Усе ж згодом сексот ризикнув і представився:
– Командуючий Чорноморською повстанською групою, член Всеукраїнської отаманської ради Гамалій.
На підтвердження показав журнал. Це здивувало Юрія – отак ні сіло ні впало під час першої же зустрічі гортати сторінки, вихвалятися знайомством з діячами УНР та своєю популярністю. Дроботковський в українському русі вже не перший рік, а чує і бачить цього "відомого діяча" вперше. Та не все ж знати і не про всіх…
Юрій гостро запитав, чому командир групи нічого не робить, аби звільнити Михайла Вербицького і начальника його штабу Грищенка.
Що було відповідати сексоту? Хіба багатозначно натякати, що робота у цьому напрямку ведеться…
І все ж Трохименко справив враження на Дроботковського. Чим же ще пояснити подальшу відкритість підпільника?
В Єлисаветграді, розповів Дроботковський, є "маленькі організації, які більше говорять, ніж працюють", але серед них є група відданих справі людей, що бажають працювати [15, арк. 45, 46].
– Є ноги і руки, але немає голови, – дослівно сказав він. – Ми не маємо зв'язків з повстанським центром, що діє в Україні. Раніше підпільники працювали під керівництвом Нестеренка-Орла, але останнім часом його не чути, директиви від нього не надходять.
Не називаючи прізвищ, Дроботковський поінформував, що з ним працює "8 петлюрівців і 5 врангелівців". Найбільші зв'язки вдалося встановити в Єлисаветградській кавалерійській школі, в тому числі й серед керівництва. Знає він і Седлецького з повітового військкомату, це "своя людина". Крім того, в околиці Фундукліївки налагоджено контакт із відділом "Трьох святителів", з отаманами Свищем і Бараном.
– А от із Загороднім поки не вдалося зв'язатися, – зізнався Дроботковський, – а саме він організував недавній наліт на станцію Хирівку.
Розповідь Юрія непомітно перетворилася на звіт. "В Старо-Компаніївці, – говорив він, – роз'їжджають трійки з 2-х врангелівців і одного петлюрівця". В цьому районі є невеликі організації, які пов'язані з ним, Юрієм Дроботковським. "В селі Покровському нині вчителює (Микита) Сердюк, колишній петлюрівець, (за гетьмана) комендант Єлисаветграда. В Семенастівській волості працює Коваленко. Біля містечка Рівне – Тихін (очевидно, Березняк. – Авт.), (він) має загін у 15 кінних, працює самостійно і не хоче ні з ким зв'язуватися [15, арк. 46].
– В Компаніївці знаю вчителя Коваленка…
Дроботковський повідомив, що днями з Польщі прибули посланці Орленко і Діденко. Перший засів на Обознівських хуторах, а другий – у Лозуватці біля с. Хмельове, де мешкає Баранов, "який був при генералі Зелінському у Варшаві" [15, арк. 46 зв.]. Оскільки Орленко переказав, що виступ проти совєтської влади намічено через місяць, Дроботковський мусив прискорити підготовку.
– Проблема лише з кіньми, а люди і зброя є, – казав він.
Під час бесіди з'ясувалося, що Дроботковський має документи "Вищої ради Народного господарства", які засвідчують, що він перебуває у відпустці з квітня по жовтень і що йому надане право їздити по всіх радгоспах і кінних заводах [15, арк. 46 зв.].
– Це липа, – похвалився він, – я сам їх друкував.
Поділився Дроботковський і планами влаштуватися секретарем кавалерійської школи з метою "прикупити" коней. Йому досі вдавалося добувати чотириногих друзів, але з труднощами. Пожалівся Юрій на брак коштів, оскільки "з Польщі" нічого не отримує, бо немає зв'язку.
– Засоби доводиться добувати нальотами в повіті…
Дроботковський запитав Трохименка, чи довго той житиме з родиною.
– Краще б не ризикувати і перебратися на іншу квартиру.
Сексот відповів, що він весь час у роз'їздах, а от його начальникові штабу справді краще переїхати, щоб не наражати на неприємності батька, матір та сестру.
Коли Трохименко повідомив, що збирається відвідати Одесу, Дроботковський пообіцяв дати явку в цьому місті (зокрема, до німця Флека). На прощання Юрій сказав, що наступного разу проінформує про хід справ у Єлисаветградському ЧК, чим напевно викликав у сексота інтерес і тривогу.
Юрій не раз уже використовував знайомства з працівниками каральних органів, витягаючи з них секретні дані, що стосувалися розробки партизанських загонів, передавав ці відомості отаманам, допомагаючи їм виходити з-під ударів червоних частин та органів ЧК-ҐПУ.
Тепер сам довірився чекістам. Домовившись про зустріч із "сотником" Завірюхою о 17 годині наступного дня, Юрій і Михайло пішли…
Чекісти знали Дроботковського ще з часів справи "Нарпомсти". Але тоді його не вдалося арештувати. А тут він знову "виплив". Тож їхня увага сконцентрувалася на ньому. Ось що вони писали у зведеннях: "Сам Дроботковський брав діяльну участь в роботі "Нарпомста". Добре знав всіх осіб, які проходили по цій справі, і навіть тих співробітників (чекістів), які цю справу розробляли. Подальшою розробкою з'ясовано, що він тепер має стосунок до підпільної праці й керує роботою трійок, що оперують в Єлисаветградському повіті, крім того, він має своїх людей у всіх місцевих установах, до ЧК включно. А також має зв'язок з бандами, що оперують у Миколаївській та Кременчуцькій губерніях". З'ясували чекісти, що в Єлисаветградському ЧК Дроботковському сприяв помічник уповноваженого по боротьбі "з бандитизмом" Поліщук, який давав "всі необхідні дані і навіть брав участь в операціях" [15, арк. 61].
22 травня у визначений час на Великій вулиці Завірюха зустрівся з Дроботковським. Юрій похвалився, що у нього були "хлопці з повіту" і що він послав своїх людей до трійок. Завірюха зізнався, що зв'язатися з отаманами Бараном і Загороднім не може, оскільки ті його особисто не знають.
– Це не біда, – бадьоро мовив Юрій, – це легко виправити, оскільки обидва вони знають мене. Поїдете зі мною, тоді й познайомитеся.
Та Завірюха сказав, що невдовзі разом з "командуючим" мусить виїхати з Єлисаветграда, тому призначає Дроботковського начальником Єлисаветградського і Чигиринського повітів, тобто "начальником повстанської Дивізії, яка називатиметься 3-ю Кінно-кулеметною. Дроботковський мусить створити штаб цієї дивізії. Все це Дроботковському дуже сподобалося…" [15, арк. 47]. Якось не надав він значення, що "отримав призначення" в район, де вже керував Ларіон Загородній…
Сказав лише, що людей для такої широкої роботи не вистачить. Треба якийсь час, аби виконати завдання. Отоді й відзвітує Завірюсі як начальникові штабу.
– Коли думаєте посилати людину за кордон? – запитав Дроботковський.
– Звідти скоро самі приїдуть, – відповів Завірюха, – а нам висилати рано, оскільки ми мало зробили.
Напевно, Юрій визнав рацію співрозмовника.
О 19 годині на Інгульській Дроботковський вже мав побачення з Трохименком. Повідомив його, що в одному з сіл є 18 кулеметів.
– А в Єлисаветграді можна купити скільки потрібно, були б лише гроші. Ціна – 40 мільйонів...
Наступного дня Дроботковський знову зустрівся з "начальником штабу" Завірюхою.
– Радив би вам переїхати до мене на квартиру, – сказав Юрій, – а то на Слобідці незручно працювати. Я живу на Михайлівській, у флігелі будинку Кременецького.
Підпільник повідомив, що нині вночі він з хлопцями дістане кошти, як і де – скаже після завершення операції.
– А коней прикупимо наприкінці місяця…
25 травня вранці Дроботковський попросив дати штати дивізії та шифр. Наступного дня прохання було задоволене – підпільник отримав шифр "Заповіт" і тимчасовий штат штабу дивізії. Юрій дав слово сформувати штаб за два тижні, а впродовж двох з половиною місяців зібрати кінний загін до 400 осіб. Крім того, пообіцяв разом із Завірюхою об'їхати загони Загороднього і Барана та підпорядкувати їх собі.
28 травня під час зустрічі з "начальником штабу" Дроботковський попросив подальших директив. Завірюха запропонував приготувати приміщення "для генеральної наради", в якій візьмуть участь командувач групи Гамалія, начальник штабу та начальник 3-ї кінно-кулеметної дивізії. "На цій нараді Дроботковський повинен зробити доповідь про хід робіт, після чого буде вироблено план подальших дій" [ДА СБУ… т. 3, арк. 47 зв.].
15 червня Дроботковський познайомив Трохименка зі старшиною Дорошенківського полку Ільєнком та Олександром Ґонтою-Воїновим, старшиною загону отамана Лютого, відрекомендувавши "петлюрівського полковника" як командувача Чорноморської повстанської групи. Пароль у той день був такий: "Немає козацького слова".
Зустріч відбулася на дачі в Ільєнка за участю старого есдека Канельського та Завірюхи, якого Трохименко представив як начальника штабу Чорноморської групи.
На цю зустріч Гамалія прийшов збагачений знайомством із криворізьким отаманом Лютим (Ялисеєм Черевиком), яка сталася напередодні, 11 червня, в Єлисаветграді. Лютий у 1920 – 1921 роках був найближчим співробітником Костя Блакитного, отамана Степової дивізії. Знайомство необережно організував Воїнов-Ґонта.
Операція "Заповіт" набирала розмаху… Дійшло до того, що сексот уже знайомив підпільників різних районів. Так, Трохименко-Гамалія відрекомендував Дроботковського Лютому. Коли чекіст зводить між собою справжніх підпільників, то досягає психологічної переваги. Не вірити йому вже не можна.
За успіхами секретних співробітників уважно спостерігало Повноважне представництво ҐПУ на Правобережній Україні. Цей каральний орган було створено у зв'язку з масовими повстаннями проти совєтської влади для безпосереднього керівництва оперативною діяльністю органів ҐПУ Київської, Миколаївської, Подільської та Одеської губерній. 1 червня Повноважним представником ҐПУ на Правобережній Україні став Юхим Євдокимов.
Своїми міркуваннями він поділився з головою ҐПУ Василем Манцевим. "Лично. Совершенно секретно. Председателю Госполитуправления Украины тов. Манцеву, – писав Євдокимов. – При сем препровождаем сводку по делу "Петлюровских подпольных ячеек и партизанских отрядов", деятельность которых охватывает части Николаевской, Киевской, Кременчугской и Одесской губерний. Центром разработок в настоящее время является Елисаветград, где работает группа нашего Уполномоченного.
Из прилагаемого материала видно, что мы имеем солидную возможность провести глубокую разработку по выявлению и об'единению (фактически под нашим руководством) ряда ячеек и банд для ликвидации таковых.
В настоящее время мы выбрасываем для разработки на место группу с соответственным уполномоченным, работа которого намечается по следующему плану:
1. Форсирование деятельности центра, дабы создать надлежащий авторитет среди соответствующих подпольных ячеек и вооруженных отрядов.
2. Перенесение центра из Елисаветграда в другое место – более удобное для нас в отношении быстрой, регулярной связи, но вместе с тем неотдаленное от действительного центра разработки. Таким местом намечается Звенигородка Киевской губернии.
3. Интенсивная работа по налаживанию связи с главарями ячеек и, главным образом, отрядов. Конечной целью этого пункта работы является наше стремление к созыву сьезда главарей.
4. Стремление добиться в центре получения списочного состава рядовых участников ячеек и банд.
5. Спайка разработки данного дела с имеющимися разработками на местах – в частности с разработкой Николаевского губполитотдела.
Данные, которыми мы располагаем в деле, с одной стороны, с другой – безусловный авторитет нашего секретного сотрудника дают нам шансы на успех разработки. Дальнейшее беззамедлительно сообщим. 29 июня 1922 г. №3/479. Полномочный представитель группы Евдокимов (підпис)" [15, арк. 49].
Тим часом "сотник" Завірюха разом з Михайлом Щекотівим поїхав на Криворіжжя. Провідником був Хайлюк, завербований чекістами повстанець.

Таємний план

1 липня 1922 р. начальник 3-го відділу ПП ҐПУ Правобережної України Микола Ніколаєв-Журід видав оперативний наказ у справі №206. Це був таємний план розробки підпільних організацій півдня України. "Совершенно секретно. Хранить как шифр, – зазначав Ніколаєв. – ...План для разработки и ликвидации намечается следующий:
1) Нашему центру необходимо решительно создать себе должный авторитет, так как только при этом условии мы сможем получить в свои руки исчерпывающие данные для ликвидации.
2) Ясно и точно определить районы и центральные пункты отрядов и подполий.
3) Получить в наше распоряжение списки с персональными сведениями и адресами проходящих лиц, особенно руководителей. Выяснить конкретно, какие местности служат базой и пополнением для отрядов и подполий.
4) Уяснить настроение партизан и подпольников, и главным образом их главарей, и каким способом можно добиться их объединения.
5) Добиться регулярной, постоянной связи с главными отрядов и подполий, построенной на признании последними зависимости и авторитета центра.
Только этим путем мы сможем иметь необходимые для ликвидации материалы.
6) Добиться возможности перенесения центра из Елисаветграда в другое, более выгодное для нас место в отношении быстрой регулярной связи, но вместе с тем не слишком отдаленного от действительного центра разработки, таким местом намечается город Звенигородка.
7) Провести интенсивную работу, обеспечивающую нам возможность созыва съезда главарей. Это цель нашей работы.
8) Выяснить конкретно связи банд и подполий в военном и гражданском государственном аппарате. Особое внимание обратить на органы ГПУ и Красную Армию.
9) Вияснить, какие претенденты имеются на главенство в данном районе среди банд и подполий... Все вышеуказанное необходимо провести в жизнь быстро и решительно. Помнить, что данное дело имеет исключительное государственное значение и требует напряжения сил и интенсивной напряженной работы, что является залогом в успехе.
Сугубое внимание обратить на регулярную связь с нами.
В средствах соблюдать экономию.
1 июля 1922 г., п 3/206. Полномочное представительство ГПУ на Правобережье, гор. Киев. Начальник 3 отделения ПП ГПУ ПБУ Николаев (підпис). Подлинник получил и к точному и неуклонному исполнению принял: I/07-22 г. уполномоченный Вихирев (підпис). С подлинным верно: (підпис)" [15, арк. 51, 51 зв.].
Цей план і взявся виконувати Юхим Терещенко (сексот Завірюха-Степний). 30 червня він з Хайлюком і Щекотівим прибув до криворізького села Водяне. Довідавшись, що Лютого в селі немає, Завірюха вирішив зачекати – не повертатися ж ні з чим.
Зупинився у двоюрідного брата отамана Лютого, місцевого агронома Івана Черевика, керівника підпільної організації сіл Водяне, Петрове, Ганнівка, довколишніх сіл і хуторів. Ялисей Степанович Лютий-Черевик прибув через три дні. Його супроводжувало троє озброєних козаків.

"Коли сідати на коні?"

Вранці отаман покликав голову виконкому с. Водяного. У присутності Терещенка-Завірюхи сказав йому:
– Я знаю, що все село здогадується, що ці люди не з червоних. Ви теж знаєте, але повинні тримати язик за зубами.
Прислухаючись, сексот з'ясував, що Лютий має 70 кінних повстанців, які працюють п'ятірками. Боївки розкидані у Катеринославській, Кременчуцькій і Миколаївській губерніях – до Нового Бугу, де починалася зона відповідальності Чорного Ворона (Платона Черненка).
Спостерігаючи за життям села, Терещенко зрозумів, що серед населення Лютий і його козаки здобули неабиякий авторитет. Радості це у сексота викликати не могло. Тож він вирішив витягнути отамана в Єлисаветград. Сказав, що там на них чекає командувач Чорноморської повстанської групи.
Не тільки чекісти вміли вигадувати, повстанці теж могли. Так, Лютий похвалився Терещенку, що свого часу був членом Центральної Ради і Генерального секретаріату. Чекіст повірив і пізніше у звіті це зазначив. До вигадки Лютий додав і правди – про те, що від 1919 року працював разом з Андрієм Гулим-Гуленком, брав участь у Зимовому поході армії Михайла Омеляновича-Павленка, а після завершення рейду отримав від командарма наказ повернутися на Криворіжжя та руйнувати запілля Красної армії. Сформувавши новий загін, влився до Степової дивізії Костя Блакитного, де командував 2-м Олександрійським полком.
По дорозі в Єлисаветград Лютому трапилася нагода ліквідувати уповноваженого Криворізького ҐПУ Кузнєцова. Отаман шансу не змарнував, мимо не проїхав… Чекіст Терещенко став свідком нападу на свого колегу, але не захистив його, може, ще й підсобляв Лютому відправити Кузнєцова "в земельний комітет". Про свою роль у цьому акті справедливості сексот начальство не повідомив.
Під час обшуку тіла козаки вилучили цінні документи: шифр "Победный", анкети та зобов'язання "осведомителей", списки кругової поруки й осіб, за якими стежать і яких розшукують. Анкети зрадників-звідунів з їхніми підписами Лютий роздав козакам і наказав усіх перестріляти, а селян, за якими пантрують або розшукують, негайно попередити. Всі інші документи Лютий передав "штабу Чорноморської групи".
Трохименка в Єлисаветграді не виявилося – десь винюшував сліди повстанців. Довелося чекати. "Командувач" прибув 6 липня. У розмові з Лютим він з'ясував, що отаман зв'язку із закордонним центром УНР не має. Це полегшувало чекістам роботу.
Втішився і Лютий. Він не приховував задоволення, що через "полковника генштабу" Трохименка з'явилася можливість відновити контакт із Тютюнником, а може, із самим Петлюрою. На радощах Лютий запропонував "полковнику" зробити огляд партизанських організацій. Видно, і похвалитись хотів козацтвом, і дух хлопцям підняти – є нарешті довгоочікуваний зв'язок з УНР!
Кілька днів пробув у повітовому центрі "степовий бандит" Лютий. Сходив до голярні, постригся, зголив бороду. А 9 липня запропонував зробити спільну фотографію. Чекістам ідея сподобалася. Сфотографувалися з групою баришень. Навіть обережний Віхірєв не злякався уважного ока об'єктива. Отак у кадрі об'єднались на мить долі отамана Лютого, колишніх петлюрівців Трохименка і Терещенка, "кадрового" чекіста Віхірєва і панночок, імен яких вже ніхто не згадає...
Лютий, чоловік завбачливий, попросив забрати у фотографа негатив, оскільки хоч він і зголив бороду, та все одно залишалася небезпека, що його можуть виявити. І це він говорив чекістам!
10 липня Лютий, Трохименко, Йосип Коваль та Олександр Хайлюк вирушили у Водяне – родинне село Лютого. "По дороге крестьяне относились очень хорошо. Кое-где из жита выходили казаки и спрашивали: "Коли сідати на коні?" [15, арк. 4 – 10]. Дорогою Лютий розповів, що недавно з колодязя витягнули труп уповноваженого "Губрозыска", якого він "засолив" кілька місяців тому.
Від панотця Віктора, до якого поселили чекістів, Трохименко довідався, що родина Лютого живе через дві хати праворуч вулицею і "що у них все конфісковано". Панотець сказав, що Лютий "має серед селян великий авторитет, вони годують (його), переховують, як самого, так і його козаків" [15, арк. 4 – 10].
На одному місці засиджуватися було небезпечно, тож отаман запропонував переїхати до іншого села. У Москалівці Трохименка поселили у кравця Петра Васильовича Жицького. В розмові з гостем дружина Жицького пробалакалась, що у їхніх сусідів усю зиму жили козаки, через що сусіда арештували, а кількох односельчан "за укрывательство" розстріляно. Сексот "з болем у серці" пожалів розстріляних, але жінка "поспішила його заспокоїти, сказавши, що за кожного розстріляного… вбито по три комуністи" [15, арк. 4 – 10].
Під час наради Трохименко використав випробувану "зброю" – журнал, ще й Залізний хрест Тютюнника показав, мовляв, дивіться, як українська влада оцінила мою участь у Визвольній боротьбі. Це одразу "расположило присутствующих в его пользу..." [15, арк. 4 – 10].
У розмовах сексоти з'ясували, що у Верхньодніпровському повіті керує старшина Можар, у Верблюжці – Манько, Бондаренко та Іван з Марківки. Ці особи відповідають за Сичівку, Варварівку, Братолюбівку, Лозуватку та сусідні села, у кожному з яких мають явки. У Гурівці всім заправляє Сергій Клепач, якому допомагає Іван Ткаченко із сусіднього села Терни. Ткаченко вважається "кращим терористом" [15, арк. 4 – 10].
Аж під ранок Трохименко приліг. Але відпочити не довелося – невдовзі його розбудили, бо з'явився Платон Черненко (Чорний Ворон). І йому Трохименко показав журнал та Залізний хрест, "что возымело свое обычное действие..." [15, арк. 4 – 10].
Черненко повідомив, що німецькі колонії за Кривим Рогом очолює німець Роберт, а в районі Нового Бугу працює вчитель Ляшенко, який має зв'язок з Ільєнком і одеською організацією. Сам живе у Березівці. Ближче до Миколаєва – районі відповідальності полковника Здобудь-Волі. У нього є друкарня. "В Миколаєві на чолі організації стоїть співробітник "Губполитотдела" Дудник... Скляр (Сірко) їздить на підводі під виглядом шевця... У Скляра теж є типографія. Скляр має печатку..." [15, арк. 4 – 10].
Ось так отамани розкривали таємниці, ставлячи під загрозу життя своїх найближчих співпрацівників!
Уранці відбулася ширша нарада. Підпільники поінформували один одного про справи – кого ліквідували, кого треба знищити, кого з підпільників арештувала ЧК. Лютий віддав наказ прибрати дружину вбитого ним чекіста Кузнєцова, "осведомительницу" Євдокію Петрівну Романенко з х. Новий Олександрів. Черненко сказав, що позбавив життя амністованого повстанця Василя Васюту. Показав відібрані у нього документи Криворізької ЧК. Виявилося, що невдаху направили для секретної роботи, "дабы искупить свою вину". Черненко наказав загнати на той світ ще кількох колишніх членів організації та комуністів. Розповів, що у Варварівці з відома церковної ради він інсценізував наліт і забрав церковні цінності – щоб не вилучили більшовики [15, арк. 4 – 10].
Повідомлення отаманів непомітно перетворилися на рапорт "командувачу Чорноморської повстанської групи". Врешті керівники підпільних організацій заявили, що визнають керівництво Гамалії і "відтепер виконуватимуть всі його накази". Попрохали дозволу "сісти на коні", тобто вказати час оголошення повстання, "а то само може прорватися, так уже накипіло". Так сказав один із козаків. Але Гамалія "суворо заборонив сепаратні виступи, які можуть погубити справу" [15, арк. 4 – 10].
– Час повстання, – сказав він, – буде визначено на загальному з'їзді.
Наперед знаючи, що отамани не захочуть відриватися від рідних околиць, де їх оберігала сама земля, Трохименко запропонував провести з'їзд у Києві. Коли ж отамани виявили категоричну незгоду, сексот "як компроміс" запропонував Звенигородку. Отамани погодилися – все ж ближче, як Київ.
Підпільники попросили, щоб "командувач" у наказі чітко визначив райони їхньої відповідальності, залишивши без змін адміністративний поділ. Погодилися на тому, що Миколаївська дивізія Платона Черненка відповідає за Кривий Ріг – німецькі колонії до Дніпра і Херсона – Миколаїв – Ольвіополь – Березівку – ст. Долинську, а Олександрійська дивізія Лютого-Черевика бере на себе відповідальність за П'ятихатки – Дніпровськ (?) – уздовж Дніпра до лінії Кривий Ріг – Долинська залізна дорога до ст. Медерово.
На прохання Гамалії до "штабу Чорноморської групи" підпільники відрядили Олександра Воїнова-Ґонту і Микиту, випускника Школи червоних старшин.
Черненко дав Гамалії дві явки.
На нараді постановили:
"1. Без наказу групи ніяких виступів не робити.
2. В Штабі групи від кожної дивізії буде зв'язковий.
3. Скляра до воєнних справ не підпускати, давши йому можливість організовувати цивільну владу, і то тільки у постійному контакті з Васильєвим (Трохименком. – Авт.).
4. Начальник дивізії повинен негайно об'їхати свій район і за тиждень прибути в Єлисаветград з доповіддю на попередню перед з'їздом нараду.
5. Тимчасово припинити терор Совпрацівників.
6. Представити в Штаб групи типографію Скляра…
7. Центр переноситься до Звенигородки…
8. З'їзд буде через два тижні після наради.
9. Всіх офіцерів, що прибувають з Криму, направляти до Штабу Групи чи інформувати, хто і куди призначений" [15, арк. 4 – 10].
Загальне враження чекісти Трохименко і Терещенко сформулювали у звіті так: "Организация возстания почти закончилась – ждут сигнала. Население деревень сильно недовольно Соввластью и относится к ней определенно враждебно. Характерно отметить, что фигурирующие в деле лица изверились в закордонном центре, связи с ним не имеют и от него не зависят" [15, арк. 4 – 10].

Мереживо змов

На звіті сексотів про перебування у криворізьких селах тверда рука начальника вивела: "Интенсивно разработать Нестеренко и Яковенко и способ их решительного изъятия". Чекістів найбільше турбували підпільники, діяльність яких вони відчували, а натрапити на слід не могли [15, арк. 4].
Наварив див Нестеренко! 5 років працював проти совєтської влади, а до рук їхніх не потрапив! Тож на його "інтенсивну розробку" ҐПУ кинуло значні сили провокаторів і професійних убивць.
Непокоїв чекістів і Григорій Федорович Яковенко. На Єлисаветградщині він був чужим (народився в с. Дайманівка Прилуцького повіту Полтавської губернії). Чоловік цей уже побував у бувальцях. Під час Світової війни за хоробрість отримав три ордени – Анни 3-го і 4-го ступенів, Станіслава 3-го ступеня, був підвищений до чину штабс-капітана. В добу революції проявив себе на ниві українізації частин російської армії, очолював полкову раду, став членом президії Ради Південно-Західного фронту.
В Єлисаветграді вперше з'явився 2 лютого 1919 р. – як уповноважений Центральної Ради з демобілізації. Потім поринув у повстанський рух, очолював Христинівську групу повстанців. Восени 1920 року увійшов у середовище Єлисаветградського підпілля – завдяки Андрієві Івановичу Бардашіву, довіреній особі Гулого-Гуленка. Два сини Андрія Івановича (Андрій та Іван) козакували у Степовій дивізії Костя Блакитного (старший, Андрій "Наливайко", від 1920 року був членом Холодноярського повстанкому). Дочка Надійка виконувала роль зв'язкової. Брат Андрія Івановича Петро та племінник Павло Бесараб теж воювали у Степовій дивізії.
Після розгрому Єлисаветградського повстанкому через ганебну роботу зрадника О. Кравченка (Г. Келеса), колишнього повстанця Степової дивізії, Яковенко якийсь час переховувався, а тоді разом з досвідченими підпільниками Шевченком і Яршенковським намагався відновити організацію в Єлисаветграді. На початку липня 1921 року в Холодному Яру, на з'їзді в районі Гайдамацького шпиля, Яковенка обрали членом Окружного повстанського комітету. Більшовики характеризували його як "непримиренного ворога" совєтської влади, талановитого організатора-підпільника, прекрасного промовця і конспіратора з великим стажем [13, арк. 191 – 192 зв.].
Отакі люди плели мереживо змов проти окупаційної влади, готуючи повстання на Правобережній Україні. Будь-якої миті воно могло спалахнути вогнем. Ось як оцінювали росіяни військово-політичну ситуацію в центральних і південних губерніях України: "Террор и разрушение по-прежнему стояли в порядке дня и проводились с чрезвычайной интенсивностью. В районах, прилегающих к Холодному Яру, бандиты чувствовали себя как нельзя лучше, и в средине 22 г. обстановка внутреннего фронта на грани Кременчугской, Николаевской и Екатеринославской губ. напоминала время расцвета повстанчества… Банды располагали большими потенциальными силами в виде подпольных ячеек, организаций, повстанкомов и таемных сотен. Все эти скрытые кадры усиленно готовились к выступлению, дожидаясь момента всеобщего восстания, с тем чтобы по общему сигналу подняться и стать в ряды действующих банд. Чрезмерная насыщенность этого района к.-р. элементами и высокая активность бандитизма заставили ПП обратить внимание на район Холодного Яра с его уцелевшими последними могиканами бандитизма и контр-революции старой формации и тактики. Туда была брошена сильная ударная группа…" [16, арк. 295 зв.].
А історик-чекіст Б. Козельський писав так: "За міцну фортецю українського повстанства був Холодний Яр – ліс у Чигиринському повіті, перевитий річками й горбами… Холодний Яр – історичне місце. Це колиска гайдамаччини часу Дорошенка, Гонти й Залізняка… Він став за величезне сточище, з якого по всій Україні повзла задушлива петлюрівська діяльність. Десятки й сотні агентів української контр-революції, авантурників, дезертирів і просто темної злочинної наволочи сунуло в цей куток України, де кожний шматок землі, кожне село й хутір – пам'ятник гайдамаччини. З цього люду, що був прекрасним матеріалом, щоб формувати бандитські групи, петлюрівські отамани почали складати загони й посилати їх далеко за межі Холодного Яру. В нетрях густих і непролазних лісів петлюрівці зорганізували "право-лівобережний округовий повстанський комітет"… При повстанськім комітеті існував повстанський штаб, що керував роботою всіх банд, які підлягали повстанкомові… Авторитет Холодного Яру був дуже великий, його визнавало навіть багато отаманів, які йому не підлягали. За мурами старого Мотронинського монастиря не раз збиралися змовники… Через свою географічну місцевість та своєрідну романтику, зіткану з пережитків середньовіччя, Холодний Яр становив для радянської влади неприступну фортецю" [24, с. 74, 75].
Цей висновок підтверджують зведення ЧОН, ЧК та частин Красної армії. Ось інформація Кременчуцького штабу "Частей особого назначения" начальнику штабу ЧОН України і Криму від 19 липня 1922 року: "...Банда под руководством Орла – Грозного – Дусенко. Месторасположение: Буда-Орловецкая, Виноградский монастырь, Белозерье – Сунки Черкасского уезда. Банда разбита на сотни, каждая сотня численностью от 15 – 20 человек. Руководителями сотен являются: Грозный – Дусенко, братья. Общее управление бандой – "Орел"… Банда под руководством "Черный Ворон". 100 штыков, 30 сабель. Месторасположение Виноградский монастырь, Млеев, Городище, Белозерье, Смела Черкасского уезда. Банда Черного Ворона 17 июня сделала налет на м. Белозерье, что в 7 верстах севернее Смелы. Банда по направлению на Млеев сделала налет на торфяные разработки у Ивановской гребли, что в 7 верстах северо-западнее Смелы, и ограбила склады. П. п. начштабу Глазунов, П. п. начоперотд. Семенов. Верно: делопроизводитель Дьяконов" [9, арк. 60].
"Тривожну" інформацію 22 липня 1922 року повідомляв і штаб 25-ї дивізії Красної армії. "...Чигиринский уездучасток, по данным уездуполномоченного ГПУ, бандой, предположительно Черного Ворона, численностью до 20 конных 20 июля произведен налет на управление раймилиции. Банда, захватив с собой начмилиции и 5 милиционеров, скрылась в неустановленном направлении" [10, арк. 13].
У доповідній записці "Про рух бандитизму з 1 по 14 липня 1922 року" уповноважений Кременчуцького губвідділу ҐПУ у Чигиринському повіті повідомляв: "Объединенная банда Железняка и Завгороднего, численность которой в настоящее время достигает до 23 сабель, 10 пеших, при 3 пулеметах "Льюис", находится в лесу "Нерубай", являясь ночью группами в 4 – 6 человек за продуктами в прилегающие села. В ночь на 9 означенная банда в количестве 12 сабель и 8 штыков произвела налет на село Болтышка, где, сильно изранив шашками предкомнезама и убив одного красноармейца, служившего в отряде при УЧК тов. Качинского, скрылась в Нерубаевский лес. 9 июля вечером в селе Рубаный Мост (Омельгород) с песнями въехала неизвестная банда в количестве 13 сабель, бандиты которой были одеты в широкие шаровары и шапки с китицами... Отсутствие в Чигиринском уезде воинских частей благоприятствует развитию бандитизма. Так, например: банда Завгороднего, в июне месяце расспылившаяся, в настоящее время вновь организовалась и никем не преследуется... Банда Примака, безнаказанно оперирующая в районе села Матвеевка, также никем не преследуется. С уходом 102 батальона Златопольский район предоставлен в полное распоряжение бандитов..." [10, арк. 17].
З оперативного зведення Кременчуцького штабу ЧОН від 8 серпня 1922 року дізнаємося, що "в ночь на 5 августа при обследовании летотрядом 73 полка под командой начуездучастка Комполка 73 Зоммера-Чарина Городищенского лесного района отряд подвергся внезапному нападению со стороны банды Грозного (численность не установлена) в 3-х верстах от д. Буда-Орловецкая, что 13 верст восточней м. Городище. В результате неожиданного нападения летотряд потерял убитыми комполка т. Зоммер-Чарина, трех комзводов, 1 политрука и 1 красноармейца, отступил к м. Городище, откуда, оправившись, перешел в контрнаступление. Банда, потеряв 5 человек убитыми, рассеялась в окружающем густом лесу. Трупы убитых (бойцов) летотряда найдены раздетыми и зверски изуродоваными... Начштабгубучастка и военком Остроухов. Верно: комнаштадив 25 (підпис)" [10, арк. 29].
Ось ще кілька документів. З оперативного зведення Кременчуцького штабу ЧОН від 16 серпня 1922 року: "...Банда Загороднего-Железняка численностью 18 сабель, 8 штыков при пулемете в ночь на 12 августа произвела налет на паровую мельницу в д. Орловая Балка, что 6 верст ю/в ст. Знаменка, где банда, забрав около 100 пудов хлеба, скрылась в северном направлении – Черном лесу. Для ликвидации банды того же числа выступил отряд Знаменского гарнизона... Наштагубучастка наштадив 25 Шило, Военком Обухов. Верно: помнаштадива (підпис)" [10, арк. 38].
З оперативного зведення Кременчуцького штабу ЧОН від 21 серпня 1922 року: "...Александрийский уездучасток: (по) донесению начуездучастка банда Загороднего-Железняка численностью 20 сабель, 45 штыков (преувеличено) при 3-х пулеметах в 7 часов утра 16 августа произвела налет на 2 взвод 2 эскадрона 25 кавполка в количестве 30 сабель на ст. Хировка – в результате со 2 взвода убито 3 человека, ранено 3 человека и убито 6 лошадей, потерян один пулемет Льюиса…" [10, арк. 42].
З оперативного зведення Кременчуцького штабу ЧОН від 22 серпня 1922 року: "...В мест. Городище Черкасского уезда губтройкой расстреляно 13 ответчиков из населенных пунктов этого района за паcсивность ведения б/б и 9 человек за содействие бандитизму и скрытие оружия..." [10, арк. 45].
З доповіді командира Кам'янського взводу ЧОН "Про рух бандитизму в Чигиринському повіті" за 1 – 22 серпня 1922 р. від 23 серпня 1922 року: "В Чигиринском уезде зарегистрировано 3 банды: банда Черного Ворона, численностью 30 сабель, и Завгороднего, 15 сабель. Последнее время обе банды действуют вместе. Банда Черного Ворона пополняется и ведет активную борьбу. 12 августа 1922 г. бандой Черного Ворона были разбросаны прокламации с призывом "Бей коммунистов и кацапов". Объединенная банда Черного Ворона и Завгороднего имеет задание ворваться в Каменку (информация губтройки). Третья банда, Сранды, насчитывающая кадры 12 человек, пополняется во время налета сочувствующими элементами. 12 августа банда Сранды сделала налет на село Трилесы, откуда была прогнана войсками ГПУ. 13 августа в м. Каменка был раскрыт заговор петлюровской окраски. Арестовано около 40 человек, из них уже расстреляно губтройкой 6 человек. Заговор имеет далеко свои разветления. С каждым днем губтройкой раскрывается и находится все больше агентов Завгороднего и Черного Ворона. В план заговора входило убивать ответственных работников..." [9, арк. 108].
І таких повідомлень було і було… В інших регіонах діяла Подільська повстанська група Якова Орла-Гальчевського, вишукували слабкі місці у червоному мурі загони Чорного (Гаврила Куреди), Івана Савченка-Нагірного, Гайового (Івана Грисюка), Семена Заболотного, Петра Філоненка, Якова Кощового, Ілька Струка, Лукаша Костюшка, Івана Трейка, Оверка Куравського, братів Блажевських та інших отаманів. Всього червоні нарахували 44 загони. Всі вони воювали на власну руку, оскільки військова команда УНР не створила всеукраїнського проводу повстанського руху.

Василь Шкляр-Сірко

Українське підпілля жило повноцінним життям: весь час творилися нові організації та активні загони. Підпіллям півдня України керував Василь Шкляр (Скляр).
"Вдохновителем всей организации на территории Херсонщины, Запорожья, Таврии и Екатеринославщины, – стверджували чекісти, – является прибывший для этой цели из закордона уполномоченный от Петлюры Сирко-Скляр... Сирко… начал проводить работу по организации повстанческих отрядов, для чего использовал лиц с петлюровским уклоном, посредством которых и знакомился с мелкими антисоветскими группировками и личностями, из которых и строилась организация" [15, арк. 220].
Народився Василь Шкляр у великому селі Веселі Терни, що розкинулося на берегах р. Саксагань у Криворізькому повіті. До 1914 року працював конторником на руднику Дубова балка. Після Лютневої революції включився в українське життя. 1919 року перебував при війську УНР. Карався разом з ним і у "трикутнику смерті" (Любар – Чортория – Миропіль). Тут наше козацтво потрапило у лещата трьох армій – Красної, Добровольчої та польської.
Кілька днів тривала агонія. Український уряд уже не міг виконувати своїх обов'язків. 3 грудня на нараді прем'єр Ісак Мазепа запропонував призначити до частин армії представників уряду як політичних референтів. Рішення затвердили 6 грудня у Чорториї.
Михайло Омелянович-Павленко, який на чолі Запорозької дивізії мав намір прорватися через фронт на Полтавщину і Катеринославщину, писав: "Уряд же яко заступників своїх призначив до частин армії політичних референтів: п. п. М. Гарасима, Загорського, М. Левицького, В. Совенка, П. Чубука, П. Феденка та В. Шкляра" [31, с. 237]. Те саме у своїх спогадах фіксує і Мазепа: "Референтами по армії я призначив П. Феденка, В. Скляра, Ю. Чубука, М. Герасима, Загорського, М. Левицького і В. Совенка. На цьому нарада скінчилася. Члени уряду покинули Чорторию. Того ж дня армія вирушила в Зимовий похід" [28, с. 326]
Під час Першого зимового походу Василь Шкляр працював при штабі Київської групи Юрка Тютюнника. При "Запорозькому війську" перебував Василь Совенко. Його доповідь Симонові Петлюрі дає уявлення, в яких умовах довелося працювати представникам уряду. Совенко писав, що від уряду одержав тільки "словесні вказівки та інструкції", зміст яких полягав у допомозі командувачу, інформуванні населення про політичне становище України, "політичній розвідці в бік ворогів… і організації повстання" [19, с. 4].
Під час першого ж привалу було скликано нараду референтів, на якій "було досягнено повної солідарності праці і повного контакту між політичною референтурою і Командармом, яка не порушалась весь час тяжкого походу" [19, с. 4].
Першим визволеним повітовим містом став Липовець, мешканці якого з невимовною радістю зустріли несподіваний прихід української армії. У Липовці 15 грудня прем'єр Ісак Мазепа зустрівся з Юрком Тютюнником і Василем Шклярем. Подробиці тієї наради невідомі…
По завершенні Зимового походу, коли злучилися обидві українські армії, Шкляра було призначено на винятково важливу посаду директора Політичного департаменту при Міністерстві внутрішніх справ. Це був орган політичного розшуку. Його завдання полягало у "виявленні і припиненні антидержавної діяльності з боку політичних противників УНР… боротьбі зі шпигунством, вивченні тилу противника та його військ" [32, с. 132].
Інструкція для працівників Політичного департаменту характеризує завдання, які стояли перед Василем Шклярем. Ось їхній лаконічний виклад: 1. Інформація про комуністичні організації в Україні, склад конкретних організацій, контакти між ними. 2. Інформація про їхні періодичні видання, листівки, відозви… 5. Відомості про збройні повстання. Гасла, під якими вони розгортаються, склад учасників, характер дій повстанців, ставлення населення до них. 6. Становище в регіонах, які не контролюються Директорією. Ставлення населення до комуністичної влади; які збройні сили вона має, проти кого проводить репресивну політику; особовий склад ЧК та міліції. Об'єкти їхньої зацікавленості… 8. Місця дислокації і плани щодо дислокації військ противника, найменування частин, озброєння, постачання, одяг, харчування, політичні настрої особового складу, рівень дисципліни, ставлення до населення. 9. Відомості про громадян, які активно співпрацювали з окупаційної владою або, навпаки, найбільш рішуче чинили їй опір [32, с. 133].
Мав Політичний департамент і своїх таємних співробітників, річний фонд на утримання яких становив два мільйони гривень (насправді виділялося менше). Василь Шкляр зазначав, що "дуже мало людей приходило на ниву політичного розшуку за патріотичним, ідейним покликом, а знаючих цю справу і поготів. Багатьох людей жахала вже сама назва інституції" [32, с. 143].
Відновлення у 1920 році праці Політичного департаменту пов'язане з іменем Василя Шкляра. На той час більшість документів було втрачено. Залишилися тільки їхні проекти. Шкляр, чоловік рішучий, вважав, що не слід розробляти нові штати і затверджувати їх законодавчо, бо справа затягнеться. Гострота моменту вимагала негайних дій, адже "навкруги тисячі ворожих агентів снують свої шпигунські сіті і пускають пропагандистський яд, щоб якнайскоріше повалити неокріпле державне тіло і самим запанувати на терені УНР. З цієї метою вони витрачають колосальні суми на утримання своїх агентів у нашому запіллі… На захопленій території противник сіє страх і розлад серед українського громадянства і тим самим ослабляє рух опору у своєму запіллі… Так працюють наші вороги, а для того щоб ми могли боротися з ними, ми також мусимо так працювати. Учитись треба і у ворога" [32, с. 144, 145].
21 листопада 1920 р. Армія УНР та урядові інституції під тиском червоних змушені були перейти через Збруч на українську територію, яку Петлюра вже віддав полякам. Опинився на рідній, не своїй, землі і Василь Шкляр. Однак сидіти без діла його діяльна натура не могла. І він вирішив повернутися на Батьківщину, щоб використати свій життєвий та професійний досвід для відновлення влади УНР.
1921 року Повстансько-партизанський штаб вислав його на Криворіжжя для організації цивільної влади, яка мала постати після успішного, як планувалося, повстання. Чекіст Борис Козельський стверджував, що Василь Шкляр очолював Другий повстанський район, який охоплював західно-південну частину Миколаївської губернії, а саме: Вознесенський, Миколаївський та Херсонський повіти. Підписувався Шкляр як комісар 3-го цивільного району Південно-Східного фронту, тобто як керівник "цивільної влади" півдня України.
Роботу розгорнув зі степовим розмахом. Це видно з оцінки, якою нагородили Шкляра чекісти, – "выдающийся петлюровец". Називали його і "бывшим петлюровским министром" [16, арк. 189 зв., 190]. "В каждой волости у него уже приготовлены люди для занятия административных должностей", – зазначали працівники російських спецслужб.
1922 року Василь Шкляр мав близько 50 років. Був величезного зросту, широкоплечий, з бородою. До людей, яких планував залучити до праці, спочатку посилав своїх представників. Лише після звіту вирішував, чи зустрічатись йому, чи ні. Так, у квітні 1922 р. до учасника "Просвіти" с. Велика Благовіщенка Панаса Онисимовича Калашника зайшли емісари Моргун і Проценко. Порозумілися швидко – Калашник погодився допомагати. Він вірив, що УНР буде відновлено, але для цього треба працювати, а не відсиджуватися.
Вже за кілька днів з ним зустрівся Шкляр-Сірко. Розповівши про ситуацію в Польщі та Румунії, де перебували інтерновані частини Армії УНР і врангелівців, він змалював міжнародну ситуацію, висловив надію на підтримку Антанти і прихід в Україну українського війська. Наголосив на необхідності організації "петлюрівських загонів", які стануть основою "єдиної військової організації". Їхню організацію і доручив Калашнику, призначивши його начальником загону №4 військ ім. Тараса Трясила і відповідальним за створення повстанкомів та керівництво ними у Таврії. Посвідчення написав від руки: "Доручення видано громадянину села Б. Благовещенки Апанасу Калашнику в тім, що йому доручається закладати партизанські відділи на терріторіі Тавріі й керувати іми до назначеного часу". Замість печатки Сірко "приклав відбиток великого пальця" [15, арк. 220, 230, 231].
Іменем УНР Калашник отримав право мобілізувати людей і коней, видаючи відповідні документи. В них мала бути вказана ціна коня і поставлено печатку, яку необхідно негайно виготовити. Шкляр повідомив, що наступ з Польщі почнеться у травні 1922 року, значить, часу на роздуми вже немає. Треба діяти.
Невдовзі через Степана Лохматова з Каховки Сірко вийшов на врангелівського офіцера Євлахіна, який переховувався на хуторі Онищенка. Євлахін вже згрупував навколо себе осіб, невдоволених совєтською владою. Офіцер, як видно, справив добре враження на Василя Шкляра, бо під час першої ж зустрічі комісар 3-го цивільного району призначив його начальником штабу, щоправда, ще неіснуючих "Повстанських військ Таврії" [15, арк. 231]. Очевидно, саме через Євлахіна Шкляр зв'язався у Таврії із "загоном врангелівців Виноградова, який бажав приєднатися під час повстання для спільних дій" [15, арк. 5 – 9].
Завдяки Калашнику Шкляр-Сірко познайомився з Павлом Івановичем Макоїдом. Після розмови, переконавшись у відданості справі, Сірко призначив того політреферентом отамана Калашника. Видав мандат такого змісту: "На підставі наказу по прифронтовому комісаріату та мого уповноваження від влади У.Н.Р. я, Начальник Цивільного Управлення 3-го района Південно-Східного фронта Сирко-Скляр, призначаю громадянина Макоїда Павла політ-референтом повстанчеських військ на Таврії, метою котрих повинно бути повалення Радянської влади". І знову замість печатки Сірко приклав відбиток великого пальця правої руки [15, арк. 231].
Таким чином виник провід підпільної організації.
До першого осередку, який створив Калашник, окрім нього і Макоїда, увійшли Никифор Жужа, Чумак та інші. Організаційні клітини виникли і в селі Рубанівка Мелітопольського округу, на хуторах Онищенка і Загноя, в селі Зелене Катеринославської губернії, на Запорозьких хуторах Херсонської губернії – тут керував Михайло Дідик, а загальне керівництво здійснював Євлахін. Після арешту Дідика на його місце Калашник поставив Михайла Нечаєва, "колишнього кутеповського контррозвідника". У м. Каховка Шкляр створив осередок під керівництвом Степана Лохматова, "у минулому поміщика". Постала організація і в с. Комишанка, що на Херсонщині. Керівником її Сірко призначив Георгія Малого (Жоржа). А підпільний осередок у с. Любимо-Мар'ївка Херсонської губернії очолив Кіндрат Борсук [15, арк. 231].
Антиросійські організації творилися скрізь по Україні. "Нема хати, яка б не стояла по їх (повстанців) сторону… – зазначав полковник Здобудь-Воля. – Плач і стогони йдуть по Україні… Таким чином, на Україні зараз дві влади: одна – офіційна, совєтська, а друга – неофіційна, петлюрівська". Прийде момент, і "влада неофіційна оголосить себе офіційною, маючи на те великі шанси" [16, арк. 77 зв., 78]. І Повноважне представництво ҐПУ на Правобережній Україні зазначало, що "крестьянство насквозь зараженное бандитизмом" [15, арк. 178].
"Розрив народу з місцевою (і центральною! – Ред.) владою" був повний [16, арк. 78]. Народ з нетерпінням чекав наказу почати війну проти совєтської влади – диктатури чужинців-визискувачів.

Лист до Гулого-Гуленка

Тим часом командувач 1-ї (Південної) групи Армії УНР Андрій Гулий-Гуленко намагався відновити порушені зв'язки з підпільниками півдня України, які готували повстання. Під виглядом продавця кіс він побував на ярмарках в Одесі, Києві та Єлисаветграді. Проїхався залізничними лініями Одеса – Жмеринка, Вапнярка – Бобринська, Бобринська – Знам'янка, Знам'янка – Бірзула. Завітав у Христинівку, Тальне, Голту, на ст. Цвіткове... У чекістських документах є згадки про те, що Гулий зустрічався з отаманами Ларіоном Загороднім, Мефодієм Голиком-Залізняком та Денисом Гупалом.
Довідавшись про появу в Україні Гулого-Гуленка, надзвичайно досвідченого і небезпечного супротивника, чекісти скерували зусилля на його пошуки. Одним з гачків мав стати лист провокатора Петра Трохименка-Гамалії від імені штабу неіснуючої Чорноморської повстанської групи з пропозицією співпраці.
"Пане Генерале! – звертався сексот. – Я полковник арміі У.Н.Р. Трохименко Петро (мій портрет в журналі "Син України"). Був в 1919 р. я т. в. командіром Одеской дівізіі, як відступали на Руминію, а потім літом т. ч. командір 12 дівізіі групи Тютюнника. На партизанщині мій район був Одеса і терен між Богом і Дністром від моря до Балти. В 1920 р. в Одесі мною і Осмоловскім із наших полонених була зроблена брігада, котра зробила повстання під моім керуванням, а після поранення командування прийняв Пшонник і Галкін, і переіменовали (її) в Черноморську Повстанчеську дівізію. Про це Ви знаєте.
Я приіздив до Омеляновича, щоб цю Групу не вливати до Загородського (Загродського. – Авт.), а до Вас. Потім я з Варшави приіздив, як були за Дністром, в Галич до Вас як представник Волинськой дівізіі і іздив до Петлюри з Нестеренком, щоб дозволили через Руминію іхать на повстання на Украіну. Коли були в таборах, мене Тютюнник визвав і я де якій час був при штабі в Тарнові. Як раз Ви тоді приіхали поранені із Руминіі і збірались назад. З Вами збірався Скляр і Пшонник" [13, арк. 113 – 114].
Далі Трохименко писав: побачивши, що Петлюра і Тютюнник роблять не так як треба, він на свій страх і ризик 1921 року повернувся в Україну для повстанської праці. Був заарештований ЧК ("перший час прийшлося відсидіти в ЧК"). За яких обставин звільнився, Трохименко резонно не вказував, бо саме тоді й був завербований. "Бачучі, що одними партизанськими отрядами багато зробить не можна… – виводив він, – було поставлено питання, щоб всі, хто може, проникали в радянські інституціі. Через це я устроівся на службу до іх" [13, арк. 113 – 114].
Трохименко зазначав, що діє незалежно "від Тарнівського штабу", через що "ми стали незалежні від Полскоі контр-розвідки".
На справу Трохименко "дивився так": загальне повстання робити, лише коли "всі цівільні і військові інституціі будуть в наших руках. Закордон ми признаєм як моральну силу, котра ще жива в пам'яті наріду. Я дивлюсь, що закордон як активна сила – безсилий, що нам треба орієнтуватись на самих себе, себто на нарід, але ж не губить його надіі на закордон" [13, арк. 113 – 114].
Далі Трохименко писав, що від Вищої отаманської ради (неіснуючої! – Авт.) прийняв "Черноморську группу", яка буцімто об'єднала всі "партизанські отряди і повстанчеські організаціі". Знаючи, що Гулий-Гуленко – людина грандіозних планів, Трохименко й малює їх: "Звязалися з Польскими, Грузінскими і Врангелевскими організаціями. Маюця своі люди по всіх військових школах, штабах, на телеграфі, а також по всіх інстітуціях. Залізниці і бронепотяги від Єлисавета до Одеси і Терасполя в наших руках, ріжні продовольчі пункти, а також маєця своя тіпографія. Де в яких містах і Чека. Штаб Киівського Округа і Штаб Всіх Озброєних Сил Украіни постачают нас завдяки Врангелевцям необхідними документами і інформаціями... Пане Генерале! Присьпів час, коли через декілька неділь буде рішатись судьба нашого краю. У нас справа обстоіть гарно... Буде загальна нарада, а після неі загальний рух по всім терені України... Всі, хто хоче бачить край вільним, повинні єднатись. Я не гонюсь за славою або Владою, для мене справа визволення України – все. Через це, коли Ви бажаіте ій добра і хочете допомогти нам, то прошу побалакать з начальником Штабу, а потім порадитись зі мною, як бути далі, щоб не роспиляти сил і не губить справу. Вся сила не в тих іменах, що колись працювали, а теперь спочивають за кордоном, а тих, що создали іх зараз, тут, на праці. С пошаною до Вас полковник Гамалій. 1.08.1922 р." [13, арк. 113 – 114].
У листі до генерала провокатор переконував, що йому, Гамалії, буцімто підлягають отамани Єлисаветградщини, Кривого Рогу і Холодного Яру. Тим же розповідав про налагодження контактів з генерал-хорунжим Гулим-Гуленком. Знаючи про величезний авторитет генерала, чекісти хотіли використати його ім'я як принаду і від його імені запросити отаманів на з'їзд.

Гупало і Завірюха: перша зустріч

Микола Сильвестров на прохання Завірюхи зустрівся з чорноліським отаманом Денисом Гупалом. Зійшлися в хаті лісника, що за 7 верст від станції Хирівка. Сильвестров розповів, що в Єлисаветграді перебуває отаман Гамалія, який "хоче зв'язатися з нами".
Денис знав Миколу від 1918 року, та не знав, чи довіряти йому тепер. Але, оскільки родина Миколи жила в лісі й була свого роду заручником, Гупало схилявся до того, що інформація достовірна і на контакт йти треба.
Домовилися, що за кілька днів Сильвестров організує побачення з Гамалією та його начальником штабу. Але гості не приїхали. Здибавшись із Миколою знову, Гупало призначив іншу дату зустрічі – 6 серпня о 19 годині (за іншими даними, 5 серпня).
В умовлене місце отаман прибув із двома охоронцями. Не доїжджаючи півсотні кроків, на просіці помітив Миколу Сильвестрова та двох у військовій формі. Ось як цю сцену описали чекісти у спеціальному зведенні №1 справи "Заповіт".
"В 7 час. вечера вышли на просеку и увидели едущих к ним навстречу троих всадников… Лютый со Степным (Терещенком-Завірюхою. – Авт.) пошли к ним навстречу. Всадники подъехали ближе и, держа винтовки наизготове, спросили, кто они, и предложили положить оружие. На окрик Степной назвал себя и Лютого, после чего всадники подъехали вплотную, слезли с лошадей, поздоровались.
Степной предложил им немедленно вести себя к отряду, так как он хочет видеться с их атаманом. Тогда один из них, лет 35-ти (насправді 24 роки. – Ред.), видный мужчина с полуаршинным оселедцем, ответил Степному: "Сядемо і поговоримо тут, а до загону не поїдемо, оскільки я вас не знаю і вам не вірю. Я – отаман Гупало-Гарасько… Взагалі не спішіть, оскільки, можливо, я вас з лісу не випущу..." [15, арк. 93].
"Спочатку я їм не довіряв, – оповідав Денис Гупало, – і прийняв їх за комуністів. Коли один з них (хто, не пригадую) запропонував мені вести їх до загону, з тим щоб вони могли поговорити з отаманом, я заявив їм, що зараз отамана не має і є лише загін, старшим якого був я, але в силу різних причин склав з себе цей обов'язок" [13, арк. 104 зв.].
Відійшовши вбік від просіки, почали бесіду. Почувши від Гупала, що "вже два роки як він немає жодного зв'язку із закордоном", чекіст зрадів, бо це полегшувало йому роботу [15, арк. 93].
Чорноліські партизани справили сильне враження на Завірюху. "Козаки его вооружены великолепно, одеты с иголочки, на хороших конях..." – запевняв він [15, арк. 93].
Говорили не поспішаючи, ніби багаття розпалювали. Вже й сутінки впали на землю, а розмова все не згасала, відбиваючись на суворих обличчях чоловіків то здивуванням, то недовірою. Гупало все намагався збагнути, з якою метою прийшли до лісу ці двоє. Чи не підступ це ворога? Але він упізнав Лютого – отамана полку, де служив. Денис бачив його 1920 року під час постою Степової дивізії в Медведівці. Відтак Гупало прибульцям повірив, хоча й не зовсім.
"Беседовали долго, – зазначав чекіст, – и в конце концов договорились до того, что он (Гупало) изъявил желание подчиниться штабу группы. И только благодаря тому, что вспомнил атамана Лютого, у которого был козаком" [15, арк. 93]. Отак Лютий, сам того не відаючи, допоміг чекістам проникнути в підпілля Чорного лісу.
Упевнившись, що Гупало вирішив підпорядкуватися, сексот переконав його знову очолити загін. І попрохав організувати зустріч із Загороднім та Залізняком. Прощаючись, Завірюха залишив наказ №3. Визначивши дату наступної зустрічі, роз'їхались.
Уже біля вогнища Гупало розгорнув папірець. "Наказ №3 Військам Чорноморcькоі Повстанчеськоі Группи, – прочитав він. – Приймаючи на себе відповідальність на терені Чорноморськоі групи, я буду ришуче вимогати виконанья всіх наказів і жорстоко карати за не виконанья. Зрозумійте кожний, який зараз мент і яку відповідальніст несете перед Україною… Зрозумійте і з одвертою душею і вірою в перемогу приступайте до праці…
Не переможе той, хто не працює, а слухняність і дістіпліна завжди перемагали.
Оперативний наказ
1. Командіром 4 Александрійской Дівізіі призначаю Отамана Лютого.
2. Командіром 5 Ніколаевской Дівізіі призначаю Отамана Черненка.
3. Поручика Воінова-Гонту прікомандірую тимчасово до Штабу Группи і призначаю на посаду старшини для доручень при Штабу Группи.
4. Наказую надіслати негайно звязкових старшин до Штабу Группи.
5. Не садит козаків на коні для операцій, поки ни буде на це наказ Группи.
6. Наказую прибути з інформаціями як оперативного, так і політичного характера до Штабу Группи миж 23 і 25 липня командіров дівізій і головам організацій, старшинам.
7. Командірам дівізій негайно обіхат, а де ни можливо, то через звязкових звязатися з всими організаціями на терені своіх дівізій, про це зробить доклад на зізді.
8. Нигайно зв'язатися з отрядами Врангеля в Криму.
9. Запропонувати буты на нараді представникам майбутньоі цивільноі влади.
Підписав: Командуючий Чорноморською Повстанчеською группою Генштабу Полковник Гамалій. З оригіналом згідно: Началнік Штаба Группи сотник Завірюха (підпис). 16 липня 22 року. Запілля" [13, арк. 34 – 36].

Далі