Провокатори

В операції "Заповіт" вирішальну роль відіграли колишні петлюрівці Петро Трохименко і Юхим Терещенко.
Петро Трохименко (інколи на московський манір – Трофименко, навіть Трофимов) співпрацю з ЧК почав 25 квітня 1921 року. До того брав участь у Визвольній боротьбі. 1917-го виявив себе як організатор українізації 6-го армійського корпусу, очолював навіть його Українську військову раду. Начальником штабу корпусу тоді був генерал-майор Олександр Греків, невдовзі начальний вождь УГА і командувач Армії УНР.
З документів чекістської розробки "Заповіт" можна зрозуміти, що в часи Національної революції Трохименко увійшов до Центральної Ради від Всеукраїнської ради військових депутатів, а навесні 1918 року працював комендантом (чи комісаром) Єлисаветградського повіту. Підтверджень цього в інших документах я не знайшов. У списках членів Центральної Ради від 8 серпня 1917 року є прізвище Трохименка, але Павла Петровича (№368) [2, с. 220]. Можливо, це брат Петра Трохименка, а може, й однофамілець…
Гортаючи сторінки кримінальних справ на холодноярських отаманів, довідуємося, що Трохименко брав участь в антигетьманському виступі у листопаді – грудні 1918 року. В повстанських загонах воював до травня 1919 року, коли приєднався до Армії УНР. Як старий соціал-демократ був призначений на посаду державного інспектора 4-ї Київської дивізії Юрка Тютюнника. Очевидно, саме з цією частиною наприкінці 1920 року опинився за "дружніми" польськими дротами. Та довго за ними не пробув...
Не помилюся, коли серед причин повернення багатьох вояків Армії УНР до совєтської України назву ностальгію за Батьківщиною, тяжкі побутові умови емігрантів і тривогу за долю родини.
У таборах працювали більшовицькі репатріаційні комісії, які переконували вояків Армії УНР повертатися. Хоча більшість інтернованих ставилася до комісій вороже, все ж знаходилися легковірні, які, повіривши в московські обіцянки амністії, записувалися до списків репатріантів.
У Польщі "Генерального штабу полковник" (насправді військовий урядовець) Петро Трохименко якийсь час продовжував службу в українських військових інституціях. З чотиритомної справи на холодноярських отаманів дізнаємося, що він був присутній "у штабі Симона Петлюри" під час відрядження в Україну емісарів-підпільників [15, арк. 94]. Швидше за все, йдеться про Повстансько-партизанський штаб Юрка Тютюнника. Знав Трохименко і генерал-хорунжого Андрія Гулого-Гуленка, який працював проти більшовиків з території Румунії. У липні 1921 року Трохименко, вже будучи сексотом, нагадував йому, що вони зустрічалися у Галичі. "Коли були в таборах, – виводив сумлінно зрадник, – мене Тютюнник визвав і я де якій час був при штабі в Тарнові. Як раз Ви тоді приіхали поранені із Руминіі і збірались назад. З Вами збірався Скляр і Пшонник" [13, арк. 113 – 114].
Трохименко справді був присутній на нараді, яка передувала відправленню в Україну комісара "Південно-Східного фронту" Василя Шкляра (Скляра). Цей факт згодом відіграє негативну роль у долі українських підпільників.
Отримавши завдання від Юрка Тютюнника чи Гулого-Гуленка, Трохименко повернувся в Україну і втрапив у чекістську пастку. А може, й зголосився в ЧК добровільно, розраховуючи на амністію.
Щоб пов'язати Трохименка кров'ю, "диявольські діти" запропонували йому проявити себе у боротьбі з "бандитизмом". Мовляв, докажи, що покаявся щиро. Треба зазначити, що доля тих, хто повірив у більшовицьку "амністію", була, як правило, трагічною. А причиною відступництва вояків ставало виснаження кількарічною боротьбою, розчарування у лідерах і бажання врятувати рідних від голоду та більшовицьких репресій.
Отже, 25 квітня 1921 року Петро Трохименко став на шлях зради. Ще й сам взявся допомогти ліквідувати підпілля Єлисаветградщини і Холодного Яру, виявивши готовність виконати найнебезпечнішу роль у цій операції. "Генерального штабу полковник" Трохименко отримав два чекістські псевдоніми – Васильєв (для таємних чекістських зведень) і Гамалій (для українських партизанів, з якими мав увійти у контакт). Для зручності я називатиму його так, як прийнято в українській літературі, – Гамалія, але у документах виправлень не робитиму.
Щоб втертися в довіру до підпільників, Трохименко показував журнал "Син України", де було зазначено, що він є командувачем всіх повстанських військ півдня України.
Такий журнал справді існував. У 1920 – 1921 роках його видавала військова місія УНР у Варшаві (редактор Микола Вороний, секретар хорунжий Микола Букшований, активний співробітник сотник Антін Коршнівський, лектор Спільної юнацької школи). Але чи була в журналі інформація про Петра Трохименка як командувача "повстанських організацій Південного району" [15, арк. 12 зв.]? У джерелах його прізвище як керівника великого повстанського з'єднання ніде не фігурує. Більше того, підпільниками півдня України у 1920 – 1921 роках керував Андрій Гулий-Гуленко.
Судячи з реакції людей, яким Трохименко показував примірник журналу "Син України", інформація про нього як про командувача у виданні таки була. У мене навіть виникла думка, що той номер (чи якусь зі сторінок) "перевидали" у друкарні ЧК з невеликими купюрами та отим додатком. Але потім, засумнівавшись, відкинув цю версію.
Як би там не було, а розрахунок чекістів виправдався: журнал справляв враження документа, що ніби підтверджував справжність місії Трохименка як емісара Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника. Єдиний, хто здивувався, що Трохименко під час першої ж зустрічі кинувся показувати журнал зі світлинами діячів УНР, розповідаючи про свою популярність, був підпільник Юрій Дроботковський. Він взагалі вперше почув про Трохименка. Та належного висновку не зробив і невдовзі познайомив його з підпільниками Ільєнком та Ґонтою-Воїновим, зопалу представивши Гамалію як командувача Чорноморською повстанською групою. Олександр Воїнов у свою чергу звів Трохименка з криворізьким отаманом Лютим (Ялисеєм Черевиком), а той – зі Здобудь-Волею і Василем Шклярем, які знали Трохименка як петлюрівця. Таким чином сексот гадюкою вліз в українське підпілля. Чи не всім підпільникам він демонстрував журнал. І ніхто не сказав: "Журнал – це цікаво. Але де ж ваші, пане-товаришу, документи, уповноваження з підписами Петлюри чи Тютюнника?"
Ось що значить сила друкованого слова!
І традиційна українська довірливість!
Напарником Петра Трохименка у юдиній роботі став сотник Завірюха (Степний), поручник царської армії, в роки революції – начальник оперативної частини штабу 144-ї Надбужанської повстанської дивізії отамана Іполита Хмари-Годзиківського, начальник його карного відділу, а ще помічник подільського отамана Лиха-Дорошенка. Справжнє ім'я перевертня – Юхим Степанович Терещенко. Родом він з подільського села Рубань (тепер Немирівського району Вінницької області). Про нього є коротка згадка у списку "амністованих бандитів" за 25 грудня 1921 р. – 15 січня 1922 року. Цитую:
"2/ ТЕРЕЩЕНКО /ЗАВЕРУХА/ Ефимий Степанович – из банды ЛЫХО, командир его пехотного полка и помощник атамана, поручик старой армии, малоземельный, работал завотделом ПГЧК и вел переговоры по амнистии с Лыхо – имел и имеет большую связь с закордоном, бывал там на съездах, получил от Петлюры задания для работы на Подолии, в настоящее время командирован в КВО вместе с Амброзевичем по распоряжению замначальника по борьбе с бандитизмом Рыклина" [38, арк. 23].
"Завотделом ПГЧК" – це завідувач відділом Подільської губернської ЧК. Виходить, що, перебуваючи на відповідальних становищах у повстанських загонах Годзиківського та Лиха, Терещенко вже був прислужником червоного диявола.
Царський поручник виявив себе талановитим майстром провокацій. Те, що Іполита Годзиківського у травні 1921 року вбили "свої ж козаки", а Лихо-Дорошенко 4 жовтня, потрапивши в оточення, застрелився, опосередковано свідчить про каїнову роботу Юхима Терещенка і таких, як він.
У грудні 1921-го (чи у січні наступного року) заступник начальника "па барьбє с бандітізмом" Євген Ізраїльович Риклін направив Завірюху в розпорядження Київського військового округу разом з колишнім отаманом Станіславом Амброзевичем. Геній провокатора був належно оцінений чекістами. У штабі КВО, напевно, і зійшлися стежки сексотів Трохименка-Гамалія і Терещенка (Завірюхи-Степного). А може, це сталося в Єлисаветграді.

Перша доповідь перевертня

Операцію "Заповіт" започаткувала доповідь Петра Трохименка уповноваженому Особливого відділу ВУЧК Івану Віхірєву про поїздку до Єлисаветграда. Ось цей звіт:
"Уполномоченному ОО ВУЧК. Доклад о поездке в гор. Елисаветград.
15-го января по дороге на Елисаветград в мой вагон село несколько делегатов, возвращавшихся из гор. Кременчуга с кооперативного с'езда. Среди них я заметил одного, который все время вел разговор на украинском языке. После этого я завел с ним знакомство и к вечеру он мне разсказал, что он есть Председатель Укустрома Чигиринского уезда и что его настоящая фамилия Котляр, т. е. брат атамана Котляра, который некоторое время тому разстрелян...
После этого я начал разсказывать за себя, чем он тоже страшно заинтересовался, что я приехал из-за границы с целью об'единения вокруг центра всех повстанческих организаций, на что он ответил, что у них идет работа в этом направлении, т. е. подготовка к весне и т. д., и что все будут рады, если их свяжут с центром.
Я поручил ему вияснить, какие есть организации, с какими средствами, кто руководит и с кем имеется связь. На этот вопрос Котляр ответил, что по приезде на место он все это сделает и переговорит с атаманом Зализняком... и другими, с которыми он связан. Очень просил меня, чтобы я сам заехал или прислал связь с кем-нибудь другим, написал мне свой адрес и дал на дорогу сала и хлеба и с пожеланиями успеха на ст. Знаменка распрощался" [15, арк. 11 – 12 зв.].
У Єлисаветграді Трохименко пішов до старого знайомого, колишнього поміщика Гайнца. "Семья уже примирилась с Сов. строем, – доповідав сексот, – но у них бывают их знакомые, преимущественно бывшие буржуа и помещики. Здесь знают меня, что я был у Петлюры за границей, почему начали мне вполне доверять…" [15 арк. 11 – 12 зв.].
Трохименко показав Гайнцу журнал "Син України", чим викликав на відверту розмову. "Мне удалось узнать, – продовжував звітувати Трохименко, – что в Елисаветграде сейчас есть две организации, которые сейчас об'единяются: Врангелевская и Петлюровская. Во главе Петлюровской организации стоит некто Ильенко, бывший петлюровский офицер, начальник снабжения Дорошенковского полка, ныне служащий в Наркомпросе... Вместе с Ильенко в Елисаветграде работает еще один петлюровский офицер Слюнченко и другие. После этого я начал делать намек на то, что я приехал из-за кордона для Повстанческой работы, и просил связать меня с местной организацией... (В) дальнейших разговорах мне удалось выяснить, что в ближайших районах оперируют отряды Загородняго, Григория Жидкевича, Грызло (Василий Сорочан уже убит), Иванова и бывшего моего помощника Петра Кучмы. Последний держит связь с Холодным Яром, где есть Герасим Нестеренко. Вестовой Кучмы живет возле меня, и я смогу с ним связаться, и он выполнит любой мой приказ; сам Кучма житель с. Аджамки. Одна из дочерей Гайнца замужем (за) инженером-служащим (Краузе. – Ред.) в Киеве... Живет он в Киеве на Скобелевской, 9. Жена его знает меня как повстанца и петлюровского полковника и что я все время находился за границей...
Один из бывших моих офицеров петлюровской армии Петро Яченко, живущий в с. Пашковцы возле ст. Долинской, который искал связь с атаманом Ивановым и к весне подготовил отряд, но теперь арестован и находится в Кривом Роге, за что им была дана взятка, и, наверно, он уже освобожден; если это да, то Яченко тоже должен быть на этом вечере, который мне, как бывшему своему командиру, даст все нужные сведения...
По моим сведениям, повстанцы ночуют на окраине города, и я, как старый повстанец, имея 4-летний повстанческий опыт, могу с уверенностью сказать, что не была еще никогда такая благоприятная почва, как теперь, конечно, благодаря голоду. Сейчас не нужно сложной организации, а довольно только руководящего центра. Психология крестьянской массы понятна, и если только будет вспышка восстаний, то моментально оно разгорится в Николаевской, Одесской и части Киевской губерний.
Местным органам следить очень трудно, что делается в глубине рабочей массы, а тем более в глухих деревнях. ЧК вряд ли знает это и принимает необходимые меры по борьбе с контрреволюцией на местах. Например, в Елисаветграде жители знают почти всех чекистов, как активных, так и секретных сотрудников. Другое дело, что местные организации знают о всех приказах ВЧК о расстрелах и арестованных. Например, у Гайнца мне рассказали, что уездная ЧК получила секретный приказ о том, что расстреливать можно только бандитов, а дела другого характера передавать в Верховный Трибунал. Поэтому надо обратить серьезное внимание на организации в этих районах (Николаевской и Одесской губерний). Потому что в настоящее время повстанческая работа в этом направлении долго продолжаться не будет, а при опытных организаторах руководящего центра может быстро сформироваться за две-три недели, тем более что есть масса организаций, мелких, которые сейчас пассивны, но уже сформированы, и эти при событии могут сразу начать работу, поэтому если придется начать работу в этом направлении, то подходы надо делать очень осторожно и изъять их можно будет только осторожным путем.
Восстание, готовящееся к весне, – об этом говорят открыто, и когда голодным массам говорят – сбросьте этих, к вам придут из-за границы и привезут хлеба, то психология этой массы понятна, что она пойдет на все, в чем я убедился лично.
На голод последняя ставка петлюровского и врангелевского стана, который обозлен неудачами, поэтому понятно, что эта свора приложит все силы, и если не удастся своевременно предотвратить надвигающееся восстание, то борьба будет очень жестока" [15, арк. 11 – 12 зв.].

Голод

Голод, який узимку 1922 року набрав страшних масштабів, справді міг кинути селян у вир боротьби проти окупаційної російської влади.
1 лютого 1922 р. д-р Лінкольн Готчінсон у Лондоні оприлюднив звіт про стан в Україні. Готчінсон зазначав, що в п'яти південних губерніях України (Донецькій, Запорізькій, Катеринославській, Миколаївській і Одеській) голодує вже близько двох мільйонів осіб, серед них 800 тисяч дітей [35]. Харківська ж газета "Комуніст" повідомила, що допомоги потребує вже 6 682 000 голодуючих. Це з'ясувалося на Всеукраїнському з'їзді губерніальних комісій [36].
"Дикий звір увірвався і шматує живе м'ясо сотні тисяч беззахисного люду, – писав харківський журналіст В. Гречаний. – Тихі і придушені благання цих людей, бо знесилені вони, розчавлені важкою лапою голоду і швидше скидаються на примар з безодні, ніж на живих істот. Рівне і одноманітне "п-о-р-а-т-у-н-к-у" ледве зривається з їхніх пополотнілих уст. Повіти: Мелітопольський, Маріюпільський, Олександрівський, Херсонський, Миколаївський, Одеський, Катеринославський, де раніше щедро земля відплачувала хліборобові за його працю, тепер скручені голодним смерчем і кинуті на холодні сніги" [6].
Голод цей став наслідком війни, яку Москва розв'язала проти України, нещадного грабунку її багатств та нищення інфраструктури. Ширилися і різні пошесті – тиф і холера. Лише 9 січня 1922 року в Києві зафіксовано 3030 випадків тифу. А на холеру тільки в той день у Києві занедужало 108 осіб [22]. В Одесі щодня кількість хворих на тиф зростала на дві сотні випадків [35].
Більшовики визнали факт голоду в Україні лише у середині грудня 1921 року. На 6-му Всеукраїнському з'їзді рад про це неохоче сказав Хаїм Раковський. І зробив з цього дивовижно-цинічний висновок. "Крім того, слід нам помагати Росії, – казав він. – Ті губернії, що не внесли продподатку, повинні виконати свій обов'язок безумовно, щоб не було ні одного не внесеного пуда продподатку. Коли ми не подамо допомоги Росії, то ми самі можемо опинитися перед великими міжнародними труднощами. Наші вороги намагаються використати голод, а тим самим примусити нас до ряду уступок…" [35].
Відтак московський грабунок не зупинився, а, навпаки, посилився. Окупанти запроваджували нові і нові т. зв. сесії "продревтрибуналу". Зокрема, у Єлисаветградському повіті росіяни організували дві додаткові сесії. Всього ж у повіті "на повну котушку" працювало "4 сесії продревтрибуналу, розбиті на 12 груп" [34]. Масові розстріли непокірних, як і раніше, були щоденною практикою окупаційної влади.
Чекісти, серед яких домінували недружні нам росіяни та євреї, нещадно нищили тих, хто, не бажаючи вмирати голодною смертю, ховав хліб. Канадський журналіст Остап Терлецький сповіщав, що тільки в одному з придніпрянських повітів на початку 1922 року було розстріляно шість тисяч чоловік [34].
Москва здійснювала етноцид, нахабно запевняючи приречених у любові, "слов'янській єдності" та "інтернаціональній солідарності". Така політика неминуче вела до нового вибуху народного гніву. Весна 1922 року обіцяла широке народне повстання проти російських окупантів.

Злочинне зволікання "Тарнівського центру"

Голодувала і родина Петра Трохименка (Васильєва) – мати, батько та малолітня сестра. Іван Віхірєв мусив опікуватися ними, а коштів бракувало. Тож не раз звертався в Харків до начальника військового підвідділу ВУЧК Миколи Ніколаєва-Журіда з проханням вислати гроші на харчування Трохименків і на два костюми для сексота. "В Елисаветграде проживает семья тов. Васильева, – писав Віхірєв, – которая настоящим образом голодает, и необходимо хоть немного поддержать, иначе сотрудник не может работать" [15].
Голод боляче бив по різних верствах населення, викликаючи глуху ненависть до всього комуністичного. Чекісти розуміли, чим це загрожує їхній владі.
А еміграційні інституції УНР? Чи усвідомлювали вони, що знову з'являється шанс кинути виклик поневолювачам? Схоже, що ні. Бо ще у січні 1921 року уряд УНР проголосив політику стримування повстань. Міністр закордонних справ УНР 27 січня 1921 року повідомляв послів і голів дипломатичних місій УНР, що Головний отаман Симон Петлюра (в порозумінні з урядом), враховуючи "невиясненість позиції європейських держав до антибольшовицької акції" і те, що "наше військо поки що не провадить військових операцій", змінив тактику. На його думку, активність партизанських загонів недоцільна, а "сама рація повстанського руху на широку скалю відпадає до деякого часу". Відтак "дано на Україну відповідні вказівки найвизначнішим місцевим ватажкам, а власне: 1) на деякий час широка повстанська хвиля має зменшитись аж до одержання від Головної Команди військ У.Н.Р. нового гасла щодо терміну та нових інструкцій… Тому я, – зазначав міністр, – від Міністерства Закордонних Справ маю честь просити Вас, Вельмишановний Пане, використовувати викладені тут думки та інформацію в діяльності підлеглих Вам та контрольованих чи під вашим впливом перебуваючих органів преси та пресових організацій, а власне: 1) ширити в пресі вістки про обниження чи навіть припинення хвилі повстань з директив українського Уряду…" [40, арк. 2, 2 зв.].
Цю настанову Петлюри взяв "на озброєння" і Повстансько-партизанський штаб Юрка Тютюнника, закликаючи отаманів упродовж майже всього 1921 року не піднімати "дрібних повстань", а чекати наказу Головного отамана, щоб розпочати повстання всеукраїнське. Така тактика закінчилася цілковитим провалом. Її фіналом стала катастрофа Волинської групи УПА Юрка Тютюнника 17 листопада 1921 року під с. Малі Миньки на Волині. Після цього Повстансько-партизанський штаб фактично припинив роботу. Уенерівський стан огорнула депресія.
Український уряд і Головний отаман Армії УНР швидко втрачали своє значення у Визвольній боротьбі, але визнавати цього не хотіли. Вони були безсилі щось змінити в Україні, тому їхня енергія все більше спрямовувалася на внутрішню боротьбу. Що робити далі, Петлюра не знав, але відмовлятися від права називатися Головним отаманом не збирався. Бо тоді Англія, Франція і Польща перестануть надавати йому фінансову допомогу. Таку думку підтверджує лист адміністратора і виконувача обов'язків начальника загального відділу уряду УНР від 25 січня 1921 року. Ось він: "Пану Міністру Закордонних Справ, копія Військовому Міністру. В зв'язку з відомостями, поданими керуючим справами Директорії, Головний Отаман наказав мені повідомляти Вас, Пане Міністр, що повстанська акція в даний момент займає увагу Головного Отамана... Головний Отаман заінтересований в тому, аби Ваш представник в Варшаві п. Михайлів рівно ж як і голова військової ліквідаційної комісії в Варшаві генерал Зелінський дали представникам Англії і Франції належні інформації в цій справі, запевнивши їх, що керування повстанськими акціями провадиться не з якого іншого центра, як лише з Тарнова. Коли представники згаданих держав заінтересовані в успіхові цієї справи, то свій інтерес могли би реалізувати в формі асигновки відповідної кількості грошей в англійській чи французькій валюті, що з огляду на брак грошей в нашій скарбниці було б і своєчасно, і корисно для діла…" [40, арк. 3].
Опинившись у вигнанні, український уряд і голова Директорії перетворювались на утриманців великих європейських держав та Польщі. Авторитет керівників УНР падав в очах своїх і чужих. Уряд і Головний отаман у кращому разі ще могли бути помічниками тим, хто взяв би на себе тягар відповідальності продовження збройної боротьби. Та цього не розуміли ні по той, ні по цей бік Збруча.
"Істина проста: еміграція завжди є силою допоміжною. Симон Петлюра мусив без зволікань передати свої повноваження Головного отамана найдостойнішому (на його погляд) представнику воюючої України. І таким чином задекларувати, що центр боротьби залишається в Україні. Й позбавити український воєнно-політичний рух залежності від польського Генерального штабу... А головне – зняти з повсталої України пута морального обов'язку перед вищим військовим керівництвом УНР, приреченим в умовах еміграції на швидку деградацію… І отримати право стратегічної і тактичної ініціативи" [23, с. 215].
Але Петлюра повноважень представнику воюючої України не передав. Або через нерозуміння, або через марнославство. Наслідки відомі: еміграція сподівалася, що повстанці власними силами скинуть ворожу владу, а ті чекали на пришестя Петлюри на чолі "стотисячної армії". Мав-таки рацію М. Мироненко, автор післямови до лондонського видання "Холодного Яру" Юрія Горліса-Горського, стверджуючи: "Коли б не міф Петлюри, то з повстанців легше було б зробити національне військо, цебто довершити самостійну і самодержавну Україну її власними силами" [29, с. 409].
Це розумів і колишній петлюрівець Петро Трохименко. Він писав: "Сейчас не нужно сложной организации, а довольно только руководящего центра. Психология крестьянской массы понятна, и если только буде вспышка восстаний, то моментально оно разгорится в Николаевской, Одесской и части Киевской губерний" [15, арк. 11 – 12 зв.].
Щоб не допустити вибуху народного гніву, чекісти вирішили самі створити керівний центр і очолити підпільників-партизанів. Фіктивне керівництво Петлюри повстанським рухом давало такий шанс нашим ворогам.

Лютий 1922-го

Попри відсутність суттєвої допомоги від інституцій УНР, настрій у партизанів був підвищений: уже пахло весною, яка завжди додавала сил і надій українському рухові. Не чекали пасивно весни й окупанти. 25 лютого Михайло Фрунзе, командувач окупаційними військами Росії, розміщеними в Україні, вислав у губернії циркулярну телеграму, де повідомляв про рішення Постійної наради по боротьбі з "бандитизмом" при Совнаркомі УССР вжити на місцях негайних заходів "для попередження можливого вибуху масового бандитизму" [39, арк. 3].
Виконуючи розпорядження, чекісти у лютому завдали кілька тяжких ударів по українському підпіллю. Так, на Полтавщині було майже повністю ліквідовано 14-й повстанський район. "У результаті цієї операції 400 петлюрівців було заарештовано, 114 чоловік з їхнього числа було розстріляно за рішенням колегії Полтавської губЧК… Така ж доля спіткала Харківський губернський і Валківський повітовий повстанкоми, а також губернський повстанком Чернігівщини" [26, с. 153]. В одну лютневу ніч 1922 року чекісти оточили будинок №30 по Великій Підвальній у Києві, куди зійшлися на нараду члени Козачої ради, яка після ліквідації минулого року Цупкому прагнула перейняти роль керівника повстансько-партизанського руху... Всього у справі Козачої ради за ґрати потрапило 814 чоловік, серед них і керівник Павло Григорович Гайдученко (Ґонта). Були й інші втрати.
Та українське підпілля не складало зброї і готувало на весну новий наступ на т. зв. совєтську владу, насправді диктатуру євреїв і росіян.
Передбачення Фрунзе щодо активізації руху опору справдилися. "Зведення, що надходили з місць протягом березня 1922 р., свідчили про посилення дій куркульських банд у багатьох губерніях". У березні кількість активно діючих партизанських загонів порівняно з лютим збільшилася в чотири рази. "Їх руйнівні дії виявлялися в нападах на населенні пункти, залізничні станції, поїзди, цукрові заводи і супроводжувалися жорстоким терором, – писав комуністичний історик О. Кучер. – Мали місце й неодноразові спроби… зірвати в ряді місць посівну кампанію. Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при Раднаркомі УРСР оголосила загрозливе становище щодо бандитизму в Подільській, Волинській, Миколаївській, Полтавській губерніях, а також у ряді повітів Київської (Переяславський і Київський) та Кременчуцької (Чигиринський і Черкаський) губерній" [26, с. 152].
Особливо непокоїв чекістів Єлисаветградський повстанком, який готував повстання проти совєтської влади. Його керівник Герасим Нестеренко-Орел "розробив план методичного знищення бійців і командного складу Червоної Армії і керівного складу партійного і радянського апарату. Район дії організації… охоплював Миколаївську, Одеську, Запорізьку губернії і ряд повітів Київської, Полтавської і Катеринославської губерній" [26, с. 152].
Герасим Нестеренко був людиною великих організаційних здібностей. За біблію йому правили закони конспірації. Нестеренка ніби ніде не було, але впливи його окупаційна влада відчувала повсюди.

Початок операції "Заповіт"

Якийсь час чекісти зважували, чи можна довірити Трохименку головну роль в операції. Видно, сумнівалися. Та врешті рішення ухвалили.
Для початку пустили чутку, що в Єлисаветград із-за кордону прибув "петлюрівський полковник" для підготовки повстання проти совєтської влади. Мета прозора: нехай партизани самі починають шукати його.
7 квітня оперуповноважений Іван Віхірєв вислав секретну телеграму начальнику військового підвідділу ВУЧК Миколі Ніколаєву-Журіду про початок операції.
"Харьков. Госполитуправление, Николаеву – из Елисаветграда. "Ангора" приехали Елисаветград шестого, приступили к работе. Уезде оперировал Загородний отрядом 70 сабель. Последних числах марта, оставив тройки, Загородний по приказу из-за кордона отрядом 40 сабель направился Румынию за поручением директив и снаряжения, дав задание тройкам вести организационную работу, терроризировать совработников и препятствовать сбору продналога. Последняя ставка его была лесу при ст. Гайворон, деревня Ольшанка. Пять троек оперируют районе Ставидло – Шпаков – Канеж – Ивановка – Мироновка – Владимировка – (неясно) – Оситняжка (правильно: Ставидла, Шпакова, Каніж. – Ред.). Остальные районе Новомиргород – (неясно) – Гайворон.
Местной кавшколе имеются группы врангелевского и петлюровского толка, с которыми связались. Местная петлюровско-врангелевская организация, напуганная обысками УЧК, ушла глубоко в подполье. Связь с ней имеется.
Отходящим поездом вышлите сто миллионов рублей на два костюма, захваченный у Тютюнника крест, грамоту к нему и документы штаба ВСЧ девяти экземплярах. Посланный должен явиться к председателю УЧК. Вихирев (підпис). 7.04.1922, №2561. Расшифровал (підпис)" [15, арк. 12, 12 зв.].
Нагадував начальству про свої проблеми і Петро Трохименко. В листі до чекіста він писав: "Борис! 25 апреля будет уже год как я работаю. А до сих пор я не имею не только приличного костюма для себя, но и для работы. Вы только обещаете, и на том увсе кончается. Сейчас в этой шинели ходить нельзя, потому что можно расшифроваться, что для меня здесь крайне нежелательно... 14.04.22. Васильев" [15, арк. 15]. На аркуші хтось перед словом "Борис" дописав олівцем "Тов.", бо сексот Трохименко ще не призвичаївся називати чекістів "товаріщамі".
Справи у "товаріщєй" просувалися не так швидко, як би їм хотілося, адже після ліквідації підпільної організації "Народна помста" "петлюровщина ушла в глубокое подполье, перебросив главные силы за черту города в села, оставив для связи и сбора информации одно лицо, которое имеет связь как с работниками Елисаветградского уезда, так и с организациями, расположенными на территории Николаевской губернии и прилегающих к ней Подольской и Одесской", – звітував Іван Віхірєв [15, арк. 15].
Цю особу чекісти встановили. "Это лицо – Ильенко, быв. боротьбист, с.-р. с 1905 года... Работник очень осторожный, имеющий большие знакомства среди ответственных работников" [15, арк. 15].
З'ясували чекісти, хто ще з організаторів підпілля працює в Єлисаветградському повіті. "По уезду работает, – писав Іван Віхірєв. – 1) Ясинский, быв. командир полка Григорьева, бравший Елисаветград в 1919 г.; 2) Князев Григорий – петлюровский офицер; 3) Жидкевич Григорий – петлюровский офицер.
Кроме этого, в уезде оперирует банда Загородняго, которая в декабре п/г из северного района перебросилась в р-н ст. Гайворон, где в лесу при д. Ольшанке были устроены землянки и конюшни. В средине марта после получения приказа из-за кордона он с небольшим отрядом отправился в Румынию за получением директив и оружия для своего района, оставив часть отряда в северном районе, разбив его на тройки. Во главе оставшихся стоит Князев Григорий. Оперируют они в районе Ставидло – Мироновка – Владимировка – Обозновка – Лелековка – Сентово – Ясиноватка. Часть приезжает в лес возле дер. Аврамовки к леснику на хуторе Шпички, где собирают информации у проезжающих спекулянтов. Все они поддерживаются местным населением, т. к. большинство из них жители местных деревень.
На днях состоится свидание сотрудника с Ильенко, который, узнав о его приезде, захотел с ним познакомиться через Мих. Щекотова, быв. врангелевца. Оба они, как Ильенко, так и Щекотов, намерены пробираться за кордон.
9 апреля сотрудник получил записку от Николая Сильвестрова, в которой тот из'явил желание с ним повидаться и поговорить. Сильвестров живет в Знаменском лесу у лесного сторожа при д. Алексеевке; приехав в Елисаветград по своим делам, узнал о приезде сотрудника, захотел его видеть. Из разговора с ним выяснилось, что в Знаменский лес приезжал кто-то из атаманов и начал вербовать людей. Он обещал вияснить, кто именно, связаться с ним и письмом уведомить сотрудника.
В Нерубаевском лесу имеется организация, которая по примеру Загородняго разбита также на тройки. В настоящее время эта организация начала активно действовать. Кто стоит во главе этой организации, не выявлено. Разработка продолжается. 13.04.1922. Иван Вихирев (підпис)" [15, арк. 15].
Отже, пустивши чутку про прибуття "петлюрівського полковника", чекісти досягли бажаного: не провокатор шукав зустрічі з підпільниками, а ті намагалися вийти на нього. Микола Сильвестров був зв'язковим отаманів Ларіона Загороднього та Дениса Гупала і, напевно, не з цікавості, а з наказу отаманів поїхав до Єлисаветграда на зустріч з "петлюрівським полковником".

Далі