Ол. ЛУГОВИЙ
ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ

ЗНАЧНІШІ УКРАЇНСЬКІ ДІЯЧКИ XIX Й XX СТОЛІТЬ

Поруч з мужчинами піднесенням національної культури займалося й жіноцтво, у першу чергу наші письменниці. Не всі, однак, письменниці брали активну участь у громадському житті, подібно як і не всі діячки були письменницями чи поетесами. Причин тої неактивності належить шукати в самому успосібленні письменників.
Про діяльність старших наших письменниць вже говорилося. Працювали вони так, як дозволяли обставини й суворі розпорядки самодержавного режиму. Та все ж дуже часто урядові приписи не додержувалися, і з тої причини наші письменниці і мисткині мандрували в тюрму. Більша діяльність нашого жіноцтва розвинулася головно на тлі допомоги жертвам війни. Були, однак, випадки, що наші діячки, особливо з поміщицьких родин, робили великі неприємності жандармським сатрапам на Україні, як, приміром, вдіяла письменниця Вал. О’Коннор-Вілінська, що завжди атакувала жандармського генерала Но-вицького, назвавшись нареченою ув’язненого українського діяча, доктора Івана Липи (батько сучасного поета Юрія Липи), — до речі, зроду його не бачивши, — й зуміла добитися його звільнення. До старших українських діячок належать дружини та дочки всіх, відай, наших провідних людей, хоч їх діяльність одною мірою міряти й неможливо, їхня діяльність у великій мірі залежала від успособлення, матеріальних умов та ставлення до українства російського уряду. Зо значніших старших діячок треба згадати першу жінку проф. Володимира Антоновича, Варвару Іванівну, її сестру Ганну (замужем за професором Кістяківським) та дочку Олену (замужем за французьким інженером Геркеном, умерла у Римі, 1919 року). Дочка Карпенка-Карого Ірина Тобілевич, Ольга Дорошенко, Марія Чередниченко, небога магната Василя Тарнавського, внука українського історика — німця з походження — генерала Рігельмана, Любов Миколаївна Шелухіна (дружина українського діяча Ол. Як. Шелухіна) займалися освітньою діяльністю. Далі, небога проф. Антоновича Христина Іванівна Вовк, дружина емігранта Хведора Вовка, хоч не раз гірко бідувала, навіть часто з дітьми не мала чого їсти, все ж заслужилася в українському культурно-національному русі, її приятелька, Августина Верещинська (псевдонім Марія Максименко), полька з походження, одна з послідовниць Антоновича та Рильського-батька, визначалася добродійністю, крім того, працювала і у літературній ділянці. Письменниця Наталена Королева була сестрою-жалібницею й була поранена; належала до поступових українських організацій. Професор Петро Пелехин з дружиною Марією пожертвували на українські інституції в Галичині 45 тисяч рублів. Дружина А. Ніковського Наталія Хрісто, з походження грекиня, своєю діяльністю давала добрий приклад не одній українці. Такий же приклад давала друга грекиня, О. Комарецька, за своє українство розстріляна більшовиками разом з шістьома українськими кооператорками, молодими дівчатами, 1918 року в Одесі. Дочки Драгоманова, Лідія, і друга, що вийшла заміж за галицького маляра Івана Труша, визначалися діяльністю на громадському полі. Належить згадати і дружину Василя Симірненка Софію Іванівну Альбрант, знану з своєї добродійності. (До речі, С. І. Альбрант приходиться тіткою нашому діячеві й письменникові Волод. Леонтовичу і так само тіткою одіозному проводиреві російських чорносотенців, бессарабському поповичу Вол. Пурішкевичу).
Далі до визначних наших діячок належать Віра Олександрівна Матушевська, лікарка земської больниці у Боярці під Києвом, дружина одного з кращих редакторів київської «Ради» Федора Матушевського. Між іншим вона утримувала своїми засобами старого й хворого нашого письменника Володимира Самійленка після його повернення з еміграції аж до смерті і своїм коштом поховала.
Дружина Самійленка Ольга Степанівна та дочки, Олена й Галя, гірко бідували на еміграції в Галичині. З Києва пішо дісталися були до Кам’янця, але так само пішо втікали від шиканів і дорікань декого з галицької еліти до Києва. Галицька молодь писала у справі помочі Самійленкам навіть до наших багатих запомогових і політичних організацій у Сполучених Штатах і Канаді (писав Мих. Обідний), але патріотична еміграція Обідному навіть не відповіла. Дочки Самійленка повмирали на сухоти 1924 року, без найменшої заопіки.
Багато праці в діло піднесення народу на вищий культурний ступінь вклали Ол. Стешенкова, Н. Шаверківна, Кат. Сулімовська, Віра Юстинівна Коцюбинська, Ол. Яновська, Ольга Андрієвська, Марія Виноградова, М. Семіградова, В. Завадська й сотки інших наших жінок. Про них, однак, неможливо здобути докладніших вісток, зокрема з причин політичного характеру, бо ж залишилися вони у державі, звідки які-будь вістки дуже скупо діставалися в світ.
Розвій діяльності нашого жіноцтва особливо поширився у Східній Україні у часі першої світової війни. Виявлявся головно у помочі жертвам війни, втікачам і особливо галицьким закладникам, що їх вивозили в Росію відступаючі з Галичини російські війська. За закладників забирали москалі виключно нашу духовну й світську інтелігенцію і свідоміше селянство. Вивозили в Росію галичан і раніше. Священиків, напр., вивозили за те, що не хотіли навернутись на «казьонне» російське православ’я, з метою обсадити парохії вивезених російськими «чорними воронами» — як писав українець, єпископ Красноярський Никон, якого примушено за оборону галичан єпископського сану зректися. А світську інтелігенцію вивозили за «мазепинство»; селян за те ж мазепинство та приналежність до Січей. Проїхало їх через Київ на Сибір, в північну й східну Московщину десятки тисяч, на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким й такими діячами, як др. Степан Федак, К. Паньківський або письменниця Костянтина Малицька. Заходами Товариства українських поступовців галицьких закладників перебирано з пересильної тюрми до спеціально спорядженого українськими товариствами і на свої засоби утримуваного Федорівського арештного дому в Києві, «першої офіційної української інституції»,— як жартували наші діячі.
З доручення ТУП, чи властивіше Комітету помочі жертвам війни у Південній Росії, письменниця Наталія Романович-Ткаченко об’їздила окуповану російськими військами Галичину й Буковину, вишукуючи малих сиріт, головно селянських дітей, та приміщуючи їх по діточих захоронках. Також грубі тисячі зібрали українці на поміч галицькому населенню. Згадати, що лиш одноразово професором Д. Дорошенком — тоді уповажненим Союзу земств і міст — роздано галицькому населенню 15 тисяч пар взуття, чобіт та черевиків. Письменниця Людмила Старицька-Черняхівська об’їхала Сибір і Туркестан, вишукувала вивезених з. Галичини свідоміших українців і багатьох знайшла у страшних умовах у оселях тайги, напівздичавілих. Взагалі, у часах війни східні українці бодай частинно зменшували терпіння західних братів, помагаючи їм по змозі.
В діло допомоги найбільше вложили праці Л. М. Шульгина, її дочка, Н. Шульгина-Іщук, Наталія Мих. Дорошенко, Л. Яновська, М. І. Іщуківна, З. О. Мирна, М. П. Бухневич, М. Кучма, Марія Сильв. Грушевська, Ол. Пчілка, О’Коннор-Вілінська... Допомогова праця не обмежувалася самим Києвом, а провадилася скрізь, вздовж сумного шляху галицьких засланців.
У нашу пору події 1914 — 1915 років повторилися. Червона російська влада, окупувавши Галичину, також вивезла у Східний Сибір та Туркестан десятки тисяч галицького населення. З заслання були вістки від двох визначних західних українок, Д.Старосольської та Ганни Рубчакової.
Зо значніших діячок Західної України належить згадати Л.Червинську, Меланію Бордун (також визначна поетка), Галю Мазуренко (поетка, правдоподібно емігрантка з Східної України), Олену Верчанівську, В. Курчинську, М. Струтинську, сестер Михайла й Анни Павликів — Олену й Катерину, Олену Охримовичівну, Ірину Січинську, Євгенію Макарушко, Стефанію Савицьку, Марію й Ольгу Федак, Олену Федак-Шепаровичеву, Марію Бачинську-Донцову, І. Пеленську, Марію Левицьку, Лідію Садовську, Олену Захаріясевич, Мирославу Мандзюкову, Ір. Горгула, Іванну Приймову, Ірину Павликовську, Йосифу Заклинську, Ольгу Ліщинську, Неонілу Селезінко, д-ра Харитину Кононенко, Од. Дзерович, Оксану Лемех, С. Ракову, Ір. Бонковську, Ір. Прісневську, Ст. Нагорну, С. Паковську, Ір.Пежанську, Ірину Гладку, Аглаю Федорович, Олену Сірецьку, Ірину Волошину, М. Бращайко, Софію Максимович, Франку Стахову, Іванну Блажкевич. Всі ці жінки беруть діяльну участь в жіночому русі Західних Українських земель і Чехословаччини.
Певно, знайшлося б ще значне число більших чи менших діячок, однак підсумки їх діяльності належать ще до будучини. Немало діячок Західної України перебувало по тюрмах. Відомо з процесів УВО багато жіночих імен, однак про них не знаємо нічого певного. Були такі, як Гнатківська, безсумнівно визначна патріотка-українка, засуджена у Варшавському процесі, але була і М. Ковалюківна, також щира українка-патріотка, член УВО, вбита своїми ж співпартійцями за те, що обстоювала принцип непідлеглості організації проводові з-за кордону.
В часах першої війни, внаслідок всяких окупацій та евакуацій жіночий рух в Галичині був занепав. Перші роки по війні, як і в часах нашої війни з Польщею, українське галицьке жіноцтво звертало всю свою увагу на поміч раненим в боях, інвалідам та цивільним жертвам воєнних подій. З окупацією Галичини поляками та гуманітарна діяльність поширилася й на українських політичних в’язнів та полонених по таборах. Щойно коли обставини сяк-так унормувалися, жіноцтво змогло перейти до своєї властивої діяльності і праці над розвоєм організації, поскільки не перешкоджувала тій праці польська влада.
Стан українських жіночих організацій за 50-ліття від початку жіночого руху, згідно з даними Конгресу українського жіноцтва у Станіславові, 1934 року, наступний: в Галичині 67 відділів та коло 500 жіночих гуртків і 11 жіночих товариств з спеціальними завданнями. На Волині й Поліссі 27 відділів, чотири відділи на Буковині, два на Закарпатті і по два в Чехії та Австрії. На Конгресі засновано Всеукраїнський жіночий союз, у склад якого увійшли також 62 відділи Союзу українок Америки та 125 відділів Союзу українок Канади.
У 1938 році польська влада Союз українок часово розв’язала. Створено тоді було Дружину княгині Ольги, що проіснувала до теперішньої війни.
В Галичині побіч Союзу українок утворено було Союз українських працюючих жінок, осередки якого існували переважно по селах. У 1937 році на крайовому з’їзді заступлено було 72 відділи організації.
В Радянській Україні жіночого руху на західноєвропейський зразок — не існує; нема там і жіночих українських організацій, які, очевидно, радницями вважаються буржуазним пережитком.

До змісту Ол. ЛУГОВИЙ ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ