Ол. ЛУГОВИЙ
ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ

Частина четверта

Культурно-громадські й національні діячки

Року 1764 зліквідовано автономний устрій України. Через ледве 20 літ скасовано козацькі війська, селян повернуто у безправних кріпаків, а старшина козацька, за свою згоду на скасування решток автономії, одержала «дворянські привілеї». Ті нечисельні, що наважувалися піднести голос в обороні прав України — гнили по московських казематах, без уваги на те, як високо у суспільстві вони не стояли б. Митрополити — Вонятович, Мацієвич, Лещинський, Канючкевич погинули в казематах або Сибіру; мордувалася у тюрмах нижча козацька старшина,— про низи й не згадуючи: селян катовано просто на смерть. Але, одержавши привілеї і становища в державі, українська шляхта далі тужить за колишніми козацькими правами і всякими шляхами намагається їх здобути. У 1791 році бачимо одного з шляхти, Василя Капніста, у Пруссії, на переговорах про поміч Україні проти Москви з прусським міністром Герцбергом. Шукалося помочі і у Франції. Інші українці, як князь Олександр Безбородько, канцлер Російської імперії, вистарався у царя Павла І привернення козацького суду та деяких старих козацьких прав. Однак ненадовго, бо царя Павла, з відома його сина Олександра, задушено, а самий Олександр у кермі державою наслідував свою бабуню, Катерину II.
Початок XIX століття в Україні довів до того, що Ол. Павловський, автор першої української граматики, зазначив, що він зробив це для збереження бодай спогадів про українську мову, бо вважає, що мова українська незабаром зовсім заникне. Те саме писав ректор Харківського університету І. Рижський. Оба вони не передчували навіть, що якраз у ті часи настала доба Відродження України, започаткована скромними працями Котляревського і Квітки-Основ’яненка.
Початок Відродження стався одночасно з діяльністю великого полководця, цісаря Франції Наполеона Бонапарта. Його реформи у Франції та блискучий підбій Європи посіяли жах між феодальними російськими сатрапами. В Петербурзі боялися франкофільських настроїв українських вищих кругів. І справді, по Україні йшли чутки, що Наполеонові війська у Західній Україні поводилися з людністю більш як лагідно. Та й Наполеон був Україною зацікавлений; доручив генералові Бертельсу опрацювати план походу на Україну, возив з собою у походи «Енеїду» Котляревського, а історикові Лєзюреві доручив написати «Історію Козаччини», видану тоді ж у 30 примірниках для членів генерального штабу великого цісаря-завойовника.
В Україні про це знали. І нічого дивного, що Василь Лукашевич, маршалок шляхти у часі війн Росії з Наполеоном, прилюдно пив за його здоров’я; що шляхтич Я. Магеровський бажав прилюдно, щоб Наполеон Росію зруйнував, а й простолюдин Федір Гуцан зрікся служити у російському війську, бо «не буде воювати проти французів, а зброю оберне на москаля».
Настала війна 1812 року. Українська шляхта зменшила число рекрутів учетверо, неохоче давала гроші на війну... А на становища навмисне обирала таких людей, що були у Петербурзі у неласці, або до становищ зовсім непридатних. Готувалися зустрінути Наполеона з хлібом і сіллю...
І зустрічали... Могилевський архієпископ Варлаам Шишацький перший присягнув Наполеонові й Україні. Привів до присяги і значну частину населення міста. Тихий архімандрит Смоленський Євтимій зустрів Наполеона з процесією (оба гірко відпокутували). У відвороті з Москви Наполеон старався пробитися на Україну, та його військам доїхала кінця жорстока північна зима. Пізніші заходи Наполеона над утворенням з України незалежної держави (проект графа Отрі) не зреалізувалися з причини катастрофи самого Наполеона.
Думки про державу все ж не кидали навіть тих українців, що займали в Росії найвищі становища. Приміром, Д. Трощинський, сенатор і довголітній міністр, домагався привернення Україні старих вольностей, доводив цареві і уряду, що історичних прав України на власне державне життя — хай собі в злуці з Росією — не сміє нехтувати ніхто.
Найповажніше до прав України на волю ставився генерал-губернатор князь Микола Рєпнін-Волконський — нащадок чернігівських князів Ольговичів — жонатий з внукою гетьмана Кирила Розумовського Варварою. З його доручення написана одна з перших історій України Дмитром Бантиш-Каменським. Рідний брат засудженого на вічну каторгу декабриста князя Сергія Волконського, Рєпнін ворожо ставився до царя Миколи І і навіть не приїхав на царську коронацію. Україну обороняв від незаконних податків, заходжувався створити окреме від російського українське військо, приборкував нелюдяних поміщиків, що суворо обходилися з кріпаками, бо й самий зо своїми підданцями обходився по-людяному. За заходи ті наші землячки, як, прим., князь Віктор Кочубей, правнук генерального судді Мазепи, а в ті часи президент Державної Ради і прем’єр-міністр, добився того, що князя Миколу Рєпніна звільнено з становища генерал-губернатора України та віддано під нагляд поліції, без права виїзду з свого маєтку Яготина, у Пирятинському повіті на Полтавщині. (Там гостював у нього не раз Тарас Шевченко) .
Дальші часи витворили в Україні таємні незалежницькі товариства. Головою руху був Василь Лукашевич, звільнений з державної служби за неблагонадійність, а в році 1825 — маршалок шляхти Переяславського повіту. Його вивезено у Петербург й посаджено у Петропавловську фортецю. Опісля до смерті віддано під нагляд поліції у Борисполі. Тоді ж арештовано інших поміщиків, як катеринославського губерніального маршалка шляхти Дмитра Олексіїва, губерніального суддю Гр. Тарнавського та навіть брата Віктора Кочубея — Семена, великого землевласника.
Такий стан існував на Україні після повстання декабристів. Московщину і москвинів шляхетська верства ненавиділа. Найкраще ту ненависть, чи властивіше погорду, виявляє помовка, що постала, власне, у тих часах: «Дуже хороший чолов’яга, але... москаль». Далі постає товариство «З’єднаних слов’ян», засноване братами Борисовими (один з них архієпископ) та І. Горбачевським. Завданням товариства було створення союзної республіки з слов’янських держав. Кирило-Методієвське братство додало до того завдання національну нашу ідею.
Повстання декабристів в Україні сталося у два тижні після невдалого повстання у Петербурзі. Недовго перед тим (1784 року) повернені у гусарів, уланів та драгунів колишні козацькі кінні полки, зосібна Чернігівський та Київський кірасирські, (тоді звалися по імені командантів), під Білою Церквою відбивалися від інших російських полків впродовж двох днів, 28 і 29 грудня 1825 року. До повсталих прилучився 47-й Чернігівський полк піхоти. Повстання закінчилося розгромом. Самих убитих в бою було зверх 800 чернігівців. Поранених віддано судові й вивішано. Рештки полків або вивішано, або заслано у Сибір на вічну каторгу. Заслано і полкового священика Чернігівського полку Данила Кейзера (умер на каторзі у 1858 р.). Повстання відбулося з відома і, мабуть, за тихою згодою генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна-Волконського, бо від того часу цар Микола І не на жарт почав вважати Рєпніна кандидатом на становище «малоросійського» гетьмана, хоч — поки самий не зміцнився на престолі — починати які-будь заходи проти справедливого й загально любленого правителя України боявся.
У роках 1830 — 1831 вибухло у Польщі й на Правобережжі поновне повстання. Для противаги полякам у Правобережній Україні розумний генерал-губернатор сформував вісім українських козацьких полків. Такі заходи Рєпніна російський уряд залякали, і його усунено з становища (1835 року), а ним сформовані полки вислано на Кавказ й прилучено до кубанських військ.
Через десять літ постало Кирило-Методієвське братство з широкою програмою федерації слов’янських держав під проводом України, Наші ж землячки постаралися донести про сепаратизм «малоросів» до відома Петербурга. Братчиків розіслано у різні московські провінції.
Не поспіло затертися вражіння з діяльності кирило-методіївців, як знову, 1855 року, під час невдалої Кримської війни вибухло повстання т. зв. Київської Козаччини. Закінчилося воно страшними екзекуціями й масовим засланням повстанців та їх родин у Сибір. Одночасно йшли репресії і в Росії. На каторгу пішли російські поступові діячі, українці з роду — Олексій Якубович, Михайло Петрашевський-Буташевич, славний письменник Федір Достоєвський й тисячі інших.
Немало заслано у Сибір і стихійних українців та українок. Декого звільнювалося за всякими амністіями, але ці амністії примінювано до російських засланців. Українці ж, особливо коли їх заслано за сепаратизм, ніяким амністіям не підлягали.
Друге польське повстання 1863 року та війна з Туреччиною 1877-1878 років поновно зірвали українців до визвольної праці. Але й тоді опинювалися проводирі на засланні — в Петропавловській або Шліссельбурзькій кріпостях чи в Сибіру. Засилано інтелігенцію й селян, засилано і великих земельних власників, поміщиків. Та засилано і звичайних селянок, що ледве чи вміли навіть читати.
Між засланцями тих років надибуємо українців — Степняка-Кравчинського (згинув під поїздом, втікши до Англії), Дебагорія Мокрієвича, Остапа Козачковського, члена Старої Київської Української Громади, Володимира Мальованого з дружиною (сестра письменниці Надії Кибальчич-матері), поета Павла Грабовського, Григора Іванченка, Миколу і Марію Ковалевських, лікаря Леона Зеленського, Володимира Малявського, Семена Олійничука, Артима Ястрембського, Григора Попка, визначного українського діяча, лікаря Опанаса Михалевича, Миколу Колодієвича-Сидоренка, Ол. Коваленка, гімназійного учителя Ромашко-Романовського (втік у Америку), Якова Стефановича (проводир повстання 1878 року). Багатьох інших, студентів університету, як Дмитра Лизогуба або Івана Ковалевського, розстріляно чи повішено. Українця Гаркушенка покарано смертю за участь у змові проти царя Олександра ІІІ...
Однак діяльність всіх тих революціонерів, за незначними винятками, приносила українству шкоду, бо відривала здібні сили від українського грунту. Правда, у ті часи панувало переконання, що все зло походить від самодержавної монархічної системи; коли ж російський нарід звільниться від самодержавства, то «братньому» українському народові не ставитиме перешкод у його культурно-національному розвою. Життя, тим часом, довело мильність такого переконання.
Вже 1862 рік, наступний по реформах Олександра II і знесенні кріпацтва, приніс розгром щойно заснованих українських громад в Києві, Чернігові, Полтаві та інших містах. Рік той зазначився засланням на північ свідомих українців, — письменника Олександра Кониського, Петра Єфименка, Строніна, Віктора і Стефанію Лободів... По знесенні кріпацтва зачався й культурно-національний рух, що видав таких діячів, як Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Іван Нечуй-Левицький, Кость Михальчук, М. Старицький, Павло Чубинський, Ф. Вовк, Лопачевський, Рудченко, Русов, Смоленський, Комар, Трохим Зіньківський та інші. Вперше нав’язано зв’язки з Галичиною і Буковиною, одначе... Дуже швидко російський уряд добачив сепаратизм у невинній культурній роботі. Перший донос про небезпеку української культури для цілості російської імперії зробив Михайло Юзефович, полтавський дідич, батько члена Української Студентської Громади Бориса Юзефовича. Наслідок — заборона українського друку — не забарився... Відомий Валуєвський, а пізніше — Емський указ заборонив друкувати українською мовою навіть белетристику. Заборонено співати нашого традиційного «Гриця» інакше, як у перекладі на російську чи французьку мову. (З того перекладу вийшла нісенітниця; співали — «Ой не хаді, Грішка, да на пікнік», а інші слово «пікнік» замінювали на «жюрфікс»). У часах «диктатури серця» фельдмаршала Лоріс-Мелікова з гіркою бідою вдалося роздобути дозвіл на українські вистави, та й то лиш завдяки тому, що вистава українських п’єс у Петербурзі подобалася Лоріс-Мелікову і самому цареві.
Для того, щоб все ж щось діяти на національному грунті, українські діячі старалися драконські закони якось оминути; мусили творити «нелегальні організації для легальної роботи», як говорив Є. Чикаленко. Часи Олександра III позначилися в Україні загальним підупадом національного духу, так що здавалося — українство вже не відродиться. В цю власне чорну добу знайшлися нечисельні одиниці, яким суджено було вивести наш національний рух на певний шлях, такі як Є. X. Чикаленко, В. Симирненко, Л. Жебуньов та В. Леонтович. Те, що український народ не завмер дорешти,— завдячуємо власне їм та їм подібним, що видали величезні суми на розвій і поширення національної свідомості в масах, підтримували всякий почин в культурно-національній ділянці, а головно і в першу чергу Є. Чикаленку. Без Чикаленка, як і без Шевченка, не могло б бути нашого національного зриву 1917-1920 років...

КНЯЖНА ВАРВАРА РЄПНІНА-ВОЛКОНСЬКА

Серед значніших наших жінок початків Відродження України одне з перших місць належить княжні Варварі Миколаївні Рєпніній-Волконській. Не відзначалася вона якоюсь особливою громадською діяльністю. Аристократка з походження, вона жила замкнено, тим більше, що не була щасливою у житті. (У ранній молодості вбито її жениха. Це вплинуло на княжну так, що вона усе життя вбиралася у жалобну одежу і жила наче черниця). Про неї знаємо головно завдяки її заходам над звільненням з заслання Тараса Шевченка і її про Шевченка спогадам.
Родилася княжна Варвара у 1808 році. Батько її (род. 1778, умер 1845 року), з нащадків Володимира Великого, чернігівських князів (від Олега Святославича, знаного Гореславича), завдяки небуденним здібностям ще в молодих літах займав вищі воєнно-адміністративні становища, а під час війн з Наполеоном і окупації німецьких держав російсько-українськими військами, маючи ледве 36 літ від уродження, був призначений генерал-губернатором Саксонії. Коли, після миру, російські війська з Німеччини забиралися — вдячне за його людяність і справедливість населення саксонської столиці піднесло генерал-губернаторові солідний подарунок (щось 50 тисяч марок). Князь Рєпнін відповів, що він вдоволений тим, що населення окупованої держави його цінить, але від дарунка відмовився, а порадив роздати ті гроші столичній бідноті. При тогочасному хабарництві і крадіжках державного майна навіть найвищими урядовцями, цей шляхетний вчинок князя Рєпніна викликав вражіння у всій Європі. Мати княжни, Варвара Олексіївна,— внука гетьмана Кирила Розумовського. Про князя-каторжанина, С. Волконського, вже згадувалося. Назвище Рєпнін одержав батько княжни Варвари з розпорядку царя, по своїй матері, бо рід князів Рєпніних був у чоловічій лінії вимер.
По розгромі Наполеона, від року 1816 до 1835, князь Рєпнін займав становище генерал-губернатора України. Добре освічений, лагідний і справедливий, він вважав себе українцем, а своєю батьківщиною — Україну, тож і заподіяв українству, а зокрема селянству, багато добра. Найкраще схарактеризував князя Миколу великий російський письменник Лев Толстой у своїм творі «Війна і Мир» під ім’ям князя Андрія Волконського. Заходами «землячка», князя Віктора Кочубея звільнений з становища і засланий у Яготин, свій маєток, князь М. Рєпнін зчаста запрошував до себе Т. Шевченка. Між Шевченком і княжною Варварою виникла щира приязнь, однак Шевченко не наважився княжні освідчитись, бо дуже велика вже була суспільна різниця між обома. За прихильність Шевченко присвятив княжні свою поему «Безталанний» («Тризна»).
Тим часом опинився Шевченко на засланні у приуральських степах. Князя Рєпніна вже не було в живих. Княжна Варвара прохала брата вставитись перед владою за засланого поета. Однак брат не був подібний ні на батька, ні на сестру і долею мужицького та ще й «малоросійського» поета поклопотатись не схотів. Княжна Варвара сама тоді вдалася до начальника жандармського корпусу, генерал-ад’ютанта Орлова й начальника штабу, німця, генерал-лейтенанта Дубельта з проханням злагіднити засуд поета. Але нащадки Катерининих коханків справедливості не розуміли... Княжні Варварі загрозили засланням у Сибір, коли вона буде клопотатися долею бунтівника. Вдавалася і до нового царя Олександра ІІ, однак також безуспішно. Зневірена в справедливості найвищої влади, княжна Варвара решту жигтя прожила віддалена від людей, у батьківському маєтку на Полтавщині. Вмерла дуже старою у 1891 році. Зоставила спогади про Шевченка, навіяні щирою прихильністю й шаною до його долі.

ОЛЕНА БЛАВАТСЬКА

Народилася 1831, вмерла 1891 року. Українська подорожниця, основниця теософічних гуртків у Англії, Індії та Південній Америці. (Теософія — пізнання Бога на основі філософічних роздумувань і добачування таємничого прояву Божої сили у світі; теософія визнає Бога вищим, ніж, скажімо, загальноприйнято у християнських церквах).

ГРАФИНЯ ЄЛИЗАВЕТА МИЛОРАДОВИЧ

Від самих початків нашого національного відродження з-поміж української шляхти окремі одиниці співчували українському рухові і йому допомагали. До таких одиниць належать — батько й син Василі Тарнавські, основник ліцею у Ніжині князь Олександр Безбородько, основник колегії Григор Ґалаґан, Олександр Лашкевич та Єлизавета Милорадович.
В особі Єлизавети Милорадович виступає представниця найбагатшого в Україні роду Скоропадських (тітка колишнього гетьмана). Родилася вона на Полтавщині у 1832 році. З малих літ цікавилася минувшиною України. Опісля, потрапивши під впливи українських письменників, у 1860 роках була діяльною членкою Полтавської Української Громади. Заміж вийшла за графа Милорадовича, українця сербського кореня. (Правдоподібно за сина визначного героя війн з Наполеоном, вбитого на становищі Петербурзького генерал-губернатора гвардійським старшиною-декабристом Петром Каховським). По розгромі українських громад, по-розумівши, що у російській Україні нашому національному рухові не дасть поширюватись уряд, підтримувала матеріально підпільні українські видавництва, засновувала школи й підпомагала національний український рух в Галичині. Одноразово пожертвувала дев’ять тисяч гульденів на заснування Літературно-Наукового Товариства імені Т.Шевченка у Львові. Вмерла Є. Милорадович у 1890 році.

МАРІЯ КРУКОВСЬКА

(з роду Будзінських в Галичині). Вчителька, родилася 1839 року. Визначилася подарованням майна Просвітним українським установам в Тернопільщині.

АЛЬВІНА ЯКОНОВИЧ

(властиво, Винницька). Галицька громадська діячка. Родилася 1842 року. Дарувала значні реальності для рідних шкіл у Станіславівщині. Коли вмерла — невідомо.

ХРИСТИНА АЛЧЕВСЬКА

Одною з перших наших діячок є Христина Данилівна Алчевська, мати поетеси Христі Олексіївни та світової слави співака Івана Алчевського, що не раз виступав і в Києві, з Тобілевичами разом. Народилася Христина Данилівна 1843 року в Харкові. Вийшовши заміж за харківського банкового діяча і фінансиста Олексія Алчевського, частину свого великого майна зуживала на культурно-освітні цілі. Зредагувала три томи «Що читати народу?» у російській мові, заснувала й утримувала власними засобами недільну школу для неписьменних. До тої школи з’їздилися учительки зо всеї України і Кавказу для практики навчання дорослих неписьменних і, повернувшись на місця своєї служби, старалися заснувати такі школи у себе. Російська влада до діяльності Алчевської ставилася неприхильно, через те, власне, X. Алчевська не дозволяла вчити українською мовою Б. Грінченкові, бо боялася, що уряд заборонить її широко розповсюджену культурно-освітню діяльність. Була також діяльним членом харківських українських товариств, що збиралися то в Алчевських, то у Філоновичів і там святкували потайки національні свята, писали всякі петиції і оборони на процеси проти українців тощо. Свою працю «Що читати народу?» возила Алчевська на світову виставку у Парижі і здобула за неї признання від видатних авторитетів по народній освіті різних західноєвропейських держав. Померла Христина Данилівна Алчевська у 1920 році, внаслідок злиднів і довгого недоїдання, спричинених окупацією України московськими більшовиками.

ОЛЬГА ГРАБАР

Головна обвинувачена на процесі за зраду Австрії, Ольга Грабар має сумну славу. Походила з москвофільської родини Добрянських. Дочка Адольфа Добрянського — співробітника знаного москвофільського діяча, священика Івана Наумовича. Народилася 1846 року. Заміж вийшла за посла до крайового сейму у Будапешті адвоката Емануїла Грабаря, що від 1861 року, переслідуваний урядом Австро-Угорщини, жив у Росії. Брат Ольги Грабар Мирослав також жив у Росії і навіть був урядовцем у Міністерстві внутрішніх справ. Взаємини з ними і довели Ольгу Грабар до процесу за державну зраду. Суд, одначе, звільнив родину Добрянських від вини.

МАРІЯ КОВАЛЕВСЬКА

Марія Ковалевська, громадська і революційна діячка, походила з аристократичного російського роду Воронцових. Народилася 1849 року. Заміж вийшла за Миколу Ковалевського, однодумця Михайла Драгоманова та визначного члена Київської і Одеської Української Громади. (Микола Ковалевський написав також популярну «Історію України» під псевдонімом І. Маркевича та «Спогади з заслання», що були надруковані в «Літературно-науковому віснику» у 1901 році). В молодих літах обоє Ковалевські приєдналися до революційної загальноросійської партії «Народної волі», одночасно з Желябовим, М. Кибальчичем, Перовською та іншими були в центральному виконавчому комітеті партії. 1879 року членів виконавчого комітету висліджено й викрито. Подружжя Ковалевських засуджено на вічну каторгу й вислано по етапу в Східний Сибір. Десять років засланці відбули на каторзі. Там Марія Ковалевська і згинула 1889 року. Микола Ковалевський у 1893 році з заслання повернув, здається, нелегально. Умер у 1897 році. Член Центральної Ради, український діяч М. Ковалевський — це, здається, син засланців чи небіж.

КАТЕРИНА СКАРЖИНСЬКА

Українська поміщиця з Полтавщини, власниця с. Круглик, Лубенського повіту. Заснувала історично-етнографічний музей, який подарувала Полтавському губерніальному земству. Крім того, визначалася добродійністю; помагала матеріально незасібним учням.

ОЛЬГА РОЗУМОВСЬКА

Українська революціонерка Ольга Розумовська, замужня Желтоновська, родилася на Поділлі у 1850 роках. Належала до гуртка Ромашка-Романовського в Одесі, коло 1878 року. Про її діяльність мало що відомо, тим більше, що самий Романовський втік на Американський континент, а його гурток не мав виразно українського обличчя. До того ж гуртка належав і розстріляний за збройний опір поліції, 1878 року, студент І. Ковалевський. Згинула правдоподібно на каторзі, їй приписують переклад «Історії одного селянина» Еркмана-Шатобріана, однак, мабуть, помилково, бо працю ту переклав на українську мову знаний наш письменник Модест Левицький.

ТЕРМІНА ШУХЕВИЧ

Родилася 1832 року. Дружина Володимира Шухевича, українського діяча й письменника, мати Одарки Старосольської. Організаторка українських жіночих товариств та голова організації жінок «Труд» і Клубу русинок.

СОФІЯ ПЕРОВСЬКА

Революційна діячка, російсько-українського аристократичного роду. Правнучка гетьмана Кирила Розумовського, дочка графа Перовського, генерала російської служби й дослідника Середньої Азії. В ранній молодості побачила, як вели закованих політичних засланців в Сибір. Це вплинуло на Софію Перовську так, що вона приєдналася до російської революційної партії «Народної волі». Засуджена на смерть по атентаті на царя Олександра II, повішена одночасно зі своїм чоловіком Желябовим, Кибальчичем та іншими у 1881 році, у віці 28 літ.
Частинно українками з походження були російські революціонерки Віра Фігнер (пробула 20 літ ув’язнена в казематах Шліссельбурзької фортеці за атентат на генерала Трепова) і знана «бабуня російської революції» Катерина Брешко-Брешковська. Обі вони мучилися не за українську справу, тож і не мають для українців особливого значення, тим більше, що до українства ставилися неприхильно.

ОЛЕНА СІЧИНСЬКА

З роду Ган, дружина о. Миколи Січинського, галицького священика й громадського діяча. Родилася 1854 року. Відігравала значну роль в українському жіночому рухові. Мати Мирослава Січинського, сучасного українського діяча й журналіста, що в 1908 році виконав атентат на намісника Галичини, графа Потоцького. Вмерла 1930 року.

НАТАЛІЯ ОБРЕНОВИЧ

Королева сербська. Дружина сербського короля, чи властивіше князя, Милана Обреновича (1854-1901), мати короля Олександра І, Наталія Обренович була київською українкою з походження — дочка старшини. Вона українством зовсім не цікавилася, ані до нього не признавалася. Ставши королем, син її одружився з вдовою сербського старшини, Драгою. У 1903 році військо зробило переворот, короля Олександра і Драгу вбито, а королем Сербії став князь Петро Карагеоргієвич. Умерла Наталія Обренович у Парижі у 1921 році. Переживала великі злидні.
З українського роду походила також княгиня Марія Карагеоргієвич, жінка генерала російської служби князя Арсенія, брата сербського короля Петра (діда теперішнього короля). Взагалі сербський королівський рід виховувався і служив у Росії; дехто, як недавній регент князь Павло, у Росії й родився. Княгиня Марія Карагеоргієвич визначалася добродійністю.

ВАРВАРА ІЛЯШЕНКО

Революціонерка Варвара Іляшенко родилася у Полтавщині, в селянській родині, 1855 року. Перебуваючи прислугою у місті, вступила у члени революційної організації і відзначалася активністю. Мабуть, її брат, Севастьян, з нею разом перепачковував у Східну Україну видані за кордоном твори Шевченка. В політичному процесі 1879 — 1880 років обоє засуджені на 15 літ каторги і досмертне заслання. Як довго Іляшенки жили в Сибіру й коли повмирали — невідомо.

АННА ПАВЛИК

Одною з піонерок жіночого руху в Галичині є Анна Павлик, сестра українського вченого і діяча радикального напрямку Михайла Павлика. Родилася вона 1855 року в Галичині. Пробивалася в світ власними силами, бо походила з бідної родини. З братом одночасно співпрацювала з Іваном Франком аж до часу, поки брат не розійшовся з ним в поглядах. Як і її брат, Анна Павлик була нагальної вдачі і завдяки тому мала багато ворогів серед інтелігенції, та особливо серед галицького духовенства. Злидні українського селянства під опікою польських землевласників спричинили те, що радикально настроєні люди вели пропаганду соціалізму. Анна Павлик за агітацію у Коломийщині та Косівщині у 1877 році була арештована. Наступного року відбувся голосний соціалістичний процес, на якому особливо визначився поляк прокуратор Михальські обвинуваченнями Павликів трохи не в державній зраді. Анна Павлик редагувала соціал. орган «Друг». До своєї смерті, 1928 р., належала до соціалістичного жіночого гуртка.

АГАТА ІЩЕНКО

Популярна в українських кругах революціонерка Агата Іщенко, подібно Варварі Іляшенко, походила з селянської бідноти. Родилася 1858 року. Служила прислугою у значніших наших національних діячів у Києві й Одесі; навчилася грамоти й не раз виконувала доручення революційних партій. Викрита, разом з нашими діячами була заслана у Східний Сибір. Звільнена у часах вже згадуваної «диктатури серця» фельдмаршала Лоріс-Мелікова, — до речі, з походження вірменина, — у 1880 році. Коли і де померла — невідомо.

МАРІЯ ТРЕБИНСЬКА

Українська діячка, з роду Євреїнова. Родилася 1862 року. Організаторка і провідник українського театру у Східній Україні та меценатка. Дала значну суму грошей, між іншим, на доставу у Київ тіла померлого за кордоном українського письменника й історика Василя Миколаєвича Доманицького.

ОЛЕНА ДОБРОГРАЄВА

Одна з перших українських культурно-національних діячок Олена Доброграєва народилася 1864 року. Перебуваючи на Вищих жіночих курсах у Києві, заснувала український гурток. Від 1886 р. член літературно наукового товариства у Львові, де редагувала додаток до часопису «Батьківщина». Провадила діяльність вкупі з Франком і Драгомановим. Умерла молодою, у 1888 році.

МАРІЯ БІЛЕЦЬКА

Дочка секретаря староства в Галичині Марія Білецька народилася 1864 року в Тернополі. Дівоче назвище Білінська. Не скінчивши семінарії, вийшла заміж за богослова Лісецького, втратила двох синів і чоловіка, греко-католицького священика. Тоді вернулася у Львів, здобула звання учительки, а в останньому році 19 століття вийшла удруге заміж за проф. В. Білецького. Обоє учителювали у першій дівочій школі у Львові. Обрана була головою Клубу русинок, що перетворився у сучасний Союз українок. Співпрацювала з Н. Кобринською, К. Малицькою та Герміною Шухевич у їх змагах до створення сильної жіночої організації й здобуття для жіноцтва людських прав.
В роках війни та після неї М. Білецька працювала в комітетах помочі інвалідам та голодуючим. З утворенням товариства опіки над інвалідами, кілька літ займала становище голови тієї інституції. Також писала на різні теми в Галицьких пресових органах. Умерла 1937 року у Львові.

ОЛЬГА ФРАНКО

Мало що можна написати про жінку нашого великого письменника Івана Франка. Біографи Франка про його дружину майже не згадують, а коли і згадують мимоходом, то виводять її якоюсь ненормальною людиною, як зрештою виводять ненормальним і самого Франка.
Походила Ольга Франко з київських українців-католиків, Гнатовичів-Хоружинських, — здається, одного роду з колишнім гетьманом Демком Многогрішним, бо й його назвище було Гнатович. Родилася й виховувалася в Києві. Була активною членкою українських товариств; часто виступала у театральних виставах, аж поки не перейнялася ідеями Толстого. Відтоді стала вести просте життя. Сестра її була замужем за українським діячем Е. К. Трегубовим.
Іван Франко одружився з Ольгою Хоружинською у часах першого свого приїзду у Східну Україну, 1886 року, і одружився зовсім несподівано для свого окруження. Переслідування Франка австрійською владою, тяжка фізична, а потім і психічна слабість, безсумнівно, важко відбилися й на характері його дружини. Не знала вона утіх, не хотіла навіть добре вбиратися. Як і чоловік, переслідувалася привидами, галюцинаціями й потребувала уважного лікування. Однак лікуватися не було за що, та й ті всі, що по Франковій смерті проголосили його трохи не пророком, за життя ігнорували і вважали за якогось антихриста. Дійшла та ворожнеча до того, що коли кандидатуру Франка на Нобелівську премію визнали австрійські університети, академії та весь вчений австрійський світ, то голова українських парламентаристів заявив урядові від імені галицьких українців, що Франко премії не заслужив, і кандидатуру його було знято. Цей один факт свідчить, як ставилася до Франка галицька еліта.
Подружжя мало четверо дітей: синів — Андрія (умер молодим у 1913 році), Тараса і Петра та дочку Ганну. В часі світової війни й революції Ганна Франко перебувала у Східній Україні. Ольга Франко по смерті чоловіка жила безвиїздно в Галичині. Умерла, правдоподібно, від нужди вже після окупації Галичини німцями у 1941 році.

МАРІЯ ЧИКАЛЕНКОВА

Коли говорити про наш культурно-національний рух від 80-х років минулого століття аж до революції 1917 року, то доведеться лише ствердити, що увесь той рух, вся праця, — культурно-національна, політична і навіть економічна, регулювалася і приводилася до одного спільного знаменника — поширення українських національних ідей — одною людиною. Тою людиною, великим нашим національним діячем, що полюбила рідний край «не лиш до глибини душі, але й до глибини кишені», є Євген Харлампієвич Чикаленко. Подібними йому були його дружина й діти; бо лише при підтримці родини людина може доконувати таких великих діл, яких доконав Є. X. Чикаленко. Тож і його заслуги у відродженні нашого національного життя у великій мірі є заслугами також і його дружини, щирої послідовниці і помічниці у всіх його замірах.
Євген Чикаленко походить з козацько-шляхетського роду Годорожіїв-Чикаленків, з Херсонщини, а по матері з Краєвських. Крім нього, у батьків було ще двоє дітей, син і дочка Ганна, що повмирали у діточому віці.
У Харкові Євген Харлампієвич одружився, 1883 року, з лубенською козачкою, курсисткою Марією Вікторівною Садик (родилася 1864 року). Дівчина мала всього сім десятин землі посагу, а дядько Чикаленка, Петро Іванович, наглядів братаничу дружину з багатого шляхетського роду, що мала 1200 десятин землі, тож подружжю не був радий. Літо по весіллі Є. Чикаленко провів у жінчиних братів. Працював на полі так, що всі думали, що він син селянина.
1885 року Чикаленків, за зв’язки з українськими поступовими діячами ще тих часів, коли Є. Чикаленко вчився у Харківському університеті, — віддано під нагляд поліції на п’ять літ. Чикаленки виїхали з Полтавщини у Перешори, Ананіївського повіту, на Херсонщині, свій родовий маєток. Живучи в селі під наглядом, Чикаленко написав свої славні «Розмови про сільське господарство». Однак російський уряд не дозволяв їх в українській мові надрукувати. Дозвіл видав міністр хліборобства Єрмолов після п’ятилітньої тяганини і довгих суперечок в Раді міністрів. Праці Чикаленка дозволено було видати, як спеціальний виняток, з огляду на поважну потребу такої літератури. Тих «Розмов» вийшло шість книжок і розійшлося близько мільйона примірників,— наклад, якого не осягнув, мабуть, навіть «Кобзар» Т. Шевченка. За ці праці земські установи українських губерній нагородили автора кількома срібними медалями та великою золотою.
Живучи в Перешорах, Є. Чикаленко вступив у члени Одеської Української Громади, що була в зв’язках з народовольцями. Громада виховувала на свій кошт дітей політичного засланця Володимира Мальованого (хоч, щоправда, ті діти, вирісши, навіть до українства не признавалися) та виплачувала сталу пенсію вдові М. Драгоманова. Живучи ощадно, Чикаленки 1895 р., коли вмерла їхня найстарша дочка Євгенія, 10-літня дівчинка, вжили її посаг на українські національні цілі. Для вшановання її пам’яті призначили вони для «Киевской Старины» тисячу рублів на премію за написання «Історії України»; другу тисячу руб. дали Чикаленки за повість Данила Мордовця «Дві долі». Далі взяли вони на себе оплату авторів у «Киевской Старине». З’явилося завдяки тому значне число українських письменників, а «Киевская Старина» своїм змістом дорівнювала найповажнішим російським науково-літературним публікаціям. Майже всі наші довоєнні письменники початки своєї творчості завдячують власне родині Чикаленків. Однак Чикаленки тим не обмежилися. Вони пожертвували 25 тисяч руб. (величезні на ті часи гроші!) на будову Академічного Дому у Львові, з тим, щоб першенство давалося незаможним студентам з Східної України, що хотіли б студіювати в Галичині. (Але побувавши в Галичині й пізнавши обставини і прикмети тогочасної інтелігенції, головно погоню за посадами, Чикаленко не радив наддніпрянським студентам в Галичину виїздити). У 1904 році вони ж влаштовують у Львові літні університетські курси для галицького студентства і всі видатки покривають власним коштом.
В році 1897 у Києві зав’язалася Українська загальна організація. Після зняття гласного, тобто явного надзору поліції, Чикаленки виїхали у Київ. Землю віддавали селянам в користання за четвертину, тобто за четверту частину збору власникові землі. Цим набули лютих ворогів у сусідах-дідичах. По набуттю маєтку Кононівки на Полтавщині Чикаленки переїхали на життя у Київ і були прийняті, 1900 року, до Старої Київської Української Громади і до Викопної ради Української загальної організації. Його заходами, наступного року відбувся з’їзд українських громад. Після з’їзду у склад Організації увійшли громади Київська, Петербурзька, Одеська, Чернігівська і Полтавська. Заснувалися нові громади в Ананьєві, Вінниці, Житомирі, Єлисаветграді, Кам’янці, Катеринодарі, Лубнах, Москві, Радивилові, Ромнах, Севастополі, Смілі і Херсоні. У Києві заснована перша українська книгарня.
Ще рік перед з’їздом українських громад студенти Д.Антонович, Мих. Русов, Бон. Камінський та Лев Мацієвич (летун-інженер, згинув 1910 року у жовтні; перша летунська жертва у Росії), заснували Революційну українську партію й випустили брошуру «Самостійна Україна». Адвокат М. Міхновський, з соціальною програмою РУП не погоджуючись, у скорому часі заснував Українську народну партію, а РУП перемінилася в Українську соціал-демократичну робітничу партію. Консервативні діячі з Української загальної організації до Революційної української партії поставилися з упередженням, але Чикаленко довів їм, що краще, щоб українська молодь йшла у свої соціалістичні партії, ніж до партій російських, і для України безпотрібно пропадала. Дав він Революційній українській партії 1000 рублів, на які РУП видавала часопис «Селянин».
Ось так Україна, завдяки помочі Чикаленків, здобулася на організовані групи усіх політичних відтінків. Наслідок тої помочі вперше виявився у серпні 1903 року на ювілеї Ів. Котляревського та в грудні того ж року на ювілеї М. Лисенка. У обох святах взяли діяльну участь всі українські партії та делегації з Галичини. Вперше поставлено тоді ж домагання автономії України. Наступного року Загальна Організація перемінилася в Українську демократичну партію з програмою, що побіч справ, зв’язаних з автономічнім устроєм України у межах Російської імперії, жадала 8-годинного робочого дня, безплатного навчання і націоналізації шкіл та навіть пенсії для старих. Старі діячі програми не хотіли прийняти задля уступу про вивласнення великих посілостей у користь селян. Чикаленко доводив, що земля раніше чи пізніше належатиме селянам, тож краще погодитися з селянами й віддати землю за заплату. Цей розумний і тверезий голос не був почутий. Навпаки,— польсько-російсько-німецькі землевласники на Україні Чикаленків люто зненавиділи, обзивали «зрадниками класових інтересів». А харківський губернатор Катерінич, нешлюбний син царя Олександра II, хотів Чикаленка заслати у Сибір адміністративним порядком, тобто без слідства й засуду. Склалося так, що Є. Чикаленко, великий землевласник, мусив навідуватись до своїх посілостей нелегально, ховаючись.
Революція 1905 року не знесла заборон на українську пресу. Коли перед тим, у часах керми Україною генерала М. І. Драгомирова, були можливості ведення національно-культурної діяльності за «тихою згодою» генерал-губернатора і командуючого військами округу в одній особі, то з усуненням Драгомирова утиски збільшилися. Ол. Пчілка, Ілля Шраг та інші домагалися скасування заборон на українську мову й друк від тогочасного прем’єра й міністра внутрішніх справ; Є. Чикаленко подав від себе меморіал у тій же справі до міністра хліборобства. Перебуваючи якийсь час у Петербурзі, Чикаленко порозумівся з грузинськими, естонськими, литовськими і латиськими представниками і спільно домагалися автономії для своїх країв. Революційні події заставили об’єднатися українські партії. Маніфестом 17 жовтня заведено конституцію, однак і тоді заборон на друковане українське слово не скасовано. Натомість прокотилася по Україні хвиля жидівських погромів. У київському погромі поранено ледве 17-літнього старшого Чикаленкового сина, Левка, що осуджував громил.
В Україні, зразу ж по конституції, почали видаватися явочним порядком зо 20 часописів і журналів. Влада всі ті українські видання заборонила; деякі на першому ж числі.
З 1 січня 1906 року Є. Чикаленко, В. Симірненко та В. Леонтович почали видавати щоденник «Громадська Думка» і журнал «Нова Громада». Сконфісковане було перше ж число. Арештовано й редактора, нашого письменника й історика Сергія Єфремова. Однак, хоч часопис дав за рік 30 тисяч рублів страти, яку покрили Чикаленко й Симірненко з власних засобів (Чикаленко продаючи землю), то «Громадська Думка» спричинила те, що у Державну Думу обрано свідомих українців, як Івана Тарасенка (батько розстріляної більшовиками повстанчої кур’єрки Марусі Тарасенко), І. Шрага, М. Біляшевського, Вол. Шемета, Павла Чижевського, А. Грабовецького, Гавр. Зубченка і Миколу Онацького. В Петербурзі Думська Українська репрезентація почала видавати «Украинский Вестник» для ознайомлення членів Думи з українським питанням.
Як це не дивно, ставлення до українства проводирів жидівського населення було більш як негативне. До поступових українських організацій належало тільки двоє, жидівського роду осіб, — адвокат В. Беренштам та професор В. Перетц. Натомість редагована й видавана жидівськими діячами російська преса, як «Речь» (ред. Гессен), «Киевская Мысль» (ред. Кугель) чи «Одесскія Новості» коли й не йшли в парі з усякими чорносотенцями, «землячками» Савенками та Пихнами, то все ж українське питання обходили мовчанкою, так, начеб його не існувало. Поза тим вся жидівсько-російська преса на Україні була носієм великодержавницьких російських ідей; це ніби у подяку за утиски, «черту осєдлості» і погроми...
В редакції «Громадської Думки» дехто з партійних співробітників завів «явку» російським революціонерів. Поліція перевела трус, і в серпні 1906 року часопис закрито. Одначе наш письменник Грінченко ще раніше, на всякий случай, здобув запасний дозвіл на видання щоденника «Рада». Тим дозволом скористався Є. Чикаленко, і в січні 1907 року вийшло перше число, яке також було сконфісковане. В. Леонтович докладати до часопису відмовився, а Чикаленко і Симірненко видали 15 тисяч рублів, і так існування часопису на кілька місяців було забезпечене. Редактором «Ради» став М. Павловський, а С. В. Петлюра секретарем.
І так щороку, до війни, Чикаленки докладали 10—12 тисяч рублів. Продавали землю, заставили будинок у Києві, щоб покривати щорічний недобір. Щомісяця давали по 50 рублів хабаря київському цензору і по 25 рублів двом його помічникам також з року в рік. Це ставлення, однак, не міняло: конфіскати, штрафи, арешти відповідальних редакторів відбувалися стало. У прикрих хвилях український діяч Леонід Жебуньов віддав на «Раду» 500 рублів, ним призбираних на лікування. Адміністратор «Ради» Максим Синицький брав з платні лише на прожиток, та були й солідно оплачувані такі працівники, що їм неможливо було звернути навіть увагу за щоденне спізнення.
Видавши дозвіл на часопис, влада робила перепони для осіб на державній службі «Раду» передплачувати. Духовним забороняли архієреї, учителям — інспектори та міністерство освіти, а селянам пристави й поліційні урядники. Пошта не хотіла приймати підписних грошей на часопис, а часто-густо «Раду» нищила. Були жертвенні люди в усіх верствах, що давали по сто і двісті рублів таємно; були селяни, що платили передплату і прохали часопис не висилати задля нагінок на них з боку влади. Таких все ж було мало; зокрема недописала інтелігенція. Тому-то наклад «Ради» ніколи не доходив більше десятьох тисяч. Особливо впікся прихильникам «Ради» начальник київської охранки, тої чека царських часів, Кулябко-Корецький. Цей хорунжий резерви цензурував приватні листи навіть таких київських генерал-губернаторів, як генерал кінноти М. Драгомиров або пізніший воєнний міністр Сухомлинов. І вони, щоб уникнути Кулябкової цензури, писали до своїх родин на чужу адресу. Що ж говорити про громадянство? Кулябко мав владу кожного заслати без суду й слідства у Східний Сибір або на Камчатку...
Роки реакції принесли закриття Просвіт у цілому ряді українських міст, ліквідацію українських партій. З гіркою бідою здобуто дозвіл на заснування Українського Наукового Товариства, з умовою, що воно «політикою» не займатиметься. У 1907 році арештовано цілий ряд українських діячів — Лисенка, Чикаленка, О. Пчілку, Л. Українку, Л. Драгоманову, Л. Яновську, Ямпольську й багато інших. Ямпольська була дочкою генерала, що більше, й чоловік О. Пчілки, Петро Антонович Косач мав у ті часи ранг, що відповідав генеральському. Однак в Росії з становищем не числилися. Чикаленко пише, що аж після арешту він порозумів зміст сказаного П. А. Косачем побажання, що найбільшим здобутком конституції буде той, коли знесуть охранку.
У 1908 році засновано нелегальну організацію Товариство українських поступовців (ТУП), що замість розв’язаних українських партій взяло на себе догляд над культурно-національним рухом. Головою ТУП обрано Чикаленка. У ті часи по всій Україні виходило до 20 періодичних видань і часописів. Крім того, у Москві С. В. Петлюра видавав у російській мові журнал під назвою «Украинская Жизнь». Часто доходило до того, що «Рада» мала закритися через брак засобів на видання. Однак аж до війни 1914 року Чикаленко утримував часопис власними засобами, оплачуючи великі недобори. Закрито «Раду» аж з проголошенням війни 1914 року.
Війна принесла розгром організованого українського життя. Кількох редакторів українських часописів, як приміром, редактора «Української Хати» Богацького, заслано у Східний Сибір. Арештовано й заслано проф. Грушевського та старшу дочку Чикаленків Ганну з її чоловіком. Про Чикаленка чорносотенці пустили нісенітницю, начеб він брав участь у нарадах Вільгельма II і Франца-Фердинанда у Конопішті. Сподіючись заслання, хворий Чикаленко виїхав у Фінляндію і приїздив в Україну лише нелегально, на короткий час. У маєтках і в Києві у Чикаленків відбувалися часто труси та протоколи.
Тим часом настала революція 1917 року. У перших днях революції останній редактор «Ради» Андрій Ніковський на завіщані Симірненком 300 тисяч рублів почав видання «Нової Ради». У перших же по революції днях Рада ТУП на внесок Чикаленка ухвалила створити автономний український уряд, Центральну Раду. Головою Центральної Ради обрано самого Чикаленка, у той час поважно хворого. До Ради поприєднувалось багато демагогів, що поспішили здобути впливи на хід подій. Почали творитися дрібні партії і кожна хотіла мати як можна більше делегатів у Центральній Раді. З поверненням з заслання Грушевського Чикаленко передав головування йому. Опісля прийшли до впливів В. Винниченко та С. Петлюра. Чикаленко бачив, що йде до війни з Московщиною, тож радив голові Секретаріату Володимиру Винниченкові творити армію з синів заможніших селян. Однак Винниченко творив «соціалізм» і вважав, що Україні ніяка армія не потрібна.
Часи першої українсько-московської війни та окупації Києва бандами Муравйова — Коцюбинського перележав Чикаленко хворий. Пропоноване йому за гетьманату становище міністра хліборобства не міг прийняти. У січні 1919 року, хворий, виїхав Чикаленко у Галичину. Поляками був інтернований у Мостиськах і Перемишлі. Бідував, але помочі ні від кого приймати не схотів. По звільненні виїхав до Відня, а опісля осів у Чехословаччині. Замість вдячності за довголітню віддану працю над відродженням української нації, найшлися люди, як Микита Шаповал, що в пресі грубо його лаяли. Останні роки життя прожив наш великий діяч у страшній нужді. Врешті дочка, Ганна Келлер, умовила його приїхати у Швейцарію. Чикаленко погодився, але по кількох операціях шлунка вже не міг їхати; вмер 20 грудня 1929 року. Тіло його спалено у крематорії.
Подружжя Чикаленків мало шестеро дітей. Синів — Левка, Петра й Івана, та дочок Євгенію, Ганну і Вікторію. Дочки і старший син жили у Західній Європі, то в Німеччині, то в Швейцарії. Молодші сини більшовицькою владою були заслані на страшні Соловки. Петро Чикаленко умер в дорозі, в Курській пересильній тюрмі. Коли і в яких обставинах умерла Марія Вікторівна Чикаленко — нема певних вісток. Перед більшовицькою революцією ще жила.

МИХАЙЛИНА ЛЕВИЦЬКА

Походить з Смуків. Учителька і провідниця жіночого руху в Буковині. Родилася 1879, вмерла 1922 року.

ОЛЕНА ЛЕВЧАНІВСЬКА

Громадська діячка на Волині. Родилася 1881 року. Від 1922 року сенаторка у Польщі.

МАРІЯ МАТЮШЕНКО

Дружина українського політичного діяча, лікаря Бориса Матюшенка, походить з Гоженків. Родилася 1882 року в Уманщині. Вступила у члени Революційної української партії у Києві, де визначалася активністю. Якийсь родич її чоловіка, Опанас Матюшенко, був одним з проводирів повстання Чорноморського флоту, на «Потьомкині». Після розгрому повстання й розстрілу лейтенанта Шмідта — утік за кордон. Через два роки вернувся, був спізнаний і у 1907 році повішений російською владою.

ДОМІНІКА ОГІЄНКОВА

Одною з найбільших наших патріоток сучасності є дружина колишнього міністра освіти Української Народної Республіки, професора, доктора Івана Огієнка (теперішнього Холмського і Підляшського архієпископа Іларіона) Домініка Данилівна, з роду Литвинчуків. Народилася вона у містечку Брусилові, Радомишльського повіту на Київщині, 4 січня 1882 року, у два дні пізніше від народин свого чоловіка. Мати її походила з давнього українського шляхетського роду Жураківських, який був свого часу зовсім спольщився, але вже дід Домініки перейшов на православіє й виховував дітей на ідеях Т. Шевченка. Мала дівчина у шкільному віці знала вже «Кобзаря» напам’ять. Вчилася у містечковій школі — була все першою ученицею. Опісля якийсь час учителювала. Бувши учителькою, своїми невеликими засобами утримувала кількох убогих учениць. Заміж вийшла 1907 року. Бажала здобути вищу освіту, і в 1918 році, як тільки відкрито перший Український державний університет, Д. Огієнкова записалася студенткою, не зважаючи на свої 37 літ життя. Однак воєнні події науку продовжувати перешкодили, тим більше, що й уряд був змушений столицю залишити.
Революційна доба в Україні поставила її чоловіка ректором Українського державного університету у Кам’янці. Сталося так, що, виїжджаючи у січні 1919 року з Києва, професор Огієнко старався попередити усіх своїх співслужбовців, щоб негайно виїздили з Києва, бо столицю окупують більшовики. Але за тими клопотами забув найголовніше у наші часи — банкові вклади. І заможна родина прибула у Кам’янець з тим лише, що мала на собі. Домініка Огієнкова, замість докорів чи нарікань, одобрила вчинок чоловіка. Так само і в Кам’янці Д. Огієнкова уможливила науку в університеті не одному десяткові незаможних студентів, видаючи їм грошову поміч.
З призначенням професора Огієнка міністром освіти і віросповідань становище його дружини стало ще більш відповідальним. У них перебувають, відай, всі українські міністри, яких треба було і примістити і нагодувати, що в тодішніх обставинах, коли з усіх сторін підходили до Кам’янця червоні й білі москалі та поляки, було справою дуже нелегкою. Не одного з наших міністрів доводилося Огієнкам переховувати.
Коли Кам’янець зайняли поляки, уряд УНР виїхав у Польщу. Головноуповажненим міністром українського уряду Головний Отаман С. В. Петлюра призначив Огієнка. Розбещена польська солдатня та й офіцери допускалися страшних надужить. Проф. Огієнко вставлявся завжди за покривджених перед командуючим сьомою польською армією генералом Краєвським. Чого не можливо було добитися у бутного генерала офіційною дорогою, то здобувалося приватною, запросивши генерала на обід. І – цікаве явище: у часах, коли вже більшість наших неньколюбців з «чемності» цвенькала по-польськи, то Д. Огієнкова зверталася виключно до всіх по-українськи і бутний польський високий командант мусів розуміти гайдамацьку, коли вже не «кабанську» мову. Так само заходами Огієнків зліквідовано ганебну подію — арешт уряду Української Народної Республіки з прем’єр-міністром І. Мазепою на чолі у лютому 1920 року польською офіцернею.
Через рік Огієнки опинилися у Винниках під Львовом, без найменших засобів на життя. Поміг митрополит А. Шептицький, доручивши проф. Огієнкові працю. Далі стався переїзд у Варшаву, праця над перекладами Богослужб, діяльність над українізацією церкви українських єпархій у Польщі і професура в університеті. Багатьом з українських політиків на еміграції, що жили на польській ласці, становище Огієнків не давало спокою. Доноси і провокації спричинили те, що проф. Огієнка позбавлено університетської катедри. Знову настали чорні, безвиглядні дні. Рідні політикевичі погрожували навіть висланням Огієнків за межі Польщі. Піднялися напади в «Ділі» та «Назустріч». У злиденних умовах Домініка Огієнкова набула невилічиму слабість — рак хребта. Хвора, більше лежачи, помагала чоловікові у його наукових і мовознавчих працях, у редагуванні «Рідної Мови» і журналу «Наша Культура», збирала до них матеріали. «Українці честі не знають», — гірко висловлювалася Огієнкова, особливо тоді, коли повернулися свідки з процесу за вбивство С. В. Петлюри. Бо і справді, цей процес, а головне поведінка на ньому наших всяких «батьків народу» були компрометацією й оплюгавленням усього українського народу і його ідей та змагань. На цей процес змобілізував свої сили увесь світовий Ізраїль, а наші політики вислали свідків, що не знали мови, нікому не були відомі. А могли б вислати людей, яких світ знав і з ними числився; людей, що нагороджені були найвищими французькими бойовими нагородами,— орденом Почесного легіону,— як світової слави артилериста й воєнного письменника, генерала Сергія Дельвіга, генералів Володимира Синклера або Всеволода Петрова-Вертера. На процесі вбивника С. Петлюри ніхто не заперечив наклепів про погроми, яких покійний рішучо не допускав. Ніхто не боронив права України на незалежне життя...
Умерла Домініка Огієнкова 19 травня 1937 року, по довгій і важкій слабості. Зоставила заповіт, у якому синам своїм Анатолю і Юрію та дочці Лесі наказує усе життя працювати для українського народу, не дає дітям благословення, коли б вони дружилися з чужинками чи з чужинцем. Смерть її проминула непомітно для загалу; ніхто не згадав, хто вона була. Згадав чужинець — Варшавський митрополит Діонизій. Він зложив хрест з жовто-блакитних квітів, відслужив панахиду й наказав нічого не брати за місце на кладовищу, бо поховано це заслужену українську діячку, дружину ректора університету й міністра Української Народної Республіки.
Глибоку ідейність Домініки Огієнкової характеризує найкраще такий випадок. В часах УНР держава набула право на видання праць її чоловіка за 7 500 000 карбованців. Проф. Огієнкові запропоновано ті гроші заміняти на чужу валюту, що не тратила вартості. Але його дружина спротивилася заміні, мотивуючи тим, що міністр Української Держави не може міняти грошей своєї держави на чужі, бо це його понижувало б. І гроші залишилися незміняними, щоденно падаючи в ціні. Таких міністрів Українська Республіка мала дуже мало, — мабуть, ще одного лише, Вяч. Липинського, що, бувши послом у Австро-Угорщині, залишив свойому наступникові 70 тисяч долярів державних грошей, не скориставшись з них ані центом, хоча й був хворий і без засобів. Інші панове міністри ще насміхалися з його «глупоти», тобто з його чесноти й безкорисності та відданності Україні.

ОЛЬГА ПЕТЛЮРА

Про дружину Головного Отамана військ Української Народної Республіки, Ольгу Петлюрову відомості у нас скупі, тим більше, що й С. В. Петлюра до революції був малознаним. Походила вона з роду Більських, правдоподібно духовного. Родилася 1884 року. Заміж вийшла у 1909. Подружжя мало лише одну дочку, Олександру, що вмерла у Франції в листопаді 1941 року.
Перед війною 1914 року С. В. Петлюра працював якийсь час у київській «Раді». Опісля, працю залишивши, перебував на Кубані та в Петербурзі. В роках 1912 — 1914 редагував у Москві український журнал російською мовою «Украинская Жизнь», що був одиноким інформатором про Україну поступових кругів російського громадянства. Успіху журнал не мав, тож Петлюрам доводилося переживати злидні. До того у Москві ж засновано журнал «Промінь», що виходив дореволюційних часів. У війну С. В. Петлюра служив в Союзі земства і міст на Західному фронті. Ця організація об’єднала всі поступові елементи російської держави, і з її рядів сформувалися революційні уряди національних держав, посталих на зламках імперської Росії.
Українська національна революція поставила С. Петлюру на чоло Слобожанського гайдамацького коша та Військового секретаріату Центральної Ради. У часах Гетьманату обрано його головою Київського губерніального земства. Негативне ставлення до уряду діячів Українського національного союзу спричинило арешт багатьох громадських наших діячів, між ними й С. Петлюри. По звільненні з тюрми він виїхав до Білої Церкви на організацію повстання. А далі події пішли відомим кожному читаючому українцеві шляхом.
Директорія, а пізніше уряд УНР, не могли чи не хотіли виразно стати на бік чи то селянства, чи заможніших верств українського народу. Умірковані українські круги, що мали адміністративну практику, від керми Україною усунено, а замінити їх не було кому. Поширилася знана отаманщина. Військом командували колишні підстаршини; губерніальними комісарами ставали колишні волосні писарі... Безперечно, серед них могли бути дуже гідні й ідейні люди, але більшість з них це були звичайні зарозумільці й демагоги-кар’єристи. Наприклад, губерніальний комісар Поділля Боднаренко, що ввечері на імпрезі зо сцени присягався згинути за «неньку Україну», а вночі, захопивши 800 тисяч ще царських рублів, втік до Румунії. Стало те, що боротьба за визволення була програна. Недобитки армій опинилися за дротами у польських таборах, там же опинився й уряд Української Народної Республіки.
Дійшло до того, що С. В. Петлюра був змушений перебувати в Польщі під прибраним ім’ям Степана Могили. Заходили можливості, що колишнього голову Української Держави віроломні польські союзники, нібито на жадання більшовицького уряду, мали вислати на вірну смерть у Радянщину. Радянцям, без сумніву, захопити Петлюру бажалося, бо він здобув собі таку популярність, як ніхто інший з українців, став начеб втіленням українських національних ідей. Однак, завдяки приятельству з творцем польської державності Йосипом Пілсудським (до речі — литвином з походження), Головному Отаманові дана можливість нелегально виїхати у Францію.
Оселившись у Парижі, Петлюри гірко бідували. І коли значна частина високих українських урядників та міністрів виїхали за кордон ще у січні 1919 року з великими сумами державного гроша, то Головний Отаман вважав ганебним користатися державним майном персонально. Жив у біді, та не заплямив свою гідність. Що більше, не дозволяв і свойому братові, полковникові Олександру Петлюрі зайняти поважне становище у польській армії. Коли поляки удруге пропонували О. Петлюрі ранг полковника польської армії, відрадила те становище прийняти Ольга Петлюра,— бо ж полякам ходило не про піддержку, а про те, щоб брата голови Української Республіки перед світом скомпромітувати, а тим самим зневажити й українські визвольні змагання.
Сімома пострілами більшовицького агента Шулима Шварцбарта 25 травня 1926 року С. В. Петлюру замордовано. Вбито того, хто був ворогом насилля над жидівством. А вбив ніби месник за «наруги й терпіння» Ізраїля, якраз у ті часи на спілку з комуністичною Москвою криваво пануючого над переможеним українським народом.
Про вбивство С. В. Петлюри світ думав різне. Були такі, що старалися впевнити, начеб для України потрібно було жидівських жертв. Приводили у доказ давніші погроми на українських землях (організовані російськими чорносотенцями, які у властивій Росії погромами не займалися лише тому, що жидам в Московщині жити зовсім заборонялося, отже, їх там не було). Але ні жертв ні погромів Україна не потребувала. Навпаки, жидівській меншості, як і всякій іншій, надано було автономічні права. Значна кількість жидівських національних діячів займала високі становища в урядах Української Держави, а кілька були міністрами. Наприклад — Рафес (за більшовиків на становищі голови Чека в Києві з садистичною насолодою заставляв повзати перед ним на колінах жінок своїх колишних співтоваришів з уряду УНР), брати Б. і Соломон Гольдельмани, А. Марголін, Винавер, Гутнік, Ржепецкі — мали становища міністрів чи дипломатичних представників УНР. Погромів, — виключаючи проскурівський, який влаштував отаман Семесенко, збунтувавшись проти уряду УНР, — зовсім не було, та й Семесенка через кілька місяців пізнано, віддано воєнно-польовому судові й розстріляно. Отже, винний поніс кару. На карб українців почислено погроми жидів Денікінською армією та відділами Булак-Балаховича. Тож не погроми були причиною вбивства Петлюри, а що інше... Ще 4 червня 1920 року «Жидівська Трибуна» (Ля Трібюн Жюїф) писала, що українські жиди Росії не зрадять (комуністичної звичайно)... І нічого дивного, що як лиш рознеслася вістка про злочин Шварцбарта, йому запропонували свої послуги і X. Раковський, і французькі комуністи — адвокати Леон Блюм та Торез (останнього французький воєнний суд заочно засудив на кару смерті за дезерцію від служби в часі війни, 1940 року).
Процес над вбивником тягнувся довго. Розрахований він був хіба на безкритичність дезорієнтованої власне жидівською пресою громадської думки Франції. А українці не змогли поставитись відповідно вимогам часу. Та й чим вони розпоряджували у злиденних емігрантських умовах? За вбивником стояв змобілізований грошовитий Ізраїль, стояла величезна держава, комуністична Росія. Тож в перших днях процесу українська, позиваюча, сторона обернулася в обвинувачену і суд відбувався не над злочинцем-вбивником, але над вбитим Головою Української Держави, над українським народом і над його змаганням здобути собі вільне місце серед інших народів. З жидівської сторони свідчив проти українців навіть Марголін, міністр праці в уряді УНР та представник України в Англії. Старався бути безстороннім свідком відомий жидівський діяч-сіоніст В. Жаботинський. Однак його швидко перетягнено на бік оборонців вбивника. Свідчив за Шварцбартом і наш Винниченко.
На процесі всякі Винавери й Кулішери та Мілюкови доводили, що більшовизм нічого з жидівством спільного не має. Але на тому ж процесі виявлено пролиття рік української крові чекою, російською офіційно, але змістово жидівською, від Стеклових, Свердлових, Зінов’євих, Каменевих, Урицьких, Володарських і Юровських починаючи (це все прибрані імена), а кінчаючи Кагановичами, Ліфшицями, Бела Кунами та тисячами інших членів жидівської народності. Виявилося тоді, що в Києво-Печерській Лаврі, тисячолітній українській святині, розмістився Союз жидівських інвалідів та жидівський діточий захоронок, і розмістився так міцно, що ні радянська Українська Академія наук, ні навіть Народні Комісаріати Радянської України довгий час не могли їх звідти викурити. Врешті-решт процес увірвався, бо найкращі представники жидівського народу побачили, що вони стоять на краю безодні, що викриваються такі темні діла їх соплеменників над українським народом, що вивести їх на світову арену без великої шкоди для жидівства — неможливо. Тоді почалася спекуляція на «ідіотизмі гоїв», як говорив Троцький. Процес увірвано, без уваги на протести адвоката О. Петлюри, Кампінкі. Увірвано, щоб врятувати вбивника від гільйотини. Далі впливи на французький суд і політичний світ спричинили звільнення вбивника від вини. Присуджено вдові С. В. Петлюри лише одного франка (5 центів) відшкодування.
Ольга Петлюра, згідно останніх вісток, живе ще у неокупованій частині Франції. Усі роки тяжко працювала для утримання себе і хворої на сухоти дочки. Під час окупації Парижа німецькими військами залишитися не бажала, хоч залишилися на співпрацю з німцями всі російські емігрантські групи. Це є добрий доказ усім нашим «приятелям», що причеплюють українцям марку германофілів та погромщиків. Українці не бажають нічиєї опіки над собою і до всіх окупантських сил ставляться однаково. До того ж у нас з усіма опікунами ще не вирівняні давні історичні порахунки й кривди. Колись, як Україна здобуде незалежність, тоді між нею і її всіми сусідами, чи то державами, чи національними меншинами у складі Української Держави, постануть щирі відносини. А поки що нас ділять ріки української крові і сліз та міліони трупів наших рідних.

ОЛЬГА ГУСАРЕВА

Буковинська громадська діячка та провідниця жіночого руху в Буковині. Родилася 1885 року. Перекладала також дещо з української мови на німецьку.

ОЛЕНА ЦЕГЕЛЬСЬКА

Родилася 1887 року, з роду Кизима. Українська галицька діячка, співробітниця галицьких часописів. Писала під псевдонімом Галя.

ОЛЬГА ЦІПАНОВСЬКА

Громадська діячка, також здібна піаністка.

ОЛЬГА БАСАРАБОВА

Після окупації Західної України поляками, а Східної — більшовиками, на українських землях постали підпільні революційні організації з метою боротьби з окупантами. В Галичині такою стала Українська військова організація, що з кожним роком розросталася й ширилася, поки трималася рідного грунту. У члени організації вступила молода ще вдова сотника австрійської артилерії Ольга Басараб, якій судилося стати мученицею за національні українські ідеї.
Народилася вона 1889 року в священичій родині. Походила з Левицьких, широко розгалуженого духовного роду, що дав велике число визначних діячів в обох тогочасних Українах, російській й австрійській. В часах великої війни працювала у різних санітарних установах у Відні. По розвалі Австрії прибула в Галичину, десь у 1922 році і зразу вступила в підпільну організацію як зв’язкова і кур’єр між поодинокими її групами. У лютому 1924 року її припадково викрито завдяки записці якоїсь необережної студентки Стефанії С., що й залишила в кімнаті Басарабової. 9 лютого Ольгу Басарабову ув’язнено у котрійсь з львівських тюрем, мабуть, Бригідках. Знані з своєї жорстокості, наші ж перекинчики, польські поліційні комісари, Кайдан і Федунішин, тортурами старалися видобути від Ольги Басарабової зізнання про склад та імена членів організації. Мучена впродовж кількох ночей О. Басарабова все ж не виявила таємниць. Тоді польська поліція примінила до ув’язненої нечуваних жорстокостей: ламала пальці, лляла воду у легені, била до втрати свідомості. Нічого не скориставши, третьої ночі на допиті О. Басарабовій заложено електричні проводи у вуха. Пущено сильний струм, який Ольгу Басарабову і вбив. Сталося це 12 лютого 1924 року.
Щоб якось закрити злочин перед світом, поліція повісила тіло Басарабової у її камері. Розголошено було, що Басарабова поповнила самогубство. Розсліди і заборона перепровадити медичний огляд тіла впевнили, однак, що Басарабова повішена вже неживою. Похована вона польською поліцією. З метою зневажити пам’ять замордованої польська влада і преса видумували, що Ольга Басарабова провадила не українську національну, лише комуністичну діяльність. Такі видумки зрештою завжди вживалися нашими сусідами, щоб наші змаги до незалежності понижувати.

СОФІЯ ГАЛЕЧКО

Хорунжий Українських Січових стрільців, Софія Галечко родилася 1891 року в Галичині. У передвоєнних часах брала участь у Січовому русі, а з проголошенням війни, студенткою, вступила до Українського Січового стрілецького легіону. Відзначалася у всіх боях УСС-ів і за відвагу іменована хорунжим. Згинула Галечко у 1918 р. (втопилася у ріці Серет).

ОКСАНА СУХОВЕРСЬКА

Походженням з Федевих, родилася 1891 року. Пропагаторка українських руханкових дружин. Написала підручник ігор і забав для дітей.

МИЛЕНА РУДНИЦЬКА

Сестра композитора Ант. Рудницького, народилася в Галичині 1892 року. За фахом учителька. В часах перед війною — посолка до польського сейму й голова Союзу українок у Львові. Виступала не раз в обороні прав українства і на міжнародній арені, у Лізі Націй.

ОЛЕНА СТЕПАНІВ

Родилася в Галичині 1892 року. Брала участь у довоєнному галицькому Січовому русі. З проголошенням австро-російської війни вступила до Українського стрілецького легіону, де й здобула ранг хорунжого. Роки 1915 — 1916 провела у російському полоні в Туркестані. 1917 року через Фінляндію й Швецію повернула у Галичину. В нашу визвольну війну здобула ранг чотаря. Замужем за полковником Київських Січових стрільців Романом Дашкевичем. Написала спогади «Напередодні великих подій» та про свою подорож з Туркестану. Діяльна членка жіночих організацій.

ГАННА ДМИТЕРКО

Десятник Українських Січових стрільців, селянка з походження, народилася 1893 року. Всю минулу війну провела на фронті і брала участь в боях нарівні з мужчинами. В Українській Галицькій Армії служила в інтендантурі. Що сталося з нею по нашій програній боротьбі — нічого невідомо; правдоподібно, згинула від тифу.

БЛАНКА БАРАНОВА

Походить з Гаврисевичів, народилася 1896 року. Організаторка галицького українського жіноцтва й голова української секції Ліги Миру і Свободи. Відома журналістка. В роках існування Західно-Української Народної Республіки — член Державної Ради.

ВІРА БАБЕНКО

Мало що донедавна знав наш загал про Віру Бабенко, зв’язкового українських повстанчих штабів і посланця Окружного повстанчого штабу Катеринославщини до Українського уряду на еміграції. Родилася вона при кінці вересня 1902 року в селі Веселих Тернях, Криворізького повіту, в заможній селянській родині. Батьки її, Іван і Марія Бабенки, були національно свідомими людьми; батько брав активну участь у національно-просвітньому русі ще від 1900 років. У війну 1914 — 1918 років перебував на фронтах. Повернувши додому — одним з перших визнав себе українцем, давав пожертви на утримання української гімназії в селі, впливав на селян підтримувати свою національну владу. По проголошенні війни Московщиною — Бабенко у великій мірі спричинився до сформовання сотні добровольців з молоді села, першої залоги панцирного потягу «Україна». Розстріляний червоними у січні або лютому 1920 року.
Ясно, що у добрих українців такою ж була і дочка, їх одинока дитина. Дівчина вчилася у гімназії, мабуть, у Катеринославі, але — як лиш відкрито у селі українську гімназію — вчилася у Веселих Тернях. Друга окупація Криворіжжя більшовиками застала її вже у восьмім відділі.
По відступі й інтернації українських армій поляками у Східній Україні почалася консолідація повстанських сил. Почин дав лікар, доктор Павло Галієв, зукраїнщений серб, що об’єднав повстанчі відділи Катеринославщини. За його прикладом пішли інші українські провінції, а врешті утворився Головний повстанчий штаб у Києві, з осідком у Школі червоних старшин. Україну поділено на 13 повстанчих округів. Вся праця провадилася, розуміється, нелегально. Галієв радив почати повстання власними силами, однак Головний штаб не наважувався; шукав зв’язків з урядом на еміграції, але всі посланці в дорозі гинули. Тим часом Головний повстанчий штаб викрито й розстріляно. Другий штаб, з недобитків першого, вже не міг розвинути такої широкої діяльності, та й існував недовго.
Український уряд також підготовляв повстання. У Львові провадив організаційну працю знаний генерал Ю. Тютюнник. Конспірація не дотримувалася, тож червоні від своїх агентів у штабі Тютюнника та в окруженні Головного Отамана С. В. Петлюри про всі заходи завчасу довідувалися. Навесні 1921 року червоні розмістили по селах три четвертини своєї армії. На Правобережжі лише стояло зверх 200 червоних частин усіх родів зброї. Ясно, що за таких умов повстання було неможливе. Доктор Галієв, по пораді з окремими повстанчими отаманами, рішив зв’язатися з урядом на еміграції, щоб визначити день загального повстання тоді, коли українська армія поведе наступ з-за кордону.
Нав’язати зв’язки з урядом взялася Віра Бабенко. Щасливо пробралася за кордон, через два ще не зліквідовані фронти, дісталася до осідку Українського уряду в Тарнові (Зах. Галичині), бачилася з Головним Отаманом і генералом Тютюнником... Був призначений і день повстання, 14 серпня, на свято Маковеїв, але... Найшлися в окруженні Тютюнника і Петлюри сотник Заярний і представник залізничників в уряді Петро Жидківський, якому Петлюра особливо довіряв. Заярного викрито і зліквідовано при переході кордону, а Жидківський,— за В. Бабенко слідом — випросився у Головного Отамана ніби на повстання, а в дійсності захопив усі передані Вірою документи й просто поїхав у Київ, до так званого «Всеукраїнського» чека. Об’їхав з відділами чека все Правобережжя і всіх, що чим-будь до повстання були причетні, нещадно вистріляно. За один лише серпень 1921 року згинуло 70 тисяч українських повстанців завдяки Жидківському.
Повернувши з далекої подорожі, Віра Бабенко під час наради повстанчого штабу Катеринославщини була захоплена червоними, з 62 провідниками одночасно. Менш знаних провідників розстріляно негайно по схопленні, а доктора Галієва й Віру Бабенко, поранених, вивезено до Катеринослава. Мучено їх на допитах жахливим способом. Пізнавати Віру прибув Жидківський. Обом, і Вірі і Галієву, пропоновано за зраду поважні суми гроша і гарантовано виїзд за кордон. Коли ж в’язні не хотіли навіть говорити, то Галієва прив’язано до стовпа й допитувачі цілковито його зрешетили пострілами, аж побачили, що стріляють у трупа. Віру Бабенко повішено за шию так, що витягнуті пальці ніг могли досягнути долівки каземату. Не мігши ніякими жорстокостями видобути зізнань, чекісти підложили їй під ноги пристосовану до жаріння електрикою залізну плиту. Коли та плита розжарілася, ноги Віри Бабенко почало пекти і вона задушилася. Сталось це 7 вересня 1921 року. Похована з Галієвим разом десь на катеринославських пустирях. (Ширші відомості про Віру Бабенко у повісті автора книжки «За волю України»).

МАРУСЯ ТАРАСЕНКО

Віра Бабенко була дочкою українського села. Друга визначна патріотка, що віддала життя за Україну, — дочка Києва. Нею була також молоденька дівчина, Маруся Тарасенко.
Батько Марусі, Іван Васильович Тарасенко свого часу був обраний делегатом до Державної Думи. По революції й окупованні України більшовиками, доложив багато праці над відродженням Української Автокефальної Православної Церкви; на Соборі його обрано секретарем Всеукраїнської Церковної Ради. На тому становищі перебув І. В. Тарасенко до часу, коли замінив його сумної пам’яті єпископ Марко Грушевський.
Маруся Тарасенко родилася 1903 року. Вчилася спочатку у російській гімназії, де й набула собі ім’я протестантки і небезпечної «мазепинки»-революціонерки. Особливо бунтувалася проти формальної побожності і одноманітного убору учениць.
В початках революційної доби в Україні Маруся Тарасенко першою залишила російську гімназію, перейшовши до нововідкритої української дівочої гімназії у Києві. Однак дальші події науку перервали. У тих подіях брав близьку участь батько Марусі, — був у комісії, що переговорювала з аліантськими комісарами про визнання України незалежною державою. Дійшло вже було до того, що аліанти призначили своїх представників при Українському уряді: Франція — генерала Табуї, Англія — Піктона Багге і Румунія — генерала Кодреану. Ціною визнання аліанти поставили вимогу продовження війни. Цього при тогочасній анархії Україна виконати не могла, тому і з переговорів нічого не вийшло, а Україна заключила мир з Центральними державами та Туреччиною.
Свою діяльність розпочала Маруся Тарасенко ледве 17-літньою дівчиною в початку 1921 року. То під виглядом мішочниці, що йде в село міняти речі на харчі, то біженки, вона обійшла все, відай, Правобережжя й установила зв’язки між повстанчими штабами й Головним штабом у Києві, вже третім з черги. Зосібна удержувала сталий зв’язок з VIII повстанчим округом, що складався з Таращанщини, Уманщини та Липовеччини. З викриттям і ліквідацією більшої частини повстанчих груп Маруся Тарасенко жила безвиїзно в Києві, при матері. Однак Чека у зв’язках з повстанцями її підозрівало. Весною 1923 р, підослано до Тарасенків обідраного хлопця. Хлопчак назвав себе висланцем українського уряду з-за кордону, а що був добре поінформований у справах повстання, то йому повірили. Накормили й зігріли як доброго... Дали кожух і чоботи на дорогу. А він, тим часом, виявився агентом Чека. За його вказівками арештовано Тарасенків та ще з 60 видатніших українців, що хоч, може, й не всі були у зв’язках з повстанцями, але й не запобігали ласки радянської влади. Всіх їх порозстрілювано 27 серпня 1923 року, між ними і Марусю Тарасенко.

Повстанчих зв’язкових, дівчат і жінок, було багато більше. Належали вони до всіх верств українського народу — селян, міщан, дочок духовних і старої шляхти. Учасники повстань пишуть про багатьох з них, та ми не знаємо навіть, яка доля ту чи іншу дівчину чи жінку зустрінула. Тож і писати про них щось більше не можна. Можна писати лише про вже погинувших, яким ніяка влада вже не пошкодить. Та й про них можна небагато написати. Поміж повстанцями, як колись між запорожцями, вживалося прибраних імен і допитуватись дійсного імені чи місця походження — вважалося трохи не провокацією. Навіть щирі товариші не виявляли свого імені один другому, бо ж ніхто не був гарантований, що, попавши в Чека, товариша не виявить. А Чека вміло видобувати зізнання ще краще від давньої святої інквізиції. Людина приходила, називала себе яким-будь іменем і на тому ставало. Та ж сама неписана повстанська етика діяла й щодо розвідниць, дівчат чи жінок. Так, дещо відомо про Тетяну Шевченко (здається, онука Тараса від котрогось з його братів), що її розстріляно 1922 року (у 1918 році розстріляно провідника Звенигородського повстання проти німців і гетьмана, сотника-летуна царських часів Левка Шевченка, також Тарасового внука від його брата Микити). Далі знані Катерина й Ольга К. (мабуть, сестри Климовські), що погинули, спізнані якимось повстанцем-провокатором, в бою, відстрілюючися від кінної сотні Чека. Дочка генерала царської служби Марія К. бувала не раз у більшовицьких штабах. А скільки їх погинуло безіменних, скільки замучено, а може, й дотепер мучиться по підваллях ГПУ — не довідаємось, мабуть, ніколи. Не один десяток тисяч нашого жіноцтва вивезено червоною владою на Соловки, в Східний Сибір та Туркестан і там погинули на непосильній праці; немало виморено й голодом, штучно витвореним з метою фізичного винищення українства... Але й про них брак хоч яких-будь вісток.

МАРІЯ СОКОЛОВСЬКА

Коли уважно студіюватимемо матеріали з історії нашої визвольної боротьби, то прийдемо до переконання, що у нашій програній боротьбі завинили у першу чергу ми самі, а щойно по нас наші сусіди. У програній нашій боротьбі винен і загал, і наші уряди — Центральної Ради, Гетьманський, Директорії і УНР. Центральна Рада відхилила пропозиції визначних військових діячів російських, які бралися створити велику Українську Армію. Відхилила, бо боялася, щоб котрийсь з загальнолюблених військом високих командантів не відобрав у Центральної Ради влади. Наслідок того — запрошення чужих, австро-німецьких військ, що більшовиків, правда, прогнали, але й самі не гірше більшовиків впеклися населенню. Гетьманський уряд надто оглядався на союзників, творив частини для боротьби за Росію, а коли творив нібито українські частини, то такого типу, як сумної слави лубенські гайдамаки генерала Шильбаха-Литовцева, від опіки яких населення тужливо почало поглядати на схід, сумуючи за червоними московськими товаришами. Та й Директорія чи УНР не знали, на яку ступити... Виною всіх наших урядів є те, що ні один з них не проголосив національної війни проти Московщини. Воюючи лише з червоною Московщиною, а білу навіть підтримуючи, наші уряди надали українсько-московській війні характеру війни класової, війни з більшовиками, — партією, яка була досить впливовою й серед української бідноти.
На цю недоречність звертали увагу урядів кращі наші військові команданти. Але їхні голоси зосталися «голосом вопіющого в пустелі». Бойові українські частини уряди розформовували за «більшовизм» (а ті частини якраз більшовиків і громили, та домагалися війни також з білими й при нагоді їм так само свого не попускали). Дійшло до того, що, власне, ті частини потворили союзні полки з національних меншостей, як, приміром, татарські кінні чамбули і турецький курінь, сформовані при Гордієнківському кінному полку. Така конструктивна діяльність українських частин була невигідною російському начальству Української Держави, тож їх розформовано.
Розформовані українськими урядами українські частини стали кадрами для повстанчої акції. Не обходилося й без провокацій урядових чинників проти командантів,— приміром — на місце запідозреного в повстанчій акції начальника штабу 12-ї української дивізії, генерального штабу полковника Всеволода Петрова (організатор і командант Гордієнківського кінного полку), призначено москаля, полковника Василя Петрова, у надії, що повстанчі проводирі, з якими Всеволод Петров був у тісних зв’язках, на заміні не похопляться, ну й виявлять усі свої плани і склад повстанчих відділів. А тоді настала б кривава розправа. Таких чи подібних провокацій допускався кожний наш уряд.
Повстанчих отаманів було в Україні дуже багато. Піднімалися повстання проти всіх урядів часів 1917 — 1920 років. Так, повстали Вареник і Бас проти Центральної Ради; Бас трохи пізніше визнав її й прилучився до українських військ, а Вареник перейшов на бік більшовиків. Проти гетьманського уряду не раз зривалися повстання в усіх українських провінціях. Зривалися вони й проти Директорії. З тих отаманів значніші — Зелений (властиво Данило Терпило), Ромашко, кілька Чорних, Заболотний, Шинкар і багато інших. Частина з них приєдналась до Українського республіканського уряду, а частина перейшла до червоної Москви. Належить згадати, що Ів. Богуна й Ів. Ґонти бригади червоної Таращанської дивізії сформовані як українське військо Центральної Ради і в часах гетьманату були змушені з боями відійти на більшовицький бік. Інша справа, що там дивізію поповнено тамбовцями та казанськими татарами і впоєно їм, що бригади тому зовуться Богунівською й Гонтівською, що були у 1905 році в Таращанщині такі революціонери,— товариш Богунов і товариш Ґонтин...
Найбільше повстань було, однак, проти червоної й білої Москви. Серед повстанчих отаманів тих часів побіч різних Ангелів, Сатанів, Грізних і Лютих фігурують такі імена, як Зелений, п’ять братів Чучупаків, Деркач, Зарудний, Заболотний, Голуб, Кобець, Струк, Орлик, Головацький, Довгобородий. Поряд з мужчинами повстанчими отаманами були й дівчата. Всім знана анархістка, отаман Маруся Никифорова, що оперувала переважно в Україні... З провідниць національних наших повстанчих відділів знані — Орлиця, Ластівка та Марія Соколовська. Перші обі оперували на Лівобережжі і швидко погинули. Тим-то не знаємо навіть дійсних їх імен. Марія Соколовська з братом, сотником Ю. Соколовським, оперувала в Радомишльщині, коло Києва, мабуть, у своїх родинних місцях.
По смерті брата Марія Соколовська керувала відділом сама. Погнало й на боротьбу з червоними вбивство її батьків і малолітніх братів і сестри. Відзначалася смілістю й суворістю, що не завжди йдуть у парі. Початок її повстанчої діяльності припадає ще на часи походу Українських Армій на Київ. Потім — у союзі з отаманом полковником Орликом, аж до походу у листопаді 1921 року, що закінчився кривавим Базаром. Командуючий Гусятинською групою, полковник Сергій Чорний, відступаючи по розгромі Тютюнника за кордон, умовляв Орлика й Соколовську прилучитися до його відділу, тим більше, що повстання було вже без вороття програне. Обоє відмовились — сказали, що поляжуть на своїй землі, зо зброєю в руках, а у Польщу на поневірку й пониження не підуть. Востаннє допомогли відділові полковника Чорного тим, що розпочали бій з червоною дивізією кінноти, яка перемучений безустанним походом, відділ Чорного вже наздогнала; відтягнули ту дивізію на себе й тим дали полковникові Чорному змогу вивезти за кордон навіть всіх поранених. У тому бою, 20 листопада 1921 року, обоє вони, мабуть, і погинули. Треба зазначити, що полковник Орлик і М. Соколовська, відай, були найідейнішими з усіх наших повстанчих отаманів. Вже самий їх останній бій пригадує слова Євангелія: «Більшої любові ніхто не має, як той, що життя своє положить за друзів своїх»... Бо ж були й такі наші повстанчі отамани, що перейшли на службу просто до Всеукраїнського Чека...
Інша Соколовська, Софія, дочка Чернігівського судді, також визначалася ідейністю, хоч і з іншого боку. Ледве 17-літньою гімназисткою вона захопилася більшовизмом й під час навали Муравйова — Коцюбинського на Україну її обрано головою Чернігівського ревкому. Червоногвардійці лаштувалися справити населенню Чернігова «криваву лазню», на взірець київської різні (10 — 28 лютого 1918 року у Києві вимордувано коло п’ять тисяч переважно чоловічого населення, без найменшої провини). Своєю рішучою поставою Софія Соколовська вбивств не допустила, так що жодної людини не було «зліквідовано». Однак при відступі муравйовських банд і сама Соколовська безслідно зникла. Мабуть, її замордовано червоногвардійцями при відвороті власне за оборону чернігівського населення.

До змісту Ол. ЛУГОВИЙ ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ