Ол. ЛУГОВИЙ
ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ

Ч а с т и н а т р е т я

Письменниці й артистки

В початковому періоді української історії почала розвиватися й українська література. Правда, у нас прийнято вважати св. Кирила й Методія батьками нашого письма, в їх честь «кирилицею» й названого. Виглядало б, що перед часами св. слов’янських апостолів в Україні ніякої писемності й не було. Однак самий св. Кирило, ще перед винаходом слов’янської азбуки, у 860 або у 861 році, в подорожі в Хозарію побував у Києві. І самий він пише, що найшов у Києві Євангеліє, написане «руською» мовою. Виходить, що якесь письменство існувало в давній Україні... Чей же годі допустити, щоб знайдене у Києві Євангеліє писане було грецькими буквами, а нашими давними висловами.
Отже, можна думати, що грамотність у нас існувала й раніше. Бо й справді, трудно повірити, щоб серед поган-дикунів, як нас виводять, раптом з’явився великий письменник, митрополит Іларіон (1051—1071) — з його могутніми «Молитвою за землю русько-українську», «Приреченням вірі» чи «Похвалою Володимиру» — чи Ярослав Мудрий зо своєю «Руською Правдою»,— законом, що від нього є чому повчитися світові навіть у наших часах. Нічого не згадуючи про давнє письменство, наша історія, мабуть, у дечому недописала,— так як недописуємо у багато дечому й ми тепер, зо своєю дрібною груповістю та ще дрібнішими амбіціями. А письменство наше, як і держава, існували на сотки літ раніше від часів, що прийняли їх за початкові. Багато дечого можемо довідатись про давню нашу літературу з праць арабських істориків давнини. Від них, приміром, знаємо про війни наших королів ще з біблійними жидівськими царями; від них знаємо також про зв’язки України з Грецією ще за 800 літ перед Христом (про продаж одної осені лише сімох мільйонів п’ятсот тисяч бушлів пшениці грекам нашим королем Левконом II).
З початками грамотності народжувалась і література. Перші віки дали немало визначних письменників, головно духовних, приміром — митрополити Іоанн II, Климент Смолятич, Лев; єпископи — Лука Жидята, Кирило Турівський; ченці — Теодосій, Нестор і Яків; ігумен Данило, Григ. Зарубський, Данило Заточник і велика кількість менш значних авторів давнини. Це все літератори духовні. Однак і світські автори у першому ж періоді розвою літератури дали такий світового значення архитвір, як «Слово о полку Ігоревім». Найновіші досліди нашої давнини відкрили, що митрополитом Климентом Смолятичем (1147—1139) зорганізовано у Києві значний гурток письменників. Але про той гурток нічого більше не знаємо; не знаємо навіть про долю творця того гуртка, славного вченого і письменника, митрополита Смолятича; не знаємо навіть імені великого поета, автора «Слова о полку Ігоревім»...
Вікова татарська, а далі польська неволя стремління до літературної праці знищила; відібрала можливість такої праці. Коли ж все-таки щось творилося,— головно полемічні праці часів Берестейської унії,— то писалося воно як відповідь на писання противної сторони самими духовними, від найвищих достойників церкви почавши і кінчаючи тихими ченцями та священиками. Ті часи дали зо п’ять десятків більш і менш значних письменників, на чолі з Іваном Вишенським та архієпископом Мелетієм Смотрицьким.
Однак про жінок тих часів нічого не знаємо. Мабуть, письменниць у нас і не було, хоч займалися переписанням книжок княжни Анна Всеволодовна та Предслава Полоцька. Можливо, що й самі вони що-будь написали... Однак перші знані спроби жіночої літературної праці походять від княжен Ольги Юріївни Аскольдович-Овруцької (хоча та її родова хроніка має значення більш родинне) та Софії Чарторийської. А пізніше настали бурхливі часи Козацької України, які менш за інші надавалися для тихої літературної праці.
Писалися ті давні праці не живою народною мовою, а зближеною до болгарської, церковнослов’янською. Краса тих писань від того, однак, не тратиться, а від перекладу на сучасну нашу мову ще набуває більшої сили й щирості. Коли візьмемо молитву Іларіона за землю русько-українську (здається, одинокий переклад мій; за якісь інші бодай не чув), чи то в оригіналі, чи в перекладі, то переконаємося, що від неї віє такою могутністю, красою зворотів і щирим почуттям високої любові до України, народу і князя Ярослава, любові до прийдешніх поколінь, що сльози на очі витискаються. Не дивується людина, чому молитва Іларіона читалася у всіх значніших богослужбах аж до 1685 року, а дивується чому іншому: чому вона забута тепер? Та що ж... Не такі тепер часи, не такі й люди.
Опісля настав національний занепад. Верхи опинилися у сусідів, а низи поневірялися на панщині, у кріпацтві... За увесь той період маємо кілька праць: літописи Самійла Величка, Самовидця та Грабянки і славну «Історію Русів», але... Не знаємо, хто був отой «Самовидець»; певно не знаємо також, хто був автором історії, а писалася вона в кінці XVIII віку. (Приписують — архієпископові Юрію Кониському або Григорію Полетиці). Ці праці є світанком нашої нової літератури. Батьками новітньої нашої літератури є Іван Котляревський (1778—1843) та Григор Квітка-Основ’яненко (1769—1838). Ці два великі українці доказали «старшим братам», що мужицькою, «хахлацькою» мовою можна не лише сміховинки розповідати,— як у ті часи думали,— але й викликати найглибше духовне зворушення; заставити людину — в залежності від того, які почування хоче викликати автор чи оповідач,— плакати чи сміятись.
Відродження нашої літератури почалося з праць мужчин. Не минуло, одначе, й четвертини віку, а в літературі зайняли поважні місця дві жінки — Олександра Кулішева та Марія Марковичева-Жученко. Була ще й третя — авторка знаної усім пісні «Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці», молода дівчина Олександра Псьол з Полтавщини. Ту пісню дехто приписує навіть напівлегендарній Марусі Чураївні, що мала б жити у часах Хмельниччини і за отруєння свого невірного жениха була засуджена на смерть, але помилувана гетьманом Богданом. Інші добачують в авторці Олександру Кулішеву. Про О. Псьол писав Тарас Шевченко, запитував приятелів, що то за людина. Якщо була б це Кулішева, то Шевченко про неї не розпитував би, бо ж з Кулішами був у приятельських взаєминах. А, крім того, Олександра Псьол написала дещо більше (про це далі), хоча й не належить до першорядних наших авторок.

ОЛЕКСАНДРА КУЛІШЕВА
(ГАННА БАРВІНОК)

Олександра Михайлівна Кулішева походила з значного шляхетського роду Білозерських, з Борзненського повіту у Чернігівщині. Завдяки освіті її батько займав виборні становища повітового комісара та маршалка шляхти (предводителя дворянства). Мати була дочкою козацького сотника. Крім Олександри, Білозерські мали синів — Василя, знаного кирило-методієвця, редактора журналу «Основа» й письменника, — Миколу, дослідника південноруських, тобто українських літописів та ще одну дочку,— Надію, матір нашої письменниці Надії Кибальчич І й бабуню письменниць Надії Кибальчич II та Любові Яновської.
Уродилася Олександра Михайлівна у 1828 році, на хуторі Мотронівці, коло Борзни. В малих літах зосталася сиротою, але мати сама зуміла подбати за освіту дітей, зосібна дочок, їх віддано до пансіону вдови по полковникові, Козакової, у с. Кропивне, Прилуцького повіту. Козакова була людиною добре освіченою (вчилася у Смольному інституті у Петербурзі, найкращій дівочій школі на всю тогочасну Росію), а крім того, прихильно ставилася до щойно народжуваної української літератури. З пансіону Козакової сестри Білозерські винесли добре знання німецької та французької мов. По смерті Козакової обидві дівчини перейшли в пансіон Принцляйна у Конотопі. Але через рік пансіон той влада закрила за «мазепинський дух» і освіта Білозерських на тому й закінчилася. Олександра мала тоді ледве 14 літ.
Дальші роки проминули у праці по господарству. Молода дівчина докладно вчиться мови, чому допомогло її сердечне відношення до простолюддя. Коли їй ішов 17-й рік, у Мотронівку приїхав з братом Василем на вакації Пантелеймон Олександрович Куліш (1819—1897). Там перебув він літо 1845 р.: впродовж цього літа написав свою «Чорну Раду». Молода дівчина, мабуть, бачила письменника вперше на житті, перейнялася до нього симпатією, а симпатія переродилася в любов. За посередництвом приятеля, Василя Білозерського, Куліш прохав у матері згоди на подружжя дочки. Та справа ускладнювалася тим, що Білозерські походили зо старої шляхти, були людьми заможними, а Куліш — син збіднілого козака з м. Воронежа коло Глухова — не мав засобів, крім свого розуму й талану. Нічого й казати, що Білозерська, хоч як Куліша шанувала, але на подружжя дочки з ним не погодилася.
Десь через рік російський уряд вислав Куліша для вивчення слов’янських мов за кордон. Перед виїздом у Західну Європу Пантелеймон Олександрович поїхав на Україну, заїхав до Мотронівки і знову прохав руки Олександри. Мати погодилася. Відбулося весілля, на якому був боярином молодого Тарас Шевченко; все заповідало щасливе життя. Багато говорилося на тому весіллі про майбутність Шевченка; радили йому поїхати в Італію для продовження малярських студій. Не було, однак, потрібних грошей. Молода Кулішева заходжується продати свої дорогоцінності і на ті гроші влаштувати Шевченка в малярську академію в Італії. Планували навіть виїхати одночасно, але... За них поклопотався російський уряд... Шевченка арештовано на Дніпровому поромі під Києвом, Кулішів у Варшаві, Білозерського, брата Олександри, у Борзні... Виарештувано тоді коло сорок чоловік братчиків Кирило-Методієвського братства на донос нашого таки землячка, студента Петрова, якому, до речі, братчики помагали. Олександрі Михайлівні варшавська жандармерія давала грошей на подорож додому, одначе вона їде за арештованим чоловіком у Петербург, бачиться з ним не раз у тюрмі, а після засуду Куліші їдуть на заслання до Тули, де на довший час і застрягають.
З листів Куліша довідуємося, що він без Олександри Михайлівни був просто безпорадний. Коли вони змушені були жити нарізно, на Олександрі Кулішевій лежав обов’язок дбати про засоби на життя та видання праць чоловіка, а часто приходилося переживати й злидні. Поза тими клопотами Олександра Кулішева перша з українських жінок почала літературну працю, її оповідання «Лихо не без добра» і «Русалка» побачили світ щойно 1860 року. Пізніше з’явилася ціла низка оповідань з селянського життя, як «П’яниця», «Молодеча боротьба», «В осені літо», «Квітки з сльозами, сльози з квітками», й багато інших. Теми всіх більших оповідань Олександри Михайлівни Кулішевої взято виключно з життя селянок. Писала вона під двома псевдонімами — Ганна Барвінок і А. Нечуй-Вітер. На сорокалітній ювілей її літературної діяльності, у 1901 році, видано збірку її оповідань. Наш письменник Борис Грінченко в характеристиці літературного значення Кулішевої, поміщеної в «Літературно-науковому віснику», назвав її Поетом жіночої долі. Ім’я це було останнім признанням визначній сімдесятилітній письменниці. Через десять літ вона умерла у родинному хуторі у віці 80 літ. До пам’яті чоловіка до самої смерті ставилася з великою повагою. Свідчить про це хоч би перенесення до маєтку Кочубеїв хатини, у якій Куліш писав свою «Чорну Раду», її заходами і більш як скромними засобами.

МАРІЯ МАРКОВИЧКА
(МАРКО ВОВЧОК)

Другою з ряду нашою письменницею, сучасницею Ганни Барвінок, була Марія Маркович. Писала вона під чоловічим ім’ям Марка Вовчка, і сучасники, навіть Шевченко, довго й не думали, що під цим псевдонімом ховається жінка.
Марія Олександрівна Маркович родилася 1834 року в губернському місті Орлі, в родині заможних поміщиків Вілінських, мішаного польсько-литовсько-українського роду. Змалку росла в розкішних умовах, і це відбилося на й дальшому житті. Вчилася у дівочому пансіоні в Харкові. Наступних кілька літ жила у своєї тітки в Орлі. Україною ні українством Марія Олександрівна не цікавилася, аж до знайомства з відомим українським вченим і етнографом Панасом Марковичем, українцем сербського кореня (1822 – 1867; брат Панаса, Іван, 1806 – 1870, з сином Дмитром, 1848 – 1920, є визначними українськими письменниками й національними діячами; Панас Маркович був засланий російським урядом в Орел за приналежність до Кирило-Методієвського братства). Знала дещо й про минуле України, від свого діда, який навчив її українських пісень.
Опанас Маркович зумів пробудити в молодій дівчині захоплення минулою героїчною боротьбою України з сусідами. Захоплення довело її до визнання себе українкою і до подружжя з своїм учителем, Опанасом Марковичем, що сталося 1851 року, тобто тоді, коли дівчина мала 17 літ. Подружжя це не було дібраним: побралися люди двох відмінних світоглядів і відмінного виховання. До того, Опанас Маркович був від дружини на 12 літ старший. Тому й подружжя щасливим не було і, як лиш проминули перші роки, закінчилося байдужістю не лиш до чоловіка, але й до українства, та розводом у дев’ять літ по одруженні.
До збайдужіння немало причинилися злидні, у які Маркевичі попали. В Чернігові, куди вони переїхали з Орла, у Маркевичів вродилася дочка, але, відай, до року вмерла. Самий Маркович, людина з високою освітою, щоб мати хоч який-будь заробіток, мусив прийняти службу в акцизному відомстві (мало до діла з виробом і продажею горілки), де служили звичайно урядниками люди переважно з сільської школи. З Чернігова Маркевичі переїздять до Києва, далі до маєтку Тарнавського, Парафіївки, а врешті, через кілька літ злиднів і поневірянь, до Немирова, де Маркович добув становище учителя гімназії. У 1853 році родився у них син Богдан, пізніший російський журналіст (1853—1915).
Гарна природа українського Поділля, композиції чоловіка (Маркович написав музику до оперети «Наталка Полтавка»), національне українське оточення, а головне — безправне життя кріпаків спонукали Марію Маркович пробувати своїх сил у письменстві. В Немирові написала вона перші оповідання — «Знай, ляше» і «Викуп». Непевна, як прийме читаючий загал праці жінки, підписати ті оповідання жіночим ім’ям не наважилася. Так постав псевдонім — Марко Вовчок. Тодішній редактор «Основи», Пантелеймон Куліш, одержавши її оповідання, довгий час не знав, що автором їх є жінка. У році 1857 Марія Маркович залишає чоловіка в Немирові, а сама вертає в Орел, звідки їде в Москву і Петербург. В столицях знайомиться з російськими визначними письменниками Тургенєвим, Некрасовим, Чернишевським, Кавеліним та Писемським і потрапляє під їх вплив. Праці свої відтоді містить у «Русском Вестнике», очевидно, по-російськи. Трохи пізніше їде з Тургенєвим за кордон і живе в Парижі. Врешті, 1860 року з чоловіком розводиться.
Живе у Парижі виключно з літературного заробітку, зчаста пишучи і по-французьки. Переписується водночас з російськими політичними емігрантами Олександром Герценом, що видавав у Лондоні «Колокол», та Бакуніним і Лавровим, для яких пише революційні прокламації. Життя у Франції не було добрим. Марія Маркович грошам не знала ціни, тож, одержавши за працю винагороду, жила якийсь час вигідно, а опісля тижнями жила хлібом і чаєм, аж до наступної винагороди. Врешті, 1867 року вертається в Петербург. У Росії застає вона великі зміни на гірше. Журнал «Основа» був закритий. Опанас Маркович і Тарас Шевченко, до яких вона в біді могла звернутися, — повмирали. Однак знання 8 мов допомогло їй в праці над перекладами на російську мову європейської літератури. Сходиться тоді з російським критиком Дмитром Писарєвим, своїм братом у других, на спільне життя. Не було воно, однак, щасливим, бо Марія Маркович від Писарєва була на 7 літ старша. У 1868 році Писарєв утопився на її-таки очах,— можливо, з необережності. Від смерті Писарєва Марія Маркович перестає зовсім літературою займатися.
У скорому часі, вже зверх сорокалітньою, виходить заміж за російського урядника Лобач-Жученка і з ним їде на Кавказ. Впродовж 30 літ, до року 1902, вона нічого не пише і, відай, українством зовсім не цікавиться. Але, прибувши у 1900 році на Правобережжя, у м. Богуслав, хоча й не нав’язує зв’язків з українською громадою, все ж 1902 року дає до друку у «Киевской Старине» своє оповідання «Чортова пригода». В Богуславі жила вона впродовж сімох літ. Умерла 10 серпня 1907 року на хуторі чоловіка коло м. Нальчика на Кавказі й там похована.
Перша збірка її оповідань вийшла 1857 року. Деякі з тих оповідань переклав на російську мову великий російський письменник Іван Тургенев. Сама Маркович перекладала також з французької мови, головні праці письменниці Сталь-Гольстейн (1766 – 1817), яким надавала власні індивідуальні прикмети. Дехто порівнює Марію Маркович з американською письменницею Гарієт Бічер-Стоу, авторкою «Хатини дядька Тома», але дехто пише, що Марія Маркович по-українськи взагалі нічого не написала, а праці, які вийшли під її ім’ям, є працями її першого чоловіка Опанаса Марковича. Тим, власне, пояснюють її мовчанку після розводу з чоловіком. Поправді судити трудно. Та чей же, коли б воно так було, то Марія Маркович не могла б писати по-українськи перед своєю смертю, бо ж її другий чоловік на письменництві не розумівся, отже, і не міг їй помагати. Треба думати, що й сама письменниця вважала б для себе пониженням приписувати собі чиюсь працю. Таке трапляється лише у наших днях...

НАДІЯ БІЛОЗЕРСЬКА

До перших українських письменниць, хоча, може, й не так визначних в порівнянні з Ганною Барвінок, належить також дружина видавця й редактора «Основи» Василя Білозерського (1825 — 1899), Надія, з українізованого німецького роду Ген. Родилася вона 1838 року. За Білозерського вийшла заміж коло 1860 р. Ця письменниця належить більше до істориків. Писала по-російськи історичні розвідки про українські землі та студію про Василя Наріжного, тепер забутого письменника, який писав російською мовою повісті з української історії, між іншим про гетьмана Мазепу. Взагалі, ціла родина Білозерських визначалася в українській історичній і побутово-літературній ділянці. Бо й другий брат Ганни Барвінок, Микола (1833—1896), також зоставив працю по собі, що забезпечила йому місце в історії української літератури. Ця праця — досліди про так звані південноруські, тобто українські, літописи. Писали Білозерські переважно російською мовою не тому, що, може, українською володіли не зовсім добре, а з тієї причини, що їхня письменницька діяльність припала на часи найбільших нагінок і заборон на українську мову, отже, друкувати щось по-українськи було неможливо. По-друге — не було ще й українського читача.

ЛЮДМИЛА ДРАГОМАНОВА

Дружина і співробітниця Михайла Драгоманова (1841—1895), Людмила, з роду Кучинських, родилася 1842 року. Визначалася як талановита артистка в трагічних ролях, прим., в ролі Катерини в драмі Островського «Гроза». Помагала чоловікові у його працях, попри те перекладала твори українських авторів для російських видавництв і часописів, з метою перебороти упередження російських культурних верств супроти українства й української літератури, ознайомити ті кола з минувшиною України, показати красу і плинність української мови, її зворотів. Визначалася Людмила Драгоманова також як громадська діячка. Вона була ініціаторкою денних притулків для робітничих дітей в Україні і Росії. Думала засновувати їх за швейцарськими методами, з якими вона добре ознайомилася, перебуваючи на еміграції в Швейцарії з чоловіком разом, однак безуспішно. Умерла Людмила Драгоманова у 1918 році.
Її дочка Лідія Михайлівна Драгоманова вийшла заміж за професора Софійського університету в Болгарії, болгарського національного діяча, письменника й історика, автора солідних праць про Україну і перекладача творів Шевченка на болгарську мову Івана Шишманова (1862—1928, походить з роду давнього (963 року) болгарсько-македонського царя Шишмана), амбасадора Болгарії в Українській державі у 1918 році.

ТЕОФІЛА РОМАНОВИЧ

З відродженням українства, слідом за літературою, відродилося театральне українське мистецтво. Відродилося, а не заіснувало, як у нас пишуть, бо театральне мистецтво існувало у нас ще за часів Козаччини. Знаємо кількох авторів драм і комедій, чи там — як звали в давнину «інтермедій» — таких як св. митрополит Дмитро Ростовський, архієпископ Теофан Прокопович і кількох забутих світських драматургів. Відбувалися й вистави, переважно під відкритим небом. Основник театрів у Росії, Волков (часи цариці Єлизавети), взорувався на український театр; виставляв і давні українські п’єси, бо в Росії таких ще не було зовсім.
Відродження українського театру почалося щойно у 70-х роках минулого століття, в обох Українах одночасно. Великі заслуги над відродженням нашого театру в Галичині положила Теофіла Романович.
Побачила вона світ у Золочеві, 1842 року, в родині Рожанківських. Про діточі й роки мало що відомо. Заміж вийшла за буковинського суддю і пізнішого театрального діяча Михайла Коралевича. Романович — це й сценічне ім’я. У 1870 роках почала свою діяльність над відродженням національного театру в Галичині з своєю сестрою Марією й чоловіком вкупі. В роках 1876—1880 стає директором Галицького театру. Ті роки загально вважаються за час найбільшого розвитку театрального мистецтва в Галичині, якого не осягнув він ніколи вже по тому, навіть у наші часи. Відійшла від праці зневірена, а місце її зайняли нові люди і нові, модерні методи. Опісля настала воєнна завірюха, революція; Західну Україну поділено поміж Польщею й Румунією. Теофіла Коралевичова прожила свої останні роки в Чернівцях на Буковині, де і вмерла у січні 1924 року.

ОЛЕКСАНДРА ЄФИМЕНКОВА

В постаті Олександри Єфименкової бачимо чужинку по крові, людину з далекої півночі, що полюбила Україну, український нарід і все своє життя віддано для нього працювала.
Походила Олександра Яківна з старого роду Ставровських. Родилася в м. Холмогорах, коло Архангельська, 1848 року. Наша письменниця, Софія Русова, рід Ставровських вважає за московський. Це, однак, сумнівно, бо в Московщині такого шляхетського роду не було, а натомість були Ставровські і Ставровецькі в Козацькій Україні. Очевидно, що є це давній український рід, якого доля, чи, властивіше, наша національна недоля, загнала у московську далеку північ і він там асимілювався.
У 1860-х р. царський уряд заслав на північ, до Холмогор, знаного українського історика, співробітника «Основи», «Чернігівського Листка» та «Киевской Старины» і автора прийнятих в Росії шкільних підручників Петра Савича Єфименка (писав під псевдонімом — Петро Одинець, 1835 — 1908). Там молоді запізналися й подружилися. Вернулись в Україну коло 1870 років. Тавро політично неблагонадійного закрило для Петра Єфименка двері всіх установ чи наукових інституцій, тож він прийняв становище у Харківському Поземельному банку. Через хворобу (епілепсію) і на тому становищі працювати регулярно не міг. Удержання великої родини спало на плечі Олександри Яківни. Але доля її переслідувала скрізь. Старша її дочка, дуже здібна дівчина, збожеволіла на 16-му році життя і в закладі божевільних скоро померла від добровільного виснаження. Син Тарас, перший учень гімназії, також час від часу показував прояви ненормальності. Олександра Яківна з жахом ждала проявів наслідної хвороби батька і у молодших дітей. Родина жила в злиднях, час від часу спомагана студентами Харківського університету, синами дідичів, що своє українське походження ще пам’ятали.
У таких умовах довелося працювати Олександрі Єфименковій. Вона написала «Історію України», «Історію українського народу» і «Южную Русь». За ці праці університет у Харкові надав їй титул професора і доктора історії. Придбані титули допомогли їй і матеріально. 1907 року Олександру Яківну запрошено Бестужевськими Вищими курсами на катедру української і російської історії. Єфименки переїхали у Петербург. Через рік Петро Єфименко помер, але Олександра Яківна могла достатньо удержувати родину зі своєї професорської платні. Великі надії подавала наймолодша дочка Єфименків, Тетяна, як талановита початкуюча поетеса. Українські вчені круги пророкували, що вона зрівняється з Лесею Українкою, але... Настали часи революції, Єфименкова з дочкою прибули в Україну. Маючи приятелів серед професорів Харківського університету та нечисельних українських поміщиків, обидві Єфименкові виїхали на село. 17 липня 1918 року (того ж дня вбито царську родину в Катеринбурзі) обох наших письменниць жахливо замордовано (порубано шаблями) п’яними проводирями якоїсь, на жаль, української, банди.

ОЛЬГА КОСАЧЕВА (ОЛЕНА ПЧІЛКА)

Третьою у хронологічному ряду наших визначних письменниць є Ольга Петрівна Косачева, сестра славнозвісного Михайла Драгоманова, мати великої нашої поетеси Лариси Косач (Лесі Українки) й письменника Михайла Косача, свекруха письменниці Грицька Григоренка (Олександри Косачевої) та бабуня сучасного письменника Юрія Косача. Як бачимо, це вже другий український шляхетський рід, що всі його члени працюють на літературному полі.
Уродилася Ольга Петрівна 17 липня 1849 року в Гадячі, на Полтавщині, в вельми освіченій і культурній родині Драгоманових (давнього сербського походження), наскрізь українством пересякненій. Вчилася у дівочому пансіоні в Києві, де перебував її брат Михайло, з яким приятелювала ціле життя. Коли Михайло Драгоманов одружився з Людмилою Кучинською, дівчина оселилася у брата.
Маючи 19 літ, Ольга Петрівна вийшла заміж за предсідника з’їзду мирових суддів П. Косача і з чоловіком виїздить на Волинь, до міста Звягля (Новоград-Волинська). Там почалася її письменницька і громадська діяльність. Ольга Петрівна заприязнюється з селянством, записує від селянок пісні, що їх передала Лисенкові, перемальовує орнаментику та в році 1876 видає першу свою науково-етнографічну працю «Український орнамент». Дальше життя у Рівному, Луцьку, Ковелі та в с. Колодяжному, на Ковельщині, її зв’язки з селянством ще поширюють. Вона починає носити національний селянський одяг, засновує українські громадські бібліотеки, а попри те багато пише. З поміччю дочки й сина перекладає сливе всі твори М. Гоголя на українську мову. З малою Лесею у 1872 році виїздить до Відня, на довший час затримується в Галичині, й заприязнюється з основницею жіночого руху в Західній Україні, першою західноукраїнською письменницею Наталією Кобринською і бере участь у її альманасі «Перший вінок», як працею, так покриттям коштів друку.
Від 1900 року Косачі перебувають у Києві. Там Ольга Петрівна вкупі з Старицькими, Лисенками і малярем Мурашком влаштовують українські літературні вечірки. На святі відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві й одночасно святі століття української літератури, дозволено було промовляти по-українськи лише галицьким делегатам. Але Ольга Петрівна заборону уряду знехтувала і промовляла українською мовою. В 1905 році вона з Іллею Шрагом їде в делегації від українства до міністра внутрішних справ Вітте, задля скасування заборони на український друк. Як лиш цензурні умови трохи змінилися, починає видання часопису «Рідний Край» зразу у Полтаві, а потому у Києві. Одночасно видає журнал для дітей «Молода Україна». З початком війни 1914 року ті органи були закриті російською владою.
Тяжкі часи революції й громадянської війни в Україні перебула Ольга Петрівна у свойому родинному місті Гадячі у молодшої своєї дочки, Оксани. Коли в Україні на постійно вже устаткувалася більшовицька влада, у 1924 році стара письменниця переїздить до Києва (були це часи ославленої українізації українців) і одержує становище в Українській Академії наук. Перебуває якийсь час також у Кам’янці-Подільському. Умови нового життя впливали на Ольгу Петрівну від’ємно. В році 1930 вона умерла на 79 році життя.
Літературна спадщина Ольги Косачевої, або Олени Пчілки, як вона підписувала свої твори, — велика. Побіч перекладів з інших мов, залишила вона кілька оригінальних п’єс, оповідань, збірник поезій «Думки-мережанки», науково-етнографічну працю «Український орнамент», спогади про Михайла Драгоманова і автобіографію. Вона перша з українських письменників почала описувати в своїх творах і панське життя, бо її попередники під впливами народовольського руху писали виключно про селянство, так начеб всі селяни були якимись мучениками, а панські роди не заслуговували навіть на добру згадку. Знаємо самі знов, що скрізь у кожному народі і в кожній верстві знаходяться і високоідейні одиниці і останнє дрантя. Тим-то й тому нечисельному панству, що ще не зреклося українства, наносилася нашими письменниками незаслужена кривда, яку Олена Пчілка й направила, бо після неї тематикою творів наших письменників і письменниць став побут усіх верств нашої нації. І віддавалося всім по заслугам — добром за добре і неприхильним за зле.
Дуже гарна постать Ольги Косачевої як громадської діячки дореволюційного періоду, зосібна її щира симпатія до долі селянок. Вона перша з наших діячок відвідує Галичину й починає проводити в життя нову і в ті часи дивовижну ідею — єдності українства російської і австрійської України — в тому напрямі працює з західноукраїнською письменницею, основницею жіночого руху в Галичині, Наталією Кобринською.

НАТАЛІЯ КОБРИНСЬКА

Український рух і українську культуру відродили у Східній Україні шляхетські і козацькі роди, очевидно, лише ідейні одиниці з тих родів. Забите кріпацькими умовами селянство не дало ні одного діяча, за виїмком славного артиста Михайла Щепкіна. Бо знати треба, що балачки про могутнього Тараса Шевченка і кріпацтво, загально у нас прийняті, кривдять рід Шевченків, а особливо кривдять його діда по батькові, соратника Ґонти й Залізняка, курінного отамана гайдамаків Шевченка-Грушівського. Під таким ім’ям записаний у метриці і великий Тарас. Отже, Шевченки-Грушівські є, по-перше, шляхетський українській рід, а по-друге, і самому Шевченкові шляхетська гідність була привернена після скінчення ним Академії мистецтв. Те, що його батько попав у кріпаки у 1783 році, справи зовсім не міняє. Адже російська імператриця Катерина II повернула у кріпаки сотки тисяч шляхетських і козацьких родів в Україні, й вийшла з того така дивовижа, що одне назвище носили і з одного роду походили і князі та графи, і їхні ж кріпаки... Зрештою, були й такі осібняки з українства, що записали собі кріпаками своїх рідних сестер і братів, дітей одного батька-матері... Дух бунту проти неволі й спогади про ще недавнє вільне життя панували в роду Шевченків в часах малолітства Тараса; бо ж від заведення в Україні кріпацтва до його уродин проминув лиш 31 рік! Про шляхетське його походження писали, на основі документів, письменники Старицький, Кониський і проф. Дм. Дорошенко. Байки ж про мужицтво Шевченка — це лиш мета наших модерних панів масам приподобатися. Інша справа, що наш, часом неписьменний, селянин чи селянка своїми духовими прикметами є більшими без порівняння панами, ніж не один з світових панів; є духовими аристократами, щирими, чесними, одвертими, людяними й високоморальними. Модерне наше «панство з іванства» цими прикметами, на превеликий жаль, не грішить.
Галицька Україна утратила свою шляхетську верству на користь Польщі пару століть раніше, а козацького стану й не мала. З початком відродження Східної України стала пробуджуватись і Галичина, край, заселений «попом і хлопом», за висловами поляків. Провід у національному відродженні Галичини перейшов до священицької верстви, його низів — сільського духовенства — бо вищі, «князі церкви», зиклинали тих, що «видумують якусь нову українську націю», як це робив, прим., довголітній уніатський митрополит Мих. Левицький з своїм клиром. А він був не одиноким...
Дочкою сільського священика була піонерка жіночого руху в Галичині, наша письменниця Наталія Кобринська, з роду Озаркевичів. Родилася вона в с. Белелуї 1851 року, де батько її був парохом. Хоча родина бідною не була, однак малу Наталку до школи не посилають, на тій основі, що «жінкам освіта непотрібна», як думали тоді наші й не наші опікуни Галичини. На честь батьків Наталки треба додати, що й шкіл тих у Галичині для дівчат зовсім не було. Дівчина вчиться вдома, від братів-гімназистів, а більше намагає самоосвітою. 20-літньою дівчиною виходить вона заміж за теолога Теофіла Кобринського, людину культурну й доброї вдачі, але по шістьох роках подружнього життя зостає вдовою і без найменшого матеріального забезпечення. Вона їде до батьків й живе у них або з братами все своє життя. На батькові кошти Кобринська виїздить на якийсь час до Відня, а звідтам з своєю стриєчною сестрою Софією Морачевською до Швейцарії, де знайомиться з Михайлом Драгомановим, що справив на неї надзвичайно велике вражіння. Він-то й порадив молодій жінці зайнятися працею над піднесенням українського жіноцтва.
Кобринська вернула з Швейцарії з метою піднести жіноцтво до розуміння своєї людської гідності, а Галичина зустріла її модерною «швейківщиною», тобто нерозумінням вищих потреб людини, кпинами й насмішками. Засноване нею перше українське жіноче товариство у Станіславові (1884 р.) довго не прожило, та й сама основниця мусила задумів зректися і на якийсь час зійти з людських очей. В часі такої примусової бездіяльності нав’язує зв’язки з сестрою Драгоманова Ольгою Косачевою, й обі задумують організувати жіноцтво обох тодішніх Україн. За підмогою Івана Франка і Ольги Косачевої (Олени Пчілки) Кобринська видає перший український жіночий альманах «Перший вінок». У тому «Вінкові» містять свої праці сама Кобринська, Уляна Кравченко, Олена Бажанська-Озаркевич, Марія Рошкевич — галичанки, та наддніпрянки — Ганна Барвінок, Дніпрова Чайка, Леся Українка й Олена Пчілка. Кобринська помістила в альманаху свою першу повість «Пані Шумінська», оповідання «Пан суддя» та чотири статті про стан жіноцтва в Галичині і жіночий рух. Ці статті станіславівський часопис «Зоря» зустрінув насмішками і ординарними лайками.
Наталія Кобринська працю все ж продовжувала, без уваги на хуліганства «рідної колтунерії». У 1891 р. в Стрию скликає вона масове жіноче віче з повіту, а в 1893 році там же виходить збірник «Наша доля», та в 1895 ще один, у Львові, під тою ж назвою — оба завдяки матеріальній помочі східноукраїнських письменниць-дідичок. Попри те, Наталія Кобринська їде до міністра освіти з петицією про дозвіл жіноцтву вчитися в університетах і заснування дівочих гімназій або ж дозвіл приймати дівчат до існуючих чоловічих. Одночасно клопочеться заведенням діточих захоронків по Галичині. За заходи одержує заплату — насмішки, докори і темні хуліганські вибрики тогочасної галицької еліти, навіть пань.
З думкою видавати жіночий часопис чи журнал Кобринська у 1900 роках переїздить з Болехова до Львова. Прихильності задумам не знайшла; і те нечисельне жіноцтво, що все ставилося прихильно до її задумів, від неї відсахнулося. Натомість простолюддя починає цінити її працю. Воно б і помогло, та що ж... само не мало, а працювало на пансько-жидівських ланах «за сніп», щоб здобути кусок хліба.
Роки війни прожила Кобринська самітно у Болехові. Вмерла у 1920 році на самоті, як самітною й жила, її смерть проминула для суспільства зовсім непомітно. Така вже доля тих, що щиро працюють для народу. Бо нарід — як дитина: хто наговорить більше приємностей, кричить про себе, того визнає і суспільство. І тому лише у нас розвелося так багато проводирів-галапасів.
Літературна спадщина Наталії Кобринської, відай, переважає кількістю попередниць. Зоставила вона наступні оповідання: «Пані Шумінська», «Задля кусника хліба», «Пан суддя», «Виборець», «Жидівська дитина», «Перша вчителька», «Ядзя і Катруся», «Св. Миколай», «Відьма», «Рожа», «Чортиця», «Блудний метеор», «Омен», «Брати» та велику кількість публіцистичного матеріалу. Деякі з тих праць не надруковані ще й дотепер.
Зміст тих оповідань — народне життя нижчих верств та сільської інтелігенції, учителів, священиків. Вони віддзеркалюють дух останніх десятиліть 19-го віку й невідрадні галицькі обставини. Тематикою писань Наталія Кобринська є попередницею, сказати б, духовною матір’ю, таких галицьких письменників, як Осип Маковей, Василь Стефаник і Марко Черемшина.

МАРІЯ САДОВСЬКА

Дві наші найвизначніші артистки, Марія Садовська і Марія Заньковецька, належали до славної родини Тобілевичів. Три брати Тобілевичі,— Іван (драматург Карпенко-Карий), Опанас (артист Саксаганський) і Микола (Садовський; це дівоче назвище їх матері), поруч з Старицьким і Кропивницьким є творцями нового українського театру. Але ті три славні брати, власне, завдяки неладам між артистками Марією Садовською і Марією Заньковецькою, роз’єднались так, що ніяка сила не могла їх погодити. Причина неладу між артистками — талановитість їх обох, та ще те, що одна з них була сестрою, а друга дружиною Миколи Карповича Садовського-Тобілевича.
Народилася Марія Карпівна 1855 року на хуторі батьків, у Катеринославщині. Батьки її, заможні хуторяни-шляхтичі, дали дітям добру освіту. Зо своїми славними братами, Марія Садовська своє недовге життя посвятила розвою українського театру, хоч і приносив він їй більше смутку й розчарувань, ніж втіхи, головно завдяки братовій, М. Заньковецькій. її найкращі ролі — це Наталки у «Наталці Полтавці», Варки в «Безталанній» та Харитини в «Наймичці». Коли дійшло до гострих непорозумінь між братами, Садовський зостався з дружиною, а Марія пішла у трупу Опанаса Саксаганського і Карпенка-Карого. Жила, однак, недовго. У 1891 році, у віці ледве 35 літ, вона вмерла, її місце у трупі Опанаса Саксаганського зайняла інша талановита артистка — Любов Лінницька.

СОФІЯ РУСОВА

Софія Федорівна Ліндфорс-Русова, визначна наша вчена, патріотка і національна діячка, родилася в селі Алешня, Чернігівщина, в 1856 році. Батько її з походження був шведом, мати — француженка. Коли Софії минуло 5 літ, на Україні знесено кріпацтво. Тоді ж вмерла її мати.
Батька обрано було мировим посередником щойно заведених судів. Року 1866 Федір Ліндфорс з дітьми, Марією і Софією, перебрався на життя до Києва. Перші зерна любові до України в душу дівчат кинула їх нянька, селянка-українка, а далі в Київській гімназії те почуття розрослося завдяки приязні з дочками нашого письменника Михайла Старицького.
По батьковій смерті обі Ліндфорсівни заложили у Києві діточу школу і яслі. Там учителювали. Софія Федорівна запізналася з гімназійним учителем Олександром Русовим, і вони побралися. Сватав їх сам Михайло Драгоманов, а Микола Лисенко для молодих написав свою композицію «Золоті ключі». Подружжя відбулося незадовго перед забороною українського друку 1876 року (знані Валуєвський та Емський укази царя Олександра II), а наші національні діячі заходилися були якраз видати твори Шевченка. З тою ціллю Русових вислано у Прагу, щоб там твори Шевченка надрукувати. Коли Русови завдання виконали, перед ними стануло ще більше і небезпечне: увесь наклад необхідно було нелегально перепачкувати у Східну Україну. Це і вдається, головно завдяки помочі українських галицьких кіл. Подружжя осіло в Чернігові, далі переїхали на хутір. Софія Русова, щоб бути помічною селянству, вчиться фельдшерству. Обоє вони друкують нелегальні потрібні видання у малій друкарні, що переховувалася на їх хуторі. Занепокоєна нелегальщиною російська влада взяла Русових на підозріння, перевела докладний трус і знайшла розібрану машину. Софію Русову арештовано, здається, з дітьми (Михайлом, що мав 3 роки, і півторарічною Любою), кинено у тюрму. Через 3 місяці звільнено, і Русова поїхала до чоловіка в Одесу, де він зайняв становище вчителя у середній школі.
Дальше життя проминало то на волі, але під наглядом поліції, то по тюрмах, часто цілою родиною, тобто з чоловіком (1847 — 1915) і синами — Михайлом (1876 — 1909, укр. революціонером), та Юрієм (1893, професор Української Академії в Подєбрадах), що в тюрмі, відай, і родився.
У часах Відродження української державності Софія Русова займала становище директора департаменту позашкільної освіти і в Кам’янець-Подільському університеті. На еміграції була головою Української національної жіночої ради у Празі. Давала також лекції у Педагогічному інституті ім. Драгоманова. Залишила важні спогади і численні приступно-наукові праці та підручники, приміром: «Дидактика», «Теорія і практика позашкільного виховання», «Початкова географія», «Географія Західної Європи і позаєвропейських країв», «Позашкільна освіта», «Український буквар», «Серед рідної природи», «Тарас Шевченко», «Як болгари здобули собі свободу», «Як люди живуть в Норвегії», «Чехія і її національне відродження», «Дніпро», «Рабіндранат Тагор» і багато дрібніших. Умерла Софія Русова 5 лютого 1940 року в Чехословаччині.

НАДІЯ КИБАЛЬЧИЧ

Вже згадувалося, що родини Білозерських і Драгоманових дали Україні значне число письменників і письменниць. Одною з Білозерських по своїй матері, Надії Михайлівні, є Надія Матвіївна Симонова, дочка сестри Ганни Барвінок та директора земської гімназії у Лубнах, українського письменника Матвія Симонова, співробітника «Основи» і «Киевской Старины», що писав під псевдонімом Номиса.
Надія Матвіївна родилася у Лубнах 1856 року. Там, відай, і вчилася, під опікою батька. Заміж вийшла, правдоподібно, за вченого хіміка, українського письменника Миколу Кибальчича (писав під псевдонімом Дорошенко; твердження про це подружжя непевне, однак рід Кибальчичів у ті часи, здається, більше мужчин і не мав). Микола Кибальчич за виготовання бомб, по атентаті на царя Олександра II, разом з графинею Софією Перовською, Желябовим та інш. російським урядом був покараний смертю, 1881 р., у віці 27 літ. Кибальчичі мали одну лиш дочку, урод. 1878 року, також Надію, знану авторку оповідань і поезій. Надія Миколаївна Кибальчич, замужня за лікарем, українським діячем Козловським, померла у 1916 році, зовсім ще молодою, то небагато написала. Її мати, Надія Матвіївна, писала під псевдонімом Наталка Полтавка. З праць матері велику популярність здобула п’єса «Катерина Чайківна». Багато інших праць, мабуть, пропало у роках революції ще не друкованими. Умерла Надія Матвіївна у революційні часи, 1918 року.
Син або небіж Надії Миколаївни Кибальчич-Козловської у 1921 році був начальником артилерії Кронштадту і разом з моряками-українцями під проводом Петренка у березні того року підняв повстання, криваво задушене радянською владою.

КАТЕРИНА АНТОНОВИЧ

Катерину Антонович, дружину великого українського історика Володимира Антоновича (1834 — 1908) майже не знаємо. Вона належить до числа наших вчених-археологів й позоставила свої праці, що друкувалися в «Літературно-науковому віснику» у Львові. Була дійсною членкою Літ. Т-ва ім. Шевченка. Походила з роду Мельників, правдоподібно з Галичини. Родилася 1859 року. Коли вмерла і де — невідомо, здається, на еміграції.
Катерина Антонович небагато написала. Однак її роль у численних працях чоловіка — надзвичайно велика. Вона помагала чоловікові у впорядкуванні й редагуванні матеріалів «Комісії для розбору давніх актів», якої Антонович був секретарем і редактором. (Всього вийшло 50 томів в рр. 1863—1890: Архівів Південно-Західної Русі — 35 томів і 15 томів оригінальних давніх Актів). А крім цього, помагала свойому великому чоловікові у збиранні джерел до його історичних праць і навіть у їх стилізації, цебто вигладжуванні мови і зворотів. Була, отже, скромною помічницею нашого великого історика.
Син Антоновичів, Дмитро, донедавна був ректором Українського Вільного Університету у Празі, Чехословаччина.

МАРІЯ БАШКИРЦЕВА

Звичайно в житті так буває, що люди більш пам’ятають не про тих, що на пам’ять заслужили, але про багатих — так наче майно є мірилом людських гідностей. Знаємо дуже добре одне: ще ні одна людина з високими духовими прикметами майна не доробилася, а доробляються звичайно люди у засобах неперебірливі і з надзвичайно гнучким сумлінням; багатими бувають гідні люди хіба тоді, коли в багатій родині вродилися. Та й у такому випадку ті одиниці повертають своє майно на добродійні цілі, чи то інституції, чи для безпосередньої помочі біднішим. Власне, коли б не багатство, то більш як певно мало хто з українців знав би і про Марію Башкирцеву.
Марія Башкирцева — дочка багатого поміщика з Полтавщини. Родилася 1860 року. Є етнографічною українкою, бо рід її батька, як видно з назвища, походив з монголів-башкирів. Дівчина була слабовитою, тож — від 10 літ починаючи — все своє коротке життя провела за кордоном — у 1872 р. в Італії, а з 1877 до смерті, у Франції. Без уваги на слабовитість Марія Башкирцева вчиться співу, а коли через грудну слабість тратить голос, учиться малярству у французькій школі Ляпежа. За короткий час осягає великих успіхів і одержує від французького уряду нагороду — золоту медаль. У скорому часі вмирає ледве на 24-му році життя, її малярські праці знаходяться в Люксембурзькому музеї в Парижі, однак ті праці нашими сусідами попросту вкрадено, бо картини Башкирцевої фігурують у Люксембурзькому музеї як праці російської, а не української малярки. Правда, свідомою українкою Марія Башкирцева не була,— та й чи багато було свідомих українок у її часи? На пальцях двох рук можна вповні перечислити... Все ж походила вона від українських батьків, хай собі монгольського кореня, і Україну, українські звичаї, пісні, мову любила інстинктово, тобто підсвідомо відчувала, що те все для неї рідне і дороге. Позоставила і літературну спадщину — свій знаменитий «Щоденник».

МАРІЯ АДАСОВСЬКА
(ЗАНЬКОВЕЦЬКА)

Жінка Миколи Садовського, Марія Костянтинівна Заньковецька, чи, властивіше, Адасовська, уродилася в 1860 році в маєтку батьків, селі Заньках коло Ніжина (звідти її сценічне ім’я). Молодою, десь 17-літньою, вийшла заміж за російського старшину Хлистова і в часі російсько-турецької війни 1877—1878 років в Молдавії їй прийшлося виступати на сцені разом з Миколою Тобілевичем, також воєнним старшиною. Замилування обох їх сценою витворило обопільну симпатію, а далі і подружжя (пишуть, що Марія Хлистова з чоловіком розвелася, а інші, знов, що повдовіла). Від 1882 року з братами Тобілевичами вона працювала в трупі Кропивницького в Полтаві, Києві та Петербурзі. Майже геніальна своїми здібностями, мала ваду — не могла терпіти біля себе якої-будь талановитої суперниці. До того вона була й малою на зріст. І хоч критика порівнювала її гру до гри Елеонори Дузе, найбільшої артистки світу, то все ж заздрість до сестри свого чоловіка, не менш від неї талановитої, не давала Заньковецькій спокою. Марія Садовська, рівняючись з братовою талантом, була дуже гарної будови і героїчної статури, тож нічого дивного, що критика віддавала належне признання і її здібностям. Примхи М. Заньковецької розсварили Тобілевичів і Кропивницького зразу з Старицьким (знаним письменником і театральним діячем) так, що той втратив великі суми грошей, далі розсварили Тобілевичів і з Кропивницьким. Врешті Марія Заньковецька примхами почала розбивати театр рідних братів. Микола Садовський вже хотів в догоду жінці віддалити сестру, але за сестрою обстанув Карпенко-Карий, тим більше, що Марія Садовська була дуже тихої вдачі, і боротись з братовою не могла. У наслідку — замість одної театральної трупи постало чотири. Кожна мала по одному-двох талантів, а решта набиралася з посередніх сил, і на тому всі тратили. Спроби українських діячів, навіть таких меценатів української літератури й мистецтва, як Чикаленко чи Симирненко, братів помирити — закінчилися неуспіхом.
Марія Заньковецька донедавна ще жила на відпочинку у Ніжині, як заслужена артистка Радянської України. Про її діяльність часів існування Української держави та у Радянщині на еміграції неможливо було роздобути певних вістей, її чоловік Микола Садовський з українським урядом кілька років перебував на еміграції у Польщі і Чехословаччині. Повернувши в Україну, жив у нужді. Помер 1933 року.

ЛЮБОВ ЯНОВСЬКА

Інша родичка Ганни Барвінок, Любов Яновська, з роду Щербачова, уродилася 1861 року. Життя її матері та й й діточі роки дають розуміння, чому українець чи українка не повинні входити у подружні зв’язки з особами ворожих українській нації народностей, спеціально наших північних і західних сусідів.
Мати Любові Яновської, сестринка Ганни Барвінок, вихована Пантелеймоном Кулішем, була, отже, свідомою українкою. Але, як то часто буває в житті, залюбилася у блискучого гусарського ротмістра (сотника) Олександра Щербачова, з походження великороса. Подружжя з ним довело матір до дому божевільних і передчасної смерті. Нелади виникли головно через те, якою мовою мають говорити діти. Мати обстоювала своє право, говорити з дітьми українською мовою і вимагала, щоб до неї зверталися по-українськи, а Щербачов українством погорджував і обстоював російську, або — не знати з якої вже причини — польську мову. За непослух малих дітей суворо карав. Вічний страх перед жорстоким батьком витворили у Л. Яновської обережність, а з другого боку – завзяття. З малих ще літ починає описувати свої переживання погорджуваною батьком мовою; писання, однак, ховає, бо не вірить ще у свої здібності.
Вчилася у Полтавському дівочому інституті. Рідня бажала віддати дівчину до консерваторії, але її тягло до пера. По скінченні науки вийшла заміж за героя Герцеговинського повстання проти турків Василя Яновського, 20 літ від неї старшого. (Його спогади про участь у повстанні друкував «Літературно-науковий вісник» у 1911 році). Яновський увів молоду жінку в поважні українські кола, бо й сам був діяльним членом Української Громади в Києві. Опісля, перебуваючи в посілості, коло Лубен, Яновська знайомиться з такими українськими діячами, як брати Шемети, Кононенки, Ішуніни, Черняхівські, Дорошенки тощо.
Перше її оповідання «Злодійка Оксана» було надруковане у галицькій «Зорі» без її відома. Опісля в київській «Раді», «Старине» і галицьких виданнях друкуються її оповідання: «Смерть Макарихи», «Городянка», «Лісничий», «Мій роман», «За високим тином», «Правда», «Штурм», «Два дні життя», «Чужий» і велика повість «Тайна нашої принцеси». Як драматург, написала Яновська значне число першорядних драм, таких як «Дзвін до церкви скликає, та сам у ній не буває»; за цю комедію одержала літературну нагороду, 1903 р.; далі драматичні твори — «На Зелений Клин», «Жертви», «На сіножаті», «У передрозсвітному тумані», «Повернув з Сибіру», «Відьма» і «Лісова Квітка». Писала і на злободенні теми, приміром, такий фельетон, чисто твенівського гумору, як «Наглядне обучення», у якому висміяла московську систему навчання українських дітей російській мові на букварях з образками, напр.: дитина бачить на малюнку чоботи, рос. «сапоги» і читає по-своєму — чоботи, отже букву «с» вважає за «ч»; бачить труну і напис «гроб», а читає труна, отже, «г» вважає за «т».
Про життя Л. Яновської у Радянській Україні нічого не знаємо. Здається, вона ще живе; бодай не приходилося ніде надибати вісток про її смерть. За радянських часів твори Яновської перевидано і видано два нові драматичні твори — «Людське щастя» і комедію «Четверта аксіома».

ЛЮДМИЛА БЕРЕЗИНА-ВАСИЛЕВСЬКА
(ДНІПРОВА ЧАЙКА)

Відома під літературним ім’ям Дніпрової Чайки, Людмила Олексіївна Березина вродилася дійсно коло самого гирла ріки Дніпра, в селі Збуріївці, на Херсонщині, у 1861 році. Батько її, парох того села, був людиною дуже суворої вдачі, а до того й матеріаліст, тож дівчина з своєю сестрою Марією немало в діточих літах натерпілися. Захист дітям, як і всюди, давала їх мати, людина лагідна і дуже добросердечна, що своєю незлобивістю перемагала навіть крутий норов о. Олексія.
Вчилася Людмила Березина в дівочій гімназії в м. Одесі. По скінченні школи там же і учителювала якийсь час у народній школі, поки не зустрінула статистика Херсонського земства Теофана Василевського, автора «Записок українця з побуту між південними слов’янами» (писав під псевдон. Софрон Круть), свого пізнішого чоловіка. З ним переїхала в Херсон, познайомилася з родинами письменника Д. Марковича та Олександра Русова, що, мабуть, і піддали молодій жінці думку зайнятися літературою.
Перше її оповідання «Знахорка», надруковане у 1885 році в Одесі. У збірнику «Степ», в Херсоні, наступного року поміщено її два вірші «Зоря» і «Бурун». Далі її поокремі праці залюбки друкуються по різних українських альманахах, в галицькій «Зорі» та «Літературно-науковому віснику» обох видань — київського і львівського. Перший том поезій в прозі Людмили Василевської вийшов у 1919 році, а видавання дальших праць припинилося завдяки бурхливим часам громадянської війни. Повне видання її творів вийшло в Харкові, аж у 1930 році.
Останні роки свого життя провела Людмила Олексіївна у старшої своєї дочки Оксани, лікарки за фахом, в Германівці на Полтавщині. Вмерла 13 березня 1927 року, захворівши на запалення легенів. Зоставила сина і двох дочок, Оксану та Наталку. Оксана вчилася на медичному факультеті котрогось з університетів Франції. Молодша дочка, Наталка, вчилася на Вищих педагогічних курсах в Києві і донедавна займала становище в котромусь з радянських Інститутів Народної освіти.
Творчість Л. Василевської обширна і різноманітна. Вона любила музику, красу природи і глибоко її розуміла. В українське письменство внесла нову до того течію, символізм. Природа нею оживлюється, перевертається в людську постать, прим., у «Скелі». Скеля — то скам’яніла мати, що гордо прокляла непокірних синів. Далі — в «Дівчині-Чайці» або в «Шпаках» та ж символістика. Морська чайка перекидається в дівчину і суворо картає страхополоха, що боїться врятувати свого потопаючого брата; шпаки прилітають в Україну з теплих країв, а вітер з півночі нахлинув, замів снігом, затріщав морозом, але шпаки певні надії і віри в недалеку весну і співом весну сповіщають. Коли прирівняємо шпаків до тогочасного українства, то працю цю можна віднести до нашої національної весни, 1918-1920 років. Взагалі у творчості Дніпрової Чайки відбивається три джерела — море, Дніпро та власні духові відчуття. Більш знаними серед читаючого загалу є її «Морські малюнки», «Христонос», «Чудний», «Мара», «Над лиманом», «Кобза» (присвячена Лисенку). Твори з власних духовних переживань всі оповиті сумом.

ЮЛІЯ ШНАЙДЕР-НЕМЕНТОВСЬКА
(УЛЯНА КРАВЧЕНКО)

Співробітниця Наталії Кобринської, Юлія Шнайдер, уродилася 1862 року, у Миколаєві, Жидачівського повіту, в родині комісара Шнайдера. Приходилася близькою своячкою письменникові Миколі Устияновичу. По закінченні учительської семінарії учителювала в Біберці, Стопах, а від 1889 року у Василіанському інституті у Львові. Заміж вийшла також за учителя Нементовського і з ним разом довгі роки учителювала в Сельці, Дрогобицького повіту.
В ранній молодості Юлія Шнайдер не любила бідноти й нужди і з погордою від них відверталася. Та, пізнавши людське життя зблизька, вона по скінченні семінарії йде учителювати власне до нужденних галицьких сіл і починає працю над жіночим освідомленням. З 1884 року присвячує вона свойому народові багато сильних поезій, бо — як каже сама — «Як можна думати про щастя, де нужда точить море сліз і крові?» Та й самий заголовок збірника цих поезій — «З пісень болю». Писати почала 1881 року під ім’ям Уляни Кравченко, друкувалася у «Зорі». Перший збірник поезій «Прима вера» вийшов 1885. Далі йдуть вже згадуваний збірник «З пісень болю», «З глибини», «Проліски» і «В дорогу». У творах Уляни Кравченко лунають заклики до освіти й боротьби, але взагалі немало чути й стогонів.
Уляна Кравченко — жінка з широкою літературною освітою. Знає вона Гейне, Шіллера, Ленау, Толстого, Шевченка і Франка. В творчості намагається залишитись оригінальною, хоча й є схожість у мотивах з цими поетами. Попри літературну і педагогічну діяльність Уляна Кравченко є одною з піонерок жіночого руху в Галичині.
У роки по великій війні Уляна Кравченко писала менше. Пояснюють це тим, що поетеса втратила на війні сина, Юрія Нементовського, здібного маляра і письменника. Це, без сумніву, відбилося на й творчості. Правдоподібно ще живе; були рознеслися чутки про її смерть після окупації Галичини радянськими військами, однак ті чутки не були стверджені.

МАРІЯ ГРІНЧЕНКО (ЗАГІРНЯ)

Дружина одного з найвизначніших наших письменників і діячів, Бориса Грінченка, Марія Миколаївна походила з великоруської родини Гладіліних. Народилася вона 1863 року в місті Богодухові. Батьки її, відай, учителювали. По закінченні науки учителювала у Богодухівському повіті і Марія Миколаївна. На повторних учительських курсах зустрінулася з Борисом Грінченком, також учителем з професії, і року 1883 вони побралися, щоб працювати над народною освітою спільно. Якийсь час Грінченко вчив у школі, заснованій матір’ю української поетеси Христини Олексіївни Алчевської, у їх селі. Грінченко вчив селянських дітей українською мовою; з цієї причини наразився на переслідування владою. Учителювання був змушений тоді залишити. Родина Грінченків опинилася без заробітків і без засобів до існування, тим більш, що не вміли вони кривити душею і не прийняли учительських становищ, пропонованих з умовою, що вчитимуть російською мовою. Через якийсь час, 1894 року, українські кола найшли для Грінченків працю в Чернігівському земстві. В Чернігові Грінченки познайомилися з Шрагами, Русовими та багатьма іншими українськими діячами, і відтоді починається їх праця над культурно-освітнім піднесенням селянства та збільшення письменницької діяльності.
Вийшовши заміж, Марія Миколаївна щиро перейнялася ідеями свого чоловіка, а Україну і до того любила, бо ж на Україні родилася і зросла. В Чернігові вона організує земські книгарні, впорядковує Шевченківський музей. Попри те пише оповідання для селян — «Мудрий учень», «Орлеанська дівчина» і багато інших. Перекладає твори Ібсена, Метерлінка, Зудермана, Твена, Ендерсона, Амічиса, Бічер-Стоу, Доде, Теннісона, Толстого і Тургенева, з мов — англійської, німецької, французької, фінської і російської. Написала також першу українську граматику, яка, однак, не була видана.
Праця Грінченків ставала сіллю в оці російському урядові, та й своїм рідним «ревним малоросам». У Грінченків відбуваються часті труси, ревізії. Врешті і для земства, установи самоврядної, Грінченки стали неблагонадійними. Їм запропоновано пошукати собі іншого заняття, що давало б засоби на життя. Справа погіршувалася ще й тим, що самий Грінченко і їх одинока дитина, дочка Настя, здібна початкуюча письменниця і революційна діячка, така ж, як і батьки, українська націоналістка (1884—1909), догорали у сухотах. Славний наш меценат Євген Чикаленко, Науменко і ще кілька заможних українців зайнялися долею Грінченків, припоручуючи їм велетенську працю — редагування Українського Словника, що й досі є одиноким нашим найповажнішим твором у галузі мовознавства. Праця над словником забрала Грінченкам кілька літ.
По смерті чоловіка, 1910 року, Марія Миколаївна жила в нужді. 1919 року, у часах нашої самостійності, відділ Київської Академії наук доручив Марії Грінченковій редагування Словника живої української мови. Але по революції вона недовго й жила. Умерла 15 липня 1928 року.

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА

Поряд з Коцюбинським і Грінченком, що очолюють нашу літературу початків 20-го віку, стоїть постать Ольги Кобилянської. Родилася вона 27 листопада 1865 року в м. Гура-Гоморі, на Буковині, в родині дрібного урядовця. Батьки її хоча й визнавали себе українцями, однак в родині панувала німецька мова і німецька культура. (Мати Ольги Кобилянської походила з німецького роду Вертерів). Коли дівчині минуло вісім літ, її батьки переїхали зразу до Сучави, а далі до Кімполунгу, у Карпатських горах. З гір походять перші спроби письменницьких праць Ольги Кобилянської, німецькою мовою.
Життя у карпатських лісах витворило замкнутість характеру дівчини. Вчиться вона самотужки, бо скінчила лиш чотири класи нижчої школи. Згодом, коли родина переїхала до Чернівців (Ользі Кобилянській було вже 25 літ), вона, під впливом піонерського руху жіноцтва в Галичині, почала вчитись української мови. Німецькою мовою писала до 1886 року. Перший твір, «Людина», вислала до редакції німецького часопису. Твір той до друку не попав, але редактор заохотив її до дальшої праці. Пізніше той твір друкувався у галицькій «Зорі» в українському перекладі самої авторки.
Знайомство з Софією Окуневською-Морачевською, а через неї з Кобринською, заставило Ольгу Кобилянську перейнятися ідеями піднесення жіноцтва на вищий духовий рівень. Наслідком була повість «Царівна»,— здається, автобіографічна, з усіма її від’ємними і додатними героями. Дальші часи рік річно приносили все нові й нові твори Ольги Кобилянської з західноукраїнського народного життя, переважно з життя нашої дрібної інтелігенції. Ті всі праці друкуються в «Літературно-науковому віснику», «Українській Хаті» та «Шляху». Після виходу в світ «Царівни» появляються більші повісті Кобилянської «У неділю рано зілля копала», «Через кладку», «Але Господь мовчить», «Назустріч»,— більші оповідання «Земля», «Вовчиха», «Покора», «Аристократка», «Юда», «Битва» та багато інших. По великій війні, хоча письменниця прожила вже поважний вік, з’являються її повісті «За ситуаціями» і «Апостол черні». Поза психічною аналізою характеру людини, суспільства чи будь-якої верстви у працях Ольги Кобилянської трапляються чудові малюнки природи і її проявів. Належить зазначити, що у світовій літературі мало можна здибати жіночих імен, що дорівняли б Ользі Кобилянській. І як щоб наш нарід знаходився в інакших умовах, або хоча ми були трохи відмінними, то певно можна твердити, що твори нашої письменниці були б перекладені на всі культурні мови світу. А так, як тепер є, то тих творів не знають навіть і українські інтелігенти, вже про широкі народні маси й не згадуючи.
По великій війні письменниця стала занепадати на здоров’ї. У 1925 році виїздить до Карлсбаду на лікування. У Празі була сердечно вітана емігрантською українською колонією, але не обійшлося і без шиканів наших рідних «політикевичів», що кожну небуденну людину хотіли б заставити думати так, як диктує партійна програма тої чи іншої партії. Повернувши — увесь час письменниця жила в Чернівцях.
Про останні роки життя Ольги Кобилянської певних вісток нема. Рік окупації Західної України радянськими військами, а далі зміна одного окупанта другим, без сумніву, прискорили її смерть. Згідно останніх вісток, умерла О. Кобилянська 28 березня 1942 року.

ОЛЕКСАНДРА КОСАЧЕВА
(ГРИЦЬКО ГРИГОРЕНКО)

Невістка Олени Пчілки, Олександра Косачева родилася в м. Макарієві, Костромської губ., у Московщині, 1867 року, її батько, учитель Київського університету, Судовщиков, хоча з походження був великоросом, однак українцям симпатизував і був навіть членом Старої Української Громади. За ту приязнь, особливо з Драгомановим, на нього подано донос, начеб він у часі революційних заворушень у Київському університеті промовляв проти уряду. Наслідком доносу було заслання Судовщикова у Північну Московщину. З ним пішла на заслання його дружина, київська українка з роду Хойнацьких.
По смерті Судовщикова, у 1868 році, Хойнацький забрав вдову з однорічною майбутньою письменницею на Україну. Оселив їх у родині Драгоманових, людей мало що не вбогих. Довелося боротися з злиднями. Судовщикова дає приватні лекції, далі стає виховницею дітей українського діяча Беренштама. Часто виїздить до Косачів на Волинь або Полтавщину.
Олександра скінчила гімназію у Києві, опісля пішла на Вищі жіночі курси. Щиро приятелювала з Лесею Українкою, О’Коннор-Вілінською, Л. Старицькою, взагалі, з усіма тими родинами, що очолювали український національний рух. Через кілька літ пішла заміж за брата Лесі Українки, Михайла, і з чоловіком поїхала в Дорпат (Естонія), де Михайло Косач закінчував науку. Закінчивши університет, Косач одержав становище професора фізико-математичного факультету. Його дружина видала в Дорпаті (давн. Юріїв) збірник своїх оповідань «Наші люди на селі» під ім’ям Грицька Григоренка.
У 1901 році Михайло Петрович умер в Харкові, куди його переведено. Як і її мати, Олександра Косачева зостається з малою дитиною без засобів існування. Поступає тоді на правничий факультет і по скінченні дістає платну працю при суді. Однак праця над всякими адвокатськими клаузулами їй настільки не подобається, що Косачева працю кидає, переїздить в Гадяч і знову бідує на заробітки з домашнього учителювання і літературної праці. Друкувалася в «Раді», «Рідному Краю», «Молодій Україні» і «Літературно-науковому віснику». Врешті оселюється з свекрухою, Оленою Пчілкою, у Могилеві-Подільському. Живе з дрібних заробітків; здоров’я підупадає, і, після двох операцій, Олександра Косачева померла 22 квітня 1924 року.
Яким було життя цієї талановитої письменниці, такою ж є і її творчість. Оповідання її майже всі сумні, надихані песимізмом, взяті з селянського життя, такого, яким воно було, — з нуждою, безпросвітністю, моральним занепадом. Праці ті українська критика прийняла дуже неприхильно. Навіть Грінченко і С. Єфремов виступили проти авторки за те, що вона показує лише темні сторони селянського життя.
Твори О. Косачевої видано в 1930 році у двох томах харківським видавництвом «Рух».

ВАЛЕРІЯ О’КОННОР-ВІЛІНСЬКА

В нашому суспільно-національному житті все якось складається так, що менших наших діячів чи діячок, чиї переконання не розминаються з нашими груповими поглядами, ми зчаста занадто святкуємо. А вже коли якийсь вислів даного діяча надається на клич для нашої групи, то робимо з нього і пророка, генія, святого мученика за ідею тощо. Але найбільш визначних наших діячів чи діячок, на жаль, забуваємо. Причини того «забуття» годі дошукатися. Люди звичайно підбирають собі божків з власними прикметами і моральними гідностями. Адже навіть Богові надали усіх людських гріхів і слабостей. А друга причина «забуття» лежить у тому, що ми шануємо людей своєї суспільної верстви, а ненавидимо панів. Пан панові знов не рівня. Є пани з панів, нащадки давніх наших князів, бояр, гетьманів чи козацької старшини і є пани з «підніжків» польських магнатів чи російських царів і вельмож, що оте «панство» заслужили ціною зради власної народності і слухняним виконанням всіх ворожих розпорядків на шкоду Україні і українцям. Пан панові, отже, дуже і дуже не рівня...
Родова аристократія, бодай краща її частина, завжди відігравала додатну роль у східноєвропейських державах. Коли на заході Європи всі революційні рухи проти абсолютизму й безправ’я нижчих верств з правила очолювалися й переводилися так званими «санкюлотами» (довгоштаньками), тобто низами, то у Росії революційні рухи очолювалися титулованою аристократією. Візьмемо, приміром, декабристів: на чолі стояли в Росії князь Волконський (дід Варвари Рєпніної) та князь Трубецький, що походили від Володимира Великого і Гедимина. Далі старшину гвардійської кінноти Каховського, поета Рилєєва, з визначних шляхетських родин. Двох перших заслано на вічну каторгу, а останніх обох повішено. На Україні повстання декабристів очолювали барон Пестель (повішений), нащадок Данила Апостола Муравйов-Апостол (повішений) і ін. знать та найстарші полки піхоти й кінноти. У пізніших повстаннях чи атентатах на високопоставлених осіб беруть участь шляхтичі Желябов, Кибальчич та графиня Софія Перовська (правнучка гетьмана Кирила Розумовського, повішена). Та навіть і самий Ленін чи Чичерін — це ніхто інші, як шляхтичі. З українців царським урядом повішено революціонера Дмитра Лизогуба, також з старого шляхетського й заможного роду (рідний брат прем’єра Української Держави часів гетьмана Павла Скоропадського Федора Лизогуба). Ось така додатна національна роль родової шляхти на сході Європи. Про недавню службову шляхту того, безперечно, не можна сказати. Це були інші люди, жили іншими,— кажучи чемно — епікурейськими «традиціями» та ідеями.
До забутих невдячним суспільством наших письменниць належить і Валерія О’Коннор-Вілінська,— літерат, що своїм талантом письменницьким дорівнює О. Кобилянській. Як видно з назвища, походила вона з зукраїнізованого роду ірландців-емігрантів. (Здається, правнучка одного з знаних ірландських проводирів «чартистів» О’Коннорів). Сестра Валерії Олександрівни, Ольга, здібна акторка і співачка, пішла заміж за найбільшого нашого композитора, батька української музики, Миколу Лисенка (його перша жінка).
Родилася Валерія О’Коннор у посілості батьків Миколаївці, Кременчуцького повіту, у 1867 році, з братом-близнюком. Посілість батьків сусідувала з маєтками Лисенків і Старицьких, Гриньками та Жовнином. Всі три родини були близько споріднені. Так, походили з Лисенків мати і дружина Михайла Старицького. Жіноцтво у роду Лисенків походило з О’Коннорів і Луценків, а О’Коннори дружилися знов з Старицькими і Лисенками чи віддавали за них своїх доньок. Дівчина вчилася у Київській гімназії Ващенко-Захар’ясевичової з дочками письменника Михайла Старицького Марією, Людмилою, Оксаною і Ольгою разом. У Старицьких, що приходилися їй дядьком і тіткою, й жила. Особливо приятелювала з Миколою Лисенком, хоч був він від неї на 25 років старший.
Писати Валерія О’Коннор почала малою ще, з Людмилою Старицькою-Черняхівською на спілку, а від 13 літ сама. Безперечно, що на її діточі праці мали вплив Старицький і Лисенко. У Старицьких вона влаштовує часті музично-драматичні вечірки, пише діточі п’єси (перша з усіх українських письменників), які відограються виключно дітворою Старицьких, Лисенків, О’Коннорів та Косачів. Праці Валерії О’Коннор містилися по різних наддніпрянських і галицьких виданнях; складаються з чисельних поезій, п’єс, новел, поем і більших белетристичних творів — повістей, романів, спогадів тощо, з життя поміщицької верстви. З більшості тих праць друкувалися лише уривки, бо провідна повоєнна інтелігенція свою нехіть до шляхетської верстви посунула аж так далеко, що не дуже охоче містила праці, у яких родини шляхти виводилися у прихильному, щирому освітленні і з певним пієтизмом. Видані праці Валерії О’Коннор пропали у революційні часи, і здибати що-будь дуже трудно, особливо на еміграції.
Валерія О’Коннор вийшла заміж за знаного українського народного діяча Олександра Вілінського, свояка Марка Вовчка. У пореволюційні часи, по недовгому побуті у Відні, подружжя опинилося в Чехословаччині. Олександр Вілінський був професором Української Подєбрадської Академії від її заснування до своєї смерті у 1928 році. Його дружину обрано було головою Української секції Жіночої Ліги миру і свободи, а далі призначено головою науково-термінологічної комісії Подєбрадської Академії, однак через заходи деяких партійців те призначення відмінено. Застрашаюча нужда і слабе здоров’я підтяли енергію вже поважної віком письменниці, вона все ж, живучи в убогій хатині, праці не кидає. З’являються її твори — драма «Інститутка», дуже цікаві спогади «Старицькі і Лисенки» та великий роман-хроніка «На еміграції» (ніде і досі не друкований, мабуть, пропав). З матеріальної нужди письменниця стала тратити зір. Помочі прохати не хотіла, та чи й помогли б, при нашій емігрантській групковості, і — сказав би — перфідності. Зверталася — оскільки відомо з цілком певних джерел авторові цієї книжки — до груп на Американському континенті з пропозиціями набути право на видання її праць. Чи то через скрутні матеріальні обставини, чи то тому, що «бізнес із бізнес», але письменниці за всі її праці, що йшли у пару тисяч сторінок, запропоновано смішно малу суму (щось 30 чи 40 долярів). Така пропозиція була звичайною зневагою письменниці. В зимі 1930 року Валерія О’Коннор закінчила життя, кинувшись під колеса переїжджаючого поїзда, її смерть була наче протестом проти поступувань нашої інтелігенції. І інтелігенція це добре зрозуміла, бо не тільки в Європі, але і на Американському континенті старалася виправдатися у своїй непричасності до її смерті. Змасакроване тіло Валерії О’Коннор-Вілінської спалено у крематорії. (У Чехії палили лише бездомних волоцюг та тих, що зазначили те бажання у заповіті) .

ЛЮДМИЛА СТАРИЦЬКА-ЧЕРНЯХІВСЬКА

Визначна наша письменниця Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська народилася 29 серпня 1868 року. Батько її — славний наш письменник Михайло Старицький (1840 – 1904), а мати, Софія Віталіївна (1850 – 1927), — рідна сестра Миколи Лисенка, визначна українська акторка й помічниця свого чоловіка у творенні українського театру. Росла і вчилася Людмила Старицька з своєю кузиною Валерією О’Коннор і рідною сестрою Марією вкупі (Оксана і Ольга померли у діточих літах). З Валерією ж вкупі почала свої перші літературні спроби. По скінченні гімназії вишла заміж за відомого українського національного діяча, лікаря Ол. Черняхівського (один з організаторів і лідерів товариства «Тарасівців», що в 1893 році було криваво приборкане царською владою). Належала до нелегального «Товариства українців-поступовців» і не раз була ув’язнена. Довший час працювала у київській «Раді», видаваній Є. Чикаленком.
Перші її літературні праці поміщено в альманаху Наталії Кобринської, вже не раз згадуваному «Першому вінку». Замолоду виступала також на сцені в трупі батька, у веселих дівочих ролях, вкупі зі своєю сестрою Марією (1865-1930), також визначною акторкою, пізнішою основницею і вчителькою музично-драматичної школи імені свого дядька Миколи Лисенка в Києві. Про їхнє життя, на жаль, мало що можна довідатись.
Людмила Старицька-Черняхівська написала драми «Останній сніп», «Гетьман Петро Дорошенко», «Богдан Хмельницький», «Милість Божа», «Розбійник Кармелюк», «Каїн і Авель», «Напередодні», «Жага» та історичний роман «Перед бурею». Брала також діяльну участь у відродженні української державності, будучи членом Центральної Ради й опісля, на вищих культурно-адміністративних становищах. По програній боротьбі залишилася в Україні і примкнула до заснованої українськими національними діячами нелегальної «Спілки Визволення України», у 1926 році. Цю організацію большевицька влада викрила головно завдяки тому, що список провідників СВУ попав до рук польської контррозвідки, а остання передала той список большевицькому Чека чи ГПУ. 1929 року тисячі, якщо не десятки тисяч рядового членства СВУ порозстрілювано, а найчільніших провідників з поважними науковими іменами у числі 47 осіб, між ними і Людмилу Черняхівську, довгі місяці держано у слідчих відділах і врешті на показовому процесі у Харкові всіх засуджено на довгі речінці тюрми. Людмилу Черняхівську засуджено на 10 літ і, відай, вивезено у північні тюрми. Від того часу по ній всякі чутки зникли. Сумнівно, чи вона ще живе, бо вже мала б цього року 75 літ.
Характерно, що ні про Валерію О’Коннор-Вілінську, ні про Людмилу Старицьку-Черняхівську не згадала ні одним словом наша діячка Софія Русова у своїй книжці «Наші визначні жінки», хоча обширно написала про жінок-письменниць багато менш значних. Чи це прояв нашого партійництва — годі сказати; автор стверджує лише факт.

ОЛЕНА КИСЕЛІВСЬКА

До жіночої організації Наталії Кобринської, відай, одною з перших записалася молода дівчина Олена Сіменович. Від тих часів дотепер, впродовж 50 літ, Олена Сіменович, а по чоловікові Киселівська, стоїть на чолі жіночого українського руху в Галичині. Народилася вона 1869 року в родині священика. По закінченні освіти, дуже молодою вийшла заміж. Літературну працю почала в молодих літах нарисами й короткими оповіданнями. Багато подорожувала. Вже коло 20 літ стоїть на чолі видавництва журналу «Жіноча доля», присвяченого виключно жіночим питанням і, за дуже рідкими виїмками, провадженого силами жіноцтва. Від 1930 року аж до окупації Польщі німцями Олена Киселівська як могла і вміла боронила прав українства у польському сенаті. Крім того, написала багато політичних статей, присвячених відносинам у Польщі.
З літературних праць Олени Киселівської знані: «Великоднє свято», «Зимові вечори», «Діти на Сонце», «В зеленій Буковині» та більші праці, головно описи подорожей, як — «Вражіння з дороги», «В горах», «До Комор Довбуша», «Швейцарія», «Подорож по Поліссі» й багато інших. Олена Киселівська об’їхала також всі західноукраїнські землі у справах організації жіноцтва. Побувала в Північній Африці та на Американському континенті. В 1930 роках об’їхала українські колонії в Канаді. Про останні роки її діяльності нічого не відомо з причин війни.
Олена Киселівська вживала багато псевдонімів, як: Калина, Незнана, Олена Галичанка, Ол. Га, О. К. тощо. Праці містилися головно в «Жіночій долі», «Ділі», «ЛНВ», «Неділі», перемиському «Українському голосі» та по різних менших часописах.

ГАННА БОРИСОГЛІБСЬКА

Одна з трьох найздібніших наших артисток Ганна Іванівна Борисоглібська народилася 1 липня 1871 року в місті Сєбеж, Вітебської губ., у Північній Білорусі, де її батько, інженер шляхів Іван Сидоренко служив у залізничному відомстві. Коли дівчині було шість років, батько помер. Мати з дитиною переїхала в Україну, мабуть, до чоловікових батьків. Освіту Ганна Іванівна набула у Харкові; потому була якийсь час учителькою в Ізюмському повіті. Через півтора року вийшла заміж і з чоловіком переїхала до Слав’янська. Чоловік був банковим службовцем, бо доступ на державні становища неможливий був завдяки неблагонадійності. На аматорських виставах побачив Ганну Іванівну знаний наш театральний діяч Марко Кропивницький і запросив у свою трупу на головні ролі. Від 1888 року почалася її сценічна діяльність в українських трупах Кропивницького і Садовського, переважно в ролі Терпелихи. В революційні часи працювала в Українському державному театрі, опісля на еміграції в Галичині і Чехії. Вернувши в Україну, працювала в театрі ім. Івана Франка. 1928 року святковано 40-літній ювілей її сценічної діяльності. Тепер на відпочинку як заслужена народна артистка.
Одна дочка Борисоглібської, Софія, замужня Горст, умерла в Києві. Друга дочка, Олена, визначна артистка, род. в Ізюмі. Діточі роки прожила в Петербурзі, в пансіоні Левашової, далі в Києві в Фундуклеївській дівочій гімназії. В 1920 році заангажована на сцену Лесем Курбасом. Заміж вийшла за артиста Голицинського. Від 1921 року перебувала за кордоном, в Німеччині, де переживала кілька літ і її мати.

ЛАРИСА КОСАЧ-КВІТКА
(ЛЕСЯ УКРАЇНКА)

Найбільша наша поетеса, Лариса Косач, народилася на Волині, у м. Новоград-Волинську (Звяглі), 24 лютого 1872 року. Батько її, предсідник з’їзду мирових суддів, Петро Косач, білорус за національністю, мати — славна наша письменниця й діячка, Олена Пчілка. Росла у лісах Волині, з дітьми селян вкупі, й іншою мовою, як українською, у діточих літах зовсім не говорила. До школи дівчина не ходила зовсім: українських шкіл в Російській імперії не допускалося, а до московської не хотіла віддавати дітей мати, тож вчила сама Ларису і старшого брата Михайла, пізніше українського письменника. Далі вчили приватні учителі. На 13-му році життя дівчина захворіла на туберкульоз кісток. За вказівками лікарів починаються мандрівки то в Крим, то в Італію, то в Єгипет для поправки здоров’я. Живучи на чужині, Лариса Косач тим болючіше відчуває свою відірваність від рідних земель і ту свою тугу виливає у високомистецьких поезіях. В останніх роках життя дядька, Михайла Драгоманова, їздила і до нього у Болгарію, коли він жив у дочки та зятя. Мати й дядько впоїли у душу дівчини беззастережну любов до рідного краю, до волі і правди у світі. І дівчина, прийнявши ім’я Лесі Українки, виступає борцем за гідність людини, за її духовну незалежність впродовж усього свого недовгого життя.
Писати починає дуже рано, на 14-му році. Однак слабість підточує її фізичні сили. Ті часи зневіри і слабості Леся ховає від стороннього ока. Тому у взаєминах з окружениям надмірно була стримана й мало кого до себе зближувала; приятелювала, однак, з сестрами Старицькими, О’Коннорами та своєю пізнішою братовою, Олександрою Судовщиковою. Лише в останніх роках перед смертю вийшла заміж за українського музику й етнографа Климента Квітку (тепер член Всеукраїнської Академії наук), що з співу дружини записав багато пісень. У 90-х роках минулого століття належала Леся Українка до українських соціалістичних товариств, хоча через слабість не могла проявляти якоїсь активності. Без уваги на слабість, з матір’ю та молодшою сестрою царською владою не раз була ув’язнена.
Під пером Лесі Українки оживають всякі душевні страждання. Її поеми-драми «Вавілонський полон», «В дому роботи, в країні неволі» можна віднести до кожного поневоленого народу, засібна до українського. Треба замінити лиш ім’я народу і перенести давнє у сучасність. До того ж типу належить віднести драми-поеми Лесі Українки, як «Руфін і Прісцілла», «В катакомбах», «Йоганна», «Одержима», «Кассандра», «Камінний господар», «Лісова пісня», «У пущі», «Магомет і Аїша», «На полі крові», «На руїнах» та інші. Всі ці твори сильні думкою й чуттям. А писані вони у найвищому розвиткові недуги поетеси. Те саме можна сказати і про збірники коротких поезій Лесі Українки, як «На крилах пісень», «Думи і мрії» або «Відгуки». Взагалі, всі її твори мають високу мистецьку вартість. У всій світовій літературі тяжко знайти бодай ще одну жінку-поетесу, щоб хоч у приближенні могла дорівняти Лесі Українці якістю писань або й кількістю. У других народів була б вона першою і всім знаною, але у нас — мало хто з українців знає її біографію, а ще менше можуть похвалитися тим, що прочитали хоч кілька її творів.
З європейської літератури Леся Українка перекладала праці Гейне (його «Книгу пісень» перекладала вкупі з поетом М. Славинським), Віктора Гюго, антени з індуської поеми «Ріг Веди», «Роберт Брюс» (шотландська балада), «Самсон». І в перекладах тема та сама — боротьба за волю. Перекладала з мов німецької, французької, англійської, італійської та східних; самотужки вивчила сім чи вісім мов.
Вмерла Леся Українка 1 серпня 1913 року на Кавказі, у віці ледве 40 літ. Похована в Києві.

КАТРЯ ГРИНЕВИЧЕВА

Одна з визначних наших письменниць, що літературну діяльність почали ще в 19-му віці, є Катерина Гриневичева. Народилася вона у Винниках, коло Львова, 19 листопада 1875 року в урядничій, відай, родині. Від трьох літ життя перебувала з батьками у Кракові; вчилася у чужій школі і чужими мовами. Української мови не знала зовсім. Десь вже дорослою дівчиною припадково побачила львівський часопис «Діло» у визначного польського письменника Артура Гурського і на його запит відповіла, що це, мабуть, перський або ж турецький часопис. Рурський ознайомив дівчину з минувшиною України і українського народу, дав їй зрозуміти, що й вона українка. Відтоді вона зачала вчитися української мови з енергією неофітки. За короткий порівняно час мову вповні опанувала. Далі відбувся її переїзд на життя до Львова, подружжя з українцем і приятельство з нашим велетнем Іваном Франком та Василем Стефаником. У 1898 році у «Літературно-науковому віснику» поміщено її першу працю. Рік річно ті праці збільшуються; появляються її оповідання і поезії по різних галицьких виданнях. В роках 1909—1912 редагує Катря Гриневичева діточий часопис «Дзвінок». Роки першої світової війни вона працює в таборі втікачів у Гминді, в Чехії. З більших праць К. Гриневичевої до теперішної війни вийшли: збірник новел «Непоборні», спогади «З життя у Гминді» та дві історичні повісті «Шоломи в сонці» і «Шестикрилець» — обі з часів творення Галицько-Володимирської держави. Крім того, багато її праць ще не друковано. До війни наших днів письменниця ще жила, хоча вже у поважному віці, 67 літ.

ХРИСТЯ АЛЧЕВСЬКА

Всі майже наші письменниці походять або з сільської інтелігенції, або з шляхетсько-землевласницької верстви середнього достатку. Від усіх їх окремо стоять наші письменниці-поетеси Валерія О’Коннор-Вілінська та Христина Алчевська, — обі представниці шляхетської заможної верхівки в Україні і, завдяки тій обставині, серед загалу майже незнані.
Христина Олексіївна Алчевська — дочка банкіра, родилася в Харкові, 1882 року. Мати її, Христина Данилівна, знана українсько-російська освітня діячка, організаторка недільних шкіл. Два брати — Іван, світової слави український співак, і Григор, компоніст мелодій і основник українського співацького товариства «Кобзар» в Москві.
Вчилася Христя Алчевська в родинному місті, в Першій дівочій харківській гімназії. По скінченні курсу, у 1902 році, продовжувала науку на вчительських курсах у Парижі. Вернувши в Україну, Алчевська стає вчителькою французької мови у тій же гімназії, де вчилася сама. В роках 1914 — 1915 вчащала до Харківської художньої школи, яку, однак, не скінчила.
Родина Алчевських підтримувала близьке знайомство з багатьма визначними українськими діячами, зосібна з Грінченками. Не без впливу Грінченків зродилася літературна творчість молодої Христі. Перші її поезії надруковані 1905 року в «Літературно-науковому віснику». Наступного року виходить перший том її поезій «Туга за сонцем». В роках 1907—1912 твори Христі Алчевської друкуються по різних наддніпрянських і галицьких виданнях, а в кінці того ж 1912 року виходить другий том поезій «Вишневий цвіт». В роках 1914—1917 вийшло ще три томи поезій Христі Алчевської — «Пісні серця і просторів», «Встань, сонце» і «Пробудження». Потім настали бурхливі революційні часи. Родина Алчевських з розкоші попала у безмежну нужду; виселені більшовицькою владою з власного дому, тинялися по підсусідах; часто по кілька днів голодували. Ясно, що в таких обставинах Христя Алчевська писати не могла. До того й усі п’ять томів її праць розбурхані революцією маси знищили, відай, до одного примірника. За увесь час, від революції до своєї смерті, 1932 року, Алчевська написала лише 13 поезій, що містилися у радянському «Червоному Шляху». Якийсь час учителювала у семилітці.
В своїй молодості Христя Алчевська українством мало цікавилася. До українства навернулася головно завдяки впливам Грінченків і Ольги Кобилянської, що з нею приятелювала. Любовних мотивів у творчості Алчевської майже нема, так як не було їх і в її житті.

НАТАЛІЯ РОМАНОВИЧ-ТКАЧЕНКО

Наталія Данилівна Романович-Ткаченко народилася 1884 р. у місті Сквирі, на Київщині. Вчилася у м. Златополі, Києві, а закінчувала освіту в Чигирині. Молодою дівчиною працювала в революційних гуртах. 1903 — 1906 роки з чоловіком перебуває на еміграції в Галичині. У Львові знайомиться з Іваном Франком і під його впливом пробує сил в літературі. Оповідання «Життя людськеє поміщене було в «Сіячі». Далі слідують праці «Чебрець-зілля», «Під ясним блакитним небом» (у «Літературно-науковому віснику»), «Промінь за водою», повість «В україні горя і руїни», «Стефан із Синевідська Вижнього» (у «Літературно-науковому віснику») та «Марко й Мара» (у «Червоному Шляху»). Письменниця й досі, мабуть, живе у Радянщині.

До змісту Ол. ЛУГОВИЙ ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ