Ол. ЛУГОВИЙ
ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ

Частина друга
Жіноцтво козацької України

ЖІНКИ УКРАЇНСЬКИХ ЕМІГРАНТІВ-МАЗЕПИНЦІВ

«Великий ісход» української старшини по Полтаві не був би таким сумним, коли б не залишили вони на ласку москвинів своїх родин. Ті, що поспішили заявити Петрові І свою надлояльність, одержали нагороди й посілості. Не всі, однак, були такими безхребетними, і тому на їх голови посипався ряд переслідувань, конфіскати майна, заслань. Вживалося також метод, що їх вживають оба наші сусіди й тепер.
Всі родини, що залишилися в Україні, за вказівками Шафірова арештовано й вивезено у Москву. Там держано їх у нелюдських умовах й силувано писати до батьків, синів та чоловіків, щоб вони «покаялися» й піддалися на царську ласку. Характерний лист горя й відчаю писала мати Федора Мировича, у якому згадує, що вони всі сидять заковані у московській тюрмі, і благає сина піддатися, бо інакше всім їм загрожують страшними муками й смертю.
Обох Мировичок, матір Федора Пелагію й жінку Олену, дочку генерального обозного Ломиковського, після довголітнього ув’язнення заслано у Тобольськ, де вони у скорому часі й погинули. Одночасно заслано багато інших родин емігрантів, та про них жодних вісток не маємо.
Зосталися в Україні жінки всіх братів Герциків. Що з ними сталося, невідомо. Є здогади, що їх також заслано на північний Урал. Дмитро Горленко, брати Ломиковські, Максимович та інші покаялися й 1718 року вернулись у Московщину. Горленко привіз з собою й гетьманські клейноди Мазепи, та це не помогло. Поворотців завезли в Москву й залишили без засобів існовання, а на Україну заборонили вертатись. Всі вони терпіли матеріальну нужду; понижувались не раз, жебраючи від уряду грошей на хліб, про що збереглися характерні слізні листи. Григора Герцика у 1720 році у Варшаві москалями схоплено й через довгі роки тримано в Москві. Бунчужного Новицького з жінкою арештував польський коронний гетьман Сенявський й також відослав на суд у Москву. Генеральний суддя Климент Довгополий вмер у 1719 році у Стокгольмі, а Федір Нахимовський і Федір Мирович не піддалися намовам ні погрозам, та ще в 1754 році переписувалися з запорожцями в Туреччині, з Григором Орликом та гетьманом Кирилом Розумовським у справах закріплення новонабутої автономії України.
Погану роль відігравало на еміграції подружжя Войнаровських. Ображений, що не його обрано гетьманом, Андрій Войнаровський присвоїв собі, як вже згадувано, кілька барилок державного золота. Між Орликами і ним постала ворожнеча. Войнаровський залишив табір у Бендерах, жив широко у Варшаві, Кракові й Відні, опісля схаменувся. На еміграції він і одружився, так як і дядько Мазепа, з вдовою Ганною Забілою з роду Мировичів, з якою мав сина Станіслава й дочку. У 1715 році одержав від короля Карла ХІІ зворіт поважної суми грошей, позичених у його дядька-гетьмана, щось коло 60 тисяч гульденів. Та у вересні 1716 року Войнаровський, зоставивши родину у Шлеську, сам поїхав до Гамбурга, і тут його спіткала недоля.
Московський уряд зажадав був від влади міста арешту й видання небожа Мазепи. По відмові московський резидент Бетігер 12 жовтня самочинно Войнаровського арештував. Через півтора місяця його відпроваджено до московського царя. Той зустрінув в’язня дуже ласкаво, але... через два дні почалися допити. Войнаровського посаджено у Петропавловську фортецю, звідки через сім літ заслано воєводою у Якутськ.
Ганна Войнаровська з дітьми перебралася у Швецію. Шведський уряд, помимо частих грошових субсидій, подарував їй замок Тиннєльс. Дочка її вийшла заміж за шведа, а син Станіслав вчився у Вроцлавському семінарі, опісля в Люнці, Стокгольмі і Стразбурзі. Довгий час клопотав шведський уряд проханням надати йому титул графа (мабуть, щоб зрівнятися титулом з Григором Орликом), та безуспішно. З листів Григора до батька видно, що Станіслав Войнаровський дуже скоро зшведився. Про дальшу долю роду Войнаровських нічого більше не відомо.
До мазепинців належить також зачислити родини гетьманів Павла Полуботка, нашого гетьмана-мученика за Україну, та Данила Апостола. Далі — генерального обозного Василя Дунін-Борковського, Василя Жураківського, Василя й Семена Савичів і багато ще інших старшин, що їх роди або зникли, або перейшли у селянський стан, бо діди їх не плямили рук своїх людською кривдою. Та про них, а тим більше про жіноцтво тих родів, нічого невідомо, окрім хіба речей, що переховувалися у чернігівському музею Василя Тарнавського. З родинних записів колишніх старшинських родів відомо, що Полуботкова звалася Марією і була сестрою Василя Дунін-Борковського. Мали Полуботки й одну дочку, також Марію. Що сталося з ними після вивезення гетьмана у Петербург — не знати. Певно, мусили бути покараними й вони, бо ж коли гетьмана, генерального писаря Семена Савича, лубенського полковника Василя Савича і правителя гетьманської канцелярії Василя Жураківського викликано в Петербург, то вони, гетьман Полуботок особливо, так відчитали царя Петра І, що з двірця відпроваджено їх у Петропавловські каземати, де морено голодом та допитами. Гнівно докоряв Петрові Павло Полуботок, що цар неправдою керує Україною, що він негідний імені християнського монарха, а азійського сатрапа. Гетьман знав, що піде на муки й на смерть, що згине з голоду й холоду, та він боронить Україну і готовий прийняти муки й смерть радше, ніж бачити, як гине народ український. Незадовго гетьман помер, прикований до стіни каземату, 17 грудня 1724, а до 30 днів вхопило й молодого ще Петра. Київський митрополит Варлаам Вонятович у проповіді на панахиді по Полуботкові поставив його вище від мучеників перших віків християнства. Де за ці слова опинився — про те пізніше.
А величезна більшість старшини пішла у всьому на руку царському урядові. І вона мала своє визначне жіноцтво... Траплялися такі, що програвали «хрещену худібку» в карти, міняли на расових псів, не один десяток селян катувала кожна до смерті; щоб Бог не почислив гріха, тією ж кріпацькою силою й потом будували церкви... Та сумнівно, чи Богові приємні були ті будови, политі слізьми виснаженого і обездоленого українського селянства. Бо чей же Бог не хоче жертв, основаних на гнобленні й насильстві... Те жіноцтво, зрештою, не наше, а наших сусідів, тобто таке, що їхні українські кості пообростали московським та польським м’ясом, а викривлені душі втратили всякі чуття, крім вимог звірячого існування.

До змісту Ол. ЛУГОВИЙ ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ