Ол. ЛУГОВИЙ
ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ

Частина друга
Жіноцтво козацької України

Часи організації на українських землях козаччини істориками висвітлюються не однаково. Одні пишуть, що козацтво стало організованою військовою силою щойно завдяки енергії та хисту князя Дмитра Байди-Вишневецького. Інші — що козацтво відогравало значну роль ще раніше — століття або півтора перед Байдою. Чогось певного не кажуть, однак, ні одні, ні другі. Тому загально у нас принято вважати 1550 роки за часи повстання козацької сили.
Найновіші воєнні історики пишуть що інше. Вже у бою на Калці, 1223 року, зо сторони татар воювало 15 тисяч слов’ян,— так званих «бродників», тобто волоцюг, зо своїм воєводою Пласкинею. Правда, у пізніші часи про бродників гине всяка згадка. Але через півтораста літ, у роках 1380, зустрічаємо у татарських рядах великі козацькі відділи, з окремими своїми отаманами і відмінним від татарського військовим укладом. Донський козацький історик (не пригадую ім’я), на підставі татарських і донських літописів, говорить, що в бою хана Мамая з московським великим князем Дмитром Івановичем на Куликовому полі 8 вересня 1380 року по стороні татар ніс службу сторожевий корпус з б тисяч донців і 8 тисяч козаків-запорожців. Перед боєм корпус перейшов на бік князя Дмитра Іванича, і йому завдячує Московщина розгром орд Мамая. Козацтво, з татарською боєвою тактикою обізнане, несподівано напало на татар з засідки; зокрема — донці й запорожці, як і татари, були добрими їздцями, чим москвини не грішать. Московські історики факт участі козацтва у розгромі татар старалися замовчувати. Однак у побудованому в пам’ять того бою Донському монастирі у Москві є стіна з іменами всіх значніших воїнів, що на Куликовому полі погинули. І от серед імен князів та боярів зустрічаємо там імена Семена Мелика й Андрія Бобрика, не князів, ані не бояр. Про Бобрика московські історики пишуть, що був він Волинським воєводою та міняють його назвище на Боброк. Волинь у ті часи до Московщини не належала, а зокрема — від московських володінь була відділена величезною територією Сіверщини й Смоленщини, які належали до великого князівства Литовсько-Українського. Тож дивним здається, чого б отой волинський воєвода з цілим корпусом кінноти мав помагати ворожій під ті часи державі. Мабуть, оба вони — Мелик і Бобрик — є таки командантами козацьких Запорозького й Донського корпусів.

ДЕЩО ПРО ЖІНОЦТВО УХОДНИКІВ

Майже увесь 15-й вік про козацтво згадок не маємо. Натомість літописні джерела повні згадок про нову верству населення наших степів, воїнів-хліборобів, так званих «уходників».
Уходницькі жінки — це ті новітні амазонки, що не гірше чоловіків могли постояти за себе, за свої землі і оселі. Уходницький рух міг постати лише у наших степах, на межі відмінних двох культур, двох світоглядів, європейського й азійського. Цей рух витворив наш третій, питомо український світогляд — любов до волі: нехай і в поганих матеріальних умовах жити, зате чутися вільним, залежним від одного лише Єства, Бога. Бо й що уявляла з себе тоді Європа? Безодню горя, безпросвітної нужди, насилля і гноблення міліонових мас та незначні тисячі упривілейованих феодалів, вершителів життя й смерті простолюддя. Азія знов ще остаточно не устаткувалася. Народи її ордами переходили з місця на місце, управою землі погорджували, а жили з ловецтва, скотарства (переважно розводили овець і коней) та грабунків.
Межею тих культур стали широчезні простори Степової України, медом і молоком насичені Дикі Поля, що ждали лише когось, відважного й витривалого, щоб зумів ті мед і молоко з землі видобути.
Нестерпні умови панщизняного життя під Польщею, фізичні й духові насилля магнатів і шляхти погнали наше селянство на південь, у сусідство татар. В початках уходницького руху їхали на літній сезон, їхали без різниці — чоловіки, жінки й діти. Там у вічній небезпеці займалися рибальством, ловецтвом або й хліборобством. Працювали на ріллі зі зброєю, з рушницею, луком і сагайдаком, повним стріл, за плечима, були тими піонерами, що заводили свою культуру у Диких Полях з мечем у одній руці та ралом у другій, хліборобами-лицарями у повному того слова значінню.
Вернувшись на зимівлю у заселені околиці, уходники змушувалися давати старостам «вить»,— спочатку четвертину, далі третину й половину всіх своїх здобутків. Траплялися старости, що четвертину залишали уходникам, а три четвертини собі,— мовляв,— військо старости боронить уходників від татар, тож вить належиться військові. У дійсності бувало якраз навпаки: уходники стримували татарів від нападів на заселені українські землі. Таке безправне здирство заставило енергійні елементи селянства втікати з-під опіки старост і панства та оселюватись у Диких Полях настало. Постають уходницькі оселі, дуже часто називані жіночими іменами,— всякі Мар’янівки, Кулинівки, Ольгополі, Оленині, Марусині, що ними так багата Південна Україна. Як видно, жінки з такими іменами були провідницями уходницьких ватаг або якоюсь незвичайною діяльністю заслужили собі на те, що їхніми іменами оселі названо, бо нові оселі звалися звичайно іменем найвидатнішої у ній особи. (Порівняти з повістю Андрія Чайківського «На Уходах» про повстання Тарасівки). Але яких-будь писаних джерел про ті часи не залишилося; раз тому, що уходники творили історію Диких Піль своєю працею і кров’ю, а по-друге — не було відповідних письменних людей, щоб ті події записати.
З часом, коли вже Дикі Поля зароїлися людськими оселями, коли степи стали вкриватися ланами пшениці,— тоді польські шляхтичі надумалися заводити там «лад і порядок». Вони випрошували у королів чи коронних гетьманів дарованих грамот на «пустоші», бо в Польщі вважалася земля пустою, дикою, хоч би на ній жило міліони селян, але ще не було панів. Так панщина поволі посунулася на південь, у Дикі Поля. До тих часів належить віднести початки збройної боротьби уходницько-козацького стану з Польщею та, мабуть, організацію Низового козацтва. Що приносила ця боротьба — свідчить історія. Не раз і не два повстанські селянські маси купували собі нужденне життя головами своїх провідників, таких як Наливайко, Павлюк, Підкова, Сулима та багато інших.
Історичні джерела не донесли нам імені визначніших жінок уходннцького періоду. Правда, переказів існує багато, але вони не використані. Належить зазначити, що легенди й думи про Марусю Богуславку, Ведмедівську попівну, Марусю Чурай тощо постали власне на уходницькому тлі і лише пізніше, в козацьку добу, їм надано прикмет козаччини.

ЦІСАРЕВА ОСМАНСЬКА ГАННА-ФАТИМА

Вже згадувалося, що Роксолана не була одинокою українкою на турецькому престолі. Про інших султанок не маємо, однак, нічого певного, та й чоловіки їхні володіли Туреччиною по два-три роки. Про жінку Османа ІІІ є, правда, турецько-арабські панегірики, у яких вихваляється її краса, розум та побожність, очевидно, магометанська. Про жінку султана Ібрагима, матір Османа, — за переказами, Фатиму-Ганну — надибуємо тільки західного походження згадки, що в часах нападу на околиці Царгорода мальтійських лицарів у 1644 році цісарева з своїм сином попала в полон. В полоні вона й померла, а її син, Осман, охрестився й став ченцем заснованого папою Григорієм IX ордену Домініканів. Помер він у 1676 році десь у Римі.

ЖІНКИ ГЕТЬМАНА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Часи перед Хмельниччиною безсумнівно видали немало визначних жінок-войовниць: адже у козацьких війнах Наливайка, Лободи, Остряниці, Гуні чи Павлюка жіноцтво й діти брали участь у боях з поляками. Переяславська і Солоницька різанина козацтва, мабуть, і постала завдяки чисельній приязності жіноцтва і дітей у козацьких таборах. Під Переяславом згинуло коло 10 тисяч безборонних жінок і дітей. Над Солоницею їх згинуло багато більше. Та були жінки, що не ждали покірно смерті, а раз приходилося вмирати, то вмирали, позбавивши життя не одного ворога.
Яких-будь вісток про те жіноцтво історія не подає. Мало що відомо й про жінок творця Козацької Української Держави, гетьмана Богдана Хмельницького, хоча був він жонатий три рази. (Його значніші попередники, приміром, Петро Сагайдачний, не були одружені). Найбільше знаємо про другу жінку Богдана, польку Гелену, власне, завдяки її злочинній ролі.
Першою жінкою Богдана Хмельницького була сестра його славних помічників у відбудові України, полковників Василя й Івана Золотаренків. (Василь Золотаренко, полковник Ніжинський, у 1663 році нещасливий кандидат на гетьмана, стятий за наказом Брюховецького, а Іван згинув у 1636 році як наказний гетьман, здобуваючи Старий Бихів у Білорусі). Звалася вона, відай, Ганною. З нею мав Хмельницький п’ятеро дітей: синів — Тимоша, Юрія і третього, з імені незнаного (його замучив ще маленьким Чаплинський), та дочок Катерину й Олену. Вмерла Ганна Золотаренківна десь у 1642 році, коли її чоловік був ще писарем Чигиринського полку в команді другого славного українського героя — тоді ще католика — Станіслава Кричевського (на другий день після погрому поляків під Корсунем Кричевський перейшов на православ’я й названий Михайлом). Малолітство дітей заставило вже старшого Хмельницького шукати собі дружини. Довгий час перебувала у нього на правах господині ним викуплена з татарського полону шляхтянка польського роду Олена. Хмельницький призвичаївся до неї і, не зважаючи на велику різницю в літах, врешті одружився. Але польська кров не могла вжитися з українською. Олена завела коншахти з польським шляхетком, підстаростою чигиринським, Чаплинським. Цей шляхтич перевів наїзд на родовий маєток Хмельницького, Суботів, загарбав все майно, сина Хмельницького на смерть забатожив, а Олену взяв собі, спочатку за коханку, а далі і звінчався з нею. З вибухом війни 1648 року поляки з України забралися. Забрався і Чаплинський, але Чаплинська вернулася до Хмельницького. Після розгрому польських військ гетьман знов обвінчався з нею, та... Характер Хмельницького шляхтянці був не до вподоби; вона все намовляла його прийняти від короля гідність воєводи Київського і сенатора, а боротьбу за визволення краю і народу з неволі зовсім занехаяти. Повела далі коншахти з польськими послами та через канцеляристів була навіть замішана у змову позбавити гетьмана життя. До того ще долучилася й подружня зрада. На цих злочинах приловлена, вона покарана була на смерть зі своїми однодумцями разом.
Третя жінка гетьмана Богдана Хмельницького, Ганна Сомківна (сестра іншого кандидата на гетьмана, переяславського полковника Якима Сомка, також стятого у 1663 році за наказом Івана Брюховецького), хоча й заступала чоловіка в часах походів й видавала навіть універсали, цебто розпоряджувала країною, та, одначе, за такий короткий час, коли їй довелося бути гетьманшею, не виявила та й не могла виявити своїх якихось особливих здібностей. Була вона вдовою котрогось з лівобережних полковників — співробітників гетьмана Богдана, що погинули у війнах 1649-52 рр. Гетьман Хмельницький одружився з нею за три роки перед своєю смертю; дітей, зрозуміло, не мав, бо обоє були вже старими людьми.
Ганна II Хмельницька пережила чоловіка на звиш 10 літ. Певної дати, ні обставин її смерті історія не подає.

РОКСАНА ХМЕЛЬНИЦЬКА

Життя Роксани Хмельницької, одної з жінок-чужинок, яку доля сплела з українською історією, є найбільш нещасливим з життя всіх наших визначних жінок. Можливо, коли б її життя не сплелося з життям Тимоша Хмельницького, то й доля його та Української Козацької Держави були б цілковито відмінними.
З історії відомо про династійні замисли гетьмана Богдана — задержати гетьманську булаву у свойому роду. Щоби придбати більше значення для імені Хмельницьких, гетьман надумав одружити свого сина-наслідника з дівчиною з відповідної володарської родини. Його вибір впав на Роксану, дочку молдавського господаря Василя Лупула. Споріднення з молдавськими господарями поріднило б рід Хмельницьких також з визначним полководцем та фактичним володарем Литви й Білорусі, князем Янушем Радзивіллом (з яким гетьман Хмельницький був змушений вести роками війну, з польською війною одночасно), бо Януш був жонатий з старшою сестрою Роксани. До дівчини сваталося багато польських й семигородських вельмож. Але Лупул змушений був погодитися на подружжя дочки з Тимошем Хмельницьким з вдячності за поміч козаків проти молдавських ворохобників. 1652 року гетьман Богдан зумів 8 червня розгромити польські війська під Батогом, а 21 серпня одружити сина. По весіллі молоді прибули до Чигирина. Але жити їм не довелося: Василь Лупул знову вмішався у війну з волоським господарем, і Тимошеві треба було тестя з біди рятувати. Тиміш розгромив тестевих ворогів, але й сам згинув у Сучаві 16 вересня 1653 р. По рокові подружнього життя Роксана зосталася вдовою. Коли тіло гетьманича привезли у Чигирин, вона лежала хвора, породивши близнят, про чию долю нічого не відомо.
Дальші роки жила Роксана над Дністром у Ришкові, який подарував їй старий гетьман. Знову почали свататись до неї різні князі; запрохували до себе на життя її батько й мачуха, а брат цілий тиждень навіть здобував Ришків, одначе Роксана не хотіла покинути Україну, яку очевидно полюбила. Після смерті Богдана вона у великій приязні жила з гетьманшею Ганною та братом чоловіка Юрієм Хмельницьким. Щойно через десятки років, коли Юрій Хмельниченко згинув, повернула вона у Молдавію. Тут став їй докучати своїми залицяннями шляхтич Крупенський. (Рід Крупенських до революції мав великі земельні посілості у Хотинському повіті, Бессарабія, а в ті часи один з Крупенських, Атанасій, був Перемиським уніатським владикою, тож, мабуть, якийсь його родич). У 1687 р., в часі походу Яна Собеського, Крупенський напав на монастир, де Роксана сховалася, захопив її в полон і домагався видачі дорогоцінностей, її довго мучили, а вкінці за наказом Крупенського відтяли голову. За це вбивство, щоправда, Крупенський заплатив власною головою. Про Роксану існує досить багата румунська література.

ОЛЕНА ЗАВІСНА

Війни гетьмана Богдана Хмельницького з Польщею винесли понад українську суспільність не одну українську жінку, витворили з них національних героїнь. Але часи Руїни й пізніша неволя кинули в забуття навіть спогади про них. Часи Хмельниччини спричинилися до того, що ми бодай дещо знаємо про одну жінку, яка в інших, спокійних умовах життя зійшла б зо світу мало кому знаною звичайною сотничихою.
Цею жінкою-героїнею є Олена Завісна. Визначилася вона в облозі польськими військами містечка Буші (тепер село коло Ямполя на Поділлі). В 1654 році, тобто вже після Переяславської угоди з москвинами, 30-тисячна польська армія під проводом коронного гетьмана Потоцького вирушила у Брацлавщину. Гетьман Хмельницький, з огляду на дволичність татарів, з головними козацькими силами стояв під Фастовом і швидкої помочі Поділлю дати не міг. Здане на свої власні сили, населення Брацлавщини виявляло завзятий опір — гинуло, та не піддавалося на польську ласку. Одною з польських груп командував Степан Чарнецький, кращий з польських генералів, людина жорстока, що немилосердно нищив край і за спротив вирізував населення включно до немовлят. У цій війні справила найбільше враження на сучасників власне героїчна оборона Буші, невеликого містечка з слабо укріпленим замком.
Коли Чарнецький, понищивши міста й села Подільщини, обложив Бушу, козаки укрилися в замкові. Більша частина оборонців полягла в боях, і врешті поляки вдерлися в замок, але оборонцями його були змушені до відступу. Як доносять перекази — польські команданти з респекту до відваги оборонців, гарантували козакам життя і навіть волю. Одначе залога тих умов не прийняла. (Поляки, зрештою, ніколи не дотримували слова, даного «хамству»). Завзятим приступом поляки замок все ж таки здобули. Жінка сотника Михайла Завісного, команданта замку, що поліг у бою, Олена, підпалила порохівню й висадила у повітря саму себе, своїх дітей та решту оборонців, а одночасно і всіх поляків, котрі захопили замок, числом коло 4 тисяч. (Козаків було лише 240 душ у початку облоги). Жінки козаків, числом до 70, щоб не піддаватись ворогові, повкидали у річку дітей і самі потопилися з дітьми разом. У Буші згинули тоді кращі польські частини. Та й решта переможців не мала чим ні поживитися, ані наситити свою кровожерність, бо ж різати й грабувати не було кого.
Постать Олени Завісної нехай стане взірцем для сучасного українського жіноцтва, як треба дорожити волею рідного краю, її героїзм нагадує давні часи боротьби Картагіни з Римом, коли жінка полководця Картагінського, Госдрубаля, билася з наїзниками римлянами поруч чоловіка, а після його смерті в бою, коли вже римляни опанували містом, підпалила Картагіну і з двома дітьми скочила в огонь. А що ж ми? Словами, нехай і якими гарними та виспіванням при всяких нагодах, де треба й де не треба «душу й тіло ми положим» своєму краєві ні народові не поможемо...
Ні в українській історії, ні в літературі постать Олени Завісної не освітлена, бо поза її вчинком у Буші більше нічого про неї не згадується. Одначе певно відомо, що вона провадила обороною Буші. Чей же були там старші, досвідчені в боях козаки, а може, й старшини... Тож коли обороною провадила вона, то більш як очевидно, що ще перед тим Олена Завісна чимось виказала свій хист і здібності.

ОЛЕНА ВИГОВСЬКА

Родина Виговських, походженням з села Гоголіва, Овруцького повіту у сх. Волині, поріднилася як з козацькою старшиною часів Хмельницького, так і зо старими литовсько-українськими шляхетськими родами. Три брати гетьмана — Костянтин — полковник турово-пинський, був одружений з дочкою маршалка пинського, Лукаша Єльського; Василь — полковник Овруцький — з сестрою вбитого під Лоєвом сотника Михайла Овруцького-Швабе, Христиною; Данило — полковник Бихівський, що у 1655 році здобув Люблін, а в 1659 здобував боронений московськими військами Київ — з дочкою гетьмана Богдана, Оленою. Самий гетьман, Іван Виговський, ще бувши генеральним писарем, одружився з Оленою Стеткевич, аристократкою литовсько-українського роду, мабуть, дочкою чи небогою Смоленського воєводи. Олен Виговських було, отже, дві. З ким був одружений четвертий брат гетьмана, Федір, посол Хмельницького до Москви, та їх батько Євстахій (Остап), невідомо.
Дядько Олени відогравав немаловажну роль в кальвіністських кругах польської аристократії (до тих кругів належали між іншими славний український дипломат Юрій Немирич з братом Степаном та гетьман Литви, князь Януш Радзивілл). Стеткевичівна запізналася з Виговським у ті часи, коли він був канцлером Української Козацької Держави, тобто мав вже коло 40 літ. Обраний, скоро по вінчанні, тимчасовим гетьманом до повноліття гетьманича Юрія Хмельниченка, Іван Виговський — під впливом жінки-аристократки — постарався, щоб Козацька Рада обрала його справжнім гетьманом, що на Чигиринській Раді у жовтні 1657 року і сталося. Виговському, людині високоосвіченій, а особливо його жінці противні були часті п’яні бенкети козацької старшини на гетьманському дворі часів Богдана, тож, ставши гетьманшею, Олена Виговська ці бенкети заборонила. Це було зроблено, очевидно, з мотивів підняти престиж гетьманської влади, але зразу поставило значну частину старшин у ворожий Виговським табір, ніби за заведення «панських» порядків.
Ворожнеча породила різнорідні провокаційні доноси на Виговських у Москву. Доносили, що гетьман заводить шляхетські польські порядки, що він самий «лях» (походив з старої шляхти), а пізніше, за московськими вказівками, почалися повстання. Запорожці стали виконувати наїзди на Гетьманщину й грабувати населення; лівобережні полковники самі мріяли про гетьманську булаву, хоч би й з руки московських воєвод, і також киринили. Виговський перевів блокаду Запорожжя, й воно на якийсь час, правда, скорилося, але не вгамувалося. Швагри й зять Хмельницького Тетеря й собі переговорювалися то з московським, то з польським урядом, а врешті довели до братовбивчої війни. Піднялося повстання на Полтавщині. Лубенський полковник Мартин Пушкар погромив відділ військ Виговського, висланий під проводом полковника Івана Богуна — найславнішого лицаря нашої минувшини, який літом 1657 року спільно з шведами здобув Краків і Варшаву,— на втихомирення лубенців. Тоді гетьман з 20 тисячами війська виступив проти Пушкаря. Лубенців розгромлено й привернено порядок в краю. Годиться згадати, що самі селянські маси помагали Виговському,— захоплювали пушкарівців в полон і розстрілювали. По ліквідації повстання 16 вересня 1658 року заключений був відомий Гадяцький договір з Польщею, силою якого Україна мала бути незалежним Великим Князівством у військово-економічному союзі з Польщею й Литвою. До заключения цього договору багато причинилася Олена Виговська та «Генерал Артилерії Великого Князівства Українського», Степан Немирич з братом Юрієм, канцлером Української Держави, власне завдяки спорідненням з аристократичними колами Польщі й Литви. Цей договір послужив причиною до одвертої війни з Москвою. Стотисячна московська армія під проводом здібніших полководців, князів Трубецького й Пожарського, вирушила в Україну. Почалася славна оборона обложеного москвинами Конотопа. Виговський 9 липня 1659 року вщент москвинів розгромив, так, що всі московські полководці попали в неволю. Перед Виговським відкрилися великі можливості: дорога на Москву була вільною. Москва, як колись Польща перед Хмельницьким, опинилася без війська й воєвод. Ось що пише про Конотопський погром найвизначніший російський історик Сергій Соловйов, автор 29-томової історії Росії: «...жах і тремтіння напали на Москву. Цвіт російської кінноти вщент розбито. Воєводи в полоні. Московське царство ніколи ще не зазнавало такої поразки в своїй історії. Сам цар вийшов до народу у жалобній одежі; царську родину й державний скарб вивезено з Москви на північ, у Ярослав. Люди всіх станів день і ніч укріплювали столицю, рубали засіки, нищили шляхи, копали рови довкола міста; цар Олексій наглядав особисто за роботою, щоб її приспішити, бо з дня на день сподівалися військ Виговського під Москвою. Але український гетьман не міг використати блискучої перемоги під Конотопом, бо у нього за плечима кувалася зрада». З такою щирою симпатією до змагань Виговського й України не писав ще, здається, ні один з наших істориків. Що більше,— сам великий московський патріарх Никон, приятель України і самостійності Української церкви,— як пише митрополит Макарій,— про заміри Виговського знав і навіть погрожував московському боярству: «заждіть, ще не таке з України побачите». (За свою прихильність до України патріарх Никон відпокутував 15 літ на Соловках простим ченцем, а на суді найбільше свідчили проти нього наші «патріоти», архієпископ Лазар Баранович та єпископ Методій Филимонович!).
Ця зрада — повстання кількох ласих на гетьманську булаву полковників, ревних москвофілів і, зрозуміло, з московською поміччю. До них прилучився й сумнославний герой, кошовий Запорозький, Іван Сірко, злий геній України, у найкритичніший час (він виступив пізніше й проти гетьмана Дорошенка). Знову піднялася міжусобна війна, і Виговський врешті був змушений гетьманства зректися. Українці,— як казав Костомарів,— ще раз показали, що вони не в змозі оцінити й зрозуміти тих, хто стояв без порівняння вище від рівня народу.
В ці сумні часи Олена Виговська, вже з дитиною, ділила з чоловіком долю й недолю. Виговський найшов притулок у Польщі. Призначено його київським воєводою і сенатором. Та це не перешкодило зятеві Хмельницького Павлові Тетері у наступній польсько-московській війні змовитися з польським полковником Маховським і, запросивши нібито на військову нараду, підступно розстріляти Виговського в церкві, під час молитви 17 березня 1664 року. Гетьман з польської руки, Тетеря-Моржковський боявся впливів і значення попередника, гетьмана всієї України. Розстріл Виговського відбувся за тихою згодою коронного польського гетьмана Стефана Чарнецького. У цій же війні поляками розстріляно за підшептами того ж Тетері славного полковника Івана Богуна, щирого приятеля й однодумця гетьмана Виговського. Розстріл стався 27 лютого того ж року під Новгородом-Сіверськом. Оба ті злочини зісталися безкарними.
Про дальше життя Олени Виговської немає певних вісток. Тетеря і її переслідував, тож мусила переховуватись з дитиною по різних закутинах Поділля та Галичини. Тіло чоловіка вона вивезла до Манявського Скиту й там поховала. Є здогади, що після смерті свого кількалітнього сина Олена Виговська закінчила життя в монастирі.

ОЛЕНА І КАТЕРИНА ХМЕЛЬНИЦЬКІ

Московський «тішайший» цар Олексій з жодним українським визначним родом не розправлявся так жорстоко, як розправився з Виговськими. Але до розправи цієї причинилися дві з ними споріднені особи: невдатний гетьман Юрій Хмельницький і Правобережний, з польської руки, гетьман Тетеря, зять великого Богдана.
Тетеря, адвокат з фаху, завідував луцьким судом. Вчився у знаного католицького історика, з походження українця, холмського уніатського єпископа, Якова Суші. У 1648 році, вже старшим чоловіком, порозумів, що Польщі триматися надалі невигідно, тож прилучився до Хмельницького. Хитрий і облудний, Тетеря швидко став довіреним чоловіком гетьмана, а в наступному році одержав Переяславський полк, другий по столичному. З матеріальних мотивів і оженився з гетьманівною Катериною (дехто з істориків пише, що з Оленою, нібито після того, як вона повдовіла по замордованні чоловіка, Данила Виговського москвинами; здогад цей безпідставний, тим більше, що той же Тетеря мачав пальці і в крові Данила й Василя Виговських, й Олена про це знала, отже, не могла б вийти заміж за співубивника першого чоловіка). Гетьманівна Олена, як згадувалося, вийшла заміж за Данила Виговського, бихівського полковника.
Хитрий Тетеря самий простував до гетьманської булави. А що симпатій в Україні він не мав, то повів підступну працю над поваленням у першу чергу гетьмана Виговського, для тої цілі закриваючись обороною прав на булаву молодого Юрія Хмельницького, свого швагра, бо бачив, що Юрій на звання гетьмана зовсім нездібний. Некритична старшина намовам піддалася; немалу роль відіграли також московські «єфимки» (так звалися тоді теперішні рублі). Через півтора року, без уваги на величезні заслуги гетьмана Виговського як вождя і політика, його примушено булави зректися. Гетьманом став Юрій, а дійсним керівником України — Тетеря. Переяславською угодою 17 жовтня 1659 року Юрій пристав на всі московські домагання: московські залоги в Україні побільшено; відібрано гетьманові право зносин з сусідами; київському митрополитові наказано бути під зверхністю московського патріарха (не Никона), від чого митрополит Діонисій Балабан рішуче відмовився. Щодо Виговських, то Москва, за дорученнями Тетері, заборонила, щоб хоч один з ім’ям Виговського був на службі у козацькому війську навіть рядовим козаком, не то старшиною. Зажадала також видати братів Данила й Василя Виговських, що не встигли емігрувати за кордон. І, за дорадами швагра Тетері, Юрій видав іншого швагра, Виговського з братом, на певну смерть. Обох їх вивезено у Московщину ніби на заслання. Але до Москви їх не довезли... В Калузі ждав козацьких полковників суд. Обох взято на допити з тортурами. Впродовж двох тижнів їх щоденно колесовано, розтягано сустави, бито нелюдським способом і нічого не видобуто. Дня 9 грудня 1659 року Данила й Василя Виговських врешті четвертовано, тобто відрубано руки, ноги, язик, виколото очі, а наостанку втято голови. Є вістки, що Христина Виговська мучилася з чоловіком разом і, мабуть, в Калузі вмерла. Виговська Олена мала вмерти, коли побачила привезене покрадьки на Україну тіло чоловіка.
У 1663 році Тетеря діп’яв свого — став гетьманом Правобережжя. Юрій Хмельницький постригся у ченці з ім’ям Гедеона. Несповна через рік свого гетьманування Тетеря зумів вбити Богуна, Виговського Івана і з десяток менш значних полковників, приміром, Степана Дрозда. Та скоро переконався, що він всіми зненавиджений і погорджуваний. Тоді булави зрікся, виїхав у Польщу 1665 року і там перейшов на римо-католицтво, певно, у надії дістати сенаторство або бодай каштелянство. Та на натурі Тетері швидко порозумілися й поляки. Так і не спікши ніякої печені у польській печі, Тетеря виїхав у Туреччину. Перейшов там на магометанство, отже, змінив віру учетверте, бо був за молодих літ уніатом. У 1670 році в Адріанополі і вмер...
Що сталося з Катериною Тетерею — нічого невідомо.

ПРІСЬКА ЯНЕНКО-ХМЕЛЬНИЦЬКА

Тетериного типу людиною був його сучасник, гетьман з московської руки, Іван Брюховецький. Цей впродовж п’яти літ нищив Україну на користь Москви і з московською бояринею навіть оженився. Та швидко козаки заподіяли йому кінець. Гетьманом всієї України став «Сонцем Руїни» званий, наш найбільший гетьман Петро Дорофійович Дорошенко. Він змусив зректися українських земель Польщу, звільнив від москвинів і всю Лівобережну Україну. Але Польща й Москва порозумілися та відомою Андрусівською угодою поділили Україну по Дніпру.
Перейнятий працею над звільненням і об’єднанням України гетьман Дорошенко провадив війну на два фронти і скрізь бажав бути особисто.
Його праця увінчалася б величезними успіхами, якби колодою під його ногами не була власна його жінка Пріська (Єфросинія), дочка стриєчного брата Богдана Хмельницького, київського полковника Павла Яненка-Хмельницького. Цій жінці приписують сумну роль в нашій історії...
Гетьман Дорошенко — це одинокий наш будівничий держави у повному того слова значенні. Як тільки його обрано гетьманом, зажадав він у поляків звільнення з Марієнбурзької фортеці ув’язнених за нашептами Тетері київського митрополита Іосифа Нелюбовича-Тукальського та архімандрита Гедеона Хмельницького (у тій же фортеці два роки відсидів полковник Іван Богун) і 28 липня 1666 року звільнення добився. Митрополит Іосиф став його найближчим дорадником у задумах об’єднати Україну «від Новгород-Сіверська й Путивля до Карпат і Сяну».
Миром у Бучачі Польщу змушено зректися української Галичини. А по смерті Брюховецького визнала Дорошенка своїм володарем Лівобережна, підмосковська, Україна. Великий гетьман переніс війну в етнографічну Московщину. І в самий переломовий час боїв довідався, що у Чигирині жінка його, яку він гаряче любив, його зрадила з другим. Чи це була правда, чи, може, провокація ворожих Україні й гетьманові сусідів, та й своєї заздрісної старшини — не знаємо. Засмучений цим гетьман передав провід бойовими операціями чернігівському полковникові, «мужицькому синові» Демкові Многогрішному, людині здібній і селянству українському, з якого вийшов, вірній. Але спокуса бутг гетьманом бодай над частиною України завела Многогрішного до угоди з Москвою, що визнала його гетьманом Сіверським. Так об’єднана Україна розбилася на дві частини, а від’їзд Дорошенка з терену боїв довів обох гетьманів до заслання у Московщині. Україні зрада Пріськи коштувала років зажертої війни, насильного переселення людей з одного берега Дніпра на другий, ґрасування турецько-татарських і московських військ та часів, що перейшли в історію під ім’ям Великої Руїни. А першою причиною тієї руїни була слабодухість гетьманші, розпещеної вигодами жінки, що й на найвищому становищі виявилася все ж звичайною жінкою.
З політично-державного боку осягів Дорошенка не доконав жоден з наших гетьманів. Особливо вигідною для України була його угода з Туреччиною, що давала абсолютну суверенність і соборність Україні у військово-політичному союзі з султаном Магометом IV (тим самим, до кого Сірко писав знаний зневажливий лист). Хоч умова і не входить в обсяг цієї книжки, приводжу її у скороченні, тому що серед українців вона зовсім не знана. Заключено ту умову у Царгороді 1669 р. українським послом до Туреччини, Михайлом Портянкою і генеральним писарем Лукою Бушкевичем, з одного боку, та великим візиром і самим султаном Магометом IV, з другого. Скорочений текст умови наступний: 1). Українська держава під кермою господаря і великого князя-гетьмана Петра або його наступників включає всі землі, де живе українська народність у більшості; цісар Туреччини зобов’язується ті всі землі від ворожих Україні держав здобути. 2). Українська Православна Церква зістає у союзі з Царгородським і Східними патріархами як рівноправна одиниця у союзі Православних церков. 3). Туреччина не побирає ніяких данин з України. 4). Прислані в Україну турецькі війська стоять під владою господаря-гетьмана або осіб, гетьманом призначених. 3). Турецькі посли в Україну мусять володіти українською мовою. 6). Турецькі війська не будуватимуть в Україні своїх молитвенних домів, не братимуть ясиру, ні не переводитимуть будь-які реквізиції. 7). Туреччина й Крим не можуть заключувати ніяких умов з іншими державами без відома й згоди України. Умову святочно проголошено в осені 1669 року й ратифіковано султаном. А через два роки султан і гетьман Дорошенко, як рівний з рівним в’їздили у здобутий від поляків Кам’янець. Та... Чого не доконала навіть зрада жінки, то довершили ревні москвофіли, кошовий Іван Сірко та гетьман з московської руки Іван Самойлович... Дорошенкових задумів не зрозуміли і його залишили. Тоді він, край не бажаючи руйнувати, влади зрікся на користь Самойловича і вмер на засланні 16 листопада 1698 року, переживши всіх своїх і приятелів і ворогів. Про долю Пріськи нічого невідомо.

МАРІЯ МАГДАЛИНА МАЗЕПИНА-КАЛЕДИНСЬКА

Часи гетьмана Мазепи видали кількох визначних жінок. Деякі з них вчинили Україні ведмежу прислугу, тож перейшли в історію з так званою геростратовою славою, хоч таке визначення не зовсім вдатне, — бо Герострат спалив алтар богині Артеміди, можливо, стративши щось дуже для нього дороге; спаленням її капища він кидав ненажерній богині виклик і зневагу. Нашими ж всякими Кочубеями керувала, мабуть, не так ненависть до Мазепи за родинну зневагу, як бажання вислужитися московському цареві, а може, й дістати з його ласки гетьманську булаву.
Та були жінки й з позитивною діяльністю для України. До таких належить Марія-Магдалина Мазепина-Калединська, мати гетьмана Мазепи, що відзначалася гарячою прихильністю до православної віри, була сестрою Луцького братства, а повдовівши — закінчила життя настоятелькою київського Флорово-Вознесенського монастиря й допомагала Мазепі своїми порадами.
Не знаємо, однак, звідки вона походила і з якого роду. Рід Мазеп-Калединських походив з Білоцерківського повіту. До козацьких часів нічим не визначався. Першу згадку про діда гетьмана, Івана Мазепу, зустрічаємо у числі імен козацьких ватажків, що під Солоницею поляками були покарані на смерть. Мабуть, та кара батька заставила Степана Мазепу йти по лінії польських бажань, бо одержав він село Адамівці за «сумєнне і цнотлівє» служби Польщі. Коли з Марією-Магдалиною одружився та коли у них родився син, майбутній визначний гетьман,— невідомо. Дату народин гетьмана Мазепи подають різне: одні 1640 рік, інші 1633, а дехто навіть 1629 роки. Крім Івана, подружжя Мазеп мало ще дочку Олександру, матір сумної слави Андрія Войнаровського. Коли вмерла Марія-Магдалина, точно невідомо, десь між 1700—1708 роками. Похована у Вознесенському монастирі, якого була ігуменею.

МОТРЯ КОЧУБЕЇВНА

Другою жінкою, якої доля тісно зв’язана з долею Мазепи, є знана Мотря Кочубеївна. Роль її у нас висвітлена аж занадто обширно; не завжди, одначе, правдиво. Але у нас все якось так — сумнівним героям присвячується аж занадто багато місця, з очевидною метою їх вибілювати. А про героїв кришталевої чистоти характеру, про яких давній культурний світ широко розписувався, до яких відчував подив і пієтизм, про них у нас не згадав ніхто; ніхто про них не знає, так, начеб і не було їх ніколи на цьому білому світі. Життя тих світлих наших героїв — це праця не для одного письменника й історика будучини...
Рід Кочубеїв походив від охрещеного ногайського татарина Кучук-Бея, отже, і назвище їх повинно б бути Кучук-Бей, а не Кочубей. Цей Кучук-Бей одружився з українкою. У 1610 році у них родився син Леонтій. Батько Мотрі, Василь, генеральний суддя, уродився у 1640 році. Про його донощицьку роль можна різне думати. Бо, коли на гетьмана Мазепу доносив Кочубей, скажемо, за зведення дочки, то чим пояснити його доноси цареві Петру на гетьмана Івана Самойловича, з яким він через жінку був навіть споріднений? Мабуть, керувала Кочубеєм і йоге прихильниками заздрість до гетьмана Мазепи й амбітні мрії про булаву. А приключка з Мотрею була лиш малозначним інцидентом і лиш претекстом того, що сталося. Ця доба в нашій історії потребує безстороннього висвітлення, бо все, — що досі про Мазепині часи писалося,— занадто вже сторонниче — чи то підносить Мазепу попід небеса, чи навідворот — обкидає грязюкою. Мазепа був дитиною свого часу і ні на одне, ні на друге зовсім не заслужив. Був він діячем, що старався збудувати державу Українську,— отже, старання добрі,— але підвалини до будови вибрав зовсім гнилі, будував Україну за зразками феодальних європейських держав, з кріпацтвом і безправ’ям низів та повним свавіллям старшинської верхівки. Феодалізм у Європі формувався довгі сотки літ і вже освячений був традицією і церквою; мовляв, Бог створив панів з Адамової голови, а Іванів з менш шляхетних частин Адамового тіла. В Україні ж, від революції Хмельницького проти Польщі, запанувала відносна рівність станів, і низи українські й чути не хотіли про те, що вони мають якомусь, нехай собі й своєї народності, панові підлягати. Тим-то задуми Мазепи не вдалися, а по-друге — витворився тип козацького старшини, що «за чини і жалованье» потяглися з чолобитною до Москви випрошувати собі дворянства й посілостей, ну й «хрещеної худібки», українських селян, а зокрема — заставляло їх записувати своїми кріпачками рідних сестер, як це зробив полковник козацький Крижанівський.
Мотря Кочубеївна уродилася у 1690 роках, цебто в ті часи, коли Мазепа був вже гетьманом; він же був й хресним батьком. Коли Мотря підросла, старий, сімдесятилітній гетьман в ній залюбився та хотів одружитися. Попередньо Мазепа не зазнав подружнього щастя. За молодих літ був жонатий з вдовою польського полковника Фрідрікевича, мабуть, через матеріальні згляди, бо була на 13 чи 20 літ від нього старшою. Дітей з нею не мав, тож, можливо, що й думка мати наслідника заставляла старого гетьмана на схилі віку думати про подружжя. Величезна різниця в літах (більше 50 років), ні те, що церква забороняє дружитися зі своїми похресницями, старому гетьманові до розуму не промовляли, й він довів до того, що Мотря від батьків втікла та якийсь час з ним жила. Ображені зневагою Кочубеї, головно Кочубеїха, Любов Хведорівна (це ім’я не певне, бо у метриці графа Григора Орлика, сина гетьмана Пилипа, вона названа Вірою; невідомо, чи це була сама Кочубеїха, чи, може, її дочка), настроїла чоловіка і свого швагра, полтавського полковника Івана Іскру (внука гетьмана Якова Іскри-Остряниці), проти задумів Мазепи, бо в ті плани оба вони були втаємничені. З цього виник донос Кочубея Петру І. Але 20-літня служба гетьмана московському цареві і навіть приятельство спричинили те, що донос окошився на самих донощиках. У травні 1708 р. Кочубея й Іскру по тортурах видано Мазепі і в Борщагівці, коло Білої Церкви, покарано на смерть. А опісля події в Україні пішли відомим в історії ходом.
В часі облоги й руйновання москвинами гетьманської столиці, Батурина, Мотря з матір’ю перебувала у обложеному місті і, за переказами, виявила себе «мазепинкою», хоча Мазепа й скарав на смерть її батька щойно кілька місяців передніше. Очевидно, вона зосталася прихильницею старого гетьмана і після невдатного роману. З уваги на долю її батька її зоставлено на волі, але все населення Батурина нещадно вимордувано. Головних оборонців столиці, полковників Василя Чечеля і Йогана Ріхарда Кенігсена, поранених, захоплено в полон і пізніше четвертовано. (Кенігсен вмер від ран, тож, щоб царський наказ точно виконати, четвертовано його трупа).
Про життя Мотрі після Полтавської катастрофи існує кілька версій. Деякі приписують їй божевілля з причини смерті батька. Певно, однак, відомо, що вона вийшла заміж за сина генерального судді Федора Чуйкевича, Івана, засланого московським урядом в Сибір. Ходять перекази, що Мотря пішла за чоловіком і його батьком на заслання добровільно, але через якийсь час повернулась в Україну. Показували донедавна і могилу Мотрі коло села Диканьки під Полтавою. Певного, однак, невідомо нічого. Сумнів про заслання викликає також той факт, що рідний брат Мотрі перебував у московських царів у великій ласці; був членом так званої «Малоросійської Колегії», а через якийсь час з простого Семена Кочубея став князем, основником роду російських князів Кочубеїв, яких, мабуть, останній нащадок вмер кілька літ тому на еміграції в Парижі. Чей же улюбленець російських царів міг поклопотатися й про долю сестри. А зрештою, і самі прихильники задумів Мазепи у скорому часі в більшості «покаялися» й дістали ласкаве царське прощення, ранги і пенсії. Тоді-то з звичайних наших Шеремет поробилися «їх сіятельства» графи Шереметьєви, з Шувал — графи Шувалови та всяке інше титуловане дрантя. Ті ж, нечисельні, що не бажали ставати найнижчими підніжками царя, погинули на шибеницях або погнили по північних тюрмах.

ПАЛІЇХА, ПОЛКОВНИЦЯ ФАСТІВСЬКА

Мотря Кочубеївна, а тим більше її мати — це негативні особи в нашій історії, свідомі чи несвідомі спричинниці нашої національної катастрофи початків 13-го століття. Більш негативна, ніж позитивна, й роль самого Мазепи з його 20-літньою вірною службою цареві Петру. Мусимо знати, що Мазепа сучасниками був зненавиджений; що такий герой, як кошовий Кость Гордієнко, інакше Мазепу не звав, як гетьманом московським. Та й було за що... Адже часом Мазепи завдячуємо початки панщини на Україні, будову укріплень на р. Орелі й Самарі для перехоплювання втікачів на Запорожжя — що втікали від своїх вже поневолювачів, козацької старшини — й запрохання у ті укріплення московських полків, бо реєстровики на втечу підданців дивилися крізь пальці й не дуже втечу на Запорожжя забороняли. Мав Мазепа ще й інші гріхи супроти України: чей же цар задурно не нагородив би його титулом князя Римської імперії й не дав би ордена Андрія Первозваного, якого мав лише він самий. А поквитуватись з Москвою впродовж тих 20 літ Мазепа мав багато чудових нагод,— коли б лише хотів — тоді, як у Москві йшла боротьба за владу між Петром і його сестрою, царівною Софією, під час стрілецьких бунтів, коли збунтувалося аж 16 полків, в часах довголітнього перебування Петра за кордоном або й під час повстань Астраханщини і Донщини, у 1706—1708 роках, коли провідник повстанців, Кіндрат Булавин, на милість Божу прохав у Мазепи піддержки. Очевидно, у ті часи Мазепа не мав ще наміру від Москви й Петра І відриватися. Власне й українську волю, програну під Полтавою, треба завдячити попереднім гріхам гетьмана, бо ж з ним перейшло до шведів ледве три тисячі козацтва. Запорожці зі своїм кошовим прилучилися вже пізніше, «для історії», тобто, щоб заманіфестувати єдність Гетьманщини і Запорожжя по 20-літній ворожнечі.
Ще одним з великих гріхів Мазепи було схоплення й видання московському урядові іншого славного героя Правобережної України, полковника Фастівського, Семена Гурко-Палія.
Після боротьби Самойловича з Дорошенком Правобережжя зовсім опустіло. Турки віддали Правобережну Пустош свойому васалові, молдавському господареві Івану Дуці, а цей призначив гетьманом Івана Драгінича. Та й Польща також призначила свого гетьмана, Степана Куницького. Війну з Драгіничем Куницький програв; військо за втечу скарало його на смерть, а собі обрало гетьманом запорожця, Андрія Могилу, що заселив Правобережжя й завів козацький лад. Організовано чотири козацькі полки по взірцю Гетьманщини — Фастівський, Корсунський, Подільський і Брацлавський. Полковниками стали поліські шляхтичі, Гурко-Палій, Самусь, Абазин та Іскра. Коли вже Правобережжя знову стало цвітучою країною, тоді потяглися туди польські магнати на «пустоші», а нові козаки почали їх по-давньому громити. Так тягнулося пару десятків літ. Особливо страшний погром наніс полякам Семен Палій, під Бердичевим, у 1698 році. Відтоді точилася безнастанна війна з польськими гетьманами. Коронний гетьман Сенявський у жовтні 1702 року вирізав у Немирові 17 тисяч населення. Провідників, між ними українського діяча й письменника шляхтича Данила Братковського, після мук вивішав. Такий стан довів найповажнішого з полковників, Палія, до думки відірватися від Польщі й прилучитись до Гетьманщини.
Однак плани Палія розходилися чомусь з планами Мазепи. Чи гетьман бачив у Фастівському полковникові небезпечного конкурента на гетьманську булаву,— бо Палія скрізь любило простолюддя,— чи які інші мотиви керували старим гетьманом, однак він відрадив цареві Петрові приймати Правобережжя під свою зверхність. А Петро під той час у війну з шведським королем Карлом ХІІ і з Польщею вступив у союз. 1704 року українські гетьманські й московські полки окупували Правобережжя. Мазепа, вдаючи з себе великого Палієвого приятеля, запрохав полковника до себе на бенкет і на тому бенкеті несподівано наказав гостя скувати та відіслав у Москву. Звідтам заслано старого полковника у Сибір, а повернено в Україну через п’ять літ, по Полтавському розгромі. У 1710 р. він вмер, так Правобережжя більше не побачивши.
Дуже визначні люди звичайно мають посередніх жінок. Але жінка фастівського полковника була під пару свойому чоловікові. Розумна й добре освічена (наші історики Палія виводять не гіршим дикуном від Богуна!) славна Паліїха, «мати-полковниця», як звали її козаки, не тільки управляла цілим Правобережжям, але в часі заслання чоловіка не раз провадила війну то з москалями, то з їх союзниками поляками, й оборонила Фастівщину від їх зазіхань. Але більш докладних вістей про неї немає. Не знаємо, як вона звалася (мабуть, Оленою), ні з якого роду походила. Правда, збереглися її портрети по церквах Фастівщини, очевидно, нею або її чоловіком побудованих. На тих образах вона намальована зі своїми внуками, дітьми дочки й козацького охочекомонного полковника Танського. Одна з тих внуків була матір’ю знаного польського героя Тадея Костюшка. У мужській лінії рід Гурко-Палія дав кількох визначних російських генералів XIX і початків XX століть.

АНАСТАСІЯ Й УЛЯНА СКОРОПАДСЬКІ

Наступник Мазепи на гетьманстві Стародубський полковник Іван Скоропадський був жонатий два рази. Перший раз з дочкою обозного Чернігівського полку Никифора Каленикова, з імені незнаною, а другий з Анастасією Маркович, правдоподібно вдовою якогось з полковників, а з роду Герциків. Від першого подружжя гетьман Скоропадський мав дочку Ірину, що вийшла заміж за генерального бунчужного Семена Лизогуба. Від Анастаса Маркович мав дочку Уляну. Доля Уляни відмінна від долі багатьох інших жінок її часу. Була вона першою визначнішою українкою, яка пішла заміж за московського вельможу, мабуть, вдівця, Петра Толстого.
Справа ця й досі зістає невияснена. Цар Петро вимагав в української старшини, щоб своячилася з московськими родами. Всупереч військовим правам і вольностям України, цар Петро, по Полтаві, попризначував москалів козацькими полковниками. Ніжинський полк одержав Петрів чура, Петро Андрійович Толстой. Наші історики за це подружжя нападають на Івана й Анастасію Скоропадських, але, здається, що вершителем долі й недолі України був у ті часи не гетьман, а всесильний князь Меншиков, колишній торгівець булками. Він-то й настояв на подружжі Уляни з Толстим і, мабуть, гетьманша Анастасія.
Полковник Іван Скоропадський, однодумець Мазепи, який остаточно до Мазепи не прилучився по тій причині, що між Стародубським полком і Батурином врізалася глибоким клином сильна московська армія Меншикова,— обраний був гетьманом у віці 60 літ. Був він людиною тихою й лагідною, безсумнівним патріотом, і недоля України його боліла. Не раз заступався він за козацтво перед страшним царем; часто закликали його то в Москву, то в Петербург; столицею України зроблено пограничне з Московщиною місто Глухів, де поставлено московську залогу, Ніби для охорони особи гетьмана, а в дійсності тому, що цар гетьманові не довіряв. Анастасія Скоропадська була знов особою практичною і вдома верховодила усім. З того постала відома помовка про плахту й булаву. І дійсно, вона здержувала старого гетьмана, щоб той більш дбав за вигоди, а не клопотався військовими справами, бо «це ні одного гетьмана до добра не довело». Коли 3 липня 1722 року гетьман вмер, вона не звернула гетьманських клейнодів ні іншого добра. Правда, спільно з гетьманом причинилася до будови монастиря у Гамаліївій пустині, недалеко Глухова.
Петро Толстой здобув довір’я царя Петра тим, що привіз з Неаполя царського сина-втікача, Олексія Петровича, 26 червня 1718 р. покараного на смерть у Петропавловській фортеці з наказу батька-царя. За цю прислугу Толстого нагороджено титулом графа, надано Ніжинський полк і призначено начальником тайної канцелярії (тобто страшної охранки, давньої чеки царських часів). По смерті Петра І титул у нього відібрано і разом з сином Іваном заслано на Соловки, де оба вони через два роки й повмирали у 1729 році.
Невідомо, чи заслано було й Уляну Толстую та Анастасію Скоропадську, що також вмерла 1729 року. Але обі вони поховані у Глухівському Гамаліївському монастирі, отже, у всякому разі, в Україну повернули. Належить ще зазначити, що російські письменники, славний Лев Толстой та два Олексії Толстих є праправнуками гетьманівни Уляни Скоропадської (від її сина Івана Петровича, внук Андрій, далі Ілля Андрійович, та Микола Ілліч, батько Лева Толстого, дядько одного Олексія і дід другого).

ГАННА ОРЛИКОВА

Полтавський погром змусив оточення гетьмана Мазепи й його самого емігрувчти за межі України зо своїм союзником королем Карлом XII одночасно. Багато козацької старшини залишилися на місцях рятувати рештки української автономії, а частина, яка вже занадто виявила свою неприхильність до Москви, пішла на злиденне емігрантське життя. Виемігрували: генеральний писар Пилип Орлик, свояк Мазепи по жінці, Прилуцький полковник Дмитро Горленко, генеральний обозний Іван Ломиковський з братом, генеральний бунчужний Федір Мирович, генеральний осавул, Орликів швагер, Григор Герцик з братами Іваном і Опанасом, далі генеральна старшина: Нахимовський, Третяк, І. Максимович, Кузьма Довгополий, священик Партеній, кошовий Запорозький Кость Гордієнко й багато менш значної старшини. Більшість старшини їхала на непевне будуче зо своїми родинами. В їх числі була й родина Орлика,— великого нашого гетьмана-емігранта.
Рід Орликів походив з Чехії. Вперше згадується ще у 1121 році з нагоди одержання титулу графа Станіславом Орликом-Лазіцьким. Впродовж віків одна галузь того роду емігрувала у Білорусь. Під 1592 роком згадується Ян-Криштоф Орлик, далі його син Степан під роком 1636, дід гетьмана. Батько гетьмана, Степан Степанович Орлик, що був вбитий 11 грудня 1673 року під Хотином, мав двох синів: старшого Степана, який вмер бездітним, і Пилипа, майбутнього славного гетьмана-емігранта й борця за відбудову Козацької Української Держави. Він перебрався з Мінщини, у Білорусі, на Правобережну Україну. Пилип Орлик зостався сиротою, коли йому було півтора року від уродження. Вчився він у Могилянській академії у Києві; звідтам виніс знання кількох мов. По скінченні науки Пилип Орлик славним нашим митрополитом-борцем за права України, Варлаамом Ясинським, був запрошений на становище писаря митрополичої консисторії. Через кілька літ Орлик перейшов до Гетьманської Канцелярії; тоді, у 1698 році, одружився з дочкою полковника Полтавського Павла Герцика. Рід цих Герциків по родоводу графа Григора Орлика походив з Литви, а по записках Василя Кочубея походив з жидів, від вихреста Семена, що пристав до козацтва за Хмельниччини. Полковник Павло Герцик мав бути сином того Семена. Котрий з цих родоводів правдивий, судити трудно. Наші історики схиляються до Кочубеєвого. Та це, зрештою, неважне.
Родина Орлика в часі втечі складалася з чотирьох дітей: дочки Анастасії, синів — Григора і Михайла та дочки-немовлятка Варвари. (На еміграції родилося ще четверо дітей — син Яків, дочки — Марта, Марія-Ганна і Катерина). Найстаршій, Анастасії, у час від’їзду у чужину минуло ледве 8 літ.
Першим етапом скитального життя високих втікачів були Бендери. Старий гетьман Мазепа несповна через два місяці по Полтаві вмер. Його небіж Андрій Войнаровський заходився стати на місце дядька гетьманом України. Але старшина й особливо запорожці, при підтримці шведського короля Карла, обрали гетьманом генерального писаря. У днях 5—10 квітня 1710 року випрацьовано першу Конституцію України, що включала постанови про права населення, та Генеральну Раду при гетьмані, тобто Парламент — з старшин, рядового козацтва й нижчих верств населення,— першу у Європі, бо європейські конституції установлені були виключно на користь шляхти й багатих верств населення, а не простолюддя. Войнаровський присвоїв тоді гетьманські клейноди і поважний державний скарб (коло 3-х барилок золота), на тій основі, що це, мовляв, приватне майно його дядька. Заходами короля й гетьмана почалася турецько-московська війна. Кримський хан пішов походом на московські володіння, а гетьман Орлик рушив на Правобережну Україну. Міста піддавалися гетьманові без спротиву. Скоро українська армія зросла вдесятеро (виступило у похід коло б тисяч). Врешті гетьман Орлик обложив Білу Церкву, де замкнулася сильна московська залога під командою генерала Анненкова (нашого ренегата). Невеликі польські відділи, що були з Орликом як союзники шведського короля, почали сварки з татарськими відділами, союзниками гетьмана. Завдяки тим непорозумінням здобути Білу Церкву не вдалося, а татари у відступі почали брати ясир (старанням короля і гетьмана 31 липня 1711 року увесь той ясир звільнено). Московські війська в команді самого царя Петра загналися аж на р. Прут, та тут попали в пастку сильної турецької армії. Доходило до полонення армії і царя Петра. Але 100 тисяч червінців турецькому візирові зробили своє, тож московську армію з окруження випущено й війна закінчилася зрадливим Прутським миром. Одною з перших статей того договору було нахабне жадання царя видати гетьмана Орлика й старшину, правда, великим візиром відкинене з тих причин, що Петро перетримував у себе ворога Туреччини, князя Молдавії Кантемира. Коли чутка про мир дійшла до табору емігрантів, — король і Орлик верхи кинулися здержати великого візира, та опізнилися; прибули до турецького табору тоді, як московські війська на чолі з царем виходили з розвиненими прапорами з турецького окруження.
Московський цар, не доконавши бажаного по договору над Прутом, все ж не заспокоївся. Його дипломат, вихрест, барон Шафіров (Шапіро) то підкупством, то вмовлюванням спровокував турецькі нагінки на шведів і українців. 12 лютого 1713 року стався славнозвісний «калабалик», тобто напад 26-тисячного турецького корпусу на емігрантські табори. Польські союзники короля Карла його залишили, але не залишило козацтво на чолі з гетьманом Орликом і кошовим Гордієнком. Відділ у 300 чоловік цілий день відбивав напад. В бою короля Карла поранено й полонено з гетьманом разом. Малого Григора Орлика схоплено й вивезено закладником у Крим. Хан кримський Девлет-Герай Григора Орлика полюбив і обходився наче з сином, але духовенство криво дивилося на приязнь правовірного муслема з невірним, тобто християнином, отже, треба було держатися дуже обережно. В таборі настала страшна нужда. Генеральна старшина й гетьман одержували по 36 французьких су денно (коло 2 центів) і на той гріш мусили з родинами вижити. Сама гетьманша, Ганна Орликова, випродувала останні речі, щоб велику родину якось виживити. Справа ускладнювалася ще й тим, що з табору не вільно було вийти. Через два роки, завдяки інтервенції Швеції, наші емігранти змогли виїхати. Карло XII радо запросив свого гідного союзника у свою державу. Однак через 2 роки він був вбитий, тож родини Орлика й старшини 10 жовтня 1720 року змушені були Швецію залишити; з дітей гетьмана зосталася у Швеції його найстарша дочка, Анастасія, що вийшла заміж за шведського генерала Штайнфліхта і як могла лиш помагала рідні.
Сталося так на домагання Московщини, з якою Швеція провадила мирові переговори. Все ж королівська рада Швеції вважала себе зобов’язаною виконувати умови покійного Карла XII супроти його союзників. Гетьманові Орликові надано рекомендаційні листи до королів всіх держав і австрійського цісаря з проханням справу Орлика й України піддержати. Король Фредерик II зокрема звернувся до свого родича, англійського короля Юрія І з тим самим проханням; звертався і до Людовиків XIV і XV французьких. Але заходи особливого успіху не мали.
13-літнього Григора Орлика зачислено було хорунжим шведської гвардії, та коли батьки з місця свого осідку в Істаді забиралися, — залишив шведську службу і Григор. Гетьман Орлик найшов пристановище для родини в одному з відлюдних монастирів сестер-уршулянок на Шлеську, а сам виїхав на побачення з англійським королем до Ганновера. Опісля виїхав до козацького табору через Австрію. Австрійський цісар не то щоб допоміг нашому гетьманові, а ще трохи не дозволив був московським шпигунам його арештувати й вивезти у Московщину. Під зміненим ім’ям гетьман пробрався через турецько-польський кордон, та в Хотині турки його знов арештували і вже хотіли видати на вірну смерть московському урядові. Помогло заступництво французького представника у Царгороді: Орликові призначено за місце осідку місто Солунь (Салоніки) і там він, без права виїзду, перебув 12 літ. Листувався увесь час з королями західноєвропейських держав у надії створити союз тих держав проти Московщини. Його кур’єром і представником став його син, Григор.
З проголошенням війни 1736 року старого гетьмана звільнено. Він виїхав у Крим з метою творити українські козацькі відділи. Звернувся листовно до запорожців, щоб вони йому допомогли. Але на Запорожжі повіяло вже новим духом.
Листи гетьмана передані «нерозпечатаними» київському генерал-губернатору фон Вайсбаху і фельдмаршалові Мініху. Ці листовно дорадили гетьманові покаятися, вернутись у Росію й одержати з ласки цариці ранг генерал-полковника та посілості. Гетьман пропозицію зігнорував, а тим часом Туреччину й Крим у цій війні погромлено. Після миру 1739 року українська державна справа почала тушоватися. Все ж старий Орлик з сином ще стараються піддержати інтерес до України, головно у Франції.
Життя гетьманича Григора — це наче казка. З від’їздом батька у Туреччину він під прибраним іменем вступає на службу у Саксонську армію в ранзі старшого лейтенанта. Опісля у польській службі, у Рівному, де переховувалися два генеральні старшини, Федір Нахимовський і Федір Мирович. (Саксонський електор був одночасно й польським королем, тому й армія обох держав була сполучена). По 1724 році Григор Орлик під ім’ям Бартеля за 8 днів доставив з Парижа у Варшаву польського короля Станіслава Лещинського. 1730 року він їде до Царгороду, а звідтам на доручення батька у Крим на переговори з козацтвом. Наступного року відважується на очайдушний вчинок: таємно об’їздить Гетьманщину, де повно вже було московських військ. Обов’язки гетьмана України виконував у той час генерал російської служби, шотландець з походження, Джеймс Кейт, людина, за відзивом самого Григора Орлика, добра й справедлива (виконував обов’язки гетьмана після смерті Данила Апостола, 1734—1740 рр.; умер 1758 року генерал-фельдмаршалом короля Пруссії Фрідріха Великого, бо з царським урядом посварився). Українців Кейт шанував і співчував їх боротьбі за незалежність. Тому не вдіяв нічого, щоб Григора Орлика арештувати, хоча російський уряд визначив за його голову величезну нагороду, а зокрема, наказав Кейтові доложити старань, щоб Григора живого чи мертвого схопити.
Генерал Кейт, за словами Григора у листі до батька, за кілька літ гетьманування вдіяв для українців більше добра, ніж хто інший за довгі десятиліття. Діяльність генерала Кейта й послужила причиною його усунення зо становища найвищого правителя України. Григор Орлик правдоподібно з Кейтом навіть бачилися. Пізніше, після смерті свого батька, Григор Орлик осів у Франції. У 1743 році він одружився з Оленою Лє-Брюн-Дентевіль, здобув рангу генерал-поручника французької армії й титул графа. Написав по-французьки коротку «Історію Козацького Народу», що й досі переховується, з документами його разом, в архівах замку Дентевіль. Приятелював з славним філософом і письменником Вольтером.
Граф Григор Орлик помер унаслідок одержаної у квітні 1759 року під Бергеном рани (у Семилітню війну 1756—63 рр.; ця війна провадилася між Пруссією, з поміччю Англії, з одного боку, та Росією, Францією, Австрією, Саксонією, Польщею, Швецією й Німецькими державами, з другого), 14 листопада того ж року, в приявності синів своєї сестри, Карла-Густава і Пилипа Штайнфліхтів. Олена Орлик пережила чоловіка на 16 літ (вмерла у грудні 1775 року).
З дітей Орликів — Яків і Катерина повмирали від злиднів ще малими. По смерті старшої дочки, Анастасії Штайнфліхт (у м. Кіль, 1728 року) її чоловік одружився з другою дочкою Орликів, Варварою. Третя дочка, Марта, пішла заміж за волинського шляхтича Держановського.
Марія-Ганна, здається, вмерла п’ятнадцятилітньою дівчиною, а син Михайло знімчився й дав початок австрійсько-німецькій галузі Орликів, що останній її представник умер кілька літ тому у Мюнхені.
Самий батько родини, гетьман Пилип Орлик, помогти своїм близьким не міг. Коли його задержано в Салониках, Ганна Орликова переїхала на життя в Галичину, до Станіславова. Яке було її життя, свідчить хоч би й смерть від невигід трьох її дітей. У листах до чоловіка та сина вона гірко скаржиться на те, що знесилена недоїданням та важкою працею, але просити помочі ні у кого не хоче. Ті ж, кому не раз помагав гетьман Орлик, головно галицька шляхта, про заподіяне добро швидко забули. Помагав, правда, син Григор і зять. Та з причин війн і заколотів та поміч не завжди могла в Галичину й дійти.
Здобувши впливи у Франції, граф Григор Орлик виклопотав від урядів Швеції і Франції пенсію для матері. Залишати Галичини Ганна Орликова не хотіла, — бажала бути бодай близько рідного краю, між своїх людей, хоча ті люди платили їй за хліб каменем. Умерла вона у Станіславові, правдоподібно в монастирі, на шість літ переживши чоловіка. Гетьман Пилип Орлик умер у Яссах, 26 травня 1742 року у страшній нужді. Яка та нужда була велика, доказує те, що оригінал договору Туреччини й України перед Орликовою смертю забрав якийсь ясський жид за довг 12 франків (коло 60 центів), яких великий гетьман емігрант не мав спромоги віддати.

До змісту Ол. ЛУГОВИЙ ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ