Ол. ЛУГОВИЙ
ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ

Частина перша

ВИЗНАЧНІ ДІЯЧКИ VI Й VII СТОЛІТЬ

Після Люблінської унії 1569 року наш нарід попав у страшно скрутні умови на ласку відступників зі шляхти, для яких не було ніяких законів, ні навіть авторитету королівської влади. Як жилося нашому селянству — свідчить наша і навіть польська історія, тож розводитись над тими умовами зайве. Не багато краще почувалася в Польщі й православна шляхта. З гіркою бідою ледве толерована польськими можновладцями шляхта наша увійшла в союз з міщанством й шукала рятунку у козаччині і в освіті, творила Братства, засновувала школи й госпіталі для бідноти й ці інституції власними засобами утримувала. У давніх грамотах здибуємо різних жертводавців на просвітні чи добродійні цілі — князів так і міщан, як Красовський, Лангиш чи Корнякт. Серед тих грамот трапляються писані жінками,— доказ, що неписьменність у вищих і середніх колах була в Україні рідкістю.
Траплялися жінки і з вищою освітою, приміром, княгиня Ганна Корецька. Княжна Анастасія Юрїївна Гольшанська, замужня Заславська, зарядила переклад Євангелія на українську мову, сама покрила видатки на переклад і надруковання книжки. Ця книжка — славне Пересопницьке Євангеліє, перекладене архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм у 1556—1561 роках. Її молодша сестра, Юліана, що померла молодою дівчиною, за своє гідне життя і добродійність зачислена православною церквою до святих. Сестри, княжни Олена й Софія Чарторийські, коло 1597 року надали фундацію Пересопницькому монастиреві, заснували при монастирі шпиталь для недужих вбогих, а попри нього й школу для селянських дітей. Княжна Софія переклала з грецької на українську проповіді отців церкви на кожну неділю в році, взяті з Євангелія. Згадує про її працю з похвалою наш вчений муж давнини, Кирило Тарквіліон-Ставровецький. Визначалися своєю жертвенністю також шляхтянки: Раїса Ярмолинська, Ганна Гойська, сестра Раїни Вишневецької, господарівна Марія Могила (фундація Манявського Скиту у Галичині на спомин сестри), а особливо Гальшка (Єлизавета) з Гулевичів Лозка, жінка мозирського старости Стефана. Ця визначна жінка надала великі фундації Київському Богоявленському монастиреві й заснувала при монастирі братську школу у 1615 році. Ганна Гойська надала земельної посілості славній Почаївській лаврі й передала образ Божої Матері, нею одержаний від грецького митрополита Неофіта. Надані монастиреві посілості її внук, католик Андрій Фірлей, від монастиря, щоправда, відобрав.
Інакшу славу здобули собі княгиня Софія Ружинська, що не гірше польської шляхти чи татар нападала на маєтності своїх сусідів, вбивала й загарбувала чуже майно, як, приміром, 1600 року у Корці. Такі явища були в Польщі на денному порядку, отже, і Ружинська була лиш дитиною свого часу й свого окружения чи верстви. Інша шляхтянка, невістка сумнозвісного Луцького православного владики, Іони Борзобагатого-Красенського, Ганна, з тисячами гайдуків та гарматами переводила напади на міста і замки, ставила опір королівським військам,— приміром, у 1570 роках під Луцьком, та взагалі не слухала ніяких розпорядків, за що — по смерті свекра свого, єпископа Іони, була засуджена на вигнання (цей засуд державна влада не мала сили виконати).
Цікаво, що нема вісток про діяльність княгинь Острозьких, хоча рід цей вславився діячами-мужчинами. (Перший Острозький, Данило, у 1342 році підняв повстання проти загарбника Галичини короля Казимира. Далі знані князі Федір, Василь Красний та Іван і Григорій. Від Григорія пішли князі Заславські, а син Івана, Костянтин (1452—1530) вславився погромом Москви, за що названий Краківським тріумфатором. Його син, Костянтин II (1526—1608) та внук Олександр-Василь (1560— 1605), славні обороною православ’я і українства в часи Берестейської унії). Знаємо лише, що дочки князя Костянтина II Острозького Катерина і Єлизавета повиходили заміж за князів Радзивіллів — правдоподібно братів отруєної польської королеви Варвари — Миколая Радзивілла Чорного та Миколая Радзивілла Рудого. Пишуть, що Єлизавета була замужем за гетьманом литовським Яном Кишкою, може, хіба повдовівши. Одна з них була матір’ю литовського гетьмана Януша Радзивілла (1612—1655), козацького ворога, а опісля швагра Тимоша Хмельницького і, мабуть, литовського канцлера Альбрехта Радзивілла (1595—1655), автора спогадів про Хмельниччину. Нема вісток і про жінок шляхетських родів перед Хмель­ниччиною. Не можемо нічого сказати про матерів таких наших героїв, як Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко, Тискиневич, Орендаренко, Кричевський, Морозенко, Нечаї, Богун, Виговські, Подобайло і інші. Те, що їхні сини стали великими борцями за долю українського народу, великою мірою треба завдячити матерям, тим незнаним українським шляхтянкам, які задля лакімства нещасного не пішли по лінії найменшого спротиву польським асиміляційним планам. Їхні сини не були «дикими неуками», як пишуть польські, а за польськими й наші деякі історики... Приміром — Морозенко мав найвищу військову освіту: він скінчив Падуанський університет та Нідерландську воєнну академію. Богун знав латину не гірше гнєзненського арцибіскупа, примаса Польщі. Брати Немиричі покінчали Падуанський, Сорбонський і Оксфордський університети. Володіли латиною Нечаї, Кричевський і сам Хмельницький. Але навіть про матір Богдана, найбільшого нашого будівничого, ми все ж нічого не знаємо...

До змісту Ол. ЛУГОВИЙ ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ