Ол. ЛУГОВИЙ
ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ

Частина перша

ЖІНОЦТВО ЛИТОВСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ

Серед жіноцтва князівсько-державницького періоду переважають княгині, княжни та королеви. Лише кілька з них походило з некнязівського роду. Хоча й ставали вони княгинями, але доля їх незавидна. З своїми гідними людськими прикметами вони, здавалося б, повинні були придбати симпатії усього населення. Ставалося, однак, навідворот... Вже й тоді людям впоєно було думку про вищість князівського роду над усіма іншими й поняття про «Богом дану» династію.
Зі смертю Юрія Тройденовича ота «Богом дана» династія врешті вимерла. Якийсь час княжив в Галичині Любарт Гедиминович. Він не володів Галичиною персонально, а за нього керував його намісник, воєвода Дмитро Дєдько. З смерті Юрія скористав інший його свояк, польський король Казимир Великий. Галичиною остаточно опанували поляки. Та наспів кінець і Казимирові. По ньому став польським королем Людвик мадярський, а після нього його дочка, нелітня дівчина Ядвіга. Незважаючи на діточий вік, ця Ядвіга була одружена з князем Вільгельмом Австрійським й жила з ним у краківському Вавелі. Польські магнати нерадо дивилися на це подружжя. Тож у шляхетських головах зродився план, як злучити польську корону з великим князівством Литовсько-Українським.
За українські землі між Литвою і Польщею довгі десятиліття провадилася війна. Князь Ольгерд Гедиминович легко опанував землями України. На литовському дворі у Вільні запанувала українська мова, українська культура і українські закони. Сини Ольгерда, подружені з дочками українських князів, дуже швидко й самі почали українізуватися. Але після смерті Ольгерда великим князем Литви й України став його син Яків (Ягайло). Інші Ольгердовичі одержали в уділи східноукраїнські князівства, а Володимир Ольгердович самий Київ, що під ті часи поволі почав розбудовуватися після татарської руїни.
Однак литовсько-українське боярство не бажало жорстокого князя Якова на литовському престолі. Його дядько Кейстут Гедиминович з сином Витовтом прямували до того, щоб Україну й Білорусь від Литви відірвати. На поміч Якову Ольгердовичу й наспіли тоді польські магнати. Щоб здобути польську корону, Ягайло змінив віру, однак він і Ядвіга були вже подружені. У невідомий спосіб Ягайло збувся своєї першої жінки, української княжни, а чоловіка Ядвіги магнати схопили й примусили з жінкою розійтися. За ціну навернення Литви на католицтво папа уневажнив подружжя Ядвіги й наказав «вважати дівчиною». 18 лютого 1387 року склалася сумнозвісна Кревська угода. Ягайло і його брат Лев Свидригайло охрестилися у католицтво й названі Володиславом і Болеславом. У серпні того ж року 46-літній Ягайло з 16-літньою Ядвігою одружився. З поміччю Польщі він ув’язнив дядька і всіх братів. Дядька Кейстута з його наказу у в’язниці задушено, а брати, за виїмком Свидригайла, вивтікали хто куди, приміром — Дмитро Скиргайло, що після брата Володимира був князем київським в р.р. 1395—1397, та Андрій Ольгердовичі втекли у Московщину.
У війнах, які постали між братами, погинуло зверх сотки наших князів, покараних ренегатами Ягайлом та Свидригайлом за прихильність до князів Витовта Кейстутовича і його брата Жигмонта, уміркованих католиків, що права українців обстоювали.
Всі литовські князі одружувалися з дочками наших князів. Про тих княгинь нічого не відомо, крім жінки Свидригайла, Ганни, знаної фундаторки багатьох православних монастирів на Волині й Білорусі. Правда, є згадки про інших княгинь — фундаторок церков та монастирів, прим.— княгиню Уляну Кобринську, Ганну Слуцьку, Олену Гольшанську-Дубровицьку та інших. Але є також згадки про княгинь іншого типу, отаку жінку князя Івана Кобринського, Теодору, що, повдовівши, пішла заміж за польського магната Паца (правдоподібно, колишнього біскупа), перейшла на католицтво сама, а українців православних стала переслідувати. Ягайло був жонатий чотири рази. Знані з тих чотирьох жінок тільки друга, Ядвіга, і четверта — дочка князя Гольшанського і Дубровицького (на Волині), Софія. Ягайло видав розпорядок, яким позбавив православних права займати вищі державні становища. У подружніх взаєминах наказував, щоб жінка православної віри її міняла, виходячи заміж за католика; так само мав зміняти віру й православний мужчина, коли одружувався з католичкою. Навіть пасерби мусили віру міняти, коли їх вітчим або мачуха визнавали католицтво. До католицького собору у Констанці (на тому соборі засуджено Яна Гуса на спалення) Ягайло писав, що «схизму» у Литві й Україні він нищитиме збройною силою. Наслідком таких розпорядків був масовий перехід на католицтво слабодухів з обох народностей, що побоялися втратити почесті й вигоди. Але більшість князівсько-боярського стану в Україні повела завзяту боротьбу проти латинщення, яка виливалася збройними повстаннями.
Про долю королеви Софії, ні про її смерть нема вісток, її стараннями перекладено на польську мову Біблію. Це так звана «Шарошпатацька» Біблія, що вийшла в світ у 1455 році. Отже, королева Софія, по суті, є польською діячкою.

КНЯЖНА ОЛЬГА АСКОЛЬДОВИЧ-ОВРУЦЬКА

В особі Ольги Аскольдович бачимо останню представницю роду перших українських князів. З наших історичних джерел про неї нічого не відомо. У ХІІ-томовій історії церкви митрополита Макарія надибуємо вістки про кількох жінок з роду Аскольдовичів, приміром,— княгиню Ганну Аскольдович-Овруцьку, жінку сенатора великого князівства Литовсько-Українського Олександра, що вславилися обоє величезними пожертвами православній Овруцькій архімандрії. Про Ольгу Аскольдович-Овруцьку беру дані з нею написаної історії її роду від часів Ярослава Мудрого по 1405 рік.
Рід Аскольдовичів-Овруцьких за час від 1050 до 1360 років дав не один десяток життів в обороні Великого князівства Київського. Вже внук Всеслава Ратославича 1021 року вернув у Київ, одружився з полоцькою княжною і став овруцьким воєводою. Його внук Володимир Улібович та сини Андрій і Микола погинули у війнах 1076—1099 років. Батько й син, бояри Аскольд ІІІ і Михайло, погинули під час руйнувань Києва Андрієм Боголюбським і Рюриком у 1169—1203 роках. Троє бояр, братів Аскольдовичів, Олег, Федор і Олександр, згинули в бою над Калкою, їх брат, Ігор, згинув 1240 року в бою з татарами за Київ. З ним згинула дочка Ганна й два братаничі, Олександр і Дмитро Всеславичі. В роках 1375 рід звівся на одну дівчину, Ольгу Юріївну, по своїй матері з роду князів Ольгердовичів. Мати й була сестрою славного князя Олелька Київського. (Цей рід дав славних повстанців-мучеників за незалежність українських князівств).
Аскольдовичі-Овруцькі багато разів своячилися з боярським волинським родом Швабе. Часто траплялося, що оба роди дівчатами начеб замінювалися: княжни Овруцькі ставали бояринями Швабе і навідворот, бояришні Швабе — княгинями Овруцькими. Цей рід Швабів походив від якогось свояка швабського маркграфа, Кароля-Рудольфа, котрий потрапив у полон під час походу Володимира Мономаха на Судети 1076 чи 1077 року. Його син, Володимир Кирилович, згинув у поході Володимира Мономаха й українських князів на половців 1111 року. Внук Кирила, Олександр Володимирович, з своїми внуками Петром і Павлом Володимировичами (синами його сина, Володимира II) погинули у 1169 році в Київській руїні, їх брат, Юрій, згинув на Калці, а сестра пішла за Василя Аскольдовича. Павло Юрійович Швабе, одружений з Аскольдовичівною, з братом Іваном згинули у 1240 році. Коло року 1360 і цей рід звівся на дві душі, дівчину, Ганну, що пішла заміж за князя Юрія Сангушка, та хлопця, Миколу Володимировича.
Давніші подружні зв’язки з боярським родом Швабе довели, мабуть, й до подружжя княжни Ольги з Миколою Швабе ще за життя батьків дівчини, 1381 року, бо вже у 1383 році вродився у них син Всеслав,— вбитий разом з батьком у бою з татарами у травні 1405 року. Інші їх діти — Кирило був єпископом чернігівським, дочка Ірина, коло 1409 року пішла заміж за князя чарторийського, а наймолодший син, Олег-Олександр, одружений з Оленою Ходкевич, наслідував батькові. По причині, що княжна Ольга була останньою в свойому роду, король Литви й України, Витовт, а пізніше великий князь Жигмонт Кейстутович додали титул і назвище княжни Ольги до назвища її чоловіка. Син їх всіма силами протиставився знаній Городенській унії 1413 року і з своїми дітьми брав діяльну участь у боротьбі українсько-литовських князів з Володиславом Ягайлом. Боротьба закінчилася розгромом княжих українських родів і їх окатоличенням. Овруцькі-Швабе не ласилися на привілеї й почесті ціною зради батьківської віри і своєї народності, тому утратили княжий титул, земельні посілості, а частенько тратили й життя. Від половини 15-го віку рід ставав все біднішим й почав зникати. Знов відіграв він значну роль вже в часах Хмельниччини, про що пише наш історик Вячеслав Липинський у працях «Шляхетський стан в Україні перед Великим повстанням» і «Участь шляхти в повстанні». З родинних записів відомо, що Михайло Овруцький-Швабе, з швагром, М. Бруякою, були організаторами Овруцького козацького полку, якого Бруяка став командантом, а Михайло сотником. Оба вони згинули в бою 31 липня 1649 року під Лоєвом (Михайло Овруцький-Швабе у віці ледве 30 літ), з великим українським полководцем, наказним гетьманом України Михайлом Кричевським одночасно. А тим часом і повстання гетьмана Богдана Хмельницького пішло не тими шляхами, як планувалося. Тому й рід Овруцьких-Швабе не зміг по-давньому піднестися, ні здобути давніх впливів і сили. Але цей рід ніколи не вислуговувався ні польським королям, ні московським царям, не заплямив себе зрадою Україні, хоча, певно, в силу необхідності терпів «старшого брата», москвина, на своїй землі.
Княгиня Ольга Юріївна вмерла у 1417 році. Залишила писаний рукопис історії роду, який свято зберігався в родині аж до революції 1917 року.

МАРТА БОРЕЦЬКА, ПОСАДНИЦЯ НОВГОРОДСЬКА

Татарська неволя і внаслідок неї еміграція на північ потягла за собою й батьків Марти Борецької, здібної посадниці Новгородської республіки.
(Посадник у Новгороді — це був найвищий урядник, щось наче президент держави). І хоч діяльність Борецької з Україною не зв’язана, одначе вона — українка з походження — українське жіноцтво мусить цікавити. Ще за життя свого чоловіка, з роду українця, посадника Ісаака Борецького, Марта настільки вславилася своїм розумом, що після його смерті новгородські горожани однодушно обрали її посадницею на все її життя.
Її правління було часом розвитку і найвищого розцвіту й сили Великого Новгороду. Землі «Господина Великого Новгорода» простягалися на тисячі верств на північ і схід в теперішніх Вятській, Вологодській, Олонецькій та Пермській губерніях, аж до Уральських гір, а частинно і Ярославської, Костромської та Тверської губ. в напрямку на Москву, де під ті часи сильно розвинулася тенденція «збирання земель руських» вел. князем Іваном III. Поруч Києва, Новгород був під ті часи найдалі висуненою на схід станицею культури.
Марта Борецька довгі роки боронить незалежності Новгородської республіки, засновує школи, провадить переговори з західноєвропейськими володарями та доводить до заключения економічного союзу (Ганзейський союз). Врешті, для забезпеки держави від Москви, доводить до союзу з польським королем Казимиром IV, Ягайловичем. Новгород багатіє й розростається під її кермою, а той розріст ставав сіллю в очах для московських великих князів. Тож князь Іван ІІІ надумав прилучити Новгород до Московщини.
Справу «збирання земель» почав князь Іван Данилович Калита, літ за півтораста перед часами Марти Борецької. У 1470 роках Московщина вже безпосередньо граничила з вільними землями Пскова й Новгорода, якщо не числити невеликого Тверського князівства (прилучене до Москви 1485 року). Злучивши московські землі, великий князь Іван III наважився зліквідувати й самостійність Пскова та Новгорода. Псков, як слабший, упав скоріше, але Новгород, з його розумною й енергійною посадницею, часто розбивав московські сили. Мало-помалу, чи то підбоєм, чи підкупством московські князі захоплювали малозаселені окраїни Новгородської республіки, і врешті 1478 року москвини вдруге облягли Новгород. Завдяки зраді боярства москвини опанували містом, збурили укріплення й забрали вічевий дзвін. (Законодатна влада у Новгороді належала вічу, скликуваному дзвоном, що для цього лише і вживався. Виконавча влада належала посадникові).
Розуміючи, що суверенність Новгорода уособлює його посадниця, вел. князь Іван III на її очах карає на смерть її сина Дмитра й зятя та внуків, цим сподіючись зломити духовну силу посадниці й вимусити «добровільне» зречення влади. Але Борецька мужньо переносить смерть дітей і тортури її самої. Вивезена у Москву й прикована ланцюгом до стіни в казематі, Марта Борецька мучиться ще кілька років і в одній із спроб її звільнити — гине.
За ввесь час свого полону в Московщині Борецька ні разу не відповіла Іванові III на його прохання чи погрози; і в тюрмі осталася такою ж гордою й мужньою, якою була колись при владі. Очевидно, вона вважала себе вищим,— бо обраним народом — сувереном, ніж московські князі, у державі яких була одна лише вільна людина, сам великий князь, а навіть рідня його вважалася його рабами і «найнижчими підніжками» (вислів вживаний у поляків і в москалів й досі у доказ чемності).
Через сім літ у Новгороді вибухло велике повстання. Іван ІІІ удруге зруйнував місто, кількадесят тисяч населення вимордував, а 15 тисяч родин виселив у московські землі, на їх місце переселивши стільки ж родовитих москалів. Отже, червоні практики виселювання українців зовсім не нові...
Через сто літ зруйнував Новгород цар Іван IV Грізний. Вирізано тоді 80 тисяч новгородців, а місто цілковито зруйновано. Від 1580-х років Новгород стає звичайною московською провінцією.
Постать Марти Борецької українцям нагадує особу наказного гетьмана України Павла Полуботка, що вмер прикований до стіни у Петропавлівській фортеці у Петербурзі. І наш гетьман на прохання й погрози царя Петра І не лише згірдливо мовчав, не хотів йому покоритися, але й відмовлявся від присиланих царем лікарів, дорікав і погрожував цареві, воліючи смерть у кайданах, ніж зраду Україні.

КНЯГИНЯ АНАСТАСІЯ СЛУЦЬКА

Діяльність княгині Анастасії Слуцької також не зв’язана з Україною, але як українка з походження вона тим самим є нашою визначною жінкою.
Уродилася вона в кінці 60-х років XV століття в родині князів Івана і Юліяни Мстиславських (у Білорусі). Цей рід походив з обох правлячих Україною династій, тобто Володимира Великого і Гедимина. В молодому дуже віці княжна Анастасія вийшла заміж за князя Слуцького Семена, внука Олелька Володимировича Київського. Батько Семена, князь Михайло Олелькович, кандидат православної шляхти на великокнязівський престол, за намагання відірвати Українські землі від Литви, що була вже у персональній унії з Польщею, королем Казимиром Ягайловичем був покараний на смерть (у 1481 році, з князем Іваном Гольшанським вкупі). Вдові й синові Михайла Олельковича «з ласки» зіставлено невеличке Слуцьке князівство.
Чоловік княгині Анастасії, князь Семен, у році 1470 відбудував зруйновану ще татарами Успенську церкву Києво-Печерського монастиря й наділив його у свойому князівстві земельною фундацією. Оборонець православної віри й українства, князь Слуцький відбував часті походи проти татар. В одному з походів його поранено затруєною стрілою. Рана спричинила смерть у грудні 1503 року.
Повдовівши, княгиня Анастасія виховує двох своїх дітей,— сина Юрія й дочку Юліяну. Водночас впорядковує й зміцнює свої князівства, Слуцьке і Мстиславське, не так від татарів, як радше проти сусідніх князьків та литовсько-польських панів, що поволі випрошували собі високі урядові становища на Білорусі й Україні. У самому Києві вже сидів литовський воєвода Мартин Гаштовт, тесть Юрія Слуцького.
До княгині-вдови сваталося багато різних князьків, литовських вельмож та панів з «корони», тобто Польщі, приваблених багатством і добробутом князівства Слуцько-Мстиславського. Домагався її руки і знаний князь Михайло Глинський. Він з цією ціллю відбув під Слуцьк аж два походи, щоб збройною силою здобути руку княгині Анастасії, а з нею і права на Київське князівство. В час першої облоги Слуцька, коли відділи Глинських увірвалися у замок, княгиня Анастасія зібрала допомоговий відділ з слуцьких міщан і сама повела їх у бій. На зазив княгині не зосталися бездіяльними й міщанки, а привітали напасників камінням, кип’ячою водою і смолою. В князівських міжусобицях населення звичайно майже не брало участі, а билися самі дружини. Коли ж у війні з Глинським за княгинею Анастасією обстануло слуцьке міщанство, то служить це доказом його прихильності до княгині та її дітей, тим більше, що у другому поході на Слуцьк князь Михайло Глинський мав вже славу національного героя, бо підняв повстання проти католицької Литви і українсько-білоруські міста піддавалися йому добровільно.
Другий похід на Слуцьк, вже з московською збройною поміччю, закінчився для Глинського так само поразкою, а після цього від Глинського стали відходити його помічники — дрібні українські князі. Змішанням національних справ зі своїми особистими амбітними планами Глинський повстанню пошкодив та був змушений з усією своєю ріднею втікати у Московщину. Щоправда, князь Михайло й підняв повстання з метою прилучити українсько-білоруські землі до одновірної Москви, під московський протекторат, а це заважило немало на самому розвитку війни. Належить згадати, що повстання Глинських було останнім протестом української аристократії проти литовсько-польської зверхності.
Не поспіли, однак, случани понаправляти укріплень після останньої облоги Глинського, як Слуцьк обложили приманені багатою здобиччю татари, правдоподібно, з почуття помсти спроваджені таки Глинськими. Случани витримали перші татарські приступи, та надалі почали тратити надії, тим більше, що між Литвою і Московщиною провадилася тоді довготривала війна.
І тут княгиня Анастасія в критичних хвилях проводить час на стінах укріплень і сама відбивається від насідаючих татарів. А тим часом наспіває підмога від боярів князівства. Татарів було ущент розгромлено, і після того настав у Слуцькому князівстві спокій.
Анастасія Слуцька дожила до глибокої старості. Про її дальше життя немає вісток. Умерла у сорокових роках XVI століття. З її дочкою, Юліяною, одружився великий литовський гетьман, князь Костянтин Іванович Острозький, після свого повернення з московського полону, отже, вже старшим вдівцем.
Треба ще згадати, що князь Юрій, син Анастасії, заснував у Слуцьку в 1560 роках першу вищу школу і друкарню, раніше від Заблудівської, заснованої гетьманом Григорієм Ходкевичем. Ця школа ні друкарня довго не проіснували, бо діти Юрія, виховані матір’ю у католицькому дусі, швидко спольщилися й утратили для України всяке значення.

ОЛЕНА ГЛИНСЬКА, ВЕЛИКА КНЯГИНЯ МОСКОВСЬКА

На повстання Глинських історики різно задивляються. Одні — що Глинські повстали з метою відірвати українсько-білоруські землі від Литви й Польщі. Інші пишуть, що брати Глинські повстали тоді, коли після смерті короля й великого князя Олександра Казимировича утратили в Литовсько-Польській державі всяке значення і, братом Олександра, великим князем Жигмонтом були обвинувачені в отруєнні того володаря. Мабуть, оба ті погляди потрохи правдиві.
Невдача у замислах спричинила втечу князів Михайла й Василя Глинських у Московщину, до великого князя Василя ІІІ, Олександрового швагра (з його сестрою, Оленою, король Олександр був одружений). Глинські вмовили московського князя розпочати з Литвою війну. Війна та закінчилася відступленням Московщині Смоленська, хоча литовський гетьман, князь Костянтин Острозький, 1514 року під Оршею москвинів ущент розбив. По замиренні обох Глинських обвинувачено спричинниками непотрібної війни й обох посаджено у в’язницю.
Умовини скоро, однак, змінилися. Михайло Глинський втікав з Литви самітний, але Василь з всією своєю родиною — жінкою Анною, синами Юрієм і Михайлом та дочками — Оленою і Анастасією. Завдяки Олені й доля Глинських у Московщині поправилася.
Василь ІІІ, жонатий з Соломією Сабуровою, не мав дітей. (За переказами, він мав від Соломії сина, пізнішого отамана розбійників Кудеяра). З тої причини Соломію пострижено у черниці, а Василь оженився вдруге з Оленою Глинською. Вихована у Литві жінка швидко прибрала московського великого князя до рук. Василь III почав настільки цивілізуватися, що — на велике згіршення москвинів — поголив навіть бороду, а голення бороди вважалося у Москві смертним гріхом. На образі Страшного Суду вони малювали всіх праведників з бородами, а грішників лише з вусами, «аки пси і коти», за словами московських літописців. Через те незлюбили москвини спричинницю голення великокнязівської бороди, Олену, та й самого великого князя. У 1533 році Василь ІІІ вмер. Великим князем проголошено його трьохлітнього сина Івана, а Олена Глинська стала регенткою в імені малого сина.
Взявши владу в руки, Олена Глинська зблизила до себе боярина Телепнєва-Оболенського, що в суті річи став правителем в імені регентки. Дядьків Івана, Андрія і Юрія ув’язнено; посаджено у в’язницю й дядька Олени, князя Михайла, мабуть, за те, що відважився братаниці дорікати за її близькість з Телепнєвим. Через п’ять літ вона вмерла, позоставивши синів на ласку боярської думи. Владу захопили найбагатші бояри, князі Шуйські. Рід цей страшно обдирав і нищив простолюддя. З ними повів боротьбу Гедиминович, князь Іван Нільський, чоловік Олениної сестри, Анастасії Глинської. (В Загальній Українській Енциклопедії наші західні історики віддали Анастасію Глинську заміж за московського великого князя Василя IV, але такого князя у Московщині не було зовсім, а цар Василь Шуйський, що мав би зватись IV, царював у Москві майже сто літ пізніше, зокрема ніколи не був жонатий). Багато злочинів Шуйських князь Більський направив. Ті змовилися з такими ж, як і самі, здирщиками-боярами, Більського схопили у двірці й на очах дев’ятилітнього великого князя задушили. З князем-дитиною обходилися Шуйські погано: ображали пам’ять його батьків, не давали досить їсти, ні у що убратися. В той же час, прилюдно віддавали йому найвищі почесті. Здібний князь Іван скоро зрозумів значення своєї влади, ждав лиш часу, щоб її виявити. Призвичаєний до насильств Шуйських, він 1543 року показав те вміння над головою роду Шуйських же, Андрієм на ім’я: наказав псарям його затравити псами. Тоді владу знов обняли Глинські, одначе ненадовго. Через чотири роки сталася велика пожежа, у якій згинуло 1700 душ. Бояри обвинувачували Глинських у підпалі й чарівництві, а зокрема намовили чернь з Глинськими розправитись. Дядька великого князя, Юрія Глинського, вбито в Успенському соборі. Бояри домагалися також видати бабуню великого князя, стару Ганну Глинську, і її другого сина, Михайла. Жорстока розправа над Глинськими, яким великий князь найбільше довіряв, боярська несправедливість та здирства, як рівно ж віра великого князя Івана у божественне походження своєї влади, витворили в ньому прикмети, що за них історія надала йому ім’я Грізного, — Лютого, за термінологією наших істориків, хоча ці два поняття зовсім не однозначні.

КНЯЖНА ГАЛЬШКА ОСТРОЗЬКА

З щораз тіснішою злукою України й Литви з Польщею українська аристократія все більш і більш асимілювалася, міняла віру, мову і звичаї й перестала відігравати додатну роль в житті нашого народу. Майже всі відомі в історії імена — Радзивіллів, Заславських. Потоцьких, Друцьких, Лянськоронських, Сапіг, Сангушків, Скирмунтів, Соколинських, Любецьких, Чарторийських, Паців, Вишневецьких, Красенських, Шептицьких, Путятичів, Глинських, Немиричів, Слуцьких, Соломирецьких, Головчинських, Крошинських, Збаразьких, Зборівських, Рогатинських, Пронських, Ружинських, Масальських, Горських, Лукомських, Пузин, Ходкевичів, Тишкевичів, Глібовичів, Зеновичів, Кишок, Дорогостайських, Генбицьких, Войнів, Воловичів, Галецьких, Корсаків, Тризнів, Семашків, Мишків, Гулевичів, Фірлеїв, Остророгів, Ярошинських, Калиновських, Конецпольських, Скуминих, Мелешків, Потіїв, Осинських, Яблоновських, Пеструцьких, Сенявських, Браницьких, Солтанів та багато соток інших, менше значних родів опинилися в таборі ворогів України. З кінцем самостійності Української Держави не стало володарів, то й аристократія пішла пустопаш туди, де за зраду віри й народності добувала право бути паном життя і смерті нещасливого українського селянина. Польща, латана держава, не поділювалася, як всі інші, на провінції, але з провінцій складалася: тобто, менші територіальні одиниці, у даному разі воєводства й землі, творили щось наче федерацію. Ті воєводства, з неоднорідним населенням і законами сполучені були у так звану «Річ Посполиту Польську» особою короля та «золотими шляхетськими вольностями» і хіба однаковим безправ’ям і безпросвітною нуждою нижчих верств населення. Кожний магнат був королем у своїх посілостях, тож на королівську владу не оглядався. Самі ж польські давні історики характеризували Польщу словами: «небо для шляхти, рай для жидів і пекло хлопам». «Вольності» загнали до ворогів нащадків давніх наших князів і бояр. Побіч гноблення нижчих верств, однакових по всій Польщі, наші відступники відігравали, вже з ворожого становища, ще й іншу значну роль – духовно й матеріально посилювали ворожі Україні народи. З тягом часу їм на зміну прийшли нижчі верстви нашого народу, які помалу опановували культурно-релігійне, а згодом і національно-політичне життя українського народу та довели до створення Козацької Української Держави — Другої України. Тож в дальших життєписах вже не згадуватимуться княгині, а коли й зустрінеться якась титулована визначна жінка, то титул цей вже не означуватиме становища володарки чи дружини володаря, а матиме значення багатої землевласниці чи дідички, що походила з давнього володіючого роду.
Меншість нашої аристократії, що народові зіставалася вірною,— родини Острозьких, Киселів, Овруцьких, Древинських і пару десятків менш значних родів,— тратили впливи, терпіли страшні переслідування, збройні шляхетські наїзди з боку окатоличеної своєї рідні, частенько тратили й життя, тож не могли визначитися великою діяльністю. До таких належить Гальшка (Єлизавета) Острозька, внучка князя Костянтина, славна своїм нещасливим життям і стійкістю та непохитністю у вірі своїх батьків. (Зазначу, що визнання себе православним у ті часи рівнялося визнанню себе українцем).
Життя Гальшки нагадує життя Рогніди своєю сумною долею. Вона, наслідниця князя Іллі Костянтиновича Острозького, власниця величезних маєтностей — майже сотні міст, понад тисячу сіл і кількадесятьох замків — кільканадцять літ життя перевела замкненою у вежі, а її посілості перейшли у польські руки.
Вродилася вона у листопаді 1539 року, в три місяці по смерті її батька, князя Іллі. Мати її, княгиня Беата (за переказами, нешлюбна дочка польського короля Жигмунта Старого) її не любила й виховувала у суворих умовах, так що дівчина не могла собою розпоряджувати. За згодою Беати, коли дівчині минуло 14 літ, до неї стали свататись різні польські й українські магнати. Сватався й князь Дмитро Сангушко, тогочасний герой, славний обороною Житомира від татар. Беата давніше обіцяла була віддати за нього дочку, але, коли до сватання дійшло — відмовила. Як то у ті часи було у звичаю — Сангушко з дядьком Гальшки, князем Василем Острозьким, напали на замок, де вона з матір’ю жила, і, за згодою князя Василя, з дівчиною одружився.
Тоді Беата, боячись за долю маєтностей, звернулася за поміччю до польських магнатів і короля. Вся Польща й Литва заворушились: не то щоб помогти Беаті, а щоб посілості Острозьких не виковзнулися з польських рук. Князя Сангушка засуджено на баніцію (поставлення поза правом), тож він з жінкою мусів втікати у Чехію, до тестя князя Василя, гетьмана Тарновського. Тим часом Беата приобіцяла віддати дочку тому, хто її відбере від Сангушка. Охочих найшлося аж надто багато. Польські воєводи-магнати розіслали скрізь відділи гайдуків і воєводі Зборовському пощастило здогнати Сангушків у Німбургу й — завдяки зраді жида-корчмаря — обох захопити. Вночі 4 лютого 1554 року князя Дмитра магнати задушили, а Гальшку привезено в Польщу і 1559 року віддано за Семена Слуцького (католика, внука княгині Анастасії), що вже спольщився. Трохи пізніше її від князя Семена відібрано та з волі короля й єзуїтів віддано утретє за польського графа Лукаша Гурку, що замкнув її у вежі свого Шамотульського замку у Познанщині й тримав у вежі 14 літ, поки не вмер самий. Пізніше Гальшка пішла в монастир, де у 1582 році й вмерла.
Таке-то творилося нібито в культурній державі. Князя Сангушка позбавлено життя за те, що був українцем. Хоча Гальшка вийшла за нього по своїй добрій волі, та єзуїти зчинили крик, мовляв,— небезпека для святої віри, коли схизматицьке майно злучиться з майном іншого схизматика. Відібрано Гальшку й від Слуцького, мабуть, зо страху, що під впливом жінки князь Семен навернеться до віри батьків і українства. А віддано Гурку, людині жорстокій, у надії, що той зуміє вимусити у Гальшки подарувати майно йому, родовитому полякові і правовірному католикові.
Наче кара за знущання над Гальшкою, така ж доля спіткала й матір, Беату; ця жінка, вже маючи 50 літ, пішла заміж за 20-літнього Ольбрахта Ласького. Цей також вимагав у неї передання йому маєтностей і в’язнив Беату у своєму замку у Словаччині впродовж !2 літ.
Друга внучка князя Острозького, Анна-Алоїза, дочка князя Януша, пішла заміж за вже спольщеного литовського гетьмана Яна Ходкевича (внука гетьмана Григ. Ходкевича) і попала під впливи єзуїтів. Вона не тільки нищила діла свого славного діда, але закрила ним засновану славну Острозьку академію, відкривши натомість єзуїтську колегію, побудувала сотки костьолів та примушувала у своїх посілостях все православне духовенство обходити свято «Божєго Цяла» разом з польськими ксьондзами. Своє багатомільйонне майно віддала на єзуїтські, а в тому й на польські суспільні та державні інституції. В нашій історії знана вона під ім’ям «Єзуїтської преподобниці».

РОКСОЛАНА (АНАСТАСІЯ ЛІСОВСЬКА)

У цьому нарисі виводиться від усіх попередніх відмінна людина, походженням з нижчих верств, яку примхи долі піднесли з невільниці-полонянки на найвищий щабель суспільної драбини — до гідності цісаревої наймогутнішої тоді у світі Оттоманської (Турецької) імперії.
Роксолана, чи Анастасія (за деякими джерелами Олександра), Лісовська родилася у перших роках 16-го століття. Походила з Чемеровець на Поділлі або ж з Рогатина в Галичині. Батько її, а — пізніше — брат, мали бути священиками в Рогатині. Малою дівчиною у нападі волохів на місто Анастасію взято в полон. Варто тут зазначити, що ні турки, ні татари не забирали б ясиру з наших земель, якщо б християнські купці католики-генуезці та православні греки і особливо вірмени той ясир у татар за безцінь не купували й не перепродували за тисячі талярів кожну душу. Отже, християни залюбки гендлювали живим «товаром» з невірними. Молдавани, волохи та поляки часто-густо й самі захоплювали ясир з українських земель. Анастасію купив від волохів якийсь перекупщик-вірменин і перепродав в «Авретбазарі» (торговиця, де продавали жінок у Кафі в Криму) якомусь царгородському достойникові, у якого перебувала вона доволі довго, очевидно, поки не виросла. Потім цей достойник подарував її до гарему султана Сулеймана Великого, прозваного також Справедливим. Там Анастасія й жила, спочатку як служниця султанських одалісок, а далі нянькою Сулейманового сина й наслідника престолу — Мустафи.
Важке життя в покорі й пониженні та послуги лінивим і примхуватим наложницям султана не були по душі розумній і гордій дівчині, тож вона постановляє поліпшити свою долю. Доглядання малого Мустафи було наступним щаблем у її невільничому житті, а відтоді й почалася її казкова кар’єра.
Сулейман, жонатий з кавказькою княжною, побачивши у жінки Анастасію, зостав очарований її розумом, хоча великою красунею вона не була. Це не укрилося від його першої жінки, і вона почала полонянку на кожному кроці переслідувати й понижувати. Довідавшись про знущання, Сулейман віддалив першу жінку і її сина та одружився з Анастасією.
Історія подає, що Анастасія перед подружжям поставила умову: Сулейман мав віддалити всіх своїх наложниць і першу жінку. Гордий цісар зразу обурився, але по надумі погодився і свято дотримував постанови все своє життя.
Взагалі особа Сулеймана — це одна зо світлих постатей Туреччини. Десятий султан могутньої Отоманської Порти (Сулейман І вмер 1231 року; Ертогрул 1231—1288 роки; Осман І, основник турецької могутності, 1288—1326 роки; Урхан, 1326—1359 р.; Мурад І, що згинув у бою з сербами на Косовому полі, 1359—1389 р.; Баязед І, 1389—1402, Магомет І, 1402—1421, Мурад ІІ, 1421—1451, Магомет II, 1451—1481; Баязед II, 1481—1512; Селим І, батько Сулеймана Великого, 1512—1520; Сулейман Великий, Справедливий, 1520—1566 роки). Він перейшов в історію як великий володар-лицар, законодавець та опікун літератури й мистецтва. Був і сам здібним поетом і письменником. Людина розумна й освічена, Сулейман видав закони, що полегшували стан невільників, відзначався релігійною толеранцією, у середні віки такою рідкою, впорядкував турецьку державу й очистив від «ушкалів», тобто розбишак, був оборонцем справедливості, хоч би звідки вона походила. Говорив Сулейман усіма мовами підвладних йому народів, отже, і давньою українською, а це, без сумніву, впливало на краще порозуміння між ним і його підданими-слов’янами.
Лицарськість Сулеймана найкраще схарактеризує такий епізод: у війні з Родоським лицарським орденом турецькі війська обложили останнє укріплення. Родоські лицарі завзято відбивалися, відкидаючи пропозиції піддатися. Тоді до Сулеймана пробрався з фортеці якийсь жид Абрум, з пропозиціями від одного з начальників ордену таємним підземним ходом зайняти укріплення. Сулейман не лише не скористався з пропозиції, але повідомив про зраду Великого Магістра, чи Комтура Ордену, й видав йому зрадників. Родоським лицарям запропонував почесне піддання, без складання зброї й полону. Цей вчинок нагадує лицарськість іншого магометанського монарха, Салядина, в часах хрестоносних походів, або й нашого лицаря-завойовника, Святослава, з його повідомленням ворогів «Іду на вас». В родоській війні з Сулейманом була в поході й Роксолана-Анастасія.
Роксолана брала участь і в інших походах Сулеймана — проти мадярів (мадярів погромлено 29 серпня 1526 року, мадярський король Людовик втопився під час втечі) та в облозі Відня у вересні 1529 року. Вона одинока з турецьких султанш, що не вживала чадри (покривала на обличчя). Крім неї, Сулейман не мав більше жінок.
З переходом у магометанство Роксолані надано кілька турецько-арабських імен, що в перекладі на українську означують «Велику Пані Веселощів і Радості» (Хасеке-ель-Хуррем-хатун). Роксоланою назвала її історія, мабуть, тому, що в Туреччині її вважали довший час сестрою польського, а в тому й українського короля. Як відомо, наших предків звали у давнину також і аланами, отже, можливо, що ім’я Роксолана постало з слів «Рекс» (король) і «алани» (тобто аланів).
Сулейман мав з Роксоланою двох синів — Селима й Баязеда та дочку Мирму. Ставши султанкою, вона з метою передати престол своїм дітям постаралася зігнати зі світу Сулейманового престолонаслідника від першої жінки, Мустафу. Наслідником проголошено старшого сина Роксолани, Селима. Хоч був він і нездібний, бо великий пияк і самолюб, але в Туреччині існував закон, що лише старший син міг наслідувати батькові. Молодший син, Баязед, людина здібна й великого розуму, не міг погодитися з тим, щоб престол перейшов до його нікчемного брата. За згодою матері він підняв проти батька повстання, одначе програв рішучий бій та був змушений шукати захисту у Персії. Внедовзі він там загинув, а Селим унаслідував трон.
Дочка Роксолани пішла заміж за великого візиря (прем’єр-міністра) Рустема-пашу, прихильника Роксолани ще з часів й боротьби з першою Сулеймановою жінкою. Очевидно, що й державна турецька політика керувалася фактично самою Роксоланою. Пам’яткою її панування є нею побудовані водопроводи в Медині та великий меджід (перекручене у мошей) Сулеймана, мало що менший від славного мошею Ая-Софія. Збудувала вона також мошей на честь Ісуса Христа в Дамаску. Умерла в жовтні 1558 року, її чоловік помер через вісім літ й наказав поховати себе з жінкою поряд.
Син Роксолани володів Туреччиною від 1566 по 1574 рік; умер від п’янства. Залишив він 10 синів. Внук Роксолани, Мурад ІІІ, 1574—1595, людина добра, та слабовільна. Для збереження престолу старшому його синові улеми (державна рада) постановили помордувати всіх султанових братів. Мурад 18 годин опирався постанові, врешті, плачучи, погодився віддати на страчення всіх братів, щоб зберегти спокій і цілість Турецької імперії. По ньому став його син, Магомет ІІІ, 1595—1603, та внук, Ахмет І, 1603—1617.
Слід згадати, що відомий наш герой, князь Дмитро Байда-Вишневецький попав у турецький полон і згинув у Царгороді у 1563 році, власне, за панування Сулеймана.
В наших часах ім’я Роксолани стало начеб синонімом винародовлення, ренегатства або яничарства. Різні наші автори зовуть Роксолану «матір’ю яничара, але у цей же час під небеса підносять дуже сумнівних українських героїв, які — Україною володіючи — діяли тій Україні виключне на шкоду. Безперечно, ніхто не думає поступовання Роксолани одобрювати. Та все ж треба зрозуміти, що за причини заставили її зректися своєї народності, а прийняти чужу віру, чужу культуру і звичаї, переродитися у туркеню. Ті, що її осуджують, нехай би по щирості запитали самих себе,— чи змогли б вони устояти перед казковими можливостями стати володаркою величезної імперії за ціну відступства, чи зоставалися б і надалі упослідженою й гнобленою невільницею-полонянкою, переносили б щоденні знущання, бувши духовно й фізично віддані на поталу якому-небудь пристрасному дідові, й так чи інакше мусіли б задоволяти забаганки. Думаю, що таких жінок є дуже мало на світі... Тож коли Роксолану навіть судити,— треба починати той осуд від самих себе: чи не діяли б так і ми. Та, зрештою, не одна Роксолана була цісаревою Отоманської імперії. Українками з походження були жінки турецьких султанів Османа ІІ, мати й жінка Османа ІІІ та жінка султана Ібрагима. Ці жінки не відігравали такої ролі у житті Туреччини, тому, мабуть, і нападів на них зі сторони наших авторів не чути, а може, вони про тих жінок і не знають. Роксолана ж була інтелектуально сильною постаттю, а стати нікому не знаною мученицею не хотіла, її життя й витворило заздрість до її долі, а через заздрість і осуд.

РАЇНА МОГИЛЯНКА, КНЯГИНЯ ВИШНЕВЕЦЬКА

Українське жіноцтво часів Люблінської унії Литви й України з Польщею нарівні з чоловіками вело боротьбу проти польських впливів, а попри те займалося добродійністю, що виявлялася в заснуванні шкіл, монастирів, будові церков та видаванню книжок українського православного духу. Ще раз тут зазначую, що визнавання себе православним рівнялося у тих часах визнанню себе українцем.
Найбільшу діяльність у цьому напрямі виявила Раїна Могилянка, княгиня Вишневецька. Вона хоч коротко жила (родилася 1589 року, вмерла 1619), але за той час доконала стільки доброго, що перейшла в нашу історію як взірцева патріотка свого часу. Вона стала фундаторкою багатьох монастирів в Україні, як Прилуцький-Густинський, Ладинський, Лубенський-Мгарський та славний Скит Манявський у Галичині, а монастирі у ті часи поневолення України Польщею були одинокими осередками національної культури й освіти.
Але життя й постать Раїни Могилянки, славної української патріотки, дає наглядний доказ, що й у славних батьків бувають часто нікчемні діти. Бо відомий страшний ворог всього українства, оборонець Польщі у часі Хмельниччини, князь Ярема Вишневецький був сином Раїни, а сестринком другої славної людини першої половини 17-го століття — митрополита Петра Могили.
Чужинка з походження, з пануючої волоської родини (дочка господаря Єремії Могили), Раїна десь коло 1608 року вийшла заміж за князя Михайла Вишневецького, старосту овруцького, а потому канівського і черкаського. Чоловік її був, відай, братаничем основника Запорозької Січі, Дмитра Байди-Вишневецького. Незадовго перед тим складено було відому постанову з Низовим козацтвом, або так звані «Баторієві реформи». Згодом на головного начальника козаків королем призначено власне князя Михайла й призначено козакам платню. Тоді ж заведено козацький реєстр, який дає поняття про національний склад козацтва: українців і білорусів було 83%, поляків коло 10%, ще менше москвинів, молдаван, траплялися німці, серби, татари і черкеси.
Хоча національне питання, можливо, й не багато важило для Раїни Вишневецької, та вона, православна, підпомагала українські релігійні установи й школи, які урядом Польщі і відступниками страшно переслідувались. В тому полягає її заслуга національної діячки.
Сина свого, Єремію, чи Ярему, княгиня Раїна виховувала у православному дусі. Одначе вона скоро вмерла, а й чоловік вмер ще раніше. Дядько Яреми, князь Костянтин, жонатий з полькою, малим сиротою-братаничем не хотів клопотатися, тож віддав хлопчака у єзуїтську колегію. Єзуїти ще від половини 16-го віку набудували вищих шкіл, у які залюбки приймали дітей значніших православних родів. З колегій діти українських шляхтичів виходили ревними католиками й поляками. Таке сталося і з сином Раїни Могилянки. В колегії він змінив віру, а далі служба при королеві, блиск і пишність варшавського двору зовсім його полонили. Повернувши у свої задніпрянські посілості, вже одружений з вихованкою тих же єзуїтів, Гризельдою, князь Ярема все життя посвятив на боротьбу з православієм та українством. Відзначався при тому суворою жорстокістю. Дійшли й до наших часів його вислови — мучити ворохобників так, щоб чули вони, що вмирають. Але жорстокості не помогли: повстання 1648 року прогнало Ярему з України.
Внук Раїни Могилянки, Михайло Корибут-Вишневецький, обраний був 1669 року польським королем і панував до року 1673. З ним провадив війну наш великий гетьман Петро Дорошенко, що в союзі з турками довів до зречення Польщею всіх земель, заселених в більшості українцями. Того короля поляки за програну війну, відай, отруїли.

До змісту Ол. ЛУГОВИЙ ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ