Ол. ЛУГОВИЙ
ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ

Частина перша

ЖІНКИ ОСТАННІХ ДЕСЯТИЛІТЬ ІСНУВАННЯ ГАЛИЦЬКО-ВОЛОДИМИРСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Найстарша сестра Данила й Василька, Теодора Романівна, закінчила своє життя в монастирі, їх друга сестра, Олена, пішла за чернігівського князя Михайла. Дочка Олени, Єфросинія, пішла була заміж за муромського князя і, з причини смерті жениха, також закінчила життя в монастирі та вважається святою. Друга дочка Олени вийшла заміж за котрогось з польських князів, а син, Ростислав Михайлович, в союзі з поляками й мадярами провадив війни з своїми дядьками по матері, Данилом і Васильком, аж до 1245 року; для того він і одружився вдруге з дочкою мадярського короля, бо першу його жінку, українську княжну, вбили татари. Дочку Ростислава від першого подружжя вбито нелітньою у 1243 році на Шлеську німецькими лицарями.
Князь Василько одружився з сестрою князя Конрада Земовитовича. Його княгиня була тихої вдачі, тому й не відігравала ніякої ролі у державному житті. Батько й був жонатий з дочкою князя Олександра Белзького, Анастасією (по смерті чоловіка пішла за мадярського воєводу Дмитра).
Князь Василько, 1259 року, віддав свою дочку за Андрія Всеволодовича Чернігівського. Сина свого, Володимира, одружив він з Ольгою Романівною Брянською. Це подружжя, відай, щасливіше з усіх в історії наших володарів, хоча й не мало дітей. Володимир Василькович прийняв за свою дочку сироту Ізяславу, за переказами, селянську дівчину.
Інакше діяв король Данило. Його найстарший син Іраклій вмер нежонатим. Наслідником проголошено другого з черги сина, Лева. Роки татарської навали княжич Лев перебув у Мадярщині, де брав участь у боях з татарами. Але після погрому татарами мадярських королів Бели і Коломана та цісаря Генріха Побожного князь Лев утік далі на Захід. У цей же час батько його з дядьком зуміли не лиш від татар оборонитися, але й відвоювати від поляків всю Люблінщину. Хан Батий вернувся з Західної Європи й осів над Волгою, а за татарами повертали у знищену Україну й різні князі.
Данилів план створення союзу християнських держав проти татар спричинив заручини князя Лева з дочкою короля Бели, Констанцією. Немало причинився до того сватання наш митрополит Кирило ІІ, що саме тоді (1247 року) через Мадярщину їздив у Царгород для висвячення у київські митрополити. Того ж таки року у мадярській столиці відбувся шлюб і мадярська королівна прибула у Галичину. На вмовлювання свата Данило наступного року віддав у прийми другого свого сина Романа за сестру вбитого австрійського князя, Гертруду. Подружжя 22-літнього Романа Даниловича не могло бути вдатним, бо Гертруда була від нього вдвоє старша й мала дітей, Романових ровесників. Роман витримав в Австрії коло двох літ; опісля покинув Гертруду і втік у Литву, де пізніше одружився з дочкою князя Гліба Волковиського.
Сина Шварна одружив Данило з дочкою литовського князя Миндовга у 1254 році, а сина Мстислава з східноукраїнською княжною, з імені не знаною. Бачимо, отже, що щирі задуми над рятунком українських земель з-під татарської зверхності заставили Данила жертвувати щастям власних дітей.

КНЯГИНЯ КОНСТАНЦІЯ ЛЬВОВА

Подружжя Льва Даниловича з мадяркою незабаром відбилося на взаєминах цього князя з братами й дядьком. Під впливом жінки Лев толерантно ставився до чернечих латинських орденів, дав їм дозвіл засновувати клашторі (монастирі) спочатку у своєму уділі, а після смерті батька, 1264 року, по всій Галичині. Давав і субсидії на будову й утримання тих клашторів. Тим самим латинські ченці здобули рівні права з православним духовенством і з кожним роком все більш закорінювалися на галицькому грунті. Зі своїми братами князь Лев не мав майже взаємин. Озлоблений на свого кума (хрестив Юрія Львовича), а швагра свого брата Шварна, литовського князя-ченця Войшелка Миндовговича за те, що той дав своє князівство не йому, а Шварнові, Лев на Великдень 1267 року в монастирі св. Михайла власноручно князя Войшелка вбив. Князі Василько, Мстислав і Шварно обурилися злочином брата, та проти сили Льва і його мадярського тестя виступити не наважилися. Через два роки, коли Василько й Шварно повмирали, Лев захопив від Шварнових дітей Холмщину, а Литву захопив жорстокий Тройден (батько Юрія ІІ, Тройденовича), що, згідно літописам, перевищував жорстокістю Ірода й Нерона вкупі. У Володимирі став княжити Васильків син Володимир, за свою людяність загально люблений простолюддям і боярами. Відбирати князівство у нього Лев поки що не наважувався; підмовляв лише литовського Тройдена, так що той щорічно нападав на Володимирові землі й вирізував населення до ноги.
У літописах є повний опис підступств Льва Даниловича проти рідних братів. Закінчилися ті підступства тим, що князь Володимир Василькович не раз Льва і його сина Юрія, такого ж, як і батько, підступного, у важкі хвилі мусив ще рятувати, як, приміром, у поході на литовсько-слов’янське плем’я пруссаків, коли-то Лев повів воєнну акцію навмисне так, щоб його брати поносили якнайбільші страти. Тим часом його самого пруссаки ущент розбили й Володимир Василькович та Мстислав Данилович,— зла не пам’ятаючи,— своїми недобитками звільнили Льва з сином з пруссацької облоги.
У грудні 1279 року Львові чи, властивіше, його княгині, забаглося стати польською королевою. Унаслідок забаганки постала десятилітня війна за краківський престол. Брати Мстислав і Володимир в останній хвилі ще відмовляли Льва від небезпечної затії. Але Лев татарським наказом змусив їх обох собі помагати. 28 лютого 1280 року поляки розгромили наших князів; Лев з неславою вернувся до Львова, та за невдатний похід заплатило галицьке населення. Поляки захопили частину Галичини і все населення нещадно вимордували. Війна тягнулася 10 літ. У боях важко поранено князя Володимира Васильковича, тож він передав князівство Мстиславові. Лев з сином Юрієм на жадання Володимира присягнули, що не відберуть у Мстислава його князівства. Не поспів Володимир умерти, як Лев з Юрієм вирядилися у похід на Володимирію. Вмираючи, Володимир наказав Мстиславові не дати Леву ні солом’яного віхтя. Облудна натура Льва і тут найшлася. Він прислав до Володимира перемиського владику Максима, щоб той його вмовив передати Мстиславове Володимирське князівство на «свічку» при гробах Данила й Шварна,— тобто передати князівство Левові, а не Мстиславові Даниловичу. Хворий Володимир сказав, що Левове князівство є три рази більше за всі інші, та що Лев також нічого не дав на «свічку» до гробу своїх братів і дядька Василька. Й нічого так Левові і не дав.
Літописи характеризують князя Володимира великим книголюбом й філософом, людяним і добродійним князем, другим Товом — страдальником за український нарід. Умер він від раку, набутого з рани, у п’ятницю, 10 грудня 1288 року. Християнське ім’я було Іоанн, у пам’ять Іоанна Золотоустого.
Князем Володимири став відтоді Мстислав Данилович. На вістку про Володимирову смерть Лев з сином захопили міста Бересть, Кам’янець і Більськ. Мстислав вислав до брата посольство, але посла зневажено. Лишень на жадання татарів Юрій з соромом віддав захоплені міста, ущент їх пограбувавши.
Все своє життя Лев не переставав воювати за краківський престол. З братами й братаничами розправлявся підступом, але з західними володарями перебував у приязні, бо ж споріднений був з ними через свою жінку. З того треба думати, що княгиня Констанція здобула великі впливи на хід політичних справ Галичини. Що Галичина її не обходила нітрохи — замітно з того, що й самий Лев не дбав за свої князівства, приміром, віддав велику частину Холмщини литовському князькові Тройденові. Отже, батьківських земель не боронив, а натомість поласився на пустий королівський титул і за нього руйнував Україну цілі десятиліття. І тут не обійшлося без намов жінки, що титулом княгині не вдоволялася.
Розправився Лев також з Володимировою вихованкою, Ізяславою. Князь Мстислав кривдити її не хотів, а свято виконував заповіти Володимира Васильковича щодо княгині та вихованки. Вдова Володимира постриглася у черниці. З нею пішла в монастир і нелітня Ізяслава. Лев і Юрій використали нагоду — виманили дівчину з монастиря начеб у гостину до Львова. Під охороною Левових дружинників Ізяслава до Львова поїхала, та... в дорозі згинула безвісти...

ЖІНКИ ЮРІЯ ЛЬВОВИЧА

Син нашого велета, короля Данила, почав втрачувати батьком придбані області. Ще більше тратив його внук, Юрій Львович, хоча й вживав голосного титулу «Короля Галичини й Володимири». Його сини, Андрій і Лев Юрійовичі, були й здібними князями, та оба погинули у молодому віці в поході на татар, 1323 року. Доносив тоді їх дядько, польський король Владислав Локетек римському папі: «В Галичині погинули останні князі-схизматики, і добре було б, коли б папа римський поблагословив польського короля Галицько-Володимирські землі приєднати до польської корони, на славу святої віри...» Приєднання поки що не сталося, однак на галицькому престолі засів півполяк, Болеслав-Юрій Тройденович, син сестри Юрія І Марії і спольщеного литовсько-мазурського князя жорстокого Тройдена.
Жінки цих наших князів не відігравали вже такої ролі, як їх попередниці. Виключно чужинки з походження — долею Галичини вони не цікавилися й не старалися зжитися з країною. Тим-то й не залишили слідів чи спогадів по собі в історичних записках. Знаємо про них тільки те, що принагідно записали літописці.
Король Юрій І одружувався два рази. Перша його жінка, дочка князя суздальського Ярослава Ярославича (брата славного Олександра Невського), Катерина. Король Юрій одружився з нею десь коло 1280 року і з тією метою їздив у Суздаль. З нею мав сина Михайла, що вмер у діточому віці, 1286 року. Що сталося з королевою Катериною у дальшому — не знаємо. Правдоподібно, що Юрій з нею розвівся, щоб одружитись з сестрою польського короля Володислава Локетка, Євтимією.
Вихована у латинстві, королева Євтимія хоча й перейшла на православ’я, та в душі залишилася ревною католичкою і польською патріоткою. З тої причини походить прихильність Юрія до католицьких ченців, надання клашторам маєтностей, а з другого боку — приязнь з польськими князями. Ці князі на Галицькі землі гляділи заздрим оком і нетерпляче ждали смерті того ж Юрія. Сини його, Андрій і Лев, зоставали під впливами матері, що свого чоловіка пережила. Поза своїми католицькими симпатіями оба молоді князі були добрими володарями. Вони заходилися навіть виправляти хибні вчинки свого батька й діда. Коли б вони змужніли, то, вийшовши з-під опіки матері й дядька, діяли б як добрі володарі Галичини й Володимира, державі на користь. Але молодість і впливи рідні спричинили те, що князі дозволяли польським виходцям Галичину колонізувати, будували костьоли й поновно урівняли права латинського духовенства з православним. Ними вражений, Петро Ратенський, другий з черги Галицький православний митрополит, шукав захисту у далекому Володимирі на Клязьмі та став першим митрополитом Московської православної церкви.
Князі Андрій і Лев погинули у віці ледве 25 літ. Жонатий з них був лише Андрій, з якоюсь княжною Ольгою чи Оленою. Мав і маленького синка, Юрія, однак він вмер немовлям.

СЕСТРИ ЮРІЯ ЛЬВОВИЧА

Про сестер князя Юрія Львовича в літописах згадується лише принагідно. Старша з них, Марія, пішла заміж за вже згадуваного Тройдена, а молодша, Анастасія, за польського князя Земовита. Обі княжни перед подружжям перейшли на латинство. Сина Марії, Болеслава, після смерті Андрія і Льва Юрійовичів, проголошено князем Галичини. Його конкурентами на галицький престол стали син Анастасії, з імені не знаний, та литовський князь Любарт Гедиминович. З претензій Любарта на галицький престол виходить, що й він був з галицькою династією близько споріднений, мабуть, по своїй матері, другій або ж третій жінці князя Гедимина. Про ступінь того споріднення історія ні літописи нічого не кажуть.
Прибувши в Галичину, Болеслав Тройденович офіційно перейшов на православ’я (тоді й названий Юрієм). В душі він залишився ревним поляком і католиком, тож провадив польську політику. У першу чергу позвільнював галичан з державних становищ, а попризначував мазурів. Також надавав різні привілеї польським купцям та колоністам. Коли переконався, що на ці його заходи галичани не реагують, то дійшов до того, що випрохав у краківського арцибіскупа якогось прелата собі за духовника й окружився самими поляками. Галичани дня 1 квітня 1340 року підняли повстання і вперше поляків у Галичині добре погромили. Тоді Болеслав-Юрій схаменувся, та вже було запізно. 7 квітня він присягнув боярам надалі вірою і правдою володіти Галицькою державою й боронити населення від утисків, нагнав від себе прелата і всіх польських дорадників. Але того ж дня його отруєно незнаним якимсь трійлом, від якого Болеславові тріснув живіт. Наші історики думають, що його отруїли поляки за те, що змінив до них ставлення, а польські знов літописці, як крилошанин Францішек або Ян з Чарнкова кажуть, що Болеслава отруїли «схизматики» власне за схильність до католицтва і Польщі. (Обширно про цю подію див. у моїй «Історії Української Православної Церкви»).

ЄФРОСИНІЯ ГЕДИМИНІВНА

Одружився Болеслав-Юрій сім літ перед своєю смертю з дочкою Гедимина (отже, сестрою Любарта Гедиминовича) княжною Офкою (Єфросинією). З свого боку, мабуть, з сестрою князя Болеслава-Юрія був жонатий самий Любарт, бо, за літописами, оба вони зовуть один другого своїм «зятем» (властивіше швагром, чи шурином). Відомо, що князь Гедимин і вся його родина були православними. Перед подружжям дочки Гедимин, окремою умовою, забезпечив їй вільне визнання православ’я. Але Болеслав зумів поставити на свойому. В час подорожі з Литви у Галичину, у місті Плоцьку (на північ від Варшави), Болеслав, ніби з цікавості, завів Офку у костьол. Там благословив їх польський біскуп. Княгиня Єфросинія з несподіванки зімліла, а Болеслав опісля переконував її, що біскуп над нею, зімлілою, перевів обряд миропомазання на знак її прилучення до католицької віри. Не знаємо, чи так воно було в дійсності, як каже легенда, однак врешті княгиню Офку прийняти католицтво таки вмовлено.
По смерті чоловіка вона постриглася у черниці в католицькому клашторі. Чи довго ще там жила — невідомо.
ХІІІ і XIV століття дають мало відомостей про визначніших осіб жіночої статі, хоча було їх дуже багато. Татарська навала, спустошення українських земель і вічна небезпека нападу витворили серед тогочасного українського населення рух на північ, під захист непрохідних боліт і лісів. Зрозуміло, що в першу чергу емігрувала на північ провідна верства, боярство, духовні й купецтво. Позоставлене само собі селянство, в умовах татарського панування й вічних війн здрібнілих князьків, не зберегло навіть імен визначних жінок того часу. Існують, правда, перекази про дівчат, що виходили заміж навіть за татарських ханів. Інші жінки ведуть бої з ханськими «баскаками» (збирачами данини, намісниками). Але в яких часах події відбулися, хто була та чи інша жінка-провідник, того й невідомо. Навіть княгинь тих часів історики не записали, хіба що випадково дізнаємося про ім’я хоч деяких з них з жертвенних грамот по старих церквах.
Знов почали з’являтися історичні вістки про життя в Україні щойно пізніше, коли Україна вже надобре злучилася з Литвою під пануванням зукраінізованих Гедиминовичів.

До змісту Ол. ЛУГОВИЙ ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ