Ол. ЛУГОВИЙ
ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ

Частина перша

ВИЗНАЧНІ ЖІНКИ XI СТОЛІТТЯ

Кінець XI та початок XII віків позначилися поновними посвояченнями наших князів з різними володіючими родинами Сходу й Заходу Європи. Так, дочка великого князя Святослава Ярославича, Євтимія, вийшла заміж за цісаря грецького Олексія Комнина, а дочка Олексія Комнина, Варвара, віддалася за великого князя Святополка II, Ізяславича. Подружжя Варвари було нещасливе. Після її смерті Святополк одружився вдруге з дочкою половецького хана Тугоркана. Попри жінок мав Святополк ще й наложниць (від одної з них мав сина Мстислава). Дві дочки половецького хана Аєпа охрестилися й повиходили заміж, одна за Юрія Мономаховича Довгорукого, а друга за Святослава Олеговича чернігівського, внука Святослава Ярославича. Син Ізяслава Ярославича, Ярополк, віддав дочку Анастасію за князя Гліба Минського. Дочка галицького князя Володаря Ростиславича у 1104 році пішла за сина Олексія Комнина, а друга Володарівна, Олена, за Романа Мономаховича. Як жили ті наші княжни по чужих державах — нема нічого певного не тільки у нас, але й у історичних джерелах дотичних народів. Найбільш упокорюючими для князів були, безперечно, подружжя з половчанками. Робилося так у надії, що половці перестануть руйнувати українські землі. Ті надії так і не здійснилися. Орди половецькі рік-річно нападали на окраїни наших земель; часто руйнували й Київ, приміром — тесть великого князя Святополка II, Тугоркан, у 1096 році. Наставали часи повільного занепаду князівської України. Великий князь Володимир Мономах на кілька десятків літ приборкав половців. Після нього відбудував силу й міць Української Держави його гідний син Мстислав І. Але після Мстислава наші київські князі були великими лише з імені й Україну занапастили.
Відзначилися наприкінці XI століття два князі Галичини, сини отруєного греками Ростислава, Володар і Василько. Брати воювали спочатку у Підкавказзі. 17 травня 1081 року Володар проголосив себе князем тмутороканським. Через два роки його дядько, Олег Святославич (знаний Гореславич), його звідтам вигнав. Одержавши в уділ Галичину, брати Ростиславичі були змушені вести війну з Ярополком Гертрудичем, (сином Ізяслава і Гертруди польської). Програвши війну, Ярополк утік до свого дядька, польського короля, навів в Україну мадярів та поляків, аж вбив його 22 листопада 1087 року дружинник Нерядець. Василько Ростиславич в 1092 році погромив поляків. Вони за те підмовили проти Ростиславичів князя Давида і другого Гертрудича, Святополка II. Після Любецької угоди, ледве у кілька днів, стався нечуваний в Україні злочин: князеві Василькові виколото очі. Унаслідок вибухла війна Ростиславичів проти князів-злочинців,— як пише літописець,— війна сліпця, що шукав своїх очей. Князі Григорій та Іван Васильковичі розстріляли виконавців злочину, але головний злочинець, Давид, утік у Польщу. Другий злочинець, Святополк II, проголосив сліпцеві війну. Його син, Ярослав Святополкович, 1099 року навів в Україну мадярів з біскупами й королем. Мадяр погромлено, вбито до 40 тисяч, між ними й папського легата при Коломані, біскупа Купана. Вбито і Ярославового брата, Мстислава Святополковича (12 червня), а 5 серпня захоплено Ярославову столицю, Володимир-Волинськ. Самий він втертою стежкою діда й дядька втік у Польщу. Врешті, з’їзд князів у Витичеві, 14 серпня 1100 року, привернув на який час спокій. Згодом настала інша війна з Ярославами — Святополковичем і Ярополковичем та великим князем Володимиром Мономахом. Мономах вислав проти Ярославів свого сина Романа. Роман обох Ярославів погромив, та у цій війні й сам умер, 6-го січня 1118 року. Його місце у війні зайняв Андрій Мономахович. Ярослави знов повтікали до мадярів і поляків. Наступного року поляки й мадяри з Ярославами спільно громлять Андрія. Синові на поміч прибув сам великий князь Мономах з сином Мстиславом і нарешті, по довгій війні, встановив спокій на всіх українських землях.

ДОЧКИ ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА

ЄВТИМІЯ, КОРОЛЕВА УГОРСЬКА

Наслідком замирення Мономаха з мадярським королем відбулося подружжя княжни Євтимії Мономахівни з королем Коломаном Старим. Євтимія в осені 1119 року виїхала у Мадярщину, де й відбулося її вінчання. Молода княжна не була парою майже у три рази від неї старшому Коломанові, тим-то й подружжя скінчилося нещастям. До того ж улюбленець папи Пасхалія II, Коломан силував молоду жінку змінити віру. Княжна не погодилася. Тоді король закинув їй подружню невірність і наступного року відіслав жінку до Києва. Годі сказати, чи закиди Коломана мали якісь підстави. У західноєвропейських дворах панувала у ті часи така страшна розпуста, що на такі дрібниці, як подружня невірність, ніхто й уваги не звертав. Натомість в Україні моральні засади стояли дуже високо взагалі, а мораль подружня особливо, — безперечно, у родинах, що не нахапалися того європейського світогляду. Дочки Володимира Мономаха виховувалися у школі їх тітки, княжни-черниці Анни Всеволодівни в Андріївському монастирі, у засадах ще суворіших, ніж на великокнязівському дворі. Тож більш правдоподібною причиною тої «невірності» княжни Євтимії була власне її відмова перейти на католицтво.
У Києві того ж 1120 року королева Євтимія вродила сина Бориса, нещасливого претендента на мадярський престол. 1121 року вона постриглася у черниці в монастирі своїх тіток й виховувала сина. Вмерла у 1138 році.
Володимир Мономах, а після його смерті Мстислав Мономахович обстанули за правами внука й сестринка на королівський престол. Коломан не визнав, однак, Бориса за свого сина. Почалася друга війна 1123 року, впродовж якої повмирали галицькі князі Володар і Василько, що також прилучилися були до мадярів та поляків в боротьбі з Мономахом. По скінченні війни королевич Борис до повноліття жив при дворах своїх дядьків по матері; опісля постригся у ченці. Вмер 1154 року.

КНЯЖНИ МАРІЯ Й АГАТА МОНОМАХІВНИ

Синів своїх Мономах подружив: Мстислава з королівною шведською Христиною, Андрія з черкеською княжною, Романа з Оленою Володарівною, Ярополка з грецькою царівною Оленою, а Юрія з охрещеною половецькою княжною. Дві інших дочки Мономаха, княжни Марія й Агата,— як згадувалося, — пішли заміж — перша за царевича Леона та за городенського князя — друга. Поза тим, що царевич Леон був прогнаний з Греції революцією й одружився таки в Києві, знаємо, що княжна Марія не була щасливою, до того швидко повдовіла. Повдовівши, вона постриглася й померла черницею у 1146 році. Володимир Мономах, на підставі того подружжя дочки у 1116 році зайняв був Балканські краї, що підлягали тоді Греції.
Агата Мономахівна — жінка Городенського Всеслава Давидовича (син винуватця осліплення Василька), князя і здібного, та нещасливого,— людини, що поносила кару за злочин свого батька. Його невеличке поліське князівство було тереном безнастанних воєн з литовськими племенами. Більшого уділу старші лінії Ярославичів йому не давали, тож князь Всеслав надумав відвоювати Полоцьке князівство у Рогнідичів. Війни і походи тягнулися півтора десятка літ. Всеслав у поході вмер, у молодому ще віці, так Полоцького князівства й не здобувши. Княжна Агата з сином Романом вернулася у Київ, де й вмерла.
Всі наступні наші князі своячаться виключно з польськими та мадярськими королівськими родинами, навіть такий князь-будівничий як Мстислав Мономахович,— останній, правда, з інших, ніж ті князі, причин. В Україні піднялася зажерта більш столітня міжусобиця. Київ за сто літ захоплювався й руйнувався 49 разів. Княжило в ньому 35 різних князів з різних ліній Ярославичів і навіть Рогнідичів. Траплялися князі, що «вокняжувалися» у Києві по два, три, п’ять разів, а один, Рюрик, аж сім разів вокняжувався, й кожний раз війною. Тож кожний з тих князів старався поріднитися з королями Польщі й Мадярщини, щоб при потребі мати куди втікти й при помочі рідні вернутися на княження, а бодай Україну зруйнувати.

КНЯГИНЯ ХРИСТИНА МСТИСЛАВОВА

Свого престолонаслідника Мстислава одружив Мономах з дочкою шведського короля Інге Стенкільссона, Христиною. Але коли й де одружився Мстислав, не знаємо. Він подорожував у Скандінавію, тож можливо, що тоді й одружився. Є вістки, що був він одружений два рази. Шведська королівна Христина була, правдоподібно, його другою жінкою. Мстислав одружився вже, мабуть, у 1110 роках. Людина високих прикмет, Мстислав після смерті батька без суперечок зайняв великокнязівський престол, хоча й не був старшим у роду. Йому підлягали князівства — Київське, Новгородське, Смоленське, Переяславське, Турово-Пінське, Волинське та Ростовське. Удільні князі корилися Мстиславові без нарікань. Не було зі сторони князів спроб Київ від Мстислава відібрати (здається, це одинокий приклад згоди в нашій історії 12-го віку). До володінь Київських великий князь прилучив і Полоцьке князівство. З полоцькими Рогнідичами обійшовся лагідно: відослав їх 1130 року у Грецію. Та Мстислав, останній з дійсно великих князів України, панував недовго, всього сім літ (1125—1132). Після його смерті княгиня Христина постриглася в Новгородському Варваринському монастирі (заснованому, здається, грецькою царівною Варварою, жінкою Святополка II), якого була настоятелькою. Згадується про ігуменю, княгиню Христину у Новгородських Софійських літописах з приводу й смерті, у 1190 роках. Чи та ігуменя Христина була вдовою великого князя Мстислава, чи якого іншого князя — невідомо. Однак іншої княгині з ім’ям Христина у 12-му віці не було,— бодай нема про таку княгиню згадок ні в нас, ні в чужинців. Виходило б, що княгиня Мстиславова й ігуменя Христина — це одна особа. В такому разі мусили б прийняти, що княгиня Христина жила звиш ста літ,— вік, зрештою, зовсім можливий. Велика княгиня Христина мала десятеро дітей. Синів: Всеволода, Ізяслава, Ростислава, Володимира й Святополка та п’ять дочок. З дочок більш відома лише одна, Єфросинія, королева угорська.
Інші дочки пішли заміж за королів Данії, Швеції та українських князів. З чужих джерел знаємо, що шведську королеву Мстиславну звали у Швеції Мальфрід, а данську, жінку короля Канута (правдоподібно Великого), звали у Данії Інгеборгою. Поза тим про них нічого не знаємо. Дві інших своїх дочки віддав Мстислав — одну за грецького цісаря, другу за князя Всеволода Олеговича, пізнішого великого київського князя.
Сини Мстислава подружилися: Ізяслав з царівною грузинською (тіткою славної цариці Тамари, 1184—1212), Святополк з княжною моравською, з імені незнаною, Ростислав з якоюсь княжною Верхуславою, а Володимир з мадярською банівною. Всеволод помер молодим.

КНЯЖНА ЄФРОСИНІЯ, КОРОЛЕВА УГОРСЬКА

Передчасна смерть князя Мстислава Мономаховича спричинила міжусобиці вже за часів його брата, великого князя Ярополка (1132—1139). Молодші Ярославичі забажали бути старшими від Мономаховичів, особливо сини Олега Гореславича, Ярославового внука (зять Мстислава, Всеволод з братом). У війну встряг галицький князь Володимирко Володаревич, від 1124 року князь більшої частини Галичини. Жонатий з сестрою мадярського короля (мабуть, Гейзи ІІ, 1141—1161), Володимирко й собі встряг у війну, щоб скористати з заколоту. Коли ж, після смерті стриєчного брата Івана Васильковича, Володимирко прилучив собі і його волость, відтоді почав приєднувати до свого князівства різні землі всякими правдами й неправдами. Свого братанича, Івана Ростиславича (славного Берладника), з його волості прогнав.
Спираючись на споріднення з мадярським королем та грецьким цісарем Ісааком Комнином (чоловіком Володимиркової сестри Ірини), Володимирко нехтував східноукраїнськими князями. Ізяслав і Ростислав Мстиславичі шукали союзу з мадярами й собі супроти Володимирка. Для скріплення союзу віддали за старого вдівця Гейзу свою сестру Єфросинію Мстиславну. А Києвом тим часом заволодів чоловік іншої їх сестри, Всеволод Олегович, брат першої жінки Гейзи й жінки польського короля Болеслава Кривоустого, та з ним вирушив на Володимирка. Хитрий Володимирко союзників постарався роз’єднати. Всеволод Олегович одержав 1400 гривень контрибуції, тож примусив князів замиритися. Галичан, що не дуже хотіли за нього воювати, Володимирко суворо накарав. Бояри скористалися від’їздом князя на лови й запросили на княження Івана Ростиславича. Відважний і лицарської вдачі князь Іван не шкодував себе. Він в бою з Володимирковими дружинами задалеко відбився від своїх воїв, а відділи Володимирка унеможливили йому відворот. Іван Ростиславич втік на Дунай. Галичани ще тиждень билися та врешті піддалися. Зайнявши Галич, Володимирко не додержав даної обіцянки: багато людей скарав смертю, а ще більше осліпив. Почалася знов війна, вмер Всеволод Олегович. Його брата, Ігоря, по кількаденному княженні з Києва прогнано, а в Києві засів великим князем Ізяслав Мстиславич. Прогнаний з Києва дядьком, Юрієм суздальським, Ізяслав прибув у Володимир-Волинськ й розіслав послів у Чехію, Польщу й Мадярщину за поміччю. Йому на противагу Володимирко нашвидку увійшов у союз з Юрієм, а зокрема, повів коншахти з мадярами й поляками. Повстало два ворожі союзи близької рідні. Знову мадярсько-польські війська пройшли Україну впоперек і здовж. Володимирко й сам був непевний, чи вдержиться в Галичині. Щоб князівства у братовбивчій боротьбі не утратити, він підкупив двох мадярських біскупів та арцибіскупа Кукниша, а ті запоручили йому таємну поміч мадярів. Наробивши величезних шкод і грабунків, мадяри забралися, та з собою захопили Ізяславового брата Володимира.
Не знаємо, чи королеву Єфросину Мстиславну боліла хоч трохи руїна українських земель військом її чоловіка. Не боліла вона українських князів, тож, мабуть, не боліла й королеву Єфросинію, що мала вже прибрану «батьківщину». Ізяслав мусив упокорюватись. За порадами сестри й швагра погодився на подружжя брата Володимира з мадярською банівною. Нема що й казати,— подружжя це було великим пониженням для Мономаховичів. Банівну відпроваджено в Україну, але жениха, князя Володимира, мадярами задержано. Згодом Володимира звільнено, за те Ізяслав мусив вислати у Мадярщину за закладника свого сина Мстислава (батька Романа Галицького).
Спокій недовго тривав. Почалася третя війна. Ізяслав окупував половину Галичини. Володимирко прикинувся смертельно хворим. Величезні дарунки для арцибіскупа й воєвод зробили знов своє. Ізяслав зостався сам, без союзників, проти Володимирка й суздальців. Погодився на тому, що Володимирко віддасть йому бодай Погорину волость. Той присягнув на хрест, але присяги не додержав. Послів Ізяслава висміяв. Та того самого дня, коли висміяв Ізяславового посла, несподівано вмер.
До такого лиха доводили Україну подружжя її князів з дочками сусідніх володарів. Поміч мадярів чи поляків, ні поміч суздальців не обійшлася Україні за що-будь. Півчужі Україні князі гендлювали, билися задля своїх користей, виганяли слабшу свою рідню, а населення руйнували. Правда, були й тоді князі з високими людськими гідностями. У першу чергу до них належать Іван Берладник, Ігор Олегович, Святослав Олегович, Ростислав, Володимир і навіть Ізяслав Мстиславичі, не беручи під увагу пізніший чорний вчинок останнього,— різню полонених галицьких воїв... Були князі, що добровільно відмовлялися волості на користь старшої рідні, аби лиш не допустити до війни й руїни. Але були вони лише виїмками, дуже нечисельними серед кількох соток нащадків Володимира Великого. Так само й жінки князів, оті княгині-«ляховиці» та мадярки сіяли між нашими князями заколот на користь своєї рідні і своїх країв. Не такими, знов, були наші княжни на чужих престолах...

КНЯГИНЯ БЕРЛАДНИКОВА

Глибоко трагічна, але водночас і гарна постать нашої княгині Берладникової, за переказами, Мирослави. Доля її нагадує долю Рогніди чи Наталії Всеславової. Її доля, відай, ще сумніша, бо тинялася вона без притулку скрізь по розлогих українських землях, втратила чоловіка, людину високих прикмет, лицаря-невдачника, а опісля утратила й сина, одиноку свою дитину, що впав жертвою облуди й зрадливості давнього галицького боярства...
Княгиня Мирослава — дочка боярина з теперішньої Лемківщини. Десь на ловах запізнався з нею княжич-сирота Іван Ростиславич. Подружжя членів володіючих родин з підданими у Галичині вже не практикувалося. Дядько Івана, князь Володимирко Володаревич подружжю противився, бо бажав його одружити з якоюсь мадярською княжною. Іван Ростиславич одружився всупереч волі Володимирка й тим стягнув на себе його гнів. Рад не рад, Володимирко все ж наділив молодят невеличким Звенигородським князівством, з якого ледве можна було вижити, так що княгиня Мирослава мусила сама робити й чорну працю.
Згідно з прийнятими традиціями наслідства, князь Іван Ростиславич мав більше прав на галицький престол, ніж Володимирко. Він був внуком Володаря від його найстаршого сина Ростислава, що вмер молодим. Але Іван шанував дядька, хоча й не годився з дядьковою неперебірливістю у засобах для осягнення цілі. 1146 року галицьке населення, розлючене здирствами Володимирка, запросило князя Івана на галицький престол. Зібравши велику силу, Володимирко рушив під Галич. Третього дня облоги Іван Ростиславич перевів випад з міста. Його нечисельних дружинників перебито, боярство від нього відсахнулося, а самий князь ледве пробився через Володимиркові відділи. У Звенигороді забрав свою княгиню й вирушив у Подунав’я (тепер Бессарабію). Опісля знайшов притулок у Всеволода Київського. Після смерті Всеволода князь Іван знов зостався без притулку. На запрошення Юрія Мономаховича Суздальського він, позоставивши Мирославу у київському жіночому монастирі, пішов підбивати для Юрія північні краї. А тим часом Юрій віддав дочку за Володимиркового сина Ярослава, й князеві Іванові віддячився тим, що підступно сковав його й хотів видати головою зятеві. Діялося це у рік захоплення і зруйнування Юрієм Києва, 1155. Скованого князя Івана привезли з Суздаля у Київ, куди Ярослав вислав свого службового князя Святополка і воєводу Костянтина Сірославича з чисельною сторожею, щоб Івана Ростиславича доставити у Галич, на вірну смерть. Київський митрополит Костянтин грек, все духовенство і воєводи докоряли Юрієві кривоприсяжністю, бо ж він присягнув Іванові безпеку, а тепер видавав його на смерть. За загально любленим князем-войовником обстануло й військо. Юрій перелякався бунту, тому відослав князя Івана назад у Суздаль. Тоді князь Ізяслав Мстиславич вислав своїх дружинників навперейми. Коло Чернігова князя Івана відбито і звільнено.
З тягом часу Юрій впився й пішов на той світ. Києвом опанував Ізяслав Мстиславич. Ярослав Осмомисл поновно зажадав від князя Ізяслава видати свого стриєчного брата, інакше загрозив війною. До цього намовив Ярослав багато князів, як Збігнєва Мазурського, Святослава, Жирослава Іванковича, Жирослава Василевича, Ярослава Ізяславича, Володимира Андрієвича, Святослава Всеволодовича й навіть Ізяславового брата Ростислава. Вислали з такими ж домаганнями своїх послів і мадярський та польський королі. Князь Ізяслав, хоча лишився самітним перед сильним союзом князів і королів, але видати князя Івана не погодився. Іванові дорадив втікати. З невеличкою дружиною безталанний князь Іван пішов на Дунай. Коло Ушиці, зайнятої залогою Ярослава Осмомисла, дійшло до бою. Населення міста й навіть Ярославові дружинники стали перебігати до Івана. Він міг легко Ушицю зруйнувати, та не схотів. Коли небезпека війни трохи минула — Ізяслав знов запрохав його у Київ.
Однак Ярослав Осмомисл зі своїм швагром Андрієм Боголюбським (тим самим, що у 1169 році ущент зруйнував Київ), про побут князя Івана у Києві швидко довідалися. Знову загрозили вони Ізяславові війною. Великий князь Ізяслав ще раз Івана видати відмовився. Одночасно шукав союзників проти ворогів з заходу й півночі. Князеві Святославу чернігівському віддав міста Мозир і Чичерськ за збройну поміч. Святослав від дарунку великодушно відмовився, але щиро обіцяв помогти. До союзу прилучилися сини його, князі Олег і Ігор, та Ізяславів братанич, Святослав Володимирич. Коли проголосили союз ці князі, ні Ярослав, ні суздальці воювати не посміли.
У 1159 році війна все ж таки почалася. Галичани Ярославом не були вдоволені, тож прислали у Київ таємне посольство з обіцянками, що як лиш князь Іван покажеться в Галичині, то вона вся повстане проти Ярослава. Обіцянки бояри удруге не додержали, а руйнувати Галичину ні Ізяслав, ні Іван не хотіли. Вражений їх лицарством Осмомисл занехав заходи дістати князя Івана у свої руки. Безталанний Іван Ростиславич виїхав на чужину. Три роки воював у Палестині з магометанами. Опісля у Салониках формував дружини до дальшої боротьби з магометанами, але... Своїми здібностями й гідним характером князь Іван був небезпечним для князів в Україні, так і тепер,— цісар грецький Мануїл Комнин (дядько Ярослава Осмомисла) потерпав за свій цісарський престол, бо між грецькими військами була думка проголосити нашого князя цісарем. Тож за грецьким звичаєм, князя Івана Ростиславича запрошено на цісарський бенкет у 1162 році і на бенкеті отруєно...
Впродовж тієї боротьби княгиня Мирослава ніде не мала певного пристановища. Перебувала якийсь час у Берладі, князем Іваном заснованій, потому у київських монастирях. З малолітнім сином Ростиславом опинилася врешті у Смоленську. Батька свого княжич Ростислав не пам’ятав, але на батьківщину рвався. Не помагали оповідання про нещасливу долю батька, ні перестороги матері, ні вмовляння смоленського князя Давида Ростиславича, що княжича усиновив. А в Галичині по смерті Ярослава Осмомисла настало безладдя. Галицькі бояри, зневірені Ярославовим сином, п’яницею й розпусником, здавалося, покаялись. Вислали у Смоленськ послів звати Ростислава Берладничича на галицький престол. З невеликою дружиною Ростислав вирушив у Галичину, та... Галицькі бояри зрадили його так само, як зраджували не раз його батька. Галичину після розрухів і втечі Ярославового сина Володимира зайняли мадяри. Королевич мадярський, Андрій, був проголошений королем Галицьким. Бояри присягнули мадярам на вірність. Навіть посли, ті самі, що клялися на хрест, кличучи Ростислава у Галичину, і ті передалися на мадярський бік...
Дружинники й воєвода переконували княжича вертатись, але Ростислав відмовився. «Брати,— сказав він,— ви знаєте, що бояри мені цілували хрест. Якщо ж вони важать тепер на моє життя, то хай їх Бог судить за ту присягу мені. Я блукати по чужих землях не хочу, але голову свою хочу зложити у своїй батьківщині». Це сказавши, кинувся на галицько-угорські війська. Тяжко раненого галицькі бояри захопили його в полон і видали мадярам. Ті забрали Ростислава до Галича. Міщанство й оті «смерди» (так почали звати селян) довідалися про ганебний вчинок боярства... Піднялося загальне повстання проти мадярів і своїх рідних п’явок, боярів. Населення однодушно визнало Ростислава своїм князем, захопило Галич і вже добувалося до замку, щоб князя з полону визволити. Бояри й мадяри, певні, що перед селянством не встоять, затруїли Ростиславові рани, і через кілька годин він вмер.
Так згинув гідний син гідного батька... Вартий був кращої долі, та згубила його любов до свого краю і облуда та зрадливість провідної тогочасної верстви. Пізніші наші історики цю подію стараються замовчувати або бодай якось вибілювати. Я, знов, беру всі дані з славного Галицько-Волинського літопису, писаного очевидцями і співучасниками тих давніх подій. Не будь того, що сталося з Ростиславом, то й історія Галичини пішла б зовсім відмінним шляхом, шляхом лицарства й сили.
Про дальшу долю княгині Мирослави існує дві версії. За одною — вона зосталася у Смоленську і по смерті сина постриглася у черниці. За другою, у часі княження Романа Великого вона повернулась у Лемківщину й постриглася в монастирі в посілості свого батька. Вмерла у першому десятилітті ХІІІ віку.

КНЯГИНЯ ОЛЬГА ЮРІЇВНА ОСМОМИСЛОВА

Пишучи про жіноцтво і події у Східноукраїнських князівствах, не було нагоди обговорювати різниці в суспільному укладі життя Київської держави і Галицько-Володимирської. У Київській державі, та взагалі у всіх Східноукраїнських князівствах боярська верства не творила землевласницького стану, від якого залежала доля й недоля дрібних хліборобів — селян. Боярська верства Східних князівств не була осілою; вважалася боярами князів, а не князівств, і від князя була залежна. Переходив з одного уділу в інший князь,— з ним переходили і його бояри, а в залишений уділ приходив інший князь зі своїми боярами. Утримувалися вони з данини, чи полюддя. Від князя залежні, східноукраїнські бояри ним не коверзували так, як це бачимо у Галичині, а були його слухняними слугами. З тих причин і селянство Східної України було вільним, залежним від держави на рівних основах з вищими верствами.
Не так склалося суспільне життя в Галичині. У Галицько-Володимирській державі бояри, на зразок сусідніх феодальних держав, перетворилися у панівну верству князівства, панів землевласників, вершителів життя і смерті нижчих верств, особливо селянства, що вважалося власністю того боярина, на чиїй землі воно було оселене. Землю ту, звичайно заселену з давніх часів, присвоював собі боярин або правом сили, або ж випрошував у князя. У феодальній Західній Європі різні графи й барони диктували свою волю королям і цісарям, часто усували їх з престолів. Те саме почало діятись і в Галичині. Добрим вважали галицькі бояри такого князя, що не дбав за державу чи добробут усього населення, а дозволяв побільшувати повинності «смердів» супроти свого боярина, терпів боярські здирства й знущання над простолюддям. Та не всі галицькі князі погоджувались бути ляльками в руках боярів. Тим-то в Галичині так часті були повстання боярства проти князів і селянства проти боярів. Тому також бояри міняли князів, труїли, вбивали й навіть вішали, а за ціну привілею використовувати селянство по своїй вподобі запрошували володіти Галичиною ворожих чужинців.
Щоправда, ті чужинці, завдяки подружній плутанині, були чистішими кровними українцями, ніж самі князі українських земель. Подружжя наших князів і далі рояться мадярками, грекинями, польками і навідворот — наші княжни залюбки займають чужинецькі престоли. Приміром: жонатий з мадярською банівною Володимир Мстиславич віддав свою дочку за мадярського короля. Його небіж, Мстислав Ізяславич, оженився з сестрою польського короля Болеслава Кривоустого (мати Романа Галицького). Тітка Романа, Олена, пішла за польського короля Казимира Справедливого. Всеволод Олегович віддав дочку, Звениславу, за князя Болеслава Високого. Королівна Марія Казимирівна була замужем за нашим князем Всеволодом Святославичем Чорним (вмерла, не поживши й року замужем, у 1179 році). Ті наші княжни, яким доля відмовила чужинецький престол, дівували до смерті, за мурами монастирів.
Траплялися, правда, й відмінні князі. Так, Святослав II Олегович (батько героїв Ігоря Сіверського і Всеволода Курського) після смерті ханівни Аєпи одружився вдруге з дочкою новгородського посадника. Дочок — Марію видав за князя Романа Давидовича Смоленського, а другу — з імені незнану — за князя Ярослава Ізяславича Луцького, дядька Романа Галицького. Таких далекоглядних князів була, на жаль, незначна меншість.
Не може бути, очевидно, й мови, щоб ті всі подружжя відбувалися із взаємної прихильності подружених. До вінчання молоді часто не бачилися, одне одного не знали. Переговорювали й сватали посли, політики. А їм у кращому разі ходило про матеріальні користі князівського чи королівського роду, який вони репрезентували, а частіше свої власні вигоди.
Політичні причини довели до подружжя Володимиркового сина Ярослава Осмомисла з дочкою Юрія Мономаховича Суздальського. Вже згадувалося, що Володимирко, жонатий з мадяркою, у своїй боротьбі з київськими князями спирався на союз з грецьким цісарем Мануїлом, своїм сватом, а сват, знов, воював з Володимирковим швагром, королем Гейзою. Ця притичина заставила київських князів шукати союзу з мадярами проти Володимирка. Тоді Володимирко домовився з Юрієм Суздальським і для скріплення союзу проти Києва одружив сина з княжною Ольгою Юріївною.
Історики наші виводять княжну Ольгу якоюсь московкою, хоча Московщини не було ще тоді й спомину. Мовляв,— людина з «зимною» північною кров’ю тощо,— та тими причинами пояснюють відразу князя Ярослава Осмомисла до жінки. Але вони певно забули, що Юрій був з походження українцем, родився й зріс в Україні, а до того й жонатий був з половецькою півдневою княжною. Тож розумування про «зимну кров» критики не витримує. Причину нехіті Ярослава треба шукати деінде,— власне у тому, що одружено його супроти волі, з небаченою й незнаною людиною, а до того й на кілька літ від Ярослава старшою.
Гірко склалося життя княгині Ольги з Ярославом. Він терпів її тільки до смерті батька. Ставши князем, Ольгу, хоча мав з нею дітей, Володимира і Єфросинію (славну Ярославну, що плакала у Путивлі), від себе прогнав. Княгиня Ольга найшла притулок у Польщі, а Ярослав Осмомисл зійшовся з боярською дочкою Анастасією Чагрівною. Бояри, хоч самі чистотою подружнього життя не грішили, все ж такою «неморальністю» князя згіршилися аж так, що Анастасію спалено живою, а Ярослава змушено жити в згоді з шлюбною жінкою. Боярське заступництво не помогло. Та, зокрема, й святе обурення аж надто грішних боярів на князеву неморальність було лише притикою, щоб жорстоко розправитись з Чагровичами, людьми дуже гідними й справедливими, які здобули великі впливи у державі й боронили нижчі верстви від боярських здирств і самоволі.
Княгиня Ольга, залишивши дітей у Галичині, втекла до братів у Суздальщину. Там і вмерла у монастирі, десь на початку 13-го століття.

АНАСТАСІЯ ЧАГРОВИЧ

Боярський рід Чагрів походив з берендеїв, кочовничого народу, що у 12-му столітті осів в Україні й швидко став цивілізуватися. У літописах, під роками 1167—1169 (під тими роками літописці вперше вжили термін «Україна» на означення наших земель), згадано трьох братів Чагрів,— Чекмана, Тошмана й Моначюка. Дочкою котрогось з них була Анастасія.
Ярослав зійшовся з Чагровичівною десь у 1160 роках. Після втечі жінки й вже згадуваного посла до Ізяслава прихильного Ользі боярина Костянтина Сірославича у Польщу Ярослав перебрав Чагровичівну до князівських палат у Галичу й зажадав від боярів віддавання почестей як дійсній княгині. Рідня її придбала сильні впливи у князя, а це викликало заздрість інших боярів. Не бачачи свого під носом, бояри бачили чуже й під лісом. Перед черню на всі лади вони осуджували вчинок князя, а з Ольги зробили якусь великомученицю. Одночасно змовлялися проти Ярослава з сусідніми володарями та підмовляли сина, Володимира Ярославича, підняти повстання проти батька. Володимир втік до свого тестя, князя волинського Святослава Всеволодовича (був жонатий з його дочкою Болеславою). Злоба боярів вилилася у палатну революцію. Одної ночі бояри захопили князівський двір і самого Ярослава в свої руки. Поставили князеві домагання видати Анастасію і родину Чагрів. Даремним було заступництво князя: родину нещадно вимордувано, а Анастасію при помочі духовенства проголошено чарівницею і спалено живцем в осені 1173 року.
Ця подія є одною з найтемніших в нашій історії. Перейнята вона від Західної Європи, бо у Східноукраїнських князівствах смертю на огні не карали нікого перед тим, ні опісля, коли не числити спалення київського митрополита Гарасима князем Болеславом Свидригайлом. Рівно ж не було у Східній Україні так поширене вірування у чарівниць, як у Західній Європі, де чарівниць палено на огні навіть у таких краях, як Німеччина, ще у 13-му столітті.
Після спалення Анастасії сина її, Олега, з Галичини вислано. Князя Ярослава змушено жити з шлюбною жінкою у згоді. Та наступного, 1174, року його син Володимир втік до князя Ярослава Луцького. Осмомисл у союзі з поляками пішов на Луцьке князівство походом, а за поміч заплатив полякам 3000 гривень срібла.
Настрашений Ярослав Луцький відіслав Володимира з його матір’ю до брата її, Михайла Торчського, а звідтам закликав Володимира його тесть, що у міжчасі став чернігівським князем. З Чернігова подався Володимир до свого швагра, Ігоря Сіверського, котрий і погодив його з батьком.
Вмираючи, 1187 року, Осмомисл поділив державу між обома синами. Але бояри, як лиш Ярослава поховано, князя Олега Настасича, людину гарних прикмет, з Галичини прогнали. Князем Галичини проголосили Володимира, п’яницю й розпусника. Олег найшов притулок у Овручі. Там у скорому часі й помер, з усією правдоподібністю, від отрути, присланої братом по батькові.
Володимир також не жив у згоді з своєю шлюбною жінкою. Він взяв собі за жінку якусь попадю, Марію, з якою мав трьох синів, Володимира, Василька й Івана. Одного з них, мабуть, Володимира, одружив з Теодорою, дочкою волинського князя Романа Мстиславича, пізнішого славного князя Галичини. Син свого батька, цей князь унаслідував всі Володимирові погані прикмети. Жив розпусно, а Теодору відіслав до батьків на Волинь. За княження Володимира окупував Галичину мадярський король Бела. В галицькі справи вмішалося тоді кілька західних володарів, чи властивіше вся мадярсько-польська рідня наших князів. Вмішався і сам цісар німецький Фрідріх Барбаросса. Володимир зі своєю попадею був вивезений у Мадярщину, а мадярський король посадив на галицький престол свого сина Андрія. Проти чужинецької навали виступили князі Ростислав Іванович Берладничич та Роман Мстиславич, що врешті й опанував Галичиною.

КНЯЖНА ПРЕДСЛАВА-ЄФРОСИНІЯ ПОЛОЦЬКА

В особі княжни Предслави-Єфросинії бачимо представницю роду князів Рогнідичів з віддаленого від України Полоцького князівства, її життя склалося зовсім відмінно від життя українських княжен, та й вмерла вона далеко від рідних земель тихою черницею.
По своїй матері княжна Предслава споріднена з грецькими цісарями Комнинами. Мати її була, відай, сестрою Мануїла. По батькові — доводилася вона правнукою Ізяславу Володимиричу Рогнідичу (Ізяслав мав сина Брячислава І, а Брячислав — Всеслава І, що був киянами обраний великим князем київським; Всеслав мав сина Юрія-Святослава, батька Предслави). Тітка її була замужем за князем Романом Всеславичем, сином Всеслава Городенського й Агати Мономахівни.
З ранніх літ княжна Предслава перейнялася замилуванням до науки. Але в Полоцькому князівстві вчитися було можливо лише в монастирях. Тож княжна, ледве 12-літньою дівчинкою постриглася у черниці в жіночому монастирі Всемилостивого Спаса у Полоцьку, збудованому її батьком і дядьком Борисом. Одночасно з нею постриглася її старша сестра, Гордислава-Євдокія, що й обрана була за ігуменю, друга сестра, Звенислава-Євпраксія та дві братанки,— княжни Агата й Євтимія. При монастирі заснувала княжна Предслава першу вищу жіночу школу у Полоцьку для дівчат різного стану, не виключаючи й селян. Учителів запрошено з українських князівств, переважно з Києва.
Десь у 1170 роках княжна Предслава-Єфросинія поїхала з сестрами на прощу у Святі Місця, Палестину. В Єрусалимі й померла в тамтешньому українському монастирі 23 травня 1173 року і в тому ж монастирі похована. Православними церквами зачислена до святих.
З своячками княжни Предслави подружилися князі — Олександр Ярославич Невський (з дочкою Брячислава ІІ) та славний князь Мстислав Удатний (перша його жінка), дядько Романа Галицького й тесть нашого короля Данила.
Впродовж другої половини XII і першої половини ХІІІ століть ставало черницями багато інших наших княжен. Так, дочка великого князя Святослава Ярославича, Преслава, постриглася ще наприкінці XI віку (вмерла 1116 року). Далі — княгиня Анастасія Минська, що пожертвувала на київські монастирі величезні суми (близько 600 гривень золотом) і сама вмерла київською черницею у 1158 році; дочка великого князя Всеволода Олеговича, княжна Марія, вмерла 1206 року, та його ж сестра, княжна Марія Олегівна, вмерла 1189 року; перша жінка князя Романа Галицького і жінка великого князя Рюрика Марія (обі пострижені силоміць); жінка князя Костянтина, дочка Святослава Мстиславича, жінка Гліба Київського, Анна, дочка замученого пізніше в Орді князя Михайла Ярославича Чернігівського, Єфросинія, та багато інших боярських жінок і дочок.

КНЯГИНЯ ЄФРОСИНІЯ-ЯРОСЛАВНА СІВЕРСЬКА

Майже нічого невідомо з історії про дочку Ярослава Осмомисла і Ольги Суздальської Єфросинію — славну Ярославну, яка плакала на стінах Путивля, виглядаючи чоловіка й синів з походу 1185 року на половців. Невідомий автор «Слова о полку Ігоревім» чудово описав почуття княжни Ярославни, тої нашої вірної Пенелопи, та поза тим не залишилося ніяких даних про її життя. З наших історичних джерел не знаємо навіть, як вона звалася, так як нічого не знаємо і про її молодшу сестру, жінку грецького царевича Андроника Комнина (був грецьким цісарем у 1182— 1184 роках), що перебував у Ярослава Осмомисла, з Греції прогнаний. З церковної історії знаємо, що жінка князя Ігоря Сіверського звалася Єфросинією. Вийшла за нього заміж десь після 1160 років. Мала, відай, п’ятеро дітей — Володимира, Романа, Святослава, Ростислава й Ігоря. Після смерті Романа Галицького бояри запрохали її синів на княження у Галичину на тій підставі, що по своїй матері були вони внуками Ярослава Осмомисла. Східні українські княжичі не могли погодитися з боярською самоволею, частим закликуванням мадярів і поляків до втручання у галицькі справи. А щоб мати з боярами святий спокій, справили їм криваву лазню по всьому краю. Знищено тоді до 500 боярських родин. Озлоблені бояри у вересні 1211 року захопили князів Романа, Святослава і Ростислава у свої руки і всіх трьох повісили.
У «Слові о полку Ігоревім», побіч яскравого опису походу 1185 року, говориться про втечу Ігоря з половецького полону. Похід цей для наших князів закінчився нещасливо. Щоб з полону звільнитись, князь Ігор погодився на одруження свого полоненого сина Володимира з половецькою княжною. Дивуватись таким речам не доводиться... Давня однодушність між українськими князями пропала без вороття. Західні українські князі все більш і більш орієнтуються на Польщу й Мадярщину, а східні, замість об’єднатись проти загрози від монгольських орд, кривавляться у міжусобицях й руйнують українські князівства так, що татарам через кілька десятків літ, в суті річи, мало що зісталося доруйновувати.

КНЯГИНЯ АННА РОМАНОВА ГАЛИЦЬКА

В постаті княгині Анни Романової бачимо тип жінки правительки, подібний до княгині Ольги. Однак Ольга керувала Україною у спокійніші часи, та й слухнянішими підданими. Княгині Анні ж довелося сливе усе її життя провести на вигнанні або у зажертій війні за Галицько-Володимирську державу, насліддя її синів, славних опісля короля Данила й князя Василька Романовичів.
Походила Анна з грецького володіючого роду Комнинів. З першою своєю жінкою, дочкою Рюрика Київського, також Анною, князь Роман майже не жив, а з своїм тестем провадив війни. Тестя перемігши, Роман постриг у ченці його самого, а княгиню та їх дочку — свою жінку — у черниці десь коло 1202 року. Наступного року одружився з Анною. Коли войовничий Роман, розбивши сусідів, вмішався у боротьбу гвельфів (партія папи) і гібелінів (був у союзі з королем Філіпом Гогенштауфеном), то в скорому часі згинув, 19 червня 1205 року під Завихвостом, за невідомих і досі обставин (правдоподібно, від підісланих польським королем Лешком вбивників).
Ледве 24-літньою княгиня Анна зістала вдовою з трьохлітнім Данилом і півторарічним Васильком. Споріднена з багатьма володіючими династіями (між іншим, її тітка була замужем за єрусалимським королем Болдуїном ІІІ, 1143—1168, та й доводилася вона якоюсь братовою мадярському королеві Андрієві II, тому самому, що його бояри покликали були на галицький престол; правдоподібно, що Андрій доводився братом у других Романові з боку матері, сестри польського короля Болеслава Кривоустого), горда княгиня не хотіла зносити самоволі галицького боярства, котре, її чоловіком суворо приборкане, по його смерті знову підвело голову. Тому-то на неї і її малих дітей посипався цілий ряд нещасть, які коштували Галичині 40 літ тяжких війн і міжусобиць.
Перший привід до міжусобиць дав київський князь Рюрик, колишній тесть Романа, що з страху перед енергійним зятем постригся був у ченці. (Це той самий князь, який сім разів «вокняжувався» у Києві, а 2 січня 1203 року Київ ущент зруйнував). У війну наступним вмішався король Андрій й вислав залоги для «свого любого сина» Данила, в команді воєвод — Мокія Сліпоокого, Короцюна, Воліта, Вітомира і Благині. Галицьке боярство під проводом Володислава Кормильчича запрохало на княження Ігоревичів. Ігоревичі опанували Галичиною, а Романова вдова з дітьми втекла до Володимир-Волинська. Коли й там стало небезпечно,— бо Ігоревичі напосілися її з дітьми знищити,— княгиня потайки втекла у Польщу, відай, у Сандомир, до другого свого чоловіка, Лешка. Лешко вислав малого Данила у Мадярщину. Оба королі виступили на поміч Романовій вдові, нібито з метою привернути галицький престол правним наслідникам, а на ділі — щоб собі обловитися у галицькому заколоті. До всього того постали суперечки між Ігоревичами, Володимиром і Романом. Двоєдушний король Андрій поміг Романові зайняти Галич, тож Володимир утік аж до батькового Путивля. З свого боку, Лешко польський підступив під Володимир-Волинськ. Місто піддалося добровільно, але поляки почали грабувати населення й церкви...
Проти Романа король Андрій вислав тоді військо під проводом воєводи Бенедикта, щоб у спілці з поляками цілковито опанувати Галичиною й Володимирією. Романа Ігоревича полонено й вислано у Мадярщину. Та мадярські війська допустилися страшних насильств і знущань, не тільки над селянством, але й над боярами. Бояри, як здавалося, тоді схаменулися, бо закликали на княження Мстислава Ізяславича Пересопницького, дядька чоловіка княгині Анни. Тим часом втік з мадярського полону Роман Ігоревич і, об’єднавшись з братами, мадярів прогнав. Оба королі відчули, що їх плани опанування Галичиною валяться. Щоб до цього не допустити, король Андрій нашвидко заручив 10-літнього Данила зі своєю 7-літньою дочкою Єлизаветою та проголосив майбутнього зятя своїм престолонаслідником. З комбінації нічого не вийшло, та й Єлизавета вмерла молодою, у 1213 році.
Опанувавши удруге Галичиною, Ігоревичі знищили значних бояр-бунтарів. Рештки боярства, як Кормильчич, Судислав, Філя та інші вивтікали у Мадярщину. На їх прохання Андрій вислав численне військо в команді Потія. З військом вислав і малого Данила. Війна закінчилася полоном і повішенням трьох Ігоревичів. Десятилітнього Данила, що матері своєї навіть не пізнав, проголошено князем. Коли ж княгиня Анна з другим сином, Васильком, прибула до Галича, щоб в імені сина керувати державою, бояри її прогнали, бо хотіли керувати іменем князя-дитини самі. На прохання матері Данило зостався у столиці на боярській ласці. У заколот знову вмішався король Андрій. З його поміччю Данила швидко прогнали услід за матір’ю, а князем Галичини, під зверхністю мадярського короля, проголосив себе боярин Кормильчич. Почалася знов війна. Хто лиш хотів, шарпав Галичину на всі боки: мадяри, поляки, прихильники Кормильчича, половці. Анна Романова знайшла притулок на Поліссі. 1213 року королі Андрій і Лешко проголосили князем Галичини малолітнього Андрієвого сина, Коломана, й для того оженили його з Лешковою дочкою, також ще дитиною. Андріїв син засів у Галичі, коронувався з благословення папи «королем Галичини й Володимири» у 1215 році, а Лешко забрав собі Перемишльщину і Берестейщину. Данилові і Василькові Романовичам ласкаво вділено Волинь.
Через три роки Лешко посварився з Андрієм та прохав на Галицький престол Мстислава Удатного, колишнього князя пересопницького, а під ту пору новгородського. Боючись народної помсти, галицькі бояри вивтікали хто куди. Мстислав розгромив мадярів. Тоді й Данило, вже як дорослий юнак, розпочав війну з поляками і в бою під Грабівцем ущент їх розгромив. Але все-таки його батьківщина була в чужих руках, і то в руках славного на увесь тогочасний світ войовника, загально любленого й справедливого князя Мстислава. Під впливом матері Данило увійшов з Мстиславом у союз, одружився з його дочкою Анною — може, з надією бути Мстиславовим наслідником, бо синів Мстислав не мав. Маючи спокій, а то й підтримку від Мстислава, княгиня Анна з синами зайнялася відновленням цілості Волинського князівства. Від поляків відібрано Берестейщину і все Забужжя (теперішню Холмщину і Східну Люблінщину).
Але на цьому ще не був кінець. Однак дальші події вже не входять в обсяг діяльності княгині Анни. 1219 року вона постриглася у черниці і в скорому часі вмерла.
На місці приходиться лише підкреслити непохитність характеру княгині Романової, її незломну волю. Ледве у 24 роки зіставшися вдовою, з двома малолітніми дітьми, вона не забажала вийти заміж удруге, хоч у претендентах на її руку не відчувалося браку (ті ж королі-вдівці, Андрій та Лешко, старалися наперебій). Але вона йде з синами на вигнання, часто живе у нужді, та не відступає від мети — здобути дітям батьківський престол. Коли у Володимир-Волинську підступні бояри, озлоблені її заступництвом за «смердів» селян, змовилися княгиню Анну з дітьми захопити й видати Ігоревичам, вона, перебрана за селянку, з дітьми втікає, живиться лише ягодами, грибами і коли-не-коли сухим хлібом, ночує не раз у лісах, трохи не гине у поліських трясовинах, але не піддається. Так само, коли Лешко,— вдаючи з себе великодушного,— пропонує їй свою руку, вона,— хоча й була, властиво, на його ласці,— ту пропозицію відкидає. Знаючи, що відмовою ставить Лешка у ряд своїх ворогів, залишає Польщу і знов тиняється з малим сином Васильком, її людяне обходження з селянством здобуває їй велику прихильність. У часі бою під Грабівцем, коли вже волинські полки не видержали зудару з переважаючими польськими силами, княгиня Анна, за переказами, сама веде резервовий селянський полк у польське запілля, та зручним ударом розпорошує польське військо. Тим дає синам можливість здобути блискучу перемогу.
Для нас княгиня Анна є взірцем великої патріотки і матері, що відкинула особисте життя задля добра дітей і народу.

КОРОЛЕВА АННА МСТИСЛАВНА ДАНИЛОВА

В Лелесовому монастирі в Галичині, 28 вересня 1213 року, вбито жінку мадярського короля Андрія ІІ, Гертруду. Ця подія, сама по собі маловажна, відбилася на дальшому існуванні Галицько-Володимирської держави. Відбилася тим, що й король Андрій упланував одружитися з княгинею Анною Романовою, тобто перехрестити шляхи у подружніх заходах Лешка польського. Між обома кандидатами на женихів поставали сварки й нелади. Кожний король звав Романових дітей своїми «любими синами», запобігав приязні їх матері,— хоча певно та «прихильність» не перешкоджувала королям захоплювати у «любих синів» то ту, то іншу частину їхніх земель, те чи інше місто. Але важне те, що внаслідок тих сварок між королями устоялася Західно-Українська державність.
Роз’юшений заходами Андрія мадярського, що опанував Галичиною, Лешко польський кинувся шукати «рятунку батьківському насліддю своїх любих синів». Тож запрохав Данилового свояка (приходився йому, відай, дідом, бо Роману Галицькому приходився дядьком), Мстислава Удатного, з підмогою. Та Лешко, думаючи, що Мстислав буде слухняним знаряддям, гірко помилився. Славний войовник-лицар, князь Мстислав швидко вигнав мадярів з Галичини. 1219 року Данило одружився з Мстиславною. Половчанка по своїй матері (дочці хана Котяна) Анна Мстиславна не терпіла європеїзованої перфідності галицького боярства, що вічно орієнтувалося то на поляків, то на мадярів, але ніколи на своїх князів чи свій нарід. Тож Анна Мстиславна стала першою помічницею свого чоловіка у його заходах над створенням твердої князівської влади, спочатку у Волині, а опісля в Галичині.
Королі Андрій і Лешко ворожо ставилися до діловитих українських князів, і до Мстислава, і до Данила. Тож у скорому часі постаралися зятя з тестем розсварити. Мстислава переконували, що Данило хоче захопити Галичину, а Данила навпаки, що Мстислав хоче відібрати Володимирію. Через ті непорозуміння постав новий заколот, який закінчився прогнанням обох князів. Данило і Василько, домовившися з литовськими князьками, придбали собі досить сильного союзника проти Польщі. Порозумілися й королі. Андрій вислав у Галичину мадярське військо під проводом жорстокого Філі — мабуть, нашого-таки ренегата. В бою під Галичем Данилів союзник, Олександр Белзький, від нього відійшов. Але на поміч зятеві надтягнув з половцями свого тестя князь Мстислав Удатний. Мадяро-поляків ще раз погромлено й захоплено в полон самого Філю.
Після кількалітнього відносного спокою всі південні й західні українські князі виступили у спільний похід проти татарів. (Суздальські князі з-під Чернігова вернулися з причини «спізнення»). В бою над Калкою, 31 травня 1223 року, князів Данила й Василька поранено. Бій закінчився великою поразкою українських князів, одначе татари завернули назад у степи.
Погану роль у неладах зятя з тестем відіграв Олександр Белзький. Він переконував Мстислава, начеб Данило хоче його вбити. Доходило до поновної війни. В останню хвилю перед боєм Мстислав зумів викрити інтриги і в Перемишлі з зятем помирився. Тоді почали коверзувати бояри під проводом Жирослава, розповсюджуючи чутки, що Мстислав хоче навести половців і все галицьке населення вирізати. Одночасно Мстиславові світили у вічі наклепами на Данила. За їх порадою Мстислав віддав свою молодшу, з імені незнану, дочку за королевича мадярського Андрія та дав йому Перемишль. Андрій, за боярськими порадами, забажав стати королем всеї Галичини, тож втік до батька. Настала війна 1226—1227 років. Під Кременцем на Волині, під Звенигородом і Галичем мадярів ще раз погромлено. Бояри, мадярські прихильники, вмовили тоді Мстислава проголосити зятя мадяра своїм престолонаслідником. Відважний лицар-вояк, але кепський політик, князь Мстислав тим намовам піддався. Віддав Галичину Андрієві, а собі затримав лише Пониззя. Він скоро похопився, що заподіяв величезну похибку і кривду старшому свойому зятеві, Данилові. Щоб ту кривду направити, віддав йому Пониззя й порадив відобрати Галичину від швагра, та війни не пережив. Перед смертю бажав бачити Данила; його дорадники бояри Данила все ж до вмираючого тестя не допустили. Не зміг перемогти боярської впертості навіть київський митрополит Кирило І.
Нема потреби описувати дальшу боротьбу братів Данила й Василька з мадярсько-польською навалою. Війна тягнулася коло 15 літ, аж остаточно, 17 серпня 1245 року, під Ярославом брати вщент розбили нападницькі війська. Боярів зрадників і самого ренегата Філю захоплено в полон і покарано смертю.
Немає певних вісток, як ставилася княгиня Анна Мстиславна до непорозумінь між її чоловіком і батьком. Є певність, що вона ворожість батькову до чоловіка паралізувала. Натомість до мадярського свого швагра ставилася ворожо, як до влізливого чужинця. До брата ж свого чоловіка, князя Василька, з щирою прихильністю. Панування обох братів, Данила й Василька Романовичів — це одна з найясніших діб у нашій історії, приклад братньої любові. Хоча оба князі мали свої відрубні держави, то по суті була це одна монолітна Галицько-Володимирська держава у часах спокійних і воєнних. Оба брати скрізь і завжди виступали однодушно, як володарі одного народу. Обставини змінилися, коли над Галичиною запанував Данилів син Лев...
Княгиня Анна Мстиславна була матір’ю сімох дітей: Іраклія, Лева, Романа, Мстислава й Шварна. Інші діти повмирали у діточих літах. Дата смерті княгині Анни невідома. Є вістки, що вона жила ще в часі коронації Данила в Дорогичині, 14 жовтня 1254 року. Чи й вона коронувалася — певно не знаємо, та це, зрештою, й не суттєво. Як жінка короля вона так само титулувалася королевою. Подібно свекрові Анна Мстиславна пережила багато нужди й лихоліття у молодих літах. Вічні війни, непевність за життя, своє, чоловіка і дітей, скитання без притулку, а опісля втеча з дітьми у Західну Європу від татарської навали, це все прискорило її смерть і позначилося на характерах її синів, особливо Лева, що довго перебував у Мадярщині.

До змісту Ол. ЛУГОВИЙ ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ