Ол. ЛУГОВИЙ
ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ

Частина перша

ДЕЩО ПРО ЖІНОЦТВО ДОІСТОРИЧНОЇ ДОБИ В УКРАЇНІ

Літописи й перекази першими славними жінками в Україні вважають Либідь, сестру легендарних основників Києва — Кия, Щека і Хорива, та княжну Галицю, дочку легендарного короля теперішньої Галичини, що після смерті жениха свого, княжича племені бастарнів, не хотіла вийти заміж за готського королевича і — щоб уникнути знищення Галичини готами — втопилася, уже їдучи з королевичем до вінця. Нема, одначе, жодної певної вістки, що ті дві жінки дійсно жили. Правда, у Києві один квартал названо Либідським та один сугірок Щекавицею (Скавикою). Так само і коло Галича ще у 13-му віці вказували могилу княжни Галиці і навіть водили на ту могилу запрошуваних володіти Галичиною східноукраїнських князів, — приміром, Мстислава Удатного, Данилового тестя, — що було однозначним з обрядом «посадження на князівство», тобто щось наче коронацією. Але після 13-го віку не тільки Галицина могила, а й спогад про неї зник у Галичині. Те саме і з Києвом. Невідомо, хто Київ заснував і коли... У 60-х роках по Христі, коли апостол Андрій Первозванний був на місці сучасного Києва, там існувала вже стара й велика людська оселя. Геологічні розкопи доказують знов, що на місці Києва були оселі приблизно 30 тисяч літ тому,— приміром,— розкопи на Кирилівській вулиці, в Кирилівському монастирі тощо. Не виключено, що три брати побудували у Києві «городок» (укріплення) від степовиків і назвали цей городок іменем старшого брата.
Натомість Геродот (480—419 роки перед Христом), грецький історик, у своїй «Мельпомені», четвертому томі історії світу, широко описує побут і звичаї населення тогочасної України. На 33 сторінці своєї історії він говорить про дві наші дівчини, Гіпероху і Лаодику, що з Невриди, з-над Бористену (Дніпро), прибули у Грецію з жертвами богам, вінками пшеничного колосся. Побіжно він згадує, що це були другі вже прочани, що дві дівчини, Лярга і Опис, побували у Греції задовго ще перед ними. Далі говорить про жінок «ойорпатів», цебто мужовбивниць-амазонок, від яких пішли савромати; описує трагедію Скіла, що, переслідуваний братом Октомазадом, втік до короля Тракії Сіталька, свого сестринка. Октомазад мав у себе Сіталькового брата, конкурента на трон, тож обоє помінялися своїми полоненими свояками і повтинали обом голови. Згадує Геродот і про Скілеву жінку — Опію, що, відай, була спричинницею тієї трагедії.
Побіч фантастичного опису божків нашої давнини та їхньої могутності, Геродотова історія є цінним історично-побутовим і навіть географічним документом про наші передісторичні часи, тим більше, що Геродот і сам побував у тогочасній Україні. Далі пише Геродот про великий перський похід в Україну 512-го року перед Христом; говорить про аргонтів України, яких начислює аж 51 генерацію (від Володимира до нас лише 32-га генерація).
Наш археолог, проф. Вадим Щербаківський, у своїй розвідці «Українська протоісторія» доводить, що півтори тисячі літ перед Христом на наших землях було утворено три споріднені держави: Гелонію, Невриду і Агатирсію (столиці тих держав: Гелон, тепер Більське городище на Полтавщині, 35 верств у обводі; Неврида — Київ; Смілава — тепер м. Сміла на Черкащині та Галич). Отже, старі наші міста сягають аж тих часів.
Докладно відомо, що в 4-му віці Київ був столицею готсько-слов’янської держави і звався Дан-парштадт, або Дніпарштадт (Дніпрове місто). У 320 роках по Христі Київ був осідком готського архієпископа.
Інший грецький історик, цісар Маврикій (582— 602 рр. по Христі), у своїх писаннях про наших безпосередніх предків, антів, високо підносить моральні прикмети тогочасного нашого жіноцтва, його рівнорядність з мужчинами, хоча не подає імені жодної значнішої жінки. Натомість він підкреслює одну нашу національну прикмету, що й досі ще не зникла з нашого суспільно-національного життя. Він каже: «Коли анти поріжняться між собою, то вже не погодяться ніколи, не тримаються спільного рішення. Кожний з них має свою думку і ніхто не хоче уступити другому...».
Тож припущення, що Київ укріплений трьома братами, якраз вказувало б, що не вони були основниками міста, бо у лісах не було для кого укріплення будувати. А зокрема, потверджувало б висліди праць давніх істориків і нових. Над цим, однак, годі застановлятися. У народів з найдавнішою культурою і письменством про початки держав чи міст зустрічаємо також самі легенди. Так, Рим нібито заложили Ромул і Рем; Лютецію (Париж) — якась Лютеція; Краків — Кракус; а, приміром, Атени — ніхто інший, як сама богиня Атена-Палада. Люди в дійсності засновували оселі безіменні, а коли оселя вже розросталася й заходили потреби її назвати, от тоді і поставали всякі перекази, щоб надати дотичному містові традиційності. Тому, мабуть, і перекази про існування Либеді чи Галиці є лише витвором поетичної уяви наших прапрадідів.
Історія не зберегла нам багато імен славного жіноцтва передкнязівського періоду, а вони вславлялися не тільки між антами, але й у світовій Римській імперії. Імена воєвод Меркурія римського та Доброгоста грецького, впорядника нашого зчислення Діонісія Малого, наших князів — Божидара, Скіла, Бравлина, Яромира, Яровита або й зрослого у наших степах «Бича Божого», Атили — знані у світі. Те, що ті мужі стали славними у різних галузях людського поступу, у значній мірі належить завдячити їх матерям. Коли ж читаємо про жахливі жорстокості Атили, то слід згадати, що власне він зостався без материнської опіки (мати вмерла у часі його народин) й виховувався батьком, суворим гуннським ватажком, та облудними царедворцями римського цісарського двору. Однак і він, суворий і дикий завойовник тогочасного світу, з великою шанобою згадував пам’ять своєї матері і завжди щадив життя тим, хто в ім’я його матері прохав у нього помилування.

ДОБРОГНІВА — ДОЧКА УЛІБА ПОСАДНИКА

Більш певною від Либеді історичною особою є Доброгніва, дочка київського посадника Уліба. Про неї ходить багато переказів у Східній Україні, та є й історичні докази. Жила у першій половині 9-го століття. Молодою дівчиною в час нападу норманнів на Київ разом з батьком, своєю братовою та братовими дітьми була взята в полон і відвезена в Царгород на невільничий ринок. Купив її там старий царедворець. Через кілька літ Доброгніва охрестилася і той самий царедворець з нею оженився. Перетворившися у патриціянку, вона завдяки красі і розумові здобула великі впливи на політику візантійського двору та на цісаря, Михайла III. Регент Візантії, Варда, а пізніше його наступник, Василь Македонець, і відомий патріарх Фотій самі керували усіма державними справами, і їм, без сумніву, не могли бути до душі впливи київської «варварки» на хід державних справ і цісаря. З того постала боротьба двох партій, Білих і Зелених, яка довела до повстання гвардії і черні. У цій боротьбі загинув батько Доброгніви, колишній посадник київський Уліб.
У скорому часі повдовівши, Доброгніва стала власничкою величезного майна. Від дітей свого брата довідалася вона про смерть батька. Тоді відозвалася у ній душа киянки, до того приспана розкошами й почестями. Доброгніва постановляє відплатити грекам за смерть батька та й за своє знівечене життя. З тією ціллю надумує повернутись у Київ. Але Варда пильно слідкував за її рухами, тож задум їй не вдався, а навпаки,— беруть від неї за закладників дітей її брата, Ірину й Ізока, та засилають їх у Малу Азію. Для приспання сторожкості Варди і Василя Македонця Доброгніва вжила й собі грецьких метод. Стала вдавати велику грецьку патріотку, заходилася коло будови церков у своїх посілостях, а в часах війни з магометанами власним коштом спорядила кілька соток наємного війська. Скориставшись з відсутності Варди і цісаря, що виступили у похід проти магометан, Доброгніва з новопризначеним губернатором Криму і Таври Анастасом виїздить у Крим, ніби з метою колонізувати своїми невільниками північне побережжя Понту Євксинського (Чорного моря). З Криму їде далі Дніпровим лиманом, аж підпливає до перших наших рибацьких осель. Хитро звільнюється з-під грецьких воїв, а коли губернатор Анастас, що вийшов за нею на берег, її в оселю не пускає, Доброгніва вбиває його. З оселі її швидко відпровадили у Київ.
У Києві на той час князював Аскольд, а брат Доброгніви, Всеслав, займав виборне становище посадника, її заходами князь і посадник збираються на Царгород у похід: впродовж зими сходяться дружинники і добровольці з вільного тоді селянства, будуються човни, збираються припаси... Між тим грецький уряд від купців довідався про заміри київського князя і вирішив запобігти біді по-культурному,— отрутою. Греки спорядили у Київ блискуче посольство з багатими дарунками під проводом лікаря Луки Дрона, царгородського Лакусти. (Лакуста — лікарка цісаря римського Нерона, що помагала відпроваджувати нелюбих цісареві людей одній їй знаними трійлами). Цей Дрон мав таємну місію: отруїти князя, посадника, а коли вдасться, і Доброгніву, бо її греки вважали головною спричинницею походу. Задля цієї мети Дрон віз кілька дорогих наручників, зсередини навмисне невигладжених, із затруєними нерівностями, у надії, що «варвари» зрадіють блискучим цяцькам і як стій наложать їх на руки. Сталося інакше...
Оба войовники, чесні і щирі лицарі, Аскольд і Всеслав не розумілися на грецькому підступі. Переказ говорить, що на прийнятті послів, діставши смертельні грецькі дарунки, Аскольд поніс їх Доброгніві і сам заложив наручники їй на руки. Вона похопилася, та було вже запізно. Через кілька годин Доброгніва у страшних муках умерла. Послів всіх тоді ж повбивано, а головного справника злочину, Дрона, розірвано живого кіньми.
У місяць по смерті Доброгніви, 18 червня 860 року, 10-тисячний відділ наших прапрадідів підплив під мури Царгороду. Михайло ІІІ втік з столиці. Варда лежав хворий при смерті. Лише Василь Македонець та патріарх Фотій зайнялися організацією оборони. Малодушні й зделікатнілі греки й не думали про опір,— вони заповнили численні церкви й прохали у Бога чуда. Для підбадьорення населення патріарх наказав духовним з процесією і одіжжю Божої Матері обходити довкола мурів міста й окунати одіж у Боспорську протоку. Чи вчув Бог молитви аж занадто грішних греків, чи ні, однак того ж дня в протоці зірвалася буря. Більша частина київських воїв потопилася. Вдячні греки установили свято «Положення риз Богородиці у Влахернській церкві», яке з прийняттям християнства Україною перейшло і в нашу церкву та святкується й досі.
Аскольд, навіть з недобитками, все ж був для греків занадто страшним ворогом. Тому вони поспішили з ним помиритися. Побіч значної — по-сучасному кажучи — контрибуції для живих і родин потопленників, греки звільнили усіх полонених і невільників, в тому числі й дочку Всеслава. Аскольд прийняв християнство, але Всеслав зістався вірним старій релігії.
Грецькому патріархові Фотію, безсумнівно, ходило про навернення на християнство войовничого сусіда. Після походу він вислав у Київ слов’янських апостолів Кирила й Методія, а з ними архієпископа Михайла й шістьох єпископів-болгар. Але правителями грецькими керувало бажання мати вірного слугу-союзника в особі київського князя. З тих причин удержавнення християнства в Україні не сталося в часах Аскольда.
Отже, перша наша війна з греками постала завдяки жінці. Можливо, що Доброгніва і не відогравала аж такої великої ролі, як це їй приписує переказ. Є, одначе, згадки про неї у греків. Також за підставу її існування може свідчити те, що особа її тісно зв’язана з історичними діями і Греції, і України. Перекази, знов, звичайно постають серед простолюддя. Тож автори переказів чей же не були б так добре ознайомлені з історичними особами і подіями давнини. Переказ про Доброгніву постав, очевидно, з якихось писаних джерел, що пізніше, в часі різних хуртовин на Україні, могли затратитися. Та, чи будемо сумніватися в історичній автентичності Доброгніви, чи ні, все ж мусимо признати, що наколи б був це і переказ, то переказ гарний, який високо підносить розум і здібності українки з доісторичних часів.

КНЯГИНЯ ІРИНА АСКОЛЬДОВА

Про княгиню Ірину, так, як і про її тітку Доброгніву, залишилися у нас лише перекази. У греків є й певні вістки про її життя. Уродилася вона у Києві десь коло 850 років. Малою захоплена у полон і вивезена у Царгород. Там росла в нужді й пониженні. Тітка її, вийшовши заміж за грецького князя, дівчину та її брата, Ізока Всеславича, віднайшла і виховувала у себе. Після втечі Доброгніви обох дітей вкинено у в’язницю. Трохи пізніше, зо страху перед киянами, обох звільнено та поставлено під догляд патриція Никифора Фоки Старшого. Цей цивілізований грек обходився з дітьми по-дикунськи,— брата дівчини, Ізока, хотів навіть, за грецьким звичаєм, осліпити. Але перешкодив похід Аскольда і Всеслава. За договором Аскольда з греками полонених звільнено, а між ними й Ірину. Ізока правитель грецької імперії Василь Македонець звільнити не погодився, а зоставив закладником і надалі. Молодий ще Аскольд з Іриною одружився, задля тої цілі прийнявши християнство з ім’ям Миколи. Між ним і тестем, старим посадником Всеславом, що до християнства ставився неприязно, поставали часті непорозуміння, що й довели врешті до упаду Аскольдової династії.
Княгиня Ірина, за переказами, мала двоє дітей, Всеслава і Доброславу. Всеслав мав наслідувати батькові, а Доброслава вийшла заміж за полоцького князя (за переказами, Богомира), Рогволодового діда чи батька. Після смерті Аскольда, 879 року, його свояк, Дір на ім’я, вбив князя Всеслава Аскольдовича, ледве 20-літнього юнака. Дід вбитого, посадник Всеслав, з Києва втік у Новгород. Княгиня Ірина з невісткою та внуком-немовлям заховалися у придніпрових лісах в теперішній Чернігівщині. Покликаний Всеславом на поміч князь Олег Новгородський захопив Київ, знищив Діра, але князівства Київського внукові Аскольда, Улібові Всеславичу, так і не звернув. Можливо, що й княгиня Ірина зі страху перед північним завойовником того не домагалася. Хоч як воно сталося, Олег опанував Київським великим князівством і заложив нову династію українських князів — Ігоревичів. Аскольдовичі не виявляли претензій на київський престол до часів Володимира Великого. Підняв тоді повстання внук Уліба Всеславича, Всеслав Ратославич ІІ, спонуканий до того боярством та селянами, що в поганські часи його життя Володимира зненавиділи.
Коли і в яких обставинах вмерла княгиня Ірина, перша наша княгиня-християнка — нічого не відомо. Доказом її автентичності у нас, в Україні, є пам’ятка, що в часах княгині Ольги існувала у Києві стара вже дерев’яна церква св. Ірини (там, де тепер руїни Десятинної церкви). Так само на могилі Аскольда побудовано церкву св. Миколи ще задовго перед Володимиром Великим, можливо, самою княгинею Іриною або прихильними Аскольдовичам боярами-християнами (за літописом — боярином Ольмою). Зрештою, життя княгині Ірини тісно в’яжеться з історичними подіями і особами, у нашій історії майже зовсім незнаними, зате добре знаними у чужих. Це й є найкращим доказом її історичної ролі.

КНЯГИНЯ ОЛЬГА

Життя княгині Ольги настільки зв’язане з тогочасним державним українським життям, що годі його розмежувати. Але, коли життя Ольги-правительки записала історія, то відомості про її походження та персональне життя збереглися лише у переказах.
882 року Київ став столицею Олега. За його княження давні українські роди на короткий час зникають з овиду. Настало у Київській державі північне норманське, чи варязьке, засилля. У відомих договорах Олега (скандинавське Олаф) з греками (907 та 2 вересня 911 років) зустрічаємо самі північні імена «світлих і великих князів» і жодного українського. Зустрічаємо натомість українські імена у числі дружинників грецьких цісарів. Відомі з грецької історії «руські» полки у складі вісьмох і шістьох тисяч на службі у Греції. Очевидно, що значніші українські роди були змушені рідний край залишити або були Олегом прогнані.
Поновно згадуються українські імена в договорах Ігоря, Олегового наступника, у роках 941 і 944 («світлі князі Уліб та Предслав). Видно, що Ігор ставився до українства прихильніше за свого попередника, або ж варяги почали українізуватися. Зокрема, у договорах українські посли християни згадуються першими і присягають в катедральній київській церкві пророка Іллі, «що над Ручаєм» (правдоподібно над річкою Почайною, від якої не зосталося й слідів). Згадане у тих договорах окреме від Ігоревого посольство великої княгині вишгородської Ольги, жінки Ігоря.
Про її походження нема одностайних думок. Одні вважають Ольгу скандинавкою (Ольга — скандинавське Гельга), виводять й з скандинавської князівської родини. Інші вважають її слов’янкою, дочкою боярина. Ще інші — дочкою бідного селянина, перевізника на ріці. Але державницька діяльність нашої княгині доказує противне. Так поводитись з цісарями і підданими, як вела себе Ольга, може тільки жінка-володарка, що змаленьку звикла наказувати і розпоряджуватись, а вияви пошани до себе приймати за їй належне.
За переказами, княгиня Ольга була дочкою псковського посадника Госмомисла. Десь на полюванні новгородський княжич Ігор з нею запізнався. Розум Ольги так вплинув на Ігоря, що він, всупереч спротиву князя Олега, з нею одружився. Докладно невідомо, коли вони опинилися у Києві, мабуть, тоді, коли Олег знищив київського князя-узурпатора Діра.
По смерті Олега Ігор (Інгвар) став володарем обширної Київської держави. Своїй княгині він надав Вишгородське князівство, навіть визначив їй окремий двірський почет. У посольствах Ігоря та договорах з греками беруть уділ окремі від княжих посли і представники княгині. Свідчить це, що й за життя Ігоря княгиня Ольга мала великий вплив на тогочасну політику і міжнародні взаємини Київської держави.
Безперечно, наколи б Ігор не згинув в часі збору данини (полюддя) коло теперішнього Коростеня, то Ольга не змогла б виявити своїх здібностей великої правительки. Але після смерті Ігоря, таємного — як здогадуються історики — християнина, княгині Ользі припало керувати величезною, ще не зовсім сконсолідованою державою — від Волги і Кавказу до Карпат і Балтики. У тій державі під її зверхністю володарювало 25 «світлих і великих князів», вирвати владу з рук жінки, без сумніву, ласих. Та княгиня Ольга зуміла втихомирити усіх тих князів-васалів, жорстоко відплатила деревлянам за смерть чоловіка. (У ті часи існувало в Україні право кривавої помсти. Душа вбитої і непомщеної людини не допускалася у «Вальгалу» — цебто щось наче християнський рай за занесеним в Україну норманським повір’ям). Їй вдалося зцентралізувати владу і тим високо піднести престиж і значення київського князя в очах васалів і підданих. Вона ж перша з українських князів нав’язала взаємини з німецьким цісарем Отгоном Великим. Вагалася якийсь час, чи не прийняти християнство за західним обрядом. Дійшло навіть до умови про призначення в Україну латинського єпископа, попри існуюче з часів Аскольда Східне архієпископство, в очах влади півлегальне. Висвячено у єпископи ченця Лібуція, а по його смерті Адальберта, що й прибув в Україну. Вже через кілька місяців Адальберт мусив з України неславно забиратися, бо «прийняли його не щиро», як пише німець-сучасник. В Україні перемогли впливи досить вже розповсюдженого Східного християнства і візантійської культури.
В 937 році княгиня Ольга в супроводі блискучого посольства і свого духовника, священика Григорія, їде до Царгорода. Цісар грецький Костянтин Багрянородний, її особисто не знаючи, довго не давав нашій княгині аудієнції, та й на прийомі повівся з Ольгою як з нижчою себе по становищу. Горда київська княгиня віддячилася тим самим цісарським послам. В Царгороді княгиня прийняла християнство, а з нею кількадесят душ її прибічників.
Згадуваний у літописах священик Григорій очевидно підготовляв княгиню до прийняття християнської віри, а не був її духівником у сучасному розумінні. Неможливо допустити, щоб така мудра жінка-володарка міняла віру без довгих надумувань, легковажно, як пише дехто з західних наших істориків, що зменшують значення переходу Ольги на християнство. Вона мусила переконатися про вищість Східного християнського обряду, важучись на зірвання з поганством, по тій причині, що більшість населення Київської держави того поганства вірно трималося. Вчинок княгині християнство легалізував, хоча й не дав українцям-християнам яких-будь значніших привілеїв.
Цісар Костянтин Багрянородний у своїх історичних працях залишив нам описи про прийняття Ольгою християнської віри та про склад її посольства. Воно складалося з свояка княгині, 12 жінок князівського роду (можливо, також і її сестер чи дочок, хоча й не знаємо, чи мала наша княгиня більше дітей, крім сина), 18 бояринь, 54 послів і перекладачів та численної сторожі.
Оповідання наших літописців, що Костянтин Багрянородний навіть забажав був одружитися з княгинею Ольгою, правдоподібно, видумане з патріотичних мотивів, щоб вивищити гідні прикмети нашої княгині. Подружніх пропозицій від цісаря бути не могло, по тій простій причині, що у часі охрещення нашої княгині була живою і в доброму здоров’ї жінка цісаря Костянтина. Не могло те статися й пізніше, по тій причині, що цісар став її хрещеним батьком, та й недовго жив після побуту кн. Ольги в Царгороді (вмер 939 року).
Прийнявши християнство з ім’ям Олени, княгиня Ольга віддала керму держави синові, Святославу Ігоревичу. Сама присвятилася вихованню у християнському дусі своїх онуків. Ярополка і Олега. Радила прийняти християнство і синові, однак він відговорювався тим, що без дружини він віри не може міняти.
Умерла княгиня Ольга 11 липня 969 року. У 1007 році її останки митрополитом Леонтієм перенесено до Десятинної церкви і собором українських єрархів причислено до святих. Отже, незадовго буде тисячу літ з дня її смерті.* (Правління Ольги добре висвітлене в історії, тому історичні події здебільша тут не подаються).

МАЛУША ЛЮБЧАНКА

За своєю вдачею князь Святослав не був князем-володарем, але типом норманського вікінга-завойовника, що воював для слави і здобутків. Ціле своє життя провів Святослав у безнастанних походах, спочатку з батьком, а пізніше під опікою воєводи Свенельда. Вирісши, здобував все нові й нові землі, а своєї не пильнував. Тому-то стара княгиня Ольга, передавши владу синові, на ділі зоставалася фактичною правителькою України і надалі. Святослав поконав Хозарську державу, що хоча й часто воювала з Київською, але впродовж кілька соток літ була заборолом від нападів інших східних кочовників на українські землі. В степах з’являються печеніги, нападають на самий Київ та держать його у тісній облозі. Стара княгиня посилає гінців до сина, що підбивав тоді Болгарію, до воєвод, які збирали данину у північних провінціях. Воєводи поспішили на заклик княгині, хутко надтягнув і Святослав. Розігнавши печенізькі орди, він не хотів зіставатись у Києві; ледве княгиня-мати упросила його розпорядитись державою. Святослав попризначував уділи синам, а, діждавши смерті матері, через кілька днів після похорону вирушив знов у Болгарію. Облудні греки повели справу так, що через три роки, з Болгарії вертаючись, Святослав згинув біля Дніпрових порогів.
Від’їздячи востаннє з України, князь Святослав Завойовник поділив державу між своїх трьох синів. Ярополкові дав Київ, Олегові — Овруч, а Володимирові — Новгород. Матір’ю старших синів була якась полонена грекиня, її ім’я у давнині безперечно було знане, а викинене з літописів з політичних причин, бо синів її повбивано на користь третього Святославового сина — Володимира, від іншої, нешлюбної, жінки. Тою жінкою була вихованка і ключниця княгині Ольги Малуша Любчанка.
Походила Малуша з боярського роду, з міста Любеча над Дніпром, верств з 90 на північ від Києва. Батько Малуші боярин Малко Любчанин і брат Добриня займали становища воєвод княгині Ольги у її Вишгородському князівстві. Маленькою дівчиною забрала Малушу до себе на виховання княгиня Ольга. Під її опікою Малуша виросла і запізналася з Святославом, з яким мала багато спільних рис характеру. Попри те, особливо єднала Малушу з Святославом нехіть до християнства. Першої своєї жінки християнки Святослав не любив, тож найшов близьку собі по думках людину в особі Малуші.
Від’їздячи востаннє в Болгарію, князь вислав Малушу з сином Володимиром та дядьком Добринею у Новгород. Як склалося її життя у непривітній півночі, з наших літописів нічого не відомо. У північних переказах надибуємо, правда, вістку, що в Новгороді Малуша вийшла заміж за якогось новгородського боярина. Не знаємо також, яку роль відогравала Малуша у боротьбі її сина з Ярополком Київським і чи взагалі відогравала. Правдоподібно, що вона згинула після втечі Володимира у Скандинавію й опановання Новгорода воєводами Ярополка. У всякому випадку, коли б Малуша вернулася з сином переможцем у Київ, то, з певністю, літописці ту подію записали б, а бодай згадали б її. Очевидно, у той час Малуша вже не жила.

КНЯГИНЯ РОГНІДА РОГВОЛОДІВНА

Одною з трагічних постатей славного жіноцтва нашої давнини є Рогніда, одна з численних жінок Володимира Великого. Вона — та княжна, про яку писав Шевченко у своїх «Царях»:

... Убив старого Рогволода,
Потя народ, княжну поя,
Отиде в волості своя,
Отиде з шумом. І розтли ю,
Тую Рогніду молодую.

Цій сумній події та особі самої Рогніди присвятили багато уваги наші літописці, але в історії України є про неї лише згадка. Дочка полоцького князя Рогволода (Полоцьк на ріці Зах. Двіна в північній Білорусі) Рогніда, отже, частинно походила з Аскольдовичів. П’ятнадцятилітньою дівчиною була просватана за якогось з значніших князів, — за одними вістками, за надбалтійського ругійського князя, а за другими — за Ярополка Святославича Київського. Та руки її домагався войовничий новгородський князь Володимир Святославич, людина сувора і жорстока. Володимировим сватам Рогніда мала відповісти, що не хоче роззувати сина невільниці. (Був тоді звичай, що молода по вінчанні роззувала молодого на знак покори; цей звичай затримався у старих родах аж до козацьких часів). Натяк Рогніди на некнязівське, по його матері, походження Володимира озлобив. Він сплюндрував непідготоване до війни Полоцьке князівство, зруйнував Полоцьк, батька і братів Рогніди повбивав, а її взяв за жінку силоміць. Мав з нею одну тільки дитину, Ізяслава. За літописами, був Володимир великим жонолюбом, — взяв собі за жінку вдову свого брата Ярополка (від неї Святополк Окаянний, князь турово-пінський), далі дочку якогось київського боярина (син Всеволод Володимиро-Волинський), чешку (сини Мстислав Тмутороканський, Вишеслав і Ярослав Новгородські), болгарку (сини Борис Галицький і Ростовський та Гліб Муромський), іншу чешку, Адель (сини Олег Смоленський і Судислав Псковський та, правдоподібно, Святослав Овруцький і Позвізд Луцький). З останньою жінкою, Анною грецькою, мав дві дочки — Предславу й Добронігу. Крім тих жінок, мав гарем у підкиївському селі Берестові, куди спеціальні урядники виловлювали найгарніших дівчат з усієї держави.
Рогніда не забувала, що є жінкою винуватця смерті свого батька й братів. Однак, задля сина, терпіла пониження своєї жіночої гідності. Коли ж до того прилучилося ще й нехтування її як княгині,— як не як, — а все ж першої жінки Володимира, якої права шанувалися навіть багатожонними магометанськими султанами,— Рогніда надумала відплатитись.
Невідомо, чи була вона в зв’язках з прихильниками Всеслава Ратославича Аскольдовича, котрому доводилася, відай, тіткою. Можливо, що ті старалися використати її ненависть до Володимира для своїх планів, щоб дешевим для себе коштом позбутися останнього Ігоревича. Більш, однак, правдоподібно, що Рогніда мстилася лише за свою честь і за рідню. Жила вона з сином замкнуто, тож, може, й не довідалася про змову.
Вночі, коли Володимир відвідав свого первенця, Рогніда надумала виконати свій замір. Вже піднесла ніж над його грудьми, та Володимир у той мент прокинувся і схопив й за руку. Ввечері наказав їй убратися у князівську одіж, а тоді він вчинить свій суд і розправу. Володимир надумував скарати Рогніду смертю потайки від боярів і горожан, бо кияни любили її за прихильність до бідноти. Рогніда наказ виконала, але, коли Володимир прийшов до неї, йому заступив дорогу малий Ізяслав з мечем, кажучи: «Пам’ятай, батьку, що ти не один тут»,— тобто, що він є свідком і відомстить за смерть матері. Заскочений Володимир вернувся, Рогніди не бачивши, а призначив над нею боярський суд. Бояри рішили дати їй та Ізяславові в уділ місто Ізяславль, у Західній Волині, а трохи пізніше Володимир призначив в уділ Полоцьке князівство на вічні часи у володіння нащадків Ізяслава.
Ставши християнином, Володимир розійшовся з усіма жінками. Рогніді послав сказати, що вона вільна і може вийти заміж за кого хоче. Рогніда відповіла, що заміж не піде, а посвятить життя відбудові занепалої своєї батьківщини.
Гіркою була дальша доля нещасливої княгині. З Ізяславля її з сином Володимирові намісники випровадили у Полоцьк, куди інший намісник не впустив. Рогніда з Ізяславом оселилася у малому місті Креславці на Двіні, охрестилася і почала насаджувати християнство у межах свого князівства. Про її життя у Креславці літописці київські нічого не записали. Певно невідоме і її християнське ім’я, за одною версією — Надія, а за іншою — Анастасія. Відомо, що перед смертю Рогніда постриглася у черниці у нею ж заснованому монастирі, тож можливо, що котресь з імен є її світським християнським іменем, а друге чернечим. Умерла Рогніда у Креславці 30 березня 1000 року. За нещасливе життя названа у літописах Гореславою.
Пощастило здобути Полоцьке князівство внукові Рогніди, Брячиславу Ізяславичу І, його ж батько вмер у боротьбі за батьківщину своєї матері у 1002 році. Брячислав перевіз останки Рогніди і батька й поховав у ним побудованому соборі св. Софії Полоцької з кістками предків разом. Його рід самостійно керував Полоцьким князівством впродовж 300 літ, поки у простій лінії не вимер. Поміж Ізяславичами і Ярославичами (нащадками Ярослава Мудрого) рідко коли панували добрі взаємини. Нащадки Ярослава не раз руйнували Полоцьке князівство, а князів в’язнили або засилали до своєї грецької рідні і в’язнили там. Траплялося ж, що, доведені до крайності міжусобицями й здирствами Ярославичів, кияни їх проганяли, а запрошували на київський престол Ізяславичів. Видно, Рогніда залишила у киян дуже гарні по собі спомини, коли навіть через багато літ кияни ставилися до її нащадків з певним пієтизмом та вважали їх більш людяними і справедливими від Ярославичів.
Володимир Великий у цьому нарисі виводиться у досить невигідному світлі. Читачеві треба пам’ятати, що історія не сміє освітлювати події неправдиво. А друге,— ті часи були відмінними, не усталені ще були погляди на добро і зло. Все те Володимир вчинив, бувши поганином, гордим і амбітним князем, що не зносив образ і, за давніми звичаями, старався відплатити за зло злом удесятеро. Володимир-християнин цілковито відмінний. Недарма у старовинних піснях і думах він названий Ясним Сонечком, а українська церква зачислила його до святих і назвала Рівноапостольним. Зрештою, у інших народів і християнські володарі далеко перевищили Володимира-поганина своєю жорстокістю і злочинами в пізніших, нібито й культурних століттях.

НАТАЛІЯ ВСЕСЛАВОВА

Про Наталію, жінку претендента на київський великокнязівський престол, Всеслава II Ратославича, праправнука Аскольда й Ірини, в нашій історії нема згадок. В повній історії є лише глухі вістки про спробу перевороту, але що тих спроб робилося тоді багато, то й не можна бути певним, котра з них переводилася Всеславом II. Є згадки про це у патріотичній літературі 19-го століття у наших сусідів. Події й особи у тій літературі виведені у тенденційному освітленні; намагаються вивести Ігоревичів, чи Рюриковичів? «істінно русскими людьми», а Аскольдовичів навпаки, — «полянськими», тобто українськими локальними патріотами. У безсторонньому світлі повстання Всеслава проти Володимира було властиво повстанням українського Півдня проти Півночі, першою спробою України в зародку підтяти майбутнього ворога. І коли б те повстання було вдалося, то, можливо, не було б у нас північного «брата», та й не було б спільної з москвинами історії. А так терпить український нарід ще й тепер, вже близько тисячу літ...
Годі, одначе, базуватися на розумуваннях «братніх», а за ними й наших істориків. Мусимо знов брати під увагу перекази, виходячи з заложення, що перекази не постають безпідставно. Події й особи очевидно були, а не згадані істориками просто з тих причин, що літописці, вірні слуги великого князя і уряду, старалися докладно описувати діяння тієї династії, яка керувала країною й тим впоювати у сучасників віру про єдиність тої «Богом даної» династії, що вона одна самим Богом призначена до володіння. А згадки, що був хтось інший, більше законний від «Богом даного» володар, ту віру власне підривали б. За літописцями промовчали ту подію й історики.
Батько Наталії, воєвода князя Ігоря, Олег-Олександр, зукраїнщений варяг, був з княгинею Ольгою у Царгороді і там охрестився. Не годячись з войовничими замірами Святослава, воєвода Олег Варяг відійшов від керми краєм, а став священиком. За короткого княження вихованого у християнському дусі Ярополка священик Олег-Олександр здобуває вплив на князя, здержує його від боротьби з братом, Олегом Деревлянським. Воєвода Свенельд, із злоби на князя Олега за те, що в поєдинку згинув його син Лют, вживає всіх засобів, щоб викликати між братами війну. У наслідку Олег гине, його жінка і діти, Зореслав і Предслава, потрапляють у полон і гинуть в нужді, а нерішучий Ярополк під впливом Свенельдових порад починає війну з Володимиром. Священик Олег-Олександр залишив Ярополка, лиш той проголосив війну Олегові. Коли ж, після знищення Ярополка, Володимир почав християн переслідувати, батько Наталії оселився на Лівобережжі, десь між теперішніми Броварами і Дарницею, в чернігівських лісах.
Всеслава Ратославича немовлям знайдено також у придніпрових лісах коло порізаних печенігами батьків. Княгиня Ольга виховувала його нарівні з внуками. В часах Володимира був він уже придворним гриднею великого князя. Один з прихильників Аскольдовичів, що разом з Свенельдом помагав Володимирові Ярополка знищити, припадково довідався, де і коли знайдено Всеслава. Розповів йому, хто він є та що він, Всеслав, має більше прав на Київське князівство, ніж Володимир, якому Всеслав вірно служить. У тих же часах, без відома Всеслава, той самий боярин спорудив невдалий замах на життя Володимира.
Роз’їжджаючи по придніпрових лісах з метою найти хатину, у якій він родився, Всеслав зустрінувся з батьком Наталії. Скоро освоївся з родиною, охрестився і з Наталією одружився. За прикладом тестя бажав покинути придворне життя, а оселитися з жінкою у лісах. Але бояри підготовляли на його користь переворот силами боярства і селянства. (Належить кожному знати, що за князівського періоду селянство було вільне; не було класових границь між боярством і селянством. Кожний здібний чи відважний селянин міг стати боярином і навідворот — нездібні бояри ставали селянами). Жалями на утиски і жорстокості Володимира і його дружинників бояри зуміли вмовити Всеслава залишитися у центрі майбутніх подій.
Володимир відбував один з своїх численних походів. На свято повернення з походу йому виловлювали до гарему свіжих дівчат. (Цією справою займався ключник великого князя Вишата, пізніший воєвода Ярослава Мудрого, у 1043 році осліплений греками). Хоча Вишата був киянином, але вірно служив Володимирові і варягам. Вислідивши жінку й тестя Всеслава, Олега-священика вбив, а Наталію, що мала бути матір’ю, захопив до Берестівського гарему. Здогадавшись, чиїх рук це діло, Всеслав при помочі Рогніди і приятелів-гриднів видобув жінку ще перед поверненням Володимира з походу.
Наступних днів, в осені, піднялося повстання. Нечисельні дружинники-варяги розбіглися, залишивши на ласку долі жінок і наложниць великого князя. Придворні з місцевих чинили опір. Дізнавшись, що в рядах повстанців знаходиться Всеслав, нащадок перших київських князів і посадників, — піддалися. Надтягав повідомлений варягами Володимир. Селянство розбіглося, а нечисельні бояри мусили рятувати життя у степах. Так та колишня революція і скінчилася.
Ініціатор повстання, боярин Блуд, вмовляв Всеслава вдатися за поміччю до печенігів. Всеслав відмовився задля вдоволення своїх претензій руйнувати край кочовничими ордами. Що нащадки його противника залюбки наводитимуть дикунів на Україну,— він же не передчував...
Залізною рукою скарав Володимир учасників повстання. Селян топлено сотками й рубано голови. Для бояр наготовано жахливі муки. Вислано за Всеславом на розшуки відділи війська. Від своїх товаришів у відділах, висланих його ловити, Всеслав вчасно довідувався про їхні рухи та вислизав військові з рук. Нарешті провід над військом доручив князь Вишаті, і тоді Всеславові прийшлося круто...
Припертий до Дніпра коло Трипілля, Всеслав рятувався на Лівобережжя. Боярин Блуд і Всеславова жінка з немовлям сиділи вже у човні. Всеслав на березі скликав своїх прихильників. Надбігали дружинники Вишати. Один з них, прихильник Всеслава, скочив у темноті в човен. Блуд, вважаючи дружинника за Всеслава, став відпливати. Тоді і Всеслав кинувся до човна. Скоїлася тут жахлива помилка історичної ваги... Блуд, думаючи, що це дружинник Вишати, втопив ніж у Всеславові груди: вбив того, для кого здобути київський престол поставив за мету свого життя. Пізнавши свою похибку — вхопив тіло Всеслава у човен й відплив на середину ріки. Далі вихопив немовля з рук матері, а човен перевернув. Наталія Всеславова і дружинник у панцирі потопилися.
Блуд з немовлям втік до печенігів. Не раз ще наводив їх на Україну, хоча,— як не дивно,— нема слідів його участі у боротьбі Ярослава з Святополком. Аскольдовичі ніколи вже не виступали з претензіями на великокнязівський престол. За княження Ярослава, внук Всеслава Ратославича, Аскольд ІІ, повернув у Київ і служив Українській землі так, як вимагали потреби. Ярослав призначив його князем-воєводою овруцьким.

КНЯГИНЯ АННА ВОЛОДИМИРОВА

Княження Володимира Великого дало нам тільки дві визначні жіночі постаті,— постаті гарні, що викликають щире співчуття, і обидві трагічні. Наступні визначніші українські жінки з політичних причин пішли між чужі народи, у чужі держави, а нашими княгинями ставали чужинки по крові.
Першою чужинкою на київському престолі була грецька царівна Анна, остання жінка Володимира Великого. Не визначалася вона ні великими здібностями, ні питомою жінці добротою, тож і не полишила по собі тривкої пам’яті у народі. Родилася у цісарській родині від матері цісаревої Теофанії, жінки цісаря Романа. Романа вбив Никифор Фока Молодший. Теофанія стала жінкою вбивника свого першого чоловіка, що у міжчасі здобув цісарську корону. Никифора Фоку Теофанія отруїла і, правдоподібно, пішла заміж за третього, Івана Цимісхія. Брати Анни, цісарі Костянтин і Василь, вславилися жорстокостями, приміром — осліпленням 15 тисяч болгар. Старша її сестра, також Теофанія, пішла заміж за цісаря німецького Оттона II і по його смерті у 1002 році керувала Священною Римською імперією.
З такого-то роду походила княгиня Анна. Горді грецькі цісарі, її брати, й чути не хотіли про подружжя її з Володимиром. Навіть Оттонові II, такому ж, як і вон, цісареві, — коли той Теофанію сватав, — відмовили; мовляв, таке сватання забороняє страшна і непорушна від віків постанова св. Костянтина Великого. Тим часом патрицій Вард Фока підняв проти цісарів повстання й захопив сливе усю Малу Азію та частину грецького півострова. Цісарі за збройну поміч пообіцяли віддати свою сестру за, вже старшого, Володимира. Великий князь послав шість тисяч війська, Фоку полонено і стято, а цісарі знов забули обіцянку. Примусив їх бути словними похід Володимира у Крим, тоді грецьку колонію.
Що сталося далі — відомо з історії. Володимир охрестився й одружився з Анною, хоча та і дуже нарікала на братів, що її до подружжя силували. У Києві княгиня Анна завела на великокнязівському дворі невільничу, на взірець грецької, етикету, перейняту пізніше московськими царями.
Умерла княгиня Анна 1011 року. З нею мав Володимир, мабуть, тільки дві дочки, княжен — Предславу, що вмерла у польському полоні, і Добронігу-Марію, польську королеву, її невістка, друга жінка Ярослава Мудрого, також Анна, походила з грецьких царівен, одначе з іншої династії. Ця княгиня, Анна II, нічим у нашій історії не визначилася. Правдоподібно, Ярослав Мудрий не мав з нею дітей, тому що одружився вже старим вдівцем.
Княгиня Анна Володимирова своєю особою розпочала цілий ряд чужинок на українському престолі, бо прикладу Володимира Великого слідували його нащадки, однак не для тих же цілей. Володимир Великий завдяки одруженню з Анною поріднився з цісарями обох світових імперій, Візантійської і Священної Римської, та тим поставив Україну на один рівень з тими імперіями. Його нащадки дружилися майже виключно з сусідніми володарями таких незначних держав, як Польща чи Мадярщина, з метою мати від своїх сусід, тестів чи швагрів збройну поміч у зажертих міжусобицях за кращі уділи зі своїми рідними братами. Кращі наші князі старалися увійти у подружні зв’язки з володарями держав, що з Україною не сусідували, приміром, — з англійськими, французькими, данськими, шведськими чи норвезькими. Та найбільшими князями будівничими були все ж ті князі, що не шукали собі жінок за межами України, а дружилися з українками, княжнами чи доньками боярів.
Наслідком подружжів з польками й мадярками було те, що через сотку приблизно літ польські й мадярські королі почали виявляти претензії на українські князівства на підставі свого походження від українських княжен. Правда, і українські князі, мадяри і поляки по материнській лінії, виявляли претензії до престолів Польщі й Мадярщини на тих самих підставах, але безуспішно. Така подружня плутанина витворила в українських князівствах зверх столітні міжусобиці і врешті довела до впадку князівської української державності.

КНЯГИНЯ ІНГІГЕРДА-ІРИНА ЯРОСЛАВОВА

Визначну роль в історії України відіграла друга з черги чужинка на українському престолі, перша жінка Ярослава Мудрого, велика київська княгиня Інгігерда-Ірина.
Не знаємо, коли вона вийшла заміж за Ярослава. Мабуть, тоді, коли Ярослав, по смерті старшого брата Вишеслава, був батьковим князем-намісником у Новгороді. Тоді вже згадує літопис про князя Регенвальда у Ярославовій службі, а цей Регенвальд був рідним братом нашої, справді великої княгині. Дехто подає дату одруження Ярослава на 1010 рік, але ця дата лише здогад.
Походила Інгігерда з шведського королівського роду,— дочка короля Олафа. Завдяки подружжю з нею, Ярослав поріднився з норвезьким королем — Олафом Святим, чоловіком старшої дочки Олафа, та з німецьким цісарем Генріхом ІІ. Власне, ці поріднення викликали збройне втручання Ярослава у північноєвропейські справи у 1030-х роках, коли його швагер Олаф Святий з братом Гаральдом Сміливим та сином Магнусом Добрим, данським королем Канутом були змушені втікати до Києва. Та й не вони одні, але й англійські принци Едвард і Етельред, пасерби англійського короля, також Канута на ім’я, перебували цілі десятиліття у Києві. За допомогою Ярослава почалася війна, у якій Олаф Святий згинув у бою під Стікльстедом, але Магнус з дядьком здобули норвезький престол від Канута данського. Так само й Едвард та Етельред з поміччю нашого великого князя здобули англійський престол у 1044 році. Едвард, з ім’ям Сповідника (Конфесор), панував у Англії до січня 1066 року, а тоді на короткий час став королем тесть Володимира Мономаха, король Гаральд II.
Бачимо, отже, що Ярослав Мудрий тряс цілою Європою. Але, в початках свого володіння, сам мусив не раз вибиратись у чужину за поміччю проти брата, Святополка Окаянного.
Одною з причин жорстокої чотирьохлітньої війни Ярослава з Святополком,— як каже літописець Нестор,— була жінка Святополка, дочка польського короля Болеслава Хороброго, перша «княгиня-ляховиця» на нашому престолі. Підступно вбивши трьох братів, Святополк був вже недалеко мети захопити в свої руки державу Володимира. Підбехтував Святополка на це його тесть, через свою дочку і її духовника, кольбернського латинського біскупа Райнберна, ще за часів життя Володимира. Після смерті батька Святополк тих порад послухав. Та в Новгороді сидів князь Ярослав Володимирович, що намірам Святополка перешкодив. З новгородцями і норманськими дружинами своєї рідні та в союзі з цісарем Генріхом Ярослав Святополка розгромив. Святополк утік в Польщу, до тестя, але ненадовго. Пошкодила Ярославові наложена на Київ значна контрибуція, у розмірі одної гривні на душу. (Гривня у ті часи рівнялася одній третині фунта срібла; пізніші гривні ставали все меншими). Різнонаціональні київські купці стяганню контрибуції противилися. Постали непорозуміння між князем і народом, з одного боку, та різними торговцями, з другого. З замішання скористали Святополк і Болеслав. З мадярами, поляками і печенізькими ордами Святополк 22 липня 1018 року розбив війська Ярослава, а 14 вересня того ж року захопив Київ. Гендлярі поквапилися зложити Болеславові величезні дарунки, та це не врятувало Київ від руїни. Дарма апелював до християнського сумління польського короля київський митрополит Іоанн І, один з кращих наших митрополитів, якому доручив князь Ярослав у опіку Київ і свою всю родину. Пограбувавши Київ, Болеслав вернувся з величезними скарбами у Польщу. Захопив у полон всю Ярославову родину і сестер. (Від того часу походить польська видумка про меч-щербець Болеслава й про залізні стовпи у Дніпрі,— мовляв — по Дніпру установив Болеслав кордон... На тій видумці поляки основують «історичне право» на Правобережну Україну. Болеславові ані снилося закладати у Дніпро якісь стовпи чи свій «щербець» на Золотих Брамах Києва щербити, бо й Брам тих тоді ще не було й сліду. Золоті Ворота заложив Ярослав Мудрий ген пізніше, коли відбудовував Київ по польсько-мадярській руїні). Зрештою, Болеславові ходило про наживу і грабунки під покришкою помочі зятеві. А поживитися у Києві було чим... Біскуп Тітмар Мерзебурзький писав тоді, що у Києві було 400 церков, 8 базарів і незчисленна сила всякого люду. Врешті, бій на Альті, у травні 1019 року, віддав велике князівство Українське Ярославові.
У цій чотирьохлітній війні княгиня Ірина ділить з чоловіком долю і недолю, йде з ним у походи, спершу на захоплений Святополком Новгород, а далі на Київ. Коли Ярослав за змову з Святополком ув’язнює і хоче скарати смертю свого брата, князя псковського Судислава, — Ірина переконує його не наслідувати Святополка, а тримати винного у острозі, у гідних його княжому званню умовах. (Судислав пізніше постригся у ченці). У Києві, хворою, княгиня Ірина потрапляє в польсько-мадярський полон, та звільнюється втечею. У прикрі хвилі сама бере участь у боях над Альтою й тим впливає на завзяття воїв.
У війні Ярослава з Мстиславом Тмутороканським, що тягнулася також п’ять літ, княгиня Ірина вживає всіх впливів, щоб чоловіка з його братом погодити. У дальших війнах з Польщею Ярослав завоював Засяння по Краків. Та свою родину звільнив з полону аж у 1031 році. Завдяки спорідненню з європейськими династіями на київському дворі перебувають багато пізніших королів.
Впливи великої княгині Ірини слідні й у внутрішній,— кажучи по-сучасному,— політиці та законодавстві. Славна «Руська Правда» та Церковний Устав Ярослава Мудрого, хоча здебільша були переписанням давніх усних законів, але уступи про знесення кари смерті, урівноправнення жінки з мужчиною та однакова відповідальність обох статей змушують думати, що і в законодавстві не обійшлося без надто близького впливу княгині Інгігерди-Ірини на наше перше цивільне і церковне право. (Редагував його з князем київський митрополит, славний письменник давнини, Іларіон).
Велика княгиня Ірина мала десятеро дітей: Іллю, що вмер дитиною у польському полоні 1020 року, Володимира, князя новгородського, Ізяслава, Святослава, Всеволода, Ігоря і Вячеслава, та дочок — Єлизавету, королеву норвезьку, Анну, королеву французьку і Анастасію, королеву мадярську. Умерла 10 лютого 1037 року, перед смертю прийнявши чернецтво з ім’ям Анни. Православною церквою зачислена до святих.
Дехто з наших істориків подає рік смерті княгині Ірини 1051. Більш правдоподібною датою є 1037 рік. Історики, мабуть, помилилися у датах завдяки тому, що змішали чернече ім’я княгині Ірини з ім’ям другої жінки Ярослава, Анни грецької. Княгиня Анна дійсно вмерла 1051 року. Інгігерда — це скандінавське ім’я нашої княгині, Ірина — надане їй у нас, в Україні, а Анна — чернече. Не можна також допустити, щоб Ярослав одружився вдруге в глибокій старості, за три роки перед своєю смертю, якщо прийняти рік смерті княгині Ірини 1051. Та одруження цілком можливе, коли приймемо 1037 рік. За моєю датою промовляє також факт, що вмерла княгиня Ірина у Новгороді, при свойому старшому синові Володимирі Ярославичу і в соборі св. Софії Новгородської похована. А відомо, що Володимир Ярославич вмер у скорому часі після повернення з полону по нещасливому поході у Грецію 1043 року, тобто десь у 1045-49 роках. Та ще одне: Ярослав, у пам’ять своєї першої жінки, 1045 року, збудував церкву св. Ірини, що її руїни збереглися до наших днів. Ярослав не міг будувати церкви у пам’ять ще живої своєї княгині. Отже, знов доказ, що промовляє за 1037 роком як датою смерті княгині Ірини.

КНЯЖНИ ПРЕДСЛАВА І ДОБРОНІГА-МАРІЯ, КОРОЛЕВА ПОЛЬСЬКА

Про двох дочок Володимира Великого знаємо дуже мало. Не знаємо, чи Володимир мав більше дочок, чи ні. Породилися вони від Анни грецької. Твердження це не зовсім, однак, певне. Обосновую його на тому, що наколи б дочки Володимира родилися перед його охрещенням, тобто перед 988 роком, то чей же до часу смерті Володимира (1015 року) повиходили були б заміж, тим більше, що у тих часах дівчата виходили заміж у молодому віці. В часах боротьби Ярослава з Святополком обі княжни жили з Ярославовою родиною вкупі. В днях відходу польсько-мадярських військ з Києва обох княжен забрано в полон і вивезено у Краківщину. Там впродовж десятьох літ українських княжен та княжичів, синів Ярослава, в’язнили в умовах тих суворих часів. Старша княжна, Предслава Володимирівна, вмерла внаслідок нелюдських умов, десь коло 1028 чи 1029 року, а Доброніга вислана була у Францію і там перебувала у монастирі в Клюні. Десь коло 1031 року князь Ярослав допоміг польському королеві Казимирові (так званому Обновителю) втихомирити неслухняних польських князиків і увійшов з ним в союз. Для скріплення союзу князь і король посвоячилися: Ярослав оженив свого сина Ізяслава з сестрою короля Гертрудою, знаною з літописів «княгинею-ляховицею», (зоставила нам пам’ятку — латинський Трірський псалтир і молитовник Гертруди), а свою сестру, що у Франції відай перейшла на латинство, Добронігу-Марію року 1043 віддав за короля Казимира (1021-1087). За скріплення польської держави поляки прозвали Казимира Обновителем. Слід, однак, зазначити, що без помочі Ярослава Мудрого Казимир Польщі не обновив би. А наш великий князь не передбачував, що він скріплює майбутнього ворога України.
Княжна Доброніга є першою нашою жінкою, яка стала королевою іншої держави. Про її життя і смерть певного нічого не знаємо. Є здогади, що вмерла 1087 р. Згідно з церковними істориками Доброніга перейшла на католицтво, чи то примушена, чи добровільно, щоби полегшити умови свого життя в полоні. Згадує про ту подію визначний католицький історик, середньовічний львівський арцибіскуп Ян Длугош в ІІІ томі своєї «Історії Польщі», ст. 218, аннал 1041 року. Виходить, отже, що подружжя планувалося ще раніше. Натомість Казимирова сестра, Гертруда, за спеціальною умовою зосталася латинницею і тим Україні багато нашкодила. Тож і чоловік її, великий князь Ізяслав Ярославич залишив по собі дуже сумну пам’ять, окуплену, зрештою, лицарською смертю.

ДОЧКИ ЯРОСЛАВА МУДРОГО ЄЛИЗАВЕТА ЯРОСЛАВНА,
КОРОЛЕВА НОРВЕЗЬКА

Синів своїх князь Ярослав поженив з чужинками: вже згадуваного Ізяслава з Гертрудою, Святослава з німецькою принцесою, з імені незнаною, Всеволода з дочкою цісаря грецького Костянтина Мономаха (мабуть, знов з Анною), Вячеслава з дочкою графа саксонського Оттона (вона по смерті Вячеслава, у 1058 році з дочкою вернулась у Саксонію). Інших синів подружив Ярослав з дочкою графа штадського, князя черкеського тощо. Отже, родинні зв’язки Ярославових синів розкидані по цілій Європі. Але не знаємо навіть імен тих наших княгинь. Одночасно на київському дворі довго перебувають емігранти-королевичі, згадувані Едвард і Етельред англійські, Гаральд Сміливий і Магнус норвезькі, Магнус данський, Андрій і Левента мадярські... Кожний з них повертався у батьківщину за допомогою великого князя Ярослава. Та, здається, що кожний з них віз з Києва свою королеву, дочку або братанку Ярослава. Докладно відомо лише про подружжя Ярославових дочок.
Старша дочка Ярослава Мудрого, княжна Єлизавета, вийшла заміж за королевича Гаральда Сміливого, пізнішого короля Гаральда ІV, що довгі роки перебував у Києві і вславився у тогочасному світі одчайдушними морськими походами. Мав він бути й неабияким поетом, бо ж позоставив гарні пісні на честь «руської княжни з золотим волоссям», які дійшли до наших днів у скандінавських сагах. Хоч як воно там було, але королевич Гаральд поїхав у Норвегію Ярославовим зятем. У 1045 році здобув престол та 20 літ панував на Скандінавському півострові. Згинув у бою під Гастінгсом, у днях 16-29 вересня 1066 року, після десанту норманських королів під проводом Вільгельма Завойовника на Англію. (У тому ж бою згинув і тесть Володимира Мономаха, король англійський Гаральд ІІ).
Про життя королеви Єлизавети Ярославни у Скандінавії немає ніяких вісток. Характерно, що вона не міняла свого імені, отже, не міняла й віри, тому що подружжя її з Гаральдом відбулося у Києві, а можливо, що латинські впливи в Скандінавії у ті часи не були значними. Здогадуються також східні історики церковні, начеб сам Гаральд мав прийняти східне християнство з ім’ям Юрія (християнське ім’я Ярослава Мудрою).
Єлизавета Ярославна, за переказами, мала дві дочки, Інгігерду і Марію. Одна з них мала начеб вийти за Вільгельма Завойовника заміж, але котра і коли, того не знають і самі норманські народи.

АННА ЯРОСЛАВНА, КОРОЛЕВА ФРАНЦУЗЬКА

Десь у 1044 році повдовів король французький Генріх І. Його жінка, Матильда, дочка цісаря німецького Генріха II, не зоставила йому потомства. Другу жінку не так легко було й найти, бо через першу жінку французький король був близько споріднений з усіма князівськими родинами Європи. По довгих розшуках король найшов собі жінку аж у Києві.
Внучка короля Олафа, так званого Скотконунга (короля Шотландії і Швеції) по своїй матері, Анна Ярославна родилася 1024 року. У діточих літах набула несогіршу й на наші часи освіту, а, крім того, славилася красою. Коли до її особистих прикмет додати могутність і багатства батька її, свата всієї Європи, володаря одної з найбільших держав того часу, то нічого дивного, що Анною цікавилися королі й цісарі. У 1034 році її сватав швагер Генріха французького, пізніший цісар Генріх ІІІ, та з причин малолітства княжни (у Європі траплялися тоді подружжя навіть з семилітніми принцесами), з того сватання нічого не вийшло. Нею-то й зацікавився нащадок французьких королів Капетів. У 1048 році прибули у Київ французькі посли, Мерський єпископ Готіє Савейр і маркіз Гозелен де Шавіньяк, прохати руки княжни. Наступного року на Зелені Свята, 14-го травня 1049, відбулося вінчання княжни Анни Ярославни з королем у місті Реймсі. Як і її тітка, Анна Ярославна прийняла латинство і в поновному охрещенні названа Агнесою. Після смерті свого чоловіка, 4 серпня 1061 року, Анна Ярославна зосталася вдовою з синами Філіпом, Робертом і Гуго та дочкою Еммою. З тих років (1063) дійшов до нас її власноручний підпис кирилицею, тобто нашим письмом. Кілька літ королева Анна керувала Францією в імені неповнолітнього сина.
Через якийсь час Анна Ярославна вийшла заміж удруге, за графа Рауля де Крепі, що адоптовав її сина Гуго. Друге подружжя не було щасливе, бо Крепі не розвівся був з своєю першою жінкою Елеонорою. Римський папа визнав друге вінчання неправним і наказав Крепові з Анною Ярославною розійтися. Граф Рауль де Крепі наказу не послухав, тож був церквою виклятий. Він умер 8 вересня 1075 року. Після його смерті Анна Ярославна вернула до сина, але вже без титулу королевої.
Вмерла Анна Ярославна 6 вересня коло 1080 року у якомусь з католицьких монастирів. Французький історик Ф. де Мезеер здогадується, що Анна навіть вернулася у Київ. Та він хибно змішав королеву Анну з дочкою її брата Всеволода Ярославича, Анною, настоятелькою Андріївського монастиря у Києві. У середньовіччя (1682 року) віднайдено було навіть її могилу коло Ля Ферт Аль, у провінції Сена, та й нею заснований монастир у Санліс щорічно відправляє богослужбу за її душу у день її смерті. А чей же, коли б Анна вмерла у Києві, то день її смерті не був би французьким ченцям знаним, тим більше, що й досі не знаємо року її смерті.
З Києва Анна Ярославна привезла у Францію писане кирилицею Євангеліє. На тому Євангелії французькі королі аж до революції 1793 року складали присягу під час коронації. Має й досі воно хоронитися у славному Реймському соборі у Франції.

АНАСТАСІЯ ЯРОСЛАВНА, КОРОЛЕВА УГОРСЬКА

Третя дочка Ярослава, Анастасія, у 1046 році пішла за угорського, чи мадярського, королевича Андрія. Цей зять Ярослава, хоча й здобув батьківський престол виключно засобами тестя, але віддячувався зовсім по-мадярськи. Ревний прихильник папи римського Льва IX, король Андрій не заспокоївся, аж поки й жінку свою не перевів на латинство. (Зазначую, що у ті часи не було ще поділу на православних і католиків у сучасному розумінні). Анастасія Ярославна охрестилася по латинському обряду (після смерті Ярослава Мудрого й поділу церков), з ім’ям Агмунди і під таким ім’ям відома в мадярській історії. Та і в Києві вже паношилася тоді «княгиня-ляховиця» Гертруда... Українська державність вперше почала підупадати. Піднялася боротьба Ярославових синів, що закінчилася наведенням на Україну польсько-мадярських військ Ярославових зятів та сватів. У ту боротьбу вмішався й папа римський, знаний Григорій VII, Гільдебрант... Ці події висвітлені в українській історії, тож зайве їх тут повторювати.

КНЯГИНЯ ГІДА-ЄЛИЗАВЕТА МОНОМАХОВА

Старший Ярославич, Ізяслав, зі своєю Гертрудою майже все життя провели поза Україною, навіть тоді, коли Ізяслав вважався великим князем київським. З ними перебували їх діти, Ярополк і Святополк, що оба подружилися також з чужинками. Ярополк вславився тим, що за прикладом батька наводив на Україну свою польську рідню, їздив до папи Григорія Гільдебранта і навіть мав короноватися. Святополк, ставши великим князем київським, спекулював на солі, обдирав киян, а опісля осліпив князя теребовельського, Василька, тож зоставив дуже сумну по собі пам’ять.
Найстарший син Ярослава, Володимир, що вмер ще за життя батька, зоставив сина Ростислава, жонатого з черкеською княжною. Ростислава 3 лютого 1066 року отруєно греками у Тмуторокані. Його діти, такі ж як і батько лицарі, Рюрик, Володар і Василько, після довгих поневірок одержали від дядьків в уділ Галичину.
Святослав Ярославич, жонатий з невідомою з імені німецькою принцесою, мав синів — Давида, Олега і Ярослава. Олег заслужив собі у літописах славу своєю нещасливою долею і поневірками. Це знаний в історії Гореславич, дід київських князів Ольговичів.
Ігор Ярославич мав сина Давида, сумної слави князя турово-пінського, головного спричинника злочину осліплення Василька Ростиславича Теребовельського, свого братанича.
Всеволод Ярославич, жонатий з грецькою царівною Анною, мав дочок Анну, Євпраксію і Катерину та двох синів — славного Володимира Мономаха і Ростислава. Ростислав умер одного року з батьком (1093), вважається святим. Повдовівши — Всеволод Ярославич оженився вдруге, з якоюсь, не Ярославового роду, українською княжною. Сина, Володимира, одружив з дочкою останнього перед норманами англійського короля, Гаральда II (панував лише від січня до половини вересня 1066 року).
Про всіх тих наших княгинь з літописів знаємо лише те, що були вони добрими дорадницями своїх чоловіків. Поза тим, нема якихось певних вісток, хто вони були або як звалися. Не знаємо, так само, як дійшло до подружжя між Володимиром Мономахом і королівною англійською, з двох протилежних кінців Європи.
У рік смерті в бою короля Гаральда (1066) Мономахові було ледве 15 літ. Пізніше, дорослим вже, він відбуває ряд блискучих походів, між іншим на чеські Судети, тож вславлюється у тогочасному світі як великий полководець. Можна припускати, що Мономах у часі походів у Західну Європу і одружився. Більш правдивою здається думка, що вдова короля Гаральда від суворого норманського завойовника мусіла з Англії рятуватися. Про гостинність київського двору в Англії добре знали, хоч би й від попередників Гаральда, королів Етельреда та Едварда Сповідника. Нічого дивного, що англійська королева з дочкою найшли притулок аж у Києві: Західна Європа була тоді тереном безнастанних воєн. Пізнавши людей і обставини, королівна вийшла заміж за нашого великого князя, тоді ще князя переяславського (це було однозначним з становищем наслідника київського престолу). Перед подружжям королівна перейшла на православіє. Відома у нас під ім’ям Єлизавети.
Одруження Мономаха відбулося ніяк не раніше 1075 року. Здогад, що відбулося воно таки в Києві, має ще й те потвердження, що католицькі володарі і сам папа римський переходу королівни Гіди на православ’я — коли б те сватання відбулося у Західній Європі — ні в якому разі не допустили 6.
Чи велика княгиня Єлизавета Мономахова була такою ж діяльною, як бабуня її чоловіка,— не знаємо. Володимир Мономах, людина кипучої діяльності, славився у світі не тільки як здібний полководець чи там зручний політик, але й як мудрий керівник, великий законодавець, якого авторитет і владу беззастережно визнавали всі, досі неслухняні, удільні князі. Народна любов до нього була такою великою, що не раз його прохали на великокнязівський престол, хоча по праву, встановленому Ярославом, він не міг київського престолу зайняти. І лише тоді, коли після смерті Святополка населення підняло повстання, ніякого іншого князя не хотіло визнавати, тоді тільки Мономах згодився зайняти престол. Але й без титулу великого князя Володимир Мономах має авторитет: мирить князів, доводить до Любецького з’їзду, 1097 року. Опісля, на прохання мачухи та митрополита Миколая грека, не допускає до війни після осліплення великим князем Святополком та Давидом Турівським князя Василька Теребовельського. Так же рішучо з митрополитом Миколаєм відкидають ганебне жадання великого князя Святополка віддати йому Теребовельське князівство, а каліку Василька вислати до нього у Київ на прохарчування, на з’їзді князів у Витичеві, 1100 року. У поученнях Мономаха своїм дітям, а головно у законах про відсотки (після смерті князя Святополка і жидівського погрому у Києві 19—24 квітня 1113 року) слідні жіночі впливи. Закон про відсотки, сполучений з забороною невільництва за борги, був першим розпорядком на користь біднішого населення у всій Європі. Православна церква суворо забороняла лихварство, тобто випозичання грошей на проценти. З тієї заборони користали іншовірці, вірмени та жиди, що оселилися в Україні,— щоправда у незначному числі,— ще в часах підбою українських земель хозарами, у 8-му віці. За княження Святополка Ізяславича ті лихварі брали за позички по 100 й 200 відсотків, а за несплату боргу забирали в неволю не лише самого боржника, але й усю його родину. Зрозуміло, що ніякий боржник при найкращому старанні не міг виплатити подвійної й більше суми за рік; через кілька літ борг побільшувався вдесятеро. Відомий один випадок, коли борг згинулого у війні боярина Путятича київському купцеві Схарії зріс у 50 разів! За борг батька вся родина пішла в закупи й мала бути продана. Володимир Мономах, ставши великим князем, під страхом смерті заборонив лихварям брати більше від 40 відсотків річно, а зокрема, так же суворо заборонив невільництво за позички. Від його часів аж до татар на Україні одинокими невільниками були полонені у війнах, та й ті, через сім літ праці, ставали вільними людьми. Виняток становили лише половецькі полонені, що їх назбиралося було коло 300 тисяч з 11 великих розгромів половців нашим князем. Цих половців, як державних невільників, оселювано у найглухіших закутках Української держави. Та їхні діти ставали вже рівноправними українськими громадянами.
Велика княгиня Єлизавета Мономахова вмерла у першій четвертині 12-го століття, правдоподібно 1127 чи 1128 року, бо у літописах говориться, що великий князь Мстислав І Мономахович часто нараджувався з своєю матір’ю, очевидно, про державні справи. Була матір’ю десятьох дітей: синів — Ізяслава (згинув дитиною у 1096 році під час нападу половців), Святослава (вмер молодим), Мстислава, Андрія, Романа, Ярополка і Юрія (так званого Довгорукого, від якого пішли московські великі князі і царі), та дочок — Євтимію, королеву угорську, Марію, жінку грецького престолонаслідника Леона, і Агату, княгиню городенську. Усі діти Володимира і Єлизавети Мономахів, за винятком, може, Юрія Довгорукого, відомі в історії своїми високими людськими прикметами, хоча й не всі однакову мали долю... А гідні діти бувають звичайно у гідного батька й матері.

ДОЧКИ ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ ВСЕВОЛОДА ЯРОСЛАВИЧА

КНЯЖНА АННА (ЯНКА) ВСЕВОЛОДІВНА

Старша дочка великого князя Всеволода Ярославича, Анна, або Янка, знана з церковної історії. У 1086 році, отже, ще молодою людиною, вона постриглася у черниці у її батьком збудованому Андріївському монастирі в Києві, де й була вона першою настоятелькою (ігуменею). Батько її, великий князь Всеволод Ярославич, що славився своєю освітою (знав п’ять мов), певно, заохотив дочку до книжки ще з маленьких літ та доручав їй книжки навіть переписувати. Це значить, що княжна Анна була одною з найбільш освічених жінок свого часу, її замилування до знання, певно, й було причиною постригу у черниці, бо в монастирях лише тоді знання й поширювалося. Західні історики подають, правда, іншу причину постригу княжни Анни. Вона начеб їздила в Царгород з метою вийти заміж за грецького цісаря Костянтина Дуку, а постриглася у черниці тоді, коли з заходів нічого не вийшло. Ці західні вістки, навіть наших істориків дуже сумнівні, до того ще й понижують нашу княжну. По-перше, цісар Костянтин Дука був її близькою ріднею, отже, оженитися з Анною не міг, а по-друге, не було причин аж так на грецьку цісарську корону для нашої княжни і ласитися: Греція швидко котилася до упаду під ударами магометан й тратила провінції одну за другою, а наші великі князі частенько отим цісарям збройно помагали. Третє — княжна Анна їздила у Царгород черницею, 1088 року. Зокрема, у Греції відбувалися часті революції: на 107 цісарів від року 395 по 1453 рік згинуло від своїх підданих 65 грецьких володарів. У Києві про все це добре знали, тому виникає сумнів, щоб княжна Анна через якогось Дуку йшла у монастир.
Хоч у нас від найдавніших часів жінка все була рівноправною, однак під освітнім зглядом поволі став вщеплюватися погляд грецький, що жінці освіта непотрібна. І коли в XI столітті не можемо здибати жодного князя чи боярина, який не вмів би бодай читати й писати, то, — вже не згадуючи боярські верстви,— неписьменні княгині лучалися досить часто. При допомозі батька й братів княжна Анна другого року після постригу засновує у своєму монастирі першу дівочу школу. Набирає у ту школу охочих до науки дівчат різного стану, і боярських дочок та княжен, і дочок селян. Але в Україні не можна було знайти учительок. З тою метою Анна їздила у Грецію. Офіційно вона їхала ніби на побачення з своєю ріднею по матері, а в дійсності для того, щоб приглянутися системі навчання у патриціанських дівочих школах та знайти жінок-слов’янок, які згодилися б виїхати за учительок у Київ. Ще іншою метою подорожі була церковна справа: помер у 1088 році митрополит Іоанн ІІ, людина високих прикмет і науки. Князі і єрархи Української Православної церкви бажали бачити київським митрополитом гідного наступника Іоаннові II, тож сподівалися, що княжна Анна, внучка грецького цісаря, краще, як хто-будь інший, доручення виконає. Та облудні греки України боялися, тому жодного прохання не сповнили. Правда, вислали з нею митрополита Іоанна ІІІ, старого скопця, від якого — як пише літописець Нестор — люди втікали зо страху, бо він видавався їм мерцем. (Він таки й вмер наступного року).
Княжна Анна довгі роки керувала школою й монастирем. Умерла 1113 року і в Андріївському монастирі похована.

ЄВПРАКСІЯ ВСЕВОЛОДІВНА, ЦІСАРЕВА НІМЕЦЬКА

Молодша дочка великого князя Всеволода, Євпраксія, виховувалася разом з сестрами. Надумувалася вступити до монастиря княжни Анни, коли посватав її німецький цісар Генріх IV, старий вдівець.
Цей цісар відіграв немаловажну роль у взаєминах синів Ярослава Мудрого. До нього від свого швагра — польського короля — втікав швагром ограбований князь Ізяслав Ярославич. Але що Ізяслав ще гірше пограбував киян, тож і цісареві Генріхові навіз стільки дарунків, що в того — за словами німецьких літописців — аж голова пішла обертом з дива на багатства київського князя. Через ці дарунки, на які претендував також римський папа Григорій VII, постала ворожнеча між цісарем Священної Римської імперії та римським патріархом. Ворожнеча на тлі українських багатств спричинила викляття Генріха папою. Цісар скликав тоді собор єпископів своєї імперії,
Григорія VII проголосив антипапою, противником Христової віри, а римським патріархом 25 липня 1080 року обрано равенського архієпископа Климента (папа Климент ІІІ). Климент погоджувався прилучитись до Східних патріархів як рівний до рівних. (Діялося це щойно у 32 роки після поділу церков, 16 липня 1054 року). З цією метою вислав папа Климент посольство до нашого митрополита Іоанна II, прохаючи його бути посередником між ним і патріархами. До цього посольства прилучив Генріх своїх послів з проханням руки княжни Євпраксії. Справа проволікалася через кілька літ. З об’єднання церков нічого не вийшло через спротив прихильників папи Григорія та з причини смерті нашого митрополита. До Климента Генріх охолов і навіть прогнав його з своїх володінь. Між наступником папи Григорія, Урбаном II, і цісарем Генріхом на якийсь час нав’язалися добрі взаємини.
Про Генріха в Україні знали, що він колишній союзник Ізяслава та Святослава Ярославичів. Тож 1089 року наша княжна Євпраксія стала німецькою цісаревою... Але гірке було її життя з старим цісарем. Генріх, як це водиться, молодої жінки не любив, а до того його доучували ще латинські єпископи змусити жінку до переходу на латинство. Євпраксія п’ять літ противилася наміру чоловіка. Коли життя стало вже неможливим, року 1094, втекла. Найшла тимчасове пристановище у княгині тосканської Матильди. Вважаючи, що римський папа не буде силувати її сумління, Євпраксія вдалася за поміччю проти чоловіка до папи Урбана II. Папські собори у Констанці і Піяченці, 1095—1096 років, розглядали скарги цісаревої, помогти, однак, не помогли. Десять літ нещаслива цісарева без засобів тулялася по Західній Європі і аж у 1106 році пішо вернулася в Україну.
Через рік по соборах Урбан II загрозив Генріхові викляттям за те, що цісар неприхильно віднісся до старань папи організувати Хрестовий похід у Палестину. Викляття дало привід католицьким історикам твердити, начеб папа проклинав Генріха власне за переслідування Євпраксії Всеволодівни.
В Україні цісарева Євпраксія постриглася в Андріївському монастирі своєї сестри. Третього року після постригу, 1109, закінчила вона своє страдницьке земне життя. Похована в Андріївському монастирі.
Про третю дочку Всеволода Ярославича, княжну Катерину, знаємо лише те, що вмерла вона у 1108 році, у Києві, правдоподібно молодою дівчиною. Безперечно, у давнині відомо було багато більше про наших княгинь і княжен. Та всі писані вістки про них пропали під час частих руйнувань Києва.

До змісту Ол. ЛУГОВИЙ ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ