Ол. ЛУГОВИЙ
ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКА ЖІНКА Й УКРАЇНСЬКА ДОЛЯ

Почну здалеку. Мабуть, назавжди засіло мені в пам’ять одне з найперших речень, яке я прочитав у дитинстві, тільки-но навчившися складати докупи літери, а потім і слова. У центрі села, між сільмагом і конторою, було натягнено червоне полотнище, на якому важкими друкованими літерами виведено таку сентенцію: “Жінка в колгоспі – велика сила!” Всю соціальну точність того діагнозу я оцінив лише згодом, видорослівши й опинившися в тій життєвій порі, в якій починаєш думати над фактами й словами. І тоді зрозумілося: у тому гігантському колгоспі, яким був Радянський Союз, жінка таки справді не просто значилася великою тягловою силою – таку роль для неї історично й ідеологічно обгрунтували й назавжди прописали з тією рішучістю, з якою слухняному пацієнтові ескулап прописує ліки. І доти, доки суспільство буде своєрідним колгоспом, тобто нестиме в собі питомі ознаки напівфеодального тоталітаризму й автократії, ця роль не може змінитися.
Сьогодні наше суспільство декларує своє наполегливе бажання перетрансформуватися в нову соціальну якість, робить на цьому шляху певні кроки, але всякі рудименти намагаються втримати його у минулому. Однак життя завжди розумніше за нас, його не можна силоміць підрівняти під кимось вигаданий копил. Воно завжди переінакшує наші фанаберії і приписи на свій лад, вносячи в них хоч якийсь раціональний момент та нормальнішу мотивацію. Отож Україна повільно і важко долає оту колгоспність і “по горизонталі” і “по вертикалі”. І на цьому шляху є складні речі, які міцно вросли в сам уклад нашого життя. Наприклад, ілюзія і влада минулого.
Було в Радянському Союзі свято, яким дуже пишалися тоді чиновники всіх рівнів, – 8 березня. Його закроїли категорично політичним. Це – так званий День міжнародної солідарності жінок. Проте мало хто в суспільстві знав, звідки воно походить і який зміст у нього вкладали, коли запроваджували (саме запроваджували!) відповідними директивами. Громадськість же на грані несвідомого протесту проти агресивно-класового змісту 8 березня вкладала в нього зміст трохи інший, облагороджуючи, олюднюючи, ошляхетнюючи, інтимізуючи свято. Таким чином, у свідомість чи не кожного індивіда воно ввійшло під знаком зустрічі з весною, символом любові й поваги до жінки – матері роду людського. Одне слово, зовсім не таким – принципово не таким! – яким його в наше життя призначали.
8 березня щоразу ставало нагодою для державців велемовно порозводитися про те, що в Радянському Союзі назавжди розв’язано так зване жіноче питання: мовлялечки, жінка стала в нас абсолютно рівноправною з чоловіком (а деякі дотепники перелічували здобуті жінкою права: махати на лану косою, працювати з відбійним молотком, вергати каміння і т. ін.). Кілька номенклатурних жінок, котрих висували в парламент чи на міністерські посади, не могли змінити статистики, яка переконливо свідчила: Радянський Союз – суспільство, в якому на всіх його рівнях вирішальне слово належить чоловікам, які правлять і державою, й жінкою. А щодо свята 8 березня, то деякі в’їдливі індивіди назвали його днем, коли держава також визнавала жінку людиною. Бо ж справді: такий разючий контраст пропонувало 8 березня з усіма іншими днями року. На жінок раптом вивергалося стільки суперлативів, що в усьому тому не можна було не помітити театральності й штучності. Кожен розумів: мине цей день, у який встановлять нові рекорди поглинання алкогольних напоїв – і все знову стане на свої місця. (Значній частині нашого населення прагнеться святкувати все без винятку: і Різдво Христове, і день Жовтневої революції, і День узяття Бастилії, і день Паризької Комуни, і День Перуна, і День асенізатора, і День гладіатора, і День марсіанина, і всі-всі дні бажають наші святолюбники обмалювати в календарі червоним кольором…)
Але це – до слова. Така варіація неминуче зринає про темі 8 березня і жінки в нашому суспільстві. Очевидно, в майбутньому ці варіації не будуть такими одноманітними, бо дійсність і стереотипи суспільної поведінки внесуть свої важливі корективи. І тут не буде елементу спекулятивного (особливо в чоловіків), ставлення до свят стане спокійнішим; їх не супроводжуватиме отой лихоманковий ажіотаж. І кожне вибиратиме собі: одним – 8 березня, другим – День Матері. І, як на мою гадку, важливе слово в установленні ієрархії свят належиться сказати саме жінкам, які трохи остудять чоловічу запопадливість в організації застольних восьмиберезневих (чи інших святкових) сценаріїв, нагадавши, що свята – то не лише обійми Бахуса.
Зрештою, від жінок у нашому житті залежить більш аніж просто багато. І не тільки наше минуле те авторитетно підтверджує. І не лише наша, українська, життєва практика. В усьому цивілізованому світі впродовж минулого століття жінки вийшли на лідируючі позиції в усіх соціальних сферах, починаючи від політики, де вони успішно керують державами, й науки, де “слабка стать” поповнює ряди лауреатів Нобелівської премії (а про мистецтво, літературу чи освіту, то й казати нічого – вони вже геть ніби традиційно лишаються майже всуціль фемінізованими). В Україні цей процес також бурхливо розпочався. З-поміж жінок вже з’явилися перші відомі політики, вже стали “брендом” наших днів жіночі громадські організації, а серед них – і “Берегиня України”, яка конкретними справами підтверджує свої амбітні наміри мати позитивний вплив на всі сфери суспільного життя (як це, зрештою, і “написано” в українській жіночій долі).
Наші нащадки оглядатимуться на наші дні, як на далеку історію. Очевидно, для них це буде тільки “початок шляху” до якісного оновлення ролей на суспільному кону. Приблизно так оглядаємося ми нині на далеку й близьку національну історію. Там знаходимо промовисті підтвердження найкращим демократичним тенденціям сучасності. Коли, скажімо, говоримо про жіночу долю і “жіноче питання” в історичному контексті, то саме завдяки таким довідковим виданням, як “Визначне жіноцтво України” Ол. Лугового можемо складати в своїй уяві картину повсякчас активної присутності української жінки в українській історії.
Тут тільки систематизовано величезний масив біографічного матеріалу (працюючи над цією книжкою понад півстоліття тому, автор використав усі приступні йому – в далекій Канаді! – джерела); Ол. Луговий не ставив собі за мету концептуально згрупувати матеріал, як це, наприклад, зробив у своїй книжці “Жінка і держава” Іван Кузич-Березовський, що побачила світ в Америці через двадцять вісім років після появи дослідження Ол. Лугового. Далеким був автор “Визначного жіноцтва України” і від таких серйозних наукових амбіцій, які бачимо в монографії українки зі США, доктора історії Марти Богачевської-Хом’як “Білим по білому (Жінки в громадському житті України 1884–1939)”. До нього найближче стоять кілька книжок свого часу популярної журналістки й письменниці в Канаді Ірени Книш, яка також колекціонувала біографії визначних наших жінок, та популярне дослідження історика Наталії Полонської-Василенко “Видатні жінки України”, що з’явилося накладом Союзу українок Канади 1969 року. І якщо у Полонської-Василенко повсюди бачимо прагнення авторки спиратися на незаперечну емпірику, то в Ол. Лугового читаємо й легенди чи історичні апокрифи. Та все ж це не знижує важливого виховного значення його праці. Хай це за глибиною осмислення – не славетні Плутархові життєписи, але надзвичайно цікаві, подеколи справді сенсаційні матеріали до життєписів тих українських жінок, чиї імена пережили віки, чия слава перелилася в славу України.
Так, матеріали, як мовиться, говорять і самі за себе, і не тільки за себе. Навіть і якщо це легендарна чи апокрифічна подробиця, на ній також лежить яскравий відблиск історії. Адже історія – це не тільки те, що було, не лише безпосередня подія чи конкретна людина, а й те, що уявляється наступним поколінням. Рецепція – це живе відлуння історії, несподівана її оркестрація в уяві нащадків, які просто неминуче ідеалізують чи міфологізують видатних людей. До речі, і в це часом люди вірять охочіше, ніж у те, що було насправді. Недарма ж мовиться: “Які очі – такий світ” або “Кожен бачить те, що йому хочеться побачити”. Зрештою, не в тому справа. Це той випадок, коли ілюзії такого порядку – прекрасні ілюзії.
Отже, книжка Ол. Лугового, не ставши безнадійним анахронізмом і через стільки десятиліть, знову йде до читача. Уявляється, що вона передовсім поповнить збіднілі шкільні бібліотеки й стане важливим доповненням до курсу історії України й українознавства. Вона безперечно зосередить увагу читача на тому, про що дуже збіднено й ніби ніяковою скоромовкою говориться в підручниках: українська жінка й українська історія, українська жінка й Україна. В школі також давно назріла пора починати цю розмову.
Для повноти інформації годиться тут сказати бодай кілька слів про особу автора Ол. Лугового. У 30-і й 40-і роки це – один із найактивніших журналістів української Канади й енергійний організатор тамтешнього українського культурного життя. Ол.Луговий виявив себе також здібним письменником. Його перу належать драми “Дала дівчина хустину”, “Сирітські сльози”, “Брат на брата”, “Пани й раби”, “Віра Бабенко”, комедії “Позичена жінка”, “Сватання по пошті”; історичні повісті “За волю України”, “У мряці тисячоліть”, “Чорні хмари з-за Прип’яті”, “Огнем і кров’ю”, “Іван Богун”, “Павло Полуботок”, “Світило Руїни” та інші. Кількість написаних творів засвідчує його рідкісну творчу актичність.
Поміж усіх тих книжок є у нього великий публіцистичний твір із назвою “Моя Україна”, де у підзаголовку читаємо слова, що пояснюють особливість письменницького задуму і вектор його думання: “Якою майбутню Україну автор бачить і якої України він хоче”.
Автор “Визначного жіноцтва України” хотів бачити Україну тільки незалежною державою. За його твердим переконанням, тільки це може зберегти її народ від зденаціоналізації. І тільки це може допомогти українській жінці у всіх тих випробуваннях, які готує їй світ.
І заперечити Ол. Луговому у нас немає ніяких підстав.

Михайло Слабошпицький

До змісту Ол. ЛУГОВИЙ ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ