ПРИ СВІТЛІ СУМЛІННЯ
(Цикл)

1.

Не виріс я, а переріс себе ж,
і сам себе щоночі вже лякаюсь,
бо руйнівна пітьма не знає меж
і камінь міццю в плоть перетікає.
Течу очима — на подушці сіль,
і пальцями струмую та губами...
Наче вода — збираю звідусіль
паперу клапті і солярки плями.
В цій каламуті тіла і пітьми
одне не розчинялося — сумління...
Хоч пам’ять на обов’язки розмив,
проте відчув ганьбу «гріхопадіння».
Не іншим був, напевне, а чужим,
адже не мав ні слова, ні обличчя;
сам у собі вигнанцем довго жив,
сприймаючи ганебу за величчя.
Гадаючи, що скресне сон важкий
і ти обмежиш лініями тіла
єство своє, але тверді віки
камінням в тебе, крицею вкипіли.

2.

Печалі дим струмує у гайку,
і дим гіркий струмує в моїй долі.
Ну що змінив я на своїм віку?
Кому зігрів я серце захололе?
Собою... І для себе... І в собі...
Обмежував, викреслюючи кола.
І в душу не пускав ні чужий біль,
ні нарікань, що чулися здовкола.
На чорні ґудзі душу застібав,
щоб зберегти у ній високе світло.
Та звідки чорна узялась журба,
що в ній живе і щозими, й щоліта?..
Та ще закрався невивідний сум,
що із очей струмує чорнувато.
А через серце йде щербатий струм,
що мою постать крутить та горбатить.

3. У ТАЛІЙ ВОДІ — ВІДБИТОК

По узбіччі шляху — води
каламутні та сумні;
відблиск, ніби ніж холодний,
глибоко стримить в мені.

І не боляче, а глухо
вигинається метал;
щоб зламать його, я рухавсь,
теплим подихом хитав...

Та не витягнуть заскалки,
що крижиною в мені,
щербами застряла змалку —
і дуплиться вглибині.

Відчуття, немовби злочин
учинив: украв? убив?
В темних водах по обоччі
мій відбиток? Чи журби?

Куте, ламане обличчя
і твердий залізний рот:
що це — ницість чи величчя?
Брак нахабства та чеснот?

В скаламученій безодні
видно й ляду крижану —
ти ж бо поглядом холодним
зриш у власну глибину.

4. Два кольори

                                                           Д. Павличку

Поземний сніг ніде не міг упасти,
мов був приречений леліть із краю в край,
щоб вибілить журбу та чорні всі напасті
і гостро перекреслить посутенілий гай.
І білі лінії в очах мені співали,
мінилися прокльони на хвалу.
Знайомі, ідучи, мене не впізнавали;
коли ж їх зупиняв, то потиск, мов смолу,
здирали із долонь, тікаючи від мене...
—Гей, зупиніться, ви! — кричав слідком шалено.
Та голос відмінивсь, можливо, став він білим?
А може, став гірким та чистим, наче сіль,
але мої слова були незрозумілі...
— То блазень, блазе, бла... — йшли шепти звідусіль.
В повітрі в’ялому і звуки мов зів’яли,
і малокровний крик лишався на вустах:
— Я, чуєте, Павло! Мене ви не впізнали!
— Йди, чоловіче, геть! Чого до нас пристав! —
У чорному вікні побачив свій відбиток:
у тілі безліч стріл стриміло снігових...
— Де очі, губи де? — Клубок шовкових ниток
лежав на плечах в мене замість голови.
Позаду ж — сніг брудний, недопалки та фанти,
а з урни дим сотавсь, і сунула юрба.
Поскрипували гальма та бемкали куранти,
і сажа осідала холодна на губах...
І ніби Себастьян, від мук закаменілий,
Я навіть жодним м’язом поворушить не міг,
бо стріли холоду впивались глибше в тіло
і зуби розтискав прямий сталевий сніг...
І тицяли усі в мій бік, як на потвору,
яку дотепний скульптор з шамоту сотворив.
І, зойкнувши, збагнув, що в болю білий колір
і сажа порошилась чомусь весь час згори...

5. НА ПЕРЕХОДІ ЧАСУ

Нагірне повітря струмує хвилясто,
струмує зігрітий уявою зір,
і танучий сніг розповзається маслом,
з обличчя сповза личкуватий папір.
В згасанні сумному була осолода,
крізь білість зрадливу просвічував бруд...
Але ж пробивалося світло зі споду
крізь сміття намокле і зваляний ґрунт.
І камінь вологий, звільнившись від маски,
мов видихнув глухо: — Скінчилася гра...—
І я зауважив, отямлений вчасно,
що є сподівання  в сумних кольорах:
у дранці набряклій, у сірій жердині,
в набряклій землі, у лускатій корі.
Творилася радість майбутня вже нині,
чинилася зрада внизу та вгорі.
А зір, відрікаючись білого, прагнув
насититись снігом, вологим, важким...
Шуміло повітря, і пінилась брага,
і землю пороли глибокі струмки.
Зірвавши з лиця машкару паперову,
я болем прийнявсь, ніби шкіру іздер.
І простір, сфарбований кольором крові,
гарячим, болючим ставав відтепер.

6.

Палахкотюче світле тіло
світилося сліпучо-біло,
і крізь ткання й піски лляні
пеклося солоно мені.
Та рвався сон, і в чорний розтріск
просочувались краплі воску,
просилювавсь тонкий рубок,
у вуха ж засипавсь пісок.
Ой, рутній боже, хто ж поможе
роздерти лушпу, щоб збагнуть,
що форма тіла вже порожня,
що з неї викрапалась ртуть.
А час ні слухом ухопити,
ні втримать зором ні на мить,
все тіло цвяхами пробите,
лише душа палахкотить.
І криж, побитий на суглоби,
в тобі, як прясла у воді.
Слізьми стікає віск жалоби
та накипає в бороді.
Розіп’ятий на власнім кісті,
катований життям вві сні,
ти чув: трави зелене вістря
ворушиться у глибині.
Чим більше мук, тим більше світла
і ширша тріщина очей;
віск капає тисячолітній
на пучки, зщеплені ключем.
А полотно лляне, піщане
в пружину збіглось, щоб сповить;
і світло сповиває рани,
затуплюється гостра мить.

7. РОЗДУМИ

Чи й ти вбираєш так, як з тебе
висмоктує біжучий час
те, що ти взяв в землі та в неба?
Чи вдосталь крові напилась
твоя смоктюча п’явка муки?
Чому те, що було до нас, —
на вічній відстані розлуки?
І не наблизити облич,
в пітьмі дзеркал не розпізнати
ні пращурів своїх... Хоч клич, не клич...
Бо позостались тільки дати.
Та й то до третього коліна,
а далі — і слідів нема...
Радію — виростає зміна...
А в дзеркалах пітьми — пітьма-а-а...
На перегній... Але ж допоки
триватиме безглуздий чин?
Та витискай з каміння соки,
речовину життя — з хвилин!..
З душі любов’ю засвітися,
до сина, матері, сестри...
В свічадо згодом подивися,
чи не змінились кольори?

8.

При світлі сумління прозоріє світ,
прозоряться руди, пісок і граніт,
при світлі сумління стає все прозорим,
прозоряться гори, прозориться корінь,
прозориться порох і вежі старі,
і видно крізь мури нічні ліхтарі.
При світлі сумління прозоряться стіни,
тумани прозоряться в полі осіннім,
і кожен знаходить додому свій шлях
при світлі сумління, як з вирію птах.
При світлі сумління душа кришлатіє
і чорна зажура, мов шибка, світліє.
При світлі сумління зникають і тіні,
і прагне польоту душа й вознесіння
при світлі сумління, при світлі сумління...
При світлі сумління і смерть не страшна,
при світлі його немовля засина,
при світлі сумління безглузда війна,
при світлі його — неможлива вона...
І світ перебарвлює біле цвітіння
при світлі сумління, при світлі сумління;
при світлі сумління і горе — не горе,
при світлі сумління людина прозора, —
всі помисли видно її і чуття,
при світлі сумління світліє життя.
При світлі сумління і слово відверте,
і серце відкрите, любов’ю всещертне.
При світлі сумління кільчиться насіння,
при світлі сумління ясніє любов,
і небо, і землю усю до основ
проймає незриме глибоке проміння —
при світлі сумління, при світлі сумління...