Українське життя в Севастополi Черкасенко Спиридон Северин Наливайко

Пані Оборська, вдова по магнатові.
Касильда, її годованка, сирота.
Михаль, старий дворецький в Оборських.
Ігнотус, єзуїт.
Наливайко Северин, гетьман козацький.
Орішевський, колишній гетьман королівський.
Лобода Грицько, гетьман запорозький.
Кремпський, ватажок шляхетської голоти.
Мазепа, полковник.
Мамай, отаман-кобзар.
Гуменицький Охрім, сотник у Лободи.
Дрига, піп-розстрига, Ігнотусів шпіон.
Семен, наймит у Наливайка на хуторі.
Пазина, нянька в гаремі, потім кастелянша в Оборських.
Одаліска в гаремі.
Хотина, кабашниця.
Джура в Лободи.

Дівчата, козаки, вістовці, невольники, невольниці, запорожці, шляхта, голота, турки, кварцяники.

ДІЯ ПЕРША Гарем - великий орієнтальний покій киліїмського баші. Просто, на підлозі, на килимах та на подушках, сидять по-турецькому в мальовничім безладді наливайківці й визволені невольники. Біля вхідних дверей, у півзігнутих поставах - тремтять з ляку турецькі достойники, ліворуч од них, біля дверей в інші покої,- група невольниць. На авансцені з правого боку - Наливайко, Орішевський і Мамай. Знадвору чути приглушену ясину бенкетуючої козацької голоти.

Наливайко
(Молодий козацький гетьман - увесь рух і порив, сміючись, підносить угору кубка).

Гей, браття любі, браття милі,-
Козаки мої нетяги,
Голото бідная!
Чом засмутились, зажурилися?
Чи ж ми із вами та не добре дбали,
Що грубі мури високії руйнували,
Що лютого пана башу на горло карали,
А бідного невольника
З неволі турецької-бусурменської
На волю вольную випускали?..
(Схопившись на бистрі ноги).
Чи ж подобенство, браття мої милі,
Не радіти нам, не сміятися,
Заздалегоди живота смертю засмучатися?
Пиймо ж, гуляймо,
Ні на що не вважаймо!..
(Ходить поміж козаками з кубком і п'є з кожним, розрадуваний, розпромінений).

Орішевський
(закоханими очима слідкує за ним).
Яка краса! Яка урода! Боги
Одвіку кращого ще не створили.

Орел з степів широких, чорнокрилець,
І чи тверезий я, чи то в хмелю -
Ладна із уст моїх летіти пісня
Йому на славу, далебі! А кобза
Сама дзвінкими струнами рокоче.
(Перебирає на струнах кобзи).

А чом же в вас порожні кубки?
(До турків).
Гей ви, панство турецькеє бородате!
Чи очі димом козацьким вам повиїдало,
Що ви не бачите порожніх дзбанів
У бідного невольника та козака?

Кількоро з достойників кидаються наливати мед до дзбанів.

Добре і вірно вам досі служили
Біднії невольники в неволі,
Щастя-долі не знали.
Лише в кайданах на білім тілі
Гострої тернини, червоної таволги
од вас заживали.
Послужіть же й ви тепер їм щиро:
Низенько ся вклоняйте,
Повні кубки медами наливайте
І випивати благайте!..

А ви, бідні невольниці бусурменськії,
Чом смутні сидите, невеселі
Чи за башою ваше серце тужить?
Ох-ох, немає вже його й не буде:
Чортам десь в пеклі вірну службу служить.

А ви любенько-гарненько
Послужіть тепера бідному нетязі-козакові
Хоч піснею веселою до меду.
Агов, Мамаю! вдар у струни золотії,-
Най величають нас невольниці смутнії!
(Вертається на своє місце, а Мамай переходить до невольниць).
Орішевський
(обнімає й цілує його).

Мій лицарю прекрасний, промінистий!
Твоя краса невольниць засліпила,
Тож зачаровані, й мовчать в нестямі.

Моя краса?... То най же звеличають
Її вони, а то мені здається,
Що за башою лютим ронять сльози...

Ой гули, гули два голуби впарі -
Голубонько сивий, голубка маленька:
Ой, як мені любо, моя сизокрила,
Кохати, тулитись тобі до серденька!

Гей, як з чорних хмар, з-за синього моря
Злетіли-упали лихі яструбоньки,-
Розбили навіки коханнячко щире,
Загинуть в неволі сиві голубоньки.

Ой то не орел з широкого степу
Шугає-гуляє в киліїмськім полі, -
Летить Наливайко на воронім коні,
Летить визволяти з тяжкої неволі!

Гаразд! Гаразд! живе най Наливайко!
Живе най Северин, гетьман козацький!

Гай-гай! сумнеє ваше величання!
Так темними ночами по степах
Нас величали часом сіроманці,
Коли вчували труп. То, може, й ви
Голосите гучную славу нам,
В самих же труп баші перед очима?...
Ачей же у баші проклятого,
В невіри-бусурменина
Ви краще дбали
І не таких йому сумних пісень співали?
Чи так, браття-нетяги,
Лицарство моє голоколіннеє?...

Ну, що?! Зате йому тепер співають
Веселої десь гурії в раю.
А ми усе від нього перебрали,
Тож в спадок нам лишилися й пісні,
Яких йому невольниці співали,
Коли, вернувшися з степів широких,
В гаремі спочивав од крові він
Та, під пестливу пісеньку невольниць,
Тихенько засинав в обіймах ніжних,
Не чуючи, як той невольник плаче,
І стогне, і кайданами дзвенить
У нього по льохах його глибоких,
Кляне життя і свій страшний талан...
(Схопившись на бистрі ноги, грізний, як кара).
Прокляття! Чом одна лиш голова
В мерзенного?.. Ну, та нехай поки що!..
(Кидає страшний погляд на турків, які ще нижче
хилять голови, тремтячи з жаху).
Кривавий бенкет не скінчився ще...
Я покажу залізні вам кайдани!
Я покажу вам і гірку неволю!..
(Проводить рукою по чолі).
Та що це я - сп'янів?.. Про що я пак?..

А сядь-но краще, любий побратиме,
Й вогнем свого ти серця не жартуй
На бенкеті веселім: на людей
Поглянь, небоже,- геть усі принишкли,
Мов сподіваються, що вдарить грім
На буйні голови.

Ти маєш правду:
Мішать вино міцне не треба з кров'ю.
А то сп'янієш так, що й розум стратиш.
Ану... котра із вас баші співала
І танцями його пестила очі,-
Виходь, співай, танцюй, немов баша,
А не голота дивиться на тебе!
А ми - до кубків, браття,- пий, гуляй!
З гуртка невольниць виходить наперед покою одна з одалісок і стає до танцю; друга в гургі приграє їй на лютні й співає.

Наливайко (до нього).

Глянь,
Старий, та губу затули рукою,
А то заслиниш!

Коли ти Наливайко, то налий
У кубок мій порожній - буде краще,
Ніж бабу голую на посміх ставить.

Невольниця з лютнею
(співає; одаліска під її пісню танцює).

На пишний сад спустилась ніч,
Закрився місяць мов чадрою.
О мій башо! мене поклич,-
Цю ніч не спатимем з тобою...
Ах ніч, ця ніч
Вся повна чар і млості!
Ах, мліє в них
І місяць в високості!
Твої уста - червона грань,
Що притаїлася у горні
О мій башо! ув очі глянь -
Ах, очі-діаманти чорні!..
Ах ніч, ця ніч! -
Несуть нас щастя хвилі.
Ах, мрії-сни
Ясні, рожевокрилі!
Візьми мене, цілуй, стискай!
Огнем палючим кров буяє...
О мій башо! З тобою рай -
Жагою серденько співає!
Ах ніч, ця ніч
Цілунки і стискання...
Ах, най хоч смерть
В цю ніч - в цю ніч кохання!..
(Докінчивши танець, одаліска мішається в гурті неволь-ниць).

А що, братове,- га? А правда ж, красно?
Баша, як бачите, не дурень був
І мав, псявіра, смак не кепський,- правда?

А пху! мов салом хтось намазав губи!
Отрута й гріх!

Ти глянь на козаків:
Принишкли всі, забули й про меди,
А груди дихають, як міх ковальський,
І очі, як в вовків, огнем палають...
Не оден з них по праці боєвій
Солодкою отрутою упився б...
Гай-гай, мої брати, нетяги любі!
Не для баші самого Бог родив
Це зілля приворотне,- чом же й вам
Хоч ніч одну по-панському не збавить?
Як пак співала тут туркеня та?..
Ах ніч, ця ніч -
Цілунки і стискання...
Гуляй, брати, а потім вибирай,
Кому яка найбільше в око впала!

Між невольницями переполох і замішання: вони злякано тиснуться одна до одної.

Пазина
(вискакує з гурту невольниць на середину, од гніву несамовита).

Що? що?! То визволитель ти такий?...
Від одного собаки визволивши нас,
Ти хочеш кинуть псам своїм, ще гіршим?
Паскуднику! чи ти ж спитав - кого?..
Туркеня, кажеш ти, перед тобою,
Затисши в серці свій несвітський жах,
На втіху вам світила грішним тілом!
Туркеня, га?.. А ти ж спитав, поганцю,
Звідкіль узяв баша туркеню тую?..
(Біжить до гурту невольниць, хапає одаліску
за руки й силоміць виводить наперед).
Іди, дурна! скажи поганцям цим,
Яка туркеня ти!

Оце дак баба!..
Гей, Северине, стережись! Очей
Пильнуй, бо видере тобі, бігме,
Із лоба. їх, люциперова теща!

А щоб тобі язик усох, старий
Собако! Сам люципер ти!..
(До Наливайка).
Чого ж
Мовчиш, гетьмане славний? Розпитай!..

Прийти до пам'яті негоден я...
Лайками ошелешила мене,
Немовби громом, клята баба... Як ти
На це?

Що ж... Має правду, а від правди
Козак не сміє ухилятись.

Наливайко (до одаліски).
Ти
Звідкіль, дівчино красна?

Одаліска (тремтячи)

Я... з Волині...
Отця духовного донька я...

Що?!
То не туркеня ти?.. А як попала
Баші у лаби до гарему,- га?
З татарським ясирем?
Одаліска
О, так, мій пане!

Та вже ж не в батька з ненькою - це певно!
А ти ще тих спитай. Нас цілий гурт
В баші самого лиш. А скільки ще
По інших турках по багатих! От
Хоч би і в тих, що там коло дверей
Стоять, дрижать, і шибениці ждуть.
Ти гнізда їх пустив за димом всі,
Але про тих, що в гніздах, у неволі,
В гаремах ниділи роками, ти
Забув, гетьмане славний...

Наливайко (спалахнувши).
Я забув?!
Зважай на те, що плещеш безсоромно!
Хіба не я цих визволив з неволі?
(Показує на невольників).

О, так,- про лобуряк ти не забув
Таких, як сам. А нас, жінок, за що
Ти маєш, га?.. За іграшку чи ні?..
Хто козакам, безличнику, хотів
Допіру нас віддати на поталу?..

Мамай
Та ти заткнеш сьогодні писка, бабо?
Всю бесіду перепсувала нам,
Чортяча коцюба!

Пазина
Чого гарчиш,
П'янюго осоружний!.. Ти гадаєш,
Що я не знаю, хто ти? Знаю добре!
Та й хто не знає Мамая п'яницю,
Здобичника старого!..

Пху, чортице!..
Та хто ж ти й звідкіля мене ти знаєш?

Пазина
Хто я?.. Скажу, не бійсь,- не потаю,
Але держись, бо скрутишся від болю,
Коли не всю ще душу утопив
Ув оковитій ти... Ба ні, не всю...
Хоча і стерво ти останнє...

...Але пісень коштовну таємницю
Господь тобі, безличнику, одкрив
Занадто щедро, й зрозумієш ти,
Хто я...

Пазина

Допіру тут хвалився ти, гетьмане,
Й казав, що вітер степовий єси.
І правду мовив ти: як буревій,
Як ураган, з пустель злетів ти раптом
Туди, де правду нашу степову
Хижацька сила і сваволя топче.
Тим славен ти єси, могутній орле,
Від Килії й до славної Варшави,
Від грізного Дніпра й до Семиграду,
Хоч час суворий ще не посріблив
Прелчшних кучерів над думним чолом.
Так, вітер ти... орел ти чорнокрилець
І горе яструбам, на котрих впало
Твоє зненацька око винозоре...

Але хто ти?..
(До Орішевського).
Це загадка якась.

Ти вітер степу, дух його страшний,
А я... його я серце, мій гетьмане...
Я серце те, що від князів іще
Без краю сходить кров'ю през незгоду
І през нерозум ваш...

- Чуднії речі!..
- Хто вона, й до чого мова ця?..
- Вона причинна!...- Навіжена баба!..
Наливайко робить знак, і всі стихають.

Що? що?! Причинна я?.. Я навіжена?
Авжеж, що так!.. Віками сходить кров'ю
І розум зберегти - над силу це
І Прометеєві самому.
(Втирає сльозу. Наливайко й Орішевський
перезираються здивовано).

Хто ти?
Шляхетського високого якогось
Ти роду полонянка?

Пазина

Хто сказав?..
Минулося... Зосталося лиш серце -
Розбите серце степу, й квилить-плаче
За дітьми, мов та чайка степова.

Мої?.. Й твої... і їхні...
(Показує на всіх).
...діти степу...
Одні орлами вільними, як ви,
Шугають попід хмарами на здобич...
Другії стогнуть тяжко в полоні,
А треті... там, на півночі, в неволі,
В ярмі магнатськім у панів вельможних
Працюють на ріллі на ріднім полі -
Вже не своїм... Гниють живцем на буртах
Салітряних по рідних по степах -
Теж не своїх, а панських... Інші знов
Печуться вік по броварнях, гуральнях,
По панських палацах торгують честю
Й за лакомство нещасне продають
Сумління батьківське і помагають
Панам кувать кайдани на братів...
Минають дні... ще безліч буде їх -
І вільний степ під панською п'ятою,
Мов гаддям, закиишить рабами всюди...
А вітер степовий розмає буйно,
Превесело над степом панський прапор,
Крутитиме ретельно вітряки
І зерно золоте панам на хліб
Молотиме, щоб жили у розкошах...
Ти чуєш, вітре степовий,- ти чуєш,
Яка тебе спіткає доля?..

Наливайко
(не зводить з неї зачарованого погляду).

А що ж чинити?

Чинити що?.. Мене питаєш ти?
Мене, що розгубила по степах
Дітей своїх і кров'ю ізійшла?..
Ночами довгими страшні ці роки
Неволі бусурменської я все
Лиш думала про те, чинити що,
А вигадала що? - Анічогісько!..
Ти - вітер степу, волю любиш ти
Над все, і світу бачив десь чимало,
Але... щоб знать, куди свій справить чин,
Єдиною тобі бракує до всього,
Що маєш їй, мій лицарю завзятий...
Веселий ти тепер і безтурботний,
Тому й не знаєш, що чинити тра.
Це знає той, кому раз в серце вп'ється
Гадюкою глибокий, гострий жаль!..
(Натхненно).
І ти цього зазнаєш, мій гетьмане!
Так мусить бути,- чуєш?... І я скажу:
Іще не сяде сонечко сьогодні,
Як ти вже знатимеш, чинити що!..
(Зникає у гурті невольниць).

Таж
Воно надвечір вже і незабаром
За гори скотиться далекі...

Мамай
(брязнувши в струни).

Ат,
Дурне! Балакала стара до смерті
Та все чорт батька знає що! Ось глянь,
Як засмутила відьма всіх! Ану,
За мною, товариство підтягай!..
Хор козаків

Ой не п'ється оковита,
Огидли меди,-
Болить моя головонька
З якоїсь біди.
      Ой вре море, вре,
      Хвилоньками грає,
      Козакові-нетяжищу
      Спокою немає.
Та де ж вона узялася,
Козацька біда?
Чи не тая то в запасці
Вдова молода?
      Ой вре море, вре,
      Шумом закипає,
      Козакові-нетяжищу
      Щось серденько крає.
А у вдови чорні очі,
Подивиться - край:
Хоч женися, хоч вдавися,
Хоч так пропадай!
       Ой вре море, вре,
      Хмара наступає,
      Козакові-нетяжищу
      Рятунку немає.

Ох і спасибі ж вам, браття любі,
Козаки мої нетяги,
Що піснею веселою своєю
Смертельную ви тугу одігнали,
Свого гетьмана розважали!..
Гей ти, бабо-бранко,
Чи проста селянко,
Чи вельможна шляхтянко,-
Того не знати,
Як на ймення тебе звати!
Гетьманським словом своїм присягаюсь
Доти сердечного спокою не знати,
Доки всіх вас бідних невольників
З неволі турецької,
Віри бусурменської
Та не верну до рідного краю
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!..
Най буде слава славна
Поміж козаками,
Поміж друззями,
Поміж лицарями,
Поміж добрими людьми!

- Амінь! - Нехай живе здоров
- Гетьман козацький Северин!

А ти чого, мій любий побратиме,
Замисливсь так?

Із голови не йдуть
Старої бранки мудрі речі.

Мудрі?..
Жіноче слово - шум на хвилях моря:
Затоко море, хвилі полягли,
І шум - немов той лизень ізлизав.
Правдиве ж, мудре слово - в глибині,
В душі людській таїться аж на дні.

Немало десь таїлось їх - тих слів -
І в неї у душі на дні глибокім,-
Щоб зворушить ту темную безодню,
Була потрібна буря аж така,
Яку навіяв вітер степовий...
Промовила безодня... Але як!..
Не раз, не два безсонними ночами
Й моя від дум таких тяжіла голова
На правду нашу й волю степову
З усіх боків вовками зазіхають
Несито хижаки: татари, турки,
Магнати лядські, а із ними й наші
Перевертні вельможні...

Ат, дурне!..
Чи я, із діда-прадіда козак,
Не бив цю панську ледач смертним боєм,
Коли на нашу правду зазіхала?

Це так... Їх бив Підкова, бив їх Шах,
Немало їх Косяинський Криштоф товк,
Товчеш і ти, мій лицарю одважний,-
А врешті що?.. З Волині до Лубень,
До Поля Дикого - чиї усюди
Безкраї займища в степах козачих?

Най бавляться,- тож на папері лиш
Король роздав панам чужі степи...
Простягне ж руку хтось - дістане одсіч.

Гай-гай! літаєш ти верхами, брате,
Своєю думкою - правдивий вітер.
Ти глибше глянь: в магнатів на папері
Лиш степові безлюднії пустелі,
А землі ті, що людом закишіли,
Давно пишають замками навколо,
Колись же вільний люд - у них в ярмі.

Ярмо там, брате, тягне той, хто хоче,
А хто не хоче - той у мене ось -
(Показує на козаків).
Або на Запорожжі в Лободи.

Ого! землі неміряної безкрай:
Іди, сідай, де серце забажало,
Де уподобала душа,- навкруг
Усе твоє...

Аж поки прийде пан
І запряже тебе в ярмо, а землю
Собі загарбає. То що тоді?

А чом же ви
Того та не вчинили там, нетяги,
Де вже осілися пани магнати?

Та кинь ти про панів! Кажу ж тобі:
На світі місця всім доволі є.
Чи так кажу, мої братове любі?
Нехай живуть, та нас не зачіпають,
Бо хто з нас, братця,
Буде сміяться,
Того... най начувається, ледащо!

Орішевський (зітхнувши).
Ох-ох! дивлюсь на тебе я, гетьмане,
Мій лицарю над лицарями всіми,-
До бідної голоти серцем молодечим
Ти припадаєш щиро й не лукаво:
Такий лиш ти один,- нема другого.
І в серці я своїм плекав надію,
Що ти збагнеш трагедію степів
Широких, вільних... у своїм безвіллі,
Що кликнеш клич до бідної голоти
Від моря Чорного аж до Литви,
І силу ту страшну відважно кинеш
На гордую Варшаву й дальній Краків,
І в корні підотнеш другую силу,
Що так поволеньки, але потужно
Бере в міцні обійми вільний степ,
А підотнувши, з правди степової -
З козацької голоти створиш ти
Державний лад без пана і без хлопа,
Й такий міцний, щоб вже не лиш магнати,
А й сам люципер зуби поламав.

Гай-гай, мій брате,- в хмари залетів ти!
Чи буде з того нам користь яка,
Чи ні, а короля ми роздратуєм.
Навіщо це?.. Його пресвітла милость
Гуляти нам степами не боронить
І навіть стації дає, а волі
Нам не уймає: хоч - сиди без діла,
А хоч - іди на бусурмена смертним боєм,
А то й на неслухняного магната.

Так, так... Вже бачу я, що передчасно
Свою з тобою мову розпочав,
І правду баба та казала тут,
Що втілити ідею той здолає,
Хто тугою глибокою її спочатку
Із серця перев'є й покропить ревно
Пекучими сльозами
(Спускає голову на груди).

Наливайко (обіймає його).
Кинь журбу,
Старий мій побратиме,- чи ж козак
Не пан над серцем власним і душею?
А думи геть! Живи, поки живеться,
І мислями вперед не залітай.
(Цілує його).

То відьма їх накракала стара.
Ану, брати, до танцю, хто охочий,-
Гонім до дідька лисого той сум!
(Б'є по струнах. Дехто з козаків пускається
в танець).
Небога Хотина
Нетягу любила:
     Ой цілуй же мене,
     Ой милуй же мене,
     Шкарбанюжище старий,
     Трясця мамі твоїй!
Ой рад би кохати,
Рад би цілувати,-
     Заказав мені піп,
     Щоб халяви не пік,
     А щоб постив, і говів,
     І м'ясива не їв.

Під час танцю в дверях з'являється обідраний змучений вістовець і щось питає в турків: вони показують на Наливайка.

Наливайко
(з дитячою втіхою, нічого не помічаючи, ляпає в долоні).

Ану, шпаркіш, шпаркіш! Нехай земля
Палає під ногами!
(До Орішевського).
Та розважся ж,
Не псуй нам бенкету суворим видом!

Орішевський мовчки показує на вістовця, який бистро пробирається крізь танцюристів до гетьмана.

В небоги ж Хотини -
Що грудей, що спини:
І сюди позирни,
І туди повер...

Помітивши вістовця, раптово вриває. Танець припиняється. Загальна увага.

Наливайко
(до вістовця здивовано, хоч сміх ще промінить вид його).

Це я... це я, гетьмане мій...
Летів до тебе тиждень без перепочинку...

На хутір наш напав
Пан Калиновський з уграми своїми:
Забрав усе, зайняв грунти, а батька
Твого старого вбив...

Що?!
(Раптово тигром стрибає до вістовця й хапає
його за горло).
Ти брешеш, проклятий!!!

Орішевський і Мамай кидаються й розводять їх.

Як?! Батька вбив?!
Стривайте... що ж це?.. Грім небесний... кара?
За що ж... за що?.. Один у мене батько...
За що ж найтяжча кара ця?.. за що?!

Бач, сталося... Але ти заспокойся,
Мій брате...

Заспокоїтись?.. мені?!
Так, заспокоюсь я, але не тут,
А там!..
(Махає рукою на північ. Озирається по всіх
і опановує себе).
Даруй, Семене, я не хтів...

Нічого, мій гетьмане: лихо те,
Що я приніс, і мертвого запалить.

Спасибі, брате!..
(Хапається за голову).
Тату... тату мій,
Єдиний, дорогий!..
(Падає на місце, де сидів перед цим і гірко ридає).
А я... а я...
Тут бенкетую... Гріх і кара разом...
(Підводить голову).
О, проклятий магнате!..
(Схопившись на бистрі ноги).
Ні, стривай!..
Не ронить Наливайко сліз дарма...
Мої нетяги любі...

- Ми з тобою,
Гетьмане любий наш!..- Хоч і на пекло,
Не то, що на магнатів!..

Постривай... А з цими
Як буде?
(Показує на невольників).

Наливайко (махнувши рукою).

Ти зостанься тут... Чини
Що хочеш з ними...
(Погляд його падає на турків).
А оцих... оцих
Панів поганих бусурменських - всіх
На шибеницю,- теж магнати!..

Турки (падають навколішки, благаючи).

О, змилосердься!..

Благайте їх, а не мене! Мене
Благатимуть панове інші. Годі!
На коні, браття!
(Бистро виходить. За ним Мамай і козаки).

Сталося нарешті:
Жаданий вдарив грім, і степ страшний
На ворога повіє ураганом!..