У 1917 - 1920-х роках український народ, пробудившись із летаргічного сну, вийшов на світову арену як повноцінна, неповторна, фізично могутня нація. Це була епоха Українського ренесансу: малороси усвідомили себе українцями, зрозуміли, хто наші історичні вороги, збагнули, що за свободу треба боротися, а не чекати, доки хтось її подарує. Епоха відродження українського народу була незвичайно короткою, слідом за нею насувалася трагедія: падіння Української держави, поразка Національно-визвольних змагань, апокаліптичні репресії, голодомори і довгі десятиліття національної неволі.
Книга розрахована на читачів, які не лише цікавляться історією свого народу, але й шукають в минулому корені сучасних проблем.

Видано за сприяння Історичного клубу "Холодний Яр" та редакції газети "Незборима нація"

(c) Роман Коваль, автор, 2003
(c) Євген Коваль, художнє оформлення, 2003

Моїм батькам -
Миколі Федотовичу Ковалю та Надії Василівні Курило
присвячую

ЗМІСТ

Ренесанс напередодні трагедії
Клейноди: символ влади чи залежність
Наслідки століть окупації
Центральна Рада: зрада під національними прапорами
Орієнтації, орієнтації
Україна і Німеччина: друзі чи вороги?
"Із соціалістами держави не збудувати!"
Анархія "верхів" чи "низів"?
Початки гайдамаччини
Отаманщина
Селянські рухи напередодні Голодомору
На еміграції
Висновки

Недовге щастя полковника Болбочана

Вище військове керівництво Холодного Яру в 1917 - 1922 роках

Біографія автора

Андрій Коваль. Історіософічні думки

РЕНЕСАНС НАПЕРЕДОДНІ ТРАГЕДІЇ

У свідомості сучасників укорінилася думка про козаччину як про давно минулу сторінку української історії. Козаччина стала півзабутим, півстертим спогадом-примарою, який вже не збуджує українську кров, не кличе до боротьби за утвердження нашої нації.
Козаччина для більшості по суті стала антикваріатом, який ми - свідомі чи не свідомі своєї причетності до часів, коли українська козацька нація випромінювала потужну енергетику - в більшій чи меншій мірі шануємо, цінуємо, але лише як коштовний музейний експонат, що придатний тільки для зберігання в архіві пам'яті - все-таки родова реліквія! Використати ж його в сучасних обставинах всенівелюючої цивілізації націй-переможців навряд чи вдасться.
Чи дивуватися, що козаччина списана до архівів, історичних музеїв і в кращому випадку виставляється у вітринах? І чи багато приходить людей до цих вітрин, щоб вдихнути хоч кілька ковтків п'янкого диму переможних битв - під Конотопом, Жовтими Водами чи Батогом?
Донедавна і я ставився до козаччини як до явища, що вичерпалося, до традиції, що перервалась, та щаслива зустріч із документальним романом Юрія Горліса-Горського "Холодний Яр" спонукала мене зануритись у дослідження епохи Національної революції 1917 - 1920-х років, коли потужний вибух національних почуттів до того століттями приспаної "етнографічної маси" несподівано для всіх - і своїх, і чужих - призвів до таїнства відродження українського народу та його передової, ударної сили - українського козацтва. І відродження не як блідої копії, а як оригіналу - не менш яскравого за свого історичного попередника.
Згадаймо, як оцінював український народ часів Національної революції Лейба Троцький, під керівництвом якого і здійснювалася інтервенція більшовицької Росії проти УНР: "У ньому (українському народові.- Р.К.) прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, що кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити дива хоробрості. Це той самий дух вольності, що давав українцям нелюдську силу протягом сотень років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турків - та здобувати над ними блискучі перемоги".
Справді, відродження козацтва в 1917 р. відбулося на найдзвінкішій ноті - й далеко не ліричній, бо за свою любов до Шевченкової України мільйони людей щедро проливали кров - і свою, і чужу.
Якщо козаччина минулих століть, як правило, обмежувалась мріями про "права і вольності" (тобто автономію в межах тієї чи іншої держави - Речі Посполитої, Московії, а то й Туреччини), збільшення козацького реєстру і зарплатні, а чи не головним імпульсом боротьби було обстоювання православної віри, то Вільне козацтво вже з весни - літа 1917 р. знало, чого хоче - Української держави і порядку в ній, забезпеченого не проханнями чи благаннями, а силою української зброї.
За рівнем національної свідомості та сили козаччина ХХ ст. перевершила всі попередні козацькі рухи, тож варто говорити навіть не про відродження, а про розквіт українського козацтва.

Клейноди: символ влади чи залежності?

Перевагою козацтва ХХ ст. перед попередниками була відсутність (необачно, на мій погляд, оспіваних) клейнодів, які давали українським гетьманам на гетьманування монархи сусідніх імперських держав, цим самим творячи ієрархію взаємин між народами. І українці в цій ієрархії не були на вищому щаблі. Бо не вони давали клейноди турецькому султанові, королю чи московському царю...
Клейноди, які мали символізувати владу у Війську Запорізькому, насправді стали тавром самовбивчої прив'язаності козацьких провідників до московського воза, "королівської ласки" чи "милості султанової"...
Ніби прокляття, переслідувала наш народ якась глибинна несамодостатність, що змушувала українців у боротьбі проти одних історичних ворогів приречено шукати протекторату в інших, котрі з готовністю відгукувались і "освячували" своїми данайськими клейнодами наше "панування у своїй сторонці". Здається, лише Іванові Мазепі поталанило заручитись бойовою дружбою з народом, який не мав наміру "дарувати" нам клейноди, тобто не збирався брати українців під свій протекторат. Чим закінчилася ця злука - відомо. В основі полтавської катастрофи лежала вірність "хохльонків" "царю-покровителю", який, ніби ланцюгами, зв'язав клейнодами український народ...
Зрозуміло, що в основі цієї "вірності" вгадується "хохляцька хитрість", намагання як не перемогти, то обшахраїти, або хоч вициганити допомогу, без якої чомусь не могли обійтися могутні покоління українського козацтва.

Наслідки століть окупацій

Необхідність у боротьбі проти тих, хто кував нам невольницькі кайдани, заручатися підтримкою тих, хто бачив нас в історичній труні, як лиха доля переслідувала українців і в ХХ столітті: галичани й досі, наприклад, не можуть пробачити Симонові Петлюрі, що він за збройну підтримку у війні проти більшовицької Росії "продав Пілсудському Галичину". Так само і ми, наддніпрянці, не можемо досі вибачити перехід Української галицької армії під штандарти білогвардійського генерала Денікіна, а потім і під червоні прапори більшовиків, котрі, як і денікінці, пообіцяли галичанам військову підтримку в боротьбі проти поляків.
Як бачимо, ненависть до віковічного гнобителя, така природна і зрозуміла, сприяла поглибленню розколу розірваного різними окупантами українського народу. Якби українці перебували під окупацією одного народу, то скинути його панування було б значно легше...
Навіть одна до одної, оці різні частини українського народу ("західняки" і "східняки"), внаслідок тяжкої недолі - окупацій, починали ставитися недоброзичливо: й сьогодні в Галичині можна почути зневажливе "москалі" на наддніпрянців, які мали нещастя потрапити під зверхність Московії-Росії. Так само прикро чути в лівобережних селах назвисько "польщаки" стосовно українців Правобережжя - лише на тій підставі, що вони колись були під владою Польщі.
Зачароване коло українського буття: якщо визискує Польща, то очі, повні надії, зводились до Москви; якщо гнобителем виступала Московія-Росія, то надії покладались на Польщу або на Туреччину. Оці детерміновано різні вектори сподівань приводили завжди до кривавих міжусобиць українців.
Як не згадати тут уславлену (для галичан) гору Маківку, на якій вони в часи Першої світової війни, захищаючи "тата Франца-Йосипа", надавали по зубах українцям, які присягнули на вірність "царю-батюшкє".
А Мотовилівка, під якою Січові стрільці Євгена Коновальця та збаламучене класовою пропагандою селянство перемогли сердюків, котрі разом із загонами російських офіцерів захищали гетьманат Павла Скоропадського?! Добре, що хоч Мотовилівка не оспівана у народних піснях!
А похід на Київ у 1920 р. "українсько-польської армії" під польським загальним командуванням?! Хто протистояв українським частинам, тій же 3-й Залізній стрілецькій дивізії Олександра Удовиченка? Чи не одягнені у червоноармійські шинелі селяни Поділля, які не хотіли повернення польських панів - з їхнім визиском, приперченим шовінізмом? Одним з організаторів боротьби (під червоними прапорами) проти "повернення польських панів" виступив Семен Харченко-Харчук - майбутній героїчний отаман Поділля Хмара, борець проти російського поневолення.
Ой, вже ці орієнтації... Вони мали місце навіть у розпал Національної революції, коли, здавалось, ніхто не здатний був зупинити бурхливу українську повінь, коли український народ, вибухнувши мільйонами сердець, повірив у свою історичну перемогу.
Та не вірила в сили народу (і свої власні) малоросійська соціалістична інтелігенція, яка несподівано для себе очолила революційну боротьбу "темних мас" проти тих, із ким зростала в одній, російській, культурі, кого любила, в кого безмежно вірила (до останнього хрипу!), тобто проти "демократичної" Росії - своєї безумної вчительки "с раскосыми и жадными глазами". Ця дурна надія соціалістів-москвофілів Центральної Ради минула (і то лише на якийсь час) лише після трагедії Крут і масових розстрілів українців-киян у лютому 1918 року.

Центральна Рада: зрада під національними прапорами

Керівники Центральної Ради не розгледіли в Лютневій революції початку революції української. Навіть коли національне пробудження вирвало з малоросійської летаргії мільйони селян і козаків, коли Національна революція заклекотіла в серцях мільйонів гнівом до Росії-поневолювачки, провідники Центральної Ради побачили в революції лише можливість здійснити програми своїх партій. Про державу українського народу в партійних програмах не йшлося, мріялося про здійснення соціальних реформ (часто безглуздих) та про досить скромні бажання в культурній сфері. Яка причина такої політичної інфантильності лідерів більшості політичних партій?
Або вони не могли уявити самої можливості побудови власної держави, або їх цілком влаштовувало життя в російській імперії, зрозуміло, "новій, демократичній", де будуть забезпечені свободи слова, мітингів, преси... Або побоювалися, що на шляху боротьби за українську державу доведеться зазнати репресій... Отож і взялися вони, хоч і за важливі, та все ж не першочергові питання: земельне, робітниче та освітянське. А політично-державне легковажно залишили на розсуд Всеросійських установчих зборів, які й мали "установити" "нову, демократичну" російську державність. Як виглядає, саме її будівничими й бачили себе Михайло Грушевський, Володимир Винниченко та - що гріха таїти - спочатку й Симон Петлюра. Тому патетична риторика 1-го Універсалу була до болю знайомою: "Народе український!.. Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей Української Землі". Землі! Не держави! Що й казати: типова риторика козаччини минулих століть.
Автономія - і все тут. "Баланс" між прагненням мас до самостійності та великодержавністю Тимчасового уряду красномовні оратори Ради знайшли в дивовижному виверті - знаменитому пасажі 1-го Універсалу: "Буде Україна вільною, не одділяючись від усієї Росії". Ніби сказав це російський демократ, який і свобод вимагає, й зберегти імперію хоче. Так, власне, і було: саме російськими демократами на початку української революції й продовжувала за інерцією відчувати себе більшість керівників Центральної Ради.
Та це ще не все... Автори 1-го Універсалу, побоюючись, очевидно, твердої руки Москви (хоч і замаху на територіальну цілісність Росії не здійснили), поспішили розтлумачити, що 1-й Універсал було прийнято лише тому, що "російський Тимчасовий уряд не зважив на домагання, які до нього поставила Центральна Рада". Тобто, коли б Тимчасовий уряд зробив крок назустріч (напевно, вистачило б і удаваного компромісу), то й "вільна Україна в межах усієї Росії" не була б проголошена.
Текст 1-го Універсалу ясно засвідчував, якої держави були будівничими Михайло Грушевський і Володимир Винниченко - вони й гадки не мали відділяти Україну від Росії. Принаймні, в 1917 р. українськими самостійниками вони не були. Використовуючи термінологію тих часів, можна стверджувати, що під час Української національної революції 1917 р. Володимир Винниченко і Михайло Грушевський були контрреволюціонерами.
Але ж чому тоді 1-й Універсал - свідчення нашої малоросійської недолугості - й досі виставляється як історичне звершення? Він же вторинний, дефективний і, врешті, фатальний...
Вірні "ідеалам загальноросійського фронту" - й у війні, й у політиці - центральнорадівці головний удар нанесли, зрозуміло, не по Росії, а по її ворогах: по українських революціонерах-самостійниках із когорти Миколи Міхновського та Валентина Отаманівського - творцях української армії, а отже найбільших ворогах Росії. Слід нагадати, що українські соціалісти вважали армію взагалі й українську зокрема перешкодою для осягнення справжньої свободи, тому й всіляко перешкоджали творити українське військо. То чи мають рацію деякі дослідники, які головною причиною української поразки у Визвольних змаганнях називають "неготовність українського громадянства до проголошення української державності"? Чи не забувають вони додати, що насамперед до самостійності не була готова українська (насправді малоросійська) інтелігенція, яка стала до керма, не знаючи куди вести народ.
Важливу думку висловив у своїй книзі "Визвольна боротьба українського народу 1917 - 1921 років" (Лондон, 1950) автор, який сховався за криптонімом "О. Т.": "Української держави ми не відбудовували під одним гаслом: "Незалежність і могутність української держави", як це було, наприклад, при відбудові польської чи чеської держави, а відбудовувати її під різними революційними гаслами, які ставлено вище, чим існування української держави. А було на Наддніпрянській Україні чимало партій із різними програмами".

Орієнтації, орієнтації...

Прикро звучить визначення згаданим О. Т. голови Директорії Володимира Винниченка, як людини "з невиясненими поглядами". Чи дивуватися, що курс Центральної Ради постійно змінювався - внаслідок зустрічних чи попутних політичних вітрів? Схема "державницького курсу" Центральної Ради та Директорії у спрощеному варіанті виглядала так: ілюзії - розчарування - нові ілюзії - нові розчарування й шарпанина замість державної політики.
Спочатку - ілюзії стосовно російської демократії та, відповідно, підтримка її кроків, зокрема і військової політики - війна з Німеччиною "до переможного кінця". Отримавши від російських демократів на свої скромні та уклінні прохання велику дулю, керівництво Центральної Ради сприйняло це як якесь прикре непорозуміння. А, переконавшись у незмінності російської політичної фігури, кинулось в інший бік.
Хоч Центральна Рада і негативно відреагувала на переворот у Петрограді, а все ж вона не могла повірити у серйозність намірів більшовиків розпочати війну проти "братів"-українців. Ба більше, центральнорадівці серйозно розраховували на участь більшовиків у "загальнофедеральному" уряді. 4 грудня 1917 р. Генеральний секретаріат у своїй відповіді на ультиматум Ради народних комісарів червоної Росії наївно пропонував "Совіту Народних Комісарів відкликати большевицькі полки з України" і називав українців братами "російських солдатів".
Більшовики, щоправда, все зробили, щоб ілюзії стосовно них не множилися: війна проти УНР розгорялася справжня. Та все ж... Центральнорадівці довго не могли повірити, що "революційна російська демократія" посунула війська на Україну, до речі, ніби на замовлення, роззброєну малоросійськими пацифістами, які своїми "благими" намірами стелили нашій Батьківщині шлях у більшовицьке пекло.
Після більшовицького обуха по голові Центральна Рада змушена була розкрити "дружні" обійми заклятим своїм ворогам - німцям, проти яких, як виявилося, дурно тримала до останнього "загальноросійський фронт", у боротьбі з якими вигубила цвіт української нації, зокрема український полк імені Павла Полуботка (в лютому 1918 р. під час відступу з Києва його чисельність становила лише 5 чоловік).
Отож, збентежений і розгублений український соціалістичний провід звернувся за допомогою до кайзерівської Німеччини. Але, щоб прохання було задоволене, треба, ввічливо пояснили німці, проголосити українську державність.
Німецька дипломатична делегація на Берестейських переговорах буквально змусила Центральну Раду (напередодні втечі з Києва) проголосити 4-й Універсал. Інакше - який статус би був в української дипломатичної делегації? Кого вона представляла - частину Росії? Як укладати міждержавний договір, у тому числі й про військову допомогу? На підставі якого положення міжнародного права можна було надати термінову підтримку, власне, порятувати нещасну Центральну Раду, яка завела себе у глухий кут безвідповідальною політикою?
Німецька армія виконала те, на що сподівалися центральнорадівці: в бойовій співпраці з українськими частинами, зокрема Петра Болбочана, повернула Центральну Раду до Києва, а більшовиків вигнала за межі УНР. Та на цьому "гопсання" "українського уряду" не скінчилося...
Врешті, німці стали не любі центральнорадівцям, бо не захистили їх від гетьмана Павла Скоропадського, прихід якого самі діячі Центральної Ради й спровокували своєю немічністю. І повернули соціалісти на старі протинімецькі позиції...
Після падіння імператора Вільгельма в листопаді 1918 р. німецька армія втратила для українців будь-яке державно-політичне значення.
Не довго думаючи, соціалістична Директорія стала шукати опертя у "буржуазної" Антанти, яка висадила окупаційні війська у південні українські порти - Одесу, Херсон, Миколаїв... Це було очевидним безглуздям і свідченням повної розгубленості. І не тільки тому, що Антанта вважала Директорію занадто лівою, фактично більшовицькою, а отже неприйнятною. Головне, що Антанта в своїх геополітичних планах просто не бачила на політичній карті світу Самостійної України, більше того, робила ставку на історичних ворогів України - Росію і Польщу. В інтересі Антанти було відбудувати Російську імперію. І не тільки щоб повернути свої інвестиції в її економіку. Вони бачили Росію як майбутню противагу збитому на якийсь час із ніг німецькому колосу - історичному ворогові Франції. З цією ж метою Антанта відроджувала й Польщу - насамперед її військову силу: польська держава мала у недалекому майбутньому виконати роль східного протинімецького форпосту.
Українська держава не вписувалась у ці геополітичні комбінації, ба більше, за її рахунок і повинні були посилитися Польща та Росія. Цю істину не змогли збагнути провідники Директорії. Їхні безпідставні сподівання привели врешті Директорію до остаточної дискредитації в очах українських громадян, особливо тоді, коли уряд УНР не наважився закликати український народ до боротьби проти Антанти, не оголосив війни окупантам.
Із тих же оманливих мотивацій Директорія зайняла вичікувальну тактику стосовно Добровольчої армії - протеже "єдінонєдєлімської" Антанти, ввесь час перебуваючи в ілюзіях про можливість союзницьких стосунків із нею. Попри черговий холодний душ, Директорія довго не могла повірити, що знову пошилась у дурні - допоки денікінці не "визволили" Україну і не виставили з Києва об'єднаної Української армії. Лише в середині вересня 1919 р., коли білогвардійці окупували більшу частину України, Директорія оголосила війну Денікіну.
І прозорою стає відповідь на питання про справжні причини ганебного - без битви - відступу української армії з Києва 31 серпня 1919 року. Чи не лежала в основі цього безмежно-наївна віра, що "непорозуміння" з Добровольчою армією вдасться залагодити, що не можуть армії, які б'ються проти спільного ворога - більшовиків, бути між собою в конфлікті?
Ну, а в основі цього тривалого зволікання з оголошенням війни Добрармії (фактично, сприяння російським окупантам) - бажання не зіпсувати давно зіпсуті стосунки з Антантою, яка стояла за спиною генерала Денікіна...
Тому й селянський повстанський рух, який влітку 1919 р. набув найбільшого свого розмаху, розгорнувся не під жовто-блакитними прапорами УНР, а під червоними прапорами і совєтськими гаслами - "командукр" Антонов-Овсєєнко вміло використав проти Антанти і денікінців український патріотизм селян, зокрема заможного населення Херсонщини, поповнивши свої лави боєздатними легіонами повстанців під проводом Матвія Григор'єва, Нестора Махна та інших, менш відомих отаманів.
Потім була орієнтація УНР на Польщу, яка загарбала західноукраїнські землі. І ця орієнтація привела Україну до катастрофи: наші одвічні вороги, які, коли мова йшла про Україну, завжди доходили згоди між собою, дійшли її і на цей раз, звісно, за рахунок України - Ризький договір 1921 року між Польщею і Росією лише зайвий раз підтвердив цю давню істину. Хоча задля справедливості слід визнати, що першими авторами "збручанського шраму" на тілі України були Петлюра й Підсудський.
І Збруч велетенською різаною раною увійшов у тіло - і свідомість - українського народу.

Україна і Німеччина: друзі чи вороги?

Керівники Спілки визволення України, яку деякий час очолював Дмитро Донцов, і харківський адвокат Микола Міхновський чи не першими зрозуміли необхідність використання німецької армади для розгрому Росії. Та заклики Миколи Міхновського про необхідність негайного сепаратного миру між Україною і Німеччиною не знайшли розуміння в керівників Центральної Ради, для яких "німецький мілітаризм" був жахливим опудалом. Бажання сепаратного миру з Німеччиною вони однозначно трактували як "ніж у спину революції" .
Очевидно, центральнорадівці ніколи не наважились би сісти за стіл переговорів. Та більшовики першими пішли на сепаратні мирні переговори у Бересті (Брест-Литовську), тим самим зруйнувавши "єдність загальноросійського фронту". Ось тут і зіграла звичка мавпувати російську політику - слідом за більшовиками у Берестя вирушила й українська делегація. Поїздка була надзвичайно вдалою: Берестейський договір суттєво розширив межі нашої держави. Навіть Богдан Хмельницький позаздрив би - без битв, будучи вигнаним із Києва, раптом стати господарем становища...
Німецьку армію чомусь і досі деякі дослідники (а може, пропагандисти) називають окупаційною. Хоч вона й прийшла на прохання Центральної Ради і спільно з українськими частинами визволила Українську Народну Республіку від нашестя більшовиків: Правобережна Україна була очищена за три тижні, а Лівобережна - до травня 1918 року. Хаїм Раковський (через тиждень після приходу до влади Павла Скоропадського) на українсько-російських міждержавних переговорах заявив про визнання Совєтською Росією Української Держави, а на другий день після цього В. Антонов-Овсєєнко склав із себе повноваження головнокомандувача Красної армії в Україні.
Але німецький солдат, як і кожен інший, хотів їсти. І його родина в Німеччині теж. А оскільки Центральна Рада не виконувала пунктів Берестейського договору, що стосувалися поставок хліба до Німеччини, то й довелося німцям здійснювати "самовільні реквізиції".
Невже Центральна Рада вважала, що німців годуватимуть більшовики?
За вигнання історичного ворога таки треба платити. Хоча б чимось, і хліб - не найвища плата за збереження української державності.
Не слід забувати, що разом із німецьким військом, крім запорожців Петра Болбочана, йшли синьо- та сірожупанники. Цілком слушно дякуючи Миколі Міхновському за організацію перших двох полків української армії, ми якось забуваємо сказати вдячне слово на адресу кайзерівської Німеччини за створення дивізії синьожупанників та Австро-Угорщині - за Сіру дивізію й Українських січових стрільців.
Після того, як більшовиків було вигнано з території України, виявилось, що Центральна Рада немає достатніх сил управляти величезними просторами: гостро бракувало не лише власного війська, але й урядовців і службовців. Та, головне, що населення, збаламучене пропагандою Центральної Ради й дезорієнтоване її безглуздою політикою, зокрема стосовно землі, значною мірою розчарувалось в українській владі. Збільшовичена частина населення, користуючись відсутністю твердої влади, продовжувала жити з грабунків. Цій категорії ближче були російські більшовики з їхнім гаслом "ґрабь наґраблєнноє". Селянство і дідичів відштовхнуло від Центральної Ради скасування приватної власності на землю. Ставка Центральної Ради на національні меншини, які жили переважно в містах та містечках, теж не виправдала себе, тому що меншини мали відмінні від українців інтереси.
А тут ще поява в Україні німецького війська, проти якого стільки років воювали на фронтах Світової війни! І до боротьби проти якого ще минулого року закликала Центральна Рада! Яка нині стала їх союзницею. Талановиті більшовицькі пропагандисти цього чудового шансу не втратили...
Коротше, лише рік минув від дня створення Центральної Ради, а ентузіазм народу розвіявся, як дим. Це ж треба так керувати!
Ні, не та була політика! Не пройшов цей рік під єдиним гаслом Самостійної України!
Україна - на семи вітрах - з урядом, який не користувався підтримкою переважної частини населення, не виглядала як щось міцне, стале, життєздатне. Її слабкість і безпорадність буквально провокували до державного перевороту. Тому прихід Гетьмана Павла Скоропадського слід розглядати як шанс порятувати українську державність. Ось і вийшло: ми так будували її, що тепер доводилося рятувати...
В день перевороту ніхто на захист Центральної Ради не став - хіба невеликий відділ Січових стрільців, який безпосередньо охороняв будинок Центральної Ради. Навіть міністри Центральної Ради тихенько розійшлись, не закликаючи народ до протидії новопроголошеному гетьману, - видко, розуміючи, що ніхто й не відгукнеться... Німці ж зайняли позицію нейтралітету, нейтралітету, прихильного до гетьмана.
Революція в Німеччині, повалення кайзера Вільгельма 9 листопада 1918 р., і, як наслідок, поразка німців у Світовій війні, німців, що підштовхнули Центральну Раду до проголошення 4-го Універсалу, стали повним фіаско й для нашої Батьківщини: зникла оружна сила, що підпирала Українську Державу, зникли відразу і союзники на міжнародній арені, адже всі вони перед тим гуртувалися навколо - тепер переможеної - Німеччини.
Німецькі частини через розбурхану протигетьманським повстанням Україну посунули на свою батьківщину...
Та не всі німецькі воїни прагнули повернутися до Німеччини, яка тонула в хаосі.
Член Директорії Опанас Андрієвський стверджував: "Коли настала німецька катастрофа, представники німецьких дивізій звернулися до голови Директорії УНР із пропозицією, що вони хочуть зостатись на Україні; будуть боронити її від ворогів, а Директорія хай прийме їх на службу й дасть земельні наділи. Цієї пропозиції Директорія навіть не розглядала, вважала за фантастичну і непотрібну. Натомість запобігала ласки та визнання у переможної Антанти" (Наука минулого // Батьківщина. - Торонто, 1980. - Ч. 4).
А то був шанс! І, як завжди, промарнований!
Чи згадував про нього Симон Петлюра, коли на початку 1920 р. змушений був вже не наділи земельні віддавати, а всю Волинь і Галичину полякам запродати за підтримку у війні проти російських більшовиків?!
Дійсно, українську історію читати (і писати!) без брому й валеріани неможливо...
Отож, хоч і з великим запізненням, та слід якщо не подякувати, то визнати, що в 1918 р. німці були не окупантами, а союзниками українців. Інша справа, як ми скористалися із союзу з великим німецьким народом...

"Із соціалістами держави не збудувати!"

Аргументи, якими соціалістичні організатори протигетьманського повстання намагалися виправдати свою історичну помилку, розбив Дмитро Донцов. "...Їх (демосоціалістів .- Р. К.) протигетьманські аргументи, - писав він у своїй книзі "Рік 1918. Київ", - були нещирі, ними вони лиш маскували справжню причину своєї ворожнечі до режиму 29 квітня. Що гетьман був "царським генералом" і до 1917 р. не брав участі в національно-українському русі?.. Це саме можна було б закинути і генералам Директорії... Що гетьман проголосив федерацію з Росією? В устах соціалістів це не був аргумент, бо самі вони були федералісти... "Каральні" загони по селах? І це в устах соціалістів не був аргумент. Бо що були ці загони, порівнюючи до большевицького нищення нашого селянства? А це ж не завадило нашим соціалістам (Грушевський, Винниченко, Вітик, Лозинський, Ю. Бачинський) визнати московсько-большевицьке правління в Києві, якому (вони) радо пішли служити, відмовляючись служити гетьманові. Що гетьмана підтримували німці?.. Але ж німці підтримували і Центральну Раду. Їх і запросила на Україну Центральна Рада, не гетьман. Ці аргументи в устах демосоціалістів були лише пропагандистські. Справжня причина їхньої ворожості до режиму 29 квітня була та, що гетьман був чужого, ними зненавидженого середовища - був паном. Цієї категорії земляків демосоціалісти не зносили..."
І не розуміли, що без пана держави не збудувати. А тих, хто збагнув цю просту істину - Міхновського, Липинського, Донцова, Полтавця-Остряницю та небагатьох інших - безупинно піддавали остракізму.
А що Директорія, яка під приводом захисту України знищила підвалини Української Держави Гетьмана Скоропадського? Дмитро Донцов у книзі "Рік 1918. Київ" зафіксував політичну ауру "переможного" вступу Директорії до Києва.

"21 грудня... Від 14-го, по занятті Києва республіканцями... випущено з в'язниць большевиків... Тенденція - порозумітися із Совєтами проти "антантських імперіалістів"... (Коновалець) сказав, що за військо республіканське не ручить. Справила тяжке враження ця заява. Большевики наступають на границях і підносять голову в краю. Вся центральнорадівська компанія вилізла на арену. Хамовитий тон газет, "косоворотки" московські й "товариші" в гетьманськім палаці...
Засідання Директорії... у п'ятницю, 20-го. Відчитали декларацію нового республіканського уряду. Декларація большевицька. Представники всіх партій... поставилися до декларації прихильно... Від імені нашої партії я зазначив у промові, що Декларація не до прийняття "хліборобам". Скінчив свою промову так: "Ви почали вашу революцію під жовто-блакитним прапором українським, ви провалите її тепер під червоним прапором соціалізму. Ви скінчите її під чорним прапором анархії"...

31 грудня. Директорія йде вліво. Вакханалія. Всіх викидають із посад, хто не є соціалістом. Нічого не розбудовують, рабське мавпування большевизму. Страх перед рішучими діями проти червоних.

5 січня. Пізно ввечері - продовження наради з Коновальцем... В усім, що ми почули, бриніла якась тривога... Унтертон був: нема з ким будувати державу. У Коновальця вирвалося характерне: "З соціалістами держави не збудувати!"
Тим часом Красна армія захопила Куп'янськ, окупанти підходили до Харкова. Але Винниченко ніяк не міг повірити, що більшовики - союзники Українського національного союзу під час протигетьманського повстання, з якими він не один раз пив каву і вів дружні розмови - знову пішли війною на Україну. Всі повідомлення командувача Лівобережним фронтом Армії УНР Петра Болбочана про просування червоних загонів вглиб України Винниченко вважав брехнею і провокацією. Та що Винниченко! Генеральний штаб не вірив повідомленням полковника, що "наступають організовані, міцні, регулярні частини російського совітського уряду", хоча Болбочан сповіщав навіть номери полків і прізвища командирів.
Командувач Лівобережним фронтом Армії УНР не міг розпочати воєнних дій проти червоних, оскільки Директорія не оголошувала війни, а військові операції проти окупантів розцінили б як спробу "посварити" український та російський народи. В своїх телеграмах до Києва Петро Болбочан рішучо вимагав, щоб Директорія оголосила нарешті війну агресорам.
Але Директорія вагалася. На початку січня полковник Петро Болбочан змушений був віддати наказ залишити Харків. Лише 16 січня 1919 р. уряд УНР офіційно ствердив "існуючий уже від кінця листопада фактичний стан війни Совєтської Росії проти України" (Стахів М. Друга совєтська республіка в Україні. - Нью-Йорк - Детройт - Скрентон, 1957).
Все ж і по визнанню факту війни Винниченко звинувачував не Москву, яка збройною силою захопила вже значну частину Слобожанщини, половину Чернігівської губернії та частину Київської, а Болбочана, який намагався не допустити "українсько-російського порозуміння" (Штендера Я. Засуджений до розстрілу. - Львів: Червона Калина, 1995).
Отож, першої війни з російськими більшовиками не вистачило, щоб протверезіти. Керівництво УНР знову зупинилося на версії "непорозуміння між братніми народами - українським та російським", яке будь-що треба залагодити, навіть за рахунок власних національних інтересів...
Прем'єр уряду УНР Ісак Мазепа назвав 1919-й "роком найглибшого роз'єднання та розпорошення українських сил". Щоправда, він забув додати, що 1919-й наступив одразу по зреченню Гетьмана України. Тобто отой "рік найглибшого роз'єднання" українських сил став прямим наслідком антигетьманського повстання.
Мазепа з гіркотою говорить про дезорієнтованість - під впливом більшовицької пропаганди - "малосвідомих українських мас". Зроблю суттєве уточнення: під впливом крайньолівої, по-суті більшовицької, пропаганди Винниченка, Грушевського, Мартоса та інших політичних соціалістів-русофілів. Адже українська маса насамперед хотіла слухати своїх, українців. І якби оці, "свої" говорили б те, що необхідне українській державі, а не т. зв. "російській демократії" - не повернулась би зброя синів проти матері-України!

Анархія "верхів" чи "низів"?

Не варто сприймати всерйоз ремствування непослідовних, хитких провідників "збунтованої демократії" стосовно "анархічної" української стихії. Якраз революційний народ, бажаючи міцної влади, виявляв готовність підпорядкуватися українській владі. Але оскільки Центральна Рада зациклилась на автономії, а народ хотів самостійності, то цей розрив мусив дати негативні наслідки.
Безперечно, прихильники "загальноросійського фронту" можуть розцінити небажання двох перших полків української армії вирушити на фронт влітку 1917 р. захищати російську імперію як анархію, бунт, непідпорядкування Центральній Раді. Та чи можна назвати анархією невиконання наказу, спрямованого проти Батьківщини? Тим більше, що, захопивши владу в Києві в липні 1917 р., Микола Міхновський і його полуботківці поклали її до ніг Грушевському та Винниченку. А ті не лише побоялись взяти владу з рук Міхновського, але й все зробили, щоб "повернути" її росіянам - "повноважним" представникам Тимчасового уряду, яких полуботківці були виарештували.
Можна і дисциплінованого вояка - полковника Петра Болбочана - зобразити анархістом, бо він, бачте, відмовився виконати самовбивчий наказ Головного Отамана про ліквідацію старшинських рангів в армії.
Можна й перехід отамана Григор'єва на бік Красної армії розцінювати як анархію і зраду. Але ж в основі цього кроку лежало небажання Директорії, позбавленої віри в сили власного народу, оголосити війну антантівським інтервентам та безпідставний арешт із наказу Петлюри авторитетного і популярного військового діяча Петра Болбочана.
Коли в січні 1919 р. командуючий французьким десантом генерал д'Ансельм нахабно "запропонував" Директорії відвести українські війська на лінію Бірзула - Вознесенськ - Миколаїв - Херсон, Директорія погодилася і на це приниження. Фактично, це була зрада. Зрада народу, який лишався на окупованій території. Народу, який хотів воювати за свою свободу під жовто-блакитним прапором.
Серед українців знайшовся воєначальник, який не погодився з капітулянтською політикою УНР. Це був отаман Матвій Григор'єв. Ганебна відмова Директорії розпочати бойові дії проти окупантів на півдні України глибоко вразила його. Він посилає Директорії ультимативну телеграму, в якій вимагає розпочати бойові дії проти загарбників. Та Директорія, яка так сміливо підняла руку на Українську Державу Гетьмана Павла Скоропадського, тепер виструнчилась перед Антантою.
Знайома історія!
Виразна орієнтація Антанти на реставрацію російської імперії, вимога французького представника Антанти підпорядкувати українське військо Добровольчій армії та здійснити кадрові зміни в українському уряді привела Григор'єва до твердого переконання, що французів треба "провчити", скинувши їх у море, - "як єдину належну відповідь на ганебну пропозицію". Що він і зробив... Але вже під червоними прапорами...
Показовою є й телеграма Матвія Григор'єва до штабу Запорізького корпусу, в якій він пояснював мотиви переходу в табір червоних: "У Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар'єристи й авантюристи, які хотять грати ролю державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові й не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полк. Болбочана (22 січня 1919 р. - Р. К.) я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини" (Штендера Я. Засуджений до розстрілу).
Лише у вересні 1919 р. Директорія оголосила війну авангарду Антанти - Добровольчій армії генерала Денікіна. Та для цього треба було дочекатися приниження 31 серпня 1919 р. - коли денікінці в безцеремонний московський спосіб виставили об'єднане українське військо з Києва... Росіяни (як білі, так і червоні) своїми діями допомогли нарешті повністю протверезіти керівникам УНР.
Головний Отаман УНР Симон Петлюра, здається, тільки тоді здобув всеукраїнське визнання й авторитет, коли рішуче став на стежку безоглядної війни за українську Україну. А його ім'я стало символом українського самостійницького руху. І йому твердо підпорядкувалися всі, хто вважав себе ідейним борцем за Україну.
Скажіть, чи багато відомо в історії отаманщини 1920-х років випадків, щоб хтось із козацьких ватажків не підпорядкувався Симонові Петлюрі чи його повноважним представникам? Та мандат від Петлюри відкривав усі втаємничені, недовірливі повстанські серця! Ім'я Петлюри для українського підпілля звучало як всевладний пароль-наказ. Навіть тоді, коли Петлюра вже не відігравав ролі керівного центру. Отож шукаймо причини анархічності української стихії не серед "низів", а серед "верхів".

Початки гайдамаччини

Есери, які намагались відображати інтереси селянства, вже навесні 1917 р. закликали селян забирати силою в поміщиків (дідичів) "нетрудову землю". Побачивши, що заклики йдуть від агітаторів урядової партії Центральної Ради, селяни стали на стежку грабунку і руйнування панських маєтків. Так, наприкінці серпня 1917 р. почалися перші селянські розбої. З часом есери та їхні прибічники по центральнорадівській коаліції побачили в цих розрухах причину поразки Української революції. Зрозуміло, що покаяння чи просто визнання своїх помилок не було, тому й стріли обвинувачень в анархізмі полетіли в бік українського селянства...
Слід звернути увагу на те, що погроми панських маєтків сталися далеко перед тим, як більшовики захопили владу в Пітері. То чи варто кивати в бік російських більшовиків, мовляв, вони й "збаламутили нам селян"? Із цим завданням цілком "успішно" впоралися центральнорадівські "більшовики".
А от середня ланка українського керівництва була на висоті становища, наприклад, голова Васильківської повітової земельної управи Овсій Гончар - майбутній отаман Бурлака - всіляко намагався утримати селян від розгрому панських маєтків, переконуючи, що їх можна використати з користю для селян...
Справжніми організаторами революційної стихії виявилися отамани, які силою власного авторитету зосереджували в своїх руках абсолютну владу (військову, судову і цивільну). В час воєнний це було доцільно, а коли отаман виявлявся національно-свідомим українцем - то й ефективно, корисно для нації.
Повстанство, заспівом якого в 1917 р. були Вільне козацтво та анархічні ватаги гайдамаків, потребувало централізованого керівництва, точніше - твердої, прихильної і розумної, батьківської української руки. Як слушно зауважив у своїй книзі "Без території" (Париж, 1934) Олександр Шульгін, перший міністр закордонних справ УНР, повстанство "чекало тільки організуючої сили". А не дочекавшись, почало творити її самостійно.
Зрозуміло, що серед отаманів були різні люди. Одним із таких "різних" був і Нестор Махно - людина небуденних талантів, але вихолощена в національному відношенні.
Траплялися отамани й суто кримінального характеру... Та не про них мова. А про тих, хто взяв на себе відповідальність відновити українську владу на власному терені (та й на сусідніх)!
Серед прикладів, які підтверджують здатність українців до самоорганізації і творення життєдайної ієрархії, можна назвати вже згадане Вільне козацтво, армії Матвія Григор'єва, Ілька Струка, Гулого-Гуленка, Холодноярську організацію, Олександрійську (Степову) дивізію Костя Блакитного-Пестушка, 144-у Надбужанську повстанську дивізію Іполита Хмари-Годзиківського, Подільську повстанську групу Якова Орла-Гальчевського та сотні - більших чи менших - загонів повстанських отаманів.
Названі формації повинні ввійти до військових підручників, як зразок дисциплінованих, відповідно й ефективних українських збройних організацій, які, не отримуючи допомоги від державних інституцій, змогли тривалий час успішно боротися проти ворога. На чолі її стояла повноцінна середня ланка українського проводу. Яка й витримала на своїх плечах тягар безпосереднього керівництва Визвольними змаганнями.
Та що воля, вміння й подиву гідна впертість отаманів у відстоюванні свого, коли керівництво Української Народної Республіки від початку брело манівцями, ховаючи голови від північного вітру!..

Отаманщина

У 1918-му і наступних роках Вільне козацтво влилося до Армії УНР, яка, безперечно, від початку була формацією козацькою. Назви військових одиниць говорять самі за себе: Запорозька дивізія, Запорозький полк, Гайдамацький кіш Слобідської України, полк чорношличників, Запорозька Січ (Юхима Божка)... Були збережені й традиційні принципи формування козацького війська з його поділом на коші, полки, курені, сотні... Те саме стосується й елементів одягу, зокрема жупанів, шапок із червоними чи чорними шликами та зовнішнього вигляду з традиційними козацькими вусами, голеними головами, зі скронь яких збігали войовничі оселедці. Та головне: самоусвідомлення себе козаком, гордим нащадком славних прадідів великих. Обов'язок же перед Батьківщиною ставав культом епохи українського ренесансу, в основі якого лежало побожне ставлення до Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Івана Виговського, Івана Сірка, Костя Гордієнка. Та до кобзарів, які навіювали ці образи. Виявилося, що історична пам'ять народу не перервалася, а отже українці мали всі підстави повернутися з політичного небуття.
Чимало організаторів Вільного козацтва очолили й повстанські загони. Мова про Ілька Струка, Юрка Тютюнника, Івана Полтавця-Остряницю, Семена Гризла, Якова Водяного, Ананія Волинця... Хіба дивно, що 14 березня 1921 р. отаман 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Іполит Хмара-Годзиківський у наказі № 8 висловив щиру подяку "панам козакам" за те, що чемно поводилися з населенням м. Теплика і що "не було ніяких позорящих наше Вільне Козацтво випадків". Цей наказ засвідчив, що отаман Хмара вважав свою дивізію формацією Вільного козацтва. Слід зазначити, що й через інші накази подільського отамана проходить наскрізна - і хвилююча! - думка про козацьке лицарство.
У 1919 р., коли Україна зануртувала протибільшовицькими і протиденікінськими повстаннями, з пітьми віків випірнули тіні великих предків та зачали кривавий бенкет "зі свяченими ножами". Воскреснули душі Залізняка і Гонти - не одному отаманові козаки-повстанці подарували ці славні імена. Воскреснув отаман Голий, який колись у сиву давнину знищив зрадника Саву Чалого: дух Голого - дух нещадної помсти - вселився у Трохима Бабенка з наддніпрянського села Хрещатик. Воскреснув і козак Мамай - його ім'я прибрав боровицький отаман Яків Щириця (до речі, по матері - Мамай). Ожив і славнозвісний Байда: в нього перевтілився геніальний подільський отаман Яків Голюк - такий же безмірно хоробрий, як і Байда Вишневецький.
Вернули із забуття Палій і Нечай, Сірко й Галайда, Богун і Підкова, Кармелюк і Кривоніс, Наливайко...
Закрутили веремію по всій Україні новітні отамани гайдамаків, які дали свої імена наступним поколінням борців - Хмари, Чорні Ворони, Чучупаки, Кібці, Яструби, Коршуни, Орли і Орлики. Любим зболеному серцю стануть повстанські імена Лютий, Ярий, Лихо, Біда, Ламай-Ярмо, Кривда, Грозний, Вовгура, Грім, Сатана, Чорт, Колючий, Сокира, Зірви-Голова. З'являться отамани з рідкісними іменами Ангел, Здобудь-Воля, Махомет, Нерон, Цісар, Чінґіс-хан, Цезар... Вітром рознесе по всій Україні гучні прізвища - Зелений, Блакитний, Чорний, Карий, Темний, Жовто-Блакитний...
Поезія змішається з витонченим чорним гумором - і з'являться по вечірній зорі отамани з ніби чемними іменами "Добрий Вечір", "Не Журись", "Око". З-за рогу хати зрадника-сексота випірнуть і Чорні Маски, і Чорні Терористи, і Гнибіда, і Гуляйбіда, і отаман Темного Гаю Вільного гайдамацтва.
А на червоне військо насуне Чорна Хмара. "Итак, друзья, - говорилося у зверненні отамана 144-ї Надбужанської повстанської дивізії "Слушайте, красноармейцы", - бросайте оружие, и бросайте возможно скорее, ибо грозная черная туча (ХМАРА) собирается над горизонтом и, когда она разразится дождем, это будет ваш конец"...
Стихія українська була буйною. І все ж ніхто з отаманів не наважився взяти прізвище "Хмельницький". Хоч отамани Богдани були...
А організувала животворну стихію насамперед традиція, зокрема й традиція підпорядкування, але обов'язково - авторитетному діячеві.
Отаманщина, яка забуяла в 1919 - 1920-х роках, стала логічним продовженням Вільного козацтва. В основі її лежала буйна енергетика Дніпра і напоєних ним степів. Проте, не всі розуміли значення відродження степового українського духу, який збив зі свого шляху не один народ чи ворожу оружну силу. Так, не раз лунали кпини на адресу отамана Запорозької Січі (пізніше Другої пішої дивізії Армії УНР) Юхима Божка за те, що він знаходився "під впливом нав'язливої ідеї відновлення старожитної Запорізької Січі з її давніми звичаями, традиціями й зовнішнім виглядом" (Вишнівський О. Повстанський рух і отаманія. - Детройт, 1973. - С. 41). І лише одним рядком, мимохідь, визнавалося, що в бою козакам Божка не було рівних.
Рівень національної свідомості козаків був високий. Не щедрий на похвалу командувач повстанськими загонами і організаціями Правобережної України в 1922 - 1923 роках отаман Яків Орел-Гальчевський так оцінював повстанські кадри, які витримали на своїх плечах основний тягар Української революції:
"В повстанчих відділах український елемент був безсумнівно ідейний. Може, були одиниці спочатку малосвідомі, та при постійній праці й впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу. Ми стояли понад людські пристрасті... Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами... Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам смертників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра безсмертя" (Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. - Краків - Львів: Українське видавництво, 1942. - Т. 2. - С. 146 - 147).
Наведена характеристика підтверджує тезу про те, що середня ланка українського проводу була дієздатною... Українська історіографія недооцінила наших великих попередників - отаманів, старшин і козаків ХХ ст., які боролися не задля збагачення чи привілеїв, не за "вольності", а за Українську державу. І боролись фанатично, безоглядно... З 1920 р., зазначає "Енциклопедія українознавства", "справа боротьби за незалежність України перейшла фактично до повстанців" (Ріпецький С. Повстанський рух на Україні. Енциклопедія українознавства.- Париж - Нью-Йорк, 1971. - Т. 3. - С. 2121).
Збройну боротьбу за Українську Народну Республіку отамани продовжували навіть тоді, коли УНР впала, перетворившись на еміграційний центр, що перебував у глибокій депресії, а Українська армія опинилась у таборах для інтернованих. Навіть коли Головний Отаман офіційно розпустив армію в 1924 р., навіть тоді, коли Симон Петлюра опинився в смертельному Парижі, отамани Гайдамацького краю продовжували боротьбу.
"Я знав, - говорив у березні 1921 р. Яків Гальчевський, - що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але з іншого боку не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках - по-козацьки... Кожна нова жертва - цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно!" (Гальчевський-Войнаровський Я. Проти червоних окупантів. - Краків: Українське видавництво, 1941. - Т. 1. - С. 12).
Згадати відомих і невідомих героїв, які закладали своїм подвигом цеглини в наш національний будинок, пом'янути їх "незлим, тихим словом" - наш святий обов'язок. Це отамани Яків Орел-Гальчевський, Яків Байда-Голюк, Іван Трейко, Харлам Кравченко, Микола Кушнір, Яків Драгончук, Євген Овчарук, Чорний Ворон, Кирницький, Садовий, Шпильовий, Коваленко, які продовжували збройну боротьбу до 1925 р. До 1926 р. нищили окупантів і зрадників загони отаманів Івана Зелінського, Данила Кушніра та Кравчука, а загін братів Хоменків - до 1927 року. Повстанська організація "Бояри" на чолі з Федором Терешком була розгромлена лише в 1929 р. Тільки на початку 1930-х років у бою загинули два з останніх героїчних братів Блажевських, які починали боротьбу ще в лавах Холодноярської організації, - Степан і Андрій...
Так відходили останні вірні воїни Української революції 1917 - 1920-х років... Та на зміну їм вже прийшло нове покоління: в Україні на ґрунті масового невдоволення шаленим визиском більшовиків почали - під гаслами "Нехай живе Самостійна Україна!", "Нехай кріпнуть і зростають борці за Україну!" - створюватися нові загони... Розпочався новий етап Національно-визвольної боротьби.

Селянські рухи напередодні Голодомору

Масові виступи селян почалися в Київській окрузі, а також Шевченківській, Ніжинській, Вінницькій, Волинській... У квітні 1929 р. Запорізький окружний відділ ҐПУ повідомив про повстання в м. Гуляй-Полі, в якому взяло участь 800 осіб... 28 квітня відбулися селянські заворушення в Новомосковську Дніпропетровської округи... У травні 1929 р. під час проведення т. зв. землевпорядкування вибухнули заворушення в с. Володіївці Могилів-Подільської округи... 4 травня 1929 р. почалося повстання в с. Тернівці Шевченківської округи під час спроби міліції заарештовувати місцевого священика. Наступного дня з тієї-таки причини відбулося масове заворушення в.с. Ротмістрівці. В с. Березівці Долинського району Криворізької округи селяни вперто боронили церкву... На початку травня 1929 р. сутички під час антирелігійних демонстрацій відбулися в с. Нова Прага Зінов'ївської округи... 16 травня стався масовий виступ селян у Старобільську на Донеччині, а на початку червня - в с. Рикове Артемівської округи під час закриття церков...
Видно, вістки про повстання в Україні перетнули кордони і подали надію українській еміграції. Олександр Шульгін у своїй книзі "Без території" (Париж, 1934) навів такий спогад: "Є. Х. Чикаленко, що мав прикрість передбачити в добу розквіту державності її падіння, тепер (1929 р.) серед біди і немощів, на смертному ложі сидючи, говорив із блискучими очима: "Україна воскресла. Зусилля наші не пропали марно!"
На початку 1930 р. козацько-селянський рух значно поширився. Він проходив під гаслами: "Геть СРСР!", "Геть радвладу!", "Геть комуністів!", "Хай живе вільна Україна, геть СОЗи й комуни!", "Колгосп - це стара панщина. Найкраще - це зробити повстання, знищити радянську владу", "Звільнимо Україну від московської влади. Хай живе Україна! Хай живуть захисники ваші!", "Не треба нам СОЗу, а дайте нам волю і свободу, войни ми ждемо... Не хочемо крові послєдньої отдати, а хочемо ще й вашу пролить..." (Васильєв В., Віола Л. Колективізація і селянський опір на Україні /листопад 1929 - березень 1930/. - Вінниця: Логос, 1997).
Згідно з повідомленням Дніпропетровського окружного відділу ҐПУ від 5 квітня 1930 р., у Близнецівському та Петропавлівському районах "зорганізувалася банда близько 30 осіб, яка згодом зросла до 80 осіб, озброєних обрізами, дробовиками й почасти гвинтівками... Гасло банди: "Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!" Цим загоном було вчинено низку нападів на села згаданих районів та Павлоградщини, які супроводжувалися розгромом колгоспів, убивствами комуністів та сільських активістів (села Каховка, Сонцеве, Мар'ївка, Путятине, Тернівка, Богданівка, хутори Осадчий, Нова Дача)". Повстанський загін поповнювався головним чином молоддю. Для ліквідації повстанського загону було виділено оперативну групу від окружного ҐПУ з 15 осіб та три озброєних загони міліції у складі 230 бійців. Повстанський загін вступив у нерівний бій із каральними загонами і, зазнавши втрат, був розпорошений... Подібний повстанський загін організувався на початку квітня на межі Лубенської та Прилуцької округ чисельністю в 30 осіб. Було вчинено нальоти на ст. Драбове та с. Переросле. Загін був ліквідований силами ҐПУ...
Мали місце виступи селян у с. Корделівці Калинівського району, що на Вінниччині, у Шаргороді (до 1500 осіб), у селах Слобода, Травна, Клекотина, Заячівка, Копистирин, Михайлівка Мурафського району, в самій Мурафі.
Придушенням селянських заворушень керував особисто голова ҐПУ УСРР В. Балицький. У спецзведенні від 13 березня 1930 р. він зазначав, що "становище в Тульчинській окрузі, де останніми днями відзначалося безперервне загострення масових виступів, характеризується погіршенням обстановки. В цілому ряді пунктів констатується розвиток повстанських тенденцій. Масові виступи носять гострий характер і проходять під яскраво вираженими контрреволюційними гаслами" (Васильєв В., Віола Л. Колективізація і селянський опір на Україні /листопад 1929 - березень 1930/ - Вінниця: Логос, 1997).
У Тульчинській окрузі навесні 1930 р. чекісти зафіксували 147 селянських виступів. Було розгромлено десятки сільрад. Найбільше поширився повстанський рух у Бершадському, Джуринському та Ободівському районах. Гасла повстання: "Геть радянську владу!", "Хай живе самостійна Україна!"
В Грабівцях селяни організували кінний загін у 15 козаків... У с. Козинцях Тростянецького району під натиском селян розбігся комуністичний актив села. Озброєні повстанці вчинили напад на комуністичний загін.
Аналогічною ситуація була у Брацлавському районі, де повстали села Чуків, Зятківці, Мачуха, Скрицьке, Самчинці... "Особливо гостре становище склалося в с. Баланівці та Поташній Бершадського району, де місцеві органи влади були ліквідовані, члени рад та організацій КНС втекли, партійці та комсомольці перебували в лісі. За даними окружного відділу ҐПУ, все населення озброєне вилами, лопатами, сокирами й іншими знаряддями. На околицях виставлено стежі. Натовпи селян у декілька сот осіб співають "Ще не вмерла Україна". За агентурними даними ҐПУ, в цьому районі велася підготовка до повстання, зокрема наступу на районний центр Бершадь... У зведенні відзначалося, що учасники заворушень об'єднуються, посилають гінців до сусідніх сіл. Гострий характер мав виступ в с. Гарячівці М'ястківського району, де "натовп у 1000 - 2000 осіб чинить опір прибулому до села загону, якому доводиться відступати з такої причини: попереду натовпу йдуть жінки і діти, які кидаються під ноги коням" (Васильєв В., Віола Л. Колективізація і селянський опір на Україні /листопад 1929 - березень 1930/. - Вінниця: Логос, 1997).
19 березня 1930 р. секретар Тульчинського окружного партійного комітету М. Оскерко доповідав у ЦК про тривожний стан Тульчинської округи: повстанці розгромили й ліквідували 62 сільради, з них переобрано 12, у восьми селах обрано старшин... Зафіксовано 8 випадків збройних сутичок (Гарячківка, Вільшанка, Баланівка та ін.). Було зареєстровано дві "банди" повстанців. Один із загонів, який діяв у Гарячківці, вів бої з військовим підрозділом, але змушений був відступити... Показовими були гасла повстанців: "Геть радянську владу", "Дайте другу державу!", "Самостійну Україну!"
Не стояв осторонь і Чечельницький район... В околицях с. Метанівки діяв повстанський загін у 40 - 45 чоловік... Збройні сутички з окупантами були в с. Верхівці Ободівського району... Довкола повстанських сіл рилися окопи... Збройний опір військовим загонам було вчинено в М'ястківському районі біля сіл Гарячківки та Вільшанки... З с. Баланівки Бершадського району до лісу "пішло 500 чоловік, озброєних вилами й сокирами"... В с. Конаші Ободівського району було відслужено панахиду по радянській владі...
За підрахунками ҐПУ в період між 20 лютим та 2 квітнем 1930 р. в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися як збройні повстання (Тульчинська та Одеська округи). Повстанські загони діяли в Бердичівській, Харківській, Роменській, Тульчинській і Шепетівській округах - всього не менше 18 збройних відділів (Зінченко А. Весна 1930 року. Українське селянство: "Геть комуністів! Дайте нам волю!" // Українське слово. - Київ, 2000. - Ч. 13).

На еміграції

Де ж був у цей час провід український? Побитий і розварений, він на еміграції продовжував поливати жовчю українське "анархічне" селянство, яке, на його думку, тільки і винне в поразці Національної революції.
Колишні керівники Центральної Ради не прозріли навіть на еміграції. Лише Симон Петлюра героїчним чином - спокутував перед Батьківщиною свої історичні помилки. Інші ж далі перекладали власну вину на плечі других, які, до речі, продовжували боротьбу за свободу Батьківщини.
Початок нової хвилі Національно-визвольної боротьби на початку 1930-х років на Наддніпрянщині продемонстрував, що українське село не лише не здалося, але й, поповнивши свої сили новим поколінням, перейшло у відчайдушний наступ на споконвічного ворога. Тому голод 1932 - 1933 років не був випадковим: саме апокаліптичним терором Голодомору чужинець намірився навіки упокорити, а точніше - всуціль знищити українське село.
Та і після цих страшних утрат українське село продовжувало жити.
А на еміграції продовжував працю фанатичний подвижник гетьманської України Іван Полтавець-Остряниця, який, як колись задунайські козаки, розпочав творити козацтво на чужині: в Німеччині, Польщі, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, навіть Марокко...
На території Польщі (в Галичині) набула поширення Українська військова організація, на чолі з колишнім отаманом Осадного корпусу Січових стрільців Євгеном Коновальцем. У 1929 р., об'єднавшись із низкою інших підпільних українських організацій, УВО перетворилася на ОУН, що стала одним із центрів терористичної акції проти визискувачів нашого народу. Її члени, які виховувались на традиціях збройної боротьби наддніпрянців, разом зі старшинами УНР взяли участь у збройній боротьбі за становлення Карпатської січі (1939), Поліської січі отамана Бульби-Боровця (1941 - 1942) та УПА під проводом Романа Шухевича, який взяв собі за псевдо прізвище поета-повстанця з Великої України Грицька Чупринки - організатора протибільшовицького повстання в м. Оглаві (Гоголеві) Чернігівської губернії в серпні 1919 року.
Карпатська січ, Поліська січ, Українська повстанська армія - безперечно формації козацькі: і за духом, і за принципами формування (все ті ж пам'ятні сотні та курені). Немає сумніву в тому, що Євген Коновалець та Андрій Мельник - безпосередні учасники Національно-визвольної революції 1917 - 1920-х років на Великій Україні та її видатні організатори - заклали в підвалини українських збройних формувань 1930 - 1940 років не тільки свій бойовий досвід змагань на Великій Україні, але і її Великий Дух.
У творенні структур Поліської січі взяли участь повстанські отамани Іван Трейко (пізніше генерал-хорунжий УПА) та Яків Байда-Голюк (під псевдонімом Малинівський). У Тараса Бульби-Боровця колишні отамани стали радниками з питань партизанської тактики. 5 серпня 1941 р. колишній сквирський отаман Іван Трейко оформив договір із Тарасом Бульбою-Боровцем про участь українських монархістів у лавах Української повстанської армії "Поліська січ". А подільський отаман Яків Гальчевський 1942 року створив Грубешівську повітову самооборону на Холмщині і боронив українське населення від польського насильства. Після загибелі отамана Орла в березні 1943 р. загін очолив його заступник Юрко Волощук, який невдовзі став одним із командирів УПА...

Висновки

Подвиг козаків-гайдамаків Наддніпрянської України початку ХХ ст. не лише став закличним прикладом для романтичної молоді Волині й Галичини, яка склала основу героїчної УПА, що в 1940 - 1950-х роках гідно продовжила традицію лицарського служіння Батьківщині, але й досі жахає душі нащадків окупантів. Чи не тому досі не реабілітовані отамани Гайдамацького краю та лицарі УПА?!
Отамани Наддніпрянської України і вояки УПА, народжені думами кобзарів та "Кобзарем" Тараса Шевченка, стали втіленням мрій нашого Пророка про гнівну розплату над гнобителями українського народу. Вони, святі оборонці Вітчизни, справді були дітьми Тарасовими і за духом, і за кров'ю. А Шевченко сам ніколи не забував, що "є внуком гайдамаки, а кров його - то кров коліїв-гезів" (Липа Ю. Селянський король. Бій за українську літературу.-Варшава, 1935).
У неперервності цієї традиції - сила нашого духу і запорука майбутньої перемоги. Пройшовши страшне випробування Московією-Росією, Польщею та Туреччиною, ми стали багатші досвідом боротьби, а отже сильнішими - і духом, що "тіло й душу рве до бою", і вірою в неминучу перемогу нашого народу.

На бойовому історичному шляху лицарських націй навіть поразки обертаються на перемогу. Так сталося і під час національно-визвольних воєн 1917 - 1930-х та 1940 - 1950-х років, коли ми остаточно сформувалися як політична нація, голос крові якої почули в усьому світі.
Відгомін цього впевненого гуку про право українців на державне буття відбився в серцях українського народу 1 грудня 1991 р., коли на референдумі була стверджена Державна самостійність України.
Хай і серця наших нащадків відгукнуться вдячно на святі голоси козацької України. І це буде запорукою її перемоги.

Далі