МИКОЛА ПЛАВ'ЮК
Україна - життя моє
Від селянського сина - до державника

У своїй державі-1

Склавши повноваження Президента УНР в екзилі і передавши їх легітимному Президенту України, що відчував по тому Микола Плав'юк? Чи точив його жаль за втраченими почесними посадою і регаліями? Наступного ранку намагався розібратися у своїх почуттях. Ні! Усе правильно, все закономірно. Передаючи вчора клейноди Леоніду Кравчуку, мав почуття задоволення, полегкості, адже закінчив свою місію почесно, у своїй Державі! Тепер не повинна Україна мати двох урядів - один тут, а другий десь там, за океаном, на чужині. Таким чином, успішно завершено справи екзильного Уряду УНР, бо досягнуто головної його мети - становлення своєї Української Держави і виходу її на світову арену як рівноправного чинника світового процесу.
А як тяжко йшли до цього кілька поколінь щирих патріотів, політичних діячів і тут, в Україні, і там, у вимушеній через лихі обставини еміграції!

... Чи думав-гадав Михайло Сергійович Грушевський тої миті, коли Українська Центральна Рада на своєму останньому засіданні 29 квітня 1918 року одностайно обрала його Президентом УНР, що доля цієї високої посади буде така драматична протягом багатьох десятиліть? Можливо і передбачав... бо того ж таки дня влада УЦР і Конституція УНР, прийнята на тому ж таки останньому засіданні, були скасовані наступним урядом гетьмана Павла Скоропадського, що перехопив владу в Україні за потурання німецького військового командування.
Поновила Українську Народну Республіку в листопаді 1918 року Директорія, котра скинула проросійськи налаштованого гетьмана. Запровадити конституційно, всенародно посаду Президента, мабуть, не було коли.
Директорії доводилося відстоювати себе відразу на кількох фронтах - у боротьбі з більшовиками, білогвардійцями, численними "п'ятими колонами" та різнокаліберними анархістами. Та боротьба була нерівною, трагічною. За таких обставин 1918-1919 років парламент Української Народної Республіки - Трудовий Конгрес - не міг нормально працювати як законодавчий орган і схвалив закон, що надавав право Директорії УНР схвалювати закони УНР.
Одним із таких законів, схвалених Директорією УНР на внесення Ради Народних Міністрів України, був закон про владу.
Саме на основі того закону в кінці 1921 року Уряд і Армія УНР, покинувши територію України, створили Державний Центр УНР, який складався з Голови Держави (вважаймо, Президента) Симона Петлюри, як Голови Директорії, Уряду УНР, а замість Трудового Конгресу (парламенту) була створена Рада Республіки.
Остаточна юридична реорганізація Державного Центру УНР в екзилі відбулась у місті Аугсбурзі 1948 року, закон Директорії про Владу України поширено і згідно з тим законом створено Українську Національну Раду як еміграційний законодавчий орган, збережено Виконавчий Орган УНРади як Уряд УНР та окреслено законом функції Президента УНР.
Коли 25 травня 1926 року від рук більшовицького агента загинув Голова Директорії Симон Петлюра, його права й обов'язки перебрав на себе тодішній Голова Уряду Андрій Лівицький (тобто став Президентом УНР), а місце Голови Уряду посів В'ячеслав Прокопович.
Свою дію Державний Центр УНР проявляв на різних відтинках політичного та міжнародно-політичного життя. З цією метою ДЦ УНР тримав свої представництва в ряді європейських країн. І, в першу чергу, в тих країнах, де так чи інакше були заторкані інтереси України - в Польщі, Чехословаччині, Румунії, Туреччині, Німеччині та інших. Ці місії діяли навіть після того, як територія України була окупована більшовиками. І лише коли ті країни встановили дипломатичні відносини з Радянським Союзом, дипломатичні місії УНР припинили свою діяльність.
Після відкликання цих представництв з теренів європейських країн ДЦ УНР змінив свою тактику і переніс активну діяльність на Лігу Націй у Женеві та інші міжнародні форуми. І саме на них розглядалися питання, які стосувалися різних аспектів українського національного життя. Деякі з цих питань здобули потім широкий міжнародний резонанс, як, наприклад, питання організованого більшовиками голодомору 1932-1933 років, комуністичного терору, примусової праці, паспортизації селян і таке інше.
Водночас з цим була налагоджена тісна співпраця Державного Центру на форумі організації "Франс Оріян", яка об'єднувала впливових політиків Франції і багатьох народів Східної Європи. У тому ж дусі співпрацювали з представниками Туркестану, Грузії, кавказьких народів, Кубані, Дону, Азербайджану. Тоді була заініційована й ідея прометеївського руху та організація клубу "Прометей", який теж став своєрідним центром тісної взаємодії поневолених Москвою народів.
У 1938 році Уряд УНР допоміг відновити Українську Могилянсько-Мазепинську Академію Наук і Український Науково-історичний Інститут у Варшаві (до речі, це було зроблено за допомогою польського уряду).
Політика ДЦ УНР була принциповою та категоричною тоді, коли справа торкалася українських національних інтересів та й питань демократії взагалі. Так, 1942 року Президент УНР Андрій Лівицький відважно апелював до німецького уряду щодо захисту державницьких прав українського народу. Та з огляду на те, що нацистська Німеччина аж ніяк не була зацікавлена в задоволенні державницьких аспірацій українського народу, то й ставилася до Державного Центру УНР відповідно. Тут треба сказати і про однозначність політичної позиції Президента УНР в тому сенсі, що саме Андрій Лівицький доручив отаманові Тарасові Бульбі-Боровцеві почати рух повстанських загонів, який уже восени 1941 року вилився в широкий антигітлерівський та антибільшовицький опір.
Для проведення процесу консолідації на початку 1946 року діяла Контактна Комісія, а згодом - Координаційний Український Комітет, в якому взяли участь усі українські політичні партії та організації. То були: Український Національний Державний Союз, Організація Українських Націоналістів під проводом полковника Андрія Мельника, Українське Національно-Демократичне Об'єднання, Українська Революційно-Демократична партія під керівництвом Івана Багряного, Союз Земель Соборної України - Селянська Спілка, яку очолював Володимир Доленко, представники Української Соціал-Демократичної Партії та Української Партії Соціалістів-Революціонерів, Організація Українських Націоналістів-Самостійників-Державників під проводом Степана Бандери.
Перша Сесія Української Національної Ради відбулася 16-20 липня 1948 року в Аугсбурзі. Тимчасовий Закон ДЦ УНР підписали всі названі партії.
Тимчасовий Закон ДЦ УНР визначив структуру і прерогативи складових частин ДЦ УНР: інституцію Президента як Голови Держави, Віце-Президента, Української Національної Ради як Парламенту та Уряду УНР, відповідального перед Парламентом, тобто перед УНРадою. Таким чином, Тимчасовий Закон устійнив наступність державних органів України - ще від Трудового Конгресу 1919 року, який передав законодавчі повноваження Директорії УНР. Ці повноваження ДЦ УНР міг відступити тільки владі незалежної Української Держави.
За час існування ДЦ УНР відбулося десять сесій УНРади. Вони вносили певні зміни і доповнення до Тимчасового Закону Державного Центру, як, наприклад, ті доповнення, які стосувалися його виборних та номінаційних секторів. Хоча в основному Тимчасовий Закон ДЦ УНР як Тимчасова Конституція Державного Центру на вигнанні залишався без засадничих змін у розумінні конституційних прерогатив окремих складових частин Державного Центру, а саме - інституції Президента, Національної Ради та Уряду УНР.

Найвизначніші політичні постаті ДЦ УНР - Президенти Андрій Лівицький, Степан Витвицький, Микола Лівицький, а також Д.Андрієвський, В.Федорончук, Я.Маковецький, О.Бойдуник, М.Капустянський, Ю.Бойко, І.Багряний, Голова Уряду УНР і керівник зовнішніх справ професор Ярослав Рудницький.
Десята Сесія УНРади відбулася в дусі єдності і тісної співпраці всіх політичних сил в УНРаді. Президент Микола Лівицький, хоч уже дуже хворів, виголосив палку промову, закликаючи до об'єднаної дії і допомоги Україні, яка прямує до своєї свободи. Сесія обрала з великим ентузіазмом нового Віце-Президента Миколу Плав'юка. На цю посаду висунув свою кандидатуру також професор Ярослав Рудницький, одначе після того, як Сесія заслухала його і Миколи Плав'юка "промови-експозе", то більшою кількістю голосів було обрано саме Плав'юка. Невдовзі він перебрав на себе повноваження Президента УНР, бо Микола Лівицький у грудні того ж 1989 року помер. Отож, згідно з Тимчасовим Законом - Конституцією УНРади - Микола Плав'юк став Президентом Української Народної Республіки в екзилі, і це було стверджено на окремій Сесії Президії УНРади.
Ще в липні 1989 року після Десятої Сесії Микола Плав'юк за згодою Президента Миколи Лівицького відлетів до Європи на зустріч з багатолітнім політичним в'язнем, одним із засновників Української Гельсінкської Спілки, а згодом і Української Республіканської Партії Левком Лук'яненком. Відбулися тривалі розмови в Німеччині і вимін думками про ситуацію в Україні, домовилися про спільні дії, беручи до уваги можливі варіанти розвитку подій в Україні. Наростав процес зближення між Радянським Союзом та Європою, і в контексті цього процесу тоді відбулася міжнародна конференція для створення так званої Паризької Хартії - високого правового документа, який мав нормалізувати нові стосунки між європейськими країнами. Отже, напередодні тієї конференції Державний Центр УНР (тоді Міністром Закордонних Справ у ньому був професор Володимир Жила) через свої представництва в різних країнах провів широку роботу з тим, щоб на конференції Україна розглядалася як окрема держава, а не частина Радянського Союзу чи Росії. Ця робота була доволі успішною. І цікаво, що всю документацію, яку на адресу конференції надіслав Державний Центр УНР, її організатори зібрали в один блок документів під назвою "Україна", куди також увійшла документація, надіслана тодішнім Головою Верховної Ради Леонідом Кравчуком. Тобто учасники конференції мали змогу бачити Україну і з позицій національно-демократичних, і водночас із позицій Верховної Ради України, яка тоді ще не була репрезентантом незалежної держави.
Уже в якості Президента УНР Микола Плав'юк відвідав польський екзильний уряд у Лондоні, зустрівся з Президентом Польщі у вигнанні, зустрівся з іншими чільними представниками польського еміграційного уряду, і в результаті тих важливих розмов було домовлено про взаємну співпрацю. Цього вдалося досягти, зокрема, на основі компромісу, який виявився і в тому, що питання кордонів між Польщею і майбутньою самостійною Україною було вирішено не заторкувати в тих переговорах. Це мали поладнати між собою уряди двох незалежних держав після розпаду Радянського Союзу і здобуття Україною її державної незалежності. Микола Плав'юк запропонував поширити польсько-українську співпрацю і на Прибалтику, при цьому виникла цікава ситуація, коли члени польської делегації натякнули на те, що в них, мовляв, є певні проблеми з Литвою, а саме з Вільно. При цьому вони хотіли, щоб обговорення тих проблем заініціювали саме представники ДЦ УНР. Тоді Микола Плав'юк прямо відповів, що так само, як з Вільно, може постати проблема Львова, і тому ліпше ці питання не доводити до конфронтації.

...Що тепер робити йому, Миколі Плав'юку, особисто і Організації Українських Націоналістів, яку він продовжує очолювати, коли постала визнана усім світом держава Україна?
Ясна річ, не полишати праці - але вже на рідній землі, що його породила, у своїй державі - вже не криючись і не боячись нікого.
Отож, до праці! Ще ой як багато її на наші руки, аби зробити Україну нормальною демократичною європейською державою...
Микола Плав'юк почав зі створення в Києві Фундації імені Олега Ольжича. Це було зумовлено кількома обставинами.
Саме Плав'юк свого часу був ініціатором заснування Фундацій ім. Олега Ольжича за межами України та фактичним координатором діяльності, незалежно від того, де вони провадили свою роботу - чи то в Канаді, чи у Великобританії, США або Австралії. Отже, потрібно створити центральний осідок цих фундацій - що й було зроблено Миколою Плав'юком у Києві.
Ще одна причина заснування Фундації ім. Олега Ольжича в столиці України: в тому часі ще не була злегалізованою та юридично оформленою в Україні Організація Українських Націоналістів. Тож треба мати юридичну особу, що на неї можна оформити в Києві приміщення, на яке ОУН домоглася права використання. Річ у тому, що Об'єДнання Українців у Великобританії передало свій будинок для використання посольством України в Лондоні, а натомість ОУН дістала в Києві приміщення на вулиці Січневого повстання. Крім того, потрібна юридична особа, яка була б партнером від Організації при спілкуванні з різними офіційними чинниками.
Тож Плав'юк і пішов саме цим шляхом. Новостворена Фундація ім. Олега Ольжича взяла на себе обов'язок допомогти також у формуванні різних організаційних структур ОУН - починаючи від самої Організації і до жіночого Товариства ім. Олени Теліги та студентського Товариства "Зарево".
За дорученням Миколи Плав'юка почала виходити у Львові газета "Українське Слово". Активно працювали у цьому напрямку члени Проводу ОУН Володимир Малинович і Павло Дорожинський. Перше число "Українського Слова" на рідній землі з'явилося друком ще 21 листопада 1991 року. До складу його редколегії увійшли: Йосип Лось (головний редактор), Павло Дорожинський (відповідальний редактор), Павло Мовчан, Любомир Сеник і Тарас Чорновіл (члени редколегії).
Це перше число "Українського Слова" чітко засвідчило позиції ОУН на новому етапі українського державотворення. Так, у передній статті "Час створення" Йосип Лось писав:
"Нам потрібна не будь-яка держава, а демократична. З дисциплінованим, працьовитим, гуманним народом. Цінності класичного лібералізму - особиста незалежність, добровільне співробітництво, ринок, правова держава і обмежений уряд - мусять прижитися на нашій землі".
Доповненням до цих рядків, які визначають політично-правові орієнтири нової України, була стаття у цьому ж числі газети Романа Семова "Становий хребет державної самостійності". Орієнтири нової України в ній розглядалися уже під кутом економічної незалежності нашої держави. Тобто "Українське Слово" одразу ж стало на шлях будівництва і єдності усіх національно-демократичних сил, надаючи свої сторінки їхнім представникам.
Микола Плав'юк на сторінках "Українського Слова" також висловився з цього приводу:

"Я звертав увагу на малі і середні підприємства, на те, що треба краще працювати, менше пиячити і красти. Є труднощі суб'єктивного порядку: проголосивши систему вільного ринку, ми не готові в Україні до застосування її у великих масштабах. Кожен українець, кожна українка у цих складних обставинах, які є сьогодні, виявляють величезні здібності, щоб свій родинний бюджет збалансувати, щоб не пропасти у цій ситуації. Це початок. Який же черговий крок? Ви маєте досвід у своїх справах. Пробуйте в малому підприємстві їх ладнати. Як всі попрацюєте на малому підприємстві успішно, тоді перейдете до середнього, опісля, може, й до великого, різними етапами. Як ми спробуємо робити всі справи одразу, то я побоююся, що великі підприємства опиняться під контролем чужих чинників, бо бракує кваліфікованих людей. І тому я б волів, щоб той процес економічної відбудови проходив тими природними етапами і щоб ми українізували економіку в позитивному сенсі того слова. Своїми власними керівниками відбудували її, а не падали жертвою експертів і спеціалістів ззовні, які керуються особистими інтересами".

Коли редакція "Українського Слова" перенеслася до Києва, дуже багато праці у газеті доклав Мирослав Вербовий. Він приїхав до України з Польщі, щоб допомогти становленню "Українського Слова". Мав численні організаційні й особисті побутові труднощі, але мужньо їх переніс, і редагована ним газета зайняла свою осібну нішу в інформаційному просторі України. Активно сприяли йому в організаційних та інших справах Володимир Малинович і Павло Дорожинський. Серед постійних дописувачів газети - члени Проводу ОУН: Ольга Кобець, Анатолій Свідзинський, Богдан Червак, Олесь Шевченко.
Організацію технологічного процесу видавничої діяльності Фундації взяла на себе за проханням Миколи Плав'юка дочка Ярослава Плав'юка Інна Білолипецька. Комп'ютерний центр, створений нею, виготовляв оригінал-макети не тільки всіх видань Фундації, але й виконував замовлення інших редакцій, поповнюючи бюджет організації. Тут починалася і довгий час макетувалася газета "Час-ТІМЕ" РУХу, версталися газети: "Освіта", "Турбота", "Милосердя", "Наша дитина", "Київський університет", журнали "Вітчизна", "Основа", "Авіація і час" і багато інших.
Отже, Фундація ім. Олега Ольжича виконала роль того дієвого механізму, який допоміг Організації Українських Націоналістів у розбудові її структур, у вирішенні більших і менших юридичних та інших справ на перших етапах становлення ОУН в Україні. Рівночасно з цим Фундація ім. Олега Ольжича займалася не лише господарською діяльністю, а й зініціювала безліч дій та акцій, пов'язаних із націоналістичною діяльністю Організації в галузі культури. Так, саме вона дуже багато зробила для відзначення на найвищому урядовому рівні 50-ліття смерті Олега Кандиби-Ольжича, яке набрало державного ідеологічного звучання, і свідченням цьому стало те, що почесним Головою Комісії по відзначенню пам'яті Олега Ольжича був Леонід Кравчук.
Фундація ім. Олега Ольжича стала засновником не лише газети "Українське Слово", а й співзасновником Видавництва імені Олени Теліги, журналу "Український Засів", а також сприяла появі журналу "Смолоскипи". Вона заснувала й журнал "Розбудова Держави". Той журнал був неначе продовженням журналу "Розбудова нації", який видавався ОУН у 20-х роках, і журналу організації "Зарево" - "Розбудова Держави", заініційованого Аркадієм Жуковським. Ще Фундація заснувала стипендії імені Олега Ольжича, Олени Теліги, Стефанії Савчук, Євстахія Василишина, професора Е.Якима, родини Гелетканичів та інших.
Журнал "Розбудова Держави" трактує себе як "незалежний журнал державницької думки". І вже редакційний склад часопису засвідчив про його високі інтелектуальні можливості. До редакції журналу, крім названих засновників, увійшли: Михайло Брайчевський, доктор історичних наук; Любомир Винар, професор Кентського університету (США); Мирослав Вербовий, громадський діяч, журналіст (Польща); Михайло Горинь, депутат Верховної Ради України; Петро Кононенко, доктор філологічних наук, професор; Володимир Мулява, генерал-майор, начальник соціально-психологічної Служби Збройних Сил України; Аркадій Жуковський, академік АН України (Франція); Анатолій Погрібний, перший заступник Міністра освіти України, доктор філологічних наук, професор; Сергій Білокінь, кандидат філологічних наук; Микола Руденко, письменник; Володимир Черняк, доктор економічних наук, професор; Євген Сохань, економіст; Анатолій Швиденко, доктор сільськогосподарських наук (Росія) та Олександр Шморгун, кандидат філософських наук.
Незабаром навколо журналу згуртувалися визначні політичні і культурні діячі України, науковці, письменники. На його шпальтах друкуються Міністр оборони Костянтин Морозов; академік Ігор Юхновський; доктор юридичних наук Леонід Юзьков; доктор, декан факультету права і суспільно-економічних наук Українського Вільного Університету (Мюнхен) Зиновій Соколюк; доктор, суддя Федерального Суду (США) Богдан Футей; член-кореспондент Академії наук України і Президент медичної Академії, доктор медичних наук Любомир Пиріг; Голова Спілки письменників України Юрій Мушкетик та інші визначні політичні і наукові постаті, які тим засвідчили, що журнал вийшов за межі України і має автуру вищого європейського рівня. "Розбудова Держави" певною мірою вплинула на формування суспільно-політичної думки в Україні і на політику Уряду.
Так, не лише формувалася Організація, а формувалася саме високоінтелектуальна Організація, якій було під силу вирішення важливих державних завдань.
Микола Плав'юк зініціював створення колективом авторів, які згуртувалися навколо журналу "Розбудова Держави", "Програми комплексно-соціальної реформи України".
Будучи перейнята національною ідеєю, "Програма" охоплювала практично всі сфери господарчого, культурного, мілітарного, наукового, релігійного буття молодої Української Держави. Про це свідчать уже самі назви її розділів:

1. Соціально-політична ситуація в Україні: стан та тенденції до розвитку.
2. Концепція державної влади в Україні.
3. Чинники української національно-державної безпеки.
4. Структура перебудови державної влади в Україні.
5. Державотворчі завдання в галузі національної самосвідомості і суспільної психології.
6. Економіка.
7. Соціальні аспекти української реформації.
8. Охорона здоров'я.
9. Наука.
10. Освіта в Українській Державі.
11. Державотворчі завдання в галузі культури.
12. Релігія і Церква.
13. Національно-державна ідеологічна позиція.
У "Програмі" знайшли своє концептуальне вираження основні засадничі принципи українського націоналізму. Крім того, вона давала також чіткі напрямні економічного реформування держави - в ній говорилося про нагальну необхідність зменшення податкового тиску, про пріоритет власного виробника, формування державного бюджету за принципом "знизу вгору", а не навпаки, як було заведено ще за радянських часів, про приватну власність на землю, соціальне медичне страхування і про багато інших надзвичайно важливих моментів.
Програма комплексної соціально-економічної реформи України мала широкий розголос у суспільстві і за рубежем, про що свідчили сотні листів, які приходили до редакції. Більше того, її цитували з парламентської трибуни, вона лягла в основу дисертацій... і тільки мовчали ті, кому вона була адресована. Бо ж відразу після того, як "Програма" була опублікована, її текст передали тодішньому Урядові, Голові Верховної Ради і Президентові України. Від них відповіді не було ніякої. Жодної!
Немає сумніву, що коли б бодай якась частина цієї "Програми" була реалізована, Україна сьогодні не була б у тому стані, в якому вона зараз є. І тоді б владні чинники не мали підстав облудно заявляти, що, мовляв, національна ідея в Україні "не спрацювала". Бо ніхто тоді на верхніх щаблях влади і не збирався хоч щось робити, щоб та ідея запрацювала. На жаль, такі реалії.
Для завершення тих заходів відновлення дій ПУН в Україні постала необхідність скликання чергового Дванадцятого Великого Збору Українських Націоналістів, першого ВЗУНу на рідній землі. Датою його проведення визначили 20-22 травня 1993 року.
Це було Шевченківське свято. Ті дні, коли українська культурна громадськість відзначала роковини перепоховання Тараса Григоровича Шевченка.
На ВЗУН з'їхалися представники з обласних організацій ОУН, а також українські делегації з Австрії, Аргентини, Бразилії, Сполучених Штатів Америки, Канади, Великобританії, Франції, Бельгії, Чехії, Німеччини, Литви, Росії та Казахстану.
Роботу ВЗУНу у мальовничому місті Ірпені поблизу Києва широко освітлювала преса. На ньому було акредитовано 17 представників засобів масової інформації з України і з-за кордону.
Голова ПУН Микола Плав'юк виступив із звітною доповіддю. Він схарактеризував діяльність ОУН за період від Одинадцятого ВЗУНу, а також простежив генезу українського націоналістичного руху від його народження по нинішній день, поставив завдання Рухові в нових історичних умовах існування незалежної Української Держави.
Було також заслухано звіти про роботу Генерального Суду і Головної Контролі.
З доповідями, присвяченими важливим теоретичним проблемам українського націоналізму, виступили доктор фізико-технічних наук Анатолій Свідзинський ("Це складне національне питання"), молодий політолог Євген Болтарович ("Екстраполяція українського націоналізму та державотворчі процеси в Україні"), а також Голова Президії ІСНО Павло Дорожинський ("Дмитро Донцов - критика деяких його поглядів на націоналізм").
Прийнято Устрій та нову Програму Організації.
Програма ОУН підкреслювала основні засадничі принципи українського націоналізму та його державотворчу роль на новому етапі будівництва Української Держави. Вона вказувала, що націоналістична ідея завжди жила в українському народі, була рушійною силою в мисленні і діях його інтелектуальних чинників. Вона не лише зорганізувала українську спільноту, а й заклала підвалини демократизму і справедливого державного ладу. Тобто український націоналізм - то є насамперед любов до Батьківщини, піднесена на рівень самопосвяти і самопожертви.
На ХІІ ВЗУНі обрано керівні органи ОУН - Провід Українських Націоналістів, Раду, Головну Контролю, Генеральний Суд та Сенат, а Головою Проводу ОУН - Миколу Плав'юка, його заступниками - Анатолія Свідзинського і Павла Дорожинського, членами - Володимира Старика, Галину Шиманську, Віктора Терена та Мирослава Вербового.
Події суспільно-політичного життя в Україні, які тоді стрімко розвивались (що пов'язувалося, зокрема, з новими виборами до парламенту), вимагали динамізму дій ОУН. Ось чому вже через рік, 10-13 червня 1994 року, в Києві відкрився Тринадцятий Великий Збір Українських Націоналістів.
Знаменно, що відкрився він у Будинку колишньої Української Центральної Ради. Ті самі стіни слухали 1917-1918 років голоси Михайла Грушевського і Володимира Винниченка, Симона Петлюри і Євгена Коновальця, чули схвильовані виступи тих, хто просто звідси йшов на фронт, на криваву битву з більшовиками. Тут ствердились і залунали по всій Україні і далеко за її межами історичні рядки чотирьох Універсалів Української Центральної Ради.
XIII ВЗУН традиційно проаналізував існуючу в той час суспільно-політичну ситуацію в Україні, вказавши на всю її складність, суперечливість і загрози для процесу державотворення. Цей процес є складовою епохальних суспільно-політичних змін на європейському континенті, що надає йому ймовірності історичної незворотності. Однак на Зборі підкреслювали, що заіснували відмінності українського державного становлення від інших політично вивільнених з московсько-комуністичного тоталітаризму народів, а також було вказано на дестабілізаційний фактор безпосереднього сусідства з Російською Федерацією. Та, з іншого боку, саме цей фактор надавав Українській Державі, як політичному чиннику в новій Європі, геополітичного виміру. І тому ОУН, принаймні на міжнародному відтинку своєї діяльності та в її стосунках з урядовими колами інших держав, мусила вказувати на цей геополітичний аспект, щоб цим самим наголосити на важливості допомоги Україні.
На Тринадцятому Великому Зборі Микола Плав'юк підкреслював невідривність уже вільної України від вільної Європи, закликаючи орієнтуватися українську спільноту саме на Європу, на західні країни, які досягли дивовижних успіхів в економіці та забезпечили собі високий життєвий добробут.
Важливим політичним документом стала підсумкова резолюція Тринадцятого Великого Збору Українських Націоналістів. І передусім важлива своєю конкретикою, включно до готовності ОУН далі продовжити роботу над антикризовою програмою, яка вказувала на реальні економічні та інші механізми виведення України з тяжкого стану її господарства. Саме на такій конкретизації наполягав Микола Плав'юк, вимагаючи точності та реальної оцінки стану речей від редакційної та інших комісій, які працювали над Резолюцією ХІІІ ВЗУНу.

ОУН уже в перші роки української незалежності мала свою конкретну позицію практично в усіх сферах державного будівництва - в політичній, економічній, мілітарній, культурній, освітянській тощо.
Газети публікували інтерв'ю з Миколою Плав'юком, його прес-конференції показувало телебачення і транслювало радіо, урядові чинники запрошували Голову Проводу ОУН до президій різних високих зібрань, а проте все це аж ніяк не відбилося ні на манері його поведінки, ні на стилі життя, ні на характері. Він просто залишався собою.
Рівночасно з цим робота йшла і на інших організаційних напрямках. Так, Павло Дорожинський залучив тоді до праці молодого прихильника (а згодом члена) ОУН Ігоря Харченка, який був одним з перших працівників Фундації і займався саме адміністративними справами. Бо ані Микола Плав'юк, ані Павло Дорожинський чи Володимир Малинович не були обізнані з такою рутинною машиною, як українська бюрократія. І тому Ігор Харченко провів дуже потрібну працю, ладнаючи цілу низку правових та інших подібних справ.
У тому часі активно допомагав і діяльний член УРП Петро Борсук. Це він був членом Українського Культурологічного Клубу, брав участь у перепохованні Василя Стуса, Олекси Тихого, Юрія Литвина. Якийсь час Петро Борсук працював у Секретаріаті ОУН і доклав багато зусиль до розбудови теренових організацій.
Усі ці люди переймалися внутрішніми справами ОУН. Водночас Микола Плав'юк спілкувався з найбільш відомими і впливовими державними діячами України, зокрема з тодішнім її Президентом Леонідом Кравчуком.
Саме з Кравчуком у Плав'юка відбувалися неодноразові зустрічі, і чисто в людському аспекті вони залишилися теплими до сьогоднішніх днів.

...Якось відразу - впевнено й надійно - Микола Плав'юк увійшов в українське життя нашої молодої країни. Олесь Гончар - патріарх української літератури - разом з групою письменників, наукових діячів та народних депутатів звернувся до тодішнього Президента України Леоніда Кравчука з листом, у якому просив прийняти Миколу Плав'юка до громадянства України.
І тут виявилася типова для України ситуація: Леонід Кравчук принципово і однозначно вирішив те питання, але бюрократичний апарат не знав, як ту справу полагодити, щоб вона відповідала чинному законодавству. Однак, зважаючи на особу Миколи Плав'юка та клопотання Олеся Гончара, Леонід Кравчук вирішив не перекладати ту справу на українських бюрократів і поладнав її своїм Указом.
Подія, до якої Микола Плав'юк ішов усе своє життя. І мета самого життя - повернутися повноправним громадянином у вільну Українську Державу і кожну годину життя присвятити її утвердженню, її розбудові.
Напевно для істориків Української Держави будуть цікаві зустрічі і бесіди колишнього Президента УНР в екзилі з наступними президентами України.
...Якось Микола Плав'юк приїхав раніше домовленого часу і чекав у Адміністрації Президента на зустріч з Леонідом Макаровичем. У розмові з одним із президентових співробітників Микола Плав'юк щиро сказав, що думав:
- Якось не відчувається, щоб укази Президента мали реальний вплив на події в Україні.
І тоді той співробітник відповів просто:
- Ви є та людина, перед якою не можу лукавити, тому й скажу, як це мені здається. Бачите, цей будинок на Банківській має товсті грубезні стіни. Але виглядає так, наче вони з піску, а не з твердого каменю. Бо так само, як вода, доки пройде крізь пісок, всотається настільки в той пісок, що вже й струмочка не видно, - то так само і укази Президента розгублюються по лінії бюрократичних структур і не дають конкретних вислідів.
Коли через кілька хвилин Микола Плав'юк розмовляв з Леонідом Кравчуком, то не втримався і навів це своєрідне порівняння його співробітника. І додав від себе:
- То виглядає як правда. Бо дійсно, я не бачу послідовного виконання Ваших розпоряджень на місцях.
Президент сумно погодився:
- Е! Ви не знаєте наших людей. Бачите, у нас не стало КДБ, не маємо тепер своїх ГУЛАГів, а немає страху - то немає й того, на чому трималася дисципліна в Радянському Союзі...
"Отакої... - подумалося Плав'юку. - Треба віднаходити інші, цивілізовані методи протистояння бюрократії, непорядності".
Микола Плав'юк приймає запрошення Адміністрації уже нового Президента України Леоніда Кучми і при зустрічі з ним так само називає всі речі своїми іменами.
Мимоволі Микола Васильович робив своєрідне порівняння Леоніда Даниловича з Леонідом Макаровичем.
Зустріч з Кучмою з самого початку вказувала на зовсім інший стиль ведення розмови і поведінки, ніж у Кравчука. Коли розмови з Леонідом Макаровичем були більш філософськими, загальними, то Леонід Данилович поводився як типовий керівник, директор, який звик до діловитості і швидкої реакції на певні справи.
Наприклад, в одній із зустрічей з Леонідом Кучмою Микола Плав'юк заторкнув дві делікатні справи: ситуацію на церковно-релігійному відтинку і необхідність поладнання взаємин України з центрами церковно-релігійного життя - з Ватиканом та Світовою Радою Церков. І коли Микола Плав'юк зробив наголос на проблемах, пов'язаних із Вселенською Патріархією, Леонід Кучма сказав:
- У нас немає з ними нормальних взаємин, і вони не реагують на наші звернення.
Микола Плав'юк відповів жартом:
- Бачите, коли мова йде про те, щоб отримати автокефалію УПЦ від московського патріархату з посиланням на канонічні правила, то чи знаєте Ви, пане Президенте, як Метрополія була перенесена з Києва на північ? Константинополь тоді того не хотів. Одначе московський центр своєрідним шляхом, питомим для турецьких обставин, подбав про те, щоб турки "допомогли" розв'язати ту справу...
- Я в короткому часі буду в Туреччині про ці речі говорити, - відповів Леонід Данилович.
І додав:
- Я доручу, щоб відповідні служби негайно зайнялися тією справою.
І буквально за десять днів до Миколи Плав'юка зателефонував тодішній Міністр Закордонних справ України Геннадій Удовенко. Він сказав:
- Ну, пане Плав'юк, наробили Ви мені клопотів! Бо після Вашої розмови з Президентом маю тепер від нього доручення зайнятися тими справами, а в усьому Міністерстві Закордонних справ немає нікого, хто б спеціалізувався на церковно-релігійних справах. Що маю робити?
Микола Плав'юк тоді попросив професора Дмитра Степовика написати відповідний Меморандум, який потім передали Геннадію Удовенку.
Одного разу в розмові з Леонідом Кучмою Микола Плав'юк висловив свою стурбованість щодо підписання Договору між Україною і Росією про спільну протиповітряну оборону, вказавши на його небезпеку для нашої держави. І особливо наголосив на тому, що під текстом того договору стояв підпис тодішнього Міністра оборони України Валерія Шмарова.
Кучма відповів:
- Але ж Ви знаєте, що я дописав у тексті договору фразу "якщо він не суперечить вимогам Конституції".
Плав'юк посміхнувся.
- Президент України не може знати всього і бути фахівцем в усіх ділянках. Фахівцями в різних справах повинні бути члени Кабінету Міністрів. І саме вони повинні охороняти Президента від того, щоб він не прийняв необачного рішення. То погано, коли Президент України має рятувати Україну від необачного рішення свого Міністра.
Кучма на те не став заперечувати. Можливо, тому недовго протримався пан Шмаров на своїй посаді...
Микола Плав'юк (інтерв'ю початку 1998 року):

"Відповідаю про запит редактора про мої контакти з президентами України чи членами урядових чи політичних середовищ. Із Президентом Леонідом Макаровичем Кравчуком, як я вже згадував, мій контакт почався від першої зустрічі у січні 1992 року, в якій він виявив багато розуміння до такої делікатної ситуації, як питання передачі повноважень чи складення повноважень Державного Центру УНР у зв'язку із різними делікатними ситуаціями за кордоном, включно з ситуацією так званого Державного Правління, пов'язаного з Актом 30 червня 1941 року. За час урядування Кравчука як Президента України у нас було декілька зустрічей, які подекуди заторкали дуже специфічні справи, отакі як роковини Ольжича, питання мого громадянства, загальнополітична ситуація в Україні, взаємини між Верховною Радою і Президентом, взаємини між Кабінетом Міністрів, очоленим тоді Леонідом Кучмою, і Президентом, оцінка взаємин між західними державами і Україною. Іншими словами, ми обговорювали впродовж декількох доволі систематичних зустрічей цілу низку справ, які нас взаємно цікавили. Президент Кравчук виявився людиною, яка, на мою думку, відчувала й мала розуміння проблем, одначе відчувалось, що в нього бракувало колективу людей, які б послідовно працювали в одному напрямі і які би справді були його щирими й відданими співробітниками, на яких він міг розраховувати. Він мені сам згадував, як глибоко він переживав проблеми взаємин з РУХом. Він щиро хотів підтримати ту частину українського суспільства, яку репрезентував РУХ, відчуваючи в ньому підтримку для державницьких, самостійницьких сил в Україні, і йому боляче було, що, зокрема, В'ячеслав Чорновіл зайняв таку поставу жорсткої опозиції супроти нього. Він ніколи не називав того у розмові зі мною, але, на мою думку, в нього залишилось глибоке переконання, що ця позиція В'ячеслава Чорновола була виявом жалю В'ячеслава Чорновола, що він програв у президентських виборах... Спроба Леоніда Кравчука здобувати підтримку інших національно-демократичних сил чи то з Української Республіканської партії, чи Демократичної партії, які формально оформились навіть у КНДС - Конгрес Національно-Демократичних Сил, не мала успіху, бо КНДС не здобув такого впливу, який мала формація РУХу навіть після того, коли він був очолений В'ячеславом Чорноволом. Відчувалось, що у Президента Кравчука дуже складна ситуація також на церковному відтинку. Він доволі активно був включений у процес формування Київського Патріархату Української Автокефальної Православної Церкви і робив те з глибоким переконанням, що це дасть основу для об'єднання всіх Українських Православних Церков. Коли виявилось, одначе, що величезна більшість єпископату Української Православної Церкви пішла не за владикою Філаретом, а підчинилась диктатові Москви, і очолив УПЦ владика Сабодан, ситуація була справді дуже складна, бо Президент Кравчук мусів у цій ситуації порізно бути об'єктивним, незалежним і однаково трактувати всі Церкви, включно із УПЦ Московського Патріархату.
1993-1994 роках у зустрічах із Президентом Кравчуком відчувалась його перевтома, він важко переболів конфлікти із Головою Верховної Ради Іваном Степановичем [Плющем], який був його союзником і якого він висував на Голову Верховної Ради на своє місце, а той опісля зайняв гостру протипрезидентську позицію. Саме Голова Верховної Ради Іван Плющ був інструментом разом з іншими політиками, які, здається, включали і Дмитра Павличка, у підшукуванні Леоніда Даниловича Кучми на позицію голови Кабінету Міністрів, яка остаточно і довела до того, що Кучма став опонентом Президента Кравчука і контркандидатом у президентських виборах та став Президентом України 1994 року. Було б неправдою не визнати, що більшість наших демократичних організацій підтримували у тих виборах Президента Леоніда Кравчука проти кандидата на те становище Леоніда Кучму. Окремо стояв В'ячеслав Чорновіл, який офіційно не підтримував кандидатури Кучми, але не підтримував і кандидатури Кравчука, що якоюсь мірою допомогло Леоніду Кучмі виграти вибори. ОУН була стривожена виборчою кампанією Леоніда Кучми, бо вона виразно наголошувала зближення до Росії, хоч приємною несподіванкою для всіх нас був факт, що у виборчих дискусіях кандидат Кучма послуговувався українською мовою, хоча до того часу його виступи і в Верховній Раді, і в Кабінеті Міністрів були майже виключно російською. Як виявилось після виборів, він різко змінив курс і, запізнавшись із загальною ситуацією в Україні, мусів, як і його попередник, таки почати орієнтацію на Захід. У зустрічі із Президентом Кучмою виявилось врешті, що у всіх розмовах він займав державницьку позицію, бо чого іншого можна очікувати від Президента України. Але помічалося, що він менше зорієнтований у цілій низці проблем. Зокрема було недорозуміння ваги національної ідеї. Одначе була різниця стилю. У Президента Кравчука співбесідник бачив стиль політика-дипломата. У контактах із Президентом Кучмою проявлялась виразна позиція менеджера, керівника, який швидко реагує й відповідає. Тоді коли розмови з Президентом Кучмою кінчалися якимось рішенням чи обіцянкою рішення, розмови з Президентом Кравчуком здебільшого кінчалися: "Я розгляну цю справу і дам Вам знати". Особистий стиль поведінки також різнився: Президент Кравчук був дуже офіційний, дуже поважний; у розмовах із Президентом Кучмою можна було все зауважити - вільний стиль, починаючи від одягу, свобідної поведінки. Себто вони різнились поставою, підходом, способом ведення розмов дуже помітно, і це впадало в очі.
Крім контактів з президентами, у мене були контакти із їхніми помічниками і контакти із прем'єрами чи віце-прем'єрами. Коли мова йде про найтісніші контакти, то в мене такі були із Миколою Жулинським. Він відповідав саме за цілу низку тих справ, які цікавили ОУН. З ним були дуже відкриті, безпосередні розмови. Він мав відчуття і зрозуміння, він недвозначно вказував на співзвучність поглядів у багатьох справах між ним і мною чи Організацією Українських Націоналістів, у нас були часті і плідні контакти. Я продовжував їх із його наслідником Іваном Курасом та Валерієм Смолієм, який ділово ладнав справи, себто коротко, чітко з'ясовував проблеми, від нього приходили відповіді до тих справ: "так", "ні". Зокрема, мені було приємно, що за його безпосередньої участі появились друком такі важливі документи, як протоколи Української Центральної Ради і взагалі нове розуміння цілої низки подій нашого історичного минулого".

Якщо вже мова зайшла про коло людей, які займали чи й нині посідають високі урядові та інші пости і з якими мав справи Микола Плав'юк, то треба згадати і про добру співпрацю його з Василем Дурдинцем, який був заступником Голови Верховної Ради України, а потім віце-прем'єром. Василь Васильович справляв враження добре зорганізованої, ділової людини, яка вміла по-європейському розв'язувати різні складні питання.
Водночас у Миколи Плав'юка склалися жваві контакти з лідерами всіх основних політичних партій - Головою, а потім Почесним Головою Української Республіканської Партії Левком Лук'яненком, з Михайлом Горинем, який прийшов на зміну Лук'яненкові, з Головою Демократичної Партії України Володимиром Яворівським, з Міністрами освіти Михайлом Згуровським, Василем Кременем та Міністрами культури Ларисою Хоролець, Дмитром Остапенком, Юрієм Богуцьким, Богданом Ступкою, Міністрами юстиції Василем Онопенком, Сюзанною Станик, а ще з Іваном Драчем, Юрієм Костенком, Анатолієм Матвієнком, Євгеном Кушнарьовим... Це стосується і взаємин з Головою Проводу КУН Славою Стецько, які є толерантні і стримані. Щодо В'ячеслава Чорновола, то з ним Миколу Плав'юка і в минулому пов'язувало немало справ, наприклад, видання його відомої праці "Лихо з розуму" та перекладу її англійською мовою - "Chornovil papers".
Подорожуючи Україною, Микола Плав'юк стрічав цілу низку дуже цікавих діячів культурного життя, зокрема письменників, науковців, розмови з якими були теплими й щирими. Водночас відбувався відкритий обмін думками з представниками влади, і це давало змогу Плав'юку побачити рівень підготовки кадрів у державі, на плечі яких лягла відповідальність за її долю.
Тут "з журбою радість обнялася": з одного боку, Микола Плав'юк бачив людей з минулого, які абсолютно не розуміли, що вони діють уже в новій добі, новій державі, а з іншого - з'являлися й міцніли паростки молодших і розумніших людей, і саме на них треба було покладати надії в державному будівництві.
Відвідини Миколаївського заводу "Океан" були зразком спілкування з робітниками та керівництвом підприємства, і це спілкування довело, що Микола Плав'юк без труднощів знайшов з ними спільну мову.
Нестандартна ситуація склалася у Миколи Плав'юка з тодішнім Головою Верховної Ради Олександром Морозом. Одного дня приходить до Плав'юка академік Веніамін Сікора і пропонує, щоб Фундація ім. Олега Ольжича стала співспонсором конференції з економічних проблем та так званої шокової терапії. Сікора додав, що він повідомив Мороза про те, що було б добре, якби Микола Плав'юк узяв у цьому участь.
Олександр Мороз відповів:
- Я добре знаю Миколу Плав'юка і хотів би його бачити. Але якщо він буде співробітничати з Леонідом Даниловичем, то конференцію будемо проводити без нього.
- Передайте Олександру Олександровичу, - сказав Веніаміну Сікорі Микола Плав'юк, - що я однаково буду співробітничати і з Верховною Радою, і з Президентом, і з будь-якими іншими конструктивними діячами та силами, якщо це на користь Україні.
Коли Олександр Мороз дізнався про відповідь Миколи Плав'юка, то мусив зізнатися у правоті його слів. А Фундація імені О.Ольжича тоді виступила як співспонсор тієї конференції, яка, до речі, виявилася дуже корисною.
Варта доброї згадки і своєрідна постать Івана Коляски, уродженця Канади 1915 року в провінції Онтаріо. Він став канадським комуністом і членом Проводу просовєтського Об'єднання Українських Канадців.

Микола Плав'юк:

"Іван Коляска сьогодні вже не живе. Недовго до його смерті я зустрічався з ним в Україні, і між нами були дуже близькі розуміння багатьох справ, він належно оцінював роль ОУН в Україні і мій внесок, а я з належною увагою ставився до його праці на терені розбудови структури УРП. Особа Івана Коляски дуже цікава, і про неї хочу дещо сказати. Він виростав в рядах українських прогресистів на терені Канади. Це була та частина української організованої громади, яка від самого початку орієнтувалась на Радянський Союз чи радянську Україну. Початків її слід дошукуватись у економічних і соціальних відносинах Канади 20-х і 30-х років і, поза всяким сумнівом, комуністична партія Радянського Союзу докладала немало зусиль, щоби використовувати українців в Канаді для своїх цілей. Багато провідних членів Товариства Об'єднаних Українських Канадців, так воно звало себе, мали змогу часто відвідувати Радянський Союз, але не багато з них мали відвагу поступити так, як поступив Іван Коляска. 1963 року Провід тої організації післав Івана Коляску на вишкіл до Вищої компартійної школи в Києві. Він, пройшовши той вишкіл, побачив, що діялось в Україні в тому часі. 1965 року повернувся з того вишколу розчарованим відносинами в Україні і мав відвагу про ці речі публічно говорити, видавши об'єктивні книжки "Освіта в радянській Україні" (1968) і "Два роки в радянській Україні" (1970), а пізніш - "Розвіяні ілюзії" (1979). Тоді, коли інші його приятелі, включно з відомим Петром Кравчуком, усвяткованим в Україні як визначний діяч української літератури, не лише того не зробили, але майже до самого кінця були послушними виконавцями доручень Києва чи Москви. Я пригадую собі, коли саме в Канаді розгортався бій за права національних меншин і проводилась в практиці політика багатокультурности, то на одній із сесій Дорадчої Ради для справ багатокультурностей Канади представники Квебеку обстоювали позицію, що інші етнічні групи повинні включитись в русло бритийської чи французької культурної течії в Канаді, бо вони вибрали добровільно еміграцію до Канади, тому нема потреби їм зберігати свої окремі культурні притаманності, бо це ускладнить розвиток канадського життя. Ми, як представники організованої української громади в Канаді, обстоювали необхідність підтримки канадською державою розвитку національних культур, національних меншин, нас активно підтримував канадський сенатор Павло Юзик, у той час як представники Товариства Об'єднаних Українців Канади обстоювали позицію Квебеку, яка відповідала тоді офіційному курсові Радянського Союзу політики злиття націй. Я на це вказую тому, щоб пояснити, що між провідниками прокомуністичного руху серед українців в Канаді Іван Коляска мав відвагу, повернувшись із партійної школи, говорити правду про ситуацію в Україні всупереч офіційній позиції радянських властей, які говорили про всесторонній розвиток української нації, української культури в УРСР. Іван Коляска в своїй праці, опублікованій як "Освіта в радянській Україні", виданій англійською мовою, подав переконливу аргументацію про політику асиміляції, русифікації, яку насильно проводили в Україні. Себто Коляска належав до людей, які дорожили українською культурою, українськими цінностями. Тим не менше, ситуація з ним була доволі складна і цікава. Одного літнього дня в супроводі Миколи Мота, Голови філії Українського Національного об'єднання Торонто, приїхав Іван Коляска до нас у місцевості (Анкастер) біля Гамільтону, де ми тоді проживали. І Голова філії УНО представив його мені як людину, яка повернулась недавно з України і хоче зі мною розмовляти. Я цікавився подіями в Україні, всякими проявами життя в Україні, і для мене, очевидно, було цікаво послухати Івана Коляску. Він почав цю розмову так: "Я повернувся з партійної школи в Києві, де мене вчили, як знищити вас". Я запитався: дослівно чи умовно, в переносному значенні того слова. А він каже: "І так, і так". Ну, розмова починала бути дуже цікавою. Іван Коляска, розповідаючи про ситуацію в Україні, сказав нам, що, перебуваючи у партійній школі, він мав змогу довідатись про те, що в Україні діється, і його перебування в Києві змінило його погляд на ситуацію, він побачив дійсне обличчя радянської системи. Тому він хотів про це розказати мені як тодішньому Голові Президії Українського Національного Об'єднання Канади і братніх організацій. Він хотів би увійти у контакт із ОУН і просив мене влаштувати йому такий контакт. Очевидно, що згідно із вишколом нашим і засадами конспірації, не знаючи певно, з ким я маю діло, я був обережний і заявив, що я займаюсь працею Українського Національного Об'єднання в Канаді і безпосередньо не займаюся працею ОУН, так що тою справою опікується хто інший, я міг би сконтактувати Коляску з тими людьми. Коляска настирливо підкреслював, що він хоче підтримувати контакт зі мною, і через мене - з ОУН. Це насторожило мене, і я повідомив про це людей у Проводі Організації Українських Націоналістів і очікував їхньої відповіді та їхнього рішення, що робити з Коляскою. Я отримував повідомлення, що якщо він настирливо шукає контакту, то пов'язати його із тереновим провідником ОУН в Канаді (в тому часі ту функцію виконував Онуфрій Максимів, досвідчений і давній член ОУН). Це я і зробив, і вони нав'язали між собою безпосередній контакт. Помимо того, Коляска намагався підтримувати контакти зі мною і, пригадую собі, в одній розмові, коли він мене запитував, що я раджу йому, щоб він зробив, я сказав: "Ну ж, ви провідний член ТОУК, Товариства Об'єднаних Українців-Канадців, які не мали змоги пізнати дійсности в Україні, говоріть їм правду про те і ширіть ті інформації серед них". Він на те мені відповів: "Ну, то мене не інтересує. Я хотів би більш активно включитись у справи ОУН, яка підтримує зв'язки з Україною". Це тим більше мене насторожувало. Знаю, що з Коляскою відбув розмову Ярослав Гайвас і, порівнюючи деякі інформації із того, що нам було відомо про ситуацію в Україні з тим, що розповідав Іван Коляска, виявилось, він пропустив одну деталь, а саме, що в нього радянські чинники вилучили деякі матеріали захалявної літератури (Самвидав) і в висліді того дехто був арештований чи переслуханий радянськими властями. Нам було дивно, чому Коляска не говорив про це. Тому ми доволі обережно поставились до нього. Коляска тоді почав шукати контактів із Лігою визволення України, яка на терені Канади була відповідником ОУН-революціонерів (бандерівців). Цікаво, що одного дня Андрій Бандера, який працював в редакції "Гомону України" і співпрацював із Світовим Конгресом Вільних Українців в Комісії Прав Людини, себто обороні політв'язнів, поінформував мене про такі цікаві деталі: каже, ми передали Іванові Колясці книжку "Звіт із заповідника Берії" Валентина Мороза, щоби Коляска переклав її англійською мовою. Та книжка англійською була видана у видавництві "Смолоскип"; і Андрій каже: хотіли б ми звірити тексти, тому що різні копії приходили з України і треба порівняти, щоб не впасти жертвою або дезінформації або фальшивки. Коли ми передали Андрієві текст, виданий у видавництві "Смолоскип", той звернув увагу, що Іван Коляска пропустив у своєму перекладі ті частини тексту, які були різко націоналістичні. Чи це припадок, чи ні - важко сказати. Але це, знову ж, насторожило нас, і ми були обережні з Іваном Коляскою. Ще більше насторожило нас, коли Коляска запропонував мені, щоб я особисто як Голова УНО Канади погодився увійти до комітету "Культобміну з Україною", вказуючи, що, крім мене, до того комітету він запрошує відомого адвоката Яремка з Чікаго і редактора Миколу Колянківського, який видавав журнал "Ми і світ". Обидва названі були відомі як активні пропагатори контактів з радянською Україною. Микола Колянківський навіть посвоячений із моєю дружиною, це двоюрідний брат моєї тещі. Він колись був співредактором бандерівської газети "Час" у Німеччині, через Францію переїхав до Канади. У журналі "Ми і світ" Колянківський друкував деяких авторів, включно з відомою Колосовою, про ситуацію в Україні, оспорював тезу про те, що в Україні проводиться русифікація, порівнював це із подібною ситуацією, яка існувала на північноамериканському континенті, де люди добровільно переходять на англійську мову як необхідний засіб контакту у спілкуванні в бізнесових чи всяких інших справах, забуваючи про те, що зовсім інша ситуація була в Україні. Дослівно, одного дня Микола Колянківський запропонував, щоб я перед Комітетом Українців Канади, тепер Конгресом Українців Канади, членом Президії якого я був, висунув пропозиції про видавання у Радянському Союзі, в Києві, україномовного журналу "Канада", подібне до видання, яке в Москві видають Сполучені Штати Америки.
Я сказав Миколі Колянківському, що я не знаю, чи від Президії Комітету Українців Канади я можу зробити таку пропозицію канадському урядові, бо не знаю, хто буде редактором видання, і я не хотів, щоби редакція такого журналу опинилася в руках людини, яка необ'єктивно і не з національної української точки зору буде редагувати такий журнал. На моє здивування Микола Колянківський відповів, що він має підстави сподіватись, що радянські чинники погодились б на нього як кандидата на редактора того видання... До речі, з того нічого не вийшло. Канадці заявили нам, що коли вони в минулому пробували організувати такі контакти для зв'язку з Україною, то радянська Україна їм відповіла, що всі контакти треба робити через Москву, тому що Міністерство закордонних справ Радянського Союзу ладнає всі справи для України і тому немає потреби окремого представництва Канади в Україні, це означало, що радянська Україна не хотіла чи не могла дозволити собі на такі навіть невинні спілкування з Канадою, як видання журналу "Канада" у Києві.
Отже, Микола Колянківський і адвокат Яремко виступали з позицією теплих взаємин із Радянським Союзом і радянською Україною, що не відповідало позиції ОУН того часу. ОУН обстоювала необхідність контактів із різними ансамблями чи навіть з людьми, які приїжджали з України, вважаючи, що між ними є і порядні люди, використовуючи ту нагоду для того, щоб передавати різні інформації, літературу і видання в Україну, але з офіційними чинниками радянської України ми відмовлялись підтримувати контакти, бо були свідомі їхньої ролі як виконавців волі московського центру, а не вільного спілкування. Тому на таку співпрацю української спільноти із радянськими чинниками я не міг піти, і я відмовився. Важко мені сказати, з чиєї ініціативи виходив з такою пропозицією Іван Коляска, але в тому часі радянські чинники дуже активно пропагували ідею культобміну, тому я маю підстави додумуватись, що це була ініціатива радянської сторони.
Сенатор Павло Юзик під час однієї із зустрічей зі мною делікатно натякнув: "Пане Миколо, мої приятелі із Оттави і їхні приятелі з Вашінгтона натякають, що було б добре, аби ви не робили труднощів Іванові Колясці у його діяльності". Це для мене був самозрозумілий натяк, який вказував на те, що Іван Коляска, як і багато інших, часом зовсім невинних людей, опинялись в ситуації між двома чи трьома полюсами, який кожний по-своєму впутував їх, пробував їх використовувати. Ми мали багато доказів в минулому, що деяких українських людей, які були на державних службах, радянські агенти пробували агітувати і використовувати їх для своїх цілей. Це, звичайно, ставало відомо чи органам Сполучених Штатів, чи Канади. Відповідні органи здебільшого тоді заставляли їх продовжувати контакти з тими радянськими чинниками й інформувати їх, цебто канадські чи американські чинники, про те, що від них вимагали радянські розвідочні чинники. І багато невинних людей опинялось у тих іграх, які тоді проводили в часі холодної війни ворогуючі між собою сторони. В мене часом родилась думка, що Іван Коляска опинився в такій же ситуації. Нам, українським націоналістам, він передавав інформації про комуністів і пробував мати довір'я в нас. Я глибоко переконаний, що він був ненавиджений українськими комуністами чи прогресистами у Канаді, тому навряд чи він їм передавав якісь інформації про нас. Але радянські чинники напевно продовжували контакти з ним, вони не подарували йому його антирадянської діяльности і правдоподібно робили тиск на нього, так що, може, пропозиції про культобмін, в якому узяли участь відомі постаті українського життя за кордоном, були б якоюсь компенсатою для радянських чинників, може, вони цього від нього й вимагали. Але й американські та канадські чинники вимагали, напевне, від Коляски інформацій про те, що він знає чи про радянські чинники, чи про комуністів в Канаді, а, може, навіть і про нас. Але це чисте припущення, на яке я не маю доказів, і цим я аж ніяк не хочу посіяти підозру про Івана Коляску, про його чесність і порядність. Я радше хочу вказати на ті складні обставини, в яких опинялися люди, які відвідували Україну, які хотіли побачити, що діється на Батьківщині. Одна і друга сторони пробували використати їх для своїх цілей, незважаючи на те, які це буде мати наслідки для тих осіб. Із розвалом Радянського Союзу Іван Коляска активно інтересувався тим, що діялось в Україні. Він тісно співпрацював з Українською Республіканською партією, вважаючи її найбільш надійною і гідною підтримки політичною формацією. Не лише на словах але своєю активною працею по різних осередках Канади він організував фінансову допомогу для Республіканської партії. Він подбав про забезпечення комп'ютерами, подекуди транспортом, чи то окремих провідних членів, чи окремих обласних організацій УРП, неодноразово мав розмови зі мною і радів тим, що між ОУН та УРП в тому часі була тісна співпраця і що я, Павло Дорожинський і інші члени ОУН були членами УРП. Він важко переболів пізніші розколи УРП. Стан здоров'я в нього вже був доволі поганий, і він робив враження втомленої людини, яка жалує за той образ справ, який стався в УРП, але, не маючи змоги що-небудь змінити, будучи людиною лояльною, вірив, що УРП дасть собі раду. Зокрема у нього було велике довір'я до особи Левка Лук'яненка. Іван Коляска дожив останні дні свойого трудолюбивого життя в Україні, де і помер.
Скільки в нас було осіб, подібних до Івана Коляски, яких туга за Україною, бажання допомогти заставляли ризикувати, терпіти різні невигоди, жертвувати своїми професійними обов'язками чи кар'єрою, але працювати з глибоким переконанням, що Україна варта того, щоб пожертвувати собою".

Далі

До змісту книги