МИКОЛА ПЛАВ'ЮК
Україна - життя моє
Від селянського сина - до державника

У своїй державі-2

В Україні зростав авторитет ОУН, і телебачення запропонувало Миколі Плав'юку зробити серію телепередач "Організація Українських Націоналістів. Минуле і майбутнє". Ці передачі відбулися і виявилися дуже потрібними, щоб розвіяти ті брехливі стереотипи про ОУН, які нав'язувалися більшовиками. Про ці передачі Миколу Плав'юка запитували не лише в Києві, а й у Харкові, Житомирі, Кіровограді - скрізь, де йому доводилося їздити. Людей, зокрема, схвилювала розповідь про підступне вбивство кагебістським агентом фундатора ОУН полковника Євгена Коновальця та інші підступні акції більшовиків. Тож люди подумали, що небезпечно бути націоналістом, і одного разу, коли Плав'юк приїхав до Миколаєва, то його одверто запитали:
- А як Ви тут з'явилися?
- Приїхав поїздом, який спізнився всього на 10 хвилин.
- І зовсім сам?
- Ну чому ж сам? Ми ж разом з вами!
Микола Плав'юк не помічав серед людей ворожості до нього і тоді, коли давав приклад, як мусить поводитися людина, українець, якщо він себе поважає. Не було обструкції з боку місцевих у Харкові чи в Донецьку, де, виступаючи по телебаченню і відповідаючи на численні запити телеглядачів, він поставив вимогу, щоб ті запитання перекладалися українською мовою.
Кожен приїзд Миколи Плав'юка у велике чи менше місто завжди ставав подією для його мешканців. Коли на студентську конференцію, яку Микола Плав'юк проводив у Донецьку в одному з вищих навчальних закладів, прийшло понад 600 студентів, ректор зовсім щиро сказав Миколі Плав'юку:
- Я й не знав, що в мене стільки націоналістів!
Усе це вказувало на те, що був ґрунт для зміцнення ОУН, і саме в державному контексті сприймалися наголошувані Миколою Плав'юком ідеї українського націоналізму. Коли, наприклад, 1992 року він місто за містом об'їжджав Україну, то спочатку його просто вважали за петлюрівця, потім уже люди почали розуміти, що він є останнім Президентом УНР в еміграції, і ще пізніше вони усвідомили, що і УНР, і ОУН, і сьогоднішня незалежність України - все це символи одного порядку, одних державних традицій, неперервності державницьких зусиль.

Микола Плав'юк:
"У другій половині 1992 року я відвідав більше областей східних, північних України, де стрічали мене як останнього Президента УНР в екзилі, і я відчув, що серед патріотичного українського суспільства поняття українського націоналізму сприймалось багато ширше, ніж тільки членство в ОУН. Для багатьох українських патріотів поняття УНР, постать Симона Петлюри саме символізувало український націоналізм. Це, очевидно, наслідки тих довгих десятиліть пропаганди радянської системи, яка всіх українських патріотів, без огляду на те, чи вони були організовані, чи ні, чи вони обстоювали такі чи інші погляди, раз вони не були активними комуністами і виявляли тенденції зберегти своє українське "Я", їх пов'язували з українськими націоналістами. Це, я б сказав, хоч як парадоксально, але позитивна сторінка наслідків совєтської пропагандивної, фальшивої дії!.."
Наближався час прийняття Конституції України, яку всіляко намагалися перекроїти комуністи у Верховній Раді. Микола Плав'юк, розуміючи справді історичне значення прийняття найвищого державного документа, який юридично ствердить факт існування самостійної Української Держави, всіляко сприяє розробленню та найшвидшому схваленню парламентом Конституції. Він проводить інтенсивні консультації з народними депутатами, активно виступає в засобах масової інформації, тим самим формуючи відповідну громадську думку. І, звичайно ж, у першу чергу націлює на цю роботу членство ОУН, зокрема в датованому 13 квітня 1995 року Зверненні до членів ПУН.
Але так само напружено і послідовно діяла ОУН з її керманичем також після прийняття Конституції України - часу на розслаблення не було. Увійшовши в ритм сучасного політичного і громадського життя в Україні, Організація та всі її структури розгорнули широку і всебічну дію, передусім у сфері поширення національної свідомості серед населення. Було влаштовано цілу низку наукових конференцій, на полі пресових публікацій систематично виходили газети, журнали, бюлетені, а Видавництво імені Олени Теліги в тому часі видало понад 60 книжок.
У травні 1997 року в Києві відбувся Чотирнадцятий Великий Збір Українських Націоналістів. Про те, яке місце займає ОУН в політично-громадському житті країни, свідчать вітальне звернення Президента України Л.Кучми до учасників ХIV ВЗУНу і вітальний лист від Патріарха Київського і всієї Руси Філарета.
Прислали також свої вітання Глава Української Греко-Католицької Церкви кардинал Мирослав-Іван Любачівський, Патріарх Київський і всієї України УАПЦ Димитрій та Митрополит Філадельфійської Митрополичої Архієпархії Стефан.
Були традиційні вже вітання від партій національно-демократичного спрямування та Спілки письменників України. Зі вступним словом виступив Голова ПУН і ОУН Микола Плав'юк. Зокрема, він сказав:

"ОУН сприйняла Українську Державу, створену тими актами, як черговий вияв у державотворчому процесі української нації, і категорично відкидає заяви, що "це не наша держава" чи "не такої держави ми сподівались". Ця позиція слабодухів чи тих, хто втратив віру в українську націю [...]. ОУН висуває новий напрям дії - за національну і соціальну справедливість в Україні. Під цим гаслом ми будемо проводити ХIV ВЗУН і в згоді з ним будемо вести нашу дію в чергових трьох роках".

Ця теза найбільш концептуально визначила завдання ОУН на ту пору і на сучасний період, бо не існує нині в Україні важливіших питань, як питання розбудови і зміцнення Української Національної Держави, а рівночасно - соціального захисту її населення, доведеного корумпованою владою до крайньої межі зубожіння, а подекуди і старцювання, тому так само, як у суспільній свідомості саме визначення "український націоналіст" уже асоціюється з обороною національних прав народу, з жертовною боротьбою за його визволення, тепер дефініція українського націоналіста мусить подібно асоціюватися з обороною соціальних прав українського народу, із захистом його природного права на нормальне людське життя. Бо своєчасно виплачені нормальні зарплати і пенсії, міцна гривня, медичний захист, доступна освіта - все це не лише чинники людського добробуту, а й складові безпеки самої держави.
Виходячи з цих заложень, які виголосив Голова ПУН Микола Плав'юк, розмова на Чотирнадцятому Великому Зборі і торкалась передусім конкретних питань державного будівництва, що, зокрема, засвідчили й звітні доповіді членів ПУН Олеся Шевченка, Богдана Червака, Павла Дорожинського та інших. Нарешті була прийнята нова Програма Організації, яка так і називається: "ОУН - за національну і соціяльну справедливість в Українській Державі".
Програма ОУН наголошувала такі конкретні точки соціального захисту населення, як встановлення мінімальної зарплати і мінімальної пенсії на рівні, достатньому для гідного існування людини, створення ефективної системи медичного забезпечення, вирішення житлової проблеми, ліквідація несправедливої системи надання привілеїв і пільг працівникам адміністративно-державного управління, захист соціальних прав людей похилого віку, ветеранів Другої світової війни, які перебували чи в лавах Радянської Армії, чи в лавах ОУН, "Карпатської Січі", "Поліської Січі", Похідних Груп ОУН, "Буковинського Куреня", УПА, дивізії "Галичина" та інших військових формуваннях, якщо вони боролися за незалежність своєї Батьківщини.
Уже цей перелік болючих соціальних точок вказує на те, наскільки близькою є ОУН до простих людей, як вона сприйняла їхні болі і намагалася вирішити їхні проблеми. Рівночасно це й забезпечувало їй авторитет серед української спільноти та прихід до неї нового членства.
Чотирнадцятий Великий Збір прийняв ряд ухвал та заяв, серед яких особливо актуальними були: "Заява з вимогою виведення російських військ із Севастополя" та "Заява про територіальні претензії Росії до України". ХIV ВЗУН прийняв також Статут ОУН, який визначив: "Основною метою діяльності ОУН під сучасну пору є сприяння розбудові національної соборної демократичної Української Держави та задоволення і захист законних соціальних, економічних та інших спільних інтересів своїх членів".
Демократично, таємним голосуванням обрано керівні органи ОУН. Її Головою знову потверджено Миколу Плав'юка, а його заступниками стали Олесь Шевченко та Анатолій Свідзинський. Провід ОУН склали: Мирослав Вербовий, Віктор Генералюк, Павло Дорожинський, Ольга Кобець, Віктор Терен і Богдан Червак.
До Ради ОУН увійшли голови обласних організацій ОУН та теренові керівники українських громад за кордоном.

... Був звичайний (незвичайний!) робочий день. Звичайний, бо, як і завжди, Микола Плав'юк працював за робочим столом.
Але водночас і незвичайний.
Погожого квітневого дня 1997 року відчинив свою браму Маріїнський палац. Було велелюдне зібрання, піднесений настрій, квіти, вітання, поздоровлення...
Президент України Леонід Кучма вручав високі державні нагороди відомим письменникам, політичним діячам, працівникам різних підприємств. Ось він перегорнув папери і почав читати свій Указ:
- За визначний вклад в утвердження і розбудову Української Держави... - він поглянув у зал, знайшов очима Миколу Плав'юка і урочисто продовжив: - нагородити Голову Організації Українських Націоналістів пана Миколу Плав'юка орденом "За заслуги".
А тоді у відповідь взяв слово Микола Плав'юк.
- Я дякую Вам, пане Президенте, - сказав він, - але розглядаю цю високу нагороду як визнання історичних заслуг усіх українських націоналістів перед Україною, перед українським народом. Я також розглядаю цю нагороду і як знак того, що ОУН є на правильному шляху - на конструктивному шляху будівництва національної, саме національної, пане Президенте, Держави.
Микола Плав'юк скінчив своє слово під бурхливі оплески. Йому тиснули руки, дарували букети квітів, його запрошували відвідати різні колективи, ставили запитання кореспонденти... Але всі свята закінчуються працею. І вже за дві-три години Микола Васильович знову сидів за столом у приміщенні Фундації ім. Олега Ольжича і - як у звичайний день! - переглядав купу свіжої пошти.
Листи були різні. Одні - тривожні й стурбовані, інші були сповнені болю, і в них люди просили поради й розради... але ось лист, цей! Микола Плав'юк читав написані дитячим почерком рядки і відчував, як щось тепле ворухнулося йому всередині, під серцем... І на душі зробилося щемно й хвилююче.
То писали діти, учні. І писали про те, що в Криму не мають змоги навчатись в українській школі і просили Миколу Плав'юка приїхати в Крим і допомогти в заходах їхніх батьків відкрити українську школу.
Аж ніяк не применшуючи високої нагороди, все ж думається, що той лист, написаний старанною учнівською рукою, був для Миколи Плав'юка не менш дорогою нагородою, аніж заслужена президентська відзнака.
Бо то не просто лист, а лист, яким сказано так багато. З надією, що Плав'юк допоможе їм. І він про це не забув. Зусиллями ОУН, Товариства імені Олени Теліги і свідомих українських батьків у Криму вже діють поки ще поодинокі, але діють - українські школи, хоч і без належної підтримки урядів у Сімферополі і Києві.
Бо як можна забути листи тих, хто сьогодні є учнями, а завтра можуть стати провідниками України!
Після того, як ДЦ Української Народної Республіки припинив свою діяльність і були передані повноваження Президента УНР, на плечах Миколи Плав'юка залишилась відповідальність за керівництво Організацією Українських Націоналістів і українським націоналістичним рухом у діаспорі. На засіданні Проводу було вирішено осідок керівних органів Організації Українських Націоналістів перенести в Україну. Ще наприкінці 1989 року почались підготовчі заходи до цієї справи. Саме тоді у 25-ту річницю смерті полковника Андрія Мельника за дорученням Миколи Плав'юка Павло Дорожинський виїхав в Україну, зав'язав контакти із В'ячеславом Чорноволом і його друзями у Львові, відвідав Київ, де діяла неофіційна представниця ОУН Оксана Мешко, з якою організація тісно співпрацювала - ближче познайомились під час її перебування за кордоном. Провід ОУН знав про колосальні втрати організованих націоналістів, яких тоталітарний режим комуністичного Радянського Союзу зумів ізолювати і багатьох вигубити, засилаючи до концтаборів. Таким чином, організовані структури відкритих націоналістичних формацій були фактично майже зліквідовані, залишились поодинокі люди, але говорити про чітку структуру, таку, яка діяла під час Другої світової війни і у перше десятиліття після її закінчення, по суті, не доводилось.

Микола Плав'юк:
"Треба виразно сказати, що в центрі противаги комуністичному режиму в той час були дії Народного Руху України за перебудову, який виявив загальні тенденції, що визріли в Радянському Союзі. В Україні, треба признати, це в основному був інтелігентський Рух, а якщо ще точніше окреслити, то це прояви в основному кола українських письменників, котрі так чи інакше були пов'язані із Спілкою письменників чи товариствами "Української мови", "Просвіти". В ім'я історичної правди треба ствердити, що із традиційних українських політичних сил за довгі десятиліття радянської окупації тільки Організація Українських Націоналістів, хоч роз'єднана, але в уяві суспільства була ще тим чинником, який діаметрально протилежно проявляв себе до комуністичної партії, комуністичного режиму. У деякій мірі така опінія формувалась ще під впливом широкої комуністичної пропаганди, спрямованої проти українських буржуазних націоналістів як ворогів українського народу. Ця пропаганда, хоч у викривленому світлі, змальовувала дійсні позиції, політичну платформу і діяльність організованих українських націоналістів, але рівночасно з тим серед чим раз більше зростаючого кола невдоволених і розчарованих комуністичною партією і Радянським Союзом, контрольованим нею, формувалась думка, що позитивною противагою є українські націоналісти. Я з'ясовую це, щоб в ім'я історичної правди ствердити, що тоді, коли організаційні структури вдалось окупаційному режимові знищити, то ідеї українського націоналізму не вдалось вбити у свідомості немалої частини українського громадянства, хоч і часто з тим уява про український націоналізм була дуже викривленою і в основному сприймалась як протилежний бік монети проти комуністичної партії і режиму, а не через знання і усвідомлення дійсних ідеологічно світоглядових чи програмових позицій українських націоналістів".

Якщо говорити про концепцію діяльності ОУН, то вона складалась в основному з таких елементів. Перш за все: поширити серед українського суспільства правильну інформацію про те, хто такі українські націоналісти, тобто намагатися розвіяти той стереотип радянських часів, в результаті якого складалася негативна уява про українських націоналістів. Друге - пізнати розвиткові тенденції в Україні і намагатися з'ясувати завдання ОУН саме під кутом існуючих в той час потреб української нації, Української Держави. В обставинах незалежної Української Держави роль, завдання і методи праці ОУН не могли бути такими, як за умов окупації, підпілля. Це нові обставини, за яких має діяти ОУН.
Набирала ваги легальна, а не самвидавівська, видавнича діяльність ОУН в Україні. Крім скромного хреста, який члени Організації Українських Націоналістів привезли з-під Карпат 1992 року, щоб напередодні роковин смерті Олени Теліги створити символічну могилу у Бабиному Яру, був перевиданий збірник творів Олени Теліги, який перед тим вийшов за кордоном. Те все показало в зовсім іншому світлі цілий комплекс подій у Бабиному Яру, які і за радянських часів, і на початку відродження, відновлення державної незалежності України були відомі тільки як явище жорстокої розправи німецького окупаційного режиму з єврейським населенням Києва. Одначе Бабин Яр - це символ жорстокого німецького режиму, який нищив не лише євреїв, частина жертв - саме українці, між ними і когорта українських націоналістів, серед яких Олена Теліга, Іван Рогач, цілий редакційний колектив "Українського Слова" і "Літаврів", а також сотні і тисячі українських патріотів.
Олена Теліга стала символом не лише для старшого покоління, але і для молоді, яка в ній вбачала не лише гарну жінку, але принципову постать, блискучу поетесу, революціонерку, особу, у якої на життєвому шляху не було різниці між словом та ділом. І тому постать Олени Теліги, належно спопуляризована, стала зразком, а дві установи під егідою ОУН набули її імені - це Видавництво імені Олени Теліги і Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги.
Понад 220 назв книг видано у Видавництві імені Олени Теліги - це скромні, але дуже реальні результати величезної праці, відданості та енергії колективу та його директора Інни Білолипецької за останніх 10 років.
Видавництво імені Олени Теліги проходило декілька етапів і було оформлене 1994 року з ініціативи Фундації імені Олега Ольжича, розбудовувалось воно при активній підтримці української громади в Україні, а також поза межами України, і сьогодні вже можна належно оцінити вплив і значення книг, опублікованих видавництвом. З самого початку намагались заповнити друкованим словом ті очевидні прогалини, які були у свідомості читачів України. Тому на першому етапі почали перевидавати книжки, надруковані на заході. Це були праці про Симона Петлюру, полковника Андрія Мельника, Олега Ольжича, Олену Телігу, а також інформаційні видання про події під час Другої світової війни - збірник "На зов Києва" про чин повстанської боротьби, "Туди, де бій за волю" Макса Скорупського, "Карпато-Українська Держава" Петра Стерча, спомини Данилюка про повстанські події на Волині. Одночасно з тим про маловідомі дії Української Національної Ради, яка постала в Києві під час війни, написав доктор Зенон Городиський, а член Проводу Петро Голубенко-Шатун дав монументальну працю "Україна і Росія у світлі культурних взаємин", яка була так необхідна для того, щоб українській людині, яка піддалась тискові русифікаційних процесів, подати правду про взаємини між Україною і Росією і в культурних, а не лише в політичних зв'язках. Очевидно, що чим довше ОУН працювала в Україні, тим більше потреби було поширювати й інші матеріали - масово перевидана праця Зиновія Книша "Становлення ОУН", а до відзначення 50-ліття смерті Олега Ольжича - книга "Незнаному Воякові", упорядкована Леонідом Череватенком. Але рівночасно з тим з'являлися нові видання: дуже цікава книга Анатолія Свідзинського "Це складне національне питання", а також трагічна епістолярна книга "Листи до матері з неволі" Валерія Марченка, упорядкована матір'ю Ніною Михайлівною Марченко-Смужаницею і Юрієм Хорунжим. Це був уже черговий етап, в якому висвітлювалися не лише постаті минулого, але й постаті і проблеми тогочасної дійсності в Україні. Названі праці Анатолія Свідзинського і Зиновія Книша зробили дуже багато для того, щоб поєднати минулий досвід формування Організації Українських Націоналістів із сучасними взаєминами діяльності ОУН в Україні. Така політика видання книжок під кутом минулих і сучасних потреб продовжується і в подальші роки. Поряд з такими книжками, як "Другий зимовий похід", "Листопадовий рейд" чи "В кігтях ґестапо", друкувалися видання молодого автора Богдана Червака "Наперед, українці", Ніни Королюк "Полум'яне слово Шевченка в музиці", перевидання Бориса Антоненка-Давидовича "Як ми говоримо", "Методичний посібник навчання української мови" Тамари Донченко, "Історія південно-східної України" Петра Лавріва, "Церква в кайданах" Дмитра Степовика - усе це є доказом розширення діяльності видавництва і проблематики, яка цікавить уже нових авторів в Україні.
Микола Плав'юк особисто подбав про те, щоб матеріали про попередників - голів Проводу - полковника Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Олега Штуля-Ждановича, Дениса Квітковського були видані і поширені в Україні, як борг вдячності своїм великим попередникам. Крім перевиданого збірника творів Олени Теліги, у видавництві вийшла книжка "Олена Теліга - життя і творчість" Богдана Червака, а після неї - капітальна праця, упорядкована професором Надією Миронець, "Олена Теліга. О краю мій...". Побачило світ чимало інших книг: Данило Шумук "Пережите і передумане", Анатолій Русначенко "Національно-визвольний рух в Україні", Володимир Романцов "Український етнос: на одвічних землях та за їх межами", Володимир Маруняк "Українська еміґрація в Німеччині і Австрії по Другій світовій війні" тощо. Професор Володимир Сергійчук написав для видавництва цілу серію книжок, пов'язаних із постаттю Симона Петлюри і його добою. Це певною мірою допомогло в правильному світлі з'ясувати події національної революції, доби Української Народної Республіки, трагічні події погромів, які, сьогодні з певністю можна сказати, були інспіровані комуністичною владою, щоб кинути кістку незгоди між українцями і євреями і змалювати Симона Петлюру як відповідального за ті погроми. Треба згадати тих, хто допомагав нам почати видавничу діяльність ОУН в Україні. Це директор видавництва "Дніпро" Тарас Сергійчук, головний редактор журналу "Дніпро" Микола Луків. У Видавництві імені Олени Теліги працювала з самого початку Ярина Тимошенко, але найбільш успішного та широкого розвитку видавництво набуло в час, коли останні сім років керівництво ним перебрала на себе Інна Білолипецька, а головним редактором стала Ольга Веремійчик. Крім книг, видавництво стало видавати газету "Українське Слово", журнали "Розбудова Держави", "Самостійна Україна", "Смолоскипи". Успішна діяльність видавництва відзначена рядом нагород урядових структур, таких як Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, Київська міська адміністрація, Київська обласна адміністрація; Асоціаціями поліграфістів, митців, видавців та Центром рейтингових досліджень.
Держкомінформ на чолі з Іваном Драчем, оцінюючи рівень видань Видавництва імені Олени Теліги, включив низку книг до державної програми суспільно необхідних видань, і це дало змогу таким книгам, як "Український флот: біля джерел відродження" Анатолія Данілова чи "Хрещатий Яр" Докії Гуменної побачити світ і широко розійтись по бібліотеках України. Для бібліотек України також у Видавництві імені Олени Теліги на замовлення Державного фонду фундаментальних досліджень вийшли такі книжки, як "Антропологічний склад українського народу" (автор Сергій Сегеда), філософські твори Памфіла Юркевича, а також частина накладу книги "Суд історії" Сергія Литвина. Очевидно, що діяльність видавництва за існуючих економічних обставин була б ще складнішою, якби не постійна допомога Дослідної Фундації ім. О.Ольжича в США під керівництвом інженера Михайла Гереця, Фундації імені Олега Ольжича в Канаді під керівництвом доктора Івана Войчишина і Ярослави Зорич, Організації українок Канади, філії Українського Національного Об'єднання в Монреалі і в Західному Торонто, Організації Державного Відродження України в США, Українського Золотого Хреста, Комітету Оборони і Допомоги, Фундації імені Олега Ольжича у Великій Британії, поодиноких осіб-меценатів, зокрема Івана Мазуренка з Канади, Костика і Аки Переймів, Еміля Якима з США та багатьох інших. Також наша велика вдячність Інституту новітньої історії України в Філадельфії, Фундації імені Симона Петлюри в США, Фундації імені Симона Петлюри в Канаді, які не лише фінансували видання низки книжок, а й були ініціаторами у започаткуванні величезної праці - впорядкування архіву доби Директорії, у висліді якої колектив істориків на чолі з професором Владиславом Верстюком у Києві приготували до друку преважливі документи тої доби, які в додаток до опублікованих матеріалів доби Української Центральної Ради і Гетьманату дадуть повну картину тих історичних подій, про які дехто в Україні забуває. Видавництво імені Олени Теліги зобов'язалось видати ці праці, а якщо паралельно з тим вдасться виконати заповіт визначного історика Михайла Брайчевського, який залишив свої рукописи і прохання, щоб саме Фундація імені Олега Ольжича і Видавництво імені Олени Теліги забезпечили їхню появу і поширення їх по Україні, то це буде великий внесок Видавництва імені Олени Теліги.
Жіноче товариство імені Олени Теліги розбудувало більш як 200 осередків в усіх областях України завдяки невтомній праці Ольги Кобець і її співробітниць.
Цікаво зазначити, що перший осередок тепер широко відомого Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги з'явився в Києві влітку 1993 року, причому такого жіночого об'єднання, яке відразу заявило про себе, як про формацію з активною політичною позицією. Йдеться про те, що вже на одному з перших засідань було прийняте звернення до Ради Безпеки ООН з вимогою негайно припинити втручання Росії до внутрішніх справ України, що тоді яскраво проявилося у відомій так званій справі про Севастополь - "город руской слави".
Микола Плав'юк ніколи не випускав діяльність Товариства з поля свого зору і завжди сприяв і своїм авторитетом, і своїми можливостями та зв'язками з діаспорними організаціями утвердитися Товариству в українському суспільстві.
Саме він, скажімо, підтримав ідею Товариства провести 1994 року в Чернівцях Всеукраїнську конференцію "Від емансипації до фемінізму". Це була етапна конференція, оскільки саме в той час в Україні йшла активна підготовка до 4-ї Всесвітньої конференції зі становища жінок, яка мала відбутися 1995 року в Пекіні.
Завдяки мудрим порадам М.Плав'юка відразу на Конференції в Пекіні Товариство розпочало активні дії щодо консолідації жіночого руху в Україні. Саме за його порадою (а потім і в його кабінеті!), до речі, відбулися перші наради між головами чотирьох жіночих організацій - Товариства імені Олени Теліги (О. Кобець), Союзу українок (А. Пашко), "Жіночої Громади" (М. Драч), Спілки жінок України (М. Орлик), які започаткували переговорний процес щодо створення Національної Ради жінок України. Три роки тривав цей нелегкий процес, але він успішно завершився в березні 1999 року створенням цієї організації, а в 2000 році - відновленням членства України у Міжнародній Раді жінок. Відтоді голова Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги О. Кобець була незмінним учасником нарад Європейського Центру Міжнародної Ради жінок, всеукраїнських конгресів жінок, де вона вела одну з найважливіших секцій (паритетна демократія і перспективи її розвитку в Україні), а також всесвітніх форумів українців, де вона була основним доповідачем від України щодо становища жінок в Україні на жіночих секціях.
Микола Плав'юк завжди дуже зацікавлено ставився до всіх починань Товариства. Сюди, очевидно, в першу чергу треба віднести такі практичні справи, як організація щорічних Всеукраїнських конкурсів на краще виконання творів Олени Теліги (досі їх проведено вже чотири), що, між іншим, відбулося за активного сприяння не тільки самого М. Плав'юка, але й його дружини п. Ярослави Плав'юк. Вона ж посприяла здійсненню ще не однієї акції, а зокрема, поверненню в Україну творчої спадщини композитора Б. Весоловського, закупівлі ліків для чорнобильців, допомозі малозабезпеченим сім'ям тощо.
Як Голова ОУН, Микола Плав'юк посприяв налагодженню контактів голови Товариства О. Кобець з головами сестринських жіночих організацій у Західній діаспорі, зокрема з головою Крайової Управи ОУК ім. О. Басараб (Канада) п. П. Загребельною (потім - п. І. Ващук), з головою Головної Управи УЗХ (США) п. Н. Іванів, що дало змогу провести чимало цікавих акцій. Великою популярністю в Україні, скажімо, користуються "Дитячі оселі", які за підтримки УЗХ проводяться уже тривалий час. ОУК ім. О. Басараб підтримало також багато ініціатив Товариства, зокрема щодо видання журналу "Жіночий світ", щодо підтримки обласних жіночих організацій Товариства в Україні тощо. Налагоджено контакти також з іншими діаспорними організаціями, серед яких Філія Суспільної служби українців Канади в Гамільтоні (голова п. Т. Дудка), Клубом Сеньйорів у Гамільтоні (голова Р. Сямро) та ін.
Микола Плав'юк активно підтримав ще одну дуже важливу ініціативу Товариства, коли став одним із фундаторів Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги, яка ось уже три роки підряд вручається найшанованішим жінкам. Досить сказати, що серед її лауреатів - Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Ніна Марченко.
ОУН не мала реального впливу на владні структури по лінії як законодавчої, так і виконавчої влади. То чому ОУН не пішла шляхом активної участі у партійно-політичній боротьбі за те, щоб "пропхати" своїх людей і здобути вирішальний вплив на владу і владні структури в Україні? ОУН з самого початку в 1993 році відмовилась від статусу політичної партії, який згідно з законодавством України вона могла обрати. ОУН була оформлена не як політична партія, а як громадська організація згідно з Законом України "Про об'єднання громадян". Чому це так зробили? І чому не стали на шлях політичної партії? Микола Плав'юк вважає, що перш за все націоналістичний рух, його ідеологія, його світогляд є такими, що їх не можна вмістити в рамці одної політичної партії. Партія - це частина, яка не має тенденцій формувати цілість, але яка пропагує свої власні часткові інтереси в конкуренції з іншими і має надію, що здобуде більшу симпатію, ніж інші партії. На думку Плав'юка, ані так звані багатії, ані так звані бідні не є основою політичних партій. Так, певні політичні партії більш-менш наголошують інтереси багатших чи найбідніших, але основою, на яку вони працюють, є саме середня верства, яка у демократичних суспільствах найчисленніша, бо вона дає ті голоси, які необхідні у виборчих кампаніях, щоб ту чи іншу політичну партію привести до влади. ОУН розуміла, що в Україні немає ані в площині соціально-економічній, ані в національній обставин, які сприяли б формуванню політичних партій, зокрема чітко націоналістичних. Життя виявило, що до того, поки соціально-економічні відносини будуть впорядковані до тої міри, що ми можемо мати соціальну базу для здорових політичних партій, творення їх є справді безперспективним.
Майже 120 політичних партій, зареєстрованих в Україні, не зуміли розвинути своєї діяльності до тої міри, щоб вони були справді речниками народних мас. Отже, у зв'язку з тим, що не заіснувало в Україні нормального клімату для творення дійових партій, ОУН не залишилось нічого іншого, як діяти в концепції Ольжича: творити широкий націоналістичний рух, який не лише політичні, а й соціальні, наукові, виховні, церковно-релігійні, освітні, мовні проблеми ставить у такій площині, яка є зрозумілою для переважаючої кількості населення. Виходячи з цього, ОУН вирішила діяти на противагу до тенденцій, які пропагує в Україні ліве крило. Носії проросійських і реваншистських тенденцій під кутом повороту до минулого хочуть бачити Україну як територіальне поняття і пропагують концепцію політичної нації, яка означає, що всі громадяни є українцями, а почуття приналежності до національності не грає ролі, тому ОУН стала на позиції протилежні і чітко і недвозначно почала діяти під кутом популяризації концепції національної ідеї, ставки на власні сили, почуття пошани до себе самих і вимоги, щоби основою Української Держави була українська нація.
Закон про громадські об'єднання не перешкоджає членам ОУН бути в різних політичних партіях, бути в різних структурах, включно з силовими, військом, державним апаратом, і поширювати саме ті ідеї, добиватись того, що ми не можемо через організаційні структури зробити. Коли мова заходить про організаційні структури, то вже на ХV Зборі зафіксовано, що в Україні діють приблизно 300 осередків ОУН, Всеукраїнського жіночого товариства і Об'єднання Студіюючої Молоді "Зарево" - в усіх областях включно з Кримом, Севастополем.
Об'єднання Студіюючої Молоді "Зарево", утворене в 1949 році, відновило свою діяльність в Україні у червні 1994 року на Установчому З'їзді в Пущі-Водиці. Сьогодні в системі українського молодіжного руху "Зарево" займає достатньо вагоме місце. Роботу в рамках "Зарева" можна поділити на роботу Проводу і осередків. Головою "Зарева" є Віктор Генералюк, магістр державного управління і магістр Університету Північного Лондона. Віктор працює у Верховній Раді України на посаді помічника-консультанта народного депутата України Л. Григорович.
Нарешті, ще один важливий момент - це факт роз'єднання націоналістичних сил. Дуже багато людей відкрито говорили: "Панове, нам подобаються ваші ідеї, концепції, але ми не зрозуміємо, чому націоналісти не можуть іти разом, не можуть поєднатись". Справді, якщо поглянути на програмні засади різних націоналістичних організацій, які під сучасну пору діють в Україні, то не можна сказати, що світоглядові чи ідеологічні, чи навіть програмові засади є перепоною для того, щоб націоналісти об'єдналися і стали потужною, впливовою силою. Очевидно, що розколи, які стались в ОУН 1940 року, а опісля розколи в так званому "бандерівському" середовищі у 1954 році, а опісля закінчення Другої світової війни і відновлення державної незалежності ще ціла низка розколів в тому середовищі вже в Україні були явищем негативним. Залишимо ті справи політологам, чи аналітикам, чи історикам. "Але твердження, що розколи в минулому є причиною, чому ми не можемо діяти разом сьогодні, у зовсім змінених обставинах, - не відповідає дійсності. У критичні моменти після закінчення Другої світової війни у боротьбі підпільних груп формацій УПА, чи на засланні, чи в концтаборах, аж ніяк не було різниць між членами тої чи іншої націоналістичної організації. Всіх їх однаково трактував окупаційний режим, вважаючи ворогами народу". Такої думки Микола Плав'юк. Він особисто робив і робить за згодою Проводу цілу низку заходів, щоби працювати разом, подібно як робив полковник Євген Коновалець (1927 року Коновалець створив спільне коло під назвою Провід українських націоналістів, до складу якого тоді увійшли різнородні формації від підпільної Української Військової Організації до Легії Українських Націоналістів у Чехії, які були різні, але, попрацювавши разом, відчули необхідність і можливість об'єднатись в одну структуру). І тому в розмовах із Славою Стецько Микола Плав'юк робив цілу низку пропозицій про контактну комісію, про координаційну комісію, де б можна було узгодити основне, що і як націоналісти мають робити в сучасній Україні під оглядом внутрішньополітичних справ, міжнародної політики, соціальних і національних проблем, випливаючи із спільного становища за національно-соціальну справедливість, координуючи і використовуючи спільні ресурси на видавничому відтинку. Вести спільну акцію в обороні і пропаганді національної ідеї, де б можна було у практичній роботі відчути, скільки справ нас поєднує, а що нас по суті роз'єднує.

"На жаль, коли мова йде про ставлення Центрального Проводу КУН, - міркує Микола Плав'юк, - воно ніколи не було таким, щоб сприйняти пропозиції мої і Проводу Організації Українських Націоналістів. На це подавалось різні причини, здебільше це було недовіра до тих груп і формацій, які відкололись як частина колишніх бандерівців - чи то було ДСУ, чи ОУН в Україні, чи група Кандиби, чи товариство ім. Степана Бандери, чи навіть поодинокі члени КУН, які відходили від КУН. Вони так чи інакше знаходили спільну мову і з нами, деякі з них навіть стали асоційованими членами ОУН, але виявилася дуже дивна тенденція. КУН заявляв, що однією з причин, чому вони не можуть співпрацювати з нами, є наші прихильні взаємини з тими, які виступали проти них. І правдою є, що деякі з тих формацій, співпрацюючи з нами, вимагали від нас, щоб ми йшли на акцію спільно з ними проти Слави Стецько персонально чи проти КУН. Коли ми відмовлялись від тої справи, переконуючи їх, що ОУН не зацікавлена війною з кимось проти когось, якщо мова йде про націоналістичні сили, а навпаки, ми за координацію об'єднаних сил, то відчували, що в тому середовищі ще наскільки є внутрішніх ускладнень, вони не пережили той етап і не усвідомили собі, що того роду боротьба є безперспективна і не може вважатись пріоритетною. В останній час наступили деякі зміни, і здається є ознаки, що наша концепція і пропозиція координації зусиль може мати кращі шанси, ніж це було в минулому, а то напевне скріпить можливості і ОУН, і інших націоналістичних формацій для більш успішної дії".

Членство ОУН за кордоном з величезною відданістю підтримувало процеси відновлення державної незалежності в Україні, не звертаючи уваги на те, що при керівництві держави були люди, які в минулому поборювали націоналістів. Але загал української спільноти націоналістів за кордоном хотів вірити, що керівники переродились і що вони справді сприймають блакитно-жовтий прапор і тризуб як символи внутрішнього переродження або відродження. Та, коли життя в Україні виявило те, що так зване переродження в багатьох було тільки засобом залишитись при владі, коли в Україні заіснували невдачі на відтинку економічному, соціальному, коли нез'ясована міжнародна політика вагалася між тими чи іншими стратегічними партнерами і ніколи ніхто у світі не знав точно, Україна справді орієнтується на Європу чи на Захід, чи вона чим раз більше консолідується з СНД з центром у Росії, хоч формально влада в багатьох справах говорила щось інше - усе це деморалізувало у великій мірі частину українського суспільства за кордоном. Але треба підкреслити, що основна кількість членства ОУН завдяки діяльності уповноважених Проводу за кордоном, таких як доктор Зенон Городиський, доктор Іван Войчишин, Богдан Коваль, Остап Чуйко, Святослав Книш та інші, зберегли зрозуміння, відданість і підтримку для праці Організації Українських Націоналістів, Жіночого товариства імені Олени Теліги і молодіжного "Зарева".
Якщо підсумовувати досвід останніх десяти років, то Микола Плав'юк радіє з того, що в Україні вдалось виховати провідні кадри багатьох місцевих, обласних і центрального проводів, без яких було важко думати про те, що в Україні процес відновлення діяльності Організації Українських Націоналістів буде успішним.

"Я не крився ніколи з тим і про це неодноразово я говорив Павлові Дорожинському, який більше, ніж хто інший з закордонних друзів, перебував і працює в Україні, що нашим завданням є працювати в тому напрямі, щоби якнайскоріше ми були замінені молодшим поколінням керівників, які би на свої плечі взяли відповідальність і вели організацію так, як у сучасних обставинах доцільно і можна вести. Не слід очікувати, щоб вони копіювали методи і зразки нашої роботи в минулому, бо змінюються обставини, але вимагати від них, щоб основні цілі, основна мета були збережені і щоб вони виходили із тих основних ідейних заложень, які витримали життєвий іспит, ідеї українського націоналізму. Я не сумніваюсь у правильності такої розв'язки і я бачу її перспективи".

Микола Плав'юк підкреслює, що в Україні в рядах ОУН продемонстрували свою відданість і готовність успішно працювати багато провідних постатей: Анатолій Свідзинський, Олесь Шевченко, які в минулому були заступниками Голови Проводу, теперішній заступник Голови Проводу Василь Гищук, голова Жіночого товариства імені Олени Теліги Ольга Кобець, з молодшого покоління працюють Богдан Червак, Сергій Кот, Володимир Чмир, Віктор Генералюк. Я вже згадував про діяльність колективу Видавництва імені Олени Теліги на чолі з Інною Білолипецькою, яка не лише добилась чималих успіхів на книжковому ринку, але також ми перекинули на її плечі адміністративну відповідальність за газету "Українське Слово", журнали "Розбудова Держави" і "Самостійна Україна".
Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги має власний журнал "Жіночий світ", а "Зарево" - журнал "Смолоскипи". Бібліотека імені Олега Ольжича під керівництвом Олександра Кучерука розбудувала важливий "Документальний центр", в якому є багато документів, упорядкованих і використовуваних українськими науковцями, якщо мова йде про діаспору і політичні справи чи установи подібного типу.
Початок бібліотеці покладено 1994 року, в рік Олега Ольжича в Україні. Вона була створена на основі книгозбірні, що налічувала близько 1 тисячі книг, переданих друзями з-за кордону, Фундацією ім. О. Ольжича разом з Інститутом української археології та джерелознавства ім. М. Грушевського Національної Академії Наук України на чолі з директором академіком Павлом Соханем. З того часу фонди бібліотеки зросли більше як у 10 разів, створено ще одну філію, цього разу співзасновником був академік В. Смолій, який очолює Інститут історії України. Тепер колекція бібліотеки тематично - Україна в ХХ столітті - є однією з кращих в Україні.
Микола Плав'юк і керована ним ОУН вірні заповіту полковника Андрія Мельника, котрий напередодні своєї смерті закликав зберегти ОУН, мрією його було побачити незалежною Українську Державу, за яку він змагався, яку він будував, будучи в збройних силах Української Народної Республіки. Бажання Мельника виконували Олег Штуль-Жданович, Аркадій Жуковський, Богдан Гасюк. Вони докладали всіх можливих зусиль, щоб зберігати зв'язки з Україною в надії, що зміняться обставини, і не лише у підпіллі, а й відкрито ОУН зможе вести свою діяльність в Україні. Цим шляхом прямував і юрист, правник, публіцист і журналіст Денис Квітковський. За всяку ціну він намагався зберегти принциповість і непохибність, тверді засади правопорядку організації, бо як юрист-правник він знав, що порушення правопорядку є загрозою для нормальної дії будь-якої структури, і був глибоко переконаний, що розвиткові тенденції у світі з концепцією дотримання законності, прав людини, концепцією свободи і волі, впливу інформаційного простору проб'ють усі залізні заслони.
Микола Плав'юк докладає всіх зусиль, щоб здійснити мрії, бажання, заповіти чи доручення своїх попередників і щоб ідеї українського націоналізму стали природною потребою суспільства в Україні сьогодні і завтра:

"Ми не повинні перебільшувати свої успіхи, але треба сказати, що в наступному десятилітті ми можемо і мусимо зробити ще більше, щоб ідеї наших великих попередників, так найкраще з'ясовані багатогранним життям, діяльністю, геройською смертю Олега Ольжича, залишились і надалі дороговказом, у згоді з яким ми будемо діяти. Я особисто щасливий, що мені вистачило сил ціле десятиліття бути в Україні і зробити свій скромний внесок у розбудову Організації Українських Націоналістів як структури українського націоналістичного руху, а головне - у розбудову Української Держави".

До змісту книги