МИКОЛА ПЛАВ'ЮК
Україна - життя моє
Від селянського сина - до державника

Зрілість-1

Незважаючи на протиріччя, переговори продовжувалися і, врешті-решт, привели до створення у 1947-1948 роках Української Національної Ради - своєрідного еміграційного парламенту, який на основі Тимчасового Закону Державного Центру УНР в екзилі об'єднав усі самостійницькі українські сили. До УНРади тоді увійшли: ОУН під проводом Андрія Мельника, ОУН-р під орудою Степана Бандери, Українські соціал-демократи (лідери Ісаак Мазепа, Панас Феденко), соціал-революціонери (лідери Яків Зозуля і Микола Шаповал), Радикально-Демократична партія, Українське Національне Державне Об'єднання (УНДО) та новостворений Український Національний Демократичний Союз (УНДС), активним діячем якого був син Президента УНР в екзилі Микола Лівицький. У тому ж демократичному секторі діяла й колишня Українська Революційно-Демократична партія, якою керував Іван Багряний. Це об'єднання тодішніх організацій було продиктоване відчуттям реальної ситуації і усвідомленням того факту, що звернення українців до світової громадськості та західних урядів могли знаходити позитивні відгуки лише в тому разі, якщо вони репрезентували інтереси усієї української спільноти. А трагічні вістки з України змушували українську еміграційну громадськість постійно апелювати до міжнародних чинників.
Водночас в українських поселеннях США, Канади, Аргентини, Бразилії, частково у Франції проходив процес в дещо іншому напрямку. Справа в тому, що під час війни багато українців з тодішніх громад опинилися в арміях тих країн, де вони проживали. Втративши до певної міри надію на перспективу політичних дій в ім'я України, вони ставали активнішими в загальноамериканському чи якомусь іншому житті. Ця ситуація вела до англізації українських емігрантів і послаблювала їхнє національне життя. Однак справи покращилися в 1948-1950 роках, коли з європейських переселенських таборів до Канади і США прибула нова хвиля української еміграції - активні люди, більшість яких так чи інакше брала участь у націоналістичних рухах. Серед них достатньо представників інтелігенції, які зовсім недавно покинули Батьківщину і вважали себе за політичних вигнанців. Будучи свідомі свого національного покликання, вони вважали за необхідне продовжувати активну політичну діяльність і стояли на виразних антирадянських позиціях. Нелегкою видалася політична боротьба ще й тому, що в українському національному русі перманентно діяла московська агентура, витворювала різні прокомуністичні організації, використовуючи при цьому родичів або приятелів знаних політичних діячів.
Микола Плав'юк дістав змогу і сам у цьому переконатися, прибувши з дружиною до Канади. Так, пам'ятаючи, що батько йому говорив про його бабусю та двох тіток, які жили у Вінніпезі, він і поїхав їх провідати. Коли минула радісна перша хвилина зустрічі, тета Марія раптом взялася переконувати Миколу Плав'юка, щоб він вертався в Україну. А ще сказала, що вона є активною діячкою в так званому "русі прогресистів" (це було Товариство Об'єднаних Українських Канадців, яке відкрито орієнтувалося на Радянський Союз).
- А чому ж Ви не вертаєтеся в Україну? - прикинувся наївним Микола Плав'юк.
- Ну, я - це одне, ти - інше, - не аргументуючи, пояснила тета Марія. А згодом її підпис з'явився під однією статейкою в прорадянській газеті. Там обливали брудом Миколу Плав'юка як німецького агента.- Та не могла вона бути автором цієї статті, це ж не її інтелектуальний рівень! - сказав Микола Плав'юк, коли йому показали газету. Поза всяким сумнівом, стаття була написана кимось іншим. І зрозуміло ким.
Взагалі, то був час, коли першими серед ворогів радянського режиму вважали українських націоналістів. Їх малювали з сокирами і свастиками на рукавах, зображували на мішках з доларами і писали про них брехливі книжки, за які щедро присуджували сталінські премії. Ім'я Миколи Плав'юка теж усе частіше почало з'являтися в радянській пресі - з традиційними ярликами прислужника імперіалізму, ворога народу і тому подібне. Одним словом, "контора глибокого буріння", як в Україні розшифровували абревіатуру КГБ, активно "копала" не лише в Україні, а й у Канаді. Проте нова еміграційна хвиля, нове поповнення української спільноти не тільки не посіяло в ній розбрату, а навпаки, посилило боротьбу українства проти його асиміляції на американсько-канадському терені (ця асиміляція трактувалася як інтеграція різних етнічних елементів у одну загальноамериканську чи загальноканадську спільноту). Що більше, саме за допомогою молодшого покоління емігрантів почали активно відновлятися "Рідні Школи", будинки-читальні, різні клуби, самодіяльні художні гуртки тощо. Повнішало і церковне життя.
Микола Плав'юк мав устигнути скрізь. Він був активним в Українському Національному Об'єднанні (УНО) Канади, але так само цілеспрямовано діяв у Пласті, деякий час був комендантом пластунів Канади і Головою Головного Пластового Проводу Сеньйорів.Колись Борис Грінченко говорив: "Патріотів у нас багато, а робітників мало". Микола Плав'юк умів бути робітником. Навіть у прямому значенні цього слова.

Микола Плав'юк:
"Прибувши до Канади, я теоретично мав професію. Я закінчив економічний факультет Мюнхенського університету з дипломом, але це не давало мені змоги працювати професійно у тій ділянці, бо, прибувши до Канади, я стрінувся знову ж з новим світом. А в тому часі вже з новими обов'язками. Я був головою родини (ми побралися з Ярославою в червні 1948), батьком сина, з обов'язком подбати про те, щоб вони мали змогу жити в умовинах Канади. Моя перша кар'єра в Канаді почалась від замітання фабрики одягів. До того не треба було великої кваліфікації. Теща моя сміялася і жартома казала, що я отримав дуже велике перо у формі мітли, якою я замітав кравецьку фабрику. Неприємності були не лише через рід роботи, бо врешті вона не була виснажлива і не можна на неї нарікати. Річ у тім, що кравецькі робітники фабрики знаходилися під впливом євреїв. Їхні впередження до українців були відомі і навіть на такій "важливій позиції", як замітача фабрики. Вони приклеїли мені ярлик "петлюрівець". Потрібно було з закушеними зубами перебути яких 3-4 місяці до часу, поки я не підшукав іншої праці, а саме в американській фірмі виробу консервних тушок, де я влаштувався в літографічному відділі. Мій обов'язок: витягати суху бляху з печей впродовж 8 годин робочого дня (за нормою 20-25 тонн блях). Але умовини праці там були багато кращі, а найважливіше, що керівництво фабрики дозволяло мені продовжувати навчання в одному з канадських університетів".

У 1950 році Микола Плав'юк записався на курси англійської мови. За перший семестр він вивчив її настільки, що міг добре розуміти лекторів та користуватися англійськими підручниками. Після цього він записався до університету в Монреалі (тепер це "Конкордія"), де більшість дисциплін читалося на вечірніх курсах. Керівництво фабрики погодилося з тим, що Микола Плав'юк буде працювати лише в денну зміну. А тому за чотири роки він і закінчив університетські студії в Монреалі, здобувши ґрунтовні фахові знання з торговельного та індустрійного менеджменту.
І почав знову шукати кращу роботу.
Він проходив так звані співбесіди в різних фірмах. І одного разу, якраз на Святвечір 1955 року, отримав жорстку, але правдиву відповідь від однієї з фірм. Ця відповідь прямо вказувала на непросту ситуацію, в якій під ту пору опинився Микола Плав'юк. Ось що йому написали:
"У Вас зависока формальна освіта, Ви маєте два закінчені університети. Але Ви не маєте досвіду. Приймати Вас на професійну працю без досвіду неможливо. А приймати Вас на працю як початківця нам також не передбачається, бо ми знаємо, що Ви нею будете невдоволені і шукатимете працю деінде.
Так що, незважаючи на наші обіцянки, ми не можемо Вас прийняти".
Ввічливо і однозначно.
Одразу ж після цієї відповіді Микола Плав'юк написав листа до одного українського підприємця, Гната Поворозника. Він добре господарював і мав власне підприємство у м'ясній індустрії.
З Гнатом Поворозником Микола Плав'юк уже був знайомий раніше. Поворозник брав участь у громадському житті української спільноти. Коли вони познайомились, Гнат відчув до нього приязнь і сказав, посміхаючись:
- Так Ви і є той чоловік, який ще ходить у подертих штанях і вчиться в університеті? Ну, не ображайтеся, це я жартома. А коли серйозно, то якщо таке в житті трапиться, що я Вам буду чимось потрібний, то не соромтеся, а відразу мені напишіть.
Отже, Микола Плав'юк і написав до нього листа щодо своєї роботи. Це було неважко зробити, бо й сам відчував до Гната Поворозника добру приязнь.
Дослівно через три дні після цього його викликали до персонального відділу тієї фірми, де він поки що працював. І сказали, що з ним по телефону хоче переговорити якась поважна особа. То був зять Гната Поворозника Йосип Ярема.
- Ви писали до нас листа, - сказав він Миколі Плав'юку. - Що ж, приїжджайте. Подивимось, чи дати Вам працю.
Микола Плав'юк був здивований, що у відділі персональних справ однієї фірми його кличе до телефону працедавець іншої фірми. А потім зрозумів, що саме в цей відділ спочатку і передзвонив Йосип Ярема, щоб дізнатися їхню думку про Плав'юка... Що ж, добрі стосунки, - то одна справа, а брати на роботу, - то щось зовсім інше! Але, очевидно, у персональному відділі про Миколу Плав'юка відгукнулися добре, тож Ярема і попросив його до телефону.
За тиждень після цього Микола Плав'юк був у Гамільтоні, де відбув співбесіду на фірмі Гната Поворозника і отримав роботу в його фірмі, яка працювала в м'ясній індустрії. Відверто кажучи, Плав'юк взагалі ніколи в житті не бачив бійні худоби і не мав жодного уявлення, що таке м'ясна промисловість. Хіба що пам'ятав малюнок в якійсь книжці - намальована велика фабрика, в одні двері заганяють свиню, а з інших дверей виходять ковбаси. І напис: "Чикаго - то є центр м'ясної індустрії".
Праця в м'ясній індустрії того часу в Канаді і США була нелегкою справою. За час Другої світової війни на замовленнях і контрактах для збройних сил західного альянсу стали прибутковими харчові підприємства, а зокрема м'ясна індустрія. Армію треба було прогодувати, і на це не бракувало фондів. Але із закінченням війни втрата отих ринків збуту викликала жорстоку конкуренцію і довела до кардинальних змін у цілій індустрії, які закінчились концентрацією м'ясної індустрії в декілька великих конгломератів, які контролюють не лише ринки США і Канади, але намагаються здобути панівні впливи в цілому світі.
Цей час структуральних змін був доброю нагодою для М.Плав'юка виявити свої здібності як керівника-менеджера не лише в Канаді, де він, починаючи від найчорнішої праці в індустрії, здобув належну кваліфікацію, щоб стати президентом фірми "Essex Packers" у Канаді, а від 1988 року його як спеціаліста затруднювали великі фірми США, які стали монополістами континенту.
Чи вдовольняла ця праця Миколу Плав'юка?
Очевидно, що ця нова професія не була "першою любов'ю" Миколи, бо він хотів би працювати в інших ділянках. Але життя для емігранта в чужій, хоч приязній країні має свої жорсткі закони. Вибір треба робити на основі тих можливостей, які є, і не нарікати на долю.
Микола не нарікав. Навпаки, із великим запалом працював, послідовно пробивався на професійні вершини, став відомим спеціалістом у своїй ділянці.
І все це для того, щоб здобути необхідну матеріальну базу, яка б забезпечила його сім'ю і дала йому економічну і фінансову незалежність. А це було важливе для нього, бо його душа і серце були в українській політиці. Там він проявляв себе, працюючи на громадських засадах, бо фінансово він був незалежний.
Микола Плав'юк ніколи не вважав себе фінансово багатою людиною, але він умів бути задоволений тим, що мав. Його дружина вміло господарила засобами, які заробляв Микола, а він займався українською політикою.

Повернімося до справ УНО. Довголітнім його Головою на теренах Канади був інженер Володимир Коссар - учасник визвольних змагань, сотник Сокальської бригади Української Галицької Армії. За фахом - агроном, але занедбав власну професійну кар'єру і повністю віддався громадській праці в УНО. Він робив усе, щоб розбудувати Українське Національне Об'єднання та поширити його вплив серед української спільноти.
За ініціативою Коссара Українське Національне Об'єднання, Братство Українських Католиків, Союз Українських Самостійників, Українська Гетьманська Організація та Українська Робітнича Організація створили Комітет Українців Канади (КУК). Не дивно, що саме Володимир Коссар став одним з його найактивніших фундаторів.
УНО намагалося полагоджувати найрізноманітніші справи, які виникли тоді серед української спільноти. Наприклад, того часу існували непорозуміння між українськими греко-католиками і православними. Ці незгоди інколи переростали в доволі жорсткі конфлікти. Тож саме УНО стало тоді посередньою силою між ними, і це було цілком природно, адже в Об'єднанні були і православні, й греко-католики. Цей паритет перенесено і на Комітет Українців Канади. У його структурі отець Василь Кушнір, як Голова КУКу, представляв католиків, його заступником був отець Василь Савчук, православного віросповідання, а Володимир Коссар виконував відповідальну роль координатора.
На той час центр діяльності УНО перемістився до Торонто. Річ у тім, що на сході Канади його філії діяли активніше, ніж на заході. Рішення про перенесення осідку централі УНО з Вінніпегу до Торонто було прийнято крайовим з'їздом Об'єднання 1956 року. З'їзд обрав Головою Президії УНО магістра Василя Гультая, який виявився активним в УНО на сході Канади. А Миколу Плав'юка обрали заступником Голови Президії Українського Національного Об'єднання Канади.
Важливим було те, що УНО Канади оформило тоді свій юридичний статус згідно з канадськими законами.
Цікаво, що задля оформлення такого статусу парламент Канади навіть прийняв окремий закон. Цьому передували різні дискусії та диспути. Але сенатор Крол дуже фахово представив у канадському парламенті законопроект, який давав правові підстави для надання статусу УНО. Причому схарактеризував Об'єднання як організацію, яка серед українців Канади сповідує ідеї українського націоналізму, а серед канадців обстоює демократичні засади та загальнолюдські цивілізовані принципи. Таке трактування сенатором Кролем Українського Національного Об'єднання очевидно вплинуло на канадських парламентарів, і відповідний закон було прийнято.
На жаль, потім у системі УНО виникло непорозуміння. Утворилася організаційна кризова ситуація - виникла вона між прихильниками Коссара та Гультая і спричинилася перенесенням осідку централі УНО з Вінніпегу до Торонто.
Тоді Голова Президії магістр Василь Гультай відмовився від своєї посади.
Отже, згідно із Статутом Українського Національного Об'єднання, Микола Плав'юк, як заступник обраного з'їздом Голови, мусив перебрати на себе його обов'язки, тобто очолити Президію УНО Канади. І, таким чином, він - наймолодший за віком Голова Українського Національного Об'єднання. Це була несподіванка для української громадськості і для нього самого...
Обрання Миколи Плав'юка Головою централі УНО помітили в канадських урядових колах.
Почалося з того, що у виборах Канадська Консервативна партія, очолювана Джоном Діфенбейкером, несподівано зайняла більшість місць у парламенті. На виборах у місцевості Ошава від консерваторів кандидатував українець Михайло Старчевський (в англійській мові Майкл Стар; у довідниках фігурує як Стар-Старчевський) - і теж здобув місце в парламенті. Коли консерватори почали формувати уряд, то його ввели до складу Кабінету Міністрів на посаду Міністра праці. До того часу українці були міністрами лише у провінційних урядах, але у федеральному уряді він - перший.
Михайло Старчевський теж був членом УНО. Він добре знав Миколу Плав'юка. Коли вони у справах зустрілися в Оттаві, столиці Канади, то Старчевський познайомив його з Міністром еміграції Елен Феркло. Вона опікувалася справами національних меншин, або, як тоді казали в Канаді, етнічних груп.
Після загальних розмов пані Елен Феркло перейшла до проблем української спільноти і раптом заявила:
- Містере Плав'юк, я хочу познайомити Вас із своїми заступниками. Їх теж цікавлять справи, які ми обговорюємо.
Елен Феркло зателефонувала, і до кабінету ввійшло три її заступники.
На здивування Миколи Плав'юка вона продовжила розмову такими словами:
- Панове, знайомтесь із представником української етнічної групи в Канаді, про яку ви мені говорили, що ця група нібито вмирає. Ви також мене переконували, що політичним життям в українській спільноті займаються лише старші за віком люди. А молодше покоління, з ваших слів, нібито асимілюється в загальноканадське життя. Ось перед вами Голова Українського Національного Об'єднання Микола Плав'юк. І він не виглядає ані старшою людиною, ані представником етнічної групи, яка зібралася помирати.
Коментарі виявилися зайвими. Сама присутність Миколи Плав'юка свідчила на користь слів Елен Феркло, у якої, очевидно, були інші погляди на українське питання, аніж у її помічників.
Подальша розмова була конкретна. Йшлося про задоволення потреб української громади, про юридичні норми канадського законодавства, які стосувалися етнічних груп. Цікавило пані Феркло й таке, що змушує Миколу Плав'юка, зовсім молоду людину, займатися громадським життям та активно працювати в УНО?
- Як це сталося, - допитувалася вона, - що в короткому часі після Вашого приїзду до Канади Ви вже очолюєте цю авторитетну організацію?
Микола Плав'юк відповідав на запитання, хоч ще не зовсім досконалою, але все ж англійською мовою, і ця невимушена розмова поклала початок добрих взаємин і подальшої співпраці Миколи Плав'юка з канадським урядом, що й приводило до конкретних позитивних результатів у цій справі.

1957 року за ініціативою Молодих Українських Націоналістів (Голова - Михайло Орихівський) мав відбутися 25-літній ювілей Українського Національного Об'єднання. Молодша генерація хотіла віддати належне його засновникам. На ювілейні урочистості в Торонто запросили і Голову Проводу ОУН полковника Андрія Мельника.
Микола Плав'юк у той час професійно працював у фірмі "Ессекс Пакерс". Робота забирала багато часу. Гроші з неба самі не падають. Треба було заробляти, щоб утримувати сім'ю. Ярослава вела всі домашні справи, звільнивши чоловіка від господарських клопотів. А коли дізналася, що до Канади має приїхати полковник Мельник, то сказала:
- Ти, чоловіче, не турбуйся за дім, займайся тією підготовкою до прибуття полковника. Я сама дам усьому лад.
- Та ти й так сама даєш усьому лад! - посміхнувся Микола...
У родині Плав'юків полковника Андрія Мельника шанували не лише як визначного політичного діяча, а й просто як людину - безкомпромісну і водночас чуйну і добру, а батько Ярослави був у лавах Січових стрільців у Києві і знав полковника особисто.
На ювілейні святкування УНО передбачалося багато заходів. Мали відбутися різні з'їзди, виміни думками, організаційні та пресові конференції, а також фестиваль українських хорових ансамблів та інших мистецьких сил - проведення художньої частини планували у великій залі Канадської Національної Виставки.
Але водночас склалася неприємна ситуація у зв'язку з повідомленнями про майбутній приїзд до Канади полковника Андрія Мельника.
Прибуття полковника Андрія Мельника стало причиною появи у єврейській газеті "Джуіш пост" провокаційної статті, зміст якої зводився до того, що, мовляв, до Канади приїжджає воєнний злочинець, відповідальний за єврейські погроми. Це викликало обурення не лише в УНО, а й серед усієї української спільноти. І врешті-решт, чи правдиві такі звинувачення на адресу українського народу і його національних лідерів? Це питання не одного дня, воно весь час підкидалося зацікавленими антиукраїнськими, в тому числі й антиєврейськими, чинниками, щоб пересварити одних і других. Уже видано чимало документальної літератури, яка рішуче заперечує так званий український антисемітизм.
Ще в Українській Народній Республіці національним меншинам, у тому числі євреям, було гарантоване представництво у її парламенті, і навіть гроші УНР мали написи мовами тих меншостей поруч з написами українською державною мовою. Симон Петлюра теж неодноразово вказував на неприпустимість єврейських погромів, що засвідчено багатьма документами тієї доби. Та врешті-решт, хіба не разом з євреями в Бабиному Яру гітлерівці розстріляли провідних членів ОУН Олену Телігу, Івана Рогача та їхніх сподвижників? Можна зі свого боку висунути поважні звинувачення євреям за їхні кривди українцям. І то не лише за вбивство Симона Петлюри більшовицьким агентом єврейської національності, а й за дії, які призвели до тотального нищення українського народу. Щоб українців не звинуватили в упередженості, звернемося до джерел іноземного походження. Ось дослівне повідомлення італійського консула в Харкові Серджіо Граденіго посольству Італії в Москві за № 476/106 від 31 травня 1933 року про голодомор в Україні:
"Голод і далі шаленіє і нищить людей, і просто неможливо збагнути, як може світ залишатися байдужим до такого лиха і як міжнародна преса, котра так охоче й нагально закликає до міжнародного осуду Німеччини за так зване "жорстоке переслідування євреїв" (і цілком слушно закликає), а з другого боку, може спокійно спостерігати масове вбивство, яке організував радянський уряд і в якому євреї відіграють таку важливу, хоч і не провідну роль. Бо немає жодного сумніву в тому, що:
1. Цей голод штучний і спеціально створений для того, щоб "провчити українських селян";
2. Серед жертв голоду немає жодного єврея, навпаки, усі вони ситі, живучи під братським крилом ДПУ.
"Етнографічний матеріал має бути змінений", - цинічно заявив один єврей, який обіймає високу посаду в місцевому ДПУ. Неважко передбачити, яка доля чекає цей "етнографічний матеріал". Він приречений на винищення і заміну іншим".

Підкреслимо ще раз, що авторами подібних документів були не українські націоналісти, а люди, які не мали до нього жодного стосунку, і їх не можна звинувачувати в необ'єктивізмі. Та навіть якщо просто поглянути на національний склад тодішнього ЦК партії, уряду, міністерств, різних урядових комітетів, в тому числі НКВД, то вдарить у вічі, що всі ці ієрархічні інстанції складалися здебільшого з євреїв або росіян.
І до честі українського націоналізму те, що він спромігся піднятися над усі кривди й неправди, заподіяні євреями українцям, а отже, залишився вірним своєму гуманістичному принципу, що перед Богом усі люди рівні. Ще в перших засадничих тезах ОУН, які стосувалися майбутнього устрою самостійної Української Держави, сказано максимально чітко:
"Законодавство Української держави забезпечить однакові права всіх громадян. Закон і влада стоятимуть на сторожі свободи особи, товариств, організацій, зібрань, сумління, думки і слова. Окремим законом буде забезпечено етнічним і релігійним групам право плекати їхню культуру і віросповідування".
Про це ж засвідчив потім і афористично стислий, концептуальний вислів Олега Штуля-Ждановича: "Україна - спільне добро всіх її громадян". Ніякої двозначності і ніякого різночитання.
Немає сумніву, що правдивий стан речей щодо звинувачень полковника Андрія Мельника і взагалі українців "у знущаннях над євреями" був добре відомий в УНО і в усій українській спільноті. Тож провокаційна стаття в газеті "Джуіш пост" викликала хвилю всеукраїнського обурення і різних протестів. Комітет Українців Канади виступив з офіційною заявою, в якій рішуче відкидав ганебні звинувачення на адресу Андрія Мельника і при цьому посилався на документи, що збереглися ще з воєнної доби. А ті документи свідчили, що саме полковник Андрій Мельник віддавав накази по армії про суворе покарання тих вояків, які могли чинити погроми.
Після протестів української спільноти єврейські чинники перевірили ту справу у своєму інформаційному центрі в Лондоні. І звідти дістали потвердження, що будь-які закиди на адресу Андрія Мельника є абсурдними. Але й після цього редакції "Джуіш пост" не вистачило мужності вибачитись. Тоді українська громада повідомила газеті, що подасть на неї позов до суду. Загроза фінансової відповідальності подіяла. Редакція повідомила, що вона спростовує інформацію щодо причетності полковника Андрія Мельника до єврейських погромів як таку, що не відповідає істині. Це була виразна перемога українців у питанні, яке переростало рамки газетної публікації і заторкало ідеологічні принципи і практику українського націоналізму.
Ювілей УНО відбувся з великим успіхом. Українське Національне Об'єднання пройшло плідний 25-літній шлях і започаткувало новий етап діяльності українства на теренах Канади. УНО працювало задля консолідації українських патріотичних сил і "спаяності народу" (вислів Юліяна Вассияна). На ювілейних урочистостях відбувалися різні конференції, які допомагали визначити дальші ідеологічні принципи та чин УНО.
Тоді на різних континентах вибухали спровоковані Радянським Союзом воєнні конфлікти. Москва брязкала зброєю та заганяла ядерною палицею різні народи й країни у ще один концтабір - соціалістичний.
Про це і йшлося в одній з розмов Андрія Мельника з Миколою Плав'юком.
- Європа та Америка, - говорив полковник Андрій Мельник, - уже мали достатньо нагод, щоб переконатися, в які економічні, фінансові, мілітарні, духовні та інші втрати обійшлася їм ота фатальна помилка, якої допустилися її попередні керманичі. Маю на увазі той прикрий факт, що вони не підтримали український народ, який і за доби УНР, і потім здобував своє право мати власну державу. Ось тепер комуністи і запалюють той вільний світ з усіх боків.
Крім полковника Андрія Мельника, на ювілейних святкуваннях були також присутні визначні політичні й культурні діячі, які жили тоді в Канаді. Так, у молодшого покоління викликав цікавість, наприклад, український кіноактор Голлівуду Джек Пеленс, уроджений Палагнюк.
Також запрошено представників канадської влади, включно з Міністром закордонних справ Полом Мартіном.
Не обійшлося і без прикрощів. Десь за півгодини до початку бенкету, який готувався на честь ювілею, раптом хтось повідомив торонтській поліції, що в будинок УНО підкладена бомба. Поліція оголосила негайну евакуацію будинку. Це було для всіх великою несподіванкою, надто для Пола Мартіна, який з цього приводу потім виступив, запевнивши, що канадська влада не допустить жодної провокації. При цьому він наголосив, що гість УНО є одночасно і гостем канадського уряду. А тому й запросив полковника Андрія Мельника до свого помешкання в готелі Роял-Йорк.
"Бомба" виявилася провокацією. А тому за годину після того телефонного дзвінка почався передбачений програмою святковий бенкет. На ньому першим виступив полковник Андрій Мельник. А за ним - канадський міністр Пол Мартін.
У своєму слові Андрій Мельник закликав розсіяних по всіх континентах українців об'єднатися в одну світову організацію, що дозволить з більшим успіхом боронити права України. Цей крок був продовженням його зусиль для згуртування еміграційних українських сил, адже саме за ініціативою полковника після Другої світової війни велися тривалі консолідаційні розмови між різними партіями та середовищами. Ці переговори привели до створення Української Національної Ради на основі Державного Центру УНР. Але треба було враховувати іншу обставину: в кожній країні, крім політично активних українських партій, існували й просто численні українські громади, які не дуже цікавилися політикою. Отже, не через партійний механізм, а в якийсь інший спосіб їх необхідно залучити до спільної дії. Це могло зробити організаційне об'єднання, яке будувалося б не за партійними переконаннями, а за приналежністю до громадських організацій.
Ініціатива полковника Андрія Мельника знайшла багато прихильників в УНО Канади та її братніх організаціях. Цей задум схвально зустріли також в українських громадах. Миколі Плав'юку, як Голові Президії УНО, і довелося перейнятися його реалізацією. Це був початок створення Світового Конгресу Вільних Українців - авторитетної організації, яка багато зробила для згуртування світового українства і для підтримки національного руху в самій Україні.

Ініціатива полковника Андрія Мельника щодо об'єднання всіх розсіяних по чужинецьких світах українців в одну організацію стала для ОУН не менш важливою, ніж створення УНРади 1948 року. Микола Плав'юк добре розумів те велике значення, яке матиме в міжнародному українському житті Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВУ), і тому докладав максимум зусиль до його скликання. Він працював тоді не лише як Голова Президії УНО, а також і як заступник Голови Комітету Українців Канади.
На Конгресі Комітету Українців Канади 1958 року Микола Плав'юк домігся ухвалення резолюції, яка рекомендувала Президії КУКу провести переговори з усіма українськими еміграційними організаціями у справі скликання СКВУ. На терені США його ініціативу підтримали: Голова Організації Державного Відродження України (ОДВУ) професор Олександер Грановський, головний редактор найстарішої української газети "Свобода" Андрій Драган та Голова Українського Конгресового Комітету Америки (УККА) Дмитро Галичин. Далі питання про створення СКВУ мали розглянути на Панамериканській Конференції (ПАУК), яка об'єднувала централі українців Канади, Сполучених Штатів Америки, Бразилії, Аргентини, Уругваю та Венесуели. На форумі ПАУК Організацію Українських Націоналістів тоді репрезентував Володимир Мартинець.
Однак підготовка до Конгресу затяглася, хоч у тому часі відбувалися події, до яких було б доречно приурочити і скликання СКВУ.
Наприклад, 1961 року у Вінніпезі відбулося відкриття пам'ятника Тарасові Шевченку. Канадські українці були б щасливими, якби цього дня до них прибули посланці від усіх світових українських громад. Але цього не сталося. Потім йшла мова про те, що Конгрес міг би відкритися 1964 року, коли пам'ятник Шевченкові мав постати у Вашингтоні. Однак і тоді не вдалося скликати.
І тільки у 1964-1967 роках почалися інтенсивні заходи для підготовки Конгресу.
Отже, спочатку було створено підготовчий Комітет для скликання СКВУ. У нього увійшли різні українські організації. КУК репрезентували о. Василь Кушнір, редактор Іван Сирник, Микола Плав'юк та магістр Іван Іванчук. Український Конгресовий Комітет репрезентували Йосип Лисогір, редактор Гнат Білинський, доктор Матвій Стахів та доктор Богдан Гнатюк.
Підготовчий Комітет розподілив обов'язки організаторів СКВУ таким чином, що в США діяв організаційний Комітет (його душею фактично був Гнат Білинський), а в Канаді працювала Програмова Комісія (в ній основну роль відігравав Плав'юк).
У співпраці Організаційного Комітету і Програмової Комісії продемонстровано можливість плідної роботи двох націоналістичних організацій - ОУН і ОУН-р, хоч у деяких питаннях вони перебували у гострому конфлікті. Але Микола Плав'юк і Гнат Білинський працювали задля спільної справи. А тому й знаходили порозуміння один з одним.

Уперше після 12-літнього заокеанського життя Микола Плав'юк відвідав європейський континент.
Добра стара Європо! Як ти пов'язана з Україною! І то - повсюдно. От хоч би й Франція. Та це ж дочка великого київського князя Ярослава стала її королевою. І ніхто інший, як інженер Боплан, подався в Україну і з такою любов'ю описав історію Запорозької Січі. А неперевершений новеліст Проспер Меріме? Явив світові героїчний і водночас трагічний образ Богдана Хмельницького. Так, в усіх країнах щось - та пов'язано з його рідною землею... Он у Німеччині Гайне сам зізнався, що черпав натхнення з українських пісень, і те ж саме казав Бетховен. І скільки українських синів знайшло собі останній притулок далеко від рідної землі! А похований в Парижі Симон Петлюра? А Олександр Олесь, а Євген Коновалець? Для багатьох найкращих синів, які загинули за Україну, в ній не знайшлося місця. Але Європа і Україна так міцно пов'язані між собою - піснями, любов'ю, кров'ю, боротьбою, людськими долями і людськими трагедіями. Коли ж нарешті Україна, як рівна серед рівних, посяде своє місце в європейській спільноті?
Ці історичні екскурси, уривки думок, спогадів створювали в душі Миколи Плав'юка складну мозаїку почуттів і настроїв, і дорога до Люксембургу, де він мав відбути розмови з полковником Андрієм Мельником, видалася йому не такою вже й довгою. І вже під'їжджаючи до цієї маленької країни, подумав, що, може, випаде йому якась вільна хвилина, і тоді він відвідає в Люксембурзі Національний музей з полотнами видатних живописців французької школи, огляне руїни римської сторожової вежі та готичну церкву Сен-Мішель. Він таки любив мистецтво, частенько пригадував Лувр. Цього не випадало декларувати на якихось сходинах чи конференціях, бо життя він уже присвятив іншій справі - і присвятив його до останку. Як там латиняни говорили? Життя коротке - мистецтво вічне. Вони мали рацію - життя й справді коротке. Але Батьківщина мусить бути вічною.
Полковник Андрій Мельник щиро зрадів, коли побачив Миколу Плав'юка. Він мав добру пам'ять і усміхнувся:
- А пам'ятаєте Вашу доповідь, коли я сказав, що надіюсь на Вас? - це було своєрідним визнанням праці Миколи Плав'юка, це щось-таки значило, бо полковник був скупий на похвалу та на сентименти. Тож вони зустрілися вже як давні знайомі, і Мельник цікавився геть усім, що діялося в українській спільноті в Канаді. Плав'юку теж були зрозумілі непрості проблеми, які виникли після війни в українському націоналістичному русі на теренах Європи. Молодші націоналісти покинули Європу, і там залишилися переважно старші члени Проводу, які докладали максимум зусиль, щоб зберегти ОУН. Серед них - Осип Бойдуник, який відповідав за організаційну роботу, його помічник Яків Маковецький, генерал Микола Капустянський, який, крім обов'язків заступника Голови та референта з військових справ, мав ще й посаду Голови господарчої та фінансової комісії, і деякі інші представники старшого покоління. Саме ці люди створювали те ядро, яке мало вирішальний вплив на дію Проводу. Вони всі були беззастережно відданими полковникові Андрію Мельнику, і остаточне слово залишалося за ним.
Ще перед дискусіями в Проводі Андрій Мельник мав довгу розмову з Миколою Плав'юком, і в ній заторкнув питання щодо членства ОУН в УНРаді. Те вже давно відбулося, але Андрій Мельник бачив певні нюанси в тій справі і тому ще раз наголосив, що, на його думку, рішення ОУН про її вступ до Української Національної Ради було правильним. І так само ОУН має активно підтримувати діяльність Державного Центру. У зв'язку з цим сказав щиро:
- Друже Плав'юк, я б хотів, щоб Ви зрозуміли мене в цьому питанні. Особисто Ви, людина, яка живе поза Україною, але в душі живе Україною, вважаєте, що Державний Центр УНР виглядає як еміграційна установа? Думаю, що не треба так вважати. Державний Центр УНР не просто символ абстрактної романтичної України, це продовження дій Української Народної Республіки, яка бодай на короткий час, але стала державою українців. Отже, для Миколи Капустянського, для мене, Андрія Мельника, для Осипа Бойдуника, для Дмитра Андрієвського, для всіх інших, таких, як ми, - що є для нас УНР? Та це ж наша кров, наша молодість, наша перемога, розпука, біль, наші надії і все життя. А тому ми ніколи не погодимося, щоб УНР ідентифікували лише з одною чи іншою еміграційною групою. На жаль, - і це "на жаль" полковник вимовив голосно, з неприхованим болем, - наші націоналістичні сили розпорошені по чужинницях і до того ж вони розколені та подрібнені... Та це рівночасно вказує й на те, що мусимо діяти тільки об'єднаними силами. І цю політичну дію маємо проводити на базі ідейно-державницької концепції Української Народної Республіки, яка ніколи не емігрує з наших сердець.
Полковник на хвилю замовк, а тоді рішуче сказав:
- Отже, механізмом нашої спільної дії на міжнародному форумі саме і повинен стати Державний Центр УНР. Це однозначно.
Після цієї розмови Андрій Мельник запросив Миколу Плав'юка на наради Проводу, які мали відбутися в Мюнхені в помешканні Костика Мельника. Крім цих двох, у них брали участь також О.Бойдуник, Д.Андрієвський, Я.Маковецький, доктор Є.Мацях, М.Капустянський, О.Штуль та інші.
По закінченні обговорення загальноукраїнської та міжнародної ситуації вони й перейшли до питання Державного Центру, яке в попередній розмові з Миколою Плав'юком порушив полковник. Воно трактувалося по-різному навіть членами Проводу. Наприклад, інженер Осип Бойдуник протиставляв Державний Центр УНР адміністрації УРСР. Для нього так звана Українська Радянська Соціалістична Республіка однозначно була фікцією, а не державою українського народу. А, скажімо, інженер Дмитро Андрієвський бачив це дещо інакше. Він згоджувався, що УРСР є маріонеткою Москви, але факт її членства в ООН давав йому аргументи в міжнародних акціях використовувати статус Української Держави. І коли дискусії про Державний Центр УНР звертали до визначення політичного статусу України, Андрієвський висунув свою теорію:
- Я добре розумію, - казав він, - і добре усвідомлюю, що при керівництві УРСР стоять люди, які найменше думають про її незалежність та її державницьку спроможність. Це так. Але я думаю, що ми можемо на них впливати. Як? А ось у який спосіб! Ми повинні засилати до них, образно кажучи, "бацили свободи", "бацили самостійницького хотіння", щоб тих людей ними заразити. Хай вони починають думати і діяти так, як начебто вони насправді не є маріонетками, а справжньою владою в Україні, як держави члена ООН.
Полковник Андрій Мельник уважно вислухав інженера Андрієвського і, приховуючи усмішку, звернувся до інженера Бойдуника:
- А яка з цього приводу ваша думка, друже?
- Я думаю, - сказав Осип Бойдуник, - що це є скорше добре бажання, аніж реальність. Бо та реальність зовсім інша.
- Чому?
- Тому що згадаймо, як донині поступали керівники так званого уряду так званої УРСР? Вони завжди брали під козирьок Москві і виконували будь-які її накази, навіть ціною власного народу. Косіор, Постишев, Петровський, хто там ще? Секретарі різного рівня "комів" - це московські васали... Чи не вони організовували голодомори? Чи не вони давали вказівки про закриття церков? Не вони розстрілювали інтелігенцію? А чи не на їхній совісті неймовірні масштаби русифікації? А піднесене до рангу радянського патріотизму навушництво? А депортація західноукраїнського населення? Несть числа ділам їхнім!
- Стривайте, - зупинив його Андрієвський, - але вони це робили тому, що мусили виконувати вказівки Москви...
- А вони й не могли бути інакшими! - заперечив Бойдуник. - Гаразд, уявімо, що Ваша так звана "бацилова теорія" виправдалася. І в когось із радянського українського керівництва раптом з'явилася б ота іскра - навіть не любові, а бодай прихильності до власного народу. З'явилися б почуття сорому за содіяне більшовиками і потреба покаятися, щось змінити... Ну, по-перше, запевняю Вас, друже Андрієвський, що цього б не сталося, бо все керівництво наперед просіювалося через густе партійне сито... А, по-друге, якби ота іскра з'явилася всупереч всьому, і якби вони таки відчули себе українцями... То які були б висліди? Немає сумніву, що таку - скажемо так, "прозрілу людину" - негайно усунули б з посади й арештували. Знищили. Або вона сама скінчила б життя самогубством, щоб не попасти в лапи КГБ, як той же Микола Скрипник. Не заперечите, що в ньому жила оця приналежність до власного народу, і він намагався провести якусь українізацію, навіть у Москву їздив з перекладачем, бо й там говорив українською. Скінчилося тим, що пустив в лоба кулю. Перед ним на робочому столі лежала відкрита книжка Сталіна з національного питання і чистий аркуш паперу. Таке враження, що він хотів написати передсмертного листа. До кого? До Сталіна? До власного народу? До нащадків, до нас з вами? І чому не скористався можливістю сказати своє останнє слово на тому суді, коли судив сам себе за свою приналежність до україножерної партії?
Дискусії у Проводі ОУН свідчили про ту відкриту атмосферу, яка там існувала. То був відвертий вимін думками, стикування різних поглядів, різних уявлень про ситуацію. І виходило так, що в чомусь вони були опонентами один до одного, а в чомусь, навпаки, спільниками. Микола Плав'юк був здебільшого солідарний з Дмитром Андрієвським, коли справа торкалася такої визначної політичної постаті, як Дмитро Донцов.
Поза всяким сумнівом, Донцов мав рацію, коли говорив, що успіх української визвольної боротьби випевниться лише тоді, коли український народ відродить у собі історичну пам'ять і позбудеться ментальності "селян-гречкосіїв". Та, на думку Андрієвського, наслідки впливів ідей Донцова були "далеко не вседостатніми", а сам спосіб його писання - надто категоричним і не завжди обґрунтованим.
На тій нараді у Проводі також ставилося питання про активнішу участь його молодших членів у співкерівництві Організацією. Цю вимогу поставив Андрій Мельник і при цьому знову наголосив, що майбутнє ОУН залежатиме від того, наскільки молодші кадри зуміють перебрати на себе відповідальність за її долю.
Тоді ж Миколі Плав'юку доручили активно долучитися до розбудови матеріально-фінансової бази ОУН. Він узяв на себе ці непрості зобов'язання. І саме терен Канади, де були такі віддані й економічно здібні люди, як, наприклад, Северин Віндик та інші, забезпечував фінансове становище Організації.

За той час, коли Микола Плав'юк був Головою УНО, вирішено іншу важливу справу - мається на увазі створення широкого громадського об'єднання під назвою Ідеологічно Споріднені Націоналістичні Організації (ІСНО).
Ідея ІСНО була безпосередньою ідеєю Миколи Плав'юка. До неї він прийшов ще в кінці 50-х років, коли виконував обов'язки суспільно-громадського референта Проводу ОУН. На початку 1960 року його задум почав кристалізуватися в конкретні форми, і потім, 1964 року, був втілений у життя.
Що змусило клопотатися тією справою? Це випливало з реального факту, що на межі 50-х і 60-х років українські політичні організації дещо втратили живий зв'язок з основною масою української спільноти, яка перебувала переважно на американському континенті. Хоч саме такий зв'язок мусив гарантувати вплив партій на українське середовище, а водночас і забезпечувати їх новим поповненням з українських громад. Тож для вирішення питань координації, консолідації тощо і була задумана Миколою Плав'юком окрема організаційна структура.
На її необхідність вказував також інший важливий аспект проблеми, який заіснував того часу. Йдеться про те, що масовий післявоєнний від'їзд еміграції з Німеччини значно зменшив чисельність там українських громад, а рівночасно з цим і чисельність на європейському терені українських політичних партій. Це особливо впадало в очі, якщо порівнювати стан справ у Європі із станом справ у Канаді. Так, на канадському терені було широко розбудовано мережу Українського Національного Об'єднання, Української Стрілецької Громади, Організації Українок імені Ольги Басараб, Молоді Українського Національного Об'єднання (перед тим іменувалося Молодими Українськими Націоналістами), а крім цього, там діяв Осередок культури і освіти, працювали різні мистецькі ансамблі, клуби і таке інше. Теж саме і в США та в інших американських країнах. У Сполучених Штатах була активною ОДВУ, у Бразилії працював Хліборобський Освітній Союз з братніми організаціями, в Аргентині діяло "Відродження", а на теренах Європи така діяльність стишилася. Звичайно, у Франції діяла Українська Національна Єдність, у Великобританії - Об'єднання Українців Великої Британії, та це не йшло у порівняння з американськими континентами чи навіть Австралією. Отже, для взаємодопомоги між українськими громадами різних країн і континентів, для посилення діяльності українців на європейському терені і, врешті, для проведення багатьох спільних акцій світового українства була потрібна єдина координаційна організація. Цю функцію мало виконувати задумане Миколою Плав'юком ІСНО.
Плав'юк детально розробив її засадничо-програмовi принципи i винiс ту справу на дискусiї в УНО. Ось тодi Голова Органiзацiї Українок Канади (а пiзнiше Голова СФУЖО) Стефанiя Савчук i запропонувала назву - "Iдеологiчно Спорiдненi Нацiоналiстичнi Органiзацiї", або IСНО. Мотивувала це тим, що саме така назва дасть змогу статутовим органiзацiям, якi оформленi в рамках канадського законодавства, не порушувати правових норм країни.
Йдеться про те, що iдеологiчно спорiдненi мiжнароднi установи нiколи не вважалися в Канадi чи США чужинницькими органiзацiями. А це означає, що вiдпадала необхiднiсть їхньої реєстрацiї (як чужих "агентур"). Микола Плав'юк пiдтримав цей прагматичний пiдхiд, i питання з назвою було вирiшене.
Члени Проводу ОУН погодились із тим, що IСНО має пiдпасти пiд керiвництво референта суспiльно-громадських справ ОУН. Та водночас представники громадських органiзацiй залишали за собою право обрати Головою i когось iншого, а не обов'язково референта.
Дискусiї про доцiльнiсть створення та завдання IСНО продовжилися потiм i на iнших теренах українських громад. А втiм, не всi ту iдею пiдхопили i не всi зрозумiли вiдразу її суть. Так званi ортодокси не погоджувалися з нею тому, що вважали її реалiзацiю передчасною, говорили, що це може зменшити вплив Проводу ОУН на українську спiльноту. I саме Андрiй Мельник тодi пiдтримав iнiцiативу Миколи Плав'юка. Вiн зазначав, що глибоко переконаний у її доцiльностi i самодостатностi. Отже, заручившись пiдтримкою полковника Андрiя Мельника, а разом з ним i iнших членiв Проводу (передусiм Олега Штуля-Ждановича), Микола Плав'юк i довiв справу до скликання установчого з'їзду IСНО у Вашингтонi в 1964 роцi.
Дуже важлива для українцiв подiя вiдбулася в той час в американськiй столицi. Вiдкриття пам'ятника Тарасові Шевченку було святом для всiєї української емiграцiї.
Участь колишнього Президента США Дуайта Айзенгавера у вiдкриттi пам'ятника, а також присутнiсть представникiв усiх українських церков, багатотисячних мас українських громад iз рiзних куткiв не лише американського континенту, які зібрали кошти на пам'ятник (автор - українець Леонід Молодожанин), - усе це було свiдченням iдейної спорiдненостi та єдностi всього українства як на його iсторичнiй Батькiвщинi, так i далеко за її межами. Микола Плав'юк стояв тодi перед щойно вiдкритим пам'ятником Тарасові Шевченку, радів разом з усіма, а думки його були пов'язанi з установчим з'їздом IСНО.
Власне, перед з'їздом вiн був спокiйний, хоч i пам'ятав, що проти самої "iсновської" iдеї виступили Бойдуник і Маковецький, а з молодших - тодiшнiй тереновий провiдник ОУН у США Павло Дорожинський. Це були люди беззастережно вiдданi справi, i розбiжнiсть поглядiв не означала, що згодом вони самi не прийдуть до IСНО.
Установчий з'їзд IСНО пройшов на належному рiвнi. Делегати схвалили засадничо-програмовi принципи, затвердили Статут, а першим Головою Проводу IСНО було обрано Миколу Плав'юка.
Домовилися також про ротацiйнiсть Проводу IСНО мiж Канадою i Сполученими Штатами. Тому другим Головою IСНО став Голова ОДВУ професор Б.Гнатюк (США), а третiм - доктор М.Мицик, який жив у Торонто. Згодом Головою IСНО обрали П.Дорожинського з терену США.
...Десять рокiв очолював Микола Плав'юк одну з найавторитетнiших органiзацiй серед української спiльноти - Українське Нацiональне Об'єднання. Це дало йому досвiд i заслужений авторитет, але сам Микола Плав'юк мав на те iнший погляд. Вiн гадав, що коли людина надто багато часу перебуває при кермi, то всi iншi пов'язують з нею безлiч справ, тобто звертають свої погляди лише на одну особу, яка все вирiшує i за все вiдповiдає. А раз так, то довголiтнє лiдерство має й свої негативи, бо стримує появу нових лiдерiв i гальмує їхню iнiцiативу. Звичайно, це шкодить справi. Так що Микола Плав'юк вирішив піти з посади Голови УНО i допомогти прийти до керiвництва УНО "новiй змiнi". Отож, вiн i запропонував Ярославу Бiлаку, який довгi роки був його заступником, перебрати на себе керiвництво УНО. Бiлак погодився, але поставив умову, щоб усе це вiдбувалося в демократичний спосiб. Вiн хотiв, щоб членство УНО змогло вільно висловити до нього довiру як до кандидата на посаду Голови УНО. Було домовлено, що кандидатами на посаду Голови УНО будуть Микола Плав'юк, Василь Верига i Ярослав Бiлак. Демократичним голосуванням Головою Українського Нацiонального Об'єднання пiсля Миколи Плав'юка обрали Ярослава Бiлака.
Микола Плав'юк вiдiйшов вiд безпосереднього керiвництва УНО, як його Голова, але не вiдiйшов вiд активної дiї в Об'єднаннi. Вiн пiдтримував УНО, допомагав йому своїм значним полiтичним i органiзаторським досвiдом. Подiбно було i в IСНО, де М.Плав'юк активно сприяв Б.Гнатюкові, М.Мицикові i П.Дорожинському, якi стали Головами IСНО пiсля каденцiї М.Плав'юка.

Світовий Конгрес Вільних Українців вiдбувся 16-19 листопада 1967 року в Нью-Йорку. Очевидно, мають рацiю тi, хто стверджував, що необхiднiсть створення Свiтового Конгресу була велiнням самої тогочасної української iсторiї.
Що це був за час - 1967 рiк? У Радянському Союзi скiнчилася так звана хрущовська вiдлига. Їй на змiну прийшла негласна i гласна реабiлiтацiя Сталiна та звiрячих методiв його дiй. Нова редакцiя закону про вживання мов на територiї України призвела до тотальної русифiкацiї, яка охопила поспіль все - школи, iнститути, академiї, культурнi заклади, засоби масової iнформацiї... Державнi керiвники спiлкувалися з українським населенням росiйською мовою, тим самим подаючи приклад меншому начальству.
Партiя прагнула не допустити появи нового українського Вiдродження, нових Євгена Плужника, Миколи Зерова, Миколи Кулiша, Валер'яна Пiдмогильного, Миколи Хвильового. Але вони народжувалися. Фенікс поставав із попелу...
За день до відкриття СКВУ в Нью-Йорку 15 листопада у Львові засудили В'ячеслава Чорновола за працю "Лихо з розуму", яку авторові вдалося передати за кордон, і вона вийшла у Парижі 1967 року мовою оригіналу. Звідти потрапила на американський континент, її заходилися перекладати на англійську - з тим, щоб видати наступного року найпоширенішою світовою мовою значним накладом і таким чином оповістити весь світ про нові репресії в Україні.
"Лихо з розуму" справило велике враження на Миколу Васильовича. Він ходив якийсь час під враженням Чорноволового твору і не міг думати про інше. Вкотре гортав сторінки, перечитував, учитувався, проникався, аналізував, співчував засудженим, гадалося: ось де справдешні сучасні герої, коли, здавалося б, усе стихло, завмерло - будь-яка боротьба після розгрому УПА, будь-який опір на українських землях. І ось прийшли інші, постали нові лави борців, нехай в суто інтелектуальній царині, але важливе інше - нова хвиля опору й Відродження охоплювала всі терени України. "Нам тут набагато легше працювати й організовуватися, нас не переслідують ані західноєвропейські, ані американські влади, - міркував Плав'юк. - Там же хлопці ходять "під сокирою", і яку треба мати мужність і силу, аби ставати на прю з могутньою державною машиною безжальної тоталітарної сили! Воістину - герої!"
Він ретельно вивчав "справи" кожного з двадцяти ув'язнених ще у серпні 1965 року, про яких написав і оприлюднив Чорновіл (яка мужність! - вкотре захоплювався Плав'юк, - так само, як і тих людей, що не побоялися у вересні того ж 1965 року встати в кінотеатрі "Україна" під час демонстрації фільму "Тіні забутих предків" і заявити протест проти політичних арештів і врешті поплатитися власною службовою кар'єрою...), і вже й долю самого В'ячеслава, котрий за свою подвижницьку працю та відмову свідчити проти однодумців також сів за ґрати.
Більшість засуджених "за антирадянську агітацію та пропаганду" і "за наклепницьку діяльність на радянський суспільний лад" походили із Західної України, Галичини, із селянських родин - дванадцятеро з числа двадцять одного. І це можна зрозуміти, адже саме селяни-західняки і складали кістяк УПА, і, так би мовити, їхні діти підхопили їхній прапор, нехай на іншому, інтелектуальному зрізі, бо вже були українськими інтелігентами, головним чином педагогами, філологами, істориками, хоча долучилися до них медик і "технарі" - геофізик і геодезист. Та найбільше радувало те, що дев'ятеро (майже половина!) походило з Наддніпрянщини, зокрема й автор "Лиха з розуму". Троє з них - із Центральної України, троє - з Північно-Східної, а ще троє - з Південної і Східної. Крім того, з Донеччини походив і новітній лідер українських інтелектуалів-дисидентів - Іван Дзюба, автор ще одної "громогласної" праці - "Інтернаціоналізм чи русифікація?", що критикувала національну і мовну політику комуністичної влади. Ця книга також втрапила за кордон, де її також перекладали на мови світу, аби той світ знав українську ситуацію. Серед наддніпрянців - і філологи, й журналісти, художник, друкар, хімік, геофізик... Одне слово, усі прошарки. Українська ідея не вмерла, вона проривається скрізь, як трава крізь асфальт. За старшими йдуть молодші. Більшість із заарештованих (а скількох повигонили з роботи - можна тільки уявити...) - то є молоді люди, віком до тридцяти років, молоді, але зрілі, що вже цілком усвідомили себе. Підводиться в Україні нова сила - то є відрадно.
Трохи старший художник Панас Заливаха, родом із Харківщини, дуже талановитий (Чорновіл спромігся відтворити репродукції картин та малюнків Заливахи, з яких і видно той талант), у листах з місць ув'язнення не бідкався своїм становищем, а запитував: "Чи готуються нові кінофільми за сценаріями Івана Драча і Ліни Костенко? Що нового в театрах цікавого? Пишіть!" Ось що його хвилювало в ув'язненні!
Одесит Святослав Караванський "сів" удруге. Перше ув'язнення не зламало, а навпаки - загартувало. Уже з концтабору! примудряється писати і передавати за адресою клопотання перед Прокурором УРСР про притягнення до кримінальної відповідальності Міністра вищої і середньої освіти УРСР Ю. Даденкова за політику в галузі освіти, коли потерпають випускники українських шкіл, адже вступні іспити до вузів і технікумів - виключно російською мовою, та і в самих тих навчальних закладах, за незначним винятком, викладання ведеться російською... Пише про це і депутатові письменникові Стельмаху та іншим державним чинникам, пише скаргу на Генерального прокурора СРСР Р. Руденка за його злочини перед Україною, санкціонування репресивних заходів і покарань. Відповідь на всі клопотання, звернення Караванського одна - табірний карцер, барак посиленого режиму, штрафний ізолятор...
Плав'юка не полишали хвилювання, біль, відчуття безсилля - як він міг допомогти тим, хто за "залізною завісою"? - і водночас гордість за українців, що не скорилися, надія і віра, що число їх ростиме.
Треба було лупати ту залізну скалу, як закликав Франко, - звідси, а вони - лупатимуть звідти. Перший Світовий Конгрес Вільних Українців, який є можливість зібрати на еміграції не підпільно, а велелюдно відкрито і розголосити на весь світ - покликається до цього. Треба використовувати усі офіційні і неофіційні чинники.

...На Конгрес прибуло понад 1100 делегатів. Приїхали вони з усіх країн і континентів, де були українські громади. Сам Конгрес відбувався в Нью-Йорку, але за його роботою стежила вся українська спільнота. Про нього з'явилися повідомлення і в радянській пресі, яка звично трактувала Світовий Конгрес як зборище прислужникiв iмперiалiзму. Однак розумнi люди, якi звикли читати мiж рядками, принаймнi дiстали iнформацiю про те, що дiється у свiтовому українствi. Тобто цi наклепницькi звинувачення на адресу СКВУ дали протилежний ефект.
Делегати мали заслухати i схвалити програмовi завдання Конгресу. Цi завдання, оформленi у Статутi СКВУ, складалися з трьох основних позицiй:
1. Допомагати українському народові на Батькiвщинi в його боротьбi за незалежнiсть України.
2. Плекати єднiсть i скрiплювати силу української спiльноти за межами Батькiвщини.
3. У згодi iз хартiєю Органiзацiї Об'єднаних Нацiй використовувати факт існування української громадськості у рiзних країнах для того, щоб гасло Хартiї "Права людини i права Нацiї" було реально дотримане.
Президiя СКВУ складалася в основному з членiв пiдготовчого Комiтету на чолi з о. Василем Кушнiрем. Також у нiй зайняли почеснi мiсця майже всi владики українських церков з усього свiту. Шановною гостею Конгресу була панi Софiя Мельник, що означало вияв пошани до її покійного чоловiка Андрiя Мельника, який десять рокiв перед тим i висунув iдею свiтового об' єднання українцiв. I теж почесними гостями були присутнi на Конгресi сестра панi Софiї - Ольга Коновалець, удова Євгена Коновальця, та дружина покiйного Президента Української Народної Республiки в екзилi Андрiя Лiвицького Марiя Лiвицька.
СКВУ вiдкрився урочистим соборним молебнем, у якому взяли участь митрополити, архієпископи та єпископи всiх українських Церков. Помiж ними найстарший за саном був Владика Мстислав. Отримавши Боже Благословення, Конгрес розпочав роботу. Вже з перших годин вiн засвiдчив свою здатнiсть зосереджуватися на визначальних потребах часу i дiяльностi свiтового українства, не вдаючись при цьому у безплiднi дискусiї та суперечки.
Спочатку Голова Органiзацiйної Комiсiї Йосип Лисогiр прозвiтував про підготовку Комiсiєю скликання Конгресу. Потiм iз звiтом про роботу Програмової Комiсiї виступив Микола Плав'юк. Цей звiт став, по сутi, концептуальним основним документом Першого Свiтового Конгресу, бо містив глибокий аналiз тогочасної мiжнародної ситуацiї i окреслював шляхи українського нацiонального руху на майбутнє.
Звiт було подано разом з iншими важливими документами, такими як "Перший Манiфест до українського народу в Українi й за її межами в СРСР та в країнах совєтського бльоку", "Звернення до українцiв поза Україною сущих", "Меморандум до Генерального Секретаря Органiзацiї Об'єднаних Нацiй" та резолюцiї*.

Робота СКВУ була побудована з кількох частин. На пленарних засіданнях виголошували доповіді представники усіх українських громад з тих країн, де вони були поселені. Рівночасно відбувалися сесії, які стосувалися поодиноких ділянок життя: молодіжної ділянки, студентської, бізнесової тощо. Різні ідеологічні об'єднання - такі як ІСНО - теж провели свої сесійні засідання. Кожна така сесія ухвалювала свої резолюції, які потім увійшли до загальних підсумкових документів.
Скликання СКВУ мало широкий резонанс в українській спільноті, - але до його роботи була також звернена увага й політичних та керівних чинників інших держав. Тому на Конгресі прозвучали виступи представників урядів різних країн, послів та інших високопосадових осіб. Серед них головним промовцем був колишній прем'єр-міністр Канади Джон Діфенбейкер. Він відзначив важливу роль, яку відіграють українці в усьому канадському житті, і висловив надію, що така роль зростатиме і далі. Виступили міністр федерального уряду в Канаді Михайло Старчевський, міністр кабінету канадської провінції Онтаріо Іван Яремко. З українських політиків взяли участь у роботі СКВУ: Президент Української Народної Республіки в екзилі Микола Лівицький, голова ПУН-ОУН Олег Штуль-Жданович, Голова Проводу ОУН-р професор Степан Ленкавський та представник гетьманського руху Микола Гадзінський. Усе проходило в дусі єдності і злагоди, що мало заманіфестувати перед усім людством, якою могутньою силою є світова українська спільнота, що вона здатна діяти згуртовано.
Навіть більше, на Конгресі вдавалося поладнати деякі справи, які не змогла вирішити підготовча Комісія. Перша з цих справ - це питання участі Церков у керівництві СКВУ. Безперечно, Церква - то є духовна інституція, місце, де людська душа спілкується з Богом. Та рівночасно з цим вона завжди мала вплив на життя людських спільнот, зокрема й українських. Церквою і її діями, очевидна річ, не повинні керувати світські люди. Отже, щоб уможливити участь Церкви в діяльності СКВУ і водночас дотримати усталених канонів про неприпустимість підпорядкування Церкви світській владі, українські церкви отримали в СКВУ свій окремий статус. Так було знайдено розв'язку цього досить непростого питання. До Комісії з церковно-релігійних справ, яка була створена в СКВУ, увійшли два представники від Української Греко-Католицької Церкви, теж два від Української Православної Церкви і один від протестантських об'єднань. Усі вони були членами Президії Конгресу.
Була й інша справа, яка вимагала своєї розв'язки. Стосувалася вона представництва в СКВУ організованого українського жіноцтва. Ще 1948 року утворилася Світова Федерація Українських Жіночих Організацій (СФУЖО). Фактично українське світове жіноцтво уже було зорганізованим і майже на двадцять років випередило у цьому Світовий Конгрес. Отже, щоб не виглядало так, що СКВУ - це організації чоловіків, а СФУЖО - організації жінок, було знайдено компроміс.
Голова СФУЖО стала одним iз заступників Президента СКВУ, а ще одна представниця вiд жiночих органiзацiй ввiйшла до Президiї та Секретарiату Конгресу.
Ветеранськi органiзацiї, молодечі, економiчнi (як-от Свiтова Кооперативна Рада), науковi (Українська Вiльна Академiя Наук та Наукове Товариство iм. Т. Шевченка) i деякi iншi уже мали своїх представників у Секретарiатi Свiтового Конгресу, який склався з 60-70 осiб. Секретарiат СКВУ повинен щорiчно вiдбувати свої наради, приймати звiт Президiї i спрямовувати її дальшу дiяльнiсть.
Таким чином, органiзацiйна структура Конгресу вибудовувалася за принципом узгоджень i компромiсних розв'язок. Так було досягнуто домовленостi про ротацiйнiсть осiдку Президiї СКВУ, яка обиралася на 6 рокiв. Першi два роки осiдком Президiї мала бути Канада, потiм - США i нарештi - Європа.
Першим Президентом СКВУ обрали отця Василя Кушнiра, який доклав багато зусиль для створення Конгресу. Його заступником став Iван Сирник, а магістр Іван Iванчук - скарбником. Генеральним Секретарем СКВУ було обрано Миколу Плав'юка. З терену Сполучених Штатiв заступником Президента СКВУ обрали Йосипа Лисогора, а з європейського терену заступником Голови Конгресу став Антiн Мельник.
Голова ПУН Олег Штуль-Жданович і керівник видавництва "Українське Слово" в Парижі Володимир Лозовінський привезли з друкарні перші примірники книжки "Лихо з розуму" В'ячеслава Чорновола. Вона стала відомою делегатам Конгресу, журналістам, котрі до того не бачили таких переконливих документів, що однозначно свідчили: хоч Україна поневолена, але вона не скорена.
ОУН продемонструвала, що її контакти з Україною існують не лише в ідейно-політичній площині, що вони є реальними, організаційно-оперативними, живими, всупереч усім намаганням КГБ зірвати їх. Адже зрозуміло, що хтось мав отримати від автора, перевезти за кордон і видати цю книжку, яка започаткувала видання найрізноманітнішої самовидавівської літератури. Але ОУН не лише видавала подібну літературу - вона й поширювала її українською та світовою мовами за кордоном.
На Миколу Плав'юка лiг, можливо, найважчий обов'язок - зайнятися органiзацiйними справами СКВУ, зокрема органiзацiєю його дiяльностi на теренi Канади. Щоб забезпечити ефективнiсть i дiєвiсть Президiї СКВУ, вiн вийшов з концепцiєю створення профiльних комiсiй та ширших дорадчих органiв (якi так i називалися - радами). Це мотивувалося тим, що четверо членів Президiї Конгресу не могли керувати всiєю дiяльністю СКВУ, i їм потрiбна була пiдтримка ширшого загалу. Таким чином були створенi: Наукова Рада, Кооперативна Рада, Рада у справах культури, Свiтова Рада Суспiльної Служби та iншi. Були також оформленi рiзнi комiсiї. Серед них дуже важливою стала Комiсiя з прав людини, яку очолив сенатор Павло Юзик. Комiсiї та Ради виповнювали змiст дiяльностi рiзних секторiв СКВУ, а Президiя Конгресу координувала їхнi дiї. Назагал, усi цi органiзацiйнi заходи, якi зiнiцiював та зреалiзував Микола Плав'юк, фактично започаткували стиль i змiст роботи керiвних органiв СКВУ на його подальшi двi каденцiї в США i Європi.
Пiд час роботи Конгресу не обiйшлося i без уже традицiйних прикрощiв, яких, на жаль, не раз зазнавали українцi вiд iнших спiльнот. Почнемо з того, що тодi у свiтi були двi добре зорганiзованi емiграцiйнi сили - українська i єврейська. Стосунки мiж ними склалися не найкраще. Виною в цьому були пiдозри євреїв щодо українського антисемiтизму, хоча свого часу це вже було спростовано керівником ОУН Андрієм Мельником.
Напередоднi вiдкриття СКВУ його органiзатори замовили вiдповiдне платне оголошення в газетi "Нью-Йорк Таймс". До речi, в США існує найбiльш прийнятна форма доведення iнформацiї до широкого загалу саме через "Нью-Йорк Таймс", як наймасовіше репрезентативне пресове видання. Була закуплена частина сторiнки, де мали з'явитися рiзнi повiдомлення: про ситуацiю в Українi, про українську емiграцiю, про вiдкриття Свiтового Конгресу та завдання, якi вiн перед собою ставив. I хоч за оголошення сплатили великi грошi, але саме через те, що воно було пов'язане з прiзвищем Головного Отамана Симона Петлюри, поява матеріалу в газетi стала проблематичною. Це було справою рук певної групи євреїв, якi своє вороже ставлення до України, зокрема Симона Петлюри, завжди маніфестували. Довелося докласти чимало зусиль, щоб згiдно з iснуючими у США юридичними нормами це оголошення було надруковане в газетi.
Органiзацiйнi клопоти та проблеми, пов'язанi з вiдкриттям та дальшою дiяльнiстю СКВУ, - то була копiтка, щоденна, iнколи нiби й непомiтна для стороннього ока праця, а проте скiльки вона забирала зусиль, енергiї та часу - те знає кожен, хто займався подiбними справами. Микола Плав'юк був Генеральним Секретарем СКВУ, тобто посадовою особою, якої торкалося все. Хоча б те саме фiнансове питання. Проведення Конгресу було пов'язане з великими витратами, i коли Конгрес закiнчився, то з'ясувалося, що на дiяльнiсть Президiї i Секретарiату залишилося всього 14000 американських доларiв.
У перiодi мiж 1967 i 1969 роками Миколi Плав'юку довелося пiдготувати i здiйснити одну з перших широкомасштабних акцiй СКВУ на мiжнародному напрямку.
Тодi в Тегеранi була скликана окрема сесiя Комiсiї з прав людини Органiзацiї Об'єднаних Нацiй. Вирiшено, що при тiй нагодi в Тегеран поїде делегацiя вiд СКВУ i доведе до широкої громадськостi інформацію про становище з дотриманням прав людини в Українi.
Отже, делегацiя вiд'їхала до Тегерана. I взяла з собою видану англiйською мовою книжку В'ячеслава Чорновола "Лихо з розуму", книжку Івана Коляски "Освіта в Совєтській Україні" (видана 1968 р.) і Меморандум СКВУ.
Книга В'ячеслава Чорновола викликала справжню бурю серед української емiграцiї. Вона стала наочним свiдченням нового нацiонально-полiтичного руху, який уже почав дiяти в Українi. З iншого боку, ця книжка вказувала, що переможець Другої свiтової вiйни Радянський Союз переживає внутрiшнi ускладнення, мiжнацiональну кризу, яка рано чи пiзно мусить призвести до розвалу iмперiї. З цього огляду вирішено ще раз видати книжку англiйською мовою, що і здiйснило Українське Нацiональне Об'єднання (переговори в цiй справi успiшно провiв Ярослав Бiлак). Уривки з книжки перед цим надрукувала газета "Телеграм", i вони стали сенсацiєю серед американо-канадських читачiв. (Тодi американські видавництва зацiкавилися книжкою, i вона вийшла під назвою "Chornovil Papers".)
Пiд час роботи Тегеранського мiжнародного форуму делегацiя СКВУ потурбувалася тим, щоб книга Чорновола "Лихо з розуму" й інші привезені матеріали були розповсюджені серед учасникiв сесiї ООН.
Делегацiя не лише поширювала книгу, а в диспутах, вимiнах думками з представниками урядiв iнших країн довела, що в Радянському Союзi масово порушуються права людини i права української нацiї.
У складi делегацiї СКВУ тодi були авторитетнi, вiдомi люди. Це - Митрополит Мстислав, доктор Денис Квiтковський i редактор українського англомовного часопису Володимир Душник, а також представник ДЦУНРади доктор Ярослав Мусіянович. З ними також був дорадник з iнформацiйних справ американський адвокат з Детройту.
Варто додати, що приїзд делегацiї СКВУ на окрему сесiю ООН до Тегерана став повною несподiванкою для представникiв Радянського Союзу, а отже, й викликав серед них певну розгубленiсть. З цього приводу вони не раз телефонували до Москви, консультувалися, а проте не змогли дати змiстовної вiдповiдi на iнформацiї i документи, поширенi делегацiєю СКВУ.
Як згадував Денис Квітковський, до нього підійшов професор П.Я.Недбайло, голова делегації Української РСР і висловив своє обурення за висилку "нікудишніх матеріалів". Додав, що ці матеріали делегаціям нецікаві і вони їх повертають. Але ніхто книжок не повернув.
У часi дворiчної каденцiї Миколи Плав'юка на посадi Генерального Секретаря СКВУ йому доводилося займатися рiзними поточними справами: пiдготовкою сесiй Секретарiату, розбудовою матерiальної бази Конгресу, звiтнiстю, пропагандою дiяльностi СКВУ тощо. Та серед усього обсягу щоденної роботи заслуговує на увагу поїздка Миколи Плав'юка до українських громад, якi поселилися на теренах пiвденноамериканського континенту. Це було доручення Президiї СКВУ. Поїздка мала дати вiдповiдi на питання щодо подальшої консолiдацiї українських спiльнот та впливу Свiтового Конгресу на їхнє полiтичне i громадське життя.

Микола Плав'юк відвідав у жовтнi 1969 року три країни Пiвденної Америки - Бразилiю, Аргентину та Венесуелу. Ситуацiя в кожнiй із них була тодi рiзною. Так, Бразилiя i Аргентина переживали економiчну кризу. А Венесуела, навпаки, мала всi ознаки економiчного процвiтання. Звичайно, рiзне становище цих країн позначалося i на життєвому рiвнi тамошніх українських громад. А тому кожна українська спiльнота вимагала окремого, властивого саме для неї пiдходу до полагодження її справ.
Поїздка почалася з Аргентини. Доктор Василь Iваницький допомагав зорганiзувати поїздку Миколи Плав'юка до Пiвденної Америки. А отже, провiв i необхiдну органiзацiйну роботу перед його прибуттям.
Уже сама поява Миколи Плав'юка серед аргентинських українцiв переконувала їх у тому, що Свiтовий Конгрес опiкується не лише українськими спiльнотами в Канадi та США, а також переймається справами українських поселенцiв у країнах пiвденноамериканського континенту. Це належно подiяло на людей. У них мiцнiла вiра в дiєздатнiсть СКВУ. Мали успiх i доповiдi Миколи Плав'юка, наповненi iнформацiєю про ситуацiї в Українi та емiграцiї, глибоким їх аналiзом та прогностичними висновками.
Микола Плав'юк зустрiвся з Президентом Аргентини паном Х. К. Онганіа. Президент вiтав його на аргентинськiй землi, цiкавився справами українських поселенцiв i обiцяв сприяти вирiшенню питань, якi виникли пiд час розмови. Зустрiч Миколи Плав'юка з Президентом Аргентини була об'єктивно висвiтлена на сторiнках преси i мала позитивне значення для подальших зв'язкiв СКВУ з iншими державними чинниками цiєї країни.
Пiд час поїздки виникла також ситуацiя, яку Микола Плав'юк мiг очiкувати будь-де - чи в Аргентинi, чи в Бразилiї, чи в якiй iншiй державi. Правда, про неї вiн дiзнався пiзнiше. 1994 року професор Володимир Сергiйчук показав йому документи, якi знайшов серед рiзних розсекречених партiйних архiвiв. У цих документах була не лише детальна iнформацiя про перебування Миколи Плав'юка в Аргентинi, а йшлося також про заходи радянського посольства в Буенос-Айресi, спрямованi на нейтралiзацiю позитивних наслiдкiв Плав'юкової місії. Посольству не вдалося виконати доручення з Москви, тим бiльше, що всупереч її тиску вiдбулася i вже згадана зустрiч з Президентом Аргентини.
Зупинимося на ще одному прикметному для цiєї поїздки епiзодi. В Аргентинi є провiнцiя Мiсiйонес, де проживає багато українцiв. Займаються вони сiльським господарством. Сталося так, що на них почали дуже впливати рiзнi протестантськi секти. Їхнi мiсiонери говорили, що Боговi буде не до вподоби, якщо українськi селяни братимуть участь у громадському житті. Переконати українцiв у нiсенiтницi мiсiонерських заяв було непросто.
Та ось в Аргентинi почалися економiчнi труднощi. I саме тодi вiдповiдно спрямованi осередки ОУН в Буенос-Айресi залучили для допомоги селянам тамошні кредитовi кооперативи. Керував ними доктор Богдан Яхно, який був родом з Коломиї. Цi кредитовi спiлки почали позичати фермерам грошi, що дало змогу пережити їм важчi днi. Люди потяглися до громадського життя, адже бачили, хто їм допомагає долати незгоди. А щодо мiсiонерiв, то вони були посоромленi, i їхнiй вплив на українськi громади значно зменшився. У самiй провiнцiї Мiсiйонесi було створено низку українських громадських органiзацiй.
Пiсля Аргентини Микола Плав'юк вiдвiдав Бразилiю. На вiдмiну вiд Аргентини там не було єдиного репрезентивного центру, який керував би дiяльнiстю усiх українських громад на її теренi. Тому Микола Плав'юк i зайнявся створенням органiзацiйного Комiтету, що мав би заiнiцiювати формування єдиної централi українцiв Бразилiї. Задля цiєї мети вiн зустрiвся з керiвниками рiзних полiтичних груп та представниками Церкви.
Тодi серед української спiльноти Бразилії найбiльш впливовими значилися двi сили: Українська Католицька Церква, зокрема отцi Василiяни, якi проводили свою мiсiонерську працю переважно в провiнцiї Парана, та "Хлiборобсько-Освiтнiй Союз", який за iнiцiативою ще полковника Євгена Коновальця був створений мiж Першою i Другою свiтовими вiйнами. Цей Союз дiяв у структурi українського нацiоналiстичного руху, пiдтримував ОУН, i пiсля розколу в нiй залишився вiрним полковникові Андрiю Мельнику. До Проводу Союзу належав доктор Степан Кобилянський, добре вiдома серед бразильських українцiв полiтична постать. Отже, цей "Хлiборобсько-Освiтнiй Союз" разом з Греко-Католицькою Церквою i творили загальний клiмат громадських та iнших стосункiв мiж українською спiльнотою. Вони видавали i свої часописи: отцi Василiяни - газету "Праця", а "Хлiборобсько-Освiтнiй Союз" - часопис "Хлiбороб".
Залишається тiльки подивуватись, наскiльки далекоглядним був полковник Євген Коновалець, коли заiнiцiював створення в Бразилiї саме "Хлiборобсько-Освiтнього Союзу", а не якоїсь iншої органiзацiї. Бо ж виїхали в Бразилiю здебiльшого селяни, якi починали свою працю на вiльних просторах провiнцiї Парана i зударились там з багатьма труднощами, зокрема й клiматичними, якi вимагали зовсiм iншого пiдходу до господарювання, анiж, скажiмо, в Галичинi чи Буковинi. Тому одним з обов'язкiв "Хлiборобсько-Освiтнього Союзу" i було навчання селян нової технологiї сiльського господарства, а разом з тим до цих обов'язкiв входило i надавання рiзної допомоги у неврожайнi роки. Тож, виконуючи цi завдання, "Хлiборобсько-Освiтнiй Союз" рiвночасно розбудував i широку мережу своїх вiддiлiв, залучивши до себе багатьох молодих людей. Це дало свої наслiдки на багатьох вiдтинках, зокрема на культурному. Хоча у містах відбувалася мовна асиміляція, у провiнцiї Парана збереглася українська мова, народнi звичаї, отож побутовий стиль i рiвень органiзацiйного життя, який iснував у захiдних українцiв на переломi ХIХ-ХХ столiть, перенісся на бразильський терен.
Під час своєї поїздки до Бразилiї Микола Плав'юк придiлив багато уваги цим двом впливовим силам серед української спiльноти. Вiн домагався їхньої тiснiшої спiвпрацi та взаємного порозумiння. Рiвночасно вiдвiдав й iншi бразильськi громадськi об'єднання, хоч враження вiд них були не завжди найкращими. Наприклад, у Бразилiї iснувало так зване товариство "Оборонцiв Традицiй Родинного Життя i Правопорядку". Довiдавшись про приїзд Миколи Плав'юка, "оборонцi" запросили його до свого клубу. Вони ретельно готувалися до зустрiчi, адже це вперше їх мала вiдвiдати така особа, як Генеральний Секретар СКВУ.
Що вiдразу вразило Миколу Плав'юка, так це внутрiшнє улаштування їхнього клубу. Миколi Плав'юку, як селянському синовi, була незрозумiлою ця визивна пишнота, яка рiзко контрастувала з тим, що бачив вiн на вулицях Сан-Паулу та iнших бразильських мiст. А бачив вiн страшнi злиднi, убогi помешкання, злiпленi з порожнiх бананових та помаранчевих скриньок. I це тодi, коли прекраснi вiлли на фешенебельному пляжi Какабана були зразком достатку i туристичного раю. Тож Миколi Плав'юку тодi й подумалося, що "оборонцi традицiй родинного життя" могли б займатися своєю "обороною" i в дещо скромнiших обставинах. А це свiдчило й про їхнi моральнi чесноти. I коли члени цього товариства почали говорити про рiзнi аспекти їхньої взаємодiї з Свiтовим Конгресом, вiн сказав цiлком вiдкрито:
- Так, Свiтовий Конгрес Вiльних Українцiв постав для боротьби з комунiзмом, який нищить український народ не лише фiзично, а й спотворює його душу, його моральнi вартіснi категорiї, що вкладаються в такi значущі слова, як "церква", "добро", "родина"... I тим ми з вами єдинi. Але ми були б з вами втричi єдинiшими, якби ви звернули свої погляди на бiдних, злиденних людей, якi часом не мають кусня хлiба. Адже в традицiях нашого народу, якi треба зберегти, - милосердя, готовнiсть подiлитися з ближнiм.
А коли Миколi Плав'юку пiсля цього запропонували матерiальну допомогу, вiн вiдповiв:
- Я вам дякую, але якщо ви справдi хочете допомогти, то допоможiть не менi, не Свiтовому Конгресові, а допоможiть зробити добру справу - перекладiть i видайте португальською мовою ось цю книжку В'ячеслава Чорновола. I розповсюдьте її скрiзь, де тiльки зможете.
...Пiсля Бразилiї була Венесуела. У цiй країнi Микола Плав'юк застав зовсiм iнший стан справ. Українська громада на венесуельському теренi була невеликою i мала тi самi проблеми, що й iншi нечисленні громади. Вони стосувалися шкiльництва, збереження рiдної мови, привернення до громадського життя молодi та спротиву її асимiляцiї в чужинецькому морi тощо. З iншого боку, саме ця нечисленність спонукала венесуельських українцiв дiяти бiльш злагоджено. Загалом атмосфера там була доброзичливою i дружньою, тим бiльше, що цьому сприяла i загальна ситуацiя в країнi, бо Венесуела опинилася тодi на гребенi економiчного зростання, всюди були фiєста, час карнавалiв i забав. Каракас - це не тiльки столиця процвiтаючої країни, а й просто красиве мiсто з визначними iсторичними пам'ятниками. Микола Плав'юк дiстав можливiсть трохи поблукати його вулицями i вперше, пiсля нелегкої працi в Аргентинi та Бразилiї, мав нагоду для невеликого вiдпочинку.

Але з України прийшла гореносна звістка: помер Василь Плав'юк... Мама пішла з життя давно - понад двадцять років перед цим. Микола відчув, що за спиною вже нікого немає... Дуже переживав, часто згадував тата. Той був таки вельми мудрий чоловік. Як уміло, одним порухом загасив він конфлікт, який вороги роздмухали між рідними братами - його синами.

Микола Плав'юк:
"В тому часі Світовий Конгрес став предметом великих атак з боку радянської пропагандистської машини. Вона була добре проінформована про ситуацію, і вістря їхніх ударів були спрямовані по моїй особі. Напередодні Другого СКВУ появилася на сторінках "Вістей з України" (тоді їх видавало товариство "Україна" українською й англійською мовами для поширення серед українців західної діаспори, але то була виразно кагебівська установа, яка займалася дезінформацією) низка статей, яка опісля була видана окремою брошурою "Два брати - два світи". Мене змальовували як ворожу народові України постать, а мого молодшого брата Ярослава, що проживав в Україні, - як доброго громадянина, трудящого, який працює на благо і добро нашого народу. Та брошура була своєрідним бумерангом і вдарила проти авторів. Бо вона заманіфестувала, що моя діяльність їм не лише не подобалася, але що вони проти неї активно виступають".

З тим виданням "Два брати - два світи" пов'язана була ціла історія. Не маючи жодних фактiв, якi можна було б використати проти Миколи Плав'юка, радянськi спецслужби вирiшили використати те, що в Українi жив його молодший брат Ярослав.
Розповiдаючи про взаємини мiж двома братами Плав'юками, розкриваємо трагiчну сторiнку багатьох українських сiмей, подiлених вiйною. I цей факт, коли українцi жили по рiзнi сторони кордонiв, особливо безсовiсно використовували радянськi органи для своїх цiлей.
Молодший брат Миколи - Ярослав - також цікавився громадськими i полiтичними справами. Можливо, це було в генах братiв, переданих їхнiм батьком. Отже, ще навчаючись, Ярослав став активним комсомольцем, i в 1951 році вiн подав заяву про вступ до КПРС. Але на бюро райкому начальник КДБ Снятинського району звинуватив Ярослава в нечесностi, бо на запитання, де є його брат Микола? - Ярослав вiдповiв, що не знає. Вiн i справдi не знав, але про це добре знало КДБ. I Ярослава тодi не лише не прийняли до партiї, але навiть не дозволили йому навчатися в юридичному iнститутi. А що юристом вiн не мав права бути, то й змушений був стати вчителем i почав працювати в сiльськiй школi в Будиловi на Снятинщинi.
I раптом у 1956 році Ярослава викликають в райком комсомолу i пропонують йому подати заяву до КПРС. Рекомендацiя вiд райкому комсомолу уже була написана. Однак тепер уже подати заяву вiдмовився Ярослав. Вiн вiдповiв, що не розумiє причин такого повороту подiй, до того ж мотивував свою вiдмову тим, що вже один раз він робив спробу вступити в партiю, але йому вiдмовили.
На це завiдувач оргвiддiлу райкому партiї заявив, що "часи змiнилися", але разом з тим попередив: якщо Ярослав вiдмовиться, то бiльше вiн не зможе працювати в школi, де вже був директором.
Так, часи справдi змiнилися, бо Микола Плав'юк уже був членом Проводу Українського Нацiонального Об'єднання в Канадi, i, на вiдмiну вiд Ярослава, про це добре знали радянськi спецслужби.
За два мiсяцi пiсля цього Ярослав став членом партiї. Його почали нагороджувати грамотами, медалями, а по завершенні будiвництва Снятинської гiдроелектростанцiї (то була комсомольська будова) несподiвано включили в групу туристiв-енергетикiв для поїздки в Бельгiю, Великобританію та Канаду.
Очевидно, що Ярослав не мав фаху енергетика, але КДБ це не турбувало. Воно сподiвалося на iнше. А саме на те, що в Канадi зустрiнуться обидва брати, i факт зустрiчi Миколи з Ярославом був для органiв значно важливiшим, анiж брак вiдповiдної квалiфiкацiї молодшого Плав'юка.
I справдi, така зустрiч вiдбулася наприкiнцi вересня 1959 року, коли Ярослав вiдвiдав Канаду.
Скажемо вiдверто: ця коротка зустрiч не була легкою для них обох. Ярослав не приховував свого перебування в комунiстичнiй партiї, а Микола був уже провiдником УНО. Мiж братами почалося листування, яке започаткувала їхня зустрiч на канадськiй землi - i то було листування вiдкрите, гостре й полемiчне. Кожен відстоював свої ідейні переконання. КДБ не лише контролювало листи братiв, а й грубо використало їх напередоднi Другого Свiтового Конгресу Українцiв у 1973 році.

Микола Плав'юк:
"Та ось прийшов лист від батька, який написав: "Я бачу, як іде переписка ваша, з якої навіває братня любов. Ви обидва одружені, маєте багато своїх занять, у вас немає часу на таку переписку, так що забудьте про неї". Це був очевидний сигнал від батька, що така переписка була недоцільною, і я зробив з цього висновки і її припинив. Отак мудро порадив тато, і я йому дуже вдячний за те.
Я згадую про це, бо у брошурі О.Тимошенка "Два брати - два світи", виданій проти мене, власне частина листів із зовсім іншими фальшивими коментарями була поміщена в надії, що це буде удар по мені. Але мої відповіді братові, крім першої, яка не подобалася бандерівцям, а дослівно: "Слухай, ти робиш мене відповідальним за злочини бандерівські, так як би я робив відповідальним Микиту Сергійовича Хрущова за злочини Йосифа Віссаріоновича Сталіна", не мали жодного, очікуваного гебістами, впливу, а навпаки, як я вже згадував, були сприйняті громадою успішно, так що ця дія комуністичної агентури проти мене не спрацювала, і у висліді ІІ Світового Конгресу я опинився у ситуації такій, де фактично контроль над діяльністю Президії ліг на мої плечі".

Можливо, КДБ очiкував також i на те, що листування та зустрiч Миколи з Ярославом посiють до нього недовiру серед української громади за кордоном. Але незабаром відомство переконалося, що анi статтi на сторiнках газети "Вiстi з України", анi численнi брошури та пропагандивнi памфлети, якi видавалися в КДБ i товариствi "Україна", не зупинили зростання ролi Миколи Плав'юка в дiаспорi. Вiн уже тодi був Генеральним Секретарем Свiтового Конгресу Вiльних Українцiв.
Але не так склалася подальша доля Ярослава. Вiн став для КДБ непотрiбним. I почалися черговi удари. Було заiнсценовано гру обрання Ярослава секретарем обкому комсомолу. Але Київ вiдмовив, бо в нього брат - нацiоналiст. Навіть більше, Ярослава було понижено в посадi i переведено в Снятинi на роботу в кабiнет полiтичної освiти, а з часом призначено головою одного з малоперспективних колгоспiв.
Трагедiя братiв! Зростання Миколи в українському полiтичному життi за кордоном приносило йому радiсть - але разом з тим вiн бачив, що дорогою цiною платить за це його брат. Брат, який став жертвою жорстокої комунiстичної системи.
I порада батька вказала йому на те, що його побоювання за долю брата не були безпiдставними.
Минули вiд того часу десятилiття. Ярослав давно переконався у фальшивостi i злочинностi комунiстичних гасел та дiй, покинув ряди комуністичної партiї, i коли, ще до розпаду Радянського Союзу, вдруге зустрiвся з Миколою, то це вже була щира i радiсна зустрiч двох рiдних братiв. Чорнi й пiдлi заходи радянських спецслужб не вдалися, хоч i завдали болючих ран, але не знищили братньої любовi Миколи та Ярослава.
Та хіба лише вони - скiльки сiмей, скiльки братiв ставали мiшенню кадебiстiв!
Провокацiї проти Миколи Плав'юка тодi велися постiйно. Жив у Снятинi Миколин товариш - Євген Грицяк, відомий політв'язень. Його теж змушували в КДБ написати Миколi Плав'юку листа, зав'язати листування та агiтувати, щоб вiн повернувся в Україну. А коли Євген запитав: "Як я можу йому це писати, адже, коли вiн повернеться, то ви пошлете його на заслання", у КДБ вiдповiли просто:
- Ми пошлемо його на заслання на п'ять рокiв, а якщо схопимо в Канадi, то повiсимо на суху гiлляку!
Через рiк чи два по тому, коли Євген Грицяк вiдмовився писати такi листи, кадебiсти спробували пiдступитися до нього вже з iншого боку. Вони йому сказали:
- Твiй провiдник i товариш Микола Плав'юк є нашим агентом, який працює на нас. А ти вiдмовляєшся співпрацювати з нами.
Зрозумiло, що Євген Грицяк не пiддався і на ту грубу провокацiю.
Подiбну акцію радянськi спецслужби пробували провести i з ще одним товаришем Плав'юка - з Миколою Ленкевичем. Це був зв'язковий ОУН, який попав у їхнi руки. Кадебiсти знівечили його здоров'я, вiн вiдбув заслання, i органи змусили Ленкевича написати Плав'юку листа, в якому повiдомлялося: "Людина, яка передає цей лист, є певною людиною. Прошу передати доручення по лiнiї ОУН, що маємо робити".
Цiкаво, що цей лист передав вiдомий агент радянської розвiдки, котрого знали як канадські, так i американські спецслужби. Очевидно, лист був свiдомо переданий в такий спосiб, щоб насторожити канадськi та американськi служби щодо можливого спiлкування Миколи Плав'юка з радянськими розвiдниками. I, таким чином, викликати до нього недовiр'я. Однак i цей хід теж виявився марним, хоч завдав Миколi Плав'юку чимало зайвих клопотiв та розмов. Бо коли через шiсть-сiм мiсяцiв по тому до Миколи Плав'юка прийшли американськi та канадськi представники спецслужб, аби попередити, що листа йому передав радянський агент, то Микола Плав'юк мусив з посмiшкою їм вiдповiсти, якою є великою в них бюрократiя - адже якби вiн півроку покладався на їхню допомогу та безпеку, то вони б зараз не розмовляли. Все це вказує на те, якими методами користувалися радянськi агенти. Моральний тиск, погрози, шантаж - це їхня зброя.
Ще один епiзод. Тета Миколи Плав'юка Павлина, у якої вiн виховувався в Ганкiвцях, хотiла вiдвiдати своїх родичiв у Канадi, i для цього їй треба було одержати дозвіл на виїзд.
- Ти хочеш поїхати в Канаду? До Миколи Плав'юка?
- У Канаду, так. Але не до Плав'юка.
Тодi їй на те вiдповiли:- Ти хочеш дiстати дозвiл на виїзд, i ти його незабаром матимеш. Усе, що вiд тебе вимагаємо, - це ти мусиш усiм говорити, нiби їдеш до Миколи Плав'юка. I запитуй, чи хоче хто йому щось передати або переказати. А потiм нам розкажеш.
То був час, коли по закордонному радiо саме виступав Микола Плав'юк. I в Снятинi дізналися про цей виступ. Тобто Плав'юк тодi був, як кажуть, на слуху. Тож КДБ на це й прореагувало у властивий для нього спосiб.
Тету Павлину таки випустили за кордон, i коли вона приїхала в Канаду, то свiдомо уникала зустрiчей з Миколою. Однак Микола вiдвiдав її у родичiв i запросив до себе. Тодi тета Павлина й розповiла, як її навчали в КДБ, що вона мусила робити. Для Миколи Плав'юка було самозрозумiлим, що тета повинна прозвiтувати про свою поїздку та iншi речi, якi торкалися його особи. А тому вони домовилися мiж собою, що їхнє листування буде провадитися в такий спосiб: по поверненню в Україну тета Павлина пошле вiдкриту листiвку не йому, а на адресу тестя. I якщо все буде добре, то так вона й напише. А якщо нi, то повiдомить iнакше.
I от за кiлька тижнiв з України прийшла вiдкрита картка, де було написано, що в дорозi вона перестудилася, i лiкарi дуже й дуже уважно її лiкували.
А через рiк-пiвтора тета Павлина перебувала у своєї приятельки в Польщi. I вже звiдти вона прислала листа, в якому докладно описувала, якi "лiкарi" нею опiкувалися. Як вимагали в неї детальних вiдповiдей на кожне запитання - а що говорив Микола Плав'юк на те й те? Як реагувала його дружина? Про що вони розмовляли мiж собою?..
Однак усi кадебiстськi провокацiї зазнавали невдач. Микола Плав'юк умiв добре розгадувати ворожі підступи і нiколи не забував про пильнiсть. Адже добре розумiв, проти якої страшної i жорстокої сили встав вiн на боротьбу.

Далі

До змісту книги