МИКОЛА ПЛАВ'ЮК
Україна - життя моє
Від селянського сина - до державника

Зрілість-2

Пiсля Нью-Йорка осiдок Президiї СКВУ перенісся до Європи. Фактично вiн тодi був розчленованим мiж Лондоном, де Генеральним Секретарем СКВУ працював Святослав Фостун, та Мюнхеном, в якому дiяв Президент Свiтового Конгресу Антiн Мельник. Дещо детальнiше про них. Антiн Мельник довгi роки був Головою Центрального Представництва Української Емiграцiї в Нiмеччинi, довголiтнiм членом ОУН. Святослав Фостун, молодший за вiком, якийсь час працював на теренi Канади в газетi "Новий шлях" з Михайлом Погорецьким та Володимиром Мартинцем, а коли опинився у Великобританії, то увійшов до бандерiвської формацiї СУБ (Союз Українців у Британії), яку й представляв у Конгресi. Згодом вiн був обраний заступником, а потiм i Генеральним Секретарем СКВУ.
Директором бюро Свiтового Конгресу був Михайло Сосновський. Це колоритна полiтична постать в українському нацiоналiстичному русi. Один з провiдних i активних людей серед бандерiвцiв. Намагався провести внутрiшнi реформи в бандерiвському середовищi, якби це йому вдалося i його обрали б Головою Проводу ОУН-р, можливо, розвиток подiй пiшов би тодi iншим шляхом, i українськi нацiоналiсти повернулися б в Україну з'єднаною, а не розчленованою ОУН, як це сталось.
Микола Плав'юк шанував цю освiчену, толерантну людину, знав його книги, якi показували державницький пiдхiд автора до спiльних справ. Плав'юк продовжував тiсно спiвпрацювати із Сосновським i потiм, коли в 1970-1971 роках мiсцеперебування Президiї СКВУ було перенесено до Нью-Йорка i Михайло Сосновський теж туди переїхав.
Отже, хоч при керiвництвi Конгресу тоді стояли активнi полiтичнi дiячi, та все ж у його роботi заiснували труднощi, i це було передусiм пов'язано з певною обставиною. Стало зрозумiлим, що Президiя Свiтового Конгресу на теренi Європи не змогла розгорнути достатньо широкої дiяльностi. Причина була не в пасивності її членiв, а насамперед у нечисленностi української спiльноти, яка кiлькiсно дуже поступалася канадськiй. І тодi почали лунати критичнi голоси, що Свiтовий Конгрес може не встояти перед труднощами, якi в ту пору з'явилися.
Наприкiнцi сiчня 1972 року вiдбулася сесiя Секретарiату СКВУ. На нiй було вирiшено скликати Другий Свiтовий Конгрес. Очолити пiдготовчу Комiсiю випало Миколі Плав'юку. Це було дуже складно, адже бракувало навiть фiнансових засобiв, пов'язаних з його скликанням.
Микола Плав'юк бачив наступний Конгрес не лише як надзвичайно важливий форум свiтових українських сил, на якому їхнi представники зможуть обговорити найширше коло проблем, що стосуються подальшої долi українського народу i його емiграцiї. Цього вже було замало. Вiн думав так пiдготувати i повести роботу Конгресу, щоб цей політичний осередок став тим дiєвим, могутнiм механiзмом, з допомогою якого можна було б вирiшувати i надалi конкретнi питання, якi ставило життя перед українською нацією.
Підготовка до Другого Світового Конгресу тривала майже рік. До праці в організаційній Комісії було залучено цілий ряд активних у громадському житті людей: Омеляна Тарнавського, Мирослава Юркевича, Романа Колісника та інших. За їхньою допомогою створено багато різних підкомісій, які займалися не лише статутовими та різними організаційними питаннями, а й справами, що стосувалися мистецької частини. Необхідні кошти для підготовки та проведення Конгресу допомагав роздобути активний у підготовчій комісії Микола Кушпета, який потім став членом Президії СКВУ. Крім уже названих осіб, до підготовки Конгресу додали багато зусиль і молодші люди. Це - вчитель Юрій Шимко (у майбутньому посол і Президент СКВУ), професор Юрій Даревич (теж буде обраний до Президії СКВУ), Василь Янішевський та інші. Активніше почали залучатися до підготовки Конгресу діячі православної громади і Союзу Українських Самостійників, особливо з-поміж них вирізнявся Василь Кирилюк, який і потім залишився в Президії СКВУ і був заступником Президента.
Другий Світовий Конгрес відбувся в Торонто, і працював він з 1 по 4 листопада 1973 року. На ньому було виголошено три основні доповіді: Миколи Плав'юка, Петра Саварина (представник української громади в Едмонтоні) та професора Івана Вовчука. Робота Конгресу складалася з пленарних сесій, на яких обговорювалися ці програмові доповіді, а також з окремих сесій комісій та Рад. На останніх дискутували питання з певних справ на різних відтинках українського політичного і громадсько-суспільного життя.
Світова громадськість уважно стежила за роботою Другого Світового Конгресу. Він продемонстрував перед усією українською спільнотою свою здатність до конструктивізму і конкретики дій, що, зокрема, знайшло своє підтвердження в детальному розгляді питання про правозахисний рух в Україні та арешти українських дисидентів. СКВУ звернувся до світової громадськості із закликом подати голос на захист правозахисників і не допустити в Україні нового масового терору.
СКВУ підтримав Миколу Плав'юка щодо недоцільності ротації Президії Конгресу і згодився з ним, що постійним осідком Президії має стати Торонто. На це рішення вплинуло й те, що це місто географічно близьке до Нью-Йорка, де розмістився осідок централі українців Сполучених Штатів Америки. Крім того, динаміка дій української спільноти в Торонто перевищила своєю активністю всі інші українські громади на канадському терені.Успіх Конгресу став можливим і завдяки здатності Миколи Плав'юка знаходити компромісним шляхом розв'язки різних гострих питань. Прикладом може бути ситуація, яка склалася під час обрання Президента СКВУ.
Беручи до уваги плідну шестирічну працю Миколи Плав'юка в Президії Конгресу, представники Канади запропонували на посаду Президента Світового Конгресу його кандидатуру. Згідно із Статутом СКВУ всі справи Конгресу мають вирішуватися через попереднє узгіднення між усіма зацікавленими суб'єктами. Яка ж була постава різних політичних сил щодо кандидатури Миколи Плав'юка? В ОУН-р тоді замість професора Степана Ленкавського, який очолював Провід після Степана Бандери, Головою був обраний Ярослав Стецько. Він і його група були проти Миколи Плав'юка. Українська Національна Рада та її Президент Микола Лівицький побоювалися дедалі більшого впливу СКВУ в політичних справах, і обрання Миколи Плав'юка Президентом СКВУ відповідно посилило б і значимість ОУН - а це було проти їхнього бажання.
Ситуація загострилася ще й тим, що під дріб'язковим приводом ("де сидіти на бенкеті?") Ярослав Стецько покинув зорганізований для учасників Конгресу святковий бенкет, і Микола Лівицький теж у ньому участі не взяв ("із солідарності"). Це вплинуло на загальну атмосферу та настрої делегатів, які хотіли, щоб усі речі були узгіднені і наступила єдність. Отже, складалося так, що треба було ще на день продовжити роботу Конгресу, бо номінаційна Комісія, яка мала запропонувати делегатам узгоджений склад Президії СКВУ, не могла того вирішити.
Минали години, і деякі делегати Конгресу вже навіть почали роз'їжджатися. Питання ж залишалося відкритим. Тоді, щоб вийти з глухого кута, Микола Плав'юк заявив номінаційній Комісії, що він знімає свою кандидатуру на посаду Президента СКВУ і просить не ставити її в жоден склад Президії.
Однак дуже мала кількість депутатів проголосувала за список Президії, в якому не було Плав'юка. Передусім на те не згоджувалася Канада. Тоді номінаційна Комісія зробила іншу спробу: вона поставила на голосування склад Президії, який запропонувала делегація США на чолі з Йосипом Лисогором. І отримала ще менше голосів. Тобто Конгрес виразно показав, що делегати проти місцеперебування централі СКВУ в США. Отож, залишається Канада. А якщо Канада, то, на думку делегатів, буде несправедливо, коли Микола Плав'юк, віддавши скільки сил на підготовку Конгресу, тепер опиниться поза керівництвом СКВУ.
Звичайно, Миколі Плав'юку це принесло моральне задоволення, адже він бачив підтримку делегатів без огляду на їхню політичну чи релігійну приналежність. Та, з іншого боку, він розумів, що питання вибору Президента СКВУ поставило Конгрес перед його розколом.
По довгих роздумах він дійшов до думки звернутися до владик. Зв'язався з митрополитом Мстиславом та Митрополитом Максимом і попросив, щоб вони виступили із закликом до згоди й порозуміння. Щодо вибору Президента Світового Конгресу, то Микола Плав'юк запропонував компромісний варіант:
1. Обрати Президію СКВУ з осідком у Торонто.
2. Президентом Світового Конгресу обрати о. Василя Кушніра (у Вінніпезі).
3. Першим Віце-Президентом СКВУ обрати Миколу Плав'юка.
4. Включити до складу Президії СКВУ також молодших людей - Юрія Деревича, Юрія Шимка та інших.
Митрополити зрозуміли, що цей компроміс є правильним виходом із ситуації. Вони звернулися до Конгресу, і їхнє слово було зустрінуте бурхливими оплесками. Делегати дружно підтримали пропозицію про персональний склад керівництва СКВУ, так що криза була усунена і збережена єдність. Таким чином, Президентом Світового Конгресу став о.Василь Кушнір; Першим заступником і екзекутивним Віце-Президентом Микола Плав'юк; Генеральним Секретарем Юрій Шимко (від ОУН-р) і скарбником Василь Кирилюк (від Союзу Українських Самостійників). До Президії СКВУ увійшли: Юрій Даревич (від Братства Українців-Католиків), доктор Франк Мартинюк (від ветеранів), а також, згідно зі статутними нормами, заступники Президента СКВУ, які представляли інші країни.
Заява митрополитів Мстислава і Максима та запропонований ними компромісний варіант розв'язання справи з обранням керівництва СКВУ ввійшли в історію як "проект митрополитів". По суті, це була добре продумана пропозиція Миколи Плав'юка. Але не так важливо, хто знайшов компроміс. Багато важливіше, що Другий Світовий Конгрес Вільних Українців завершився успішно, і перед усією спільнотою було наочно продемонстровано згуртованість і потужну силу світового українства.
Президія СКВУ розгорнула активну роботу. В Торонто діяв добре зорганізований апарат Конгресу. При ньому працювала Центральна канцелярія, де справи вела Любов Ткаченко. Діяли також різні комісії, серед яких чи не найважливішою була Комісія з прав людини, яку очолив сенатор Павло Юзик. Вона оперативно реагувала на всі події, які стосувалися переслідування правозахисників в Україні, і від імені СКВУ виходила з повідомленнями в Організацію Об'єднаних Націй. Ця Комісія мусила там репрезентувати Україну з національно-державницьких позицій, адже представники українського радянського уряду були в ООН лише зайвим голосом на підтримку Москви, а про те, щоб вони захистили переслідуваних - не могло бути й мови.
Другий Світовий Конгрес відбувся за рік по новій хвилі політичних арештів в Україні. 1972 року арештували Івана і Надію Світличних, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Івана Дзюбу, В'ячеслава Чорновола, Семена Глузмана, Ігоря та Ірину Калинців, Василя Лісового, Євгена Пронюка, Юрія Шухевича, Михайла Осадчого, Василя Овсієнка, Зиновія Антонюка, Леоніда Плюща, о. Василя Романюка та інших (усього 20 осіб), 1973 - Валерія Марченка... Багатьох свідомих українців позбавили праці.
У Нью-Йорку при Організації Об'єднаних Націй відкрито бюро СКВУ. Керував ним Андрій Семотюк. Цей адвокат мав ґрунтовні знання правника. Бюро Світового Конгресу розгорнуло широку пропагандистську діяльність. Воно нав'язало контакти з представниками інших країн, особливо з країнами так званого третього світу, які донедавна ще самі були в колоніальному стані, а тому з належним розумінням ставилися тепер до самостійницьких устремлінь українського народу. Через посередництво "Амнесті Інтернешнл" та інших інформаційних агентств бюро Світового Конгресу поширювало правдиву інформацію про правозахисний рух в Україні, і світовій громадськості ставали відомими імена українських політв'язнів сумління, вироки судів над ними і навіть їхні листи, які отримувало від них Бюро СКВУ. Це була щоденна копітка робота, вона вимагала оперативного реагування і конкретних заходів щодо кожного випадку. В одному зі своїх листів з цього приводу Микола Плав'юк писав, наприклад, докторові Богдану Гнатюку:
"У зв'язку із розголосом про справу Оборони Прав Людини дія Бюра СКВУ в Нью-Йорку стає тим більш важливою... У відповідь на арешт Миколи Руденка ми розіслали до амбасад усіх країн, які підписали Гельсінкський договір, окремий протест і апель, щоб вони взяли в оборону М.Руденка".
Миколу Руденка заарештували за те, що вимагав звільнення українських правозахисників, хоча свого часу був політруком, став інвалідом війни, а згодом написав високоталановиті книжки прози та поезії, навіть обирався секретарем компартійної організації Спілки письменників України.
Але Бюро СКВУ стояло в обороні не лише українських правозахисників. Воно, наприклад, мало безпосередній зв'язок з російським правозахисником академіком Андрієм Сахаровим та з іншими правозахисниками колишніх радянських республік, зокрема прибалтійських і Білорусі.
Окремої розмови заслуговує ситуація, пов'язана з арештом в Україні правозахисника молодшої ґенерації Валентина Мороза. На знак протесту в Оттаві перед радянським посольством почалася голодовка студентів. На перших порах на неї ні преса, ні канадський уряд не звернули належної уваги. До того ж це було літо, а влітку канадський парламент не працює. Тоді голодуючі студенти - а між ними Андрій Бандера та Микола Липовецький - звернулися до Миколи Плав'юка. Вони просили, щоб він від імені Світового Конгресу поклопотався з тією справою перед канадськими урядовими чинниками.
При владі була в той час канадська ліберальна партія. А одним з її депутатів до парламенту був Джон Монро, який особисто знав Миколу Плав'юка. Вони також разом співпрацювали з багатьох питань, які стосувалися української спільноти. Тож після прохання студентів Микола Плав'юк і звернувся до Джона Монро. Причому свій запит сформулював приблизно так:
"Чи здатна Ліберальна партія Канади зрозуміти відчуття української спільноти, яка повністю підтримує голодовку студентів на знак протесту проти арешту в Україні Валентина Мороза? Якщо це так, то канадський уряд мусить негайно зайнятися цією справою, яка, по-перше, є сама по собі справедливою, а, по-друге, може разом з тим принести і політичні дивіденди Ліберальній партії на наступних виборах до канадського парламенту".
Тут робився прямий натяк на те, що в минулому українці підтримували консерваторів. А свої голоси на наступних виборах вони віддадуть тій партії, яка боронитиме їхні національні права. Іншими словами, Микола Плав'юк користувався тими аргументами, які могли бути сприйнятими канадськими політиками. І таким чином сподівався здобути від них підтримку.
Після розмови з Джоном Монро Миколу Плав'юка повідомили, що він, разом з професором Володимиром Тарнопольським, мусить приїхати в Оттаву та з'ясувати ту ситуацію з представниками канадського уряду. Того ж дня Микола Плав'юк і Володимир Тарнопольський прилетіли в канадську столицю. Володимир Тарнопольський був у минулому президентом Федерації студентів канадських університетів, - навчався в Колумбійському, Саскачеванському, Лондонському університетах. Мав юридичну освіту і звання професора права університету в Торонто.
В Оттаві їх прийняли члени канадського Сенату й парламенту: вже згадуваний Міністр праці Джон Монро, Міністр Закордонних Справ Канади Мітчел Шарп, колишній Міністр Закордонних Справ, а в тому часі сенатор Пол Мартін та член канадського парламенту Стівен Гайдаш. Плав'юк і Тарнопольський детально поінформували їх про арешт Валентина Мороза та політичну голодовку українських студентів. І відповідно попросили підтримки з боку урядових чинників Канади.
Після цього Джон Монро звернувся до Міністра Закордонних Справ Мітчела Шарпа:
- Якби десь був страйк або якесь інше непорозуміння з робітниками, то Ви б мені сказали: - Ви Міністр праці, це Ваша проблема, ідіть і розв'язуйте. І я мусив би ту справу ладнати. Сьогодні ми звертаємося до Вас, містере Шарп, з питанням, яке є у Вашій компетенції. Ви є досвідчений Міністр Закордонних Справ, знаєте ситуацію, знаєте, що Канада може зробити і що повинна зробити. Але не будемо ставити питання: "Що вона може зробити?" А поставимо так: "Що Канада зробить у цій справі?"
Розмова була конфіденційною, без преси, а тому Мітчел Шарп цілком відкрито відповів запитанням на запитання:
- Пане Плав'юк, я запитую Вас, бо Ви заініціювали всю цю розмову. Скажіть мені, що є для Вас важливішим: чи зробити розголос у цій справі, чи справді боронити Валентина Мороза?
Микола Плав'юк теж відповів зовсім відверто:
- Для нас важливим є і одне, й інше. Але пріоритетним є звільнення Валентина Мороза.
Міністр задумався. А потім сказав:
- Ну, гаразд. Я пропоную ось що. Нехай уже тепер Пол Мартін і Джон Монро звернуться до студентів і запропонують їм припинити голодування.
- Цього справді вимагає стан їхнього здоров'я, - втрутився в розмову Стівен Гайдаш. - Я теж виступлю перед ними і попрошу припинити голодування. Серед них уже зараз багато зовсім виснажених молодих людей.
- А далі я пропоную от що, - продовжував Мітчел Шарп. - Я, як Міністр Закордонних Справ, викличу завтра посла Радянського Союзу Яковлєва і передам йому наш погляд на ту ситуацію та вимагатиму від нього звільнення Мороза. - І ще раз нагадав:
- Не забудьте ж попросити студентів припинити голодовку. Вони вже своє зробили, вже довели до відома канадської громадськості і уряду суть проблеми. І Ви, пане Плав'юк, їх вчасно підтримали. Ну, а тепер черга за мною.
Микола Плав'юк досяг більшого, ніж сподівався. Він очікував, що канадський уряд висловить своє добре ставлення до голодуючих студентів і тим обмежиться. А тут виглядало, що, всупереч досить ліберальним поглядам Прем'єр-Міністра Канади пана Трюдо, Кабінет Міністрів Канади почне серйозно тим займатися. Було домовлено, що Мітчел Шарп ввечері зателефонує Миколі Плав'юку і повідомить йому про дальші дії.
І ще сказав:
- Ви ж розумієте, що я, як член Кабінету Міністрів, мушу свої дії узгодити з Прем'єр-Міністром. Думаю, що його переконаю. Ви не будете заперечувати, якщо я буду користувати Вашими аргументами щодо політичних дивідендів для Ліберальної партії?
Він посміхнувся, потиснув Володимирові Тарнопольському і Миколі Плав'юку руки і поїхав на прийом до Прем'єр-Міністра.
Отже, як буде надалі проведена та справа, залежало від розмови цих двох високих канадських урядовців. Тим часом до будинку Сенату почали надходити голодуючі студенти. Представники канадського уряду, як і було домовлено, звернулися до них з проханням припинити голодовку. Але рішення студентів було узалежнене від виконання домовленості з Мітчелом Шарпом.
Десь перед восьмою вечора в готельному помешканні Миколи Плав'юка нарешті задзвонив телефон.
- Це Ви, пане Плав'юк? - почув він знайомий голос Мітчела Шарпа. - Тоді слухайте. Я мав розмову з Прем'єр-Міністром про наше домовлення, і є в ньому одна зміна... - тут Мітчел Шарп витримав паузу, і Миколі Плав'юку здалося, що той усміхається. - Так, так, є одна зміна! Не я, як Міністр Закордонних Справ Канади, а П'єр Трюдо, як Прем'єр-Міністр Канади, завтра особисто викличе посла Радянського Союзу і висловить йому протест у зв'язку з арештом Валентина Мороза. Прийміть, пане Плав'юк, щирі вітання від пана П'єра Трюдо і його побажання успішно закінчити цю справу.
Прем'єр-Міністр Канади свого слова дотримав. Він зробив усе, як і обіцяв. А сама акція оборони Валентина Мороза набрала світового розголосу і за сприяння СКВУ велася скрізь, де були українські спільноти. Вона привернула до себе увагу й урядів інших країн, зокрема стараннями дорадника Президента Сполучених Штатів Америки Збігнєва Бжезинського в неї втрутився американський Конгрес. Кремль змушений був капітулювати, і спільними зусиллями Валентина Мороза було звільнено 27 квітня 1979 року.
Це один з прикладів, як Микола Плав'юк через механізм Світового Конгресу стояв в обороні українських політв'язнів, залучаючи до цього урядові кола Канади.
Восени того ж року з ув'язнення звільнено Святослава Караванського і його дружину Ніну Строкату. Ще раніш до Америки виїхала звільнена Надія Світлична.
Один із засновників Гельсінкської Спілки генерал Петро Григоренко був ув'язнений радянськими каральними органами. Як і Валентина Мороза, його звільнення домагалася вся українська світова спільнота. Разом із урядовими чинниками різних країн. Тож вістка про те, що генерала, нарешті, звільнено, стала великою радістю для українських громад. Її з захопленням зустріло і членство Світового Конгресу. Адже одна тільки постать генерала Петра Григоренка була виразним свідченням того, що не лише письменники та журналісти, а й люди з таким становищем, яке мав у Радянській Армії Петро Григоренко, уже починають протестувати проти системи. Тому його й зустріли з таким захопленням у США, куди він прибув після ув'язнення.

Та як не дивно, бандерівське середовище почало кампанію проти Петра Григоренка.
Що стало причиною неприязні? Здавалося б, усі українці, незалежно від політичних поглядів, мусили б дякувати генералові за пропаганду ідей Гельсінкської Групи. Але бандерівцям не подобалося, що Петро Григоренко у своїх виступах вважав найбільшим ворогом українського народу тодішню комуністичну номенклатуру, а не її попередника - традиційний російський імперіалізм, як на тому наголошували лідери ОУН-р.
Микола Плав'юк говорив з цього приводу, що правда є і в тому, і в другому випадках. Не могло бути ніяких заперечень, що і партократи, і віковий російський шовінізм були і зосталися жорстокими поневолювачами українського народу. Та не треба протиставляти одну позицію другій - їх краще поєднати.
Був тут ще один нюанс, яким не можна було нехтувати. Саме національне походження не завжди було ознакою національної свідомості. Часто свої яничари були гіршими за тих, хто поробив їх яничарами. В Україні вони проводили українофобську політику Кремля і ніколи не задумувалися над тим, що самі вони українці. Тобто лінія поділу між українофобством і українством пролягає не через запис про національність у паспорті, а тут мають значення і особистісні чинники, й соціальні, культурні, освітні, родові і тому подібні.
Приклад сказаному - дружина Петра Григоренка, яка не раз говорила Миколі Плав'юку:
- Мені дуже боляче слухати докори Ваших людей за те, що я росіянка. Ніхто інший, як я, "кацапка", просвітила розум того колишнього сталініста Петра Григоренка і розкрила йому справжню суть комуністичної партократії.
Вона також говорила, що тільки освіченість, культура та інтелігентність можуть "просвітити розум" і що російський народ буде доти нещасним та злиденним, доки він поневолюватиме інші народи. То як після цього Микола Плав'юк міг вважати її "українофобкою"?
Однак спостереження за "американським" життям генерала Петра Григоренка, Надійки Світличної, інших учорашніх радянських в'язнів переконувало Миколу Плав'юка в тому, що після гучних зустрічей та захоплень їх не можна було залишати потім напризволяще в західному світі, цілком відмінному від радянського. Їм треба було допомогти адаптуватися в іншому середовищі, посприяти у полагодженні різних побутових справ... Цим він і переймався.
Микола Плав'юк:
"Коли я стрівся із Надійкою Світличною і з Петром Григоренком, я зрозумів, в якій мірі вони були залежними в побутових справах від системи, яку вони ненавиділи, проти якої вони змагались. Коли вони опинились у вільному світі, такі елементарні речі, як шукання за працею, піти в крамницю і вибрати щось, торгуватися, купити всі ці речі, які були самозрозумілі для пересічного громадянина в західному світі, - для них становили труднощі, бо вони звикли, що для них праця була забезпечена (за умови "не висовуватися" в совєтській дійсності), вони знали, що для них, як для кожного іншого громадянина, була та сама можливість закупити те чи інше в обмежених можливостях. Але у новій ситуації, яку тепер так модно називати ринковою дійсністю, вони не вміли знайти себе. Ми і про ці справи з ними розмовляли і допомагали їм знайти себе, зрозуміти себе, пізнати той світ, вони здружилися з нами, і в нас були дружні спілкування з ними не лише в громадській, суспільно-політичній площині, але часто суто особистісні. Згадуючи про Світличну і Григоренка, доведеться мені сказати дещо про Леоніда Плюща, який також опинився на Заході і на запрошення української громади приїхав до Торонто. Я вітав його, хоча і знав про політичні погляди Леоніда Плюща. Вони були найближчі до того, що звалося тоді на Заході неомарксизмом, зокрема цей процес був відомий у Франції, в Італії, де комуністичні партії, дуже чисельні, дуже впливові, вирішили іти власним шляхом, а не бути тільки експозитурами Москви, іншими словами, вони лишилися внутрішньо комуністами, але хотіли бути незалежними і вільними від московського центру. І я вітав Леоніда Плюща і у відміну від інших, які у розпалі захоплення робили з нього мало не національного героя, якому приписували такі погляди і таку дію, які він ніколи в житті не проявляв. Я у привітальному слові вказав на нього, як на радянську людину, комсомольця, який нічого не зробив каригідного і якого судили і заслали в психіатричний заклад тільки за те, що він відважився думати, мати свою вільну думку і критикувати ті очевидні промахи системи, уважаючи це за свій обов'язок. І я сказав: "Якщо система, яка навіть власних однодумців так жорстоко карає, то та система антилюдська, антинародня, вона не встоїться, а нас, вільних людей, заставляє ще більш активно протидіяти тому злу, бо та система грозить і нашому народові і самому людству". З Леонідом Плющем у нас нав'язались також близькі і дружні контакти. Він любив багато читати, він зупинився у Франції і побачив світ іншими очима. Один з таких цікавих епізодів, який дуже характеризує еволюцію Леоніда Плюща, почався у Парижі, коли він був запрошений до бібліотеки Симона Петлюри, але боявся зайти і заявив: "Я не піду до бібліотеки Симона Петлюри, бо він фашист і антисеміт". Чи не два роки пізніше Леонід Плющ перебував у Сполучених Штатах Америки, він дружив з Митрополитом Мстиславом. Коли українська громада відзначала день пам'яти Симона Петлюри і Євгена Коновальця, запросили і Плюща, щоб він сказав доповідь на тому вечорі, який був присвячений Симонові Петлюрі. Звернувся до мене Леонід Плющ і каже: "Слухайте, як я буду говорити про це, серед вас є багато людей, які більше знають про Петлюру, ніж я. Мені важко говорити, але разом з тим я не можу відмовити Митрополитові Мстиславові". Я кажу: "Леоніде, скажіть правду людям, скажіть їм, як ви з неомарксиста стали шанувальником Симона Петлюри". І він у коротких, ясних, переконливих словах з'ясував, як він довідався правду про Симона Петлюру, як він змінив свої погляди і чому він уважає, що він не міг відмовити, коли його запросили на тому святі поділитись думками на честь Симона Петлюри. Зібрана заля людей з великим ентузіазмом сприйняла той його виступ, бо справді всі присутні знали напевно більше, ніж доповідач, про життєвий шлях Симона Петлюри, але для всіх них і для доповідача було важливим, що той, хто пізнав правду, ставав прихильником не лише постаті Симона Петлюри, але тих ідей, для яких він працював ціле своє свідоме життя, тої боротьби, яку він впровадив в обороні Української Народної Республіки, в обороні українського народу, бажаючи йому бути господарем на своїй рідній землі. І саме та правда була тим чинником, яка відкрила очі Леонідові Плющеві, і, маємо надію, цілому поколінню його ровесників, які зрозуміли фальш комуністичної ідеології, дійсні цілі і наміри совєтської імперії, антилюдської імперії, яка у ХХ столітті провела жахливий соціально-політичний експеримент над мільйонами людей, не лише ожебрачивши їх економічно, але довівши до того, що вони втратили людську гідність і що вони з джерела влади і сили перемінилися в ґвинтики, які механічно мусіли виконувати волю тої малої касти партократів, що, опинившись при владі, мали намір опанувати цілий світ".

Улітку 1979 року 18 видатних українських політв'язнів (Сергій Бабич, Анатолій Берничук, Іван Гель, Іван Ільчук, Віталій Калиниченко, Левко Лук'яненко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Василь Овсієнко, Зорян Попадюк, Василь Романюк, Петро Рубан, Микола Руденко, Олекса Тихий, Андрій Турик, Богдан Чуйко, Юрій Шухевич, Олесь Бердник) написали звернення, вимагаючи поставити українське питання на порядок нарад Об'єднаних Націй, уповноважуючи президента СКВУ вжити всіх заходів для виходу України із складу СРСР. Ось фрагмент цього послання:

"Нас 40 мільйонів, та ми найнещасніша нація. Ми самі пробували вирватись із загребущих лабет загарбників, але інші члени всесвітньої сім'ї народів байдуже дивилися на наше лихо. І нас так багато згинуло в боротьбі за національну волю, а волі нема...
І тепер ми, діти слабкого і численного народу, звертаємося до ООН як всесвітнього політичного форуму державницьких націй, що покликаний виводити колоніяльні країни і народи з політичного небуття. З цим бажанням не дати загинути! Зареєструйте Україну як російську колонію і допоможіть звільнитися від накиненої окупації.
Україна опинилася в складі Росії не в результаті доброї волі українського народу, а внаслідок збройної перемоги Росії над Україною, наступного фізичного винищення національно-свідомої інтеліґенції, усіх українських політичних партій та заможніших прошарків населення.
Поступово були винищені всі українські державні органи, і на те місце організована окупаційна адміністрація, з допомогою якої підпорядковано Росії все національне життя України.
Щоби приборкати великий народ і запобігти організованому опорові, Росія розташувала свої військові ґарнізони у всіх більш-менш значних містах, організувала в Україні свою єдину політичну партію і поліцію з величезною мережею партфункціонерів і штатських аґентів.
Усі творчі організації українських літераторів, художників, діячів театру і кіно ліквідовано, а почасти знищено і самих людей. На їхнє місце створено свої організації, що під керівництвом партії проводять ідеологічне одурманення-забамбулювання української інтеліґенції і всього народу. Винищено національне духівництво і насаджено своє.
Усі профспілки робітників і службовців зліквідовано і натомість утворено свої з Москви, підпорядкувавши їх єдиній російській партії.
Загальне піднесення національної свідомости в кінці 20-х років і зростання незадоволення колоніяльним становищем могло перетворитися в загальний вибух, і тоді окупанти засанкціонували масовий голод і зменшили таким чином націю на одну п'яту частину. В період цього голоду інтеліґенція не помирала. Помирали селяни. І тоді, 1934 року, Сталін виголосив формулу: "Українська інтеліґенція не заслуговує на довір'я". Ця формула послужила основою фізичної розправи з інтеліґенцією, в результаті якої репресовано близько 600 тисяч осіб. Народ четвертували...
Аби остаточно вбити національну свідомість і знищити джерела самої думки про окреме національне життя під сонцем, окупанти сховали історію наших дідів-прадідів від теперішніх живих поколінь і насильно намагаються свої ідеали й історичні цілі представити українському народові як його власні.
Для безконтрольного проведення геноциду російські колонізатори обгородили зовнішні кордони України колючим дротом і баґнетами прикордонників, тримають українців у повній ізоляції від зовнішнього світу. У сучасну добу великого розвитку транспортних засобів і масового туризму в Україні індивідуальний туризм і поїздки родичів з України і в Україну заборонені, а груповий туризм зведено до крайнього мінімуму. Українців позбавили права виїзду на постійне проживання до інших країн.
Мета нашого руху - вихід України зі складу т. зв. СРСР і створення незалежної демократичної Української держави.
Як спадкоємці і продовжувачі найбільшого історичного стремління нації - прагнення до незалежного державного життя - подаємо це клопотання для Генерального Секретаріяту ООН і просимо зареєструвати його як офіційний документ Українського Національного Визвольного Руху задля перевірки Комісією теперішнього становища української нації з точки зору обґрунтованости змісту нашого клопотання, просимо Генерального секретаря ООН вчинити все необхідне для реєстрації України як колонії російської імперії, що існує як т. зв. СРСР.
З огляду на антиколонізаторську спрямованість ООН та беручи до уваги деклярацію ООН 1960 року про надання колоніяльним народам і країнам незалежности, наполегливо просимо включити в порядок денний Генеральної Асамблеї 1979 року українське питання як невідкладну проблему.
Звертаємося до Генерального секретаріяту ООН та урядів суверенних держав, учасників ООН, із закликом включити українське питання в порядок денний нарад наступної сесії Генеральної Асамблеї ООН та вжити всіх заходів для прискорення звільнення України від російської окупації.

За межами так званого СРСР Україна має велику діяспору з широкою мережею політичних організацій, що об'єднані у всесвітню централю - Світовий Конґрес Вільних Українців.
Задля успішної реалізації поставлених у цьому документі проблем ми, представники Українського Національного Визвольного Руху, уповноважнюємо президента СКВУ здійснювати весь комплекс дипломатичної та іншої праці, що виявиться необхідною для виходу України з т. зв. СРСР і створення самостійної Української держави".

Бюро СКВУ при ООН і персонально Микола Плав'юк виконали волю вісімнадцятьох політв'язнів, довели цей промовистий документ до Комісії ООН з прав людини, Генерального Секретаря ООН та урядів держав - членів ООН.

Третій Конгрес СКВУ відбувся в Нью-Йорку і працював з 23 по 26 листопада 1978 року.
Робота Третього Конгресу велася в руслі запропонованих Миколою Плав'юком проектів: передусім було проведено аналіз діяльності попереднього СКВУ, відзначено позитиви і негативи його роботи, зроблено відповідні висновки і окреслено майбутні завдання. Було відзначено, що СКВУ уже здобув своє право громадянства, мав підтримку як громадських, так і церковних чинників, що виявлялося не лише на словах, а й у конкретних діях. Зроблено перші кроки скарбником доктором Франком Мартинюком, щоб створити Фонд Світового Конгресу, з банкового відсотка якого можна фінансувати діяльність СКВУ. Один із засновників канадської мистецької фундації пан Михайло Шафранюк запропонував своє приміщення, до якого і перенісся Світовий Конгрес - ці та інші подібні вияви доброї волі і безкорисливості теж допомагали у праці Конгресу.
Тоді ж було вироблено спільний документ, підписаний СКВУ, а також білоруськими та прибалтійськими репрезентаціями, які взяли участь у єдиній з українцями акції за деколонізацію Радянського Союзу. Справа в тому, що тоді на форумі Об'єднаних Націй розглядалось питання незалежності колишніх колоній, і Світовий Конгрес не міг не використати цю подію для того, щоб привернути увагу світової громадськості до ситуації в Україні. Але ця річ була досить делікатною. Москва справді вела колоніальну політику проти багатьох народів Радянського Союзу: це проголошувалося як добровільне злиття націй в "новую общность - совєтскій народ". Насильницька русифікація торкалася не лише освіти й культури, а заторкувала буквально всі сфери народногосподарського життя. Створена централізована економіка ставила економіку союзних республік у цілковиту залежність від центру, до єдиного бюджету надходили податки з усіх окраїн безмежної радянської імперії, і московські чиновники вирішували потім, кому і скільки виділити коштів (що згубно впливало на економічний розвиток регіонів та добробут населення). Точнісінько, як колись давній Рим жив за рахунок своїх завойованих територій, так і Москва забирала з них і зокрема України - хліб, вугілля, залізо, а також людські цінності - все талановите в галузі мистецтва, живопису, науки і навіть спорту.
Третій Конгрес СКВУ мав усi пiдстави наголосити на тому, що Україна по сутi є колонiальною територiєю Москви. Та рiвночасно з тим не можна було iгнорувати того факту, що Україна була самостiйною державою в перiод доби УНР i що український народ - це не колонiальне плем'я, а державницька нацiя, яка самовизначилася актами Четвертого Унiверсалу УЦР 1918 року i що Україна є членом Органiзацiї Об'єднаних Нацiй. Розумiючи цю дилему, Микола Плав'юк дуже уважно поставився до редагування на Конгресi документа про деколонiзацiю народiв. Важливо засудити росiйську колонiзацiю народiв, i не менш важливо не принизити український народ до "бiологiчної маси". Саме тому для спiльної дiї було включено репрезентантiв прибалтiйських країн. Хоч вони чисельно меншi за Україну, але порiвняно з нею мали вигiднiшу ситуацiю, адже нi одна із захiдних держав не визнала насильницького включення Литви, Латвiї та Естонiї до складу Радянського Союзу. У Сполучених Штатах Америки та в iнших країнах вони зберiгали свої дипломатичнi представництва, i хоч цi представництва були символiчними, та все ж їхнє iснування вказувало на прагнення до незалежності тих держав. Тому спiлкування з прибалтiйськими репрезентантами, як i з полiтичними дисидентами цих країн, було дуже важливою справою. СКВУ намагався поширити свої контакти i на iншi поневоленi народи, зокрема на Грузiю та сусідні республiки Кавказу. Одначе у 70-х роках їхнi осередки за кордоном були досить слабкi i не мали своїх анi полiтичних, анi свiтових центрiв.
Таким чином, заява про деколонiзацiю народiв, з якою виступив Третій Свiтовий Конгрес українцiв, дала розголос про дiйсний стан справ в Українi, засвiдчила позитивний факт спiвдiї української спiльноти з iншими поневоленими Москвою народами.
На Конгресi постало питання вибору Президента СКВУ. Напередоднi велися широкi дискусiї на цю тему. Зокрема, активну участь у них брав Ярослав Гайвас, який навiть на сторiнках "Нового Шляху" писав критичнi статтi на адресу СКВУ. Дехто вважав, що написанi вони були з тим, щоб здобути пiдтримку серед членів ОУН-р. Потiм, у розмовi з Миколою Плав'юком, Ярослав Гайвас сказав, що, мовляв, не бачить жодних шансiв на те, щоб бандерiвцi згодились на обрання Плав'юка Президентом СКВУ. А щодо особи Гайваса, то вони, начебто, не проти.
Микола Плав'юк вiдповiв зовсiм вiдкрито: "Друже Славку! Працюйте в тому напрямку. Нехай УККА (Український Конгресовий Комiтет Америки) призначить Вашу кандидатуру, а я маю пiдстави вiрити, що Комiтет Українцiв Канади поставить мою кандидатуру. Дамо це на вiльний вибiр делегатам Конгресу. I якщо оберуть Вас, я не буду проти. I думаю, що Ви теж не повиннi мати застережень, якщо буду обраний я. Отже, про що мова?"
I коли почався розгляд рiзних кандидатур, то виявилося, що УККА зупинив свiй вибiр не на Ярославові Гайвасові, а на Iванові Базарку.
Iван Базарко пiсля смертi Василя Мудрого був екзекутивним директором УККА. Це працьовитий i розважливий полiтик, людина скромна й совiсна. Був пов'язаний з бандерiвським середовищем, з ним можна було прийти до згоди та взаємопорозумiння. Своєю важкою працею за допомогою вiддiлiв УККА i української громадськостi США вiн довiв справу до того, що в Нью-Йорку закупили будинок, де й примiстили УККА i Український музей.
Врешті вирішено чотирирiчну каденцiю Президента СКВУ подiлити на двi частини, i першi два роки очолюватиме Конгрес Микола Плав'юк, а його заступатиме Iван Базарко. Вiдповiдно наступнi два роки вони помiняються мiсцями - Президентом СКВУ вже буде Iван Базарко, а Микола Плав'юк - його заступником.
Щоб уникнути зайвих конфлiктiв та непотрiбних суперечок у Конгресi, Микола Плав'юк на те погодився, тим бiльше, що Iвана Базарка вiн дуже шанував. Та й взагалi, бiльше дорожив збереженням єдностi в Конгресi, анiж тратою часу на змагання за посаду Президента на черговi чотири роки. Конгрес активно проголосував за цю пропозицiю номiнацiйної Комiсiї, i хоч потiм лунали критичнi голоси, що, мовляв, там, де є бiльше як одна голова, насправдi є безголiв'я - життя виявило, що такого не сталося. I саме тому, що i в Миколи Плав'юка, i в Iвана Базарка, без огляду на їхнi полiтичнi переконання, були однi спiльнi турботи за долю Свiтового Конгресу. Вони виявляли взаємну пошану i довiр'я, i їхня спiвпраця та толерантнiсть задавали тон i напрямок при вирiшеннi дуже важливих справ, якi поставали потiм перед Свiтовим Конгресом.
Третій Свiтовий Конгрес закiнчився успiшно. Вiн ще раз показав свiтовiй спiльнотi здатнiсть українцiв боротися за власну державу, їхню єднiсть i консолiдацiю в справі досягнення цієї мети.

Задля об'єктивностi варто заторкнути i тi труднощi, якi заiснували пiсля Третього Свiтового Конгресу. Посилився тиск Проводу ОУН-р на цю авторитетну мiжнародну органiзацiю. Однiєю з причин, очевидно, було їхнє неадекватне бачення полiтичної ситуацiї в Українi. Так, Свiтовий Конгрес визначав свою роль у справi визволення українського народу як дуже важливу, але тiльки допомiжну. А головну роль у визвольнiй боротьбi українського народу вiн залишав за самим народом, за українськими патрiотами на Батькiвщинi. Водночас бандерiвське середовище вважало, що активну боротьбу з комунiстами вело лише пiдпiлля, і тому Проводу ОУН-р має належати контроль всього полiтичного українського життя. Нiхто не заперечував значення пiдпiльної боротьби, але сама постановка питання в цей спосiб звужувала шереги борцiв з комунiзмом. Якщо прийняти за iстину твердження ОУН-р, то на узбiччi українського нацiонального руху в Українi залишилися б сотнi, тисячi i тисячi людей, якi вже стали на прю з системою i потребують всiлякої допомоги i вiд української, i вiд свiтової демократичної спiльнот. Микола Плав'юк говорив, що узурпування боротьби за свободу однiєю полiтичною групою не веде до свободи всього народу. Навпаки, це дезорiєнтує народ i гасить його iніцiативу та завзяття до самоствердження.
Спочатку Миколi Плав'юку здавалося, що причиною такого ставлення Проводу ОУН-р пiд керiвництвом Ярослава Стецька до СКВУ було те, що саме вiн, Плав'юк, "мельникiвець", обiймав посаду Президента Свiтового Конгресу. Та потiм швидко переконався, що проблема не в ньому. Бо коли функцiї Президента СКВУ перебрав на себе Iван Базарко, то тиск на Конгрес з боку бандерiвського Проводу не зменшився, i сам Базарко говорив про це з великим жалем i занепокоєнням. Певно, справа була не лише в рiзнобаченнi полiтичного життя в Українi та концептуальному визначеннi прiоритетних чинникiв у визвольнiй боротьбi українського народу, а була вона також у тому, що ОУН-р недооцiнювала ваги i значення Свiтового Конгресу. А саме Свiтовий Конгрес подав приклад не лише активної дiї та активної, своєчасної полiтичної реакцiї на подiї, якi в тому часi виникали в Українi, а й став також виразним прикладом реальної спiвпрацi на громадському вiдтинку рiзних полiтичних i конфесiйних середовищ. Зокрема, було добре порозумiння i взаємодiя з такими представниками ОУН-р, як уже згаданий магiстр Iван Базарко, редактор Гнат Бiлинський, Василь Безхлiбник, який, як Генеральний Секретар СКВУ, сам добре бачив, що дiється у Свiтовому Конгресi i як можна разом зробити багато потрiбних справ. До них треба вiднести Iвана Винника та, врештi, чимало й iнших працьовитих людей, якi ставили над усе iнтереси спiльної мети.
Для загострення ситуацiї дехто намагався тодi використати i той факт, що пiсля смертi Олега Штуля-Ждановича 1977 року i Дениса Квiтковського 1979 року Миколу Плав'юка на ВЗУНі 1979 року було обрано Головою Проводу Українських Нацiоналiстiв. Проте він заявив, що стане до виконання своїх обов'язків Голови ПУНу лише після закінчення його каденції як Президента СКВУ (до того часу ПУН очолював Яків Маковецький). До речі, на форумі Світового Конгресу про це було добре відомо, але з боку Проводу ОУН-р розгорнулася кампанія за усунення Миколи Плав'юка з посади Президента СКВУ. Та справа була піднята на засіданні Президії Світового Конгресу, і більшістю (11 проти 3) було прийнято рішення, що Микола Плав'юк має і далі очолювати СКВУ. Згодом взагалі ця проблема відпала, коли Микола Плав'юк відійшов від керівництва Конгресом.
З почуттям виконаного обов'язку він передав свої функції Президента СКВУ Іванові Базарку і приступив до виконання обов'язків Голови Проводу Українських Націоналістів.

На запрошення Союзу Українських Організацій Австралії Микола Плав'юк побував у цій країні.
Занесло ж сюди, на край світу, українців! Та чи приїхали б вони на ці острови, в цю Австралію і Тасманію, якби не вигнав їх з рідної землі лютий чужинський гніт?
Тут, в Австралії, нашого українського брата близько 30 тисяч. Приїхали вони після Другої світової війни. Як і в інших країнах, дуже швидко влилися в економічне життя країни, але - теж, як і в інших країнах - зберегли свою мову і звичаї, церкву. Та що відрадно - тут, в Австралії, українці з самого початку не ділили себе за політичними, конфесійними чи якимись іншими переконаннями. Вони просто взяли за основу існуючі адміністративні структури Австралії і на цьому побудували свої громади (Австралія складається з 6 штатів і 2 територій). А потім ці громади об'єдналися в одну централь - Союз Українських Організацій Австралії. І це дало їм змогу об'єднаними зусиллями організувати різні ділянки молодіжного, виховного, культурно-освітнього, наукового та іншого життя.
Союз Українських Організацій Австралії влаштував Миколі Плав'юку численні зустрічі з українською громадою. І на тих зустрічах він говорив:
- Я тут у Вас ще раз пересвідчився, яка існує нерозривна єдність між економічною стабільністю держави і духовним розвоєм її народу. Австралія економічно процвітає, тут існують всесвітньо відомі університети в Сіднеї, Аделаїді, Мельбурні, Брісбені, Гобарті, працюють Австралійська національна академія, розвинулася національна школа живопису, представлена відомими іменами Ламберта, Кунігана... І я дуже радий, що українська спільнота теж створила власний фонд для того, щоб відкрити студії української мови в одному з університетських центрів Австралії. Ваш досвід і Ваші зусилля на культурницькій ниві є цінними і для всієї української спільноти. Ця моя поїздка дасть можливість налагодити ще тісніші і дієвіші контакти між вами та СКВУ. Будемо вам допомагати, але надіємося навзаєм і на Вашу допомогу українцям на нашій спільній історичній Батьківщині.
Микола Плав'юк детально інформував австралійських українців про стан справ в Україні, зокрема про нову хвилю дисидентського руху та проблеми, пов'язані з обороною українських правозахисників. Ті зустрічі, які в основному відбувалися в Сіднеї та Мельбурні (бо саме там здебільшого існувало організоване українське життя), переростали в широкі дискусії стосовно подальшої діяльності і Світового Конгресу, і всього міжнародного українського руху. І закінчувалися вони, як правило, добрим конструктивним рішенням, ставали своєрідною, неписаною програмою спільних дій на майбутнє.
Коли Микола Плав'юк відвідав австралійську столицю Канберру, то зауважив те, що хоч вона і є дуже гарним, подібним до Парижа, містом, а все ж її пов'язують далеко не найкращі спогади з Британією. Чому не найкращі? А тому, що одними з перших поселенців у Канберрі, та й взагалі на австралійській землі, були кримінальні в'язні, яких англійці висилали до далекої Австралії. Але від острова-тюрми до модерної держави Австралія пройшла довгий тернистий шлях, і чудовий модерний театр опери та балету в Сіднеї у вигляді морського вітрильника, Національний Меморіальний театр, прекрасні консерваторії в Брісбені, Канберрі, Мельбурні - усе це і дуже багато іншого вказували на той добробут, культуру та наповнене духовне життя, яке заслужили собі австралійці важкою працею.

Взагалі Миколі Васильовичу, можна сказати, поталанило. Його поїздка до Австралії збіглася за часом зі страйком працівників внутрішніх летунських ліній, і це дало йому змогу долати величезні відстані автомобілем. Він одвідав основні осередки української спільноти, крім осідку в місті Перт, яке розташоване на західному побережжі континенту, і часу на нього просто не вистачило. Адже поїздка була запланована тільки на два тижні.
На одному - уже з останніх своїх вечорів, коли Плав'юк прощався з українською громадою, йому поставили традиційне в таких випадках запитання:
- Що Вам найбільше сподобалося в Австралії?
- В Австралії чи в австралійській українській спільноті?
- Нас цікавить і те і друге...
- В українській спільноті я найбільше радів будь-яким проявам вашої єдності. А щодо Австралії... Ви ж знаєте, яка це багатюща країна! Тут і золото, й срібло, нікель, марганець, руда, вісмут, цинк, ну вся таблиця Менделєєва в її надрах! Але є також інше, не менш цінне, на цій землі. Це дуже дбайливе оберігання давньої народної культури. Я тут всюди бачив дивовижне мистецтво аборигенів - різьблення, гравірування, розписи на щитах, бумерангах... А Національний Меморіальний театр, а твори письменників-аборигенів? Як усе це бережеться і водночас як воно органічно й природно вливається в мистецтво ХХ століття - музику, літературу, архітектуру, кіно. Але повірте, мої друзі, що подібно до того, як Австралія з острова-тюрми перейшла до модерної країни, так і наша Батьківщина-Україна з колонії, з території-тюрми перетвориться на нормальну європейську державу. Той шлях буде набагато важчим за австралійський. Бо на ньому підстерігатимуть і московські людолови, і свої яничари, і розставлені солодкі комуністичні пастки - але його Україна пройде. Інакше задля чого нам вірити й жити?

Напередоднi Четвертого Свiтового Конгресу (який вiдбудеться 30.11. - 4.12.1983 року) на сторiнках бандерiвської преси розгорнулася широка пропагандистська акцiя, спрямована на те, щоб Конгрес усунув iз свого складу представникiв IСНО. Причиною цiєї кампанiї була поява в журналi "Самостiйна Україна" (органi ОДВУ та IСНО) низки критичних статей про УПА та подiї, якi мали мiсце в Українi під час Другої свiтової вiйни.
Керівники ОУН-р намагалися переконати представникiв УККА та iнших, прихильних до бандерiвцiв груп, щоб вони покинули Конгрес на знак протесту.
Тут треба пiдкреслити ту важливу роль, яку відіграв тодi редактор Гнат Бiлинський. У тому часi вiн був Головою делегацiї Українського Конгресового Комiтету Америки i саме вiд iменi УККА чiтко заявив, що нi вiн, нi делегати Конгресового американського Комiтету не вийдуть з Конгресу. УККА залишився в складi СКВУ.
Тодi Микола Плав'юк запропонував компромiсну резолюцiю. Не пов'язуючись iз конкретною статтею журналу, ця резолюцiя вказувала, що не треба допускати друкування тих матерiалiв, якi можуть знеславлювати роль УПА. Тобто було знайдено нормальну розв'язку, яка задовольнила всіх. Цей компромiс одночасно свiдчив i про те, що люди, якi працюють у вiдкритому суспiльствi демократичними методами, завжди зможуть порозумiтися i не довести до розколу єдиного фронту i єдиної централi.
Власне, то було поразкою "гарячих голiв" i перемогою людей реального конструктивного мислення.
Ця постанова єдностi i спiвпрацi не раз виправдовувала себе й потiм, зокрема при виборi нового Президента СКВУ. Ним став Петро Саварин. Це була безпартiйна, але глибоко вiддана українськiй справi людина. Активний пластун, активний у Товариствi Сприяння Українськiй Нацiональнiй Радi, пiдтримував Державний Центр УНР i мав гiднiсть не пiдпадати пiд чужi впливи.
Микола Плав'юк мiг вважати себе щасливим, що Провiд Свiтового Конгресу перейшов до Петра Саварина, який i провадив його дiю у згодi з традицiями, впровадженими отцем Василем Кушнiром, Миколою Плав'юком та Iваном Базарком.

Коли озирався подумки на свої пережитi днi, важкi роки й десятилiття i запитував сам себе, яка сила веде його по всiх земних i понадхмарних дорогах, через неспокiй, через тривоги, випробування, то без лукавства i найменшого сумнiву Микола Плав'юк кожного разу вiдповiдав собi - то веде Україна, її нарiд, це його покликання i саме життя, більша частина якого - праця в ОУН.
Подумки перебирав і аналізував історію Організації Українських Націоналістів.
Ще на переломi ХIХ i ХХ сторiч зародилися першi спроби перевести нацiоналiстичну iдеологiю в реальне русло полiтичної боротьби. Це передусiм пов'язано iз дiяльнiстю Миколи Мiхновського та його однодумцiв. Їхнi iдеї були сформульованi у вiдомiй брошурi "Самостiйна Україна" (1900), а потiм знайшли своє довершення у створеннi Революцiйної Української Партiї (РУП).
Нацiоналiстичний рух був пiдхоплений новим поколiнням, яке брало участь у Першій свiтовiй вiйнi, а потiм у визвольних змаганнях українського народу доби УНР. З часом почали творитися органiзацiї i товариства, якi у своїх програмах ставили на чiльне мiсце нацiональну ідею. Чотири з таких органiзацiй стали особливо впливовими в українському суспiльно-полiтичному життi, а згодом саме на їхньому фундаментi будувався органiзований нацiоналiстичний рух. Це були: Українська Вiйськова Органiзацiя з Начальною Командою за кордоном i Крайовою Командою у Львовi, Група Української Нацiональної Молодi в Празi, Легiя Українських Нацiоналiстiв з центром у Подєбрадах у Чехiї та Союз Української Нацiоналiстичної Молодi на Захiдних землях України.
Чiльне мiсце серед них посідала Українська Вiйськова Органiзацiя (УВО). Вона переважала iншi органiзацiї кiлькiстю свого членства, була сильна їхньою дисциплiною та авторитетом. На чолi її Начальної Команди стояв колишнiй командир Осадного корпусу Сiчових стрiльцiв полковник Євген Коновалець. УВО виникла 1920 року i вiдразу ж почала дiяти по всiй українськiй територiї. Вона над усе ставила iнтереси української нацiї з кінцевою метою відновлення української державностi.
Хронологiчно другою нацiоналiстичною органiзацiєю, яка постала в 1922 роцi серед українського вояцтва в Йозефовi та Лiберцi в Чехословаччинi, була Група Української Нацiональної Молодi. Своєю органiзацiйною i публiцистично-пропагандивною дiяльнiстю вона активно впливала на закордонну українську вiйськову та полiтичну емiграцiю, i саме з її лав вийшли такi знанi дiячi українського нацiоналiзму, як доктор Юлiян Вассиян, iнженер Володимир Мартинець, поет доктор Олесь Бабiй та iншi.
Дуже енергiйною та полiтично активною виявилася Легiя Українських Нацiоналiстiв, яка займає визначне мiсце в iсторiї українського нацiоналiстичного руху. Постала вона восени 1925 року в Чехословаччинi. Її центр мiстився в Подєбрадах, де довкола Української Господарчої Академiї гуртувалися нацiонально свiдомi студенти i професори, як правило, надднiпрянцi. Згодом до них прилучилися i молодi люди з Волинi та Галичини, i Легiя Українських Нацiоналiстiв цiлком природно посіла соборницькі, державницькі позиції.
Союз Української Нацiоналiстичної Молодi на Захiдних землях України теж мав великий вплив на тогочасне полiтичне життя. Провiд знаходився у Львовi, а членство СУНМ значною мiрою було пiдсилене за рахунок членiв УВО. З осенi 1926 року Союз УНМ видавав свiй пресовий орган - мiсячник "Смолоскипи".
Отже, i названi органiзацiї й iншi, якi теж творилися на засадах нацiоналiзму, добре усвiдомлювали, що їхня боротьба буде успiшною лише в тому разi, якщо вони об'єднаються мiж собою. Це було дуже непросте завдання, а проте iншого шляху просто не iснувало.
Першi переговори почала Група Української Нацiональної Молодi з Легiєю Українських Нацiоналiстiв. Вони узгiднили мiж собою всi розбiжностi i прийняли спiльну платформу та схвалили Статут Союзу Органiзацiй Українських Нацiоналiстiв. Загальнi Збори Групи Української Нацiональної Молодi та Генеральна Рада Легiї Українських Нацiоналiстiв затвердили цей узгоджений Статут, i вiд червня 1927 року вiн набрав чинностi i став обов'язковим для обох органiзацiй.
Новостворений Союз Українських Нацiоналiстiв чiтко задекларував засадничi принципи своєї дiяльностi:
1. Пропаганда й обґрунтування української визвольної та соборницько-державної iдеї.
2. Плекання свiдомості вищості українських нацiональних iнтересiв перед усiма iншими, збірними чи iндивiдуальними.
3. Вироблення й поширювання нацiоналiстичної iдеологiї.
4. Об'єднання всiх нацiоналiстичних органiзацiй шляхом скликання спiльного Всеукраїнського З'їзду.

12 липня 1927 року скликано Загальнi Збори Союзу Українських Нацiоналiстiв та обрано його Управу. Головою став Микола Сціборський, заступником - доктор Козак, секретарем - доктор Нижанкiвський, органiзацiйним референтом - Чернявський, полiтичним референтом - Нововiрський.
Потяг до органiчного взаємного об'єднання нацiоналiстичних органiзацiй посилився внаслiдок проведеної в Берлiнi 3-7 листопада 1927 року Першої Конференцiї Українських Нацiоналiстiв. I вже саме мiсце скликання Конференцiї вказувало на те, який великий вплив на її роботу мала Українська Вiйськова Органiзацiя. Адже саме Берлiн був тодi осiдком Начальної Команди УВО, i саме в нiмецькiй столицi тодi постiйно змушений був проживати полковник Євген Коновалець. Участь у Конференцiї взяли: вiд Української Вiйськової Органiзацiї - Євген Коновалець, Омелян Сеник i Сидiр Чучман (Берлiн), Петро Сайкевич (Львiв); вiд Групи Української Нацiональної Молодi - доктор Степан Нижанкiвський, доктор Юлiян Вассиян; вiд Легiї Українських Нацiоналiстiв - доктор Микола Сцiборський (Прага) та Петро Кожевникiв (Берлiн); вiд Союзу Української Нацiоналiстичної Молодi у Львовi - Богдан Кравцiв. Були також представленi Володимир Мартинець (Берлiн) вiд Групи УНМ i вiд УВО, доктор Любомир Макарушка (Львiв) вiд УВО i УНДО. Крiм них - iнженер Дмитро Андрiєвський з Брюсселя i Зенон Пеленський з Берлiна, якi були спiвробiтниками "Нацiональної Думки".
Перша Конференцiя Українських Нацiоналiстiв стала надзвичайно важливою подiєю в життi українського нацiоналiстичного руху. Вона завершила нескоординований i часто хаотичний стан українського нацiоналiстичного руху i стала новим етапом на шляху створення єдиної нацiоналiстичної органiзацiї. Також важливо, що на Першiй Конференцiї Українських Нацiоналiстiв було створено Провiд Українських Нацiоналiстiв, до якого увiйшли Голова ПУН полковник Євген Коновалець i члени Проводу - Дмитро Андрiєвський, Володимир Мартинець i Микола Сцiборський. Було зарезервовано мiсце п'ятого члена ПУН для представника нацiоналiстичних органiзацiй краю, який визначився пiзнiше. Провiд розподiлив функцiї i створив Секретарiат та референтури: преси i пропаганди, iдеологiчно-структурну, полiтичну та економiчну. Вирiшили видавати журнал "Розбудова нацiї" - як офiцiйний орган Проводу Українських Нацiоналiстiв.
Президiя Першої Конференцiї Українських Нацiоналiстiв проголосила декларацiю, у якiй стверджувалося, що стихiйний рух українських нацiоналiстiв стоїть на шляху їхнього об'єднання в єдину нацiоналiстичну органiзацiю. Всi постанови Першої Конференцiї Українських Нацiоналiстiв з ентузiазмом сприйняли в українському нацiональному русi. Iснуючi на той час нацiоналiстичнi органiзацiї однозначно визнали авторитет Проводу Українських Нацiоналiстiв i виконували його доручення в процесi пiдготовки Конгресу Українських Нацiоналiстiв.Отже, йшлося про те, щоб саме на Першому Конгресi УН було оформлено всi нацiоналiстичнi органiзацiї в одну - монолiтну i мiцну, дисциплiновану та авторитетну. Однак пiдготовчої роботи було дуже багато, а до того ж Секретар ПУН Володимир Мартинець майже не мав змоги брати участi в тiй пiдготовцi, бо 16 грудня 1927 року його заарештувала польська полiцiя, i вiн пробув у тюрмi до 30 березня 1928 року. З огляду на це ПУН вирiшив замiсть Конгресу скликати Другу Конференцiю Українських Нацiоналiстiв на початок квiтня 1928 року.
У Другiй Конференцiї Українських Нацiоналiстiв узяли участь: Євген Коновалець, Микола Сцiборський, Дмитро Андрiєвський i Володимир Мартинець як члени ПУН; Петро Кожевникiв i Леон Костарiв - члени Легiї Українських Нацiоналiстiв; Степан Нижанкiвський, Юлiян Вассиян та Осип Бойдуник - члени Групи Української Нацiональної Молодi; Рiко Ярий, Омелян Сеник та Сидiр Чучман - вiд Начальної Команди УВО; полковник Роман Сушко i сотник Юлiян Головiнський - вiд Крайової Команди УВО; Богдан Кравцiв i Степан Охримович - вiд Союзу Української Нацiоналiстичної Молодi. Присутнi представники нацiоналiстичної преси.
Робота Другої Конференцiї Українських Нацiоналiстiв була спрямована на визначення теоретичних засад українського нацiоналiзму та вирiшення практичних органiзацiйних заходiв щодо створення єдиної Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв. Значну частину роботи Конференцiї присвятили обговоренню проблем, якi стосувалися ставлення нацiонального руху до рiзних полiтичних партiй. I це ставлення диктувалося саме тим, наскiльки та чи iнша партiйно-полiтична сила в Українi чи поза нею орiєнтується саме на нацiональнi, саме на власнi, а не на так званi iнтернацiональнi або чужинецькi iнтереси й гасла.
У червнi 1928 року Провiд Українських Нацiоналiстiв затвердив i подав до вiдома всiх нацiональних органiзацiй десять головних тез*.
За винятком найвужчого кола організаторів, місця скликання Конгресу не знав ніхто. Учасники з'їжджалися до Праги, будучи переконаними, що саме там Конгрес і має відбутися. Та з Праги їх перепроваджено до Відня, де було найнято готель разом з нічліговими квартирами, рестораном, залами для нарад - отже, учасники Конгресу могли працювати і нікуди не виходити, тим самим не привертаючи уваги чужих агентів.
Конгрес почався вранцi 28 сiчня i закiнчився 3 лютого 1929 року. Прибуло на нього тридцять запрошених учасникiв i двоє гостей. З огляду на рiзнi перешкоди не могли прибути запрошенi на Конгрес представники з Югославiї, Туреччини та Люксембургу. Представник iз США через змiну намiченої дати приїхав пiсля закiнчення нарад. Усiх учасникiв було запрошено персонально, а не на пiдставi того чи iншого заступництва поодиноких органiзацiй.
Пiсля затвердження порядку денного i програми нарад усталено склад робочих комiсiй:
1. Iдеологiчна комiсiя (Голова Ю. Вассиян).
2. Соцiально-економiчна (Я. Моралевич).
3. Вiйськова (Є. Коновалець).
4. Полiтична (Д. Демчук).
5. Культурно-освiтня (О.Бабiй).
6. Органiзацiйна (Л. Костарiв).
28-31 сiчня i 1 лютого відбулися пленарні засідання, працювали комiсiї, де виголошено реферати та ухвалено засади українського нацiоналiзму. Крiм того, було прийнято устрiй Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв.
3 лютого на пленарному засiданнi було обрано Провiд ОУН, а також Головного Суддю й Головного Контрольного Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв. Головою Проводу ОУН одноголосно iменовано полковника Євгена Коновальця, який пiсля цього перебрав керму Конгресу. Головним Суддею обрано Я.Дуба, а Головним Контрольним - Я. Моралевича. Одноголосно затверджено членiв Проводу: М.Сцiборського, В.Мартинця, П.Кожевникова, Д.Андрiєвського, Ю.Вассияна, П.Низолу, Д.Демчука.
Як писав доктор Зиновiй Книш, "вихід Органiзацiї Українських Нацiоналiстiв на фронтi визвольної боротьби вiдразу пiдняв полiтичну температуру. Щораз бiльше й бiльше висувалася ОУН наперед, аж врештi зайняла передове мiсце в укладi полiтичних українських сил. Як нацiоналiстичний табiр, помимо пiзнiшого внутрiшнього свого розбиття, займає його й досi. Однією з головних причин її успiхiв та досягнень було i є чисте джерело iдей, що лягли в основу Органiзацiї в моментi її постання сорок рокiв тому"*.
Внутрiшня побудова Органiзацiї передбачала мiцну згуртованiсть її членства, чiткiсть дiй, жорстку дисциплiну i повсякчасну вiдповiдальнiсть. Це й зрозумiло, бо лише за цiєї умови Органiзацiя могла змiцнiти i вижити в неймовiрно тяжких iсторичних обставинах. Та й врештi йшлося про здобуття волi народу, про обов'язок i боротьбу, життя i смерть, яка теж вела до свободи. I нiхто не помишляв про почестi або якiсь подяки - найкращою i найсправедливiшою подякою тим звитяжцям ОУН могла бути можливiсть жити i ростити дiтей у власнiй, а не в чужій, ворожій державi.
Так чи iнак, тiєю чи iншою дорогою, а до iдей нацiоналiзму приходить кожен, хто долучається до змагань за утвердження власної держави - європейської, цивiлiзованої, заможної. Пророчi тi застереження, якi знаходимо, наприклад, уже в матерiалах Другого Великого Збору Українських Нацiоналiстiв, що вiдбувся у серпнi 1939 року.

"Соцiяльнi раби нiколи не будуть державно-творчим чинником; уклад суспiльного життя нiби опанцирює їх серця й душi вiд ушляхотнюючих впливiв любови й обов'язку. Їх удiл - терпiти й ненавидiти до часу, поки не приходить для них пора слiпого вибуху, виповненого такою силою смертоносної злоби й спрагою руїнництва, що вiн за короткий час перетворює життя в кладовище (приклад бiльшовицької революцiї). Цю iсторичну правду варто б тямити тим, хто каже: "Нам все рiвно, який полiтичний i соцiяльний устрiй матиме Україна; головне - щоб була самостiйною... А про устрiй є ще час думати". А ми твердимо - нi, не все рiвно! I думати про це треба вже тепер. "Самостiйнiсть", при якiй ворожi окупацiї заступив би деструктивний режим, що завiв би довiр'я народу, - тiльки знову зворохобила би маси й згасила би в них вогонь вiри у власну державу - як символ Правди, Права й Справедливости.
Український нацiоналiзм - це не лише фактор державно-полiтичного визволення нацiї; це також i чинник її соцiяльного реформiзму. Тому його революцiя є водночас i нацiональною, i соцiяльною. Вона принесе з собою основнi реконструктивнi здвиги, спрямованi до встановлення найкращих форм розвитку усiх здорових суспiльних верств нацiї у новiй устроєвiй системi, яку ми називаємо нацiократичною".

Та ж бачимо, що український нацiоналiзм уже понад 60 рокiв тому попереджав про той деструктивний режим, який може замiнити окупацiйний, i при цьому дбатиме про власнi партiйнi, клановi та iншi iнтереси - а не про державу, а не про добробут i права власного народу! I те, від чого застерігали теоретики українського нацiоналiзму, на жаль (у цьому випадку - на жаль!), стало надто актуальним сьогоднi…

П'ятий i Шостий Великi Збори Українських Нацiоналiстiв вiдбулися в iнтервалi 1964-1965 років. Причиною цього була важка подiя в життi Українського Нацiоналiстичного Руху - смерть Голови Проводу Українських Нацiоналiстiв полковника Андрiя Мельника.
Є iсторичнi постатi, якi репрезентують собою цiлi епохи i народи. Такими стали для України Михайло Грушевський, Голова Української Центральної Ради, і Симон Петлюра, без якого УНР не спромоглася б на таку вiдважну оборону проти бiльшовицьких загарбникiв. Андрiй Мельник репрезентував собою епоху визрiвання української нацiональної революцiї в гiмназiйних гуртках, студентських сходинах, вiйськових зiбраннях i в працi серед найширших мас, репрезентував вiдвагу українських Сiчових стрiльцiв, геройство Макiвки, соборницьку мудрiсть тих полiтикiв, якi розумiли, що шлях на Львiв лежить через Київ.
Та велич полковника була не лише у його вiйськовiй вiдвазi i здiбностi командира, начальника штабу дiєвої армiї Директорiї. Вiн символiзував собою тих полiтичних i вiйськових дiячiв, якi не змирилися з поразкою, а шукали нових форм боротьби в лавах УВО, а потiм ОУН. Боротьби далеко важчої, бо вона була не на один героїчний змаг, а на довгi i довгi роки.
Андрiй Мельник став уособленням надiї на власнi сили - вiн не вiрив, що якась чужинецька потуга принесе українцям вiльну державу... Його надiєю i опорою був лише власний народ, який мусив усвiдомити себе нацiєю, дорости до нацiї з бiологiчної субстанцiї поневолених рабiв. Ось чому під час Другої світової війни вiн зiрвав переговори з нiмецьким урядом, коли той вiдмовився визнати державнiсть України i погодитись на творення власної української армiї. Ось чому ще влiтку 1942 року ОУН вiдiслала в "лiс" частину своїх вiйськових кадрiв - i саме з ОУН пiд керiвництвом полковника Андрiя Мельника тодi постали вiйськовi формацiї проти нiмцiв: наприклад, табiр пiд керiвництвом поручника Блакитного у пiвденнiй Крем'янеччинi, табiр пiд керiвництвом поручника Бiлого на Володимирщинi та iншi.
Кажуть, що в полiтицi немає друзiв, а є тiльки вiчнi iнтереси. Це неправда. Полковник Андрiй Мельник не мав iнших iнтересiв над iнтереси i прагнення свого народу, але саме тому, що вiн був вiрним другом i побратимом, йому вдалося так багато осягти на своєму важкому життєвому шляху. Також можна почути, що в полiтицi немає моралi. Але й це не так. Андрiй Мельник завжди тримався моралi й залишився людиною чистого серця i чистих рук.
Олег Штуль-Жданович передав iсторикам образ полковника:
"Твердий i суворий, мiцний, як криця, вiн був м'який, як шовк, у поведiнцi. А це випливало з його високої культури й величi серця. I для воякiв Української Армiї, i для бойовикiв пiдпiлля, i для дiячiв УНРуху був вiн батьком, справдi бiблiйним батьком, що завжди заспокоїть i зрозумiє, пiдтримає i поможе. Не було проблеми, з якою б до нього не можна було прийти, будучи певним його дискретности й поради, або рiшення".
На людянiсть i приязнь полковника Андрiя Мельника вказують усi, хто мав змогу з ним спiлкуватися. Євген Маланюк про цю гармонiйну особистiсть:
"Строго кажучи, Андрiй Мельник, як постать i характер, являє особисто для мене i досi велику таємницю. Знаю з досвiду, що чудеснi появи людей, появи рацiонально нiчим нiби неумотивованi, наприклад, т. зв. самородки, появи як би протиприроднi, - все ж були фактами безсумнiвними. Це має мiсце переважно в областi волi i здiбностей, таланту й обдарування - "природного розуму не може замiнити жодна школа".
Але у випадку Андрiя Мельника якось донинi не можу зрозумiти й погодитись, що цей чоловiк, який мав обличчя i постать справжнього родового аристократа, був, у дійсності, сином галицького селянина.
Добре знаю аристократичнiсть нашого селянства, але й не менш добре знаю всi вiд'ємнi сторони нашого нацiонального характеру... Напевно, вдача його мала свої вади чи й браки. Але є властивостi вдачi, яких не може дати анi школа, анi характер, анi самодисциплiна, лише - подобається нам це чи нi - походження, дiдичнiсть, "раса".
Вiн був справжнiй генiй такту, куди входили такi складники, як природна вихованiсть - в його випадковi вона просто вражала! - природна вроджена iнтелiгентність i якийсь цiлком природно згармонiзований з ними естетизм. Вони в нiм були безпомилковi, а цього не можуть дати нi Iтон, нi Оксфорд - вживаючи цих назв символiчно - в такiй природнiй формi. Або, може, тут джерел їх треба шукати в сферi надприроднiй? В областi вiри? Бо Андрiй Мельник, як знаю, був людиною i релiгiйною, i церковною.
Цi властивостi Андрiя Мельника, цей, не вагаюся сказати, чар його особистости - "єдвабна* криця" - вiдчували, певно, всi. Пригадую, що донька панi дому, де ми в Жмеринцi щоденно обiдали, гiмназистка рокiв 12-13, наївна й пустенька, як Уля в "Минi Мазайлi", не могла приховати захоплення поведiнкою i мовою [Мельника] - панночка була в перiодi немилої їй "українiзацiї" - i якось несподiвано сказала менi "в таємницi": "От, якби такi були українцi, то я б перша українiзувалася" . Не здивувався я цiєю "сповiддю" юначки, що побачила й вiдчула тодi досить уявний український "вищий свiт" серед примiтивiзму, простацтва, а то й хамства довкiльної щоденности"**.
У першу рiчницю смертi полковника Андрiя Мельника вiдбувся Шостий Великий Збiр Українських Нацiоналiстiв, який передав дальше керiвництво Українським Нацiоналiстичним Рухом в руки нового Голови Проводу ОУН Олега Штуля-Ждановича.
Народився Олег Штуль (псевдонiми - О.Жданович i О.Шуляк) 1 липня 1917 року в с.Лопатичi на Житомирщинi, в родинi священика о.Данила, i ще з дитинства Боже Слово стало для нього на сторожi кожної дiї i кожного помислу. Вiн виростав романтичним, залюбленим в Україну i її минувшину юнаком, i ця його мрiйливiсть та внутрiшня духовнiсть вела до середовища "празької школи", до людей високих прагнень i нацiональних поривань. Пiсля Крем'янецької духовної семiнарiї навчався у Варшавському унiверситетi, де слухав лекцiї вiдомого професора Мирона Кордуби, i вже тодi написав "Конспект iсторiї України" - неординарний твiр, який засвiдчив не лише ґрунтовнi знання, а й здатнiсть до об'ємного, iсторично-концептуального мислення молодого за вiком автора. У Варшавi вiн познайомився з представниками "празької школи" - Євгеном Маланюком та Оленою Телiгою, бо вже був активiстом Української студентської громади.
Культурну референтуру ОУН очолював тодi Олег Ольжич, тож, переїхавши до Праги, Олег Штуль теж починає в нiй працювати, а рiвночасно дописує в часопис "Вiсник" та продовжує по-юначому щиро захоплюватися поезiєю i Олега Ольжича, й Олександра Олеся, i, звичайно ж, Олени Телiги.
"Державу не твориться в будучинi, державу будується нинi". Тобто "будучина", за влучним висловом Ольжича, стає "теперiшнiм" - i оце кредо робити справу саме сьогоднi, саме зараз стало визначальним для Олега Штуля-Ждановича в усi його роки. Вiн дуже багато працює, пише статтi, теоретичнi розвiдки, обстоює власну думку i силою власного обдарування залишає свої переконання поза тяжiнням, наприклад, силового поля такого авторитету, як Дмитро Донцов, далеко не в усьому з ним погоджуючись... I вже тодi застерiгає вiд iлюзiйних сподiвань на те, що якась чужинницька потуга принесе Українi визволення. І тому так боляче вiн переживав ймовірне братовбивство Сціборського та Сеника-Грибiвського, тому з такою гiркотою говорив про будь-якi розколи та взаємопоборювання серед нацiоналiстiв. Ця внутрiшня шляхетнiсть визначала поведінку Олега Штуля-Ждановича в стосунках з людьми рiзних поглядiв, та водночас вона зобов'язувала його сповнити обов'язок i перед тими, хто вже вiдiйшов в засвiти - перед загиблим вiд гестапiвської кулi редактором "Українського Слова" Iваном Рогачем, якого вiн потiм заступить, перед Головою Спілки письменників України Оленою Телiгою (видасть у 1977 році повне зiбрання її творiв iз власним глибоко аналiтичним коментарем) i перед багатьма iншими.
Однак "аристократизм душi" О.Штуля-Ждановича не став йому на завадi в пору "залiзного свисту" - вiн разом з бойовиками похiдної групи ОУН стає на бiй з нацистами, в окупованому Києвi у вкрай небезпечнiй атмосферi спiвпрацює в газетi "Українське Слово", а потiм опиняється на Волинi як представник полковника Андрія Мельника при штабi "Полiської Сiчi" Тараса Бульби-Боровця, що виникла ще у червнi 1941 року. Вiн знову поєднує зброю й перо - стає спiвредактором газети "Оборона України". Нiмцi вистежують Олега Штуля-Ждановича i кидають до концентрацiйного табору Заксенгаузен - туди, де в камерi суворої iзоляцiї "Целленбаум" закатовано Ольжича, де був Андрій Мельник, Степан Бандера, Ярослав Стецько. Штуль-Жданович мужньо пройшов усi випробування, але вижив, витримав, вистояв i пiсля вiйни включився в активну нацiоналiстичну дiяльнiсть - їздив по репатрiацiйних таборах, допомагаючи українським вiйськовополоненим та втiкачам, писав статтi, займався органiзацiйною роботою, а потiм за дорученням Проводу ОУН переїхав до Парижа, де буквально врятував "Українське Слово", яке ледве не захопили комунiсти пiсля закiнчення Другої свiтової вiйни. I "Українське Слово" знову стало речником ОУН, здобуло новий авторитет серед розсiяної по рiзних чужинах української спiльноти. Пiсля смертi Андрія Мельника вiн став Головою Проводу Українських Нацiоналiстiв, i його кермування пiдтверджувалося на Шостому, Сьомому та Восьмому ВЗУНах.
Так само як Андрій Мельник у полiтицi тримався моралi "чистого серця i чистих рук", так i Олег Штуль-Жданович у полiтицi виходив з глибинної моралi свого внутрiшнього духовного єства, яке завжди було гуманiстичним i людяним. I ця "особистiсна" шляхетнiсть ставала надбанням "полiтичним" - та ж прикладом до сказаного може бути й висловлене ним гасло "Україна - спiльне добро всiх її громадян". Олег Штуль-Жданович органiчно, навiть через свою життєву фiлософiю, не вiдчував неприязнi до iнших нацiй, а тому й говорив (з правдивою гiркотою): "Ми готовi жити в дружбi з Росiєю, тiльки, на жаль, Росiя не готова дотепер жити в дружбi з Україною".

Великим кроком уперед у всьому нацiоналiстичному русi став Сьомий Великий Збiр Українських Нацiоналiстiв, який вiдбувся у серпнi 1970 року в Лондонi. Щоб глибше зрозумiти його значення, варто вказати на рiзнi пiдходи й позицiї щодо ситуацiї в Українi, якi в ту пору заiснували в iнших полiтичних середовищах, зокрема в ОУН-р (бандерiвцiв). Вони вважали, що лише революцiйне пiдпiлля та в'язнi концтаборiв були дiючою силою в боротьбi з бiльшовиками, а будь-якi iншi вияви нацiонального руху трактувалися ними як ворожi до України справи, надто якщо цi справи пов'язувалися з офiцiйними державними структурами.
Мiж тим такий пiдхiд обмежував можливостi впливу ОУН на подiї в Українi, а з iншого боку, нехтував тими реальними змiнами, якi вiдбулися в ту пору у свiтi. А це ж тодi де-факто була прийнята концепцiя мирного спiвiснування двох рiзних систем - комунiстичної i капiталiстичної. Страх ядерної війни змушував полiтичних i державних дiячiв шукати нових розв'язків iснуючих мiжнародних суперечностей. I тому й одна, й друга сторони намагалися економiчно й психологiчно побороти свого опонента.
Одним iз елементiв взаємин мiж Сходом i Заходом був так званий культурний обмiн. I тодi серед української громадськостi почалася широка полемiка - зустрiчатися чи не зустрiчатися з рiзними культурницькими репрезентантами з України. Бандерiвське середовище вважало, що всiх офiцiйних представникiв з України треба трактувати як ворогiв - у свiтлi того, що там дiялося (арешти, суди, заслання). Однак позицiя Олега Штуля-Ждановича, Миколи Плав'юка та iнших провiдних дiячiв Органiзацiї була iнакшою.
Так, вони були свiдомi того, що всi члени рiзних делегацiй з України просiюються через густе партiйне сито, розумiли також, що всi поїздки на Захiд мистецьких ансамблiв чи наукових делегацiй були контрольованi органами КДБ - але разом з тим виходили з міркувань, що навiть у тих культурницьких та iнших групах є люди, якi мають свою думку i з якими необхідно спiлкуватись з тим, щоб переконувати їх у правотi нацiоналiзму та показувати дiйсний стан речей на Заходi i в Українi. Навіть більше, шукати можливостi для передачi цими людьми до Радянського Союзу лiтератури, рiзних публiкацiй, пов'язаних зокрема i з дисидентським рухом в Українi. Крiм практичної користi з тiєї справи, така настанова мобiлiзовувала i молодше поколiння української емiграцiї до конструктивної дiї, адже з'являлася й мiцнiла надiя на те, що Україна прокидається, i все бiльше її синiв i дочок готовi до боротьби з бiльшовицьким московським режимом.
Отже, Сьомий Великий Збiр Українських Нацiоналiстiв i дав концептуальнi вiдповiдi на тi питання, як рiвночасно й на iншi запити, якi перед українським нацiоналiстичним рухом ставило саме життя. Цей ВЗУН кинув гасло "Україна - спiльне добро всiх її громадян", i цей клич найглибше передавав загальний змiст рiшень та ухвал, якi було прийнято на Зборi. Це саме тому, що там, у центрi дискусiй, була не якась абстрактна, вимрiяна Україна, а Україна реальна, з усiма її суперечностями i жорсткою конкретикою полiтичного i духовного буття. I тому бiльшiсть матерiалiв цього ВЗУНу заторкувала справи України, i лише одна четвертина прийнятих документiв стосувалася структуральних та iнших проблем емiграцiйного життя (хоч i це розв'язувалось пiд кутом зору допомоги визвольнiй боротьбi на iсторичнiй Батькiвщинi).
Документи Сьомого Великого Збору Українських Нацiоналiстiв є настiльки важливими, що на них варто зупинитися детальнiше. Отже, в 1-му роздiлi концептуальних тез Великого Збору, трактованому як "Становище в свiтi", висвiтлювалася реальна мiжнародна ситуацiя: з одного боку, було наголошено на неминучому банкрутствi комунiстичної доктрини, а з другого, - говорилося про iншi злами, якi заiснували серед свiтової спiльноти пiд ту пору. I передусiм про те, що майбутнiй уклад мiжнародного життя проявляє все вiдчутнiшу тенденцiю на самостiйнiсть усiх народiв. Це тому, що лише самостiйнi народи зможуть визначати найрацiональнiшi форми спiвжиття, зберiгати свої природнi iнтереси та власне обличчя. У цьому ж роздiлi знайшли своє пiдтвердження i давнi засадничi положення українського нацiоналiзму, його готовнiсть узяти до уваги вимоги нової доби, в яку уже увiйшло людство, шукаючи нового шляху до прогресу.
Далi Сьомий ВЗУН детально розглянув полiтичне становище в СРСР, де продовжував панувати реакцiйний комуністичний режим, основною пружиною дiї якого залишався росiйський шовiнiзм. Рiвночасно з цим зроблено аналiз дiї опозицiйних до влади сил, а критика марксизму-ленiнiзму була настiльки ґрунтовною та аргументованою, що могла потiм служити iдеологiчною зброєю i для наступних поколiнь, якi ставали на боротьбу з московською iмперiєю.
Знайшла своє пiдтвердження i думка Миколи Плав'юка про те, що треба вiтати рух спротиву в Радянському Союзi не лише серед українцiв, а й серед росiян, i так само треба брати до уваги той факт, що мiж ними почали з'являтися люди, якi зрiкаються iмперiалiзму i не пiдтримують поневолення iнших народiв.
Пiсля аналiзу загальної ситуацiї в СРСР Сьомий Великий Збiр висловив тезу, що "Україна визволиться тiльки разом з iншими народами, бо наш iсторичний досвiд заперечує всяку мрiю про iзольований успiх", - сьогоднi бачимо, що ця теза знайшла своє пiдтвердження 1991 року. ВЗУН пiдтримав i Плав'юкову жорстку, але необхiдну тезу про те, що пора позбуватися етнографiчного романтизму, яким би вiн не був милим для українського серця. А натомiсть треба спрямовувати зусилля на ширшi обрiї свiтової полiтики та української iнтегральної думки. Про це сказано в документах ВЗУНу максимально чiтко:
"Сучасний духовно-культурний рух на Українi прикметний тим, що вiн уже перейшов далеко поза межi провiнцiалiзму-етнографiзму i набирає дуже виразних рис унiверсалiзму.
Цей рух намагається поєднувати нацiональне з унiверсальним, бачачи Україну як iнтегральну частину цiлого людства. Вітаємо намагання українців дати свiй внесок до свiтової скарбниці загальнолюдських духовних вартостей".
Час невблаганний, i Органiзацiя зазнавала непоправних людських втрат. Помер iнженер Осип Бойдуник, вiдiйшов у засвiти мужнiй генерал Микола Капустянський, великим ударом для ОУН стала смерть органiзацiйного референта Євгена Мацяха, який виконував багато, може, й не помiтних, але надзвичайно потрiбних справ. З кожним днем погiршувалося й здоров'я Голови Проводу ОУН Олега Штуля-Ждановича. З тих чи iнших причин вiн вiдмовився вiд своєчасних радикальних заходiв, i його дуже важка хвороба продовжувала прогресувати. На жаль, уваги своєму здоров'ю вiн надавав мало. I сталося непоправне - у листопаді 1977 року О.Штуль-Жданович помер у шпиталі в Торонто.
Пiсля смертi Олега Штуля-Ждановича, яка тяжким болем вiдгукнулася в кожного, хто знав цю самопожертвну, безмежно вiддану Українi людину, керiвництво Органiзацiєю перейшло до рук доктора Дениса Квiтковського. Його заступником у тому часi був Микола Плав'юк. Мiж ними iснували дружнi стосунки, i Квiтковський, як правник та й просто людина обов'язку, намагався розв'язати безлiч справ, якi тодi виникали. Це й справа, пов'язана з конфлiктом iз Ярославом Гайвасом - той став в опозицiю до ПУН (однiєю з причин було видання книжки Данила Шумука, яку вiн безпiдставно вважав провокацiєю КДБ), i справи дисидентського руху, при вирiшеннi яких Квiтковський намагався використати Гельсiнкську Угоду та iншi правовi акти ООН для скрiплення мiжнародного правозахисного руху. I, звичайно ж, доктор Квiтковський брав участь у рiзних мiжнародних форумах та конференцiях.
Але Денис Квiтковський теж мав підiрване здоров'я. Вiн просто фiзично не мiг впорядковувати тi справи, якi йому хотiлося вирiшити в iнтересах Органiзацiї. Звичайно, це вiдбивалося на результативностi дiй Проводу, а тому потрiбнi були молодi сили, молодi кадри, якi пiдхопили б естафету старших провiдникiв i з новою енергiєю продовжили їхню працю.
Одним із представникiв такої молодшої генерацiї ОУН тодi був Богдан Гасюк. Вiн мав беззастережне довiр'я в Штуля-Ждановича, тiсно спiвпрацював з Плав'юком та iншими членами Проводу. Виконував покладенi на нього обов'язки не заради власної популярностi, а задля загальної справи. I подiбно до того, як у 1961-1964 роках Микола Плав'юк був активно включений у процес омолодження Проводу ОУН, так тепер Гасюк мусив активнiше долучитися до роботи Органiзацiї i дiй її керiвництва та пропонувати до Проводу надійні молоді кадри.
Дiяльнiсть Богдана Гасюка оцiнювали також iншi члени ПУН. Вони вважали, що ця дiяльнiсть була кращою вiд того, що робив його попередник - Осип Зiнкевич. Адже сталося так, що Зiнкевич з доручення ПУН i за великої фiнансової допомоги членства ОУН зорганiзував видавництво "Смолоскип", яке випускало книжки та публiкувало самвидавчi й iншi органiзацiйнi документи. Але через те, що ОУН як нелегальна органiзацiя не могла журнал i видавництво зареєструвати на своє iм'я, то вiн зареєстрував їх на себе, а з часом заявив, що видавництво не залежне від ОУН. Гасюк, навпаки, довгi роки докладав i своїх особистих засобiв на організаційну працю. Очолювана ж ним Комiсiя крайових справ ОУН була однiєю з референтур ПУН, а не "особистою власнiстю".
Та в процесі підготовки ІХ ВЗУНу особливо делiкатне й непросте завдання було покладено на Миколу Плав'юка. Знаючи його тактовнiсть, його тонке вiдчуття ситуацiї i вроджену толерантнiсть, члени Проводу й просили Миколу Плав'юка, щоб вiн переконав доктора Дениса Квiтковського бiльше не кандидатувати на Голову Проводу ОУН. Звiсно, що причиною цього був поганий стан здоров'я Квiтковського. І його дружина, Марiя Квiтковська, i їхнiй син всiляко сприяли тiй справi, адже вони бiльше, анiж хто iнший, розумiли, що той робочий розпорядок дня, який виконував їхнiй чоловiк i батько, та його щоденна рiзнобiчна праця, роз'їзди, виступи, конференцiї - можуть призвести до фатальних для нього наслiдкiв.
З великим душевним болем Микола Плав'юк взявся виконувати те завдання, бо ж знав, що для Дениса Квiтковського робота була його життям. Плав'юк знав, що Квiтковський через свою дружину був посвоячений з родиною Владики Мстислава (дружина Владики - тітка Марiї Квiтковської). Тож Микола Плав'юк i вирiшив поiнформувати Владику Мстислава про ту ситуацiю. I попросив, щоб той порадив доктору Квiтковському перевiрити стан свого здоров'я, а вiдтак i зробити висновки, чи доречно йому кандидатувати на посаду Голови Проводу ОУН. Владика на те погодився, а рiвночасно поцiкавився, хто, на думку Плав'юка, має очолити Провiд. I коли почув про кандидатуру доктора Марка Антоновича, то зреагував на те типово по-своєму:
- Щоправда, вiн до церкви не ходить. Але зі славного роду Антоновичів, i я теж думаю, що вiн може бути гідним Головою Проводу.
Невiдомо, чи встиг Владика Мстислав переговорити з Денисом Квiтковським... Недуга i постiйна безперепочинкова праця зробили своє. Несподiвано 15 березня 1979 року прийшла гiрка звiстка, що помер Голова Проводу ОУН доктор Денис Квiтковський.
Микола Плав'юк, як заступник Голови ПУНу, перебрав функцiї Голови Органiзацiї, але вiдмовився вiд проголошення себе Головою Проводу. Бо був переконаний, що такi важливi речi має вирiшувати Великий Збiр Українських Нацiоналiстiв.
Та ось невдовзi стало вiдомо, що доктор Марко Антонович вiдмовився кандидатувати на посаду Голови ПУНу. Вiн хотiв бiльше присвятити часу науковiй роботi, i звiсно, що то було його право. Але витворилася така ситуацiя, що на порозi чергового Збору ОУН стоїть без узгiдненого кандидата на посаду Голови.
З'являлися різні варіанти, але жоден не задовольняв.
I ось - хоч це нiби й здавалося дивним - з кола колишнiх критикiв Миколи Плав'юка, зокрема і від доктора Якова Маковецького, пролунала пропозицiя про обрання саме Плав'юка Головою Проводу ОУН.
Ця знаменна подія стала на Дев'ятому Великому Зборі Українських Націоналістів у травні 1979 року, саме у п'ятдесяті роковини Першого Конгресу Українських Націоналістів.

На календарi 1984 рiк...
Незабаром має вiдбутися Десятий Великий Збiр Українських Нацiоналiстiв. За п'ять років, що минули вiд обрання Головою ОУН Миколи Плав'юка, Органiзацiя, незважаючи на фiзичну втрату своїх чiльних дiячiв, не ослабла, а навпаки, скрiпила власнi ряди, i до її вагомого слова в українському нацiональному життi уважно прислухалися i розкиданi по рiзних чужинницях українськi громади, й мiжнароднi державнi чинники, i ще бiльше - українська нацiонально свiдома спiльнота, яка там, на уярмленiй Батькiвщинi, чимраз бiльше мобiлiзовувалась, пробуджувалась, пiдiймалася на боротьбу з московським окупацiйним режимом.
Микола Плав'юк укотре обдумував i те, що дiялося в Українi, i методи та стратегiю дiяльностi ОУН, i намагався синтезувати в єдиний комплекс, в один логiчний ланцюг усi подiї, нюанси полiтичного життя, бо ж лише так можна було дати вичерпну, концептуальну вiдповiдь на питання, якi виникали пiд ту пору. Вiн розумiв, що саме тепер, коли на терезах iсторiї - воля України чи подальше iснування людиноненависницької "iмперiї зла", - великого значення набуває роль української емiграцiї, роль ОУН. Так уже склалося, що саме в цей винятковий переломний час йому випало кермувати Органiзацiєю. I тому вiн не мав права на помилку чи якийсь нерозважний крок. Бо за ним люди - ось цi, що поряд з ним, що змушенi були, як i вiн, залишити свою рiдну землю, але до останнього поруху серця надіються, що колись прийдуть у незалежну Україну. Це було метою i смислом всього їхнього життя - побачити на власнi очi вiльною свою землю.
Вiн любив цих людей, бо ж разом з ними пройшов скiльки шляхiв i дорiг, скiльки разом з ними пережив небезпек, тривог, пiдступiв, скiльки разом виболiли i вистраждали Україною... але в тому то й рiч, що саме в iм'я України i заради любовi до цих же людей не дозволив би собi малювати перед ними нереальнi мiражi i давати фальшивi обiцянки, що, мовляв, далi буде легше. То було не в його характерi i то суперечило його сумлiнню. А тому до кiнця мусив бути правдивим у своїх оцiнках, кого б вони не стосувалися - чи окремих полiтичних дiячiв, чи ситуацiї в цiлому.
А Микола Плав'юк чiтко бачив ті тенденцiї, якi заiснували в той час серед української емiграцiї. Знав, що за кожною з цих тенденцiй стояли певнi групи людей. I вiн уявляв собi їх так:
перша: це тi українськi емiгранти, якi в минулих, справдi героїчних роках бачать не лише найкращi зразки i приклади боротьби, а й те мiрило, той еталон, якими вони осягають усi вияви сучасностi. Вони психологiчно живуть у минулому, вони в його iдеалiзованому полонi i пiд тим кутом розглядають майбутнє. Й iронiя щодо них недоречна. Цих людей треба розумiти, а отже, ставитися до них з цiлковитою повагою та пошануванням. Їхня ностальгiя ж за пережитим є цiлком природною, тож не можна їм за це дорiкати;
друга: це вже тi члени української спiльноти, якi влилися в життя українських громад пiзнiше, але влилися туди з найкращими помислами та намiрами. Для них сучаснi вияви дiї унапрямлюють оцiнку вже пройденого, i так само пiд кутом сучасностi вони дивляться в майбутнє, розумiючи оте крилате Олега Ольжича: "Державу не твориться в будучинi, державу будується нині". I це - найчисленніша, найдiяльніша група членства ОУН.
Цi тенденцiї стосуються тiєї частини членства, яка вважається активною. На жаль, є в емiграцiї й такi, якi розгубилися i вiдбилися вiд активної дiї...
I Микола Плав'юк думав над тим, як знайти такий розподiл працi, як витворити таку атмосферу довiри й стосункiв, щоб можна було скоординувати та змiцнити всi активнi сили в єдинiй системi - системi, яка б себе доповнювала, а не виключала, в якiй була б дiлянка працi для кожного зокрема, а не лише для якогось гурту, якоїсь частини членства ОУН. Бо ж справдi, в боротьбi є мiсце для всiх.
Тож, вiдповiдаючи за долю ОУН, вiн i прагнув до того, щоб спрямувати Органiзацiю та формацiї УНРуху на шлях тих дiй, якi в центрi уваги мали б сучаснi визвольнi процеси в Українi i якi б максимально їм сприяли. Однак такий пiдхiд не мiг бути лише теорiєю - i тому спрямування ОУН на активiзацiю визвольної боротьби в Українi мусило проявлятися i в дiяльностi крайових органiзацiй, i в змiнi пiдходiв до внутрiшньої чи зовнiшньої ситуацiї, i в переоцiнцi завдань та напрямних дiй на зовнiшньому вiдтинку, в налагодженні стосунків з українськими дисидентами, висуваннi нових кличiв i гасел на публiчному форумi як у справах iдеологiчно-програмових, так i в поточних, якi вимагали їхньої щоденної розв'язки.
Микола Плав'юк чiтко усвiдомлював, що максимальне переакцентування дiяльностi ОУН на подiї в Українi неминуче мало викликати шаленi атаки проiмперських сил в Українi та їхнiх елементiв в емiграцiї. Так воно й сталося. Невдовзi в Українi з новою силою почала набирати обертiв компартiйна пропагандивна машина, спрямована на дискредитацiю українського нацiоналiзму як iдеї. Комунiстичнi iдеологи робили спроби iдентифiкувати нацiоналiзм з гiтлеризмом, вислужництвом рiзним захiдним державам - знайомий ще з сталiнських часiв кадебiстський прийом, коли нацiоналiстiв зображували з нацистською свастикою на рукавах...
Ось кiлька прикладiв, якi показують облуднiсть совєтської тогочасної пропаганди, що велася проти ОУН i Миколи Плав'юка. У брошурi "Український буржуазний нацiоналiзм в психологiчнiй вiйнi американського iмперiалiзму" (Київ.: Наукова думка, 1983) якийсь Є.Камiнський, не змiгши навiть за допомогою КДБ знайти компромату на М.Плав'юка, фальсифiкує його бiографiю:
"Тривалий час секретарем i президентом СКВУ був Микола Плав'юк. Нинi вiн заступник президента цiєї антидемократичної органiзацiї, а також голова проводу мельникiвської ОУН, основне "досягнення" якої - участь у створеннi в роки вiйни дивiзiї СС "Галичина". Саме вiн, хоч i був тодi досить молодим, на окупованiй територiї України правив за "молодiжного референта" ОУН. По вiйнi в iталiйському мiстi Рiмiнi, де знаходилися недобитi рештки дивiзiї СС "Галичина", вiдбирав есесiвцiв до диверсiйних банд, що мали дiяти на звiльнених Радянською Армiєю територiях УРСР. Тепер вiн канадський бiзнесмен, був президентом великої фiрми "Ессекс Пакерс". При кожнiй нагодi закликає до розширення iдеологiчних диверсiй, сам їх органiзовує, наголошуючи при цьому на необхiдностi ще бiльшої залежностi нацiоналiстiв (а вона й так практично абсолютна) вiд спецслужб Заходу".

Майстром наклепу i брехні виявив себе i О.Тимошенко у брошурi "Пiд чужими прапорами" (т-во "Україна", Київ, 1973):
"1946 року вже досить помiтна постать активного мельникiвця Плав'юка з'являється в таборi Рiмiнi, де Микола вербував українцiв до ОУН... Зразу пiсля закiнчення Другої свiтової вiйни проводирi українських нацiоналiстiв посилили свою злочинну антинародну дiяльнiсть, змiнивши своїх гiтлерiвських шефiв i фашистську розвiдку на американську, англiйську та iншi розвiдки капiталiстичних країн. Намагаючись видати бажане за дiйснiсть й iмiтувати перед своїми новими господарями (бо тi ж дають грошi!) якесь пожвавлення, активiзацiю так званої "визвольної боротьби" "на теренi України" проти Радянської влади, цi людцi почали гарячково шукати й залучати до шпигунської роботи українцiв, що опинилися на заходi... Вербування до ОУН - то тiльки перша фаза роботи Миколи Плав'юка. Ще через рiк вiн - органiзацiйний референт мюнхенського "проводу" мельникiвцiв... Вiн проводить антирадянську роботу спочатку як президент УНО (до 1966 року), а з 1967 - як генеральний секретар секретарiату СКВУ... Вiн закликає до активних дiй щодо поповнення органiзацiї. Крiм того, М.Плав'юк бере участь у ХVII з'їздi ОДВУ. Де тiльки можливо - у промовах, статтях, на з'їздах, у зверненнях - вiн ллє бруд на Радянську владу. Виступаючи 20 сiчня 1968 року як головний промовець в аудиторiї "Просвiти" (Форт Вiльям) на вiдзначеннi так званого 50-рiччя проголошення IV Унiверсалу, вiн запевняв присутнiх, буцiмто i сьогоднi "наш народ там i ми тут своїми дiями i працею доводимо, що ми - державники". Плав'юк уславлював ворогiв українського народу, якi завдали Українi багато лиха i яких народ вигнав зi своєї землi. Вiн назвав себе i нацiоналiстичну елiту "державниками".
Звернiмо увагу на сам прокурорський тон статтi - хронологiчний перелiк звинувачень, пiсля яких має прозвучати убивчий вирок. Однак що цiкаво - саме цей перелiк i показує, як плiдно всi цi роки працював Микола Плав'юк. I позбавлений усякої iнформацiї (крiм партiйної), пересiчний українець дiзнавався з подібних брошур багато нового для себе, розумом i чуттям вiдсiвав правду вiд пропагандистської полови.
Бiльшовицька пропаганда дiяла за вивiреним принципом "роздiляй i володарюй". Зводячи наклепи на Миколу Плав'юка, в брошурi "Пiсля конгресу невiльних" (т-во "Україна", Київ, 1979) якийсь Е.Котлярчук навіть намагається залучити собi в спiльники друкованi органи бандерiвцiв. Вiн пише: "У бандерiвських виданнях з'явилося багато матерiалiв з гострою критикою всiєї дiяльностi секретарiату, що працював пiд керiвництвом Плав'юка".
Власне, це була серiя, був безперервний брудний потiк наклепiв на український нацiоналiзм. Бiльшi й меншi брошурки, книжечки й об'ємнi книжки виходили одна за одною: "Братовбивцi" (група авторiв, 1964), "Коли навiть рiки говорять" (рiзнi автори, 1965), "Людської кровi не змити" (рiзнi автори, 1970), "Жовто-блакитна мафiя" (В.Масловський, 1975), "Iудине порiддя" (збiрка нарисiв, оповiдань i вiршiв, 1975), "На екзильному заїздi" (група авторів, 1980) i т. п. Та все це було там, в Українi. А тут, в емiграцiї, зактивiзувалися спроби розкласти Органiзацiю i весь Український Нацiоналiстичний рух із середини. Сiялися з тих же рук рiзнi iнсинуацiї, ворожнеча мiж людьми неадекватних поглядiв на методи й напрямки дiяльностi ОУН - i тодi ж, зокрема, почалася пристрасна полемiка про минуле, яка не приносила нiякої користi, а лише розпорошувала сили та послаблювала солiдарнi виступи українського руху спротиву.
Микола Плав'юк у цiй справi чiтко розставив акценти, коли виступив з доповiддю на Десятому Великому Зборi Українських Нацiоналiстiв. Вiн сказав:

"Тодi, коли ще в 1979 роцi ми в центрi уваги української спiльноти бачили акцiї за деколонiзацiю СРСР, коли ми мали спiльний фронт з дисидентами, коли почалися були розмови про нову плятформу полiтичного центру, коли почалися були здоровi намагання дiялогу iз сусiдами, використання можливостей на мiжнародному вiдтинку, то останнi роки - принайменше в публiчнiй опiнiї громади - все це вiдсунулося на дальший плян, а в центрi уваги стала боротьба за минуле, боротьба за захоплення влади в громадських установах, конфлiкти з церквами, дисидентами, намагання розбити нас iз нутра.
Хоч яким невiдрадним явищем треба вважати тi негаразди - ми, як Органiзацiя, не лише встояли проти тих нападiв, але, за малими винятками, зумiли дати їм вiдсiч, i хоч повiльно, але твердо вiдзискати роль чинника, здiбного зберегти себе на правильних позицiях, який здобуває зрозумiння, а то й пiддержку для нашої дiї, який спосiбний творчо дiяти i добитись успiхiв. Головне те, що всi пристрастi емiграцiйної полемiки нiяк не вiдвернули нашої уваги вiд дiй крайового сектора, який, вiддалений вiд проблем нашої громади, намагався незалежно вiд цих проблем виконувати свою ролю".
I далi, дуже конкретно, про заходи в цьому напрямку:
"Очевидно, ця оборонна дiя була недостатньою i нас не вдовольняла. Тому пороблено заходи для внутрiшньої реорганiзацiї нашої дiї, на активiзацiю КР IСНО, на посилення прямого зв'язку з нашим членством шляхом поїздок, вiдвiдин, газетних статей, видання "Сурми". Уже в процесi пiдготовки до Десятого ВЗУНу серед наших рядiв пройшла широка дискусiя як над нашими внутрiшньоорганiзацiйними справами, так i в справах iдеологiчно-програмових.
Пороблено першi кроки у справi Фундацiї iменi Олега Ольжича, приготовлено нарис концепцiї дiї Iнституту iм.О.Ольжича, збережено нашi станицi на вiдтинку пресово-видавничому, опублiковано декiлька матеріалів для потреб крайового сектора, а також для обслуги чужого свiту, - i все це в рамках фiнансових засобiв, зiбраних серед нашого членства, та доходiв iз власних iнвестицiй...
Пороблено намагання реорганiзацiї ТП ОУН, у вислiдi якої наступили змiни в Австралiї, Великобританії, Францiї, Нiмеччинi, Канадi.
Пороблено намагання кооптувати до працi уповноважених ПУН у згодi з нашим устроєм, i деякi з тих змiн дали вже позитивнi вислiди (крайовi справи, органiзацiйнi, зовнiшнi справи, пресово-iнформацiйнi)".

Зрозумiлим стало також те, що для членства ОУН i його низових клiтин потрiбно прийняти детально розроблений план дiй. I саме цiй справi Микола Плав'юк i присвятив значну частину Програми ОУН, над якою наполегливо працював мiж Дев'ятим та Десятим Великими Зборами Українських Нацiоналiстiв. У нiй надана особлива увага проблемі молодi, що поза межами України була явищем окремих осіб, а не масовим.
А втiм, результат вимiрюється не кiлькiстю осiб, не тим колективом, в якому всi вiдповiдають за все i нiхто нi за що конкретне, а є тiєю творчою енергiєю, наполегливiстю та працею особистостей, що переводять їх у життя. Цю "робочу фiлософську категорiю" Микола Плав'юк сповiдував давно, либонь успадкував її як селянський син вiд свого батька, який завжди говорив, що на Бога надiйся, а сам не лежи. Тож вiн був певен, що, всупереч усталеному поняттю, один в полi теж воїн, якщо це справдi воїн, а поле - не позичене, а своє, власне, яке потроює i сили, й завзяття.
I тому не втомлювався наголошувати, що результат кожної дiї таки залежить вiд успiшної працi окремого члена Органiзацiї, що аж нiяк не суперечить гуртуванню всього членства задля спiльної мети. Отже, сповідував моральну категорiю - "в боротьбi є мiсце для всiх".

"А що завтра? - питав у себе й інших Микола Плав'юк. -Змiна, що прийде завтра, вдарить, у першу чергу, по формально-структуральних засадах нашого громадського життя. Меншатиме вага довгоiснуючих формацiй. Їх, - як не змiнять, то доповнять новотвори, - здебiльше оформлені не так на тезах iдеологiчно-програмових чи полiтичних засад, як радше на базi функцiональних потреб даного етапу. Досвiд рiзних комiтетiв i груп для окремих завдань - дуже повчальний.
Зростатиме в майбутньому вага наукового сектору, вага таких установ, як харитативно-допомоговi, професiйнi та всi iншi, якi зумiють сконцентруватися на однiй або кiлькох специфiчних справах, у яких зможуть досягти успiхiв i тим на себе звернуть увагу.
Зростатиме сила церков.
Зростатимуть контакти з українцями сателiтних країн.
Бiльш рафiнованими будуть контакти совєтського режиму з українською громадою у вiльному свiтi.
Попри всi цi загальногромадськi тенденцiї, система IСНО мусить пiдiбрати собi специфiчнi завдання в нашiй дiї. Їх я бачу в секторах зовнiшньої дiї (контакти iз спiвмешканцями країн поселення i їх урядами), видавничому, виховному, розбудови фiнансової бази, зв'язкiв з неукраїнськими спiльнотами, робiтничо-профспiлковому та iншими. I на тих секторах треба вивчати i скрiпити наш досвiд та опрацювати детальнi пляни дiй".

На підтвердження тези про новi завдання ОУН, зокрема прийнято й Звернення Десятого Великого Збору Українських Нацiоналiстiв до народiв свiту, яке не лише дало нищiвну оцiнку бiльшовицькiй концепцiї "злиття нацiй", не тiльки засудило згубну для України полiтику економiчної iнтеграцiї СРСР та колонiального визиску її природних багатств, а й апелювало до найвищих свiтових iнституцiй з того питання - до Генерального Секретаря Об'єднаних Нацiй Жав'єра Перезде Куеляра, до урядiв держав Третього Свiту та урядiв держав Захiдного Свiту. Всiм їм пропонувалося внести на порядок денний Ради Безпеки ООН розгляд питання про деколонiзацiю СРСР як засобу забезпечення тривалого миру у свiтi.
I далi в Зверненнi говорилося:
"Якщо б Рада Безпеки ООН не могла цiєї справи поладнати через право вето, яке має СССР, то прохаємо передати її пiд розгляд наступної Генеральної Асамблеї Об'єднаних Нацiй та домогтися права народовi України та iншим неросiйським народам СССР пiд контролем представникiв Ради Довiрених (Trustship Council) вибрати без зовнiшнього втручання свої власнi уряди, якi будуть керуватися волею та iнтересами своїх народiв, а не волею й iнтересами Москви, i матимуть змогу вийти зi складу СССР та жити вiльним життям у власних суверенних державах [...]".
Отже, Микола Плав'юк нацiлював дiяльнiсть ОУН на найширшi обрiї мiжнародної полiтики, при цьому постiйно тримаючи в полi зору Україну. Вiн бачив її нацiональне вiдродження, але так само вказував на посиленi прояви трансформацiї росiйської комунiстичної iмперiї знову в традицiйну росiйську iмперiю, незважаючи на те, що дехто хоче бачити її демократичною, монархiчною, панслов'янською чи суперправославною-месiянiстичною. Всi цi концепцiї спрямованi проти українського народу, i всi вони починалися не сьогоднi й не вчора...
У словi, яке виголосив Микола Плав'юк на закриттi Десятого Збору Українських Нацiоналiстiв, він говорив про новi акцiї московських шовiнiстiв, якi були спрямованi проти українського народу:
"...Ми не смiємо їх легковажити! Навпаки, ми мусимо ще сильнiше наголошувати нашу концепцiю суверенної України в союзi з iншими, тепер поневоленими росiйським iмперiялiзмом, народами. Україна мусить пiти власним суверенним шляхом! I в тому шляху я бачу важливу роль й iсторичний шанс ОУН бути носiєм того процесу. Бо якщо не ми, то хто це зробить?"

До змісту книги