Олена ПЧІЛКА
ВИКИНУТІ УКРАЇНЦІ

Жиди — наші вчителі

Національне самопізнання йде в жидів усе далі. Оце виїхав давати осібні жидівські концерти Медведєв, родом жид, син відомого колишнього співця, що співав у руській опері (Чи "Медведєв" єсть його справжнє прізвище, чи псевдонім на сцені — невідомо. (О. П.). В концертах молодого Медеведєва співатимуться тільки жидівські пісні; перед кожним концертом читатиметься лекція про жидівські народну музику й пісні. Медведєв має думку об'їхати всю Україну й інші краї в Росії, де багато живе жидів. Певне, що успіх буде великий; концерти з жидівськими піснями, мабуть, приваблять і багате жидівське панство, в шовках, та в самоцвітах, — бо се не те, що концерти з піснями українських кобзарів! Наше панство на концерти української народної музики не йде; та и український "Медведєв" не знаходиться. Співають прості, сільські кобзарі, з старечими, погаслими голосами, а "оперного" співця-українця, щоб схотів добре навчитися кобзарських пісень та показати їх дужим, гарним голосом, як оце робить співець-жид, — не знаходиться!
Виступають часом і наші оперні співці з українськими співами в концертах, співають народні наші пісні, але — між іншим; а се ж воно не те, се не цілковитий концерт "народної української пісні", та ще й з лекцією когось такого, хто справді тямив би свою рідну народну музику. Тим часом збірників народних пісень українських є вже багато, навіть "думи" записано вже в фонограф (Сластіоном і Колессою), — і тепер міг би ті пісні й "думи" переспівати всякий оперний співець і показати всю їх красу. А воно ж єсть у нас тепер і оперні співці-українці, що вже й признаються до українства. Чи не взяв би на себе того завдання один з сих співців, хоч би й д. Г. Алчевський (Очевидно, йдеться про І. Алчевського. (Див. Примітки, — В. А.). що, кажуть, має прехороший голос; чи не міг би він проїхатись по Україні "з концертами народної української пісні"? Чутка про один подібний концерт д. Алчевського була й мелькнула в часописах, але не справдилась... А воно слід би було справдити її, та ще й по можливості повніше. Завдання достойне такого труду: адже, мовляла давня казка, пісня й каміння зворушує!..
Будем сподіватись. А тим часом пригадаємо, таки з приводу подорожі жидівського концертанта, таке: Медведєв-батько гарно співав колись у концертах українські романси (особливо мав він успіх, співаючи "Огні горять"); Медведєв-син уряджає вже цілі свої концерти, народних пісень — жидівських. Так поступило вперед національне самопізнання жидівське (дарма, що наші національні змагання жиди часто звуть "узькими" та недоречними).
Знов скажемо: добрі учителі були б для нас жиди і на сьому полі — на полі національного самопізнання й відродження, — коли б ми хотіли розуміти їх науку та брати її до відома!

Чи не доволі вже лякання?

Наш часопис "Рада" знов уділив "Рідному Краєві" доволі шпетну увагу. Його фейлетоніст "Горобець" побажав нам на новий рік "печеного жида" та вдався в усяке інше глузування; а оглядач українських часописів, п. Д. Д-ко, дав загальний осуд нашому напрямкові — досить суворий. На необачне цвірінькання Горобця з-під "Радиної" стріхи відповідати не буду, сеї честі йому не зроблю, коли не відповідала я "Радиним" смішливим дотепникам і тоді, як в "Раді" з'являлися карикатури на "Рідний Край" та інша пуста базгранина: за мене відповідали — відповідають й тепер — зовсім сторонні люди, що ганили й ганять на словах та в листах до редакції "Ради" за "гороб'ячі" вискоки в ній проти "Рідного Краю".
А панові Д. Д-кові хочу відповісти скілька слів, бо говорить він тоном категоричним, до того ж присуд його може пошкодити не тільки "Рідному Краєві", а й самій справі. Відповідаючи, "лаятись" не буду, з почуття, власне, гідності та з поваги до п. Д. Д-ка, а ще й через те, що сварки та лайки полемічні зовсім не цікаві для тих читачів, що стоять далі від нашого письменницького мурашника.
Пан Д. Д-ко, роблячи огляд українських часописів за 1910 рік та поставивши на перше місце, звичайно, "Раду", досить добре висловлюється про всі українські часописи, відзначаючи їх поступовість; дійшовши до "Рідного Краю", п. Д. Д-ко каже, що і в "Рідн. Краю" було дещо путнє (при тім, однак, назива одну таку річ, "По дорозі в казку" Олеся, минаючи писання навіть таких прославлених авторів, як Г. Барвінок, Леся Українка й інш.); що ж до публіцистичних статей "Рідного Краю", то вони, каже п. Д-ко, виявляють "такий виключний націоналізм і такий погляд на єврейську справу, що більша частина поступової української громади, як звісно, з тим погодитись не може".

Вирок занадто суворий, бо що ж може бути страшніше, як назвати когось "не поступовим"?!. До чого здатен такий часопис?!
Але я не знаю, чи мав право п. Д-ко, замість того, щоб висловлювати лише свою думку, говорити від імені великого числа людей? Звідкіль він мав ту "статистику", щоб сказати, що "більша частина поступовців" з нами не згоджується? Я думаю, що п. Д-ко лише так висловився: коли б він сказав, що більша частина поступових людей українських не скаже, тим паче прилюдно, в печаті, того, що каже "Рідн. Край", то се було б зовсім вірно. А не скаже — через те, що боїться. Звичайно, всякий буває страх: отже ми, українці, страшенно боїмося, коли б хто не залічив нас до "виключних націоналістів", коли б хто не подумав, що ми виходимо поза ті "ключки", що нам поставлено всякими "старшими" братами, котрі ще, борони Боже, й прикладку "шовініст" до тебе приложать!
Кругом нас усі виявляють "виключний націоналізм": московські люди, поляки, жиди, латиші, грузини, татари, і інші, й інші, — тільки ми все оглядаємось на призначену нам ключку , та прислухаємось, що скаже про нас якийсь "поступовий" російський або жидівський часопис.
Що ж до висловлення думок про жидівську справу, то тут панує просто якийсь жах! Бо коли б хто сказав хоч тільки те, що він не дуже великий прихильник жидівства, то зараз би його назвали "людожерцем", "чорносотенцем" і т. д. А хіба ж не страшно придбати собі теє тавро?! Страшно, справді єсть чого боятися, бо коли ви скажете ту "єресь", то се вам і в житті, у всій вашій практичній письменницькій кар'єрі, відгукнеться... Російсько-жидівська печать, а за нею й наші публіцисти, одлучать вас від церкви поступовців і тоді — нікуди ні з чим своїм не потикайся! А як же тоді в світі жити такому "отверженому" письменникові?..
Отсей жах опинитися в такому становищі, мабуть, замикає уста "більшості поступових людей". Така моя думка. Коли б можна було зібрати статистичні відомості, хто не виступа проти жидів, через те що зовсім не вважає їх злом для нашого краю, а хто мовчить і не каже свого, лише думаючи мовчи лихо, аби тихо", — то ще не звісно, чи не опинилась би "більшість поступових українців" у сьому останньому гурті, між тими, що лише "остерігаються ...
Замість того, щоб кинути загальний осуд, "одхреститися" від напрямку "Рідного Краю" однією фразою, п. Д-ко зробив би краще, коли б не кидав скількома страшними словами, а сказав би, що саме недоречного бачить він, поступовець, у націоналізмі "Рідного Краю", та в моєму "противленні" жидівству.
Ми з своєї руки що говорили, те й говоримо і не боїмось ніяких жупелів, навіть найстрашнішого для поступовців — обвинувачення в "антисемітизмі'.
Власне, як казали, так кажемо й знов: жидівство є велике зло для нашого краю, для нашого племені — особливо; жидівство розрослось посеред нас великою силою, на економічнім полі й на культурнім, і вже так давить на нас, що треба боротися з цим злом. Боротися не погромами, а всіма тими способами, якими жиди перемагають нас.
Власне, зло се починає нам уже дошкуляти і його починають помічати й почувати навіть ті, що давніше не так почували його, — бо з сим злом приходиться зустріватись уже не тільки на економічнім ґрунті, а й на культурному.
І вже наші люди не тільки почувають те гнітюче зло, а навіть починають озиватися голоси проти нього. Чого доброго і поступові наші прихильники жидів перестануть боятися тих страшних слів, що ними залякують публіцисти з поступових російсько-жидівських часописів.
Цікава річ, що навіть сама "Рада" не завжди може втаїти "шило" в мішку, і хоч у поважніших статтях розпинається за жидів, а дивись — у тій же "Раді", десь у дописові, й проскочить звістка про таку річ, що ясно показує, яким гірким зіллячком виросла посеред нашого люду й посеред всього нашого життя жидівська сила.
Чи, може, ті звісточки прориваються в "Раді" через який-небудь недогляд?.. А коли не через се, то треба ж із оповіщуваних подій робити відповідні висновки. Коли ж "Рада" схоче робити висновки, "виводи", з тих звісток, що мов ненароком уявляються на її аж нібито жидолюбних сторінках, то вона прийде до тієї ж думки, що й ми, а саме: що жидівство є для нас силою — лихою; а коли щось є для нас злом, то з ним треба боротися, вибивати "клин клином".
У всякім же разі, хоч "Рада", пропускаючи інколи обережненькі звісточки про жидівство, боронить його в своїх передовицях, оглядах та фейлетонах, — вже люди починають гомоніти. На доказ того ми охоче даємо місце (в сьому числі) листові з Чернігівщини, з города Кролевця (Див. Додатки, — В. А.). Сей лист показує, що переляк починає проходити. Отже ще побачимо, на чиїм боці буде незабаром "більшість поступової громади"... В Польщі вже теє виявилось: після давнішого "великодушія" до "пригніченої нації" тепер всі поступові поляки, від поміркованих до самих крайніх, стали ворожою лавою проти жидів, бо вже всі не можуть видержать, бачивши, як жидівство заїдає Польщу. Те саме буде колись і в нас! А поки що нехай мій поважний судія, чільний співробітник "Ради" п. Д-ко, прочитає той лист з Кролевця: він побачить, що вже й тепер не "сама О. Пчілка" озивається проти жидів у нашому краю.
Звичайно, я не кажу, що жиди — єдине зло наше і що боротися треба тільки з сим злом; ні, добре було б, якби ми не давалися заїдати нас нікому. Але ж про інше яке лихо наші поступовці здіймають річ, і часом навіть гарячу (наприклад, про галицьких поляків у тій же поступовій "Раді" часом пишеться з великою злістю та ворожнечею). Перед жидами ж, кажуть, треба тільки вклонятися, бо інакше — буде "не поступово"!

Супротивна хвиля

В селі Мурахві, на Поділлі, прокинулась охота до українського театру. Деякі більш освічені сільські люди — мовляв, з сільської української інтелігенції — зібрали тямущу селянську молодь, хлопців та дівчат, і почали ставити українські п'єси; для сього їм було дано місце в волості. Ходив у той "театр" дехто й з панів, бо Мурахва, разом з хуторами, доволі велике село, і всякого люду живе там багато. Цікавились тим театром і жиди. Справа пішла була добре: збори були хороші, покривали видатки.
Аж тут жиди, можна сказати, "підчепили" наших лицедіїв — улаштували свій театр. Купили для сього в Мурахві в одного пана старий поміщицький будинок (сердешний панок закрутивсь і попався, звичайно, в жидівські руки!). В купленому будинкові жиди проломили дві стіни, щоб була більша просторінь, — і вийшла доволі велика театральна світлиця. Тут і почали вже грати — жиди, своїм "любительским кружком", та почали вже ставити, звичайно, не українські п'єси, а свої, жидівські, російською мовою: власне, на перший раз поставили вони п'єсу свого жидівського автора Гордіна "Сатану", написану мовою російською. Жидівська громада, звичайно, перейшла до жидівського театру; закортіло багато кому і з наших панків побачити, що там воно за "Сатана"? Хоч у великих городах мода на того "Сатану" вже й перейшла, та до Му-рахви — вона ще не доходила... Внаслідок тієї "оказії" від українського театру одійшло найбагатше громадянство, а через те наші українські лицедії зосталися далі при дефіциті — при недоборі в 40 карбованців...
А жидівському театрові повелось дуже добре, бо жидів у Мурахві сила-силенна, та й наша "інтелігенція” піддержала.
Оце ж вона, та боротьба, не тільки на економічному полі, а вже й на просвітному: жиди виступають супроти наших людей русифікаторами, і не тільки по городах, а вже й по селах, ведучи при тім свою лінію, — ставлять п'єси російсько-жидівські.
Скажуть інші, що "се дуже натурально, коли жиди свою лінію ведуть, а не чужу для них, українську". Отож-то й є, що се "натурально"! Се якраз те, <про> що ми в "Рідному Краю" казали й кажемо: що жиди серед нас — "інородне тіло", котре росте за наш кошт і, розростаючись та зміцняючись, на всякому полі шкодить розвиткові нашого народного тіла, — "натурально" дбаючи про свою користь.
Нас виключають з гурту "поступовців" усі "істинно прогресивні" російські журналісти, послугачі своїх панів-хлібодавців, жидівських видавництв, а за ними йдуть услід і "менші брати" російсько-жидівських журналістів, оті всі С.Єфремови, Владимири Дорошенки й інші, що теж так докоряють "Рідному Краю" та його редакторці особисто за таку страшну для них річ, як "одкритий антисемітизм" — теє "предерзосне" "противлення жидівству"; отже нехай вони всі подумають над такими з явищами в боротьбі на нашому культурному полі, як оце з'явище, що показалося в нашому подільському селі.
Ми, українські літерати, бач, так радіємо, коли десь із глибокості нашого приспаного, приголомшеного народного життя виринає якась хоч невеличка течія національного українського самопізнання і свідомості; ми з радістю зазначаємо в наших хроніках найменші об'яви сього культурно-національного руху, — і що ж ми бачимо: що на підмогу скільком ворожим силам, котрі напирають на нас з усіх боків, устає ще одна супротивна хвиля, жидівська, котра всюди йде не з нами, а з тими, хто дужчий від нас, хвиля, котра шкодить нашим зусиллям, бо стає супроти них з чимось іншим, не нашим. А "хто не з нами, той проти нас"! Давня свята правда!
До того ж, ся жидівська хвиля може бути могутнішою від інших, — принаймні, ми бачимо се на тому прикладі з життя в подільському селі: не в кого іншого, як у жидів достало коштів і спритності зломити заходи українців і завести обрусительно-жидівські спектаклі. Здається, єсть над чим задуматись нашим жидівським прихильникам та оборонцям з гурту українських "істинно поступовців"!..

Р. S. Сердешні мурафські українські лицедії, щоб "умилостивити" жидів та таки залучити їх до українського театру, зважили вже ставити "Жидівку-вихрестку", п'єсу, що так "возвеличує" жидівство і через те дуже приваблює жидівську публіку, а значить — дає у нас добрі збори.
"Гай, гай!.. Та ще й зелений"!

Замітка від редакції

Хочу сказати в сій замітці два слівця про одну пригоду, що була не значна сама по собі, але з приводу її нароблено було багато галасу — більше ніж слід. Сама "подія" була та, що в редакції "Рідного Краю" був поліцейський огляд, чи як то кажуть "трус". Забрано було всі листи і всі рукописи.
Але через скілька днів усе було повернено і більш ніяких наслідків того огляду не було. Та, на жаль, якийсь необачний "репортер", як тільки щось почув "кінчиком вуха", то ударив телеграму до столичної газети, що ось у Києві було таке й таке, і додав, що редакторку Олену Пчілку привлекают к судебной ответственности". Газети "Русское слово", "Русские ведомости и інші одна по другій перепечатали сю звістку. І покотилась та звістка далі, либонь по всіх провінціальних часописах... Деякі й наші газети ("Сніп", "Засів") теж надрукували ту звістку, що мене "тягнуть до судової відповідальності", а один часопис додав від себе, що редакторку вже й арештовано. Турботна тая звістка збентежила багато людей; почали до нас надходити листи, запитання: "та що?", "та як?"...
Чого доброго турботна, хоч і невірна, чутка може пошкодити й видавничій справі моїй, бо дехто може відцуратись і часопису, коли, мовляв, "там щось лихе діється"!..
Отже я й хочу сією заміткою заспокоїти всіх прихильних до мене й до мого видання, хочу повідомити, що ні до якого суду мене не "тягнуть" і ні під яким арештом я не знаходжуся й не була; а що був огляд у редакції, — ну то що ж, се "світова річ", усі під Богом ходимо!.. В редакціях же такі "потрушення" та перегляди — річ особливо звичайна...
Прошу ж добрих людей ні за мене, ні за мою редакцію дуже не турбуватися.
Звісно, я перебула хвилину "не милу", — бо нема в тім ніякої приємності, як тобі все перетрушують, та читають все, писане лише для тебе; але все ж таки страшні речі про "судову відповідальність" та "арешт" — усе прибріхано "собственными корреспондентами".

Далі

До змісту Олена ПЧІЛКА ВИКИНУТІ УКРАЇНЦІ