Олена ПЧІЛКА
ВИКИНУТІ УКРАЇНЦІ

"Історія — брехня!"

В читальню Київського українського клубу прислано було нову брошурку І. Таланта "Арендовали ли євреи церкви на Украине?".
Побачивши ту брошуру, я зацікавилась її заголовком.
Ім'я Таланта, яко жидівсько-російського письменника, було мені відоме. Він містив свої твори в "Київській Старині", подав там дві історичні розвідки про те, що в нашій історії приходилось до жидів або, на думку автора, було близьке до жидівства, Отже І. Талант надрукував у "Київській Старині" розвідку про наші перші літописи, зближуючи їх з легендами жидівськими; при тім у автора виходило, що зміст наших літописів пішов від стародавніх переказів чи легенд — жидівських... Розвідка була, на мою думку, повна такого натягання й такого "талмудичного" крутіння матеріалів, таких чудернацьких висновків, що дивно було, як "Київська Старина" таке помістила... Але "фольклорні зближення" в моді, до того ж розвідку писав либонь "знавець жидівського матеріалу", — то, мовляв, нехай іде...
Там же, в "Київській Старині", подав Талант і свою розвідку "К истории уманской резни": ту саму розвідку, доповнивши, Талант видав окремо, під тим же заголовком. Підзаголовок був такий: "Материалы и исследования по истории евреев в Польше и Юго-Западной России. Випуск 1". Той щупленький "випуск" містив на 30 маленьких сторінках відому вже, трохи підправлену розвідку Таланта і переклад з жаргону на російську мову не то молитви, не то споминів одного невідомого жидівського автора, сучасника уманської різні.
В рекламах і в заголовку сієї Галантової брошурки бучно говорилось, що вона виходить з "предисловием профессора И. В. Лучицкого".
Кумедне було те "предисловие профессора". Займало воно в брошурці буквальнопівсторінки (менше 20 рядків). І що ж такого многоцінного було в тих рядках? Проф. Лучицький сказав лише, що багато в історії України єсть недослідженого і що подаваний Талантом документ (спомини про уманську різню) єсть "особенно цен-ньш материал, современный самим собьггиям, можно сказать уникум в атом роде". Оце і все!.. Безперечно, всяк, хто читав в оповістках, що брошура виходить "с предисловием профессора И. Лучицкого" (професора історії), сподівався значно більшого!.. А в тих коротких професорових словах новиною з'являлося хіба те, що спомини, подавані І. Талантом, названо "унікумом". Споминів учасників уманської різні є чимало; між ними, наприклад, відомі безмірно ширше і докладніше написані спомини Вероніки Кребс (дочки тодішнього правителя міста Умані), спомини Павла Младанови-ча, Тучапського, Мощинського, Аипомана та інших. То чого ж се спомини, подані Талантом, були "унікумом"? Невже ж історик-професор не знав про існування інших матеріалів, теж "современных самим событиям"? Передмова не говорила про них, та й взагалі не говорила нічого.
Від себе самого І. Талант в тій брошурі (про уманську різню) доводив: "Одно только можно утверждать, что єврей невинно пострадали во время гайдамаччи-ны". Звичайно!.. Що ж до інших діячів тієї історичної доби — дарма що вона відсунулась більш як на 140 літ, — то Талант був до них не такий лагідний: він каже, що "самые ничтожнейшие и кос-венные виновники (уманської різні) должны быть тщательно отысканы и привязаны к позорному столбу истории". Ті слова І алант говорить з приводу того, що через "бездеятельность" і "доверчивость" губернатора Младановича вступив в Умань Тонта (а тоді вирізано кілька тисяч жидів і поляків).
Оце ж такому історикові належить нова брошура — "Арендовали ли єврей церкви на Украине?". Розвідка друкувалась перше в часописові "Еврейская старина ", в Петербурзі, а тепер її випустило окремим виданням київське "Общество защиты евреев" (так кажуть "Киевские вести").
В сій розвідці Талант рішуче запевняє, що свідоцтва про жидівське орендування церков — брехня. Просто-таки все видумано! Орендування те вигадали літописці тих часів — Самовидець, Величко, Граб'янка. Ту "легенду", байку підхопили всі інші — і пішла далі напасть на бідних жидів! Бо, як звісно з історії, у всі часи й у всіх країнах була сама тільки напасть на ізраїльське плем'я. Завжди про сердешних жидів розпускано всякі шкодливі для них легенди, по-простацькому говорячи, брехні. І так ведеться по сей день; І алант жаліється, що навіть єпископ Євлогій, в своїй промові в Державній думі, згадував ту давню брехливу легенду про жидівське орендування православних церков.
Отже, за доводами І. Таланта, виходить, що брешуть українські літописи, за ними бреше Костомаров (бо він був "украинофил"), брешуть Антонович і Драго -манов, брешуть кобзарі, що співали думи про жидів-рандарів. Всі брешуть — і либонь через те, що вони українці; один Талант каже правду — либонь через те, що він "єврей"?..
Звичайно, коли доказати, що вся наша історія — брехня, то тоді нема про що й говорити, Але п. Талант уживає при своєму змаганні таких доказів, що ні згодитися з ним, ні мовчати — неможливо.
Сказати по правді, я сподівалася, що проти занадто великої одваги (щоб не сказать більше) Галантової виступлять наші історики, люди більш компетентні, ніж я. Але вони мовчать... І се не дивно! Мовляв, устрянь тільки в суперечку з жидівським автором, то й пропав чоловік!.. Зараз тоді жиди, "істинно прогресисти і демократи" (бо всі ж жиди мають сей титул — се привілей цілого племені), та й російська "найпередовіша" преса, що має в своєму катехізисові одним з перших пунктів стояти за "угнетенныхевреев", — всі ці панове, дуже могутні і сильні в "об-щественном мнении", пришпилять на необачного супротивника ганебний ярличок. Вони зараз скажуть, що він "чорносотенець", "людожерець" — прямо-таки хоче біфштекси з жидів їсти, — і так далі, й так далі! Обвинуваченому ж письменникові се буде зовсім не на користь, хоч би й як незалежно стояв він: жиди й оборонці жидів не тільки викинуть його з гурту своїх співробітників і взагалі з гурту "демократично-поступових діячів печаті", а ще, може, й інша яка житейська, зовсім реальна шкода з того вийде для необачного протестанта. "Мовчи лихо, аби тихо"!..
Думаю, що в значній мірі через се (а може й "через недостачу часу") ніхто з українських письменників не виступив проти одважного Галантового завдавання брехні всій нашій історії.
Але, звичайно, вже й для автора брошури і для тієї справи, що він обороняє, було б недобре, коли б авторову працю зустріла "гробова мовчанка". Треба було, щоб її вихід було зазначено в "періодичній поступовій печаті" — звичайно, зазначено привітно.
При тім, звісно, краще, коли привітають не жиди, не зовсім свої, а росіяни або ще краще — українці. І ось в "Киевских вестях" дуже швидко з'являються дві чималі замітки, повні співчуття до автора. Одна належала українцеві, відомому київському вченому й публіцистові Н. Ва-силенкові (співробітникові російських часописів), друга замітка належала теж "родом українцеві" і теж відомому київському публіцистові Ал. С-кому, видному співробітникові "Киевский вестей".
Н. Василенко починає свою замітку з того, що як-то часто в історії складаються легенди і який-то нещасний народ ті євреї, бо якраз про них завжди складалися всякі вигадки; і ось, мовляв, одна з таких легенд в нашій історії — легенда про те, що євреї орендували православні церкви. В середині замітки п. Василенко говорить: правда, не можна сказати, щоб п. Талант зовсім довів свою думку, але все ж треба йому подякувати за те, що він пролив світло на темну добу нашої історії.
Таким галантним поклоном перед п. Талантом і жидами з початку і вкінці своєї замітки п. Василенко зовсім забезпечував успіх одважної Галантової брошури в "щиро прогресивнім" околі російськім і українськім.
Автор другої статті "Киевских вестей" п. Ал. С-кий узяв справу з іншого боку, але теж дуже вигідно для жидів. Він каже: навіщо там розводитися про те, чи орендували євреї православні церкви, чи ні, — се було так давно, 300 літ тому!.. Теперішні ж євреї у всякім разі за те відповідати не можуть. Отже, наприклад, каже далі п. Ал. С-кий, французи в
1812 році повернули були в конюшню московський православний храм. Той храм, покликує чуло пан Ал. С-кий, "где коронуются на царство русские цари"; але хіба, мовляв, та зневага московському святому храмові зменшує заслуги всієї французької нації перед світовою культурою і поступом? Далі п. Ал. С-кий хоче зовсім обілити жидів, навіть в тому разі, коли б на них зосталась якась тінь обвинувачення в тім, що вони орендували церкви 300 літ тому. Він спиняється на тому, що один документ, спогаданий Талантом, говорить про віддання православної оренди двом: євреєві Песахові й попові Мик-лашевському; то кому належиться більша ганьба? Жид, мовляв, чоловік чужий, іншої віри, то чого з нього хотіти, а ось панотці православні завдавали зневагу своєму храмові... Ось хто має перейняти на себе з жидів усю ганьбу (себто стати "у позорного столба истории").
Отакі були статті українця і "почти украинца" з приводу "одкровеній" Галантових.
По тій їх мові, дуже приємній, звичайно, для жидівства, ніхто більш не озивався, з якимсь заперечним словом... П. Галантові зоставалося лише "торжествовать" після тих подяк та оправдання, ще й скинення якогось там сорому з жидів на голову попівську!
Однак, хоч не бувши спеціалістом-істориком, а все ж належачи до українського письменницького гурту, не можу я не сказати в "Рідному Краю" своєї думки з приводу всього того "возмутительного" писання, тим більше, що знаходжу в брошурі Таланта одну річ, настільки шкодливу, що вважаю своїм обов'язком розкрити її.
Ні ґвалту жидів та жидовствуючих, ані тих ярликів, що вони можуть чіпляти, я не боюсь, бо честь мого імені залежить не тільки від них. Сама ж справа заслуговує на те, щоб їй присвятити окрему працю. Даремне д. Ал. С-кий каже, що "се було так давно" і через те немовби байдуже, коли й справді воно було. Ні, мабуть воно комусь таки "важно", коли таланти самі здіймають річ про ті оренди й силкуються завдати брехню всій історії, аби довести, що орендування церков не було. Та й чому ж минулі події "не важні"! В минулому лежить коріння сучасного! Пішовши вслід за п. Ал. С-ким, можна повикидать за борт всі факти минулого життя. А тим часом історія багато чого пояснює і в житті сучасних людей...
Розглянувши всі ті історичні відомості, що їм завдає брехню п. Талант, ми прийшли до переконання зовсім певного, що орендування жидами церков — не легенда, що жиди дійсно орендували православні церкви і що се орендування було тільки частиною вельми тяжкого гніту жидів над усім життям нашого народу.
Ось ті свідоцтва, що Талант хоче "опровергнуть" так рішуче:

1) Записи літописців і інших сучасних людей. Григорій Граб'янка в своєму літописі пише: "Тоже церкви Божія жидомъ запродаяху і за дозволеніемъ жидовскимъ крещаху младенцы и всякіе обряды церковніе благочестивыхъ> — по-даяху жидомъ въ аренду".
Літописець Величко теж говорить про жидівське орендування церков.
Літопис Самовидця (17-го віку), вказуючи різні причини козацького повстання, між іншим каже: "В городах зась от жидов тая была кривда, же не волно козакови в дому своем жадного напитку на потребу свою держати, не тилко меду, горелки, пива, але й браги. Над поспольством зась, чего не звикла была Украйна терпети, ВЫМЫСЛЫ великіе были оть старостовъ и оть намесниковъ, и жидовъ; бо сами державці на Украине не мешкали, тилко уряд держали, и так о кривдах людей мало знали, албо любо и знали, толко заслеплени будучи подарками отъ старость и жидовъ орандарей, того не могли узнати, же ихъ саломъ по ихъ же шкуре мажутъ: зъ ихъ подданих выдравши, онимъ дарують". "Леда* шелюга**, леда жидъ богатится, по килко цутовъ коней справляетъ, вимишляючи чинши великіе". "И з того времени подати наложили необычно, церкви и образы церковные жидомъ запродали".

* Всякий. (О. П.). ** Сміття. (О. П.).

Але п. Талант каже, що нашим літописцям не можна вірить. Брехливість, "фантастичність" їх записів, мовляв Талант, доведена київським професором Каманіним. Чим же вона доведена? Тим, що пр. Каманін не признає вірною розповідь літописця Величка про Чаплицького. Перше всього, догадка проф. Каманіна — єсть догадка, а друге — хіба передавання в літописі одної невірної речі є доказом, що і все інше (та ще й у всіх літописців) — брехня? Отак сиділи собі люди, висмоктали всю історію з пальця й підряд написали!
Дивна річ, в своїм цінуванні взагалі писання сучасних мемуаристів п. Талант "мірить не однаковою мірою": своєму мемуаристові (жидівському авторові тієї молитви й спогадів про уманську різню) п. Талант вірить, хоч те жаргонне писання було безіменне і з'явилось невеличким уривком. Наші ж літописці, що записували події одну по другій, поклавши на те велику увагу й працю, — брешуть!
Ні, та нехай вже "брешуть" наші письменники, бо вони були українці і вже так чогось напосілись на тих бідних жидів! Але ж маємо писані свідоцтва й чужих тодішніх людей, москвичів і поляків. Отже вони не тільки говорять взагалі про всякі "кривди" й пригнітання нашого люду з руки жидів, а в збірникові "Pamietniki do panowania Zygmunta III, Wlad. IV I Jana Kazimierza" знаходиться такий запис поляка: "Старости й паничі-дідичі, бажаючи побільшити свої доходи в Україні, накликали жидів і всі чисто доходи віддали їм в оренду, разом з тим і церкви, ключі від яких зберігалися в жидів; хто хотів вінчатися або хрестити дитину, той мусив платити податок жиду-орендарю .
Чи се ж не те, що каже й народна дума?..
В записці дяка Григорія Кунакова, посланця від царя Олексія Михайловича, говориться: "Да черкасомъ же (так москвичі звали українців) сверх того было разореніе оть ЖИДОВЪ), которые держали въ ихъ местехъ) отъ панов аренды. И те же жиды ихъ, черкасъ, грабили и наругались над ними всячески: только который черкашенінъ укурить вина, или сварить пиво или медъ, не явясь жидом, или против жида учнетъ говорить, не снявъ шапки, и жиды де за то ихъ грабили и розоряли, животы ихъ отнимали и жонъ> и детей въ работу имели насильствомъ". (Акты Ю. и 3. России, т. III, 278). Се кажуть люди чужі.

2) Народні історичні пісні. Після писаних відомостей про жидівську оренду церков, маємо ще наші народні пісні, що говорять про ту ж оренду. П. Талант каже: "Разве можно верить какой-то одной народной песне!". Але ж історики, наші і польські, давно признали історичну вартість українських народних пісень, що так повно й виразно відбили в собі минуле життя (Геній української народної пісні — явище, визнане в усьому світі. Німецький поет XIX ст. Фрідріх Боденштедт писав: "У жодній країні дерево народної поезії не видало таких великих плодів, ніде дух народу не виявився в піснях так живо і правдиво, як серед українців. <... > Справді, народ, який міг співати такі пісні, і милуватися ними, не міг стояти на низькому ступені освіти". (Див.: Січинський В. Чужинці про Україну. - с. 215). — В. А.)

Цікаве свідчення залишив нам міністр семигородського князя Ракоці Франц Шебеші, посланий на переговори до Богдана Хмельницького. Він цитує слова соратника Хмельницького, майбутнього гетьмана П. Виговського, які він сказав московським послам: "Ви хочете тільки городів, а про християнство не дбаєте. Як перше нам церкви забирано — і ви не кращі від жидів! Різниця тільки та, що ви хрещені, але повні поганства". (СічинськийВ. ЧужинціпроУкраїну, — К., 1992, с. 108).— В. А.

Отже й про орендування жидами церков, і взагалі про українські взаємини з жидами згадується не в одній пісні, а в багатьох, — і в них знаходимо вказання досить докладні. Ось як говориться про справу в народній думі:

Іще ж то жиди-рандарі у тому не перестали,
На славній Україні всі козацькі церкви
заорендували.
Котрому б то козаку,
Альбо мужику,
Дай Бог дитину гюявити,
Т о не йди до попа благословитись,
А піди до жида-рандара, Та положи шостака,
Щоб позволив церкву одчинити,
Тую дитину охрестити.
А котрому б то козаку,
Альбо мужику,
Дав Бог дитину одружити,
І о не йди до попа благословитись,
А піди до жида-рандара, Та полож битого таляра,
Щоб позволив церкву одчинити,
Тую дитину одружити.

Отже в пісні-думі якраз те говориться, що і в тому польському записові: про держання ключів од исркви у жида-орендаря. Одне потверджується другим.

Дивна річ знов: коли п-ві Таланту треба, то він тоді вірить і українським народним пісням; таким чином, коли йому хотілося довести, що дуже багато було повбивано жидів під час гайдамацької різні, то він тоді каже, що про це "самыя гайдамацкія песни говорять ". Власне, Талант бере з пісні погрозу козаків, "что всем им (жидам) снимут голови, начиная с Боруха и кончая Нухимом".
І справді, як розповідали народні пісні про народну кривду, про орендування жидівське, так не таїли ті пісні й козацького розправляння з жидами; тим-то знаходимо в народних піснях наших і комічно змальовані картини того, як утікали жиди від козаків, і трагічну розповідь про те, як козаки били, різали, топили жидів. Народна пісня докладно відбила в собі всі поважніші явища тієї справи.
І наші історики, хоч би й "українофіли", не таїли безжалісної розправи козаків з жидами.
Що було, те й було!.. Не треба ж би і жидівським ученим висмикати з наших пісень тільки те, що їм подобається — себто те, що їм хочеться доказати, — і завдавати брехню, коли пісні говорять про те, що комусь хотілось би затерти, дарма, що це було 200 літ назад...
Таким чином, про вину жидів, яко орендарів" взагалі і орендарів церков, народна пісня наша, уславлена за реальність свого складу, говорить зовсім докладно і є теж — історичним документом.

3) Орендні договори панів з орендарями. Є ще докази, що жиди орендували цілі маєтки, а в них і православні церкви: се знайдені в архівах орендні контракти. Се вже не "фантазія", не вигадка дозвільних літописців — се сухий, діловий документ. Завдавати брехню й таким документам — не можна. (Акти Київ. Комісії, т. II, №№ 9, 10, 11).
Страшні сі документи! П. Талант каже, що коли він читає запис свого одноплемінника про уманську різню, то в нього холоне кров у жилах; отже й мені похололо серце, коли я на свої очі прочитала доку-менти-договори про жидівське орендування, про ту страшенну владу, що давали жидам орендні договори, — владу над працею, над усім маєтком, над самим життям наших людей! Так, се не перебільшення з моєї руки. П. Талант мовчить про це, але в орендних контрактах з жидами й їх спільниками стоїть, що орендареві давалося право навіть "карати смертю", і до того ще, пише в контракті один пан, — "без апеляції до нас"... Чи се не страшна річ?
По сих орендних договорах орендарям передавалися всі панські права над маєтком і селянами, оскільки вони були залежні від пана. Отже, орендар мав право, по тих документах, користуватися полями, лісами, випасами, пасіками, річками, ставами, млинами, ґуральнями, буртами, вигонкою смоли, і іншим, і іншим; орендар мав право збирати собі всі податки, належні панові, з усього, що мав селянин: з його хліба, з усієї його худоби; до орендаря переходила й панщина — селянське одробляння положених днів праці на панському полі; до орендаря переходило й "мито" з мостів, гребель; орендареві, кажу, давалося навіть право карати смертю!.. А карати смертю орендар мав право ось кого: "всякого винного чи неслухняного, всякого, хто теє заслужить". Отже скільки-то визискування, скільки-то сваволі над собою дізнавав наш люд!! Адже ж досить було виявити якусь "неслухняність" чи яку-небудь "вину" — і тебе ждала кара всемогутнього орендаря!
Я не хочу тим сказати, що під владою самого пана було вже таке "добро"; ні, всі ті права, передавані орендним контрактом, показують, яка-то велика і страшна була та панська влада. П. Талант каже, що жиди були неначебто тільки "на службі" в польських панів, бо, каже, тим панам усе потрібні були гроші — і жиди їм ті гроші постачали. Ото ж то й є: жиди були тим гнітом, що найкраще тямив "видушувати олію" з хлопа, — звичайно, зоставляючи найбільшу пайку собі...
Зрозуміла річ, що коли віддавалося орендареві чисто все в маєтку, то нема нічого дивного, що віддавалися й церкви, бо й церква була не що інше, як "орендна стать" в панськім маєтку. Отже зовсім натурально, що "ключі од церкви були в жида-орендаря", і він, по потребі селянській, за "шостаки" та за "таляри", одмикав її. Коли віддавалося все, то все віддавалося орендареві, по контракту, увесь доробок селяниновий, навіть життя його; то чому ж не віддати в оренду й душу його?.. Се була річ зовсім натуральна.
І з певністю можна думать, що орендарі не були поблажливими владарями, а може ще більше визискували всі свої права, ніж сам пан.
Отже в актах, виданих Київською комісією, є той безперечний історичний документ, орендний договір про те, що великий маєток пана Аисаковського в Холмськім повіті з скількома селами віддавався в оренду — "съ иерквами и по-даваніемъ ихъ" (себто з доходами). Отак всіма буквами й написано в орендному листі. Здавалось би, це такий документ, що проти нього нічого не можна сказать: оренда "съ церквами и подаваніемі) ихъ".
Отож з приводу сього документу ми зустрічаємося в брошурі Галантовій з таким перекрученням, що мовчати про нього ми не можемо.
Річ у тім, що, як і в деяких інших договорах, сю оренду в Аисаковського брали двоє людей; отже в Галантовій брошурі стоїть, що оренда була віддана "попу Миклашевському і єврею Песаху". Отут Талант і почина крутити, що, мовляв, невідомо, котрий з орендарів чим орудував. "Весьма возможно, — каже п. Талант, — что церковь находилась в аренде Микла-шевского". Ту догадку для більшого виправдання жидів розвинув ще ширше п. Ал. С-кий. Сей вже прямо всю вину, всю ганьбу скидає на "попа": припустимо, каже Ал. С-кий, що орендували церкви жиди, люди чужі, іншої віри, а коли й панотці православні доказували таку зневагу своїм храмам, беручи їх в оренду, то на них має впасти ганьба.
Сказать по правді, і на мене зробили враження ті слова А. С-кого. Думаю, як же це справді панотець так "пописався"!.. Але ж, думаю собі, коли виникає така поважна річ, "проливается новый свет" на справу, то тим більше треба подивитися у самий той документ, що згадує п. Талант... Отже, беру той том Актів, знаходжу ті договори, читаю орендний лист, вказуваний Талантом, — і що ж я бачу? Там стоїть, що оренду всього маєтку "з церквами" пан Лисаковський віддав "жиду Песахові і пану Якубові Миклашевському". Отже — панові, і очевидно полякові (коли "Якубові"), а не "попу". Ні про якого "попа" в оренднім договорі навіть не згадується!
Як же після сього назвати вчинок п. Таланта? Недоглядом?.. Здається, всього тільки одно слово змінено, але як багато воно значить!
Я не знаю, як назвати вчинок п. Ал. С-кого, що, не давши собі труду заглянути в самий документ, він поважився кинути ганьбу цілому станові людей, духовенству! Ось як чинять жидівські історики й жидівські оборонці.
Тепер п. Талант може сказати, що то в нього "опечатка", друкарська помилка: замість "пану" — "попу"; себто буде винен у брехні коректор (як той "стрілочник"), що не доглядів помилки. Але чому ж пан Талант не обізвався потім та не спростував помилки? Він же, либонь, читає "свої" газети, такі прихильні до жидів, як "К. вести"; мабуть, тим паче, п. Талант читав те, що в них пишеться з приводу його книжки; отже повинен був п. Талант знати, що на основі одного того слова, перекрученого в його цитаті, люди дають зовсім інше освітлення історичному фактові. Чом же п. Талант не сказав: "Стійте, люди добрі, не робіте якихось нових виводів, бо се в мене друкарська помилка!". Нічогісінько такого ми не чули: п. Талант сидить нишком і мовчки слухає, як через те одно слівце в його розвідці (попу, замість пану) ставлять "к позорному столбу истории" наше духовенство.
Якого ярличка заслуговують після сього панове Талант і С-кий?
Одначе, може кому цікаво побачити, як там воно стоїть в самих договорах.
"Уряд гродскій Владимірскій" (на Волині) свідчить (1596 року) своїм підписом і печаттю, що "пан Якуб Лисаковскій и малжонка його Катерина" "дали пану Якубу Миклашевскому і жиду Несвітському Песаху — именя и села их в Холм-ском повите лєжачиє* (* Границя Холмського повіту заходила тоді й на Волинь. (О. П.)., зо всим правом, панованєм и власностью — изо всими малыми и великими с тых ймень приходячими поживками и доходами, з дворами, будованъєм, з огородами, виноградами, садами, хмелищами, гумнами, оборами, с боярами путними и ихъ службами, с церквами и подаваніем их, и зо всими людьми тяглыми и нетяглыми, данями старими и новоосядлыми, з их роботами и подводами, с чиншами, дяклами (обов'язковий гостинець) зимними и овсяными (весняними), з даньми медовими и десятинами (податками) вшелякими, с пасеками, винами, з корчмами вселякого напою, з млынами, з ставами спустными и ставищами, з бобровими гоны, крыницами, болотами, багнами, реками, дубровами, з ловы звериными и пташими, з грунты ораными, с польми, сеножатями, з фолварками (хуторами), зо вшелякими и кождыми пожитками и доходами". Акты К. ком. — том II, № 10.
Все це на 3 роки (за 2 тисячі злотих польських). Писано в с. Гнойне, явлено в г. Владимирі-Волинському.
До всього цього додається, що орендарі мали право судити "подданных", а при тім карати їх навіть смертю! ("А если бы которьш заслужил — и горломъ карати"). До сього князь Пронський в договорі з паном Буркацьким і жидом Гурійським додає: "без апеляції до нас". Знов можуть сказати, що це все говорилось тоді, коли села віддавались двом орендарям, жидові і панові.
Але ж ось орендний договір пана з самим тільки жидом: "Лист-запис Єго милости княжати Григорія Косинського, Сангушка, жиду Абрамку Шмойловичу даний". (На Волині — в теперішньому Ковельському повіті). Тут теж перелічуються всі повні права на маєток; на додачу додається право судити "подданыхъ", а при тім — "ВИННИХЪ и непослушныхъ карать "пенями" і смертю ("на горло").
Про оренду церков п. Талант ще каже, що може то був лише "патронат" (себто отецька опіка). Але ж це був контракт не на опіку, а на оренду; при тім слова "с церквами и их подаваніем" надто виразно говорять про доходи, а не про "патронат”.
І в тих контрактах, де віддавалися села двом орендарям, права орендаря-жида в договорі нічим не обмежено, орендар-жид був при однаковому праві з другим орендарем — по формальному юридичному акту.

4) Козацькі постанови. П. Талант каже, що коли б жиди були орендарями церков, то певне Б. Хмельницький у своєму універсалі, де він кликав до повстання, вказуючи кривди від поляків, спогадав би й про орендування жидами православних церков; але Хмельницький, каже п. Талант, не згадує там про жидів. А як же толкує п. Талант такий історичний документ: після першого успіху повстання Хмельницький пише в Зборові договір з польським урядом і між іншими пунктами нового укладу життя на Україні ставить окремий пункт: "Щоб жиди не тільки не мали права бути орендарями, а щоб вони не мали права й жити на Україні" .
Отже, не можна сказать, щоб Хмельницький зовсім "не згадав" про жидів!.. І мабуть чимсь вони дуже освиріпились нашим людям, коли в політичному договорі поставлено було такий пункт!
Таку саму постанову написала в 17-му віці й "Січ Запорозька": щоб ніде в межах Запорожжя не сміли жити жиди. (Відчит Еварницького в Києві сього року).
Жили в ті часи на Вкраїні різні чужі люди, між ними — цигани, вірмени, молдавани, серби й інші; одначе ні про кого не було ні таких договорних пунктів, ні таких універсалів. Мабуть же чимось добре дошкулили та дозолили нашим людям "жиди-орендарі", коли, власне, про них були такі домагання й постанови.
З усього вище сказаного про брошуру п. Таланта робимо такі висновки. А) Жиди церкви православні орендували: се доказується писаними свідоцтвами літописців і інших сучасників, народними піснями й орендними договорами. Б) І. Талант ніякого нового світла на питання про орендування церков не пролив, а навпаки, його брошура могла ще затемнить це питання, — дякуючи невірній передачі документа, дуже важливого в цій справі; а з цього виходить, що д-дій Василенко даремне розводився з приводу оренди наших церков про легендарність в історії, даремне дякував п. Талантові. В) Ганебне обвинувачення д-єм А. С-ким православного духовенства в тім, що нібито воно разом з жидами держало в оренді церкви, — не має ніякої підстави, бо засноване на перекрученому текстові документа.

***
Історичні докази про жидівське орендування церков п. Талант пробує знищити ще "талмудичним" толкуванням деяких подій того часу. Він каже: може, легенда про орендування жидами церков пішла через те, що... жиди орендували шинки, бо горілка має зв’язок з весіллям, а весілля — з вінчанням, а вінчання — з церквою. Читач, мабуть, все-таки не добирає толку, де ж тут той зв’язок з орендою церков? Ми теж не бачимо його, але п. Талант все-таки вказує один судовий процес, що буцімто доводить його думку: одного жида-шинкаря судили за те, що він для більшого продажу горілки підбивав хлопців женитися, бо розпускав чутку, що хто не одружиться, того візьмуть в москалі. Так от, каже п. Талант, може звідси (з того зв'язку шлюбів з "пропінацією") та через пристрасне відношення жидів до тієї пропінації і пішла "легенда" про орендування жидами церков... На нашу думку, та оказія й жидова роль у ній доказують тільки, що "жиди-орендарі" були мошенники, що їм було зовсім байдуже, коли через їх крутні люди, може, губили все своє життя, — беручи шлюб прихапцем; "орендар" клопотався про одно: щоб у нього купили лише відро горілки! Але від того мошенства ніякої ще легенди про оренду церков піти не могло.
Може кому здається, що ми надто багато уваги звернули на брошурку п. Галанта; але ж працю його видало ціле "Общество оборони евреев", — отже, се може бути початком цілого ряду таких же розвідок в нашій історії.
Хороша й вірна вийде історія в тій "обработке", при такій "переоценке исторических ценностей".
То треба ж комусь і в обороні нашої історії стати. Може хоч не будуть у п. п. талантів документи являться перекрученими.

Далі

До змісту Олена ПЧІЛКА ВИКИНУТІ УКРАЇНЦІ