Олена ПЧІЛКА
ВИКИНУТІ УКРАЇНЦІ

Наше оточення

"На нашій славній Україні,
На нашій не своїй землі!"
Т. Шевченко

І
Наші "друзі"

При нашім бажанні бути самими собою, мати право бути хоч трохи "самім по собі", розгляньмося, як споглядають на нас близькі до нас люди, яке маємо оточення. Звичайно, перше всього розгляньмося в сім ї рідній, в сім'ї слов'янській. Ми не будемо, одначе, кидати свого пильнішого погляду занадто далеко та широко по слов янському світові. Згромадження великої слов янської сім'ї докупи завжди здавалося нам химерною мрією. Поки тая мрія мріється десь в небесах або хоч і на землі та в якихось безмежних, невиразних просторах, то немов би й викликає той єлейний настрій, милу думку про згоду та "мир і тишину" у великій рідній сім і, про поєднання братерське всіх чад тієї сім'ї, про можливість об'єднати всіх і вся і всі межислов'янські справи однією тією любовію; коли ж братове слов'яни починають господарити кожний на своєму клаптеві, то зараз, як і в справжній, звичайній сім'ї, коли діти починають "ділити батьківщину ", виявляється щось зовсім інше... Замість тієї згоди зчиняється звада. Чи треба нагадувати про "братерську" рахубу поляків і русинів у Австрії?..
У найкращому разі — так було до сієї пори — слов'янські племена споглядають одне на одного байдужо. Не треба далеко шукати за прикладом: досить спогадати таке недавнє пограбування Боснії та Герцеговини... Ніхто з інших братів-слов'ян "ані почухавсь" від того грабежу, делікатно названого "анексією".
Недовго продержавсь і чулий настрій до болгар. Ведені генералами, наші люди "кров проливали" за визволення Болгарії (так само, як проливали кров у Маньчжурії, не відаючи гаразд за що саме); була жменька "добровольців", що й охотою пішли під час Турецької війни за Дунай, на ті Балкани; але... перешуміла хвиля, опав піднятий настрій героїчної хвилини, — і до болгар зосталося в нас те почуття, що виявляється в трохи глузливій, а то й презирливій назві "братушкі". Як тії "братушкі" тепер живуть, що в них робиться, — про це всім у нас байдужісінько! У них — свій клопіт, у нас — свій. Не завелося навіть літературного поєднання, особливо українсько-болгарського. І не дивно: мова їх дуже далека від нашої, багато дальша, ніж про те звикли говорити при офіційних, та й всяких "поєднаних" банкетах.
Хтось, може, нагадав, що так недавно ще був вибух братерсько-слов'янського почуття — і то в крузі найпередовішім. Відгук того новослов'янолюбного, мовляв, уже поступового, руху відбився навіть в нас, у Києві, та й у Львові: се ж була, після правих москвофільських з'їздів, подорож професорська, поступово-професорська, подорож Погодіна з його громадкою молоді, прихильної, захопленої ідеєю нового слов'янолюбства.

"Се вже нове, поступове слов'яно-любство! — гукали кругом. — Се вже не якісь там старі шкарбуни пережовують стару слов'янофільську жуйку часів давнього, московського Погодіна, що сперечався з Максимовичем, бився "юсами” та заржавілими "кладенцами" "древних русичей"; се — новий Погодін, петербурзький професор, що визира крізь теє "вікно в Європу" та крізь нові окулярчики дивиться на поступовий шлях слов янської федерації, справедливого, рівноправного погодження справ братів-слов'ян; а з Погодіним іде, мовляв, поруч — молодий гурт; Погодін потрапив надихнути своїм слухачам і слухачкам любов, прихильність до нової слов'янолюбної гадки, — і тепер вже справа забезпечена! Молоді пішли!".
І всюди "все передове" вітало По-годінську мандрівку по слав'янських краях. Не зосталися позаду і поступовці київські. Читачі "Ради " й "Рідного Краю” знають, як вітали Погодіна київські українці в "своїй хаті". Наговорено було "великих слов велику силу"!
І... що ж сталося з тим новим загорінням поступової громади "слов'янською ідеєю"? Та сама "Рада", що так вітала погодінців, подала, оце з тиждень тому, допис з Петербурга, що там академічна молодь захопилася вже зовсім іншою принадою: літанням. Еге ж, отим справжнім ширянням попід хмари на аеропланах, монопланах, біпланах і такому іншому; та молодь великою громадою вступає до літального клубу, а слухати професора По-годіна, що саме розпочав відчити про "національні завдання в Австрії", — ніхто не має гарячої охоти. Далі та сама "Рада" (що так вітала новослов'янську гадку) тепер, подаючи той лист, устами свого дописувача говорить: "Та й справді, тая гадка про всеслов'янське поєднання — якась недосяжна мрія"...
Так скінчилася — в хмарах — течія нового Погодинського слов'янофільства.
Ми не вітали Погодіна і не нам плакати над тим, що захоплення "новою гадкою всеслов янського поєднання" опало, як шумовина в казанку... Так і мусило бути. Мрія про всеслов'янське поєднання не тільки незбутня, а й фальшива: навряд чи хто вірить в неї щиро.
Отже й не по широкому всеслов янському світі розглядатися маємо, розпочавши цю розвідку — про наших друзів.
Погляньмо ближче, що діється у нас дома, на нашій славній Україні.
Об тім-таки прийдеться перше сказати про наші братні взаємини поза Україною, але не в інших слов'янських державах, а таки в Росії.
Який ґрунт знаходить "українська національна думка" серед росіян? Ми не будемо брати народні юрби, а візьмемо громаду освічену, тую інтелігенцію.
Бажаючи говорити лише про наших друзів, ми, звичайно, зовсім минемо тую частину російського громадянства, що, хоч і належить до людей освічених, хоч часом має навіть вищу професорську освіту, але належить до гурту істинно правих і по щирості висловлює свою думку, що всяка націоналістична гадка українська про свою літературу й культуру та автономію єсть "глупость" і навіть "зло для Росії, та й для самої "Малоросії".
Про такий гурт, звичайно, нам нема що говорити. Де ж би тут узялися наші друзі!
Але ж є інший гурт російського змислення — це суперечники правих: ліберали, поступовці. Ось тут повинні бути наші друзі!
Отже і в сьому гурті зустрічаємо перше всього крайнє невігластво, незнання України й українців, незнання наших потреб, нашого становища на всіх ступнях.
Може найяскравіш виступило те невігластво, коли дуже відомий російський поступовець Фальборк перемішав славутнього українського публіциста Драгома-нова з генералом Драгомировим. Це була "смеху подобная" історія, але наші (як завжди) надто великодушні українці поспішили зам'яти її, гречненько вклонившись Фальборкові та давши ляпаса своєму братові, українцеві, що зняв річ про ті Фальборкові кумедні словеса.
Не більш показав знання українців та українського становища й один поважний академік: з початку 1905 року, коли ще панував тяжкий закон 1876 року про заборону української літератури, шановний академік сперечався зо мною в Петербурзі, що то мені так здається, ніби той закон забороняє навіть українські граматики та всякі інші шкільні книжки й найпростіші читанки дитячі українською мовою. "Зто не может быть! — казав мені академік. — Зто вам так показалось: дамы в деловой сфере всегда все перепутают!". Ну що мені було казати на се?.. Хоч я надто певно знала про всі заборони, поставлені тим законом, бо якраз і в Петербург приїздила в депутації, що клопоталася про полегшення тієї тяжкої долі українського письменства. Я певна в тім, що сей приклад не виключний, що багато й багато російських поступовців могли сказати, та може й тепер думають, що то ми чогось не второпали і що той циркулярний закон не міг бути таким!
Се таке знання. Але не кращих "друзів" мали ми й маємо тепер і проміж тими поступовими росіянами, що вже нібито добре знають і наше становище, і наші потреби, признаючи при тім наше право на "самоопределение". Не хочеться навіть перекладати се противне слово, вигадане російськими лібералами, — таке воно туманне, невиразне, а через те й брехливе по самій своїй суті, бо в обсягу життєвому або тим паче законодавчому (хоч би і в думі) цим словом не ставилося ніяких певних меж, не вказувалося нічого фактичного: десь, в чімсь, якось "самооп-ределяйся" — і буде з тебе!
Коли ж наша гадка про те "самоопределение" хоче стати якось виразно, на певний, опрічний (мовляв, конкретний) ґрунт, тоді виявляється ось який погляд, ось яке поводження наших "друзів", російських лібералів: один з найперших апостолів російської поступовості Родичев, сей славутній трибун-демократ, хіба не став минулої зими у Державній думі проти домагання української школи? Хіба не говорив потім той же Родічев: ну добре, я здійму річ про українську школу, але — для того, щоб показать всю глупо-ту сієї гадки.
Таких маємо друзів у самім надійнім, найближчім, поступовім гурті.
Професор Погодін, побувавши в Києві та зауваживши деякий успіх українців, закликав російських змисленників не випускать українців з-під свого зчисленного впливу, "пока єсть еще время"... Отже, тільки "братушками", що не повинні виходити з-під впливу російського розуму, хотіли б нас бачити такі "друзі"!

Гірко теє згадувати, але навіть такий знавець українського умислового руху, як Пипін, автор таких поважних праць про той рух, доказав, розбираючи історію української літератури О. Огоновського, що тільки "поскреби" кожного найпередовішого росіянина — і побачиш нетерпимість до українства, почуєш таке, чого не сподівався б чути від передовиків. Сумні ноти почули ми в рецензії Пипіна!
Але може то все так буває тоді, коли ті російські люди пробувають від нас далеко; може ж, як вони спускаються з тих столичних високостей на «ашу "провінцію", себто хоч би й у наші києви, одеси, харкови, катеринослави, — то, може, вони стають іншими, щирішими друзями нашими? Може ж таки, оселившись на Україні, вони мають змогу і більше пізнати наше становище, і навіть стати до помочі тій справі, котру вони вважають справедливою і надійною? (Звичайно, ми ж, власне, й тут говоримо не про істинно правих іммігрантів, а про поступовців, лібералів).
На жаль, не бачимо й сього. Скажемо навіть, що оці близькі "друзі" — ще багато гірші для нас, шкодливіші, ніж далекі фальборки та родічеви; більше того — де в чому вони менш логічні і більше шкодливі для нашої праці, ніж істинно праві вороги наші.
Подивімося на поводження проти нас оцих наших друзів, що з ласки своєї оселилися на нашій славній Україні, оселилися чи з огляду на її тепліше поліття, чи з яких інших причин та зайняли в нас місця професорів університетів, технічних вищих шкіл, учителів гімназій і т.і. Ми вже казали, що виділяємо й тут лише гурт поступових.
Вони не ворогують з українцями принципово — навпаки, деякі з них навіть дружать; говорячи інколи промови у нас, на Шевченкових роковинах або при якій іншій подібній нагоді, наші друзі, поступові росіяни, висловлюють свою цілковиту згоду з нашими думками, величають наші святощі, цілком визнають наше право на "самоопределение", на розвиток нашої науки, літератури, мистецтва, визнають слушність нашого намагання давати українському народові українську освіту, будити в ньому почуття національної свідомості, вертати його до чистої, не покаліченої мови української і т. д.
Се говориться тоді, коли наші "друзі" просторікують проміж нас. Але подивімося, що роблять сі друзі. В своїй просвітній праці поміж нашим народом вони — стромляють ломаччя в колеса нашого воза.
В Києві заснувалася українська "Просвіта". Звичайно, люди "правого" напрямку й не подумали прийти їй до помочі. І це зовсім природна річ. Коли люди такого професорського напрямку, як п. п. Флоринський, Соболевський й інші, кажуть, що українство — дурниця, навіть шкодлива, то зовсім логічно й сподівано, що вони не йдуть на поміч "Просвіті"; але ж професори з гурту перетців, Іванових і інших неначе б то кажуть навпаки, — чом же вони нічим не стали до помочі "Просвіті"? Вони стали осторонь, навіть зробили гірше того: вони поруч з українською "Просвітою" там же, в Києві, заснували за поміччю інших росіян та жидів російське "Общество распространения просве-щения в народе". Отже, те, що українці творять однією рукою, те друзі-росіяни руйнують другою, обрушуючи наших людей.
Можуть сказати, що в Києві багато всякого люду, що тому людові потрібна просвіта, хоч би й за поміччю відчитів: є, мовляв, у Києві й великороси, й жиди (о, сила жидів!), — треба ж, кажуть, і їм щось дати.
Так!.. Але ж — "хто не з нами, той проти нас", святі, справедливі слова! Друзі йдуть з друзями. Отже наші "друзі" прихильно нам кивають та підморгують, самі ж везуть іншого воза — московсько-жидівського, а не нашого.
Маючи ж велику силу, більшу, ніж мають слуги "Просвіти", сі друзі перемагають її. Се виявляється навіть і в подробицях лекційного вжитку: "просветители" захопили, наприклад, у сьому сезоні для своїх відчитів кращі години в Народному Домі київському — пізніші, а "просвітянам" лишилися для народних лекцій години ранні, поганіші, бо робочий люд у ту пору буває ще на роботі, та й для інтелектуального слухача та година незручна. Отже наші слухачі швидше можуть піти до лекторів-росіян...
"Просветители" мають більше зв'язків і більше грошей, отже можуть ширше поставити діло, знаходять і більше лекторів. Забирають до себе лекторів і від "Просвіти". Ми вже говорили в "Рідному Краю", яке се "добро" для нашої справи! Вони відтягують і ту малу силу, яку маємо...
До "просветителей" — росіян та жидів — пристають по всіх наших великих містах і наші перевертні, таки давні місцеві, українські сили: хоч сі наші люди повиростали в українській сім'ї, десь по українських куточках, і хоч мова українська їм рідна, але тепер вони вже "не владеют малорусским язиком" (а пригадати або підучитись не хочуть) і йдуть не до "Просвіт", а до "просветителей".
Ідуть до "просветителей" не тільки перевертні, а, як ми казали, таки й вірні українці. Сі, виправдовуючись, говорять: "Чом не йти лекторами й туди? (Читати нашому народові й по-російськи). Нехай люди знають, що український лектор не якийсь покидько, що його кличуть і чужі люди: се підійма славу просвітянських лекторів". Дивне доказування! Воно
швидше нагадує речення Шевченкове: "хоч півдулі, аби під самий ніс!".( Неточна цитата з поеми "Сон". У Т. Шевченка — Хоч півдулі, аби тілько Під самую пику. (В. А.)
Зваживши таку діяльність київських "просветителей" народу, ми не вагаючись кажемо, що наші "друзі" перетці та Іванови й інші члени "Общества просвещения народа" стали на перешкоді нашій національній справі в Києві — праці нашої "Просвіти" — більше, ніж флоринські й соболевські. Сі, на наш погляд, — логічніші й щиріші, ніж наші "друзі".
Таку ж саму місію, стромляти ломаччя в колеса нашого воза, несуть "друзі"-росіяни, щонайбільші поступовці, і по інших містах наших: в Катеринославі вони засновують народний університет — звичайно, російський, а поки що читають народні лекції (російські), зоставляючи катеринославську "Просвіту" конати від безлюддя й безгрошів'я!
Те ж саме роблять "друзі" наші й по інших центрах України, заводячи "Общества грамотності" й не дбаючи про те, щоб ті товариства пособляли українській просвітній справі, щоб вони служили проти калічення українського народу; навпаки — ті друзі самі обрушують наш народ, пособляють його каліченню більше, ніж се роблять вороги наші.
Не вкупі йти з такими друзями, а одвертатися від них слід. У всякому разі, пора сказати їм, що коли вони на словах нібито так співчувають українській національно-просвітницькій думці, а на ділі, угніздившись хорошенько на Вкраїні, не пособляють українській праці, то вони лицеміри, зовсім недостойні тієї шани від українців, якою вони, очевидно, дорожать, бо запобігають її — запобігають способами дуже легкими, а зраджують українців у справах поважніших. Пора вже те сказати.
Немало дрюччя встромили (та ще й тепер стромляють) в колеса нашого воза теж поступові, ще лівіші "друзі" наші. Був час, коли від них йшла тая проповідь, що назвати себе українцем — се щось ганебне: наших людей залякували тим страшним пугалом, "шовінізмом". "А, ти — "українець", значить ти — шовініст!" Не всякий навіть знав, що воно таке, той "шовінізм", але тавра того боявся, як лайки.
Однак, час взяв своє — і національна українська свідомість клюнулась і в ті круги; зник той виродковий напрямок, що навіть мав назву "Спілка", але був ворогом національного українського змагання.
"Час все розсудить!" — мовляв Віктор Гюго. І вже настала пора роздивитися пильніше на наших "друзів" — усякої масті. Далі від лицемірів, наших потайних ворогів! Нехай наші "Просвіти", та й інші гніздечка — тим часом малі, убогі, але краще нести хоч пір'їнку до свого кубельця, ніж посилювати заходи тих, що лише згори позирають на нашу гірку працю та розкорінюють каліцтво поміж нашим народом, засівши "на нашій не своїй землі".

Далі

До змісту Олена ПЧІЛКА ВИКИНУТІ УКРАЇНЦІ