Олена ПЧІЛКА
ВИКИНУТІ УКРАЇНЦІ

Найсуворіша цензура

Що й казать, — тяжка річ цензура! Пиши та й бійся, коли б якої халепи не трапилось. І хто знає, що "краще": чи так, як було перше, що йшло твоє писання на попередній розгляд та часто й густо не суджено йому було побачити світа, чи так як тепер, — що, мовляв, можеш собі, голубе, писати й друкувати, що хочеш, тільки вже коли буде там що "не до шмиги", то спостигне тебе цензура — каральна: друкуваннячко твоє буде заарештовано, а тебе самого засуджено чи до тюрми, чи до штрафу — се вже до твоєї волі...
Сперечаються ж люди, яка цезура краща: чи попереджальна, чи каральна. Кожне міркує по-своєму...
Але єсть така цензура — освячена давнім звичаєм, — що пережила й часи попередні, дожила й до теперішніх і містить в собі обидві властивості: вона й попереджальна, вона разом і каральна. Се та цензура, що глядить інтересів жидівства.
Обсяг тієї цензури — широчезний і сила її могутня, бо живе вона у всіх поступових часописах або й у всіх тих, що вважають себе такими, часом тільки торгуючи поступовим товаром (бо є й такі людці)...
Ви можете написать найпоступовіші речі, можете виставити вопіющу кривду, зловжитки чиї хочете, але якщо там "зачеплено" з якого б не було боку жидівство або когось із жидів в окремості, — годі: ваше писання полетить в кошик з драними шпаргалами.
Мало сього — ви не кваптеся більше й порога переступати поступового часопису: вас будуть цуратися — в цілому товаристві письменницько-поступовому вас назвуть чорносотенцем, "чоловіконенавис-ником" або й просто — "людожерцем".
Ви можете борюкатися, говорити, що в писанні вашому всі події, факти були вірні: наприклад, річ була про якесь документально доказане шахрайство або кривду з руки якогось фабриканта. Все одно: навіть в тім разі, коли редакція сама знає той певний факт, вона скаже: "Може бути, що сьому й правда, але не можна сього друкувати, бо обвинувачуваний — жид і ваше писання може викликати племінну ворожнечу, може натравити ваше плем'я на жидів". І коли особливо це буде незадовго перед Великодніми святами, то вже тоді скажуть, що вашого писання краще і в кошик не кидати, а — спалити, бо... в такий час особливо страшно, щоб не розтроюдити "людожер-них змагань у диких юрбищ". І спалять.
З того, звичайно, вийде далі, що ви вже не тільки поваги, але й нікотрого заробітку в поступових редакціях не матимете; отже стратите ви й матеріально, далеко більше, ніж при іншій виплаті штрафу, бо там ви стратите раз чи два, а тут назавжди.
І бояться люди тієї подвійної цензури — дуже. Та й є чого боятись: хіба не страшно стратити ім'я "поступового письменника ", а ще разом з тим і заробіток?

Через те жидівській цензурі всі поступові письменники годять, навіть ті, що в душі мають неприязнь до жидів; інші з таких письмовців ще й запобігають, пишуть не тільки публіцистичні артикули, а й оповідання, драми, а в тих творах боронять жидів, виставляють, які вони хороші та як їх пригноблено, окривджено.
Українська драматична література, дарма що не багата, теж віддала сю дань: маємо "Жидівку-вихрестку", "Жида-вихреста", а ще, кажуть, хтось пише й <про> жиденя ("Син вихреста"). П'єси дають хороші збори...
Жиди до всього того звикли, давно зважили, що так і повинно бути. Проти їх повстає часом народна сила, вибухає в народі трагічна ворожнеча, але то повстає сила стихійна; сила ж інтелігентна, сила поступова мовчить або говорить тільки прихильно до жидів. В цьому поступовому письменницькому гурті жиди мають цілу армію — велику, могутню, слухняну. Одні часописи прямо-таки жидівські, другі — під їх впливом. Мати собі до оборони таку армію — багато значить!
Армія та стоїть на сторожі і пильнує добре. Доказом тому може служити, між іншим, і наша справа, статті в "Рідн. Краю", супротивні жидам. Здіймалася в нас мова про всякі питання, але російські газети ніколи не звертали найменшої уваги на те, про що пишуть українські газети, — ледве чи й знали про існування якогось там "хахлацкого" "Рідного Краю"! Коли ж було знято річ про жидів, та ще неприхильно до них, то знялася буча! І заговорили, зчинили ґвалт не тільки "рус-ские" провінційні газети, а навіть "найстарші", найстрашніші — столичні. І сі почали метати громи!
Бідна наша "Рада" опинилась при тім в досить смішному становищі: вже ж, здавалось, вона виступила супроти "Рідного Краю" в обороні жидів; отже прихильники жидів ще й тим не загодились, почали дорікати "Раді", що вона не доволі лаяла "Рідний Край", — і саму "Раду" залічили "антисеміткою"! Суворі пани вимагають служби рабської! Кажу ж, їх цензура — найсуворіша...
От на такій-то вірній службі жидівству знаходились не тільки жидівські, а й російські поступові письменники. їх вірність, слухняність і ввічливість перед жидами стали ділом зовсім певним.
Аж ось трапився такий випадок.
Жидівський письменник Шолом Аш написав нову драму і схотів прочитати її товаришам-письмовцям, що належать до "Кружка русских писателей". Межи слухачами був і відомий руський письмовець Чириков. Сей автор — дуже заслужений перед жидівством, бо написав він драму "Євреї". Драма та, яко літературний твір, дуже слабка, роблена, зовсім не сяє мистецьким хистом, але вона дуже прихильна до жидів — і сього було досить. За неї в свою пору уквітчано було Чири-кова величними лаврами.
Але при читанні Шолом Аша — неначе який ґедзь укусив Чирикова; він одважився висловити догану!
У драмі, бачите, виходило так: жидівка-лихварка, Рейзя чи Роза, що дає гроші в рост, порятувала якусь жидівську "аристократичну" сім'ю, власне, через те, що се були жидівські пани (які вже там вони "аристократи" — не відомо). Чириков візьми та й скажи, що він не розуміє, чого автор так "возвеличує" лихварку (ростов-щицю): в лихварстві нема нічого величного, так само, як і в завданні Рейзі вирятувати "своїх панів".
Тільки всього і сказав чоловік! Але Шолом Аш на се відповів, що Чириков, яко руський, а не жид, не може добре судити, бо він не тямить жидівського побуту, а на те, щоб тямити жидівські відносини й почування, треба самому бути жидом або прожити з жидами 5 тисяч літ. Тоді Чириков сказав, що коли так, то він дуже жалкує, що недавно його твори розібрали критики-жиди, бо коли руські не можуть розуміти жидівського життя й відносин, то й жиди не можуть тямити руського побуту.
Що ж такого особливо було сказано в сих словах?! На нашу думку, нічогісінько образливого. Одначе жиди страшенно за ті слова образились! До слів Чирикова додав свою мову й письмовець Арабажин (родом українець), сказавши щось подібне до того, що жидівська критика вже занадто розібралась і пора вже руським літераторам з-під тієї влади жидівської вислобонятися.

Після виступу Чирикова зчинилась ціла буча! Де ж таки — письмовець-гой забунтував, почав "грубити"!! Сього жидівська цензура не могла попустити. Руських літераторів розніс "Фрайнд" та ще якась друга жидівська газета, а далі справа перейшла в "русские" петербурзькі газети, а ще далі — і в провінційні.
Ось нехай тепер Чириков поткнеться в яке поступове видання! Буде він бачити, чи його приймуть в сфери жидівської ласки. Тепер вже його признано чорносотенцем, "людожерцем". Оце ж почне вже орудувати жидівська цензура — каральна.
Одначе з приводу випадку Чирикова пішов гомін і рух між літерацьким миром.
Одні письмовці російські поспішили надрукувати в газетах, що на тім зібранню, де читав Шолом Аш, нічого особливого не говорилося, все було тихо й смирно; інші ж літератори надрукували, що вони таки хочуть бути "руськими"... Що з того вийде — побачимо, а тим часом бачили зразок жидівської цензури, що не дозволяє висловити ніякої критичної думки про жидівський твір — навіть в гурті товаришів.

Страшний призвідник

Відомий політичний діяч Бурцев, проживаючи за кордоном, знов подав відомості про одного лихого призвідника, що був шпигом і мав значне місце в таємній руській поліції, а разом з тим вступав у революційні гуртки і, прикидаючись їх спільником, призводив їх до таємних революційних вчинків, навіть до замірів на політичні забійства, — потім сам же доносив на своїх "товаришів", здобуваючи собі з того користь, а товаришам згубу. Сей підступний злочинець почав орудувать давно, ще літ 30 тому. Справжнє ім'я його Абрам Гекельман (жид). Був він студентом Дорпадського університету і ще тоді, на початку 1880-х років, став потайним зрадливцем: увійшов у революційний гурток студентів дорпадських, а потім і в спілку студентів петербурзьких, московських та київських — і всіх повидавав, при тім так зручно, що ніхто з товаришів і не догадувався, хто б міг їх видати. Ще мавши 21 рік, Гекельман був на службі в таємній поліції шпигуном, потім пішов усе вище та вище. Одержавши вже місце шпига за кордоном, назвався Аандейзеном, і тут вліз у найбільші гуртки руських революціонерів, призвів їх у Парижі до заміру вбити царя Олександра III, і коли вже було все до того прилаштовано, — всіх видав. Французький суд засудив усіх учасників тієї змови, в тім гурті й Ландей-зена, — на 5 літ сидіння в тюрмі, бо всі вважали, що й він був спільником тих революціонерів; одначе Ландейзен утік. Його товариші-революціонери думали, що йому вдалося втекти в Америку, і навіть раділи за нього, бо не знали, що він зрадник. Але він туди не втік, тільки все перемінював імена (між іншим, звався й Петровським) та все вище посувався по своїй службі в таємній руській поліції за кордоном. Останнім часом він звався — Аркадій Михайлович Гартінг. При міністрові Плеве він вихрестився; хрещеним батьком був сам міністр Муравйов. І артінга і в Росії, й за кордоном вважали дуже розумним і спритним; він мав високі "чини" (статського радника) й ордени — орден святого Володимира, навіть від французького уряду мав орден "Почесного легіону". Наостанку Гартінг став начальником усієї руської таємної поліції за кордоном. Жив у Берліні (мовбито рахувався при посольстві), одержував багато грошей, собі й на своїх підручних, а ще до того взяв за кордоном дуже багату жінку, що принесла йому 300 тисяч франків. Всі таємні політичні справи були в його руках. Азеф був підручним сього "генерала Гар-тінга", і вони вкупі орудували всіма своїми темними ділами: призводили революціонерів, потім їх видавали, крутили в Росії і за кордоном, аж поки Бурцев не вивів на чисту воду, хто саме був Азеф і Гекельман-Ландейзен-Гартінг. Обоє повтікали, але де саме поділися — невідомо.
Отож жидівство дає за останній час вже другого такого особливого "генія". Звісно, для того, щоб так зручно, стільки літ дурить стількох людей по всіх країнах, треба-таки спритного розуму, але ще більше треба до того безсовісної підступності й холодної жорстокості серця. Отже сю перевагу й треба признать за тими двома товаришами. Шпигів і навіть зводливих, підступних призвідників є багато і з людей всякого іншого племені, але найбільшої "слави" досягли собі в сьому ділі — Евнех Азеф і Абрум Гекельман.

Слівце-запитання до часопису "Пшегльонд Крайовий”

Новий київський польський часопис "Пшегльонд Крайовий", надто ласкавий до справ українських, умістив у своєму 2-му числі огляд наших часописів; між іншим "Пшегльонд" згадує і "Рідний Край", говорячи про нього огулом так: "Першим виданням, яке з'явилося і виходило на законних правах з 24 листопада, був полтавський тижневик "Рідний Край", на початках щиро народного спрямування. Однак з часу переїзду до Києва, під орудою нової редакції, змінив свій первісний напрям і вже тепер виходить у дусі вузько націоналістичному" (Переклад з польської, — В. А.).

От з приводу сих слів я, яко редактор-видавець "Рідного Краю", прошу в "Пшегльонду" пояснення: 1) що він уважає під словами "щиро народний" напрямок і 2) в чім, у якому саме нашому писанні углядів "Пшегльонд" зраду щиро народного напрямку?
Гадаю, що ставити неначе супротивно один одному напрямок "націоналістичний" і "щиро народний" не можна, бо, на мою думку, вони цілком можуть і навіть повинні сходитися один з одним; коли ж, на думку "Пшегльонду", ті напрямки в "Рідному Краю" тепер розійшлися, то я вимагаю сказати, в чім саме, в яких росправах "Пшегльонд" теє побачив.
Я вдавалася з сим питанням до кількох чільніших співробітників "Пшегльонду", в опрічній бесіді; сі добродії мені сказали, що, либонь, приводом для неприємного мені означення "Пшегльондом" нового напрямку мого часопису послужили статті "Рідн. Краю" проти жидів.
Се мене здивувало. Власне, всю жидівську справу на Вкраїні "Рідний Край" розглядав — і в росправі д. Немо, і в моїх, — маючи на увазі інтереси нашого народу. Отже, коли "Рідний Край" вказував — і буде вказувати — велику шкоду жидівства для нашого народу, то тут зради "щиро народному" напрямкові з нашої руки нема зовсім.
В дальшій розмові співробітники "Пшегльонду" так і не вказали мені ніякої зради давнішому ' щиро народному напрямкові "Рідного Краю".
Але випадкова опрічна розмова, хоч би й скількох членів "Пшегльонду", звичайно, загодити мене не може.
Прошу, отже, відповіді друкованої. Нехай молодий часопис не привчається говорити на вітер, нехай дасть собі труд справді познайомитися з "Р. Краєм" — і нехай мені вкаже, де і в чім, в яких статтях, об'явилася тая моя зрада "щиро народному" напрямкові; кажу моя, бо "Рідний Край" вже 3-ій рік ведеться під моєю особистою редакцією.
Гадаю, що тому щиро народному напрямкові я служу в українській літературі не одно десятиліття, і не сподівалась я вчиться щиро народного українства від панів поляків, що виступили з "Пшегльондом" від вчорашнього дня і невідомо ще, "на яку ступлять" завтра.
У всякім же разі прошу мені тую науку довести докладніш. Не подоба кидати обвинувачення, бризкаючи тими чорнильними плямами — занадто легковажно.

Далі

До змісту Олена ПЧІЛКА ВИКИНУТІ УКРАЇНЦІ