Олена ПЧІЛКА
ВИКИНУТІ УКРАЇНЦІ

"На лаві підсудних"

Мабуть до якоїсь міри скрізь і всюди воно так ведеться, що між "батьками й дітьми", себто між одним поколінням і другим, стає якась незгода, несхожість у напрямку думок, та й життя. "Не нами воно почалось, не нами й скінчиться"!
Та, мабуть, рідко в кого й рідко коли те розладдя доходило до такого прикрого стану, як оце в нас між українцями, особливо як воно об'являється з руки теперішніх "молодих" та "наймолодших".
Почалось воно давненько. Ще молодь "кінця віку" почала ганити старих, себто нас, так званих "шестидесятників". Правда, почалось воно не відразу. Перше ті "молоді" були неначе під крилом старих, неначе б з-під нього й вийшли. І Боже, як ми, старі, раділи, що минув той "радикальний" час, коли вважалося чимось "одсталим", "вузьким", "ганебним" називати себе українцем, кохатися в своїй рідній мові, любити інші свої прикмети національні. І Боже, як ми раділи, що наші рідні й духовні діти горнуться до свого національного, кохаються в своїй рідній мові, пробують свої сили в своїй літературі, пускають дальші "літоростки порубаного дерева". Так, ми тим тішилися і тішимося й досі — хто живий зоставсь — новою силою, новими талантами, що стали доповнювать давнішу течію!
Вони теж були з нами у згоді, принаймні, були з нами в мирові.
"Аж ось — почалось..." Либонь чи не першим почав битися друком (в обох розуміннях — і "дрючком", і друкованим словом) д-дій Самійленко, почавши лаяти старих "українофілів", що вони лежебоки, запічники, нероби, страхопуди. Дивну постать зайняв сей письмовець: мовчить, мовчить років зо три, та й вилає "патріотів-галушників" за лінивство, за те, що сидять тільки нишком на печі та їдять галушки; надрукує тих пару віршів і знов кудись подінеться безвісти, на кілька років...
Слідом за Самійленком не забарилися й інші дорікальники. Старих посаджено було на лаву підсудних. І далі стало так, що хто б з молодих з чим не виступав, особливо в публіцистиці (віршованій чи прозовій) або в літературній критиці — в читаних "рефератах" чи в друкованих працях, — неодмінно вилає "старих". Виходило, бачте, що ті "старі" — таке порохняве дрантя, що ними не варто й тини підпирати; що вони й перше нічогісінько путнього не зробили, а скрізь — в літературі, на сцені, в житті — тільки вареники їли та гопака танцювали; що всі шляхи до поступу, до ідейної літератури знайшли молоді: вони самі, збудувавши собі свого човна, знайшли всі Америки!
Виходило схоже на байку про листя й коріння...
Старі, посаджені на лаву підсудних, мовчали: мовляв, "нехай буде й так"... Молоді метали громи критики, кидали зневагу в літературі та на громадських урочистих зборах, пізніше й на горезвісних мітингах гукали: "Гетьте! Вас треба одмести набік — се наше свято, на нашу вулицю прийшло воно!". Гай-гай, прийшло теє свято, та й минуло...
Одначе вийшло, що в той самий час, коли молоді так одважно, так "справедливо"-немилосердно кидали образу старим, посадженим на лаву підсудних, самі молоді були відносно себе дуже кородливі, страшенно не злюбили, коли критика здумала торкнути їх — мовляв, "погладити проти шерсті". Коли об'явилося і в нашій літературі декадентство чи отой новоро-мантизм, що де в кого переходив у спотворене чуття і безглузду фантазію, порожнечу думки й слова, то на се обізвалася з докором критика — старих. Особливо різкою доганою молодим, що вдавалися в декадентство, був розбір, поданий проф. Сумцовим на збірник "Терновий цвіт". Се страшенно не сподобалось молодим! Відповіддю на ту критичну росправу був гнівний реферат молодого поета Шаповала, читаний у Київському товаристві; ще більше гнівні уваги були теж молодого письменника О. Коваленка. Не сподобалось, бачте, їм, як се так можуть ганити — їх!
І пішла сварка...
Тут трапилась ще одна річ, прикра, хоч доволі натуральна: проти наймолодших "модерністів" були не тільки "старі", а й ті, що ще недавно були молоді. Правду каже Гейне, що "молодість дуже гарна річ, погано тільки, що вона дуже швидко минає"... Отже й з поколінням самійленків сталося те, що "молодші" почали вважати їх "старими",., себто ви знаєте — чим. Бо й те, скажемо ми, середнє покоління теж лаяло наймолодших за декадентство, за ухиляння на нову та лиху літературну стежку.
До сього моменту приходиться замітка шановної авторки X. Алчевської "Підемо печі малювати". Річ іде вже про "старих" середнього віку, яко старших за авторів наймолодших.
Ми дали місце замітці X. Алчевської, бо справді, треба ж дати змогу й "другій стороні" висловитися: хоч стоїмо і не на боці старших, і не на боці наймолодших. Ми думаємо, що д-ка X. Алчевська помиляється, коли обвинувачує старших (критиків "Ради" та "Діла") в тім, що вони гонять твори наймолодших — через свою неохоту давати місце коло себе, на
якомусь Парнасі, новим конкурентам. Ні, сього ми не скажемо. Часом таке майстрівське ремство буває, але ми не зважились би висловити й своє підозріння, бо доказати його тяжко... Одначе щиру правду каже д-ка Алчевська, що таки не слід так гостро брати в остроги тих наймолодших, коли навіть вони, з погляду старших, і помиляються в своєму письменному напрямку. Се ж справді одна сім'я, се наша молода сила, літорості все того ж древа нашого! Молодь не може не відбити в собі новітніх впливів літературних, і коли та течія й заводить її на хибну стежку, то... се річ поправна: головне діло, щоб був талан, щоб була охота до праці, а рада знайдеться! Треба тій молодій силі простягати руку помочі, як простягано її було з руки давніх "старих" — молодшим. Можна ж і хиби вказати, та не картать гостро, немилосердно.
Молода сила, що згуртувалася коло "Будучності", — справді, дуже симпатична сила. Нам її праця подобалась ще й тоді, як видавець "Будучності", д. Венгжин, випускав окремими книжечками твори "наймолодших". Отже раді ми привітати авторів "Будучності", коли вони спромоглись на періодичне письмо.
Щасти їм Боже! Часопис чесний і цікавий.
До речі скажемо, що "Будучність" досить некоректно, зовсім так, як колись "Хрін", зачепила в однім зі своїх чисел "Рідний Край": д. Бутенко (либонь, один з київських "енків"), жартуючи в фейлетоні "Будучності", каже, що "Р. Край", виступивши проти жидів, думав тим придбати собі передплатників. На таке недовір'я щирим, чесним нашим замірам д. "енко" не мав права, та навіть і рації, бо міг би він знати, що, виступаючи проти жидів, швидше можна ждати бойкотів і лайки, ніж матеріального успіху. Але ми лишили без одповіді писання Б-ка, не хотіли розводити зайвої сварки; та й тепер даруємо "Будучності" той вибрик її співробітника, пояснюючи його молодечою легковажністю та необачністю; сам же часопис "Будучність" все-таки поважаємо і з цікавістю та надією дивимось на його працю.
Нехай Господь боронить, щоб справдився той поклик, що ним кінчає д-ка Алчевська свою замітку! Ми зоставили його, бо він показує ступінь жалю авторчиного, але ми дивимося на справу далеко спокійніше. Ні, нехай живуть Українці, нехай навчаються жити в більшій згоді! Наша незгода завжди більше руйнувала нас, ніж чужа ворожнеча до нас. <... >
Треба більше шанувати і самих себе, й інших!

Далі

До змісту Олена ПЧІЛКА ВИКИНУТІ УКРАЇНЦІ