Олена ПЧІЛКА
ВИКИНУТІ УКРАЇНЦІ

Додатки

Ф. НЕМО
Чим нам корисні жиди?

Думки, висловлені тут, зовсім не схожі на ті думки, що панують тепер. В наші часи не зустрінеш вільного обміркування темних питань, лише догматичні знання й узвичаєні погляди. Коли зайде мова про цікаве для нас жидівське питання, то з одного боку чується навісний крик "бий жидів!", а з другого — лагідненький гомін "вітаємо вас, панове євреї!". Обидва ці поклики недоречні. Тільки сліпа людина не бачить економічної переваги безправних жидів над нашим народом. (Д-ій Немо бере справу не з християнського і взагалі не з гуманітарного погляду, а з чисто практичного: боротьби за життя в своєму краю. Питання се таке широке, що може бути вирішене лише всестороннім розглядом справи. Отже тут і думки та уваги д-дія Немо мають своє значення — Ред "Р. Краю".)
Дати тепер жидам рівні права — значить не тільки скривдити наш народ, а осудити його на безпросвітне страждання. А через те український народ не може привітати жидів щирим покликом, яким вітають їх деякі інтелігенти.
Але бити жидів, закликати народ до погромів — це дика, навісна річ, що шкодить більше нашому народові, ніж жидам. Погроми виховують і зміцняють звірячі почуття серед народу, закривають від нього правдиві причини народних злиднів і жидівського добробуту, нищать марно народне багатство і доводять людей до судів та до тюрем. Коли після наших слів хоч одна громада збудує школу на селі або зупинить хоч один погром на Вкраїні, то це буде нам великою нагородою.

І
Ми знаєм з Біблії, що за кілька тисяч ; літ до Різдва жиди жили в Месопотамії. Сторона ця тепла, має дуже родючу землю і розкішні пасовиська. Згодом жиди почали ворогувати з сусідніми народами і патріарх Авраам перевів жидів з Месопотамії до Палестини. Ця сторона теж дуже багата; тут, за словами Біблії, самі ріки "текли молоком і медом". Але жиди й тут оселилися ненадовго. Вони не вміли працювати коло землі, земля перестала родити хліб і почався голод. Жиди стали їздити по хліб до Єгипту, а далі Йосип переселив усіх жидів до цієї сторони. В Єгипті спочатку жидам жилося добре: єгиптяни дали жидам родючу землю, навчали їх хліборобства, ремества і боронили їх від ворогів. Жиди почали дуже багатіти й множиться. Цар єгипетський налякався й сказав своєму народові: "Ось плем'я жидівське множиться і може стати дужчим від нас. Коли нам випаде воювати з іншим царством, то жиди зійдуться з нашими ворогами і будуть воювати нас".
Єгиптяни хотіли перемінити кочове, шатрове життя жидів на своє, осіле. Жидів примушували жити в хатах, будувати городи, обробляти землю, копати рови, криниці і т.і. Ця праця видалася жидам страшною, нечуваною, "єгипетською" роботою, і Мойсей повів їх знов до Палестини. 40 років Мойсей водив жидів по пустині, маючи на думці, що всі старі люди перемруть і до Палестини прийдуть жиди, здатні до праці та до осілого життя. Блукаючи по степах, жиди загартовувалися і збиралися в міцну громаду. Вони хутко повоювали то силою, то хитрощами ті народи, що жили в Палестині, і опанували нею.
Через якийсь час жидівським царям, Саулові, Давидові та Соломонові, вдалося скласти досить дуже та велике царство. Столицею цього царства був Єрусалим, де цар Соломон збудував славнозвісний храм на горі Сіоні. Це діялося за 1000 років до Різдва. Уже тоді жиди мали постійне військо, школу, суд; займалися хліборобством, ремеслами. Через жидівське царство проходило багато торгових шляхів до інших народів; жиди багатіли від торгу і для того вони найбільше кохалися в крамарстві. Царство жидівське було недовговічне. При синові Соломона почалися повстання та бунти, і царство жидівське поділилося на царство Іудейське та Ізраїльське. За 720 років до Різдва ассірійці опанували царством Ізраїльським, а за 580 років до Різдва вавілоняни покорили Іудейське царство. Столицю жидівську було зруйновано, храм Соломона спалено, а самих жидів одведено у полон у чужі землі. Згодом жидам дозволено було повернутися до Палестини і збудувати собі новий храм у Єрусалимі. Але жиди були вже з того часу підданими інших народів, не мали своїх царів (правили жидами архиреї).
За 60 років до Різдва Палестину завоювали римляни і поставили над жидами своїх начальників. За часів одного з таких начальників — Ірода — народився Христос. Між жидами завше був неспокій, повстання, бунти. Римляни в 70 році по Різдві зруйнували Єрусалим, спалили храм, забрали жидів у полон і розселили їх по всьому великому царстві.
Найбільше жидів оселилося наоколо Середземного моря: у Єгипті, Греції, Італії; потім вони дісталися до Іспанії, Франції, Англії, Германії, землі слов'янської. По останніх краях жили тоді мало-освічені язичники, без розумної віри, без науки, без людяних звичаїв. Ці народи радо пускали до себе жидів, бо жиди знали різні корисні науки, мали кращу віру і добре родинне та громадське життя. Опріч того, маючи своїх земляків по всіх краях, жиди запровадили велику торгівлю з найвіддаленішими народами; жиди багатіли самі і збагачували тих людей, серед котрих жили. Вся торгівля того часу від Іспанії і аж до Китаю була в жидівських руках.
Але поволі стало виявлятися, що жиди не рідняться з тими народами, серед котрих живуть, а навпаки, дивляться на них з презирством, як на гоїв. Не дбають вони теж про добробут і про долю того царства, де вони живуть, а марять про якесь прийшле, власне царство Давидове. Від величезної торгівлі та інших доходних занять жиди надзвичайно багатіли. Вони почали одягатись у дорогі шати, оздоблятись золотом та самоцвітами, так що навіть рабини висловлювалися проти цієї показної розкоші. Люди дивились на цю розкіш заздрісно.
За яким часом інші народи стали розумнішими і почали обходитися без помочі жидів. А жиди дуже розмножилися і чим далі, тим трудніше було їм жити... Жиди кинулися на всякі погані заробітки: глитайство, шахрайство, шинкарство, факторування і т. і. Згадані причини дратували людей і викликали ворожнечу проти жидів. Європейські народи почали скорочувати та обмежувати права жидів, а далі і зовсім повиганяли їх від себе. Англічани вигнали жидів у 1290 році, французи — в 1394 році, а німці виганяли їх кілька разів. Особливо постраждали жиди в Іспанії. Тут жидів було багато і жилося їм добре. Але коли араби воювали іспанців, то жиди стали на поміч арабам — і грішми, і силою. Потім іспанцям вдалося-таки повоювати арабів і разом з арабами вони вигнали з свого царства і жидів, в 1492 році. Вигнані з Західної Європи, жиди подавалися на Схід: в Польщу, Литву, Україну і Турцію.
Найкраще жилося жидам у Польщі, і вона стала для них другою вітчизною. Польські королі і пани раді були жидам, бо жиди привезли великі багатства, здібність до торгівлі і займалися всякими науками та ремеслами. Жидам надані були великі права та привілеї. Вони мали волю віри, судилися по своїх законах і жили по своїх звичаях. їм дозволено було купувати й орендувати землю, селитися де хочуть.
Жидам вільно було служити на громадській і державній службі, і вони були навіть воєводами. Коротко кажучи, вони мали ті самі права, що і шляхта. Маючи великі права, живучи серед ледачого, марнотратного панства і убогого, темного народу, жиди орендували, купували і продавали все, що можна орендувати, купити, продати.
Коли з Польщею злучилась Литва і Україна, то і тут жиди дістали такі самі права, як у Польщі. А вільний народ український лишився без усяких прав, бо заведена була панщина і народ став панським бидлом. Випускаючи в посесію жидам свої маєтки, польські пани оддавали жидам в оренду разом з людьми і православні церкви та монастирі. Народ зненавидів панів і жидів. Почалися безперервні бунти та війни з поляками. Ці війни дуже ослабили Польщу і довели її до розпаду. Україна, Литва і найбільша частина Польщі були прилучені до Російського царства.
Російські царі забороняли жидам селитися в Росії. Коли царицю Єлизавету просили, щоб вона скасувала цю заборону, бо жиди корисні для царства, то вона написала: "Від ворогів Христа не хочу жодної користі". Але коли до Росії прилучилася Польща з Україною і Литвою, то разом з іншими народами Росія мусила прийняти і жидів. Отже в Руському царстві і до сього часу жидам заборонено жити, опріч багатих купців, учених та деяких ремісників. На Україні жиди мають право жити, але права їх обмежені. Жиди не мають права купувати або орендувати землі, не мають права оселятися по селах, служити на громадській або державній службі і т. п.
По всіх царствах Європи жидам давно вже дозволено жити і користуватись усіма правами нарівні з людьми тих царств. Отже жиди туди не переселяються і найбільше їх, мало не 6 мільйонів душ, живе в Російському царстві. Франція має 80000, Англія — до 100000, Німеччина — 700000, Австрія — до 1800000 жидів. Чим далі на Схід, тим більше живе жидів. Причини ті, що колись жиди мусіли переселитись на Схід і найбільше їх тут лишилося. Але багато значить і те, що на Сході живуть темні, убогі слов'яни, а між таким народом жидам найлегше і найкраще жити, навіть з обмеженими правами.

II
З коротенько розказаної нами історії жидівського народу ми все-таки бачимо доволі цікавого.
Насамперед, ми бачимо, що жиди — один з самих старожитних народів. Ще за тисячу років до Різдва жиди мали вже своє царство, своє письмо, військо, церкви, школи. Наш народ мав того часу віру первобутню, жив по лісах та печерах, одягався у звірячі шкури, не знав ні хліборобства, ні ремества (Дивись вступну статтю до цієї книги, — В. А.). Жиди вірили в одного бога, жили в городах та селах, одягалися в шовки та єдваби, торгували, хазяйнували, орудували всяким ремеством. Значить, жиди вже були розумним, освіченим, осілим народом тоді, коли наші предки були дикими, темними, подібними до теперішніх сибірських самоїдів або до африканських муринів. Не диво, що жиди розумніші від нашого народу, бо чим більше живе на світі який народ, тим він розумніший. Ми тут говорим не про звичайний, простий розум, а про розум книжний, науковий. Простим розумом залізниці не збудуєш, і жатки не вигадаєш, і в Америку не потрапиш.
Французи, німці, англічани теж старші і розумніші за нас; у них була наука тоді, коли у нас про це діло і гадки не було. Через те вони перше навчилися друкувати книжки, робити порох, вигадали парову машину, залізного плуга, всякі прилади до вжитку громовини і т. п.
Опріч того, що народ наш почав пізно жити громадським життям, саме те життя його було тяжке. Наш народ навколо осіли та шарпали вороги: монголи, татари, турки. Край наш не раз був дощенту зруйнований, спустошений. Не з пером та книжкою знався наш народ, а з списом за плечима та шаблею в руках виходив він орати свою ниву, довгий час поливаючи її своєю крівлею. Це треба пам'ятати, щоб уявити собі причину, через що наш народ — дужий тілом, а слабкий духом, та й до сього часу не може зрівнятися ні розумом, ні наукою з народами Європи, та з жидами.
Жидівський народ живе довше на світі і має більше природженої спритності; жидівський народ жив серед освічених народів і придбав собі більше наукового книжного розуму, спокійно сидячи за книжками по школах тоді, коли наш народ своїми грудьми боронив від азіатів свою країну, а разом з тим і європейські народи — вкупі з ними, виходить, і жидів.
Минуле життя жидів показує нам і другу цікаву річ: жиди ніколи не мали своєї батьківщини, свого рідного краю. За часів патріархів вони блукали по степах Аравії, по долинах Месопотамії, розпинаючи свої шатра й переганяючи свої череди з краю в край. Потім вони переселяються до далекої Палестини; Йосип веде жидів до чужого Єгипту, Мойсей виводить назад до Палестини (імена ватагів можуть бути легендарні, але суть діла зостається); Навуходоносор забирав жидів до Вавилону, а римляни розселяють їх по своєму широкому царству.
Усі значніші народи мають свій рідний край, де вони жили здавен і де тепер живуть. Старі народи — китайці, японці, індуси, перси, греки — мають до сього часу свої царства, свої землі. Новіші народи — французи, німці, англічани й інші — мали і мають свою батьківщину. Ні один народ не кидав цілою масою рідної землі, хоч би й як тяжко гнітили його вороги. Багато терпіли греки й єгиптяни від римлян, але ні греки, ні єгиптяни не відцурались від своєї батьківщини. А скільки мук перенесли серби і болгари від турків або наш народ від татар? Однак, всі ці народи перетерпіли, перебули всяке лихоліття — на місці, бо у них була рідна земля і велика прихильність до батьківщини. У жидів же. не зросла така любов, вони не мали дорогої батьківщини. Жиди з легким серцем кидали ту землю, де часово жили, кидали, "відтрушуючи порох тієї землі від ніг своїх". Тим часом у інших людей, коли вони примушені переселятися з батьківщини, є звичай брати хоч грудочку рідної землі на груди свої, на вічний спомин про рідний край, та на зв'язок з ним і по смерті. Недостача любові до батьківщини, відсутність патріотизму видно і тепер серед жидів. Вони без великої журби переїздять з царства до царства, перепливають моря й океани, забуваючи хутко й назавше той край, де вони родилися, де жили і де лишилися могили їх батьків. Такі думки можуть здатися чудними, бо відомо, що жиди ніби встають і лягають з гадкою про Єрусалим, про Палестину. Але жиди завше уміли і вміють добре відрізняти дійсне життя від духовного; Палестина — це їх духовна батьківщина, Єрусалим — це їх духовна столиця. Вони переселилися б у Палестину тоді, коли настало царство Боже, а тепер у Палестині (Статтю написано 1908 року, — В. А.) живе на 100 душ іншої віри — 20 жидів. А тим часом на переселення жидів до Палестини затрачено стільки мільйонів руб., що якби дати ці гроші нашому народові, то він і на далекім, новім місці добре розхазяйнувався б.
Жиди короткий час мали своє царство і ними недовго правили світські люди. Усе життя жидівське пройшло під урядом духовних осіб: патріархів, пророків, архієреїв, рабинів. Ці особи зібрали докупи всі закони і списали їх у книзі Талмуд. Тут списані не тільки всі світські й духовні закони, але всі звичаї й увесь лад щоденного життя. Це зроблено для того, щоб жиди не забули своєї віри, живучи по всьому світові серед всяких народів. Талмуд дуже розмаїта, сплутана книга і для того треба товмачів, щоб пояснити всякі незрозумілі, темні слова й думки. Такими товмачами стали рабини; жиди їх дуже поважають і слухають. Духовні особи часом для своєї користі туманили голови жидів різними мріями. Вони не закликали народ до тяжкої праці, до визволення від ворогів, до збудування незалежного міцного царства на землі. Навпаки, вони повчали, що Бог поверне жидів в обітовану землю і відбудує якесь царство Давидове через самі тільки молитви.
Що ж то буде за царство? Що робитимуть в ньому жиди? Ось що говорить про це жидівському народові один з видатніших пророків, Ісайя: "Чужинці знов побудують твої стіни і царі їх підуть служити тобі... Ворота твої будуть завжди одчинені; день і ніч не будуть замикатись, щоб впускати скарби чужих народів і полонених царів їх. Бо пропадуть ті народи і царства, що не схотять тобі служити!.. Сини гнобителів твоїх прийдуть до тебе з поклонами і ті, що проклинали тебе, поклоняться перед п'ятами ніг твоїх... Ти ссатимеш молоко всіх народів, і груди царів годуватимуть тебе, і ти признаєш, що я, Єгова, — твій спаситель, твій визволитель. Чужинці пастимуть ваші (жидівські) череди, сторонні люди будуть вашими хліборобами і виноробами, а ви будете попами Єгови... Ви поживатимете багатства народів, ви будете вбиратися в їх шати, — за сором ваш ви будете мати подвійну нагороду".
Мусимо згадати, що разом з цими думками ненависті й презирства до чужинців ті ж таки пророки говорили жидам багато людяних й інших речей. Той же пророк Ісайя навчає: "Вчіться робити добро, шукайте справедливості, помагайте пригнобленим і ламайте всяке ярмо; ділися хлібом з голодним, пускай в хату твою нещасливих безпритульних; коли побачиш голого — вкрий його і не одвертайся од людини, подібної тобі". Ми бачимо з сього, що пророк дає таку хорошу науку жидам, про справедливість, милосердя, боротьбу з неправдою і т. п., яку дав християнам пізніш Христос (Та й взагалі думки християнства, навіть окремі вирази Євангельської проповіді, мають великий зв'язок з ідеалістичними думками єврейських пророків. — Редакція "Р. Краю".). Шкода тільки, що книжники і рабини тлумачили останні слова пророка так, ніби поводитися по-людськи треба тільки з жидами, а не з чужими. Така рабинська наука (Таке толкування Святого Письма властиве не самим тільки єврейським рабинам, а й ієреям християнським, що часто зміняли і зміняють проповідь християнського милосердя на проповідь ненависті до "ворогів" Христової віри: адже з сього виходило паління єретиків на кострах і т. і. з руки "святої” інквізиції. — Редакція "Р. Краю".) була зрозуміла жидам, бо в попередніх речах пророк Ісайя говорить, що Бог вигубить всі царства і всі народи оддасть на послугу жидам. Певна річ, що освічені жиди не вірять в пришестя Месії, в жидівське царство, витворене самими молитвами, але для жидівського загалу ця віра — єдина надія; вона живе, вона глибоко проймає всю душу народу. Як жарина в попелі, вона ледве жевріє в щоденному злиденному житті і через те непримітна, але ця віра горить ясним полум'ям в хедерах, школах, синагогах. Отже не дивно, що історичне життя і світогляд жидів не могли розвити в теперішніх жидах почуття патріотичне, — навпаки, зробили жидів горожанами всього світу (космополітами). Нерозвинута любов до батьківщини, сподівання власного царства робить жидів байдужими підданими тих царств, де вони живуть.
Історія жидівського народу свідчить нам ще про одну прикмету жидів: вони не здатні до хліборобства і загалом до сільського господарства. За часів Авраама жиди зайняли дуже багату і родючу сторону — Палестину. Через 2—3 покоління починається у них голод; вони їдять купований хліб, а далі й зовсім переселяються до Єгипту. Фараони вимагають, щоб жиди покинули шатрове життя, взялися за хліборобство, будували хати, жили селами, городами. Жиди збунтувалися, і Мойсей веде їх назад до Палестини.
Палестина — сторона багата, але гориста, порізана глибокими балками, вкрита розкішними лісами. Тут багато було всякого звіра: левів, тигрів та ін. Треба було докласти великої праці, щоб повернути цей родючий, але дикий край у край хліборобський. Треба було корчувати ліси, нищити звірів, будувати мости, прокладати дороги, копати рови та криниці по долинах, гатити греблі по ярах, щоб запиняти в них весняну й дощову воду для поливання городів та садків під час літньої спеки. Жиди не здатні були до такої праці, а через те терпіли голод — і подалися до Єгипту. Тим часом інші народи, що лишилися тут, кривавою працею повернули Палестину в земний рай. Це ми знаємо з Біблії. Коли жиди поверталися до Палестини з Єгипту, то Мойсей вислав підслухів, щоб вони нишком про все розвідали, розпитали. Підслухи не могли нахвалитися багатством Палестини і на доказ принесли вітку винограду, таку рясну, що два чоловіки ледве піднімали її. Простуючи до Палестини, жиди просили царя Едомського пропустити їх через едомську землю. Посли жидівські говорили народові едомському: "Ми не підем ні полями твоїми, ні виноградниками твоїми і не питимем води з криниць твоїх". Після того, як жиди завоювали вже Палестину і відібрали землю від трудящих мирних людей, то ватажок жидівський, Ісус Навин, повернувся до жидів з такою промовою: "Тепер Бог дав вам землю, що коло неї ви не працювали, і города, що ви не будували, і ви живете в них; Він дав вам виноградні і масличні сади; вони не вами посаджені і ви їсте овочі їх” ( Дивись: Дубнов, Всеобщая история евреев, т. І, с. 54, — Примітка автора, Ф. Немо.).
Ці біблейські слова доводять нам, що Палестина, як була до виходу жидів в Єгипет, так і зосталася багатою стороною, а жиди бідували в ній і покинули її через те, що не вміли і не схотіли працювати коло поля, коло саду.
Мабуть, за часів жидівського царювання в Палестині жиди обробляли поля й сади, але царювали вони й хазяїнували не довго і в них не зросло ні знання, ні охоти до сільського господарства. З того часу, живучи по всіх царствах, жиди ніде не працювали коло землі і всі заходи зробити жидів хліборобами не вдалися. Недавно потрачено було дармо величезні гроші на жидівські хліборобські колонії в Палестині, Аргентині, Росії. Відомо теж, що в Галичині жидам належить більше третини усієї землі, бо там закон дозволяє жидам купувати землю в селян і в панів. Отже ні один жид тієї землі не оре, не сіє, а обробляє її — селянами. Тим часом, ніхто не забороняє тут жидам працювати коло землі, а за кілька віків, що вони живуть в Галичині, можна було б призвичаїтися до сільського господарства.

III
Кинувши оком на минуле життя жидів, розглянем тепер становисько їх в нашому царстві.
Вигнані за свого часу з цілої Європи, жиди переселилися до Польщі, Литви й України. Російські царі підгорнули під себе ці землі і разом з іншими народами мусіли прийняти у підданство й жидів, — а їх жило тут багато. Але права жидів було скорочено: вони не мають права купувати або орендувати землі, їм заборонено жити по селах, служити урядовцями і т.і.
Жиди скаржаться на ці заборони, доводять, що вони такі ж піддані, як інші люди, відбувають усі повинності, платять усі податки, дають москалів і т.і. Жиди говорять також, що тільки самий уряд не хоче давати жидам права, а якби була воля народу, то він би дав жидам усі права.
Отже погроми жидівські показують ворожнечу народу до жидів. Правда, що тепер пущено поголоску, ніби правительство намовляє поліцію та військо бити жидів. Але ми бачимо, що ворожнеча до жидів зростає в Америці, в Англії, ми знаєм про погроми в Румунії, в Галичині. Або хіба російський уряд намовляв народ на страшні погроми за часів Богуна, Хмельницького та Залізняка? Хто теж намовляв на погроми жидівські по селах та хуторах, де нема ні поліції, ні війська? Останні три роки показали, що народ наш можна намовити на злочинство: палити панські економії, різати худобу, вбивати панів і т.і. Але темний народ слухав сих наговорів через те, що вважав панів своїми ворогами. Можлива річ, що де-небудь хтось з урядових людей і намовляв на погром жидів, але коли б народ не ворогував проти жидів, то не послухав би намови. Років 25 тому назад жиди думали, що погроми роблять "кацапи". Цілими кагалами виходили жиди за царину і стерегли тих кацапів, а тим часом в місті зчинявся погром, і робили його ті самі босяки, шабасгої, що вчора ще цілували жидам руки за чарку горілки. Досить згадати шевченківського Ярему, щоб зрозуміти, звідки беруться теперішні погромщики і в чому їх сила. Босяки та злодії можуть зробити погром через те, що народ не тільки не боронить жидів від грабування, але часом помагає погромщикам і зовсім байдуже дивиться на нещастя жидів. Коли б сього не було, то трудно було б зрозуміти, яким способом кілька десятків босяків у величезних містах могли б серед дня грабувати й убивати жидів; сього б не могло бути, коли б сотні тисяч мешканців схотіли боронити жидів.
Можна ще й те сказать, що не будь урядової оборони, то мабуть і тепер ми дожилися б до страшних подій Ґонти і Залізняка.
Де ж причина цієї ворожнечі проти жидів?
Деякі люди, найбільше жиди, доказують, що жидів ненавидять за те, що вони іншої віри, іншого коліна. Отже ми думаєм, що таке толкування — велика помилка. Релігійна й племенна ненависть стратила вже своє значення. Давно колись жидівська віра дратувала християнські народи, і під гаслом релігійної ворожнечі пролито було багато крові не тільки жидівської, а й братньої. Люди одного коліна, одного роду вбивали брат брата за релігійні суперечки та незгоду. Ці часи давно минули, але треба знати, що саму релігійну нетерпимість християнські народи перейняли від жидів. В жидівській книзі "Второзаконіє", гл. 13, написано так: "Коли брат твій, син твоєї матері, або син твій, або твоя найулюбленіша жінка, або близький твій друг скаже тобі нишком: "Служімо іншим богам", — то ти не послухаєш його, ти не пожалуєш його, не сховаєш його; навпаки: ти поведеш його на смерть...". "Коли довідаєшся, що в якому місті, котре Бог ваш дав вам на мешкання, з'явилися люди й підмовляли своїх земляків, говорячи — "служімо іншим богам", ви дослідіть те діло і коли виявиться, що воно справді так було, то ви виріжете мечем мешканців того міста, засудивши його на страту з усім, що в ньому є, вирізавши й худобу; потім ви зберете увесь маєток того міста серед майдану і спалите вогнем місто і весь маєток, як жертву Богу вашому".
Такі думки, написані у жидівських книгах, мали велике значення в очах християн. Християни уважають старі жидівські книги Святим Письмом, даним від Бога; слова сього Письма — се приказання Боже. Чимало часу пройшло, поки розумні й чесні люди серед християн не вияснили християнським народам, що їм не годиться держатися жидівської біблейської ненависті до іншої віри, бо така ненависть перечить усім заповідям Христовим. Релігійну терпимість мали всі старожитні народи, опріч жидів. Старі греки й римляни навіть шанували віру повойованих народів і ставили їх божків у своїх храмах. Європейські народи перейняли від греків і римлян багато доброї науки, а між іншим, і науку про волю віри; для того, спочатку, жидів не чіпали за їх віру. Потім із жидівських книжок люди навчилися ненавидіти іншу віру (Ніяк не можна згодитися з автором, щоб джерелом ненависті до іншої віри були тільки жидівські книжки, бо в світовій історії бувала та ненависть до іншої віри й там, де жидівське святе письмо не могло мати ніякого впливу. — Редакція "Р. Краю".)
Тепер по всіх християнських царствах поширились думки про волю віри. У нашому царстві заборонено тільки переходити на жидівську віру, а самі жиди мають право жити по своєму законові. Народ наш теж терпеливий до всякої віри і до всякого племені. Ми не чуємо, щоб народ ненавидів німців, чехів, татар, башкирів, самоїдів за їх рід. Ми не знаєм, щоб народ ворогував проти католиків, протестантів, магометан, буддистів, і всякої віри в нашому царстві багато. Навіть з різними сибірськими язичниками живе наш народ у приязні. Тим часом на Кавказі ми бачимо цікаву річ. Тут наші люди-християни єднаються навіть з татарами-мусульманами для боротьби проти християн-вірмен, вважаючи їх кавказькими жидами. Наведені приклади показують, що наш народ не має релігійної або племенної ненависті і ворогує з жидами не за їх віру, не за їх рід.
Вишукуючи причину ворожнечі до жидів, багато людей думає, що жидів не люблять через так звані причини економічні — через те, що вони захоплюють у свої руки все народне господарство. Опанувавши народним господаством, жиди не виробляють багатства, а торгують багатством; вони мало працюють самі, а більш торгують працею других людей. Жид не робить хліба, а торгує ним; він не дістає ні заліза, ні вугілля з-під землі, а продає і золото, й залізо, й вугілля; він не робить краму, не годує худоби, а продає і крам, і худобу. Жид не вигружає і не загружає вагона, а стоїть з олівцем та книжечкою коло робітників і рахує свій заробіток. Він працює головою, грішми, а не своєю крівлею, не своїм потом.
Це панування жидів над народним господарством, їх мала праця в самому витворенні народного багатства є одна з найбільших причин ворожнечі до жидів. Ся причина й називається економічною причиною.
Економічна ворожнеча до жидів — дуже давня серед нашого народу. Вона почалася ще за старої Польщі. В Польщі жиди мали повні права, як шляхта, а вільний колись польський народ, потім і наш український повернуто було на кріпаків, на "бидло" без усякого права. Це бидло кохало свою батьківщину, обробляло землю, поливаючи її своїми слізьми.
Що ж робили жиди? Чи накупили жиди-багатирі великих маєтків? Або, може, жидівська біднота взялася за плуг, серп, косу, заступ? Чи не закохалися жиди в скотарстві, садовині, городництві та іншій дрібній господарці?
За кілька сот літ можна було б навчитися й набратися сили й хисту до хліборобства. Але жиди бачили, що хліборобська праця найтяжча і найменше корисна, і вони її цуралися. Зате в них опинилися всі державні доходи і вся торгівля; вони позичали польській казні гроші за добрі проценти, вони орендували королівські й панські маєтки з кріпаками, селянами, з лісами, млинами, ставами, корчмами й т.і. На Україні вони орендували навіть церкви, бо пани хотіли зневагою нашої віри прилучити наш народ до унії. Ось як описує колишній економічний стан України відома народна дума:

Як од Кумівщини та до Хмельнищини,
Як од Хмельнищини та до Брянщини.
Як од Брянщини та й до сього ж то дня —
Як у землі Кралевській та добра не було.
Як жиди-рандарі
Всі шляхи козацькі зарандували,
Що на одній милі
Та по три шинки становили.
Становили шинки по долинах,
Зводили щогли по високих могилах.
Іще ж то жиди-рандарі
У тому не переставали:
Де була річка велика, мости —
в одкуп забирали;
Од верхового по два шаги брали,
А од пішого — по шагу,
А од бідного старця, що він випросить,
То одбирали пшоно та яйця.
Іще ж то жиди-рандарі
У тому не перестали:
На славній Україні всі козацькі церкви
заорендували;
Которому б то козаку альбо мужику дав Бог
дитину появити,
То не йди до попа благословитися,
А піди до жида-рандаря та положи шостак,
Щоб дозволив церкву одчинити,
Тую дитину охрестити...
Ще ж і тим жидове не сконтентували:
На славній Україні
всі козацькі ріки заорендували...

Слова цієї думи ясно показують, що найголовнішими причинами страшного повстання, повстання за часів Хмельницького проти поляків і жидів, — були причини економічні. У всіх відмінах цієї думи навіть не згадується про жида-нехриста або жида-іуду.
Така доля судилася українському народові 250 літ тому. Війни Хмельницького повернули народові волю і землю. Але, не маючи спритного розуму й завзяття, не маючи освіти, не маючи відповідних поводирів, не маючи снаги до згуртування своєї сили, народ хутко стратив і землю, і волю, і став знов панським та жидівським бидлом. Таким бидлом він був мало не 200 років, аж поки цар Олександр II не дав народові волі і землі. Та вийшов народ з панщини на волю убогий, темний і прибитий злиднями: він умів тільки ритися в землі, бо всяку іншу працю було йому за панщини заборонено. Жиди ж були розумні, моторні, спритні, бо їм ніколи ніхто не боронив вчитися, ніколи вони не були кріпаками і займалися наукою, ремеством, промислом і торгівлею. Розумний і заможний чоловік завжди опанує людиною темною, бідною. Не диво, що жиди й тепер мають перевагу над нашими людьми в народному господарстві і захопили його в свої руки. Хто гуртом орендує панську землю і перепродує її мужикам? Жид. У кого мужик купує ліс на хату, дрова на опал? У жида. Кому продає мужик свою працю, свій хліб? Жидові. Хто заорендовує стави, млини, пороми, корчми? Жид. Хто в селі напише прошеніє, прочитає листа, позичить грошей або дасть яку іншу пораду? Жид! Жид стоїть перед очима в мужика на кожному кроці, кожної хвилини, у кожній пригоді таким же визискувачем, як за часів Богдана Хмельницького. Мужика дратує ця жидівська перевага тим більше, що він рідко бачить жида за тяжкою працею, а жид же не береться за тяжку працю для того, що серед темного, убогого люду він може жити легкою працею купця, фактора, лихваря... Темний чоловік не може зрозуміти, що розумна людина завжди знайде собі найлегшу працю і що ця праця теж потрібна людям. Не може темний народ зрозуміти й того, що за плечима жидів, що у нього на очах, стоять інші визискувачі народної праці й калитки; але щоденний досвід показує, що інші люди хочуть та не вміють зробити цього так спритно, як це роблять жиди.

Український народ бачить, що кілька віків жидівський народ опанував народним багатством, що жидівський народ найменше працює на витворення цього багатства і найбільше користується ним. Через те серед народу жила й живе ворожнеча проти жидів.
Правда, по великих містах та містечках, а подекуди й на фабриках живе з тяжкої праці багато усяких ремісників і простих робочих жидів. Останніми часами число їх побільшується, а разом з тим побільшується серед робочих християн і повага до робочих жидів. Навіть сліпа ворожнеча погромщиків починає відрізняти робочих жидів від тих жидів, що жнуть, де не сіяли, і збирають там, де не розсипали.
Через що ж жиди переважають наших людей в економічному житті? Насамперед треба пам'ятати, що жиди мають більше природженого розуму. Народ, що мав розумніших пращурів, матиме й розумніших нащадків, бо розум передається з роду в рід так само, як зріст, краса і сила. Цей розум жиди побільшують освітою. Жиди мало не всі грамотні. Недавній перепис показав, що на 100 жидів приходиться 85 грамотних. Той же перепис виявив, що на 100 українців припадає якраз навпаки — 85 душ неграмотних. У жидів школа існує понад 2000 літ і жиденята починають ходити до неї з 4-х літ. У нас же школи почалися недавно, їх дуже мало і по деяких закутках вони й тепер стоять пусткою. Чи хто бачив таке диво, щоб наш селянин ніс на руках свого хлопця до школи? А жиди-батьки або самі носять дітей до школи в негоду, або наймають кого. Зате в нашому селі не в кожного дяка є стільки книжок, скільки у найбіднішого жида. Або чи багато селян мають в хаті шматок паперу, чорнило, олівець? Тим часом трудно знайти таку жидівську сім'ю, щоб обходилася без сих речей. А скільки газет читають жиди, скільки вони одержують і пишуть листів? Отже не диво, що природжений розум і шкільна освіта дають жидам велику перемогу в щоденному житті. З книжок, газет та листів жиди знають, де, що і коли робиться на цілому світі; вони знають, де найти працю, торгівлю і яка робота найкорисніша. Жиди давно вже їздили до Америки, до Канади, поки наші люди довідались, від жидів, що то за сторона, як до неї добратися і яка там є робота. Чоловік темний скрізь потребує поводиря.
Друга велика сила жидів — це їх ощадність. Жиди вживають добірну страву, але дуже мало. Жид харчується склянкою молока, яйцем, шматочком м'яса, шматочком хліба, квасолею, часником, цибулею. їдять жиди мало не через те, що вони мало працюють, бо й коваль або столяр жид все-таки їсть менше нашого майстра, а працює більше. Жиди вживають мало страви через те, що звикли до ощадності. Що ж до напоїв, то й говорити нічого. Жид за цілий свій вік не вип’є того, що християнин вип'є за рік. Підіть по улицях містечка в свято. Коли побачите юрбу наших людей коло якого-небудь будинку, то се буде — "монополія" (Торгівля спиртним, — В. А.). А коли зустрінете юрбу жидів — то буде поштова контора. З таким запалом, як наші люди розкорковують горілку, лаються поганими словами, так охоче жиди розпечатують газети, листи й переказують один одному різні корисні вісті. 30—40 рублів, що пропиває наша селянська або міщанська сім'я, — жидівська сім'я несе до ощадничої поштової каси. На ті 500 мільйонів, що пропиває щороку руський народ, жиди закладають банки, заводять величезну торгівлю, будують заводи, млини і таке інше. Жид сховає й збереже кожну копійку і носить її в кишені цілий рік, а нашому чоловікові і карбованець заважає, муляє в гамані. Наш неощадний народ живе завжди без грошей, часто сидить без хліба. А жиди, не маючи клаптика поля, їдять купований хліб, платять податки, і ніхто їх не годує, як довелося у нас останніми неврожайними роками.
Не малу вагу має й добре родинне життя у жидів. Батьки люблять дітей, діти поважають батьків, далекі кревні помагають один одному. Чи часто трапляється, щоб п'яний жид, вернувшися з шинку, прибив жінку, покалічив дітей? А такі події між селянами мало кого дивують. Жид не калічить, а гоїть, та учить з останнього свою дитину. Через те у жидів виростає половина дітей, а у селян з 100 дітей умирає 75 душ. Через малу смертність та велику плодючість жиди множаться хутчій, ніж всі інші народи. А родинна згода, хатній лад і спокій помагають жидам працювати дружно, одностайно, невпинно, а разом з тим і багатіти.
У природі теж стає жидам їхня віра. Це одна з найстаріших вір. Сам Христос сказав, що він не прийшов зміняти жидівську віру, а тільки поширити її. Жиди вірують в єдиного всемогущого Бога. Правда, що сьогочасна жидівська віра має багато дрібних забобонів. Але яка ж віра не має туману та забобонів? Жиди міцно тримаються своєї віри, щиро сповняють усі закони. Віра — велика сила; отже глибока віра помагає жидам перетерплювати все, дає надію на краще життя, в прийдешньому часу. Ця подія додає жидам величезної життєвої енергії. Працюючи для себе, жид одночасно працює і для "царства Божого на землі". Наша віра обіцяє щастя людині, а жидівська віра звертається до цілого народу, єднає його і обіцяє щастя всьому своєму народові.
Дружне родинне життя й міцна віра призвичаюють жидів працювати гуртом, помагати один одному. Наші люди нарікають на жидів за їх кагальні звичаї. Але се ж то й добрі звичаї. І хто ж боронить нашим людям теж складати спілки, товариства і оступатися один за одного? Не ганьбити треба жидів за їх дружне, братнє життя, а самим брати приклад з жидів і звикати до гуртової, громадської роботи.
Знайдеться чимало таких людей, що, прочитавши ці слова, скажуть: "Жиди перемагають не своїм розумом, не освітою, не ощадністю та працею, а хитрощами, шахрайством, лихварством, багатством та презирством до нас, "гоїв" ". Певна річ, що між жидами є шахраї, мошенники, а між нашими хіба цього добра нема? Якої віри крамар, шинкар або процентщик, — хіба добрі люди? А жиди мусять цією працею заробляти свій хліб. Жидові трудніше жити правдою, бо він не має права жити так, як він хоче; та праця, що дозволена жидові, псує кожну людину. Мало не кожний хоче спожити працю другого і знайти легку роботу. Жиди теж цього хочуть і цього досягають, а наші хотіли б, та не вміють. Правда, що жиди нас не люблять, а особливо на простих людей дивляться з презирством. Жидівська віра наказує, що тільки жиди — народ Божий, а що люди іншої віри — вороги жидів. Але хіба ми любим жидів, хіба шануємо їх! Яке ж ми, християни, маємо право вимагати, щоб жиди любили нас? Жиди не люблять нас через те, що і віра їх сього не вимагає, та й любити їм нас нема за що.

IV
Отож історія жидів і сама їх натура свідчать, що жидів не люблять не за їх віру або рід, а за їх економічну чинність і перевагу. Сама ж ця перевага засновується не на ганебних вадах, а на похвальних здібностях жидів: на їх розумові, праці, ощадності, спілці і т.ін.
Отже мусимо тепер розглянути, як нам відноситися до жидів.
На широкому світі живе багато різних народів. Ці народи різняться між собою обличчям, вдачею, розумом, силою і т.і. Натура людей залежить, насамперед, від країв, де вони живуть. В південних краях живуть переважно народи темнолиці, мляві, а в північних краях — білолиці, міцні, працьовиті. На горах або коло моря людина стає сміливою, відважною, а на степах — полохливою, в'ялою. Велику вагу має теж і минуле життя народове.
У нашому царстві живе багато різних народів різної вдачі. Правда вимагає, щоб народ розумніший, дужчий не гнітив народу темного, слабкого. Право й закон мусить забороняти хитрому кацапові обдурювати та опоювати напівдикого самоїда, що за чарку горілки годен віддати ведмеже хутро. Не можна теж дозволяти, щоб багатий, розумний фабрикант досхочу визискував бідного, темного робітника. Захищаючи слабкого, закон мусить обмежити права дужого. Люди згуртувалися в громади, а громади склали царства не для того, щоб у тому царстві один народ панував над другим. Коли який народ починає брати перевагу, то закон повинен обмежити права того народу.
У нашому царстві живе багато жидів, а серед нашого українського народу жидів живе більше, ніж по всіх інших царствах. Наш народ не мав та сливе й не має ні своїх панів, ні своїх міщан. Пани у нас здебільшого поляки або руські, а міщани — жиди. Жиди, обмежені в своїх правах, досягли переваги й заволоділи значною частиною громадянства так міцно, що боротьба з ними неможлива. Коли тільки жидам дати однакові права, то запевне вони стануть панами нашого народу. Є тепер людці, що їх не лякає таке віщування, бо хутко, кажуть вони, жодних панів не буде. Але "доки сонце зійде, роса очі виїсть". Ми говоримо не про те, що може колись буде — а може й ніколи не буде, — а про те, що може бути завтра. Для того сьогодні не можна давати жидам прав більших, ніж вони мають тепер. Відомо, що такі освічені люди, як японці і фінляндці не пускають до себе жидів зовсім; румуни (волохи) дозволяють жидам жити в своєму царстві, але не дають їм ніяких прав. Цікаво, що до Японії жиди не дуже й напрошуються, а до безправної Румунії, Польщі, Волині та Бессарабії жиди тиснуться всіма способами — з Галичини та Познані, де вони мають повні права.
Виходить, що жидам поки що живеться у мас непогано, хоча права їх і обмежені. Але чим далі, жидам буде трудніше жити. Жиди хутко множаться і всім не можна настарчити тієї праці, до якої вони здатні. Наш народ хоч помалу, а все ж таки трохи розумнішає, потребує менше посередників, та й самими тими посередниками стають — свої люди.
Як же далі жидам жити і що їм робити?
На нашу думку, поширити права жидів не можна, бо побільшити права жидів — се поменшити права нашого народу. Не можна жидам дозволити купувати й орендувати землю, бо хліборобів з жидів не буде. Хто бачив жидів з косами за плечима, з ціпами в руках в нашім краю?
Не можна теж назначати жидів урядовцями (тими чиновниками), бо вони тягтимуть за своїми людьми і будуть дбати тільки про них. Якраз се й бачимо в Галичині.
Жиди ніколи не були патріотами, не дбали про добробут тих народів, серед котрих жили. Ми бачили, що вже єгиптяни боялися їх зради, а іспанців жиди таки й зрадили і, живучи в іспанців, помагали їх ворогам — арабам. Наш народ, наше царство — чужі для жидів і чи буде воно німецьке чи турецьке — жидам однаково.

Не торкаючись обмеження прав жидів у інших дрібних речах, скажемо кілька слів про знищення "межі осідлості", тієї відомої "черты оседлости" жидівської. З українського погляду було б добре, коли б жидам дозволено було жити по всьому царству, бо тоді на Україні зосталося б їх менше. Економічна боротьба не була б така тяжка, і наші люди змогли б зайняти місце в різних об'явах економічного життя. Але не можна бути певним, що до нас не натиснуться жиди з інших царств. Сама Румунія, Галичина, Познань дадуть нам більше жидів, ніж виїде їх від нас в Московщину. Боронитися від переселення до нас чужих жидів ми не можемо, з різних причин.
Треба пам'ятати і те, що, розселившись по всій Росії, жиди матимуть ще більше значення на економічне й державне життя. Вони швидше досягнуть знищення всіх заборон, добудуть рівних прав з нами.
Згадавши все вище написане, ми приходимо до думки, що на Україні ще не пора побільшувати права жидів, бо це було б кривдою нашому народові, далеко менш озброєному в життєвій боротьбі.
Що ж робити жидам з обмеженими правами у тісному закутку?
Одна порада в сьому прикрому становищі — це переселення. По всіх царствах наступав, і у нас наступає час, коли стає тісно й трудно жити в рідному краю. Усі народи переселяються на порожні землі; і наш народ мусить переселитися в самі дикі і холодні краї: в Канаду, на Сибір і т. і. Коли жидам справді трудно стає жити, то й вони повинні переселятися. Історія жидівства свідчить, що жиди охоче переселяються до народів менш освічених, сказать би "дурніших” від жидів. З старих азіатських царств жиди переселилися до Західної Європи, до темних, убогих хліборобів. Коли ці народи досягли більшої освіти, вони виганяють від себе жидів — і жиди переселяються до Східної Європи, до темних, убогих слов'ян. Ці слов'яни теж розумнішають, і настає час, щоб жиди переселялися до Америки, до Африки. По сих сторонах живе ще багато темних народів, і серед них жиди ще довго можуть жити своїми звичайними способами.
Скажемо ще раз, що коли переселяються наші люди, то мусять переселятися й жиди, тим більше, що вони менше кохають ті краї, де вони живуть, що у них більше грошей, що їм помагають земляки, що вони розумніші, ніж наші селяни.
Але не можна було б нашому народові заспокоїтися самими заборонами та обмежуваннями прав жидів. У нашому царстві живе понад 6 мільйонів жидів. Держати довгий час таку силу народу без прав — річ неможлива, небезпечна й шкодлива. Майже по всіх царствах Європи жиди мають тепер однакові права. Наш уряд теж не завжди буде обмежувати права жидів і тим обороняти від них наш народ. Можуть настати такі часи, що правительству вигідніше буде опиратися на кілька мільйонів розумних, багатих, спритних жидів, ніж на свій темний, убогий, млявий народ. Кожне правительство робить те, що вимагає на той час сила. Правительство, громадянство мусять намагатися, щоб наш народ якомога хутчій порівнявся з жидами умисловим розвитком і економічним добробутом.
Коли наш народ порівняється розумом і грішми з жидами, коли він буде поголовно грамотний, як жиди, та тверезий, коли зцільність, сім'я стануть такими ж святощами, як у жидів, тоді самі собою скасуються усі заборони й зникне жидівське питання. Багато жидів самохіть переселиться від нас до менш освічених людей, а ті, що лишаться у нас, не будуть загрожувати лихом нашому народові.

Ф. НЕМО
Одповідь

Я не маю усіх тих часописів, де були замітки на мою статтю "Чим нам корисні жиди?" і мушу обмежитися тими замітками, що були у мене в руках.
Починаю з статті д. Сьогобочного в ч. 324 "Киевских вестей" під заголовком: "Украинская пресса и антисемитизм". Д-дій С-ний не згоджується з двома найголовнішими висновками моєї статті. Я доводжу, що історичне й сучасне життя жидів не сприяло розвиткові їх патріотичного почуття, що цього почуття у жидів майже не було й нема, що жиди за вдачею своєю — космополіти. Д-дій С-ний запевняє, що патріотичне почуття у жидів існує, і радить мені познайомитися з силою і красою того почуття по белетристичних оповіданнях жидівського письменника Айзмана. Я Айзмана не читав і не читатиму, бо я не звик, і мені було б якось ніяково студіювати великі історичні питання по маленьких сучасних казочках. Опріч того, коли й можна користуватись такими невідповідними джерелами, то я знаю з світової й навіть жидівської поезії зразки патріотичних творів далеко більшої вартості, ніж оповідання Айзмана. З самої Біблії мені відома велична пісня "На ріках Вавилонських", повна патріотичного почуття й туги за Єрусалимом. Отже палкі слова цієї урочистої пісні все ж таки не переконують мене, що в масі жидівського народу міцно розвинуте було патріотичне почуття, навіть у ті давні часи. Відомо, що цар Навуходоносор, опанувавши Іудеєю, забрав у полон насамперед жидівського царя Юхима з родичами й царедворцями, а літ 10 по тому погнав у полон переважно священиків і багатирів. Біднота лишилася у Палестині. Полонене панство і духовенство, мабуть, склало у неволі пісню "На ріках Вавилонських". Невільники тужать не за прозорими водами палестинськими. Не за кедром ліванським, не за рідною біднотою жидівською, а за храмом Єрусалимським, а може... за тою жертвенною худобою, що жидівська біднота зносила до того храму на молитви своєму духовенству.
Я поважаю релігійно-національні почуття всіх народів і своїм відношенням до жидівського національного гімну не хочу ображати всього жидівського народу, бо пануючі кола інших народів теж часто прикривають великою силою великих слів свої власні інтереси. Я хочу тільки нагадати д. С-му, що, може, американські герої д. Айзмана не такі вже великі українські патріоти і не так вже дуже тужать за українським народом, як за українськими заводами, ґуральнями, броварами і т.і. Разом з цим я хочу нагадати д. С-му, що моя стаття — це не спеціальний трактат про патріотичне питання, а стислий розгляд усього жидівського питання; що вона, і змістом, і мовою, — стаття популярна, і що висловлені у ній думки зовсім не нові або невідомі, а навпаки — давні і розповсюджені. У такій статті не можна було б ґрунтовно обміркувати справу з усіх боків і зміцнити кожну думку відповідною цитатою. Візьмемо, наприклад, думку про патріотизм. Я навіть не думав, що д-дій С-ий стане в обороні жидівського патріотизму. Мені здавалося, що поступові жиди не дуже дбали, щоб їх вважали патріотами, і любов до рідного краю вони уважали більше почуттям "буржуазним", шкодливим, ніж шляхетним і потрібним. Отже д. С-ий пише несподівано для мене про велику любов жидів до краю. Д-ій С-ий лічить, мабуть, рідним краєм жидів усі ті землі, де живуть жиди. Але жиди живуть по всьому світі, значить, і рідних країв у них багато; так же багато мусить бути у них і патріотизмів: французький, німецький, турецький і т. і. Але відомо, що жиди всього світу — це насамперед один народ, одна нація. Національне почуття у жидів таке міцне, що воно на протязі тисяч літ змогло заховати жидівський народ без держави — як націю. Тим часом нема такої землі, щоб цілий жидівський народ, як одна нація, міг уважати її своєю батьківщиною. Для цілого жидівського народу не може бути одного патріотичного почуття, а місцеві патріотизми уже через те непотрібні жидам, що ті патріотизми ослабляли б загальне національне почуття жидівського народу. Жидам корисніше остатися необмеженими космополітами, ніж місцевими патріотами, і даремне силкується д. С-ий вмовити в жидів патріотичні почуття.
Д-дій С-ий силкується теж доказати мені, що жиди добрі хлібороби, і радить мені прочитати записки губернатора кн. Урусова, особливо 239—244 стор. Поки що я пораджу д. С-му самому прочитати — 37 стор. тих "записок". Ось що сказав кн. Урусов в промові до жидівської депутації: "Я вправе ожидать, что єврей, будучи народом богато одаренным и тесно сплоченным и побеждая, часто благодаря зтим свойствам. местное население в зкономической борьбе, будут пользоваться плодами победы с осторожностью и тактом". Хто уважно прочитав мою статтю, той згодиться, що думки, висловлені в ній, тільки докладніше розвивають основні думки, висловлені кн. Урусовим в кількох наведених рядках. Правда, що кн. Урусов стоїть за поширення деяких жидівських прав. Але я думаю, що уперті вимоги жидів "равноправия и полноправия" зовсім не відповідають надії кн. Урусова, щоб жиди користувались своєю "победою" над місцевою людністю "с осторожностью и тактом". Нічого певного не сказав теж кн. Урусов про жидів хліборобів. Він пише що бессарабські жиди-колоністи "сидят на земле с тридцатых годов прошлого столетия. Особых заслуг перед отечественным земледелием они не оказали, (Підкреслено мною, — Ф. Немо.) — делікатно висловлюється кн. Урусов, — хотя заметное их стремление к интенсивным культурам, к табаководству, виноградарству и садоводству вполне отвечает условиям местного мелкого земледелия". На 239—244 стор. кн. Урусов описує великий садовий заклад "Зко", запроваджений на кошт "Еврейского колонизационного общества". Нічого дивуватися, що кн. Урусов знайшов тут скрізь взірцевий лад, охайність, добру управу рослин і "упитанных подростков", котрі виконують усю роботу на 30 десятинах садового закладу. Трудно погодитися, щоб "Івасики-телесики" могли справлятися зо всіма роботами; шкода, що князеві Урусову не довелось бачити робочих-жидів за тяжкою роботою на плантаціях, за копанням ям і т. і. Мабуть цю роботу виконують гої-молдавани, а "угштанные подростки" займаються тими роботами, що навчають бути управителями, наглядачами, виноробами і т. і. Такі заняття добре оплачуються, а садові заклади навіть без всяких субсидій провадяться взірцево і дають добрий зиск.
В Бессарабії існують ще особливі причини, що підтримують " заметное стремление к интенсивным культурам — к табаководству, виноградарству и садоводству". Ось що пише кн. Урусов на 186—190 стор. своєї книжки. Літ 10 тому назад закон заборонив вільний до того часу продаж вина на Бессарабщині і дозволив без акцизу продавати вино, вироблене на власному ("собственном") виноградникові. Жиди купують, найбільше фіктивно, кілька квадратових сажнів землі, з кількома кущами винограду, у тих жидів, що купили колись маєтки на власність. Маючи потрібні документи, жиди скуповують і перепродують сотні тисяч і мільйони відер вина (все нібито з тих клаптиків)! Од Хотина до Дунаю на тисячах жидівських домів красуються великі вивіски: "Здесь продается вино собственного сада". З приводу цього кн. Урусов, либонь добре зрозумівши той ґешефт, жартує: "Виноградная лоза в Бессарабии дает євреям больше вина, чем некогда на земле обетованной". Але селянам-молдаванам не до жартів: вони мусять або продавати вино жидам за безцінь, або вирубати свої виноградники. Виправити ж собі усі папери, потрібні для дрібного продажу вина, добутого справді на власному виноградникові, селянин не вміє і не може цього робити задля 2-х або 3-х бочок вина. Ще в гіршому становищі опинилися селяни-табаководи. Літ 20 тому заборонено було вільний продаж тютюну. А можна було продавати його тільки фабрикантам. Само собою розуміється, що кожного плантатора віддано було під догляд акцизників. До селянина, що садив річно 20 або 30 пудів тютюну, табачний фабрикант не поїде і треба цей тютюн продать за безцінь місцевому жидові-скупщикові. Але акцизник щодня може загадати плантаторові показати йому тютюн або розписку фабриканта, що він його купив. Для того жид, купивши тютюн, ламає замки і ніби викрадає тютюн у плантаторів, а потому кличе урядника чи старосту і вони складають акт про крадіжку, а потім запивають могорич і розходяться. Знов виходить, що не з дурною мужицькою головою наражатися на такі непевні пригоди; тим-то мужик мусив зовсім залишити табаководство. Цікаво, що обидва згадані закони вийшли під стягом юдофобства і ними бажалося обмежити права жидів. Отже й лютий ворог народу не зумів би так обмежити права селян, як обмежили їх надалі ці закони! Жидам же ці закони зовсім не пошкодили, бо жиди їх чудово обійшли, а ще при тім позбулися навіть тієї слабкої конкуренції, що на неї годен був молдаванин — винороб і табаковод. Я так довго затримався над книгою кн. Урусова для того, щоб показати, що в ній нема нічого певного про здібність жидів до хліборобства і що так само випадало б мені опиратися на кн. Урусова, як і д. С-у, а може мене "записка" кн. Урусова піддержує ще більше.
Д-ій С-й радить ще мені побачити херсонські жидівські колонії. Певна річ, що я не поїду шукати хліборобів-жидів на Херсонщині. Бо це все одно, що шукати вітра в полі. Коли ж д. С-й подасть мені адресу такої колонії, де жиди власноручно займаються хліборобством, то я поїду туди з великою охотою, бо ця справа мене дуже цікавить. Я знаю чимало жидівських колоній, бував у них і отже не бачив, щоб жиди-колоністи орали, сіяли та робили хліб. На Херсонщині я не був, але знаю, що там у деяких колоніях припадає на двір по 30—40 десятин наділу, і по 20—30 десятин вільної землі жиди-хазяї орендують у казни. Адресів таких колоній мені не треба, бо таких колоністів-жидів я знаю багато, але я залічую їх до панків, орендаторів, а не до хліборобів. Разом з цим, я раджу д. С-у оглянути ось які відомі мені жидівські колонії. На Поділлі: Старозакревський Майдан — Летичівського пов., Кадіянівка — Літинського пов., Абазівка — Балтського пов., Кузь-минка — Ольгопільського пов. На Бес-сарабщині: Бричава і Згурица — Сорокського повіту. Це все давні вже колонії, з доброю, родючою землею, але в них я не бачив ні одного жида з плугом, косою, серпом або иіпом в руках. Недалеко від Києва є чимало жидівських колоній в Ра-домисльському і Київському повітах. Земля тут неврожайна, але наші люди якось живуть, — то скотарством, то лісними заробітками. Коли Ви, добродію, побачите в цих колоніях жидівських пастушків, коло телят або ягнят, коли Ви почуєте на покосах голосні співи та веселий регіт жидівських дівчат-громадільниць, коли зустрінете валку жидів — косарів або дроворубів, — то тоді я переконався, що недарма потрачено було гроші на привчання жидів до хліборобства. Коли ж із 50 жидівських колоній Київщини, Волині і Поділля Ви не назвете мені й кількох колоній, де б жиди власноручно робили хліб, тоді може Ви згодитеся хоча з делікатно висловленою думкою кн. Урусова, що особых заслуг перед отечественным земледелием они не оказали".
У мене перед очима лежить ще ч. 293 торішньої "Ради" з статтею "Українство і антисемітизм". Уважаючи на "полемічні красоти" цієї статті, мені краще було не торкатися її, але мушу сказать кілька слів, щоб, мовляв, "паралізувати шкодливий вплив цієї статті" на малоосвічені і незнайомі з жидівським питанням елементи українського громадянства. Автор статті з "Ради" називає убогими і мізерними мої слова: «Наш народ» (Автор з "Ради" вставив тут своє слово "ніколи", — так робити не годиться. (Ф. Немо) не мав, та сливе и не має ні своїх панів, ні своїх міщан. Пани у нас здебільшого поляки або руські, а міщани — жиди". Про цю ж таки справу д. Драгоманов говорить: "Евреи и поляки в наших западных губерниях представляют не только народности, но вероисповедания и сословия: буржуазию и аристократию" (Драгоманов, Политические соч., т. І, с. 218. (Примітка Ф. Немо). Невідомому газетному співробітникові не випадало б називати відомості д. Драгоманова мізерними й убогими. Не годилося б теж авторові з "Ради" запевняти людей, не читавши моєї статті, ніби "йому (себто мені) зовсім невідомо, що євреї перші в Росії почали виселятися до Англії та Америки". Тим часом на стор. 8 ч. 40 "Рідного Краю" я пишу: "Жиди давно вже їздили до Америки, до Канади, поки наші люди довідалися, від жидів, що то за сторона, як до неї добратися і яка там є робота".
Я не буду зупинятися на інших "полемічних способах" і "глибокодумних зразках" критики автора з "Ради", бо він або не прочитав, або не зрозумів моєї статті. Отже, не вважаючи на те, згаданий автор виголошує рішучий присуд, що від статті моєї "тхне звичайнісіньким духом расової ненависті". По правді кажучи, я теж не зрозумів добре статті автора з "Ради" і для того не можу висловитися так рішуче, але все-таки маю право запитати: "Чи не тхне від статті "Ради" звичайнісіньким духом расової солідарності деяких співробітників "Ради""?
Редакція "Рідного Краю", друкуючи мою статтю, додала до неї кілька приміток. Звичайно, редакція була в своєму праві, але ж я зостаюся при своїй думці й хочу дещо пояснити.
Отже, в найпершій примітці редакція пише: "Д-ій Немо бере справу не з християнського і взагалі не з гуманітарного погляду, а з чисто практичного". Я згоджуюся з тим, що думки мої не сходяться з християнськими поглядами. Християнські погляди такі необмежені й недосяжні, що мені і в мислі не було розглядати жидівське питання з погляду християнської, божеської моралі. Але я не згоджуюсь з тим, ніби я не розглядаю цього питання з гуманного, людського погляду. Найголовніша думка моєї статті та, що тепер, сьогодні, права жидів мусять бути обмежені і що поширювати права жидів можна ступенево, по мірі того, як ширитимуться права нашого народу і як наш народ рівнятиметься з жидами умислово, морально й економічно. Я не вважаю сієї думки чимось негуманним і стою теж за обмеження прав англійців серед індусів, прав німців, французів серед африканських народів і т. і. Або чи не гуманно було б обмежити усякі права фабрикантів і поміщиків на користь робітників і селян? Загалом я вважаю гуманною справою обмежити права дужого на користь слабкого, і якби мені було доведено, що наш народ духовно й економічно переважає і гнітить жидів, то я стояв би за обмеження прав свого народу на користь жидів. Поки ж цього не доведено і моїх думок про перевагу жидів не спростовано, доти я вважаю обмежування деяких прав жидів на Україні не тільки річчю практичною, але й гуманною.
В 2-ій примітці редакція пише: "Ніяк не можна згодитися з автором, щоб джерелом ненависті до іншої віри були тільки (підкреслено мною) жидівські книжки". Досить перечитати той уступ моєї статті, де йде мова про релігійну нетерпимість, щоб переконатися, що я зовсім не доводжу, ніби християни перейняли релігійну нетерпимість тільки від жидів. Я пишу, що думки, висловлені в Біблії про релігійну нетерпимість, мали "велике значення в очах християнства; я навіть не кажу величезне значення. А тим більше я не говорю про єдину вагу жидівських книжок на розвиток релігійної нетерпимості серед християн. А щодо слів моїх " з жидівських книжок люди навчилися ненавидіти іншу віру", то се не більше як переказ слів д. Драгоманова. Переказавши біблейські думки про релігійну нетерпимість і змагання перших християн за волю віри, Драгоманов пише: "Але тая воля віри трималась недовго, бо самі християни, набравшись сили, прийняли собі давні жидівські думки, що треба силоміць нищити різновірство» (Драгоманов, Про волю віри, Київ, 1907 р., с. 5. (Прим. Ф. Немо). Я думаю, що думки Драгоманова про історичні відносини і культурні впливи не повинні б здаватися неґрунтовними і непевними редакції "Рідного Краю"; я ж переказав тільки думку Драгоманова про вплив деяких жидівських думок на світогляд християн.
Я не буду спростовувати інших приміток редакції до моєї статті, бо вони торкаються дрібних речей.

Жиди — постачальники руських робітників до Америки

Недавно вдалися до російського консула в Іокогамі, в Японії, 27 російських робітників з проханням допомогти їм вернутися в Росію. Діло було таке, що жиди-фактори підбили тих робітників їхати з Харбіна, хоч там у робітників був певний заробіток; закликали їхати на далекі Гавайські острови, обіцяючи робітникам, як кажуть, "золоті гори"; а насправжки — фактори одурили. Робітники зазнали великого горя й утиску на далекій чужині.
Ось те прохання, що робітники подали консулові.
"Просимо Ваше Високородіє звернути увагу на наше лихо й допоїти нам. Агенти
Перельструс і Аткельсон окривдили нас у кожному слові: коли агенти наймали нас, то казали, що везуть нас на кошт американського уряду для заселення Гавайських островів білими людьми. Казали, що которі з нас не зможуть зразу займатись господарством, то для них знайдеться робота на плантаціях, і там чоловікам плататиметься по 45 рублів в місяць, а жінкам — 35; та ще на додачу до того дармо даватимуть домівку, опал, освітлення, лікарню, школу й півдесятини огороду; як мине 3 роки, то хата й огород перейдуть у власність робітникові; далі агенти казали, що на островах одежа і харчі дуже дешеві, радили нам не брати з собою нічого лишнього... І от, коли ми приїхали на острови, то виявилося, що то все агенти брехали: господарі платили нам удвоє менше, ніж говорилося, робити доводилося 12 годин з лишком, з роботи й на роботу треба було ходити по 7 верстов; харчі на островах дуже дорогі: за пуд прілого борошна з нас брали 2 рублі з лишком. Рушаючи в дорогу, ми порозпродували все, що було в господарстві. А тепер довелося проїдати останні шаги. І нема нам до кого вдатися за порадою при такому лихові. Отже просимо Ваше Високородіє помогти нам добитися до Харбіна: просимо повідомити кого треба, як се позволено таким агентам підбивати людей з сім'ями їхати на заробітки в таку далеку країну? Самі ж агенти, Перельструс і Аткельсон, перепровадили нас через границю вночі, передали нас по щоту плантаторам, а потім зникли, й більше ми їх не бачили .

До писання приложено 27 підписів.

Мик. ЧЕБРЕЦЬ
До жидівсько-української справи
(Лист із Чернігівщини)

Місто наше, чернігівський Кролевець, — звичайне місто "на нашій славній Україні”.
В ньому "тишь да гладь, да Божья благодать", — і треба надзвичайного випадку, щоб сколихнути його тишу. Такі випадки бувають не часто, дуже не часто; громадянство нидіє, і єдиною зіркою на тлі такого життя сяє наше "Музично-драматичне товариство". Завдяки праці голови сього товариства, заслуженого громадського діяча, воно — єдине місце, де наша молодь може збиратись і ставити українські п'єси, тим хоч скільки-небудь служити нашому національному відродженню.
Та хоч яке наше місто глухе й мале, а все ж і до нього докочуються відгуки життєвих подій. Докотились до нас й чутки про Шевченківські свята, що впорядковувались на Україні й поза Україною, чутки про те, як такі свята одвідувались не тільки земляками, а сторонніми людьми. І от торік голова "музично-драматичного кола" заходився впорядковувати Шевченківський вечір, а збір з того вечора цілком призначався на пам'ятник Шевченкові. З великими труднощами шановному голові вдалось поставити справу як слід і полагодити всякі непорозуміння; отже, хоч у місяці травні, а Шевченківський вечір таки відбувся. Читано реферата й вірші, ставлено третю дію "Невольника ", співано кантату "Б'ють пороги" й коломийки.
По вибору співів, декламації, по змісту реферату з певністю можна гадати що впорядники вечора мали на увазі більш розвинену та разом і більше винародовлену частину нашого громадянства, — хотіли, щоб вона теє почула. На жаль, не зовсім так склалось, як жадалось: чимало панства добачило в нашому національному святі тільки "музичний вечір" і не вдостоїло його своїми одвідинами. Се, звичайно, було неприємно. Але ще більше вразило нас інше, зовсім несподіване явище: на вечорі зовсім не було жидів; вони просто-таки бойкотували той український Шевченківський вечір.
І от хвилі непорозуміння загойдались між нами та жидами. Ті люди, що були перше приятелями, тепер часто розходились, після гострої суперечки, вже не такими щирими приятелями... Правду мовити, здебільшого жиди негідно викручувались; хоч були й такі, що по щирості заявляли: "Было бы глупо с нашей стороны идти на Шевченковский вечер".
Про цю подію було написано в "Раду", та "Рада", сповіщаючи про вечір, "перекроїла" кінець допису. <...>
Дальші події в нашому місті пояснює той лист, що за підписом 9 чоловік був поданий рекомендовано, 4-го ноября 1910 року, до редакції "Ради" та, на жаль, світу не побачив, бо наша "Рада", хоч і стоїть за волю слова, сама ж тисне те слово гірше всяких цензурних лещат — тоді, як щось написати "проти шерсті" жидів. Подати ж того допису до відома громадянства мене примушує не ворожнеча до жидівства, а любов до нашого українського люду.
Ось такий був той лист, не пущений "Радою".

"Вельмишановна редакціє! Ми дуже прохаємо надрукувати нашого листа. В маї місяці наше громадянство зібралось вшанувати нашого батька, борця за всі поневолені нації, всесвітнього генія Тараса Шевченка. Скільки було потрачено енергії, праці, поки здобуто дозвола на вечір; скільки утерто поту, поки розучено співи. Думалося поставити справу якнайкраще, а чистий прибуток повинен був піти на збудування пам'ятника Шевченкові. І от одна з "пригнічених націй", що найбільшою масою живе на Україні і живе в масі краще за тубольців, — жиди — оповістила бойкот на вечір. Які були причини бойкоту, нам не відомо. Ми перше не йняли сьому віри, ми навіть не подумали, що ця нація так "відгукнеться" на нашу справу. Раніше не раз, з запомогою од нас, жиди давали вистави на свої потреби, і ми гадали, що наше жидівство, коли не з ідейного боку, то хоч з боку гідності, оддячить нам за ту працю, яку ми несли на його користь, оддячить тим, що одвідає наш вечір. Але... ми помилились: жидів на вечорі не було. Боляче, дуже боляче й сумно було нам дивитись на таке з'явище, тим паче, що, повторюємо, мотиви бойкоту не були нам відомі, та й досі ми їх не знаємо. Після цього випадку ми гадали, що жиди самі посоромляться свого негарного вчинку і що наші лихі стосунки на цьому напевно припиняться. Але оце недавно жидівство знову, як і раніше бувало, обернулось до нас за допомогою на цілком жидівську справу (раніше жидам ніколи не одмовлялось). Аматори зібрались на нараду, і от тут виникло питання, як ми повинні ставитись до жидів-ства після Шевченківського вечора.
Один з нашого гурту, звернувши увагу на те, що жидівство ні разу не тільки не виявило прихильності, а навіть поставилось вороже до нашої справи, прохає втриматись поки що з виставою на користь жидівства, а краще прибуток з сієї вистави оддать товариству запомоги бідним учням місцевих шкіл, тим паче, що допомогою користуються не тільки учні нашої національності, а й жиди, і не в меншості, в усякому разі, — коли не в більшості. Довідавшись, що прибуток іде не цілком на їхню справу, вони (жиди), зазначивши, що їм потрібен не прибуток, а тільки праця аматорів, оповістили бойкот; кажуть, що в той вечір, коли йшла вистава, жидівські привідці ходили по площі і усякими засобами, гідними й негідними, переконували публіку не йти на виставу. Після всього вище сказаного, у нас мимоволі виникає думка, як з'ясувати це з'явище — чи не погордою "ізбранної" нації до "гоїв", що повинні тільки працювати на неї?".

Таким питанням закінчувався лист. І от, дякуючи "Раді", газеті, що стоїть за національну самосвідомість, це питання не було почуте нашим громадянством. А чому? Певно тому, що "Рада" міряє нашу самосвідомість жидівською міркою, оцінює події нашого національного життя з жидівського погляду. "Рада", либонь, гадає, що коли ми не попускаємось надалі бути слухняним знаряддям у руках жидівства, то се вже буде "погромщицький антисемітизм"; коли ми на меті свого ідейного дбання ставим перш над усе свій народ, бо він геть більше потребує прислуг своєї інтелігенції, ніж, наприклад, жиди, — то се буде страшенний "шовінізм".
Ні! Нам далеко ще до того, що справді хтось мав боятись нашого шовінізму, — тим паче, що наше історичне обличчя зовсім не дає підстав до такого страху.
І дивна річ, ліберальні органи московської преси, під напором українського громадянства, уже одмінили свою тактику щодо українства, а "Рада" й досі задовольняється не зовсім показною роллю, ходячи в старому линовищі з мудрого змія московського лібералізму; та тоді ще удається до громадянства із скаргами на своє тяжке становище та на занедбання громадянством своїх обов'язків.
Думаю, що якби "Рада" пильно подбала про виконання взятих на себе обов язків, більше служачи національному відродженню України, ніж узьким інтересам партій, то допомогла б собі геть потужніше, ніж тими жалібними відозвами та фейлетонними, "гороб'ячими" пародіями на щире слово "Рідн. Краю", промовлене взагалі про "закликання" й скарги.

Петро ОПРАВХАТА
Та погляньте ж бо!

Відомо всім, що природолюбці і ті, що бром п'ють, та красою природи недуги гоять, одержують у нас на Вкраїні цілющий бальзам для душі й для тіла. Славна країна!..
Але ми, українці, або, як нас деякі "народовіди" прозивають, "малороси", таку якусь прекумедну "особливість" маємо, що здебільшого не тільки краю свого рідного не знаємо, а навіть і... себе самих не тямимо.
Отже деяким землякам пораю заглянути хоч би в московську "Злементарную географию", — там є дещо "поучительне".
"Край той, — кажуть, — орошають рибоводні річки: Ворскла та Супій, Удай та Сула, Трубіж та спокійна Оржиця" і т. д. Мабуть вам уже й закортіло знати: а хто ж, мовляв, рибку ловить, та пожива її? Ловлять, земляче, і багато ловлять, їдять нашу рибку і варену, й смажену, й фаршировану; але хто іменно, за пісноту селянського наїдку, на здоров'ячко собі пожива? Пождіть, далі скажу.
"Таменьки, — кажуть ще, — ґрунт чорноземний, родючий, через те людність займається хліборобством". Але що врожаї з чорноземних ланів пожинають не ті, що засівають, сього шукать по географіях і не труждайтеся, бо про се там не прописано.
"Малороси, — кажуть, — народ тихий, миролюбний і гостеприїмний". (Дозволяю собі толкувать се так: души нашого брата скільки влізе, а ми... хоч би тобі слово накриво — живемо по писанію...). Говориться й дещо околишнє: "Малороси мають широке, добродушне обличчя; чоловіки завжди смокчуть здоровезну бузинячу люльку". (І малюнок такий додано). Се вже "така свята правда, хоч хреста поцілувать"!..
Щодо слова "малорос", то хоч мені товчуть одно: "малорос" та й "малорос" — та сього не приймаю. Але ви можете вважати, що ви й "малорос", можете поглянути й так, що, мовляв, "хоч горшком назви, аби в піч не посунув", — ніхто вам силоміць своєї думки не нав'яже. Вернімось до суті діла.
Однак, до того всього маю я намір показати землякові ще й те, чого ні природолюбці не бачать, ні в географіях не зазначено... таке, чого, на превеликий жаль, не освітлює й наша українська печать... неначе боїться чогось, та ще й іншим хотіла б затулити очі. Можливо, що все те, про що йтиме розмова, для когось здаватиметься занадто "вузьким" поглядом на речі; але зате — це справедливо, а хоч "вузька" правда, далебі, потрібніша нам, ніж "широкая" брехня!.. Бо коли дивитися й "широко", а лихих болячок свідомо не добачати або, "в интересах мирового блага", "загальнолюдської ідеї" чи як там ще, болячку не вважати болячкою громадського тіла, то се просто — злочинство!..
Можливе ще й таке (навіть передчуваю се лихо), що, замість того, щоб поглянути пильно на те, про що йде розмова, — не поглянуть... А, "глибоко возмутившись", предадуть анахтемі... Прямісіньким способом підведуть під тебе вироблений копил і обнесуть тебе "чоловіконенависником", "чорносотенцем" і таким іншим... Бо відважуєшся говорити на сторінках незалежної газети не про те, що законом "поступовості" встановлено і затверджено... Але нехай же воно й лишиться на совісті тих же "народолюбців", що притулятимуть мене за це до "чорносотенців"!..
Тепереньки, коли поглянути на життя нашого краю пильними очима, то навіть той, у кого "песик на очах", побачить лихо.
І одно тільки явище веселить життя нашого краю і його "оживляє": що Мошко на Лейбі їде, а Хаїмом поганяє...
Давно вже це доказано, що "врожаї бере не той, хто засіває", але дуже помилитесь, коли будете думати, що беруть їх власники-пани, котрим землі й маєтки належать, — ні, се не зовсім так!..
Власник країни — селянство — ні їсть, ні п'є, ні живе, ні доживає... Короста та куряча сліпота неначе перстом Божим призначені йому і переходять від діда до внука у спадщину.
Стогне нещасний люд, але... щоб поліпшити свій, особистий стан гіркий, та сяк-так, пополам з лихом, домозолить вік свій на сім світі, сусід на сусіда йде, як чортяка на рогатину!.. Одно одного дурять, давлять, скубуть, бо "такий, — мовляв, — тепер світ настав: коли хочеш прожить, то інакше жити не можна"... А тим часом те чуже плем'я, присмоктавшись до наших язв, смачненько собі живе-поживає, своє діло робить та посміхується; "дурного" мужика засмоктує навіки, а нерозумного пана до останку оббирає. Колись-то ще Т. Шевченко крів'яними барвами накинув зародок українського лиха, сказавши про те, як "гинуть у ярмах лицарські сини", а пани —

Жидам, братам своїм хорошим,
Останні продають штани!

Що сказав би Шевченко тепер, як лихо те й зовсім запанувало!
Панські маєтки — землі і пахотніі, і сінокосні, і лісовії, і випаснії — прямо і при запомозі підставних третіх осіб заорендовані жидами. Так і знаю, що сьому слову здивуєтесь: як же ж, мовляв, так, а закон же сього не допускає! Не дивуйтеся, земляче, і не будьте "наївним"!.. Нема такого закону, щоб його не можна було обійти — особливо бувши "народом геніальним".
Запопавши панські маєтки, нові "землевласники" і "самі" ведуть "культурне" хазяйство, та дають таки часточками, від себе вже, у оренду і селянам — на скіс, на спаш і на оранку. Але треба бути тихішим води і нижчим трави, треба говорити "будьте милосердні, барин!", говорити так, щоб те пронозувате око жидівське не запримітило в "гайдамацькому нутрі" селянина й крихітки злоби, та не впіймало на "хахлацкій морді" іронії; тоді тільки здобуде селянин якусь десятинку...
Але здобуде він тієї "милості" від жида на таких умовах, що трудно й зрозуміти, яка з тієї оренди користь мужикові зостанеться!..
Говорили та й говорять, що в нас жиди "найпередовіший елемент", що вони ведуть перед у простуванню до свободи і т. д., і т. д. А яку велику вагу має та реклама — слава для жидів — всяк зрозуміє!.. Я міг би тут привести й ті слова, котрими жиди самі себе "превозносили' на сторінках часописів: ось, мовляв, хто веде Росію, — ми!
І якось так вийшло, що увесь Ізраїль — найпередовіший: то між нашими людьми єсть експлуататори, визискувачі, буржуї тощо, а коли такі самі люди належать до нації жидівської, то вони таки — "найпе-редовіші" й недоторкані!
Отак ведеться.
Гріх правду таїти: у дні всім пам ятні селяни таки були зрозуміли дещо досить прямолінійно: наприклад, "сиди і не давай ні копійки оплатків ні за землю, ні за що". Селяни се збагнули, Але їх, рабів Божих, почали тягати, "внушати" і... знов вони несуть усі повинності, як Божа бджола медок у вулик...
Але окрім казенних оплатків, є ще й інші повинності, вже опрічні — от хоч би й орендні; а селяни, бувши пунктуальні, і за оренду не хотіли платить, а тим примушували господарів землі до насильного збирання платежу з них.
Одначе, які не є пани, хоч що про них не кажуть, а... часом і їм у благородстві внутрішнім не можна відмовити! Не можуть, бач, не почувать гіркого полину в смачних своїх наїдках та напитках, здобутих на гроші, таким способом з селянина здертії... І коли вже доходить діло до продажу селянинової "движимости" — свитини, жінчиної скрині, стола, горшків, образів святих, — то благородство панської душі прокидається.
Ох, отой продаж!
По закону (загляньте навіть у книгу "Учреждения мелкого кредита"), "подле-жать продажі з публічного торгу", яко движиме імущество", навіть образи, коли вони мають "цінність". По вказанню жидів ("істців") і їх адвокатів, мені, по довгу служби", доводилося не один раз описувати в селян образи святих і... тягти ті образи на продаж до волості, вкупі з горшками й іншим манаттям... Не можу й тепереньки згадати спокійно тих тяжких драм сільських, того глумління над щиро набожною селянською пошаною до образа — благословення батьків, котрі старечими ногами пішки до святих місць ходили і на ті копієчки, зароблені пучками старенької неньки на пряжі, своїм діткам благословення купили... Починаються "торги"... Плач... Прохання на колінах: "Заберіть мене, дітей, а образа святого не займайте!!". Омлівання... А вкінці... божевільно-німий стовбняк! А тутеньки ж, рядом — найповніша байдужість і навіть насмішливе презирство "культурного" жида до "дурости мужичка"!.. Се настільки тяжке, що... передати я не можу!.. Але се творилося і твориться на селі!.. Не розумію, як се воно так, що святі образи селянські зведено до звичайної " движимості" і дозволено продавати їх за довги, а до ЗБИТКІВ священної Тори казано відноситись — як і слід до святині?! Невже забули люди, що навіть "бусурмени" не дозволяють собі "законного" глумління над тими речами, котрі для інших людей — святиня?!.
Вживати сих способів добування орендної плати пани не можуть. Прийде селянин, низенько вклониться, обіллється гіркими слізьми, і пан не видержує, одстрочить недоплатку і не тягне на продаж ні останньої свитини мужикової, ні святого образу — єдиної надії і вповання мужикового!
Отут-то й виявляється щирість жидівської "передовитості": жиди взяли на себе почесний обов'язок бути "посередниками" між "благочестивим паном" і ледацтвом хама".
Захопивши в свої руки купівлю й продаж, держучи міцно ту пружину економічного життя в краю, жиди роблять дивні речі: часом під їх чином ніби перевертаються встановлені наукою економічні закони.
Економісти, наприклад, кажуть, що купляємі та продаваємі", тобто, по-вчено-му висловлюючись, "обмінюємі" речі — оцінюються за їх вартістю", коштовністю, бо коли б ставало інакше, то тоді "життя завмирає".
Можливо, що колись-то ще виходило воно дійсно так, як наука, політична економія, рече: коли продавані речі на торзі дешевше, ніж вони коштують, — життя й замирало ; але дивно те, що тепереньки у нас не по сих доказаних "законах" життя ведеться.
І я гадаю, що коли б наші учені, замість того, щоб рекламні статті писати з поводу жидівських брехливих історичних "открытий" всяких "панів Талантів і Ко", та потрудились більше для свого народу і придивились до його життя ученим оком, то... вони б побачили, що ті "економічні закони" у нас не завжди існують.
Візьмім ми, наприклад, курку і яйце: з сього дріб'язку живуть наші селяни, обміном його здобувають "грошові знаки , а на них — все необхідне для свого життя, таке, чого власною працею в своєму хазяйстві не виробляють.
Що курочку й яєчка викохує селянин і постачає "для ринку", а власною персоною тих "продуктів" не поживає, — се вже добре звісно; бо йому ж, бачте, так уже призначено недоїдання, а внаслідок того — куряча сліпота й таке інше... Так, селянин обмінює сі свої продукти на гроші.
Але яким же побитом той обмін ведеться?
А ось яким.
Підходить субота — жидівський шабаш. А в суботу ж у кожній жидівській сім'ї є печена курка. Отже, "спрос на цей продукт побільшується, а значить і "риночна ціна" в такім разі повинна б піднятися. Але се так мізкуємо ми, а в дійсності у нас часто бува зовсім інше. Ціну встановлює "шабаш", стараючися збити її скільки можливо. По тій ціні приймають і по крамничках, і "курятники", дрібні скупщики.
А життя не "завмирає" до останку, бо у нашого селянина, окрім жил, є ще "пражили , окрім крові, є "сукроватиця"...
Чого доброго, пояснятимуть так, що курка та яйця "колеблються" цінами "по курсу" на селянську спину по недосліджених ще наукою законах?
Але нічого подібного!
"Непостижиме" для багатьох, саме головне те, що жид, через наше потурання й плохість, став "необмеженим самодержцем" торговлі, все взяв у одні свої руки і всім орудує.
Все селянство нашого краю живе з хліба та скотини, збуваючи те добро на багато сотень мільйонів, але...
І хліб, і скотину купує і продає — жид!
І яка прехитра сітка сплетена, щоб все було в одних його руках! Гніт централізму жидівського "державія" давить село дедалі більше й більше. Коли б то поглянули-таки на це!..
Жиди дуже пильнують, щоб наш люд не важився стати поруч з ними в торговому або в підрядному ділі. Часто бува, що жид візьме інший підряд, нібито на втрату собі, — аби тільки одбити одважного суперечника з наших. А потім... потім жид своє надолужить!..
Одним-одна тільки річ жидом не купляється й не продається, якось викрутилася з його рук — свиня. Нехай дякують людці Мойсеевому закону, що заборонив жидам і доторкатися до сього продукту природи... І от, якось-то наші люди дають раду з сим торгом — і продають, і купують. Таким чином, єдина тільки свиня розбиває ту думку, що нібито "без жида в нас у торгівлі не обійтися"!..
Отаке-то цупке та заїдливе плем’я розкоренилося в нашому краю. Кажуть: "Та хіба воно тільки в нас забирає силу — скрізь воно керує, скрізь душить!". Так, шкодить воно всюди, але се лихо — для нашого покволого люду найтяжче.
Повстає часом у селянському житті боротьба з жидівством. Пручається інколи селянин, хотів би виявити якусь свою ретельність, практичну загару й діяльність, тую енергію, але сила його слабка, і помочі від "розумніших" та дужчих має він так мало.
"Та погляньте ж бо!" — має він казати, дивлячись своїми лагідними очима вгору.
Хоч би для власної користі подивилися на село, яка там боротьба ведеться з жидівською "енергією" та холодним жорстоким матеріалізмом, що наче шуліка рве й скубе селянське тіло, та бажає видерти й душу.

Далі

До змісту Олена ПЧІЛКА ВИКИНУТІ УКРАЇНЦІ