Олена ПЧІЛКА
ВИКИНУТІ УКРАЇНЦІ

Ні одного депутата!..

Коли при останніх виборах до австрійського   парламенту було  вибрано  українських послів (у Галичині разом з Буковиною) всього 26 душ, то багато хто з нас, жалкуючи, казав: "Боже, як же мало!.. Яку ще малу силу мають там українці!".
А що ж казати про вибори до нашого "парламенту", коли тепер, до 4-ї Думи, не вибрано ні одного депутата українського, себто такого, що осібний гурт ви-борців-українців поставив би яко свого відпоручника, що заступив би їх, що мав би своїм обов'язком і бажанням дбати в Державній думі перше всього про справи України.
Ні одного — на 442 вибраних депутатів!..
А тим часом Галичина — се країна завбільшки з одну нашу губернію. Ми ж тих українських губерній налічуємо більше десятка. І вся оця величезна країна не спромоглася поставити до Державної думи ні одного посла!..
Се вже найвиразніша відповідь на питання: чи є в нас якась там наша свідома сила, чи нема?.. Так, мусимо признати на сей час наше безсилля, наше велике безсилля!..
Як же воно так сталось? Дуже просто: ще дуже мало серед української людності (не тільки серед темної, а й серед освіченої) свідомих українців, — свідомих свого національного прихилля, права й обов'язку. Страшенно мало навіть і в свідомих наших людей — ретельності, завзяття в простуванню до своєї мети.
Багато пошкодило й те, що в головах сидить ще не вибитим цвяхом та думка, що "все одно й інші поступовці — росіяни чи жиди — можуть так само дбати про наші справи, як і наш депутат". Думка смішна, бо з якої ж би то речі хтось там став так само дбати за когось іншого, як міг би дбати він сам?! Одначе й найщиріші українці, наприклад в Одесі, кидалися при виборах то туди, то сюди, шукаючи тих дивних друзів, і прилучалися то до росіян-"кадетів", то до соціал-демократів, а при тім чогось особливо охоче віддавали свої голоси — жидам: то Жаботинському (се пак "любимець" поступових українців!), то Сльозбергові, то ще якомусь!.. За свого ж українця, п. Луценка, подано було так мало голосів, що не хочеться про це й згадувати!.. (Його пак "подолав" на передвиборчих зборах — жид Сльозберг).
Правда, всіх поступовців на виборах в Одесі подолали наостанку праві, але се вже інша річ; що ж до українців — то правим не було великого клопоту й боротися з ними... Українці розрізнилися — і самі себе подолали!
В Харкові було ніби краще, але не дуже, бо хоч за українських кандидатів там подано більше голосів (скілька сотень), але все ж український кандидат не пройшов ні один, навіть такий відомий у Харкові діяч, як п. Міхновський. Ну, та все ж хоч люди побачили, що єсть якісь-то виборці-українці, що настає якась там своя українська сила.
Власне, на сій думці й треба спинити нашу увагу: наша сила ще мала, дуже мала — се тепер виявилось зовсім виразно; але не "пускатися на дно", а дбати треба про те, щоб тая сила збільшилась. Тоді ніякі зловжитки на виборах, ніякі ворожі заходи тієї сили не переможуть, вона виявиться у відповідній мірі. Боротьба партій при виборах ведеться всюди на світі, а перемагає партія найдужча.
Погадаймо ж і се: адже, заважано, чинено перешкоди на виборах — усім поступовцям, усім виборцям, прихильникам іншої національності, опріч "истинно-рус-ской"; одначе якимсь-то чином пройшло і в 4-ту Думу — 15 депутатів-поляків, скілька жидів, грузинів і інших. Навіть малесенька нація, така як киргизи, матиме своїх заступників у Думі! Тільки "українського посланця" в нашому парламенті не буде ні одного!
Чого ж можемо сподіватися собі від того парламенту?..
Перше всього, чого взагалі можна сподіватись від 4-ї Думи? Невідомо з якої речі, деякі часописи кажуть, що 4-та Дума все ж надійніша, ніж 3-тя, бо, мовляв, на сей раз поменшало число правих депутатів. Але ж праві партії тільки трохи позміняли свої назви! Про що ж тут "кращеє" говорити?!. Поступових депутатів тепер налічується на 442 душі — всього 140, менш, ніж було в 3-ій Думі.
Що ж до української справи, то в 3-ій Думі все-таки мовбито був хоч один "наш" українець-депутат — п. Лучицький, поставлений Києвом; не яка там з нього користь була для нас, бо з нього був такий оборонець українських справ, "як з клоччя батіг", ну та "все ж таки" можна було на того "родом украинца", колишнього приятеля й товариша-громадянина найвидатніших київських діячів-українців, покладати надії; в одповідний час наші люди уважали себе в праві "підштурхнути" "свого українського депутата": мовляв, "обізвися ж бо" за таку й таку нашу справу!
А тепер і такого депутата нема; отой "найбільший центр України", Київ, послав одного депутата правого, а другого — хоч і поступового, відомого професора Іванова, але... не українця, а росіянина, що стоїть хоч не праворуч від українців, та все-таки збоку, і сподіватися, щоб його серце якось-то особливо трепеталося за тим, що нам болить, звичайно, не можна.
А що ж говорити взагалі про поступових депутатів-росіян, що понаїздять зовсім і не з України? Під час якоїсь там пригоди вони можуть сказати про наші справи словами давньої байки: "А мне плакать стать какая? Ведь я не здешняго прихода!"...
Треба ж нам збільшувати свій "приход", тую свою парахвію. Власне тепер повинна особливо зміцнитися ця думка. Тепер, коли ми побачили таке наше страмовище! Навіть супроти киргизів — таке своє безсилля!
Біда наша в тім, що українська свідомість не розійшлася широко. Що вона розпорошена поодинокими зернами.
І як їх трудно знаходити, ті замерзлі, порізнені зерна!
Трудно, а треба.

Викинутий український часопис і викинуті українці

Відомо, що при бібліотеках вищих шкіл єсть свій, зовсім легальний (законний) студентський уряд. Той уряд глядить усієї бібліотечної справи, він же й ухвалює, які видання виписати до бібліотеки. Коли студентство — різноплеменне, то кождий національний гурт пильнує, щоб і від нього були заступники в бібліотечному уряді. Так же воно й було, до осені 1912 року, і в Київському політехнічному інституті: були в його студентському бібліотечному уряді радники від студентів різних національностей. Отож і скільком українцям вдалося увійти в бібліотечну раду; вони ж і орудували в ній відділом українським — міркували, що виписувати для бібліотеки, а що занедбать, коли воно нецікаве або через щось недоладне.
Виписано було багато всяких часописів, російських, польських, російсько-жидівських і, за порадою українців, скілька українських часописів: між іншими й "Рідний Край" сподобився тієї ласки. Се було у 1908-му році. Аж тут "Рідний Край" став "продерзостно" писать "анти-семитические статьи", доводячи, що жиди для України — зло і що слід не давати змоги тому злу розкорінюватися в нашій стороні, бо воно тоді нас ще гірше засмокче. Звичайно, зчинився ґвалт! Не тільки в жидівському поступовому кагалі, а прилучились до жидів і українці; та замість того, щоб написати на одповідь статтю і довести, що жиди не зло, а велике добро для України, панове студенти-політехніки спромоглись тільки на те, що склали "протеста" проти "Рідного Краю" і надрукували той протест в українській газеті "Рада". Звичайно, в тім і був для жидів самий "цимис", що, хоч усією справою "протесту" орудували жиди та росіяни, але підписалися під протестом українці (40 душ) і вмістила його — газета українська. Таким чином українці виявили себе попихачами — дуже слухняними. Інакше не могло й бути: що ж то за поступовці, як вони не піддержать жидів?! Тоді про них скажуть, що вони "шовіністи", "людожерці" і "отсталые" дурні! Однак, для жидів ще того протесту було мало: від злості проти одваги "Рідного Краю" забажали вони помститися ще більше — і, за згодою українців, членів ради студентської бібліотеки в політехнікумі, написано було формальний "ультиматум" чи як там назвати ту заяву до редакції "Рідного Краю" — що, мовляв, зважаючи на статті проти "євреїв", уміщені в "Рідн. Краю", уряд студентської бібліотеки Київського політехнічного інституту не хоче більше, щоб сей часопис присилався до бібліотеки. Отже, таким чином студенти-українці слухняно пристали на те, щоб український часопис (а їх тоді було в Києві тільки два) з бібліотеки студентської — викинути. І за всі дальші роки нікому з українських студентів не здавалось чудним, що в той же час виписувано до тієї ж бібліотеки — газету "Киевлянин", запеклого ворога українства!.. Речі сієї газети нікого з українців не ображають і зовсім терпимы в їх читальні, бо й справді — і ворога цікаво почути.
Так велося. Аж сієї осені, 1912 р., трапилась така оказія: політехніки жиди й росіяни не вподобали того, що українці взяли "занадто велику силу" в своїй київській студентській бібліотеці ("выписывают свои хахлацкие газеты, раскладывают их на столах!"). Отже, не довго думаючи, колеги не-українці викинули українців з бібліотечного уряду: нікогісінько з українців в Правління бібліотеки не вибрано. І опинились українці — за порогом! Ніхто не згадав і не оглянувся на їх слухняність та найщирішу вірність "угнетенным"!
Коли тепер спитаєш которого студента-українця з Політех. інституту — "як же се вас випхано?", — сердешний земляк тільки подивиться смутно-покірними очима і скаже: "Отак, виперли!"...
На се хочеться сказать: "Так вам і треба! Так буде вам і всюди в вашій же країні! На ваше "добре серце" й "поступові думки" не будуть дивитись, а випиратимуть вас звідусіль, щоб сісти на ваше місце"!
Дуже мудра наука — коли б тільки українці взяли її до відома!
Додамо ще одну ілюстраційку таки до того ж.
Деякі люди часом пишуть до наших редакцій такі листи, що ось, мовляв, "опинився я на далекій чужині і хотів би читати часопис на своїй рідній мові; але грошей на те, щоб виписать часопис, не маю, то прошу вас, висилайте мені ваш часопис дармо". Ну, й висилаєш. Люди читають і дякують. Аж оце прийшов до нас один листочок з далекої губернії, від землячка-українця на прізвище К. Сопляка, з заявою, що хоч він просив висилати йому "Рідний Край" і рад читати на чужині рідне слово, але, побачивши, що "Рідний Край" пише проти жидів, він не хоче більше сього часопису, такого шовіністичного, "чорносотенного" і так далі (хорошенько вилаявся); бо, мовляв, українці повинні стояти за "угнетенных евреев", а не повставати проти них. (Зовсім те саме, що було в протесті київських політехніків).
Ну, не хоче чоловік — се його діло. "Баба з воза, кобилі легше"! Ніхто ж його не просив... Коли ж він, просивши ласки, уважає, що потім має право лаятись, — се діло його совісті... А "Рідний Край" що казав, те й казатиме — примінятись ні до панів Сопляків, ні до кого іншого не буде.
Отаких вірних оборонців, навіть готових на якусь там жертву, втрату якоїсь утіхи й розваги на чужині, мають жиди серед українців, як слід напоумлених. Нехай же земляк попросить жидівський часопис "Восход", щоб йому присилався, — там уже будуть самі тільки "поступові" речі!
Дай Боже панові Соплякові вернутись в рідну країну: тоді він побачить, яка є вдячність від "угнєтьонної нації" до її прихильників; побачить, що ті "угнєтьонні", де тільки можуть, без найменшої уваги викидають українців, мов тих сопляків, що пишуться з маленької букви.

Нещасна країна

Єсть у Австрійській державі, поруч з Галичиною, прекрасна країна, тая "Зелена Верховина", що пишає посеред Карпатських гір, укритих чудовими лісами, що спускається оздобними травистими "полонинами" з величних бескидів і стелиться долом, родючими полями, до Галичини.
Зветься тая країна австрійською Буковиною, а живе там гарний слов'янський народ — гуцули. Так, народ той — слов'янський, такий близький до племені нашого; та чи багато наших людей знає про тих гуцулів? Швидше знатимуть наші люди про всякі провінційні кутки французькі та німецькі або про якусь африканську країну, ніж про ту рідну нам Гуцульщину!
А слід би знати. Бо той народ, що живе там, ті гуцули — се ж частина нашого українського племені, частина, одрізана від нас історичною долею. Говорить той народ тією ж українською мовою, з невеликими одмінами, співа такі самі пісні, як наші, виявля такий самий хист у творах рук своїх, дає славутних письменників українських і народних діячів. Народ талановитий, працьовитий. Та мало його знають, а ще менш — дбають про нього, уболівають його нуждою!
А нужда його така велика! Хоч живуть гуцули в країні конституційній, та темні вони, не мають у своїй вдачі твердості, відпорності — подаються перед натиском інших племен. Чи й се не українська прикмета?..
І бідують сердешні брати-гуцули через те!
Сього ж року (Йдеться про 1913 рік, — В. А.) завітала до гуцулів найбільша нужда: торішній неврожай, невсипущі дощі, велика весняна повінь, що позаливала луки й ниви; гуцульська гірська річка Черемош, така прудка та гарна, рве береги і за останні два роки забрала в хліборобів-гуцулів до 10 тисяч моргів родючої землі.
Та ще більше, ніж Черемош, рве з рук селян-гуцулів ту землю, политу їх потом, друга могутня сила: щороку забира гуцульську землю жидова, що тяжко обсіла Гуцульщину; зграя жидів-лихварів дає гроші "в рост" — і не зоглядиться бідний гуцул, зачепившись у жидівській павутині, як з 10 позичених злотих виросте його довг у десятки, сотні злотих. І продають гуцулове поле й хату з торгу, або й без торгу забере жид-лихвар, ніби за довг. Позиватися? Доводити на суді, що той величезний довг — безсовісна вигадка? Але де ж піде судитися убогий, нещасний мужик -гуцул, коли його позива жид і судить — жид! Там пак жиди мають і рівноправність і повноправність — отже, можуть бути й суддями, можуть і землю купувать, і... грабувати селян-гуцулів серед білого дня.
А всі наші люди мовчать! Мовчать і коряться...
Отже — величезне число селянських ґрунтів перейшло від гуцулів до жидів.
Де подітися? Що робити? А тут — безхліб'я, дорожнеча, всяке лихо, заробітку нема, бо ще ж настав і той "кризис" у промислі та в торгові.

Багато нужденного люду виїздить з рідного краю, іде світ за очі шукати щастя деінде. Та не всяке може й виїздити, бо й на те треба грошей.
І прийшла сього року нужда крайня. В Гуцульщині прямо-таки голод! Не тільки прості гуцули, а навіть священики й учителі просять запомоги, щоб добути хоч шматочок чорного хліба...
І от крайове товариство "Сільський господар" у Львові хоче прийти до помочі тій великій гуцульській нужді; його старанням заснувався осібний "Комітет Рятунковий Гуцульщини", в Кутах. Сей Комітет збирає жертви для запомоги гуцулам, подає прохання, посила депутації, клопочеться, щоб добути грошову поміч або роботу нужденним. Комітет просить усі часописи поширити відомості про всю ту справу.
Чи не прийшли б, по змозі, й наші українці до помочі братам? Найменша жертва була б на своєму місці, бо нужда тяжка, велика!

З нашого життя й письменства

Історичний процес"... "Процес, до которого були приковані очі всього миру" (дехто з українців писав" — "очі цілого всесвіту", себто "вселенної")...
Звичайно, ви пізнаєте ці слова, що лунали по всіх передових часописах з приводу справи Бейлісової.
Але не про цю справу будемо говорити. Дуже вже вона обридла всім — навіть і тим, що так розпиналися з приводу її за увесь "стражденний народ єврейський"... Та що й говорити про цю справу, коли вона не довела нічого певного, опріч того, що знали всі: що пішло в землю якесь нещасне, кимсь, нащось убите хлоп'я! Тільки й всього певного...
Ми звернемо увагу на іншу річ — лише зв'язану з тією справою; зауважимо те, чого інші не хотіли зауважити, а хоч і зауважили, то не здіймали мови про те.
Хочемо оглянутись на дивне поведіння нашої української печаті з приводу тієї преславутньої "Бейлісової справи".
Перше всього, печать наша взялась так ретельно за оборону "справи єврейства", мовби се була найважніша справа нашого життя. Ще не відбулася тая, мовляли, "велика літургія правди", коли "простой русский народ", "носитель правды" (як він робить погроми, то про нього кажуть щось інше), ще не дав свого присуду, "що назавжди оправдав весь єврейський народ", — а вже вийшло аж дві книжечки українських авторів проти "кривавого наклепу"; одна з тих книжечок належить (мовляв якийсь критик) "чуткому женскому сердцу". Обоє автори, беручи за свідка книжки Талмуду (а їх же єсть кілька оберемків!), доводили, що навіть найменшої думки не можна припускать, щоб десь, колись, якісь жиди на світі були винні у ритуальному (обрядовому) вживанню якої б не було крові, хоч би навіть звіриної.
Далі загомоніла, забриніла наша періодична печать, наші часописи. Найбільш усіх розпадалася — "Рада": у передовицях, у підпередовицях, у фейлетонах, в оповіданнях співробітники "Ради" "барвінком стелилися" перед Бейлісом, перед усім його племенем. Розпадалися найчільніші публіцисти, С.Єфремов і інші, — до суду, під час суду і після суду, коли, мовляли вони, "суд народної совісті голосно, на ввесь світ, промовив слово правди і втихомирення!".
За "важкою артилерією", публіцистикою, пішла й тендітна лірика.
Ось пан Чулий — таки в "Раді" — чуло гука: "Кланяюся тобі, Бейлісе!", Далі всякі інші чулі речі, а вкінці свого листа автор знов "дає чолом", знов б'є поклін, проквиляючи такими самими словами: "Бейлісе! Я тобі вклоняюся!".
Ось автор, що підписався Буки-аз, подає оповіданнячко, що бринить короткою та дзвінкою назвою — "Маца". Там оповідається про те, як колись, у одній нашій школі, перед Великоднем, збентежились були школярки і не схотіли більше їсти маци, бо хтось із товаришок пустив кривавий наклеп", що в маці єсть християнська кров. Турбувалися вельми, далі зважили — спитати свого старого священика, що вже "багато важких питань розрішив кількома словами". Панотець довго дивився на стурбованих дівчаток, далі сказав: "Діти! Я сьогодні пив чай з мацою і завтра пить буду, бо зосталося!"... По тій мові, "як завжди, піднявсь" і, після молитви, вийшов. "Легко нам одразу стало, — спогадує автор, — і радісно. І згодом захрустіла на наших зубах маца". На сьому кінець розповіді. Чого ж іще більше? Панотець п'є чай з мацою і питиме завтра. Шкода тільки, що ніхто не викреслив тих слів — "бо осталось": вони трохи псують враження. Та нічого — сказано "слово правди і втихомирення". Всі заспокоїлись.
Опріч "Маци", з'явилося в "Раді" ще одно оповідання — на оборону жидівства, на хвалу йому. Ось п. Стрижавський змалював нечувану ідилію: жид-корчмар умовляє подорожнього панича, сина знайомого батюшки, щоб він не кидав "попівства" та не йшов у охвицери; далі корчмар — нічого не взяв ні з сього, ні з другого панича; хоч уже й положено було на стіл три карбованці, за гостину, корчмар примусив панича взяти гроші назад (!); не взяла нічого й Ривка, жінка корч-марева, навіть за ту рибу, що вона зготувала подорожнім паничам. Чи се ж не великодушність?.. "Чи хто таке чув коли у світі?!" — спитаємо ми.
Другий автор, наш вельми талановитий, високоповажаний нами пан М. Левицький, помістив у "Раді" оповідальний фейлетон, що належить до Бейлісового часу. У фейлетоні тому розповідається, як, їдучи залізницею, купка подорожніх дуже змагалася в вагоні, все за тую "злобу дня". Один чорносотенець доводив якомусь палкому жидові, що справу Бей-лісову виграно через підкуп, бо жиди, мовляв той союзник, підкупили всіх, кого треба було, навіть газету "Киевлянин", щоб обізвалася так, як їм хотілося. Якийсь панотець обороняв жидів. Чорносотенець кипів і поводився грубо; між іншим він нізащо не хотів перестати курить, хоч вагон був для тих, хто не курить, і хоч від тютюнового диму почав важко кашляти, лежачи на лавці, один хворий хлопець. За яким часом чорносотенець на котрійсь там станції зліз — і тут виявилося, що він украв клуночок у хворого хлопця, разом з його подорожнім білетом до Криму. Становище вийшло дуже погане... Але на поміч прийшов — той жид, що змагався з союзником: він не тільки упадав біля хворого, приносив йому води, ліки, а ще й шатнувся кудись там у поїзді до своїх соплеменників і зібрав грошей на білет для того обікраденого хлопця. Отож маєте: яка була пригода — і яким вийшов жид!.. Нам же такої лагідності і добрості від подорожніх товаришів жидів ніколи не доводилося зазнавати; навпаки, при спогаді про їх сусідство в вагонах устає в думці той невгамовний джеркотливий крик, що не вважа ні на хворих, ні на втомлених; спогадуються щедрі штурхання та важкі кошики й торби, що ті ж таки синове Ізраїля кладуть, без уваги, на ноги тобі чи твоїй дитині.
Звичайно, всякі подорожні оказії бувають! Нам, наприклад, трапилося раз — мало не на свої очі — бачити, як в одної панночки, сусідки по вагону, якийсь жид надзвичайно штучно витяг гаманця, і якраз теж вкупі з подорожнім білетом! Підсів до панночки, в котрої визирав кінчик гаманця, з кишені в її пальтечку, і почав панночку навчати, що не слід так класти гроші, у верхню кишеню, бо можуть витягти; панночка одповіла, що вона того не боїться, бо стережеться, та, либонь заспокоєна, що коло неї сів такий добрий, дбайний чоловік, забула за свою обережність, та почала з цікавістю читати куплену газету. Та коли, швиденько після цього, її сусіда від неї встав і десь подівся, то панночка огляділася, що зник і гаманець її разом з ним... Панночка тоді — в сльози, бо зосталась без копійки! Та ще її діймало й те, як підступно було її обікрадено!.. Подорожні скинулись і купили панночці білета; між тими доброчинцями жидів не було.
Отже, всяк буває! Але під "Бейлісів час" оповідання тієї пригоди, що трапилося бачити згаданому авторові, мало свою осібну ціну, бо виявляло діяча-жида в найкращому світлі.
З цього погляду ще більше прислужився своїм оповіданням другий, теж відомий і шановний автор, Дмитро Маркович. Сей оповідав, таки в "Раді", як жиди в якомусь містечку служили в своїй школі одправу, за здоров'я якоїсь зовсім незначної християнської дівчинки, що впала з вікна й була на Божій дорозі, а мати її, звичайно, тим дуже журилася. Великодушність, справді, достойна уваги, яко дуже рідка, бо нам за останній час трапилось довідатись про подібну великодушність жидів, одправляння молебнів за християнську людину, тільки тоді, як в Києві (раніше, ніж у яких християнських церквах) одслужено було в синагогах молебні за здоров'я Столипіна, — зараз після того, як він був тяжко підстрелений Богровим. Ну, це інша річ... Можна се зрозуміти... В оповіданні ж Д. Марковича була — цілковита великодушність.
Та не одно се місце було дороге в тому оповіданні: самий "цимис" — у кінці. Бо тут автор оповідає, що йому довелось, зараз після тієї ж таки Бейлісової справи, їхати в однім вагоні з присяжним засідателем, як він вже вертався з того суду. (Трапилося ж таке щастя — зустріти таку значну людину!). Звичайно, розмова зайшла про справу Бейлісову. Присяжний перше думав, що він не має права нічого говорити про справу, та йому було пояснено, що тільки не можна розказувати про інших (хто що говорив на раді присяжних), а свою думку можна переказувати. Тоді присяжний сказав таке: "Наші того не зроблять". (Щоб точити християнську кров і вживати її для маци). Може інші жиди десь там і роблять се, а в нас того нема. Ні, наші сього не зроблять!".
Вважаємо й се за редакторський недогляд, що не викреслено тут деяких слів, бо коли, разом з тим присяжним, припустити думку, що "може десь там є такі жиди, що роблять се", то тоді можна б подумати: "Так чому ж не могли б того зробити і наші?" А се вже негаразд! Треба, щоб виходило, що ніякі жиди, ніде, ніколи, ніяк не могли й не можуть того зробити.
Ну, та все-таки воно виходило гарно: "Наші сього не зроблять!". Отже оповідання п. Марковича — дарма, що на сей раз не сяє мистецькою красою, — так приподобилось, що його зараз же було переложено не тільки на московську мову, а навіть — на жидівську, було надруковано в часописі, що видається "жаргоном". Честь надзвичайна!
Таке писалося в "Раді". Та й наш найбільший, найповажніший часопис, "Літературно-Науковий Вісник", теж дуже піддержав "Раду". Він не тільки подав науково-публіцистичну розвідку М. Грушевського про те, що "кривавої легенди" ніколи й не було на Україні, а ще помістив твір, либонь найкоштовніший для жидів: драматичний етюд п. Васильченка "Зіля Королевич". В сьому творі автор уже свого діяча-єврея — просто коронував!
Бо не думайте, що "Зіля Королевич" є щось легендарне, що се ім'я якогось баєчного лицаря. Ні, "Зіля" — се ніби скорочення від жидівського імені Зельман чи, може, Зеліг. Властиво, мало б бути "Зеля", але ім'я трошки українізовано — і вийшло "Зіля". Сей Зіля не єсть, отже, ніякий фантастичний лицар, а звичайнісінький "єврейчик", син містечкового чи сільського крамаря; а як він став "королевичем", опинився в короні, то річ ось яка. Дія в етюді починається з того, що сидить перед Новим Роком панна-учителька в порожній сільській школі і нудьгує в тій самотині. Коло неї тільки сторожева дочка, дівка Катря. Ся теж не загоджується дівочою самотиною, але знаходить собі раду зовсім реальну, життєву, таку, яка трапляється, — зовсім неначе б вона читала приписи письменника В. Винниченка. Катря — "чесна з собою": думає про розпусту — і так і робить, так про се й говорить, мовляв, без сорома казка! Попитавши у вчительки, чи їй ніколи "не кортить погуляти з паничами", Катря про себе каже: "Я тільки й дороги знаю, що до своїх хлопців". "Нашій сестрі тільки те й на думці, аби з хлопцями пожартувати. А ще як лучиться коли підночувати з гарним хлопцем, то немов тобі аж крила одростуть"...
Панночка ж поки що — у мріях фантастичних. Вона запрошує Катрю вигадувати казки. Перше їй мріється, ніби приїздять якісь гості з города... Ні, якийсь лицар на коні. Та що — сам Королевич!.. Отой прекрасний королевич, що в казках розбива мури, одсіка замки і визволяє красну дівчину з неволі. У нього "кучері як ніч, а очі як криниця-безодня". Панночка веде з Катрею сцену в лицях: сама говорить за себе, а Катрю навчає, що казать за королевича. Катря-Королевич переказує за панночкою палкі речі — "кохання все на світі зможе" і так далі; потім той Королевич, "гаряче обнімаючи панночку", збирається винести її "з сієї неволі на коні золотому!". Саме в ту хвилину увіходит Зіля, Катря з поетичного окола одразу вертається до світового життя й гукає: "Та се Зілько! Тьфу! До людей саме сватів засилають, а до нас нетеча жида принесла!".
Зіля, одначе, прийшов з добрими речами: він привіз панночці з города нові калоші й "жалування" її.
— Ліз, ліз, — каже, — в земській управі, поки старший вигукнув: "Видайте йому, собачому синові, та нехай іде з моїх очей, а то я пошпурю в його чорнильницею!". (Себто, нібито, як не бреше Зіля або хтось інший, — предсідатель управи так сказав...).
Отож і видали Зілі жалування для учительки.
Можна думати, що Зіля залицяється до панночки, коли приймає задля неї такий клопіт і ганьбу; одначе, як панночка пішла з якимсь листом у другу хату, то Зіля почина "жартувати" з дівкою Кат-рею, обіймаючи її, та говорячи, що він "сю механику ще в школі проходив"! Катря на хвилину перестає пручатися й пригортається до Зілі, та далі одпихає, гукаючи: "Геть к лихій годині!". Однак, погордувавши "Зільком" сама, Катря хоче, щоб поєдналася з ним учителька, і намовляє в тім напрямку то Зілю, то панночку, потім кида їх самих.
Панночка й Зілі каже, що їй сумно, тоскно, що їй, після щедрівок, мріється щось дивне. Питається в Зілі, чи не здається йому, "що цвітуть садки, що з парубками ходять царевичі до дівчат, а королівни набиваються за гарними парубками"? Зіля одказує: "Ні не здається, — се не моя комерція". Однак, Зіля й панночка сидять уже поруч; панночка питає: "А що було б, Зіля, коли б я справді закохалась у вас?" — "Мороки було б багато!" — одказує Зіля, сміючись. Панночка далі знов говорить смутні речі.
Вбіга Катря і, вигадуючи, ніби в сінях єсть якесь привиддя, страшний дід, призводить панночку піти в сіни, перевіритись, потім випихає туди й Зілю.
В темних сінях — веселий крик, гомін. Вбігають назад веселі — попереду Зіля, а за ним панна, держучись за його руку. Зіля глузує з учительчиної "храбрості", а панна, жартуючи, куйовдить йому чуба. Катря хвалить їх і виходить. Панночка знов гадає вголос: ось десь, у якусь світлицю, входить якийсь граф чи князь, аристократ... там і вона, убога вчителька, з білою трояндою...
Вертається Катря і знов підштовхує Зілю до панночки; далі, ніби жартами, хоче поставити Зілю на коліна перед панною і проказує йому речі королевича: "Оддам за тебе царства й панства!". Зіля ж каже: "Ой! Бери й царства й панства, і лаття і шмаття, й чоботи подрані, та не дави за шию, бо там намуляно!". Катря, сміючись, виходить, гукнувши: "На добраніч вам! Хай же вам крутиться, та спиться... та ще й дідько присниться .
Одначе Зіля хоче йти додому. Та панночка його не пускає, жартовливо ніби "хникає", що лишиться сама. Тоді Зіля зостається і починає вголос переказувати нібито речі того невидимого "дідька", що його спокушає: "Молода вчителька може полюбитися хоче..." "... нема у неї того, хто її пригорне"... Панночка на се: "Яке ж ви золото, Зіля! Ну, я сяду ближче біля вас". І присувається. Зіля говорить вже ніби "дідькові": "Та годі! Сього ніколи не буде!.. Тут якби королевич який натрапився, а то що — Зілько!". Панна соромливо-рішуче покликує: "Ти ж мій королевичу!". І "обніма Зілю за шию. Свічка гасне. Темно". Катря вбіга і бачить: "Зіля в короні, в зірках. До його щільно пригорнулась панночка, з кутка визира дідько". Катря радісно і злякано скрикує: "Ой ненечко!".
Справді: ой ненечко — до чого подописувались наші письменники!
Безкраю бридка та дівка Катря, що так безсоромно плеще про те, як вона підночовує" з ким трапиться, та ще пхає й учительку на таку саму розпусту й верзе двозначні речі; гидка й сама вчителька, що після якихсь ніби поетичних мрій вішається, без любові, на шию першому хлопцеві, що трапився побіч неї, хоч би то був найпрозаїчніший факторець "Зілько". Се просто, як на нашу думку, якийсь наклеп на бідну панну вчительку! Та й невже ж, коли так її гнітила самотина та так хотілось до когось пригорнутися, то невже ж не можна було знайти когось хоч трохи більш відповідного, менше смішного й противного, ніж "єврейчик" Зельман з його "комерцією" й іншими грубими, дурними жартами?! Таки ж єсть і по селах якісь інші люди — і проміж учительським товариством, і проміж селянством. Адже ж єсть тепер і така селянська молодь, що читає книжки, газети, заводить театри, кооперації тощо. Чому ж би який вдатний, розумний, молодий селянин чи козак не був достойним уваги панни учительки? Може б которий моторний та гарний значно більш був би подобний до того "королевича", ніж єврейчик Зеля?..
Але ж за те, що автор наказав учительці "обняти за шию" — власне єврей-чика, його етюд буде напевне переложе-ний на московську або ще й на жидівську мову!
Та й у нашім письменстві "Зіля Королевич" знайшов ласкавий привіт: перше всього — його подав на своїх сторінках найбільший наш часопис "Вісник", а потім і поважний критик написав у "Раді", що се сценка жива (!), що сей етюд треба поставити далеко вище, ніж перший драматичний твір того ж п. Васильченка "На перші гулі", бо, мовляв критик, у "Зілі Королевичу" "взято дуже цікаве й серйозне питання молодого життя і рішено його з милим гумором, благородною добродушністю та великою толерантністю (терпимістю) й любов'ю до людини" (розумій — до "єврея" Зілі). Безперечно, любов до "єврея" показано велику, включно до коронування його — золотим вінцем, але щоб справді "серйозне питання молодого життя" було рішено добре, то, сподіваємось, не всякий те признає! Бо від такого рішення стає дуже бридко на душі... Правда, рішення се дуже "модне" в нашім письменстві — воно якраз іде вслід Винниченковій "проповіді нової моралі". Адже ж у однім оповіданні Винниченка єсть навіть таке: панич і панночка, найпередовіші, зустріваються перший раз у житті, тікаючи за границю; ховаючись, вони опиняються посеред жита і рішають "питання молодого життя" таким присудом: "Будьмо, як насікомі!” ... Потім, перейшовши границю, розлетілись в різні боки, набезвість... Справді, зовсім "як насікомі"!..
Ну, чого ж дивуватись після сього Катрі та учительці. Услід за винниченками, що в свою чергу пішли вслід російських "учителів нової моралі", — пішли молодші васильченки.
А тут ще й нова присмака: у виборі учительському показано ще й "толерантність" — до хлопця єврея, та ще й у Бейлісовий сезон!
Але чого ж так пустилися "воздавати ясу" жидівству наші письменники, старі и наймолодші, — у Бейлісовий час? Правда, наші письменники, опріч хіба Шевченка, завжди шанувались перед жидів-ством і, виводячи жидівські постаті, старалися возвеличити їх, або хоч якось не шкрябнути прикро жидівства; але таки до коронації його — ще не доходили. Чого ж тепер кинулись навзаводи кадити з тієї "толеранції", бити поклони жидівству? Річ дуже проста: було навіть надруковано, що "Бейлісова справа" може служити "спробним каменем" для всіх!
Спочуваєте ви Бейлісові, шануєте жидівство — ставайте одесную, бо ви "поступова людина"; не розпинаєтесь ви за жидів — ідіть у вогонь вічний, бо ви, значить, "обскурант", не просвічений світлом "толерантності", гуманності, "чоловіч-ності", — ви людожерець. І на вас покладуть чорне тавро.
Спробував був "Маяк" дуже обережно сказать, що відношення до Бейлісової справи ще не може служити за мірку поступовості якоїсь людини, але ж "Маякові" забили баки і в тій же таки українській печаті сказали, що, власне, таки відношення до жидівства єсть міркою передовості всякої людини: що сей народ, ущерблений у своїх правах, повинен бути від нас поважаний, не тільки при погляді нашому на економічне поле нашого спільного життя, а навіть повинен бути нам милим і через свої нутренні особливості, через ті прикмети, що становлять його осібний національний тип (власне, значить, і через те, що комусь здається найпротивніше). "Маяк" умовк — і розляглося вже тільки само возвеличення жидівства, що дійшло аж до тієї "коронації"!
Та невже ж таки почуття своєї достойності, гідності, якогось гонору й совісті, не спинить наших письменників у тому паданні до ніг жидівству? Ну, Бейліс не винний в замордуванні християнського хлоп'яти, та хіба ж се становить повинність — бити поклони перед ним? Чому не кажуть всякому, хто після сидіння в тюрмі був виправданий: "Я тобі кланяюся!" А скільки було і єсть таких людей, навіть наших заслужених людей!
Кажуть, через те треба особливо кланятися Бейлісові, що він був "жертвою за цілий неправдиво обвинувачений народ єврейський" і що тепер треба тим більше вітати його, бо в його особі виправдано увесь єврейський народ. Тепер уже, мовляв, нема причини ремствувати на жидівство!
Неначе б то все ремствування, вся неприязнь до жидівства держалися тільки на тім "кривавім обвинуваченні"! Не говорячи вже про те, що оправдання Бейліса не вбиває "кривавої легенди", вини в "нечистість маци"; напевне й тепер проміж нашим простим народом, та й у інших кругах, тая віра, невиразна, глуха, все-таки держиться. Можна доводити, що та легенда — єсть легенда, вигадка, котра, як і інші казки, бродить від народу до народу (в данім разі кажуть, що вона прийшла до нас із Заходу, "від єзуїтів"), але ж сама легенда таки єсть — і від виправдання Бейліса не зникла. Та не вона єсть причиною неприязні до жидівства, тієї неприязні, що здавен держиться у нас. Козацькі думи, зложені в ті часи, як козаки вигонили з України жидів, ні одним словом не згадують ні маци, ні якогось там кривавого обряду. Вони говорять про речі зовсім інші, становлять обвинувачення з обсягу зовсім іншого: ті історичні пісні говорять про жидівські шинки, про жидівські оренди...
Отже й тепер не запідозрювання, що жидівство винне в дикому кривавому обряді, спричинює ворожнечу до "цілого народу". Адже ж ми знаємо, що й посеред нашого народу єсть багато дикості й страшних обрядів, навіть релігійних: у сектах скопців, хлистів і інших (Згадувані секти мають московське коріння, на українських землях їх представляли переважно переселенці-росіяни, в місцях їх компактного проживання. Зародження їх спричинила специфічна "деформація" християнства на московських етнонаціональних та духовних теренах. Як зауважував відомий український науковець і публіцист Павло Штепа, "поганство і християнство в Московщині змішалося. Поганські боги, одержавши християнське ім'я "бесы", знайшли своє місце в московському християнському культі. Християнство і поганство не стали в Московщині двома протиставними релігіями. Навпаки, частинами одного московського набожества". (Штепа П. Московство, — Львів, 1996, с. 37) — В. А.); недавно ще була й судова справа про те, що якісь сектанти, настановивши одну дівчину "богородицею", потім, на своєму мо-литвенному "радению", чинили над нею всякі непотребства, від котрих вона навіть померла. Так хіба такий страшний вчинок ліг тяжкою ганьбою на весь народ? Так само — скілька років назад всі жахнулися, читаючи судову справу про те, як десь у Московщині селяни вбили дитину через те, що пішла чутка, ніби се народився "антихрист"; сам рідний батько, після ревної молитви, зарізав ту дитину...
Але ж хіба такі явища будять неприязнь, ворожнечу до народу? Вони викликають лише глибокий сум і гаряче бажання, щоб освіта розігнала ту глибоку темряву, що створює такі дикі вчинки.
Отже не легенда про обрядову мацу накликала неприязнь до "всього єврейського народу". Можна зовсім і не вірити в ту легенду, а все-таки почувати ворожнечу до нього. Можливо, що навіть отой панотець, що "п'є чай з мацою", зовсім не має прихильності до жидівського племені. І може був би здивований, коли б йому сказали: "Ви п'єте чай з мацою, себто не вважаєте жидів винними у страшному, кривавому ритуалі, то кланяйтесь їм!".
Коли ж нам кажуть, що навіть нутряні прикмети, которі становлять саму національну вдачу жидівства, повинні бути нам милі, а інакше нас будуть уважати "людожерцями", то се вже цілковите безглуздя! Дозволяємо собі думати, що навіть деякі з тих наших письменників, що розпадаються за жидів, у глибині своєї душі ховають неприязнь до національного типу жидівського, такого супротивного вдачі українській, а опріч того, ще й добре розуміють, скільки зла приносить нашому народові пробування жидів у нашій країні. Коли ж се так, коли люди розпадаються за жидівство "про людське око" й "про
людські вуха", то се єсть недостойне лицемірство, рабство!
Розуміється, уґрунтування всього великого жидівського питання "на маці" — дуже корисне для жидів. І можна легко зрозуміти, чого вони зняли таку бучу з Бейлісового оправдання. Мовляв: "Бейліса русскій народ "на літургії правди" — оправдав, доведено, що ніякі жиди, ніде, ніколи ритуального забійства не робили (у всякім разі "наші того не зроблять"), а значить усі вони високодостойні люди; хто ж сього не дума, хто важиться знаходити в їх учинках або в їх національній вдачі щось негарне, той єсть ворог поступу, прихильник зоологічного націоналізму і має носити на собі тавро!".
Але ж українські письменники повинні б ширше розуміти жидівське питання, таке сплітне й таке важне, особливо для нашої країни. Можливо, що й не всі вони, обороняючи та славлячи жидівство, роблять се тільки "з користі", себто за успіх їх писання на письменницькім базарі та за придбання того титулу — людей передових, "толерантних"; однак хоч би й з якоїсь причини вони почули в собі вибух великодушності и чулості, то все ж таки нема чого розбивати собі лоб на поклонах, все ж таки можна б пам'ятати про якусь власну гідність — та й про більшу правду в своїй творчості.

Далі

До змісту Олена ПЧІЛКА ВИКИНУТІ УКРАЇНЦІ