Олена ПЧІЛКА
ВИКИНУТІ УКРАЇНЦІ

Наша справа з жидами

Як відноситься наш часопис "Рідний Край" до жидівського питання, можна було бачити і з деяких дрібних заміток та дописів (наприклад, про те, що жиди ворогують з коопераційним рухом); росправа ж добродія Немо (в т. ч. від № 40-го до 43-го) висловлює вже просто погляд наш на життя сього племені в нашому краю. Головна думка тієї росправи така, що жиди не тільки не корисні, а навіть дуже шкодливі для нас, і що нам треба боротися з ними — тими самими способами, через які вони беруть гору над нами.
Від росправи д-дія Немо (Див. Додатки — В. А.) я ні в якім разі не думаю одрікатись. Я не хочу сподоблятись "Раді", що теж була взяла ноту неприхильну до жидів (в замітці Виборця, в статті Д-а й інших), але потім, як часопис побачив, що встає проти сього писання гомін, то немов злякавсь і одрікся від замітки Виборця, сказавши, що то була "припадкова, не редакційна стаття". Далі, як зчинився після росправи Немо вже справжній ґвалт, то "Рада" поспішила відректись і від якоїсь спільності з "Рідним Краєм" та швиденько відчинила сторінки свого часопису для всяких протестів проти "Рідного Краю".
Я ж від свого автора, д-дія Немо, не відцураюсь, не стану вимовлятися тим, що се "не редакційна стаття", — вважаю се не достойним себе. Коли се не якась дрібнесенька звісточка, що може вклюнутись десь "припадково", а ціла стаття, то, звичайно, вона виходить з відома редакції і вміщено її зовсім свідомо.
В данім разі особливо був час надуматись: д-дій Немо перше подав мені свою росправу в загальних рисах, питаючи, що я скажу про неї взагалі. Я сказала, що основні думки його росправи я поділяю. "Але чи одважитесь Ви надрукувати їх в "Рідн. Краю"?" — спитав автор. Я сказала, що одважусь, хоч і знаю, що з приводу неї виникнуть прикрості.
Отже я надто свідомо містила росправу Немо, і моє переконання відносно нашої справи з жидами настільки тверде, що хоч моя думка справдилась, — хоч дійсно зчинився ґвалт і пішли протести та бойкоти, — але я від уміщеної мною росправи не відрікаюсь.
Навпаки, справу шкодливості жидів для нас, українців, хочу освітити ще з того боку, з якого не торкався її мій співробітник.
Але перше хочу сказать своїм читачам про те, що саме зчинилося з приводу росправи Немо. Я не хочу таїти сього від своїх прихильників, — нехай вони свідомо стають або проти "Рідн. Краю", або зостаються при йому; опріч сього, в тому поході, поведеному проти "Рідн. Краю", є такі ілюстраційки, що підтримують мою думку про шкодливість жидів для нашої української справи.
Ще не була скінчена росправа Немо, як в часопису "Киевские вести" з'явилася нацьковуюча замітка Гр. Сьогобочного, — що ось, мовляв, "почали українські часописи обіжать євреїв": вже, мовляв, українська "Рада" щось неприхильне закидала проти "євреїв", а "Рідний Край" і зовсім рішуче встає проти них. Ґвалт! "Народилася українська антисемітична печать!"
Що похід почне Сьогобочний, се було мною сподівано, бо се є зовсім натурально: Сьогобочний єсть автор окремої брошури "Чим нам шкодять євреї?". В сій книжечці доказується, що жиди ні крихти нам не шкодять. Ся росправа в 1907 році присилалася до "Рідн. Краю". Тодішній редактор сього часопису Дмитрієв і редакційний комітет не схотіли друкувати тієї росправи. Тоді д. Сьогобочний надрукував свою росправу окремою брошурою. Звичайно, що росправа Немо, цілком суперечна книжечці Сьогобочного (починаючи з заголовка), повинна була викликати неприхильну увагу — перш за все д-дія Сьогобочного.
Коли ж з'явилася його замітка про "Рідн. Край" у "Вестях", тоді довідалися про росправу Немо й ті, що ніколи українських часописів не читають.
І ось лемент, початий українцем, пішов далі — нібито лише з доброї волі українців: "дунула й плюнула" "Рада", просячи, щоб її не змішували з "Рідн. Краєм", почалась біганина з шуканням підписів під "протестом" проти "Рідн. Краю" від студентів-українців Київського політехнічного інституту.
"Рада" той протест надрукувала, не сказавши молодим людям, що в подібнім випадку протест єсть нісенітниця. Протест міг бути або тоді, коли б "Рідн. Край" зачепив когось особисто, і той хотів би спростувати ганебний для себе факт, або тоді, коли б добродії, підписані під протестом, були співробітниками "Рідн. Краю" і хотіли б зазначити, що вони не причетні до думок, висловлених "Рідним Краєм". Ні того, ні другого не було. Хоч би була "Рада" порадила молоді діждатися принаймні кінця росправи Немо, — все б воно було не так необачно, не так схоже на "виходку". Не сказала "Рада" й того, що проти росправ треба писати теж росправи — і в них доказувать, в чім неправда чиїхось неприємних думок. Сказати ж у протесті тільки те, що наш часопис носить назву такого святого терміну, як "рідний край", сказать, що жиди — пригнічений народ та що політехніки будуть за них бойкотувать український часопис "Рідн. Край", — се ж нічого не сказать. Хіба се і кілька десятків підписів "протестантів" (з 2000 студентів політехнічного) відповідає на питання Немо — "чим нам корисні жиди?" Се питання зосталось у протесті без відповіді.
Сей легковісний протест і нетактовний, небратерський вчинок "Ради" були, звичайно, приємні для жидів: звісно, втішно, мабуть, було їм, що по українському часописові вдарив український же кулак; але се єсть сумна об'ява нашого українства, се єсть наслідок довгого рабства, давня звичка бути чиїмись коли не попихачами, то послугачами.
Звичайно, я не буду казати, що мені було байдуже від тієї "виходки". Ні, мені було дуже прикро. Сумні з'явища — бачити сумно.
Стараюся побачити в протесті студентів-українців щось добре: молодий великодушний порив в обороні когось "ображеного". Але ж в тому протесті об'являються аж надто несимпатичні риси, і вони глушать можливе добре враження <від> того "акту". Перш за все, як же це поборники волі стають такими насильниками, що деспотично хотіли б одібрати в часопису волю слова: "не смій висловлювати своєї думки!"? Замість того, щоб справа, така скупчиста, така пекуча, могла бути розваженою, обміркованою з усіх боків, — торохнуть бойкотуючим кулаком і годі! "Не хочемо слухать, не хочемо і в бібліотеці мати!" той часопис, який самі ж протестанти нібито вважали поступовим, але який одважився сказати по жидівському питанню речі, неприємні для них. І що ж то за українці, що вони вже не хочуть і знати часопису, присвяченого національним українським справам, не хочуть знати через те тільки, що він в погляді на жидівську справу розходиться з прихильниками жидів?
Все це занадто по-українськи! Мовчать жиди, мовчать російські часописи, що вважаються найбільш прихильними до них, а українці розпинаються за них, український часопис друкує догану своєму ж! Хтось міг би подумати: чи в тих українців своїх справ нема? Чи їм нічого робити?..
Дуже вже ми "великодушні", дуже вже звикли перед всіма "присідать" та кланятись. Шкода тільки, що до нас тієї "великодушності" ніхто не показує! Уважають нас за "дурнів-хохлів" і більш нічого.
Не такого поверхового ставлення, як протест і бойкот", заслуговує наша справа з жидами. Сама тая "великодушність" чи не на чужий кошт показується? Слід би розглянутися: може комусь боком вилізе українська великодушність, або вже й вилазить...
Д-дій Немо бере нашу справу з жидами виключно з економічного боку. Справедливо бачить він тут перевагу "спритніших жидів над нашою темнішою людністю, бачить користь від того для них і шкоду для нас. Але ще того зла не досить. Є ще один обсяг, де нам треба дуже уважно розглянутись і застерігатись: жиди шкодять нашим завданням національним. Між тими жидами, що живуть на Україні, не тільки хижії стяжателі, визискувачі, а і все те, що виходить в поступову інтелігенцію, — не хоче знати українства, з презирством дивиться на наші національні прикмети, починаючи з такої значної, як мова, і стає в ряди пануючої нації, росіян, так як в Австрії — стає в ряди німців або поляків. Гарнесеньку ілюстраційку до сього дала мені на тім тижні депутація від тих же київських політехніків. Прийшло їх троє, в редакцію "Рідного Краю", — попитали мене, чи "случайно", чи "сознательно" помістив "Р. Край статтю Немо? Я сказала, що навіть дивуюся тому питанню: звичайно — "сознательно"; без відома мого як редакторки не проходить в "Р. Краю" ніщо. І говорила я се по-українському, але мені вперто відповідали по-російськи. Я спитала, якої нації добродії говорять зо мною. Той, що стояв на чолі депутації (бо він і почав розмову, і найбільш говорив), сказав, що він — "єврей , а двоє інших зазначили себе "великоросом" і "русским". "Єврей" далі сказав, що "статьи "Р. Края" мы не читали, а узнали о ней из "Киевск. вестей". Потім додав: "Украинских газет мы не читаєм, так как мы зтого языка не знаем". Я тоді висловила своє дивування: як же се так, мовляв, що ви живете на Вкраїні і не вважаєте потрібним познайомитися з мовою краю, з мовою народу? На се поступовий "єврей" виразно (інший сказав би — нахабно) одповів мені: "Мы живем не на У крайнє, а в Российской им-перии". Нехай же буде се речення історичним!
Мені зосталось на се сказать одно — і се я сказала: значить правда, що ви серед нас "инородное тело"; ви дійсно нам чужі, навіть вороги наші. На тім розмова скінчилась... Через три дні з студентської читальні політехніків прийшла заява (написана російською мовою), щоб "Рідний Край" в студентську читальню Київського політехнікуму — не присилався (причиною виставлено статтю Немо).
Вертаюсь до відповіді мені "поступового єврея". Ось яке зіллячко зростає в нас! Отож, опріч всіх лав, що стоять супроти наших українських національних змагань, матимем — або вже й маємо — ще й лави поступового жидівства, бо воно плювать хоче на нашу мову, сидячи, мовляв, не на українськім ґрунті, а в "Российской империи". Якраз те буде і в нас, що в Австрії: там жиди в парламенті, на соймах (крайових зборах) стають проти
українців (по-тамошньому русинів); в Галичині й на Буковині жиди противляться заведенню шкіл українських: кажуть, "нам їх не треба! Ми живемо в Австрійській імперії, і нам доволі, щоб наші діти знали державну мову, а не якусь там русинську.
Достойна буде і в нас така відповідь — на нашу "великодушність"!
Отакий ще один бік нашої справи з жидами. Опріч ролі економічних визискувачів, жиди є нашими ворогами ще й на нашому культурно-національному полі. Боротьба неминуча й тут! Звичайно, боротьба не погромами, але все ж таки — боротьба.
Раджу "великодушним" оборонцям жидів, протестантам проти "Рідного Краю", викинутого з політехнічної студентської читальні "за жидів", подумати над сим боком нашої справи з жидами... Нехай спитають себе, "чи відають вони, що творять". Дуже легко можна купити собі "званіє" поступовця, підписавши своє ім'я під "великодушним" протестом, але треба бачити щось і поза тим.
Отже "Рідний Край" хоче бачити щось і поза шумихою "прекраснодушія", хоче розглянутися у життьовому становищі жидівського питання на Вкраїні. І я певна в тім, що знайдуться такі старші й молоді люди, що читатимуть мій "Рідний Край". "Протест" необачних "великодушних українців" не зіб'є мене з мого шляху; не відцураюсь я своїх думок "страха ради іудейська". Нехай вже вмовкають інші — через те, щоб хтось не назвав їх "отсталыми", та через те, щоб запобігти ласки "поступової молоді". Мене люди знають не з учорашнього дня. Себто в Російській імперії мене не знають зовсім, але на Вкраїні трохи знають, і накидання мені "чорносотенності" до мене не пристане. А що пора вже позбавити жидів тієї привілеї недоторканих в поступовій пресі нашій, то пора! Уряд їх обмежує, стискає, се правда, але з того виходить одна доволі дивна річ: не смій ніхто про них слова сказать! Я певна в тім, що багато людей думають про жидів так, як і "Р. Край", але "помалкивают", під страхом того, щоб їх не розжалувано з "поступовців". Годі вже сього!
В українській пресі прикра розмова з приводу жидів постає не вперше: на зорі нашої журналістики, як почала виходити "Основа", наші письменники вже наткнулися на жидівську справу — і на жидівський протест. Образившись на назву "жиди", "євреї" зняли суперечку, тую полеміку, з діячами "Основи" — і теж зводили річ на "Російську імперію" та на український "сепаратизм". Видно, 47 літ нічого не змінили. Так! Становище жидів поміж нами не змінилось: чи то "жиди , чи "євреї" — всі вони (і стяжателі, і поступовці) таким самим колючим "инородным телом" сидять у нас в печінках, як і сиділи; хіба те тільки змінилось, що за півстоліття ще виразніше об'явилося те, що почували душею наші націоналісти-народники.

Далі

До змісту Олена ПЧІЛКА ВИКИНУТІ УКРАЇНЦІ