Микола СЦІБОРСЬКИЙ
НАЦІОКРАТІЯ

VІ. НАЦІОКРАТІЯ

V. ДЕРЖАВНИЙ СИНДИКАЛІЗМ

Соціальний поділ внутрі нації - це конечність, створювана розвитком суспільно-виробничих відносин. Соціальні групи (або як їх називають - класи) нації - це органічні спільноти, що в кожному даному історичному періоді надають структурі. суспільства конкретних форм і означають її завдання.
Проблема соціального поділу нації є надзвичайно складною й многогранною. Її неможливо розрішувати ані методами класової реакції, що намагається здержати розвиток суспільно-політичних і господарських відносин (як це робить сучасний капіталізм), ані вузькоглядними догмами перманентної класової війни (як це робить комуно-соціалізм). Дійсність свідчить, що капіталізм і комуно-соціалізм проявляються в соціальній площині в однакових по суті, хоч і відмінних у формах, негативних наслідках якраз тому, що оба вони є насамперед класовими концепціями. Надміру протегуючи одну соціальну групу (в першому випадку - буржуазію; в другому - штучно сфабрикований "пролетаріат") коштом життєвих інтересів, а то й існування інших груп - вони унеможливлюють усебічний розвиток суспільного організму, а саму державу й владу обертають у знаряддя своїх класових цілей.

Націократія заперечує принцип класової боротьби та право окремих соціальних груп на монопольне панування в державі й на експлуатацію суспільства. Розглядаючи націю, як живе, суцільне-хоч і різноманітне в своїх складових частинах - єство, вона розв'язку соціальних проблем переносить у площину національної солідарності, що - визнаючи пріоритет інтересів нації-держави над інтересами окремих груп - видвигає принцип надкласовості. Здійснення надкласової солідарності можливе лише на базі пристосованої до неї господарської системи. Стверджуючи, що ні капіталістичний, ні комуно-соціалістичний устрої не посідають необхідних для цього прикмет, націократія - як бачили ми вище - розбудовує власну господарську систему, де різноманітність стимулів економічної діяльности та інтересів поодиноких соціальних груп узгіднюється й зрівноважується плановим втручанням держави, що паралізує переростання господарських засобів в антисоціальні фактори та регулює справедливий розподіл на­ціонального доходу між всіма продукуючими верствами нації.

Одначе цього замало. Бо економічна політика, а з нею й зверхницька роль держави можуть давати корисні наслідки лише тоді, коли саму державу й її владу персоніфікують не класові й узурпаторські кліки (як це бачимо в умовах капіталістичної "демократії" і комуністичної диктатури), а ціле національне суспільство, зорганізоване в формах, що - беручи його за неподільну єдність - водночас рахуються з його органічним, функціональним розподілом на окремі частини (соціальні групи). Цею формою суспільної організації є для націократії - державний синдикалізм.

В своїй, практичній суті синдикалізм - це насамперед (умовлене розвитком господарської спеціалізації об'єднання людей, зайнятих виробництвом у певній господарській галузі, для охорони їхніх професійних інтересів. Вияви професійної організації бачимо вже в середньовічних корпораціях, що в свій час відіграли велику економічну роль в феодальному суспільстві. Капіталізм і нові ідеї економічного лібералізму спричинилися до занику корпорацій; вузько-становий, монополістичний характер старого корпоративного устрою вже не міг узгіднитися з вимогою "вільної гри" капіталістичних сил. Та згодом антисоціальні тенденції капіталізму - що все загострювалися з розвитком нового класу промислового пролетаріату, зроджуючи класову боротьбу - викликали появу нових, форм професійних об'єднань: так зв. синдикати (звідси назва - синдикалізм).

Синдикалістичний рух проявився в кількох формах, але найбільш характерним для передвоєнної доби був революційний (або як його ще навивають - сорелівський) синдикалізм. В основу своєї програми він поставив солідарність інтересів представників окремих виробничих фахів, змагаючи до об'єднання їх у замкнені від сторонніх елементів, професійні робітничі організації (синдикати), відповідно до їхньої господарської діяльности. Ці спілки мали стати основою професійно-виробничого розподілу суспільства в будучому синдикалістичному устрою. Можливість боротьби з капіталізмом і буржуазно-демократичним устроєм, революційний синдикалізм бачив у безкомпромісовій революційній акції. Відрізняючись від соціалізму своїм світоглядом і тактикою (соціалізм - матеріалістичний і опортуністичний; синдикалізм - волюнтаристичний і революційний), він тим не менше залишився насамперед інтернаціонально-класовою концепцією.

Від революційного синдикалізму, державний синдикалізм української націократії різниться відмінністю світогляду й завдань суспільної реконструкції. Державний синдикалізм заступає інтернаціонально-класову суть революційного синдикалізму культом власної нації - держави. Ідеологічні підстави й гіркий досвід пережитих Українською Нацією "соціалістичних" експериментів вказують йому, що розв'язка соціальних проблем лежить не в класовій боротьбі і не в уроєних (а у своєму реалізмі - хижих і спекулятивних) інтернаціональних догмах, лише в духовій, моральній і виробничій єдності всіх соціальних груп нації та їх збірній відповідальності за її розвиток і будучність. Революційний синдикалізм бачить своє завдання в об'єднанні й захисті інтересів окремих професійних груп, що мають творити автономні господарські організми у вигляді синдикатів - розпорошуючи в цей спосіб державу й розкладаючи її на ряд атомів. Натомість синдикалізм націократії - уважаючи державу основою політичного й економічного розвитку національного суспільства-своїм устроєм ще більше злютовує її монолітність, бо перетворює окремі, об'єднані в синдикатах, соціальні групи в організми, що стають нерозривними, функціональними частинами самої держави, кермуючи нею та контролюючи її чинність в інтересах цілої нації.

Державний синдикалізм розглядає всіх членів суспільства як виробників певних цінностей. Не класові її маєткові привілеї, не абсурдні пережитки старого правного й морального укладу, лише виробнича функція індивіда й груп стає вирішальною в означенні їх ролі в суспільстві. Обумовлена сучасною структурою суспільства соціальна мораль не може толерувати, щоб на його організмі продовжували жирувати відмираючі, безчинно-споживаючі, паразитарні клітини, коштом використання й розвитку молодих, творчоздібних сил... Відкидаючи спекулятивну мораль капіталістичної демократії, що демагогічними гаслами маскує визиск, нерівність і стихії ненависті, як також і примітивний "споживчий" варваризм комуно-соціалізму - державний синдикалізм будує свій устрій на здоровій етиці, конкретизованій в засаді: "продукт праці належить працюючим", на принципі органічності суспільства й на продукуючому обов'язку всіх його груп, що єдино зумовлює їх права на матеріальний еквівалент і суспільно-політичне значіння в державі.

В умовах капіталістичної демократії безпосереднім, кермуючим чинником державного й економічного життя є не організовані згідно з професійним принципом соціальні групи, лише партії. Претендуючи на заступництво інтересів цих груп партії є на ділі найбільш парадоксальним виявом викривленої структури капіталістичного, здеформованого суперечностями й виробничою анархією, суспільства. Творячи собою його дивовижну надбудову - зорганізовану не на органічному принципі виробничого розподілу, лише на підставі "політичних переконань" - ці партії найчастіше стають деструктивним знаряддям "вільної гри" капіталістичних відносин і "закамуфльованих" теоріями "свободи-рівності" егоїстичних групових інтересів.

Націократія "вільну гру" виробничої анархії заступає - господарським планом; хаос своєкорисних "політичних переконань" - суворою повинністю служби нації-державі та визнання її зверхнього авторитету, а галапасництво надмірних аматорів "свободи -рівності" - зрівноважує примусом обов'язку. Соціальний зміст нації визначають в дійсності не монархісти, консерватори, республіканці, клерикале, демократи, ліберали, радикали, соціалісти, комуністи і т.д., лише її продукційні групи; ці останні бере синдикалізм націократії за основу свого суспільно-політичного й економічного устрою, перетворюючи саму державу в спілку працюючих, де кожний громадянин і соціальні колективи співпрацюють на означених їхньою функцією місцях для досягнення загально - духового й матеріального - розвитку цілої нації-держави.

Випливаюча з сучасної суспільно-виробничої структури нашої нації економічна система націократії, базована на комбінованій співчинності державного, муніципального, кооперативного й приватного капіталу під плановим господарським кермуванням і соціальним контролем держави - обумовлятиме й організаційні форми синдикалістичного устрою. Всі органічні клітини суспільства (виробничі групи) будуть зорганізовані в синдикати (спілки) відповідно до своєї праці, професій і господарських функцій. Основними групами, що репрезентуватимуть у синдикатах інтелектуальну й фізичну працю нації, є: продукуюча інтелігенція - поділена на різні фахові підгрупи (вчені, техніки, педагоги, літератори, лікарі, службовці і т.д.); робітництво всіх родів промисловості й транспорту, різних виробничих категорій; селянство та сільсько­господарське робітництво; ремісництво; власники промислових і торгівельних приватних підприємств, тощо.

Організуючи представників конкретних фахів і професій на місцях (в містах, промислових і сільських осередках), синдикати окремої виробничої категорії сполучатимуться згідно з адміністративно - територіальним поділом держави і принципом вертикальної централізації у вищі об'єднання; синдикалістичні союзи. (Так, для прикладу, професія лікарів матиме місцеві синдикати, що об'єднуватимуться далі в повітові й краєві союзи, аж до загальнодержавного "Центрального Союзу Синдикатів Лікарів"; подібно творитиметься "Центральний Союз Синдикатів Робітників Гірної Промисловості" і т.д.). Синдикати та їх союзи в своєму внутрішньому устрою користуватимуться відповідними автономними правами (вибір кермуючих органів, членська ініціатива, тощо); ця автономність має забезпечити об'єднаним у них виробничим групам суспільства спроможність здорової самодіяльності, а самі синдикати перетворювати в школу національно-політичного, громадського й професійного виховання членських мас. Але опікуючись самодіяльним розвитком синдикатів, націократія водночас уводить їх як складові елементи в державний організм і підпорядковує їх кермуючому контролю держави. Власне цей право-публічний зміст синдикатів надає їм державного характеру (звідси й назва - державний синдикалізм у відмінність до неорганізованих, вузько-класових синдикатів капіталістичного правопорядку).

В умовах капіталістичної демократії, праця - це лише визискуваний "товар", що улягає бездушним законам "попиту-пропозиції"... Цим своїм вихолощеним змістом вона стає для мільйонів людей прикрою, а то й зненавидженою необхідністю, що обумовлює фізичне, безцільове животіння. Синдикалізім націократії повертає праці людини її втрачений духовий і цільовий зміст. Всіх виробників-громадян він ставить у положення співтворців, співгосподарів витворюваних цінностей, що перейняті пафосом свого конструктивного обов'язку, переконанням важливості своєї суспільної функції та гордою свідомістю: "держава - це я".

Саме, зорганізоване в синдикатах, суспільство стане вирішальним, кермуючим чинником соціально-економічного життя держави. Узгіднення інтересів окремих суспільних груп, захист інтересів праці, колективні договори, свідома кермуюча участь і матеріальна зацікавленість робітників у виробництві підприємств, соціальне законодавство, справедливий перерозподіл національного доходу, нарешті - планове визначення чергових завдань народного господарства в цілому і в окремих його частинах - отже всі ті проблеми, що в умовах капіталістичної анархії й комуністичної диктатури викликають чи одверту класову боротьбу, чи стихію здушеної терором соціальної ненависті - всі ці проблеми солідарно вирішуватиме саме, об'єднане в синдикатах, суспільство. Синдикалістичний устрій стане лабораторією соціально-економічного життя нації.

Ці завдання виконуватимуть утворені на паритетних підставах із представників різних категорій синдикатів Господарські Ради. Функціонуючи в різних ступенях адміністративно-територіального поділу держави, вони матимуть своє завершення у Всеукраїнській Господарській Раді, що в характері державної установи буде дорадчим органом при законодавчій і виконавчій владі держави. Мало цього. Забезпечуючи свою надкласову суть - націократія відкидає участь політичних партій у державному управлінні. Свій державний устрій вона будує на поєднанні збірної волі національного суспільства та його конструктивної самодіяльності зо зверхницьким авторитетом нації-держави. Як побачимо далі, державний синдикалізм являтиметься важливим політичним чинником цього устрою.

З повищого нарису державного синдикалізму виявляється гармонізуюча суть націократії, що - виходячи з неподільної єдності нації - водночас рахується з органічністю її поділу на окремі складники та пов'язує ці останні функціональною залежністю знову в єдність, реалізуючи в цей спосіб свій зміст режиму панування цілої нації у власній державі.

[ ПЕРЕДМОВА ] [ І. ДЕМОКРАТІЯ ] [ II. СОЦІЯЛІЗМ ] [ ІІІ. КОМУНІЗМ ] [ ІV. ФАШИЗМ ] [ V. ДИКТАТУРА ]
[ VІ. НАЦІОКРАТІЯ ] [ VІ.I. ІДЕОЛЬОҐІЧНІ ПІДСТАВИ НАЦІЇ ] [ VІ.II. ІСТОТА І ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВИ ]
[ VІ.ІІІ. СУСПІЛЬНО - ВИРОБНИЧА СТРУКТУРА НАЦІЇ. ]
[ VІ.IV. СОЦІЯЛЬНО - ЕКОНОМІЧНІ ПІДСТАВИ НАЦІOКРАТІЇ ] [ VІ.V. ДЕРЖАВНИЙ СИНДИКАЛІЗМ ]
[ VІ.VI. НАЦІОНАЛЬНА ДИКТАТУРА ]