Ренат ПОЛЬОВИЙ
МОЯ БОРОТЬБА.
Спогади
РОБОТИ
З ТЕХНОЛОГІЇ БНВ
Так сталося, що за весь період
моєї трудової діяльності в лабораторії базальтових
волокон (1972 — 1975) я не працював безпосередньо
над технологією базальтового неперервного волокна
(БНВ). Тим паче не мав я змоги працювати над цією
темою ні на ірпінському комбінаті “Прогрес” (1975
— 1988), ні на малому підприємстві “ІНЕП” (1989
— 1993), де виробництва БНВ не було.
Проте побічно мої роботи цієї теми стосувалися.
Так, в 1974 році для виробництва БНВ дослідного
виробництва лабораторії я сконструював і ввів у
дію плавильну ванну піч з фідером на два волокноформувальні
пристрої системи “струминний живильник + фільєрна
посудина”.
Лабораторія базальтових волокон мала спеціальний
науково-дослідний сектор, який займався розробками
з технології БНВ. Тривалий час пошуки сектора були
невдалими. Використання базальту Костопільського
родовища не сприяло досягненню потрібних якості
волокна і сталості процесу. Покращилися справи із
застосуванням базальту Марнеульського родовища (Грузія),
який порівняно з Костопільським має пологішу криву
в’язкостей (“довгий розплав”). Щоб досягти меншої
товщини елементарних волокон застосовували фільєри
меншого діаметру (менше ніж 1,8 мм). Це утруднювало
витікання розплаву з фільєр і змушувало підвищувати
температуру розплаву і фільєрного поля, що посилювало
явище запливання фільєрного поля і, отже, призводило
до частої обривності волокон.
Таке становище тяглося роками, доки у 80-их випадок
різко не змінив його на краще. Якось за тимчасової
нестачі фільєрних посудин БНВ з метою уникнення
простоювання установки науковці вирішили встановити
мою малогабаритну фільєрну посудину з фільєрами
діаметра 2,2 мм (патент № 588198), що до того часу
застосовувалася у виробництві штапельного супертонкого
волокна (БСТВ). І пішов сталий процес виробництва
волокна потрібної товщини. З того часу цей живильник-посудина
успішно експлуатується у виробництвах БНВ.
Працюючи в технології БСТВ, в якій однією зі стадій
процесу є формування неперервних первинних волокон
товщиною 100 — 150 мкм, я ще в 1972 році поставив
собі за мету створити волокноформувальний пристрій
пластинчастого типу, для якого був би непотрібним
трубчастий струминний живильник (пластинчасті живильники
тоді вже застосовувалися у виробництві скляного
супертонкого волокна). Через пов’язані з особливостями
властивостей базальтових розплавів складнощі проблеми
і несприятливі обставини для роботи остаточно досягти
цієї мети вдалося лише по п’ятнадцяти роках згодом.
Завершилася ця робота завдяки ряду технічних рішень-винаходів,
важливіші з яких захищені патентами №№ 1172889,
1248967, 1308577. Детально про це я написав у своїх
спогадах “Пластинчаста епопея” та “Аналіз технології
та устаткування виробництва БСТВ”.
* * *
В 1989 році завідувач відділу впровадження
лабораторії базальтових волокон Анатолій (Натан)
Штейман запропонував мені перейти працювати до створюваного
ним кооперативу “Новатор”, діяльність якого полягала
б у впровадженні моїх розробок. Прибутки обіцяв
ділити зі мною навпіл. Моєю умовою було обов’язкове
створення експериментального цеху, де я міг би доводити
свої нові розробки з технології БСТВ, ВРВ та БНВ.
Штейман запевняв, що створить для моєї творчості
якнайкращі умови, але певно виконувати цього не
збирався. Метою його було впроваджувати мої давно
освоєні установки БСТВ з пластинчастими живильниками.
На цьому він розгорнув бурхливу діяльність. Понад
десяток виробництв БСТВ виникало в різних регіонах
величезної країни.
Штейман, стрімко багатіючи, переповнювався пихою
за свій “глобальний ум”. Поступово почав вихвалятися
перед замовниками, що то все його розробки, що він
один “владєєт” передовими технологіями. Відрекомендовувався
доктором наук, академіком. При цьому був навдивовижу
рідкісним невігласом у технічних питаннях (за освітою
був економістом). Інколи я його висміював за це,
а він, нітрохи не знічуючись, хвалькувато заявляв:
“А я нахал!”
Наживаючись на моїх патентах, мені він платив оклад.
Більше того, потайки від мене ставав співвласником
підприємств, що були створені на основі технологій
з моїх патентів.
В той час із лабораторії базальтових волокон вийшло
ще кілька працівників, які, прихопивши з лабораторії
технічну документацію, заснували кооперативи з впровадження
цих технологій (на відміну від Штеймана, ніхто з
них не досяг успіху). Керівництво лабораторії почало
боротьбу з цим явищем. З цією метою до офісу Штеймана
разом із працівниками Держстандарту завітала делегація
лабораторії з претензією на незаконне використання
її розробок. Бувши некомпетентним у питаннях техніки,
Штейман розгубився так, що упрів і почав ковтати
заспокійливі пігулки. Я ж запропонував, щоб лабораторія
назавтра принесла свою технічну документацію, а
ми викладемо свою, і порівняємо. Оскільки моя технологія
з пластинчастими живильниками була відмінною від
технології лабораторії, вони прийшли без документації,
але з претензією, що Штейман використовує розроблений
лабораторією стандарт на продукцію — волокно. Штейман
знову занепокоївся. Але я заявив, що волокно випускають
наші замовники, а нашою продукцією є установки моєї
розробки. Так були відхилені претензії лабораторії,
і ми успішно працювали далі.
Розроблені мною в малому підприємстві “ІНЕП” (колишній
“Новатор”) нові технології ВРВ та БНВ ніде не впроваджувалися.
Працював я багато й напружено, часто перебуваючи
в далеких відрядженнях. У відрядженні влітку 1993
року від нервового виснаження стався зі мною інсульт,
внаслідок чого паралізувало праву частину тіла,
і я став інвалідом. Через три тижні по виписці з
лікарні мене привезли додому. Мабуть, я мав нікчемний
вигляд, бо після відвідин мене Штейман виголосив
свій вирок: “Нє жилєц на бєлом свєтє”. Та хоч він
мене зарані поховав, навесні 1994 року став я до
конструкторської праці. До речі, сам Штейман, бувши
молодшим від мене, помер у 1997 році.
Невдовзі технологіями базальтових волокон зацікавилися
ізраїльтяни. Стали часто відвідувати Штеймана. Найактивніше
діяв торговець ігровими автоматами Іцик, який привіз
базальти із чотирьох ізраїльських родовищ для випробування
на придатність для виробництва БСТВ. Я їх випробував
на промисловій установці комбінату “Прогрес” і виявив,
що за виробітковими властивостями вони не поступалися
базальтові з Іванової Долини, який тоді використовувався
всіма виробництва БСТВ колишнього Союзу. Після цього
Іцик в “ІНЕПі” більше не з’являвся. Пройшла чутка,
ніби Штейман за 5 тисяч доларів продав йому документацію
технології БСТВ.
Через деякий час стали вчащати до Штеймана франкомовні
євреї Йосі Біттон (марокканець) і Фернан Кхаліфа
(тунісець). Перший — інженер, а другий — заможний
бізнесмен. Видно було, що мали вони серйозні наміри
(згодом виявилося, що вони перекупили в Іцика базальтове
діло). Цікавилися й виробництвом скловолокна (зав’язали
ділові стосунки з Бердянським заводом скловолокна).
Штейман, удаючи із себе монополіста з найновіших
базальтових технологій, ставився до них зверхньо,
поводився брутально. Неймовірно матюкався (перекладачка
благала, щоб він не старався так, адже вона його
висловів не перекладає). Викликаючи при цьому мене
за якоюсь довідкою, підкреслено показував щодо мене
свою вищість. Одержавши відповідь, негайно висилав
мене за двері. Коли євреї попросили залишити мене
в кабінеті, Штейман заявив, що їм не годиться зноситися
з його службовцем.
Скоро євреї розібралися, хто є хто, і Біттон запропонував
мені поїхати з ним до Франції консультувати проектування
заводу базальтових волокон. Обіцяв гарне медичне
обслуговування. Зрештою погодився я поїхати з братом
Петром на 1 місяць, щоб, як сказав Біттон, ми —
замовники — і вони — виконавці — придивилися одне
до одного.
На превелике наше здивування, вилетіли ми не до
Парижа, а до Тель-Авіва. Там прямо з аеропорту “Бен
Гуріон” повезли нас до міста Беер-Шеви, що в кам’янистій
пустелі Негев, де поселили в готель “Бейт Яцив”.
Другого дня ми вже працювали в проектному інституті
(Біттон пояснив, що тут проектні роботи значно дешевші,
ніж у Франції). Виявилося, що від нас вимагалися
вихідні дані на завдання для проектування заводу.
Для цього у нас не було ніякої технічної документації.
Довелося мені все те (потреби палива, електроенергії,
стисненого повітря, води, всіляких матеріалів, сировини,
виробничих і допоміжних площ тощо) брати з пам’яті.
За місяць завдання було завершено і проектування
пішло повним ходом. Щоправда працювати довелося
щодня не тільки в інституті, а й допізна в готелі.
Замовники висловили своє задоволення нашою роботою.
Перед посадкою в літак дали вони нам проект контракту
на наступні два роки роботи, викладений французькою
мовою. За цей час завод мав бути введений в дію.
Крім проектування, до наших обов’язків входив супровід
робіт, авторський нагляд. Запитання Петра про оплату
виконаної нами місячної праці викликало в них непідробне
здивування, навіть обурення. Мовляв, вони ж нас
безплатно привезли й відвозять, годували й обслуговували.
Хіба цього мало? В той час я зовсім не орієнтувався
у світовій вартості своєї праці. Тому й ніяково
стало за “нетактовне” запитання Петра. Я згоден
би був на таких умовах об’їздити цілий світ.
Після того справа надовго загальмувалася. Ініціативу
в наших переговорах з фірмою “Єврофайлс” узяв на
себе Петро, зовсім відсторонивши мене. Без моєї
участі проводив зустрічі з Біттоном. Вимагав подвоїти
суму оплати за роботу, на що замовники не погоджувалися.
Петро стояв на своїй позиції непохитно. Це було
дивно, адже виконавцем по суті був я один. Без мене
він не здатен був виконати цю роботу. Свою позицію
Петро пояснював просто: “Нікуди вони від нас не
подінуться. Поступляться врешті”.
Насправді Петро мав цікаву і перспективну роботу,
яку саме тоді патентував і сподівався вийти з нею
за кордон. Я ж, звільнившись від Штеймана, був безробітним
і бідував, витратившись на будівництво хати. Тож,
незважаючи на стан свого післяінсультного здоров’я,
вирішив ризикнути поїхати до Ізраїлю сам, про що
весною 1995 року повідомив Біттона.
Після цього події пришвидшилися. Біттон прибув до
Києва і ми склали текст угоди. Потім разом поїхали
до Бердянська, де Біттон мав укласти таку саму угоду
з головним інженером заводу скловолокна Юрієм Рассадіним,
з яким мав попередню домовленість. Отже, до Ізраїлю
з України ми мусили їхати вдвох: я — як фахівець
з технологій виробництв базальтових волокон, а Рассадін
— з виробництва скловолокна.
Познайомившись з Рассадіним, я побачив, що цей недавній
енергетик заводу і випадковий головний інженер ніякий
не фахівець з виробництва скловолокна, тим більше,
що на заводі не було скловарних печей, а волокно
виготовлялося зі скляних кульок, які одержували
з інших заводів. Отже, я був певен, що в останню
мить Рассадін від угоди відмовиться. Так воно й
сталося. Це був несподіваний удар для Біттона. Вислухавши
щодо цього мої міркування, він спитав, чи не зміг
би я розробити технологічне устаткування виробництва
скляного неперервного волокна (СНВ). Одержавши мою
ствердну відповідь, Біттон на радощах пообіцяв подвоїти
мені заробітну плату.
В Ізраїлі я працював уже в іншому проектному інституті.
Побутові умови вважав бездоганними. Пройшов медичне
обстеження, мав персонального лікаря і повне забезпечення
медикаментами. Мав також при собі перекладачку.
Спочатку я виконав загальне компонування виробництв
трьох технологій: БСТВ, БНВ і СНВ. Потім розробив
технологічну лінію СНВ з рекуперативною скловарною
піччю для алюмоборосилікатного скла з площею басейну
24 м2, обладнану виробітковим каналом на 4 фідери,
що мали по 6 фільєрних живильників. Розробив також
системи опалювання печі й фідерів скрапленим газом,
пластинчастий фільєрний живильник. Потім розробив
установку БНВ. Виробництво БСТВ моїх роботодавців
мало цікавило, тож вони задовольнилися кресленнями,
одержаними Іциком від Штеймана.
Паралельно провадив консультації будівельників,
теплотехніків, енергетиків, сантехніків тощо. А
ще розробив експериментальні установи для доведення
розроблених вузлів волокноформування БНВ і СНВ.
До речі, Біттон відмовився від своєї обіцянки подвоїти
мені заробітну плату, сказавши, що такої обіцянки
не тільки не було, а й не могло бути (треба було
бачити вираз крайнього здивування на його обличчі;
артист та й годі). На цю тему я мав телефонну розмову
з київською перекладачкою Ельмірою, яка повністю
підтвердила факт Біттонової обіцянки і навела подробиці
й обставини тої бердянської розмови. Але, одержавши
від Біттона нагінку, розгублено мимрила, що, певно,
вона в цьому щось наплутала. Її можна було зрозуміти,
бо працюючи на фірму “Єврофайлс”, вона була людиною
залежною. Довелося махнути на це рукою, але належні
висновки я зробив, більше Біттонові не довіряв і
душі в роботу не вкладав. Усі свої старання я зосередив
на експериментальній установці БНВ, де я сподівався
створити волокноформувальний пристрій, що працював
би без струминного живильника.
В свої компаньйони Кхаліфа і Біттон залучили ще
одного грошовитого чоловіка, який зобов’язався в
розташованій поблизу Беер-Шеви промисловій зоні
Рамат-Хавав купити земельну ділянку і збудувати
там промислові корпуси, які Кхаліфа й Біттон повинні
були обладнати технологічним устаткуванням і вести
виробництво. Цю ділянку знайшов Біттон, і була вона
дуже вигідна тим, що сусідила із заводом скрапленого
палива. Невдовзі той компаньйон провадив там підготовчі
земельні роботи.
Загалом справа посувалася успішно, але несподівано
фірму спіткала неприємність. Розпочинаючи справу,
вона заручилася обіцянкою міністерства виділити
38-відсоткову грошову субсидію як об’єктові, що
мав оборонне значення і створював нові робочі місця.
Біттон завчасно не оформив на це документів, а коли
зайнявся цим питанням, міністерство грошей не мало.
Почалася тяганина. Фірма доводила, що вона витратилася,
виконавши 80% обсягу проектувальних робіт, і тепер
перебуває під загрозою банкрутства. До інституту
прибула комісія на чолі із заступником міністра
і, пересвідчившись у правдивості обсягу виконаних
робіт, висловила сумнів у моїй фаховій спроможності
успішно виконати справу. Постановили доручити ізраїльському
інститутові волокна провести експертизу моєї фаховості.
Два місяці вивчалися мої технічні публікації й патенти,
збиралися відомості про мене в Україні й Росії,
проводилися бесіди зі мною. Висновки були зроблені
позитивні, і міністерство було змушене обіцяні кошти
виділити. А тим часом компаньйон, який купив ділянку
землі, зажадав вийти з фірми. Між учорашніми партнерами
почався судовий позов.
У зв’язку з непевністю ситуації тимчасово припинилося
проектування. Я зайнявся спорудженням експериментальних
установок у Беер-Шевському університеті. Потрібно
було спорудити дві печі: каменеплавильну і скловарну.
Я відмовляв Біттона займатися скловолокном, а зосередитися
на базальті. Адже зі скловолокном неможливо конкурувати
на світовому ринку, тоді як з чудовими ізраїльськими
базальтами можна створити потужну промисловість
позаконкуретної продукції. Але він був дуже впертим,
а я не вважав за потрібне його переконувати.
Свого часу, зваблюючи Кхаліфу вкласти кошти у виробництво
волокон, Біттон змальовував справу в рожевих барвах
як щодо грошових витрат, так і щодо термінів завершення
робіт. Тож дійсний стан Кхаліфу нервував. Він звинувачував
Біттона в надмірних витратах його коштів. Заощаджуючи
кошти, Біттон сам впрігся до фізичної праці і виявив
неабиякі здібності до будь-якої кваліфікованої роботи:
чи то вогнетривника, чи зварювальника, чи токаря,
чи фрезерувальника тощо. Ця його риса гідна поваги.
Зрештою установки були споруджені, придбана витягувальна
машина, завезений базальтовий дрібняк, одержано
з Німеччини платинородієві фільєрні живильники.
Експериментальні роботи з доведення конструкцій
фільєрних живильників можна було розпочинати. Потрібні
були оператори. Я пропонував Біттонові взяти 5 найкращих
операторів з Ірпінського комбінату “Прогрес”. Але
він мав намір обійтись університетськими студентами.
Мовляв, покажете, як це робиться, і вони працюватимуть.
Довго довелося його переконувати, що оператор —
складна професія, що далеко не кожна людина здатна
її опанувати, що для цієї роботи потрібен великий
навик, що я не оператор і практичних навиків не
маю (тим більше, що інвалід з напівпаралізованою
правою рукою), що лише прочитаю для учнів оператора
теоретичну частину навчальної програми. Йому ж стояло
на заваді те, що за використання чужоземних робітників
треба платити великий податок (з цим він уже раз
мав халепу, запросивши з України для мурування печей
двох мулярів-вогнетривників на гостьові візи; не
бувши належним чином проінструктовані, вони в тель-авівському
аеропорту проговорилися, що прибули на роботу, і
зразу ж були відправлені назад до Києва; фірма ж
була занесена до комп’ютера як така, що схильна
до шахрайства). Через силу вдалося переконати взяти
одного оператора. На гостьову візу була запрошена
досвідчена оператор Марія Момот, яка вміла й любила
навчати свого фаху. Біттон сподівався, що вона за
місяць підготує на операторів ізраїльтян і її можна
буде відправити додому (сама вона мала надію пробути
довший час, щоб заробити на квартиру синові).
Зважаючи на недовірливість і впертість Біттона,
я надалі обрав тактику висловлювати свою позицію
чи пораду, але потім без заперечень давати змогу
йому приймати своє рішення. Час гаявся, доки він
на практиці переконувався в хибності своєї позиції,
а тим часом Марія Іванівна заробляла гроші.
* * *
Щоб створити для виробництва БНВ
волокноформувальний пристрій без струминного живильника,
я за основу взяв свою піч з фідером для пластинчастого
живильника, які застосовувалися у виробництві БСТВ.
Оскільки порівняно з технологією БСТВ, технологія
БНВ виставляє значно вищі вимоги до хімічної та
термічної однорідностей розплаву, в розроблені вузли
я вніс деякі зміни, а саме:
1. Збільшив до 500 мм довжину басейну печі, щоб
створити кращі умови гомогенізації розплаву.
2. З метою інтенсивнішого нагрівання розплаву над
кінцями виробіткового вічка збільшив ширину розсікача
до 200 мм.
3. З метою зменшення теплових витрат над кінцями
виробіткового вічка переніс обслуговувальні вікна
фідера з бокових стінок до торцевої стінки.
4. Оскільки внаслідок посилених тепловтрат на подовжніх
крайніх рядах фільєр і на кінцевих фільєрах “цибульки”
розплаву менші, ніж на решті фільєр, то з метою
раціонального перерозподілу температур на фільєрному
полі розробив конструкцію пластинчастого живильника
з новою конфігурацією фільєрниці. Цим мало бути
досягнуто меншої обривності і вищої сталості процесу
волокноутворення.
Введення в дію печі відбулося нормально. Добре працювала
система опалення на скрапленому газі. Добре працював
і завантажувач дрібняку, хоч замість нашого електромагніту,
якого не змогли дістати, ізраїльтяни розробили виконавчий
механізм, що працював на стисненому повітрі. Дошкуляли
відключення електроенергії й води, але то були дрібниці
порівняно з базальтом. Він мав багато породи і погано
формувався на фільєрах. Це не йшло ні в яке порівняння
з випробуваннями ізраїльських базальтів, які я провадив
на комбінаті “Прогрес”. Я зразу ж заявив про це
Біттону, але він запевняв, що базальт один з тих
випробуваних. І почалися муки. Марія Іванівна ще
сяк-так зміну відстоювала, а здавати було нікому.
Біттон приходив по обіді (це в нього був такий режим
роботи: від обіду до півночі). О 17-ій годині ми
збиралися додому, а він вимагав продовжувати роботу.
Я йому говорив, що на цьому базальті немає сенсу
надриватися, бо ми всі попадаємо від виснаження,
а позитивного результату не доб’ємося. Ми йшли додому,
а Біттон залишався поратися з черговими операторами,
які, незважаючи на старання Марії Іванівни, ніяк
не могли опанувати методів обслуговування живильника.
За чверть години вони заливали розплавом фільєрне
поле і залишали так до нашого приходу. Зранку Марія
Іванівна години 2 — 3 чистила фільєрне поле і виводила
живильник на режим, а після зміни повторювалося
те саме. Зрештою ми добилися згоди у Біттона на
пригашування в кінці дня живильника, щоб хоч поле
фільєрне на ранок було чистим і можна було пускати
установку швидше.
Поступово Біттон признався, що базальт він бере
з потужного кар’єру, який поставляє щебінь на будівництво
для бетонування. Той базальт значно дешевший, а
тому треба до нього призвичаїтися. Я сказав, що
з того нічого не вийде, та Біттон не вірив і радо
відпустив мене у двотижневу відпустку додому, щоб
самому з Марією Іванівною заходитися “підбирати
режим”. За кілька днів пропарки під живильником
він повністю зневірився в успіху і покірно чекав
мого повернення. На це “призвичаювання” згаяно було
три місяці.
Після повернення до Ізраїлю ми з Біттоном поїхали
до малого кар’єру, базальт якого я випробував на
“Прогресі”. Набрали на пробу кілограмів 200 того
базальту. Випробовування його на нашій установці
дали обнадійливі результати. Безперервний процес
проходив при товщині волокна в межах 25 — 30 мкм.
Зменшення товщини посилювало обривність. Живильник
працював значно краще, ніж на установці БСТВ, але
потрібне було волокно товщиною 8 — 9 мкм. По кількох
днях випробувань я дійшов висновку про необхідність
розробити живильник-посудину, конструкція якого
могла б працювати на цій моїй печі з фідером, які
за принципом відповідали моїм патентам. Отже, перший
етап випробувань вимагав удосконалень з метою подальшого
підвищення термічної однорідності розплаву по всій
площині фільєрниці. Біттон з моїми доказами погодився.
За два дні робочі креслення було виконано і з новим
замовленням направлено на завод-виготовлювач до
Німеччини.
Погасивши базальтоплавильну піч і переставивши витягувальну
машину до установки СНВ, розпалили скловарну піч
і приступили до експериментальних робіт з доведення
пластинчастого 400-фільєрного живильника для СНВ.
Два місяці тривали ці роботи і закінчилися повним
провалом внаслідок невдало вибраних вогнетривів
басейну печі. Для алюмоборосилікатного скла, яке
є кислим, мурування стін басейну належало б виконати
з кварцевих електроплавлених брусів. Саме таку піч
я й розробив, але Біттон, вважаючи кварцовий брус
надто дорогою річчю для експериментів, наполіг на
бакорі. Для малої печі, де співвідношення площі
стін басейну до обсягу скломаси в ньому було надто
великим, це рішення виявилося згубним. Бакор так
інтенсивно руйнувався під дією скломаси, що скоро
вміст двооксиду цирконію в ній досяг 10% і вона
стала кристалізуватися в протоці, фідерному каналі
і фільєрах, унеможливлюючи роботу установки. Доводилося
вичерпувати скломасу з печі, перемуровувати протоку,
наварювати нову скломасу, але високий вміст двооксиду
цирконію знову ставав на заваді волокноформуванню.
Та несподівано Біттон дав наказ припинити роботи
і погасити піч. Я умовив його вичерпати з неї скломасу,
бо як знову доведеться її пускати чи ламати, то
краще це робити з порожньою. Він нехотя погодився,
але ще піч не спорожнили, як знов наказав гасити.
Як пояснила мені перекладачка, суд схилився на бік
компаньйона, який, купивши землю під завод, вийшов
із фірми. Розлючений Кхаліфа оголосив про ліквідацію
фірми. Отже, настав крах…
На другий день було звільнено робітників. А нас
з Марією Іванівною відправили додому у відпустку
до одержання з Німеччини нового живильника для БНВ.
Я був упевнений, що в Ізраїлі всі справи закінчились.
Кажучи по правді, на душі настала полегкість, бо
дуже не хотілося віддавати на ту чужину дорогу серцю
розробку — живильник для БНВ.
Тижнів через три повідомила Ельміра, щоб ми терміново
поверталися на роботу до Ізраїлю. Вона нам оформила
всі документи і через день вирядила на літак.
В Беер-Шеві ми близько двох тижнів прожили в готелі,
жодного разу не бачивши Біттона. Потім нам зателефонувала
наша перекладачка Марина і сказала, що має доручення
від Біттона в той самий день відправити нас знову
до Києва до наступного виклику. Марина пояснила,
що з Німеччини надіслали два фільєрні живильники,
але через помилку в замовленні (помилка Біттона)
ті живильники не нової, а старої конструкції. На
цьому була поставлена крапка в ізраїльській епопеї.
Це був 1997 рік, літо.
Перебуваючи в Україні, я почав з вересня 1997 року
шукати організацію, яка могла б зацікавитися моїм
розробленим в Ізраїлі живильником.
Спершу я звернувся до Володимира Сергєєва — директора
лабораторії базальтових волокон, що підпорядкована
Інститутові проблем матеріалознавства АН України.
Та виявилося, що лабораторія функціонує лише формально.
Весь штат, хто не звільнився, розпущений у безстрокові
відпустки на вільні хліби (хто де заробить на прожиття).
На її території перебуває лише охорона та вдень
черговий на телефоні. Сергєєв, паралельно керуючи
ще однією структурою в інституті, буває в лабораторії
раз на тиждень, та й то на 1 — 2 години. Дослідне
виробництво зруйноване і догниває. Йому було явно
не до моїх новацій.
Потім я звернувся до директора Білицького комбінату
“Теплозвукоізоляція” Медведєва. Той призначив мені
дату зустрічі, яку кілька разів переносив. Зустріч
відбулася у присутності його постійної дорадниці
— колишнього вченого секретаря лабораторії базальтових
волокон Валентини Горобинської. Я пропонував свою
розробку на будь-яких прийнятних умовах. Горобинська
намагалася випитати в мене подробиці з конструкції
та принципу дії розробки, але я на це не піддався.
Попросивши мене після розмови зачекати в приймальні,
вони провели нараду, після якої Медведєв призначив
мені дату зустрічі із спеціалістами виробництва
БНВ. Та дата кілька разів переносилася. Потім головний
інженер, якому Медведєв доручив цю справу, пішов
у відпустку. По приході з відпустки він зажадав
від мене розрахунків потреби матеріалів для установки.
Через два дні розрахунки я приніс, але застав уже
нового головного інженера, який не був у курсі справ.
Я виклав йому суть справи, передав підготовлені
мною матеріали і попросив повідомити мені про його
рішення. Того рішення я не дочекався і облишив думку
про будь-яке співробітництво з цим підприємством,
з яким змарнував понад три місяці часу. Зрештою
я зрозумів, що моя пропозиція їх не зацікавила.
Не зацікавився моєю розробкою й Інститут скловолокна,
що в Лісовій Бучі.
На початку 1998 року погодився я працювати в МП
“Технікон-Матеріали” при Інституті проблем матеріалознавства,
керівник якого Анатолій Ракицький був автором температуростійких
хромистих сплавів. З директором Бучанського інституту
скловолокна Сергієм Осносом у нього була угода на
створення фільєрних живильників із своїх матеріалів.
Оснос надавав для цих робіт свою установку неперервного
скловолокна. Мені випадало розробляти конструкції
живильників.
Аргументом Ракицького щодо працездатності сплавів
була їх висока температуростійкість, що сягала 18000
С. Орієнтувався він на конструкцію склоплавильного
фільєрного живильника, що плавив скляні кульки.
Оскільки я критично поставився до конструкції вже
розробленого ними живильника посудини (а вони над
ним уже багато попрацювали), почав я працювати виключно
над живильниками для базальтових волокон. А з огляду
на недостатні конструкційні властивості матеріалу
орієнтувався я лише на простий пластинчастого типу
живильник.
Попередивши Ракицького, що температуростійкість
не є основною вимогою до матеріалу живильника (достатньо
14000 С, яким відповідають багато інших матеріалів),
зазначив, що основною вимогою є мала змочуваність
матеріалу розплавом базальту. З цього показника
рівного платині матеріалу нема. Саме висока змочуваність
є завадою застосуванню інших матеріалів у виробництві
БНВ. Це стало несподіванкою для Ракицького. Він
провів дослідження і виявив дуже високу змочуваність.
Незважаючи на це, він просив мене продовжувати розробки,
сподіваючись підібрати покриття поверхні живильника,
що зменшило б змочуваність.
На початку 1999 року я спорудив на площадці установки
неперервного скляного волокна Бучанського інституту
скловолокна базальтоплавильну ванну піч з фідером
для 50-фільєрного пластичастого дослідного живильника
з матеріалу Ракицького. Обладнав її системою опалення
гримучою сумішшю, а також завантажувачем базальтового
дрібняку. Для цього я використав свою ізраїльську
розробку. Ракицький з виготовленням живильника затримувався.
По його смерті відпали й сподівання на продовження
цієї роботи. Установка стояла без застосування.
Та раптом директор інституту Сергій Оснос виявив
неабияку зацікавленість установкою. При цьому погодився
з тим, що установка повинна працювати на платинородієвому
живильнику.
Тоді я детально ознайомив з кресленнями печі з фідером,
системою опалення, завантажувача та фільєрного живильника
Осноса і його заступника Сергія Шаповаленка. Вони
погодилися замовити виготовлення живильника на Харківському
заводі, а в себе взялися виготовити холодильники
для нього. З Осносом я уклав договір на розробку
фільєрного живильника і передав йому безплатно робочі
креслення на всі вузли установки. Договором Осносові
заборонялося передавати документацію й інформацію
третій стороні.
В кінці року були проведені перші випробовування
живильника. Вони характеризувалися посиленою обривністю
волокон по всьому фільєрному полю і перегрітістю
кінців живильника. Тому я вирішив перекласти мурування
фідера, подовживши його виробіткове вічко (воно
було змуроване під 50-фільєрний неплатиновий живильник;
платиновий же 200-фільєрний живильник потребував
довшого вічка). На самому живильнику потрібно було
збільшити площі поперечних перетинів його кінців,
для чого відправити його на переробку до Харкова.
Крім того, потрібно було виготовити нові холодильники.
Повторні випробування відбулися в кінці березня
2000 року. Проходили вони близько шести годин. Швидко
налагодився сталий процес волокноформування. Щоправда,
спостерігалася деяка перегрітість кінців живильника.
Проте на процес вона не впливала. Більше турбував
мене слабий контакт правого струмопідводу. Я звернув
на це увагу Осноса й Шаповаленка, наполягав на негайному
підтягненні контакту або вимкненні напруги на живильнику.
Та вони на це не зважали. А за дві години по тому
від слабкого контакту відгорів хвостовик живильника.
Виявилося, на зміні не було торцевого гайкового
ключа, щоб затягти міцніше контакт. Вранці я спостеріг
радісний настрій Шаповаленка, хоч, здавалось би,
радощів від цієї аварії було мало. Згодом я зрозумів,
що вже тоді він копав під мене.
Я тоді не знав, що в інституті відбулися зміни:
поважна японська фірма вклала інвестиції в розвиток
БНВ і Оснос з інститутом увійшов із 40% акцій до
нової фірми ЗАТ “НТБ”. Рештою володіли японці. Директором
“НТБ” став Ігор Шумак (за освітою журналіст, що
вільно володіє японською мовою, давній представник
японської фірми в Україні). Своїм заступником він
призначив Шаповаленка.
Для мене тоді Шумак не існував, а Шаповаленка я
вважав заступником Осноса в інституті. Тому мене
дивувала переміна в Шаповаленковій поведінці. Завжди
запопадливо-лагідний у стосунках зі мною, він став
гонористим і причепливим. Коли я здав Осносові в
роботу креслення нових холодильників, він (Шаповаленко)
заборонив їх виготовляти доти, доки я не доведу
йому необхідності змін в їх конструкції, кажучи:
“Ви напорітє брака, а мнє атвєчять!” Якби це говорив
хоч сякий-такий фахівець, то й то я не стерпів би.
А то повний невіглас (за освітою текстильник). Я
категорично поставив вимогу перед Осносом, щоб Шаповаленка
біля установки не було.
Отже, постала потреба везти живильник до Харкова
— приварити хвостовик. Заразом я порадив зробити
дрібніші поправки, щоб зменшити перегрівання кінців
живильника. За один день ремонт живильника було
виконано, але чомусь монтувати його на печі не поспішали.
Пройшла чутка, що Шаповаленко вночі сам його склав
у холодильники. Я квапив Осноса із закінченням роботи
за договором, а він відмовлявся на підставі всіляких
дрібних причин. Коли ж я сказав, що поспішаю закінчити
роботу, бо маю відбути в нагальну поїздку, Оснос
дозволив мені їхати. Мовляв, до пуску встигнете
повернутися, бо на установці треба виконати якісь
сантехнічні роботи.
Не було мене два дні. В той день, що я поїхав (22.04.2000),
установку було пущено. До неї мене не пустили без
дозволу Шумака. Він сам провів мене до установки
і стояв, чекаючи, поки я оглядатиму. Для цього мені
вистачило 3-х хвилин. Живильник працював чудово.
Але я зрозумів, що від мого дитяти мене безсовісно
відсторонено і робити тут далі було нічого. Шумак
сам по собі здавався порядною людиною, але, видно,
підпав під повний вплив негідника-інтригана Шаповаленка.
Не помилитись би йому…
Вважаючи роботу завершеною, я звернувся до Осноса
з проханням скласти про це акт. В цьому він мені
відмовив, бо Шаповаленко його від цього застерігав.
Мовляв, Польовий може позиватися, то нащо йому давати
зайві козирі. Тут я зрозумів, чому ще восени 1999
року Шаповаленко відмовився підписати акт про закінчення
І етапу роботи за цим договором, згідно з яким я
тоді передав їм робочі креслення живильника. Так
той акт і був затверджений Осносом без підпису Шаповаленка.
З цього випливає, що можливість скоєння супроти
мене злочину Шаповаленко вже тоді не відкидав.
В оплаті моєї роботи за договором Оснос мені категорично
відмовив на тій підставі, що японці йому виставили
претензію за збитки, які вони понесли, возивши живильник
до Харкова на ремонт та переробку. На це я йому
сказав, що особисто я з японцями ніяких справ не
мав і не знав про їхнє існування, коли укладав з
ним договір і виконував роботу. Це він порушив умови
договору, передавши третій стороні — японцям — виготовлену
мною технічну документацію. Щодо збитків на переробці
та ремонтні живильника, то я йому не готовий виріб
продавав, а здійснював розробку, а це завжди включає
в себе доведення її до робочого стану. Оті переробки
і є тим самим доведенням. Розійшлися ми, ні в чому
не порозумівшись.
Мав я всі підстави подати до суду позов (консультувався
в юристів), але ні здоров’я, ні наснаги на те не
було.
З наміром створити досконалішу технологію БНВ, креслення
якої почав тоді розробляти, пішов найматися до Сергєєва.
Пам’ятаючи минулу свою невдалу спробу, особливих
надій на це не покладав. Але той відразу ж прийняв
мене на посаду провідного спеціаліста до керованого
ним ТОВ “ІМСА”. Пообіцяв залучити до робіт з технології
БНВ в межах югославського договору. Першим завданням
було зробити оглядовий аналіз сучасного технологічного
рівня виробництва БНВ, по закінчені якого я виконав
аналогічний аналіз для виробництва БСТВ. Потім передав
йому свій підручник з навчання операторів установок
БСТВ. Далі передав робочі креслення своїх установок
БСТВ №№ НБ5, НБ10, НБ11 (п’ятисотка) та БП1 (на
рідкому паливі). Також передав креслення установки
БНВ (нещодавно введеної в дію в інституті Осноса).
А до конкретних справ з технології БНВ доступу не
було. Навіть згадки на цю тему припинилися.
Натомість почали мене залучати до підготовлюваного
ними позову проти японців за нібито порушення останніми
права власності лабораторії базальтових волокон,
що полягало в несанкціонованому використанні двох
патентів, заявником яких є лабораторія. Мені пропонувалося
взяти в цьому позові участь, але не пряму, а побічну,
а саме: я не повинен наполягати на оплаті Осносом
мого договору і свідчити, що живильник створив на
завдання лабораторії. Для цього Сергєєв обіцяв за
тиждень підготувати текст двосторонньої угоди, яка
визначала б мою частку грошей від виграної судової
справи.
Та час ішов, а про угоду вже й не згадувалося. А
тим часом мій фільєрний живильник працював у сталому
режимі, випускаючи якісне волокно. Шаповаленко постійно
зводив Шумакові наговори на мене і мою установку.
Він заходився споруджувати свою установку. Метою
його розробки було перш за все зробити її максимально
несхожою із захищеною патентами моєю (до речі, боялися
схожості вони даремно, бо патенти ті давно втратили
силу через несплату держмита). Працювала його піч
вкрай погано, бо, прагнучи будь-що до малих витрат
газу, він припустився елементарних помилок в її
конструкції. Чомусь без стаціонарних фідерів вона
має карикатурний вигляд. Поставивши замість моєї,
як я вважаю, ідеальної системи опалення печі, якийсь
типовий пальник, він спалив його і змушений був
перемуровувати піч. Випробувані ним кілька фільєрних
живильників його конструкції показали свою повну
непридатність до експлуатації.
Нудьгуючи без творчої роботи у Сергєєва, я весь
час думав про свій живильник, що понад півроку добре
працював у Шумака, хоч піч уже (за чутками) мала
прогари. З проханням оглянути піч з метою порадити,
як її відремонтувати (вельми хотілося максимально
продовжити роботу живильника), я звернувся до Шумака.
Він дуже радо зустрів мене і охоче повів до установки.
З гордістю показав Шаповаленкову піч. Живильник
на ній працював погано, але Шумакове обличчя аж
світилося від задоволення. Думалося, невже Шаповаленко
має на нього такий вплив, що зміг переконати його
в гарній роботі установки? Адже поруч працював яскравий
зразок для порівняння!
На печі Шаповаленка передбачалася робота двох живильників,
але й з одним не могли дати ради.
Повів мене Шумак і в свій новий цех, де споруджувалися
десять таких самих печей. І знову той вираз гордощів
на обличчі, коли показував мені майбутнє виробництво,
розповідав про розташування основного та допоміжного
устаткування. Я ж спостеріг надмірну скупченість
печей, тісноту майданчиків обслуговування й уявив
те пекло, в якому (особливо влітку) змушені будуть
перебувати робітники.
Я застеріг його від великого ризику, що він бере
на себе, споруджуючи практикою не доведене до робочого
стану технологічне устаткування. Він на це самовпевнено
і навіть зверхньо посміхався, і мені від щирого
серця стало жаль його.
Шумак запропонував роботу, але тягар минулих образ
змусив мене виказати свою недовіру за те, що колись
так брутально зі мною вчинили, відіпхнувши від моєї
творчої ідеї. Підійшов Шаповаленко, і вони обоє
почали виправдовуватися тим, що не могли мене тоді
взяти на роботу, бо я працював у Осноса. Це була
явна відмовка, бо в Осноса я працював за тимчасовим
договором, який саме з пуском установки завершився.
В той самий час вони взяли до себе на роботу штатних
Осносових працівників. Шаповаленко, дещо прочитавши,
дещо побачивши чи почувши від мене, чомусь раптом
відчув себе великим фахівцем-базальтовиком і, зваживши
на мій непокірний характер (наприклад моя вимога
не допускати його до установки), побачив у мені
небезпечного ворога і тому вирішив спекатися мене.
Для цього налаштував проти мене Шумака — людину
в наших справах нову. Мовляв, Польовий нічого не
вартий, запросто обійдемося без нього. Отут і було
поставлено крапку.
Цих міркувань я вголос не висловив. Сказав, що над
пропозицією подумаю. Склавши на папері 12 умов,
на яких я погоджуюся працювати в “НТБ”, пішов другого
дня до Шумака. З усіма ними він почергово погоджувався.
Коли я дійшов до умови необов’язковості дотримання
мною чіткої тривалості робочого дня, він на мить
замислився і сказав: “Читайте далі”. Вважаючи, що
всі мої умови прийнято, я написав заяву і був прийнятий
на посаду спеціаліста з удосконалення технології.
На другий день я вийшов на роботу, не звільнившись
з роботи у Сергєєва (той саме на 10 днів відбув
у відрядження, тож довелося чекати його повернення).
Щодня я вранці приходив на роботу, відсиджував планерку
і їхав додому, де до півночі креслив нову установку
БНВ. На четвертий день Шумак сказав, що для мене
придбано стіл і я тепер можу працювати в установі.
Коли я йому сказав, що всі свої розробки виконую
вдома, бо мені так зручніше, він відповів, що, платячи
мені гроші, хоче знати, на що я витрачаю робочий
час. Таких заявочок я не чув, відколи став до творчої
роботи, тому на цьому наше співробітництво закінчилося.
Видно, не настала в мені потреба. Добре, що я не
встиг розрахуватися.
У березні 2001 року, після 10,5 місяців безперервної
праці, було знеструмлено мій живильник внаслідок
великих прогарів в муруванні плавильної печі. Це
рекорд витривалості!
В Сергєєва для мене роботи зовсім не знаходилося.
З ним я бачився лише в день одержання зарплати.
Якби я його не попереджав, він би не знав, що щомісяця
три тижні перебуваю на роботі в Нижньому Новгороді.
Наші ділові стосунки обмежувалися справою позову
до японців.
6 травня 2001 року я був викликаний Сергєєвим на
нараду з приводу початку “бойових дій” проти японців.
Присутні були, крім Сергєєва і мене, заступник Сергєєва
Кустов і юрист з якогось інституту, що спеціалізується
на захисті державної інтелектуальної власності (Сергєєв
сказав, що цей юрист має намір зробити на цій справі
дисертацію). Юрист сказав, що є всі підстави подавати
претензію, бо японці несанкціоновано використовують
розробку лабораторії, на яку в неї є два патенти,
публікації та розроблені стандарти. Є ще невеликий
внесок Польового, який трохи удосконалив маленький
вузлик, але на це він не має права власності, бо
його патенти втратили чинність через несплату держмита.
Та й договір на розробку цього вузла з Осносом не
чинний, бо складений неграмотно.
Ці твердження юриста щодо мого внеску в розвиток
технології БНВ страшенно обурили мене. Не зі своєї
ж голови він їх узяв. Певно, так його інформував
Сергєєв. Я виступив зі спростуванням цих тверджень,
перелічивши головніші свої розробки за 28 років
роботи в галузі.
Кустов сказав, що з цього становища можна вийти,
уклавши двосторонній договір між Сергєєвим і мною
про розподіл внеску. Якраз таке пропонував і Сергєєв
на початку підготовки позову, але, мабуть, пізніше
передумав. На пропозицію Кустова він указав на недоцільність
договору, оскільки в нього зі мною джентльменські
стосунки і в разі виграшу справи він зі мною розрахується
по совісті. Позиватиметься лабораторія без Польового
і тільки в разі виникнення необхідності мене можуть
попросити посвідчити на користь позивача. Цим Сергєєв
повністю розкрив свої карти. Я твердо вирішив у
цю гру не грати.
А ще мене вразила заява Сергєєва, що ми з ним досі
приглядаємося один до одного. Як на мене, процес
приглядання з його боку дуже затягся. Отже, я йому
віддаю свої ідеї і розробки, а він мені весь час
не довіряє. Такі стосунки мені не підходять.
Я на місяць поїхав до Нижнього, а приїхавши завітав
до Сергєєва. Вони з Кустовим повідомили мені про
зміст свого листа до японців, про свою зустріч з
Шумаком, зачитали лист-відповідь Шумака і спитали
про мою думку з цього приводу. На це запитання я
подав заяву на звільнення. Видно, це справило на
них прикре враження. Але я пояснив, що прагну застосувати
свої здібності в практичній діяльності і шукатиму
відповідних умов. На цьому моє співробітництво із
Сергєєвим закінчилося. Треба було їхати до Нижнього
кінчати роботу, а далі шукати роботу над БНВ.
* * *
На той час Шумак увів у дію свої
перші три установки. До мене доходили чутки, що
працювали вони дуже погано, з великою обривністю.
Літньої пори умови роботи на них були просто пекельні.
На оглядини цеху приїздили японці. До їх приїзду
готувалися ретельно: все шкребли, мили, фарбували.
Оглядини пройшли добре, японці залишилися задоволеними
і від’їхали додому. Шаповаленко одержав передишку
і час для доводки установок.
Несподівано був я запрошений на розмову Осносом.
Він дуже вибачався, що з його вини наша співпраця
перервалася. Визнавав, що винен мені гроші за розроблений
живильник і обов’язково їх віддасть, тільки не тепер,
а коли вони з’являться. Бо тепер з грішми в нього
сутужно, дочку заміж віддав, витратився і т. ін.
Скаржився на безсовісного Шаповаленка, який, проваливши
у нього роботу із сушилом каоліноволокнистих плит,
перебіг до Шумака. Запропонував мені працювати в
нього над темою БНВ. Я сказав, що готовий працювати,
щоб створити кращу установку БНВ, але не в нього,
бо мені огидні його засоби роботи: обман, брехня,
привласнення чужого. Мої слова не справили на нього
ніякого враження (як кажуть, поганому виду немає
стиду). Він продовжував пропонувати співпрацю і
в інших темах. Я відмовився від будь-яких розмов,
доки він не розрахується зі мною за живильник.
Зустрівся я і з Шумаком. Він мені сказав, що отримав
претензію від Сергєєва за нібито використання ними
його розробок, але дав йому гідну відсіч. Запевнив,
що нічого в того з позовом не вийде, бо на це потрібні
великі гроші, а в нього їх не знайдеться. Щодо роботи
цеху він похвалився, що там все гаразд і вже працюють
три установки. Проте показати мені їх відмовився.
Тоді я зауважив, що, певно, установки йдуть погано,
тому й показувати нічого. На це він сказав: “А японцям
сподобалося. Я показав би, якби Ви в нас працювали.
От кінчайте свої справи в Росії і приходьте до нас.
Тоді все побачите”.
В кінці липня я виїхав до Нижнього Новгорода.
Повернувшись додому після завершення в кінці серпня
роботи в Нижньому Новгороді і перепочивши з тиждень,
пішов на роботу до “НТБ”, як єдиної установи, де
мав би змогу удосконалити технологію та установку
БНВ. На цей раз Шумак пристав на всі мої вимоги.
Почав з того, що розламав свою стару дослідну плавильну
піч і замість неї спорудив нову, значно досконалішу.
Вона споживала значно менше палива, забезпечувала
одержання якісного розплаву і мала запас продуктивності.
Як показала практика, змурована з порівняно не стійких
до агресивної дії розплаву мулітокорундованих вогнетривів,
вона витримала рік експлуатації. Незначні удосконалення
живильника дозволили підвищити продуктивність установки
до 9 — 10 кг якісного волокна за годину.
Оскільки в основному цеху живильник давав 3 — 3,5
кг волокна за годину, що ставило фірму в скрутне
фінансове становище, Шаповаленко (автор тих установок)
нервував. При цьому слід зазначити, що планувалася
продуктивність живильника близько 7 кг волокна за
годину (як давав мій дослідний живильник), але помилки
Шаповаленка в проектуванні установки стали цьому
на заваді. З метою пригальмувати продуктивність
моєї установки він постійно втручався в її технологічний
процес, міняючи встановлені мною технологічні параметри,
що обурювало мене і збивало з пантелику обслугу.
Треба зазначити, що він за рік роботи виробництва
встановив над колективом такий деспотичний режим,
що люди перед ним буквально тремтіли. Ніхто не смів
висловити стосовно роботи своєї думки. Всі повинні
були безмовно коритися його часто безглуздим вказівкам.
За непослух чи ініціативу безжально виганяв з роботи,
накладав грошові стягнення. Такої гнітючої атмосфери
на виробництві я не бачив ніде. Це мене бентежило,
спонукало до опору. Тим більше, що переді мною відкрилася
вся професійна неспроможність Шаповаленка, який
не знав тонкощів процесів і не відчував їх. І таке
одоробло зуміло так взяти під свій вплив такого
загалом розсудливого чоловіка, як Шумак, і від самого
початку налаштувати його проти мене як знаного фахівця.
Напруженість у стосунках і напружена робота далися
взнаки. У мене сталися серцеві напади, і з діагнозом
миготливої аритмії я зліг у лікарню, написавши Шумакові
службову записку, в якій висвітлив стан виробництва,
становище стосунків у колективі, мої взаємини із
Шаповаленком і поставив перед ним дилему: або —
або.
Шумак став критичніше ставитися до Шаповаленка,
переходити в розмовах на різкий тон. Шаповаленко
не міг запропонувати нічого дієвого для виходу із
тупикового становища. А, звикши вважати себе Богом
і незаперечним авторитетом у колективі і побачивши
зміну в ставленні до себе Шумака, запанікував і
необачно заявив про намір звільнитися з роботи.
Шумак його не затримував і враз звільнив.
В цей час назрів конфлікт між Інститутом скловолокна
і японським компаньйоном. Інститут вимагав перерозподіл
часток участі на свою користь. Справа йшла до розриву,
внаслідок чого японці створили нову фірму, розпочали
будівництво нового потужного підприємства з виробництва
базальтової нитки і мене як провідного фахівця запросили
в його штат. Але все обернулося так, що японці купили
Інститут скловолокна і стали повними власниками
і першого підприємства, справи якого й надалі були
кепськими. Потрібно було збільшувати випуск продукції,
але саме цього зробити не вдавалося.
До цього часу я принципово не вникав в установки
Шаповаленка, в причини їхньої поганої роботи. Постійно
займався розробкою варіантів печей, фільєрних живильників,
елементів опалення і живлення печей. Всі ті розробки
накопичувалися без ужитку через хронічний брак коштів
у ЗАТ “НТБ” з вищезгаданої причини.
З огляду на безвихідь становища врешті довелося
мені втрутитися у справи виробництва. Тут я виявив,
що Шаповаленко, не зумівши створити свого оригінального
фільєрного живильника, повністю скопіював мій живильник
(заявлений мною в 2001 році на винахід), подовживши
на шкоду конструкції хвостовики. Повністю відповідав
моєму патентові України № 991 фідер. Конструкція
печі мала 4 пальники з індивідуальним регулюванням
співвідношення компонентів горючої суміші, що утруднювало
створення потрібного температурного режиму.
Піднявши температуру в печах на 400 С, підвівши
вентиляційне душування робочих місць операторів
і застосувавши свої нові удосконалені живильники,
я з листопада-грудня досяг проектної потужності
установок.
А перед тим у вересні 2002 року впровадив виробництво
базальтової нитки в Південній Кореї (компанія “Секотех”).
До Нового 2003 року на свій фільєрний живильник
я одержав патент і виграв позов до Інституту скловолокна
про оплату робіт за моїм договором із ним на розробку
фільєрного живильника для БНВ. Цікавим для мене
в цьому судовому процесі виявилися такі факти:
1. За ті креслення установки, що я, прагнучи одержати
змогу випробувати свій фільєрний живильник, безплатно
віддав Осносові, той одержав з японців 51 тисячу
доларів США. Мені ж він не хотів заплатити за роботу
з упровадження того живильника 1 тисячу доларів.
Стягнути цю винагороду вдалося лише через суд.
2. На суді Шаповаленко брехливо свідчив, що мій
живильник виявився непрацездатним і впроваджений
був його (Шаповаленка) живильник. Документально
було доведено, що саме живильник тільки моєї конструкції
працював від самого початку робіт з його створення
до цього часу. Спроби Шаповаленка створити свій
живильник провалилися.
Сподіваюся на подальші сприятливі умови для творчості.
Тепер у мене є розроблена технічна документація
кількох упроваджених у виробництво найновіших технологій
базальтових волокон, а саме:
І. З технології виробництва супертонкого волокна
(БСТВ):
1. Установка НБ5 продуктивністю 120 т/рік з приймально-формувальним
барабаном.
2. Установка НБ10 продуктивністю 150 т/рік з приймально-формувальним
конвеєром.
3. Установка НБ6 продуктивністю 130 т/рік, опалювана
рідким паливом.
ІІ. З технології виробництва тонкого штапельного
волокна БВРП:
Установка НБ1 продуктивністю 5 т/доба у спосіб вертикального
роздування повітрям.
ІІІ. З технології виробництва неперервного волокна:
Установка БНВ1 з продуктивністю волокноформувального
пристрою спрощеної конструкції 7 кг/год.
Звертатися можна за адресою: Україна, 08200, Київська
область, м. Ірпінь, вул. Жовтнева, 68-а. Польовий
Ренат Петрович. Тел.: (044) 97-92-162.
Примітки:
В різні часи і різними шляхами
(в тім числі й нечесними) частина моєї технічної
документації з технології виробництва БСТВ потрапила
до рук керівників окремих організацій, які тепер
використовують її з бізнесовою метою, впроваджуючи
за контрактами різним замовникам.
До цих організацій належать.
1. Науково-дослідний інститут склопластиків і волокна
(селище Буча Київської області), де директором є
Оснос С. П.
2. Завод “Теплозвукоізоляція” (селище Біличі Київської
області), де директором є Медведєв О. О.
3. Чернівецький завод базальтового волокна (м. Чернівці),
де директором є Тимчишин В.Й.
4. Науково-дослідна лабораторія базальтових волокон
ІПМ (м. Київ), де директором є Сергєєв В. П.
5. Комбінат “Прогрес” (м. Ірпінь Київської області),
керований Розстальним В. М.
Крім того, є ще ряд дрібніших підприємців.
* * *
До своїх спогадів додаю тексти
розроблених на прохання В. Сергєєва аналізів наявних
технологій БСТВ та БНВ.
До Ренат
ПОЛЬОВИЙ МОЯ БОРОТЬБА.
Просвіта
