Ренат ПОЛЬОВИЙ
МОЯ БОРОТЬБА.
Спогади

ЧОТИРИСЕКЦІЙНА СКЛОВАРНА ВАННА ПІЧ

У 1973 році до Білицького НВО “Теплозвукоізоляція” в якихось справах прибув співробітник одного з львівських науково-дослідних інститутів Ігор Стернюк. Побачивши мої малогабаритні каменеплавильні ванні печі, він звернувся до мене з проханням розглянути можливість сконструювати для Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва малогабаритну чотирисекційну скловарну ванну піч. Річ у тім, що Львівський ІДПМ, потребуючи для своєї кафедри художнього скла бази для практики своїх студентів (до того часу вони практикувалися на заводі художнього скла “Радуга”, де їм постійно створювалися всілякі перешкоди), вирішив створити свою склоробну дільницю. Ініціював цю ідею Стернюк, який у разі її здійснення збирався перейти на роботу до цього інституту. На замовлення інституту хтось їм запроектував чотиригоршкову скловарну піч з регенераторами, але габарити її виявилися настільки громіздкими, що виникла потреба будувати для неї окрему цехову будівлю, для якої інститут не мав на своїй території місця. Через це ідея зайшла у безвихідь.
Стернюкові потрібна була піч на чотири хімсклади скла вмістом по 100 — 150 кг кожного, наварна, тобто періодичної дії (за добу мали відбуватися всі стадії процесу: 18 годин на розігрівання печі до температури варіння скла, наварювання скломаси та її остуджування і 6 годин на вироблення виробів), з мінімально можливими габаритами. Надію на можливість створення такої печі і вселили в нього мої каменеплавильні печі.
Розміркувавши і склавши в уяві таку піч, я погодився її розробити в кресленнях.
Через тиждень одержав від Стернюка листа, в якому той просив прискорити проектування до терміну одного місяця і виклав основні вихідні дані, а саме:
1) піч має бути чотирисекційна, кожна із секцій на 100 — 150 кг скломаси;
2) з метою покращення варіння потрібно передбачити барботування скломаси;
3) слід передбачити можливість варіння скла в різних середовищах;
4) як вогнетриви використовується бакорова плитка для басейну;
5) кількість виробітних вікон — по одному на секцію.
За тиждень я виготовив робочі креслення печі. Розміри її 2000 х 2000 мм в плані, висотою 1400 мм до витяжної труби. Ця піч вміщається в класній аудиторії. Має розташовані квадратом чотири секції з окремими басейнами для скломаси й полуменевими об’ємами для спалювання газоподібного палива і спільний димар для видалення пічних газів, розташований на склепінні печі.
Полуменевий простір кожної секції має по дві зовнішні стіни. Одна з тих стін має два пальникові отвори для введення палива, а друга має виробіткове вікно для діставання скломаси склодувами.
Опалюється піч газоповітряною (“гримучою”) сумішшю, що централізовано для всіх секцій створюється спеціальним змішувачем із повітря, що надходить від вентилятора високого тиску, та природного газу, що подається з цехового газопроводу. Суміш з близьким до ідеального співвідношенням компонентів (1,03 — 1,05) надходить до кільцевого колектора, звідки — до пальників. Для можливості створення відновлювального середовища в стояку перед пальниками кожної секції є патрубок для введення в суміш додаткового природного газу.
У дні басейну кожної секції є сопло для барботування скломаси стисненим повітрям.
Дно і стіни басейнів передбачалося спорудити з бакорових плиток, обкладених шамотною цеглою, стіни й склепіння полуменевого об’єму — з динасових брусів, а димар — із шамотної цегли. Зовні піч обкладалася теплоізоляційним легковагим шамотом.
За два тижні готові креслення було передано замовникові. Ще домовляючись про розробку, я поставив за умову обов’язкове здійснення авторського нагляду за спорудженням печі та її введенням у дію.
Невдовзі я ту піч спорудив у просторому класі художнього інституту і виконав систему опалення. А розпалювати її довелось аж восени 1975 року. Я вже було забув і думати про неї. Виявилося, що майже два роки йшла тяганина з приводу чийогось доносу на директора інституту, який нібито з метою особистої наживи організовує підпільне виробництво художнього скла.
Виведення печі на робочий температурний режим та її наварювання пройшли без жодних ускладнень за чотири дні. За ті дні теслярі зробили для склодувів навколо печі дерев’яні помости — верстаки, а мулярі змурували відпалювальний опічок. На п’ятий день зранку вийшли на верстак склодувні майстри і закипіла робота. Перший виріб — традиційну українську посудину для вина — “ведмедик” — зробив для мене відомий народний майстер Я. Мацієвський, а склодув Зима зробив мені “Сову” (ці сувеніри у мене зберігаються й досі).
Під кінець робочого дня на мою честь і з приводу введення в дію печі директор інституту влаштував бенкет, під час якого підпилий Стернюк признався мені, що весь час від спорудження печі до її пуску перебував у великому страху від можливого неуспіху. Першим сумнів у працездатності печі посіяв якийсь визначний учений-пічник із Державного інституту скла (м. Москва), якого Стернюк, зустрівши на Львівському заводі “Мехскло”, запросив оглянути мою піч і висловити свою думку про неї. Після огляду печі і ознайомлення з кресленнями той висловив свій категоричний присуд в її повній непридатності. Мовляв, ця піч не спроможна зварити потрібної кількості скла, бо має надто малий полуменевий простір, в якому неможливо спалити необхідної кількості палива. Переляканий Стернюк після того возив до печі по одному провідних фахівців усіх львівських склозаводів (їх у Львові вісім). І всі висловилися про її непрацездатність. Відзначали її вибухонебезпечність. Один фахівець, дізнавшись, що піч опалюється гримучою сумішшю, застеріг навіть, що вона може висадити в повітря інститут. “Не наважився б я бути присутнім на її введенні”, — сказав він.
Я пояснив Стернюкові, що, маючи справу лише з традиційними скловарними печами, наші фахівці не враховують, що, використовуючи в своїх печах гримучу суміш, я тим самим створюю можливість спалювати в малому пічному об’ємі значну кількість палива, що забезпечує їхню високу питому продуктивність.
Щодо вибухонебезпечності, то велика швидкість виходу суміші з пальника запобігає потраплянню полум’я до колектора із сумішшю. До того ж обсяг суміші в колекторі не настільки великий, щоб створювати небезпеку.
Відтоді піч багато років працювала в художньому інституті. Виготовлялися на ній унікальні художні вироби, розроблені на кафедрі художнього скла визначними художниками і затверджені художньою радою, яка визначала кількість виготовлення виробів від одного до десяти. Пам’ятаю, як під час одних моїх відвідин інституту там виготовляли на урядове замовлення подарунок на день народження міністра оборони маршала Устинова розкішну люстру. Ті всі вироби були настільки дорогими, що Стернюк не наважився мені жодного подарувати.
Чи та піч і досі працює? Не знаю…

До Ренат ПОЛЬОВИЙ МОЯ БОРОТЬБА.